АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Історичний нарис

Х1Х століття ознаменовано бурхливим розвитком мікробіології. Однак до кінця сторіччя з'ясувалося, що збудників багатьох захворювань (сказу, грипу, жовтої лихоманки і інш.) бактеріологічними методами досліджень виявити не вдається.

У 1892 році Д.І. Івановський (рис. 1) довів, що існує група збудників - дрібніших, ніж бактерії (що зберігають інфекційні властивості після пропускання через бактеріальний фільтр і необмежено довго розмножуються при пасажах у живій рослині).

Опублікована в 1892 році робота Д.І. Івановського, присвячена опису основних властивостей вірусу тютюнової мозаїки (ВТМ) більшістю учених визнається як народження нової біологічної науки - вірусології.

Рис. 3. Д.І. Івановський (1864 – 1920)

Не дивлячись на те, що вірусологія, як гілка біології, сформувалася відносно нещодавно, перші "контакти" людства з вірусами були пов'язані з інфекційними захворюваннями вірусного походження (натуральною віспою, кором, жовтою лихоманкою і ін.). Ще в давньокитайських хроніках, написаних більше тисячі років назад, згадуються як характерні симптоми при натуральній віспі, що являється, разом з чумою і холерою, причиною поголовної смертності населення, так і пропоновані перші, дуже небезпечні, з сучасної точки зору, методи профілактики. Суть методу, який отримав в середньовічній Європі назву варіоляція (від variola латів. - віспа), зводилася до вдування в ніздрі немовляти (в Китаї) або втирання в подряпину на шкірі передпліччя (Туреччина) подрібнених в порошок кірочок, що формуються на місці віспяних бульбашок (пустул), що покривають шкіру хворого натуральною віспою. У ряді випадків це своєрідне "щеплення" збудником захворювання призводила до формування тривалого імунітету і формувала у прищепленого стійкість до збудника, при тих, що часто повторюються, спустошливих епідеміях. Зрозуміло, що кінцевий ефект варіоляції залежав як від міри вірулентності збудника, так і від активності систем імунного захисту у прищепленого. Нерідкими були випадки, коли саме внаслідок проведеної варіоляції наставала смерть прищепленого.

У 1796 році англійський лікар, що займався і ветеринарією, Едвард Дженнер (рис. 2) звернув увагу на захворювання корів, що мало назву "коров'яча віспа". Захворювання тварин, як і натуральна віспа людини, супроводжувалося появою численних, заповнених рідиною, бульбашок, що з'являються як на шкірі тварини, так і людини, яка часто контактує з хворими тваринами.

Рис. 4. Едвард Дженер

На відміну від натуральної віспи, захворювання не було смертельно небезпечним для людини, але, як помітив Дженнер, люди ті, що перехворіли віспою корів не захворювали натуральною віспою.

Клінічні ознаки сказу були уперше описані давньогрецьким ученим Гіпократом. Але лише в 1885 році Луї Пастер (рис. 5) винайшов вакцину проти сказу на основі ослабленого (що втратив вірулентність) збудника. Отриманню вакцини передували розроблені Пастером методи культивування збудника у нервових тканинах собак і кроликів, і послаблення вірулентних властивостей збудника.

Незважаючи на серйозні успіхи в боротьбі із сказом і віспою, аж до кінця 19 століття не були сформульовані чіткі уявлення про біологічні властивості збудників цих захворювань.

Рис. 5. Луі Пастер

Дата добавления: 2014-12-11 | Просмотры: 856 | Нарушение авторских прав