АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Загальне та місцеве знеболювання

План

1.Загальне знеболювання.

2.Поняття про біль і знеболювання.

3.Анестезіологія. Історія знеболювання. Теорії наркозу. Види наркозу залежно від шляхів уведення наркотичного засобу. Поняття про сучасну багатокомпонентну анестезію. Основні наркотичні засоби. Апаратура для наркозу.

4.Підготовка хворих до анестезії, премедикація. Клінічний пе­ребіг наркозу. Ускладнення наркозу.

5.Неінгаляційний наркоз.

6.Документація, яку веде медсестра-анестезистка.

7.Місцеве знеболювання.

Біль — вид чутливості, що сигналізує про наявність пато­логічного процесу в організмі або дію сильного зовнішнього под­разника.

Мал. 1. Рефлекторна дуга болю

Сукупність заходів, які проводяться під час хірургічних опе­рацій зШтоюусунення больових відчуттів, називається знебо- люванням. Залежно від того, на яку ланку рефлекторної дуги (мал. 1) діють знеболювальні засоби, розрізняють загальне і міс­цеве знеболювання.

Анестезіологія — розділ клінічної медицини, який вивчає методи захисту організму від операційної травми та її наслідків, контролю і керування життєво важливими функціями організму під час оперативного втручання. Вона тісно пов'язана з реаніма­цією та інтенсивною терапією.

У стародавні часи для зняття болю застосовували корені ман­драгори, дурман, індійські коноплі, екстракт беладони, алкоголь, опій. Ці засоби вживали всередину, втирали в шкіру, уводили за допомогою клізм і наркозних губок.

У 1844 р. зубний лікар Уелс почав використовувати під час нетривалих операцій закис азоту. У 1846 р. Уоррен уперше ви­далив пухлину шиї під ефірним наркозом.

У Росії першим ефірний наркоз застосував М.І. Пирогов. У 1847 р. англійський акушер Сімпсон використав хлороформ. У 1910 р. С.П. Федоров використав для наркозу генодал. У 1879 р. був відкритий кокаїн. Розвиток місцевої анестезії розпо­чався у 1905 р., коли для знеболювання почали застосовувати новокаїн, особливо після розробки О.В. Вишневським методу місцевої анестезії 0,25 % розчином новокаїну. У 1897 р. німець­кий хірург Бір запропонував спинномозкову анестезію. Особли­во великих успіхів було досягнуто після того, як хірурги почали використовувати для ендотрахеального (інкубаційного) наркозу курареподібні речовини.

Механізм дії наркотичних засобів складний. Вони пригнічу­ють і блокують механізми, які забезпечують передачу больових імпульсів у ЦНС. Для пояснення наркозу запропоновано низку

теорій, що ґрунтуються на фізико-хімічній дії наркотичних засо­бів на нервові клітини.

Ліпоїдна теорія пов'язує настання наркозу з добрим розчи­ненням наркотичних засобів жирами, на які багата мозкова тка­нина.

Адсорбційна теорія пояснює наркоз накопиченням наркотич­ної речовини на поверхні нервових клітин і порушенням їх фізи- ко-хімічних властивостей.

Теорія проникності грунтується на колоїдно-осмотичних змі­нах, які виникають у клітинах нервової системи під час наркозу і призводять до зниження проникності клітинних мембран.

Теорія порушення окисних процесів пояснює наркоз порушен­ням цих процесів у мозковій тканині (теорія "задушення").

Коагуляційна теорія Кюна (1864) пов'язує наркоз із зсідан­ням внутрішньоклітинного білка під дією анестетиків, що при­зводить до порушення функцій нервових клітин.

Згідно з теорією поверхневого натягу Траубе (1904), анес­тетики, що мають високу ліпоїдотропність, здатні зменшувати силу поверхневого натягу на межі ліпоїдної оболонки нервових клітин і рідини, що їх оточує. Тому мембрана цих клітин стає проникною для молекул анестетиків.

Гіпоксична теорія (30-ті роки XX ст.) пояснює наркоз тим, що анестетики спричинюють гальмування енергетики нервових клітин.

Сучасна теорія наркозу ґрунтується на дослідженнях вітчиз­няних фізіологів — І.М. Сеченова, І.П. Павлова, М.Є. Введен- ського.

Анестетики впливають на рівні утворення і поширення потен­ціалу дії в самих нейронах і особливо в міжнейронних контактах.

Одні вчені вважають, що, фіксуючись на мембрані клітини, анестетики перешкоджають процесу деполяризації, інші — що анестетики закривають натрієві і калієві канали в клітинах. У наш час наркоз розглядають як своєрідний функціональний стан ЦНС.

Згідно з теорією парабіозу, запропонованою М.Є. Введенсь- ким, анестетики діють на нервову систему як сильні подразники, щоспричинюють зниження фізіологічної лабільності окремих нейронів і нервової системи в цілому.

Нині багато спеціалістів підтримують ретикулярну теорію наркозу, згідно з якою анестетики справляють гальмівний вплив

переважно на ретикулярну формацію мозку, унаслідок чого її активуюча дія на розташовані вище відділи мозку значно змен­шується.

Класифікація наркозу:

І.За факторами впливу на ЦНС:

фармакодинамічний наркоз (дія фармакологічних речовин);

електронаркоз (дія електричного поля);

гіпнонаркоз (дія гіпнозу).

ІІ.Залежно від шляхів уведення наркотичного засобу:

інгаляційний наркоз —- препарати вводять інгаляційно. За­лежно від методів їх уведення розрізняють масковий, ендотра- хеальний та ендобронхіальний інгаляційний наркоз;

неінгаляційний наркоз — препарати вводять внутрішньовен- но чи внутрішньом'язово.

ІІІ.Залежно від кількості препаратів, які використовують для наркозу:

мононаркоз — використовують 1 препарат;

змішаний наркоз — одночасно використовують 2 препарати і більше;

комбінований наркоз Вш різних етапах операції використо­вують різні наркотичні засоби або комбінують їх з препаратами, які вибірково діють на деякі функції організму (міорелаксанти, гангліоблокатори, анальгетики та ін.).

IV.Залежно від етапу операції:

вступний наркоз — нетривалий, настає швидко (без фази збудження). Дозволяє зменшити кількість основного наркотич­ного засобу;

підтримувальний (основний) наркоз — застосовується під час операції. Якщо на фоні основного наркозу додатково ввести ін­ший препарат, то такий наркоз називають додатковим;

базисний наркоз застосовується перед або одночасно з основ­ним наркозом (для зменшення дози основного наркотичного за­собу).

Сучасна багатокомпонентна анестезія включає:

1)наркоз — здійснюється шляхом уведення анестетиків;

2)аналгезію — застосування анальгетиків;

3)нейровегетативну блокаду — настає під дією наркозу, аналгезії, холінолітиків, симпатолітиків або нейролептаналгезії;

4)міоплегію — розслаблення м'язів під дією міорелаксантів;

5)підтримання адекватного дихання – здійснюється подачею кисню і ШВЛ;

6)підтримання адекватного кровообігу - досягається раціональним використанням анестетиків, компенсацією крововтрати та ін.;

7)регуляцію обмінних процесів (гіпотонія, гіпотермія штучний кровообіг).

Основні лікарські засоби, що застосовують для наркозу:

І. Для пригнічення свідомості:

1.препарати для інгаляційного наркозу:

а) рідини: ефір, хлороформ, фторотан (галотан, ізофлуран, енфлуран, флюотан, наркотан), метоксифлуран (пентран, інгалан), етран, трихлоретан;

б) газоподібні анестетики: закис азоту, циклопропан (триме­тилен).

2.Неінгаляційні препарати:

а) барбітурати: гексенал, тіопентал-натрій;

б) стероїди - віадрил;

в) інші препарати: оксибутират натрію (ГОМК), кетамін, гемітіамін, диправін, сомбревін, кеталар, велонаркон, каліпсол, брієтал.

ІІ.Для нейролептаналгезії:

1.Нейролептики: галоперидол, дроперидол.

2.Атарактики.

ІІІ.Для нетривалого наркотичного сну: седуксен, флунітразепам (рогінтол, сомнубене, флунітразепам), етомідат (гіпномі-

дат), раденаркон.

IV.Для аналгезії: морфін, декстраморіамід, омнопон, про­медол, фентаніл, дипідолор, пентазоцин, фортвін, фортрал, буторфанол, бупренорфін, трамал, налоксон, пентазоцин, налтрек-

сон, набуфін.

V.Для міорелаксації:

1.Деполяризувальні засоби: лістенон, дитилін, мюрелаксин.

2.Антидеполяризувальні засоби: тубарин, діоксоній, павулон, ардуан, анатруксоній, диплацин.

VI.Антидоти: міорелаксанти (прозерин, галантамін),наркотичні анальгетики (налорфін, налоксон, гексенал, бемегрид), препарати, які прискорюють виведення міорелаксантів (пантотенат кальцію, нікотинамід, ліпоєва кислота).

Апаратура для наркозу. Наркозні апарати. Основне при­значення наркозних апаратів — створення газової суміші, точне дозування анестетиків, уведення в дихальні шляхи пацієнта не­обхідної кількості кисню і С0₂. Наркозні апарати дозволяють проводити вентиляцію ручним способом і автоматично за допо­могою апаратів ШВЛ.

Наркозні апарати складаються з дозиметра газових анестети­ків, випарювачів рідких анестетиків і дихального блока. Остан­ній складається з адсорбера, дихальних клапанів і дихального мішка.

Залежно від конструкції і особливостей роботи дихального блока можна використовувати різні дихальні контури.

Відкритий контур: пацієнт вдихає атмосферне повітря, яке проходить через випарювач, і видихає в зовнішнє середовище.

Напіввідкритий контур: пацієнт вдихає суміш кисню з нарко­тичним засобом з апарата і видихає в зовнішнє середовище.

Напівзакритий контур: вдих здійснюється як при напіввід- критому контурі, видих — частково в атмосферу, а частково в апарат.

Закритий контур: вдих здійснюється з апарата, видих — тіль­ки в апарат.

Нині застосовують такі наркозні апарати:

"Наркон-2", "НАПП" — забезпечують дихання за відкритим і напіввідкритим контурами;

"Полінаркон-2", "Полінаркон-4", "Полінаркон-5" — забезпе­чують дихання за будь-яким контуром.

Для ШВЛ під час наркозу використовують апарати "РО-5" і "РО-6".

Для наркозу використовують також апарати "Хірана-5" і "Хі- рана-6" (Чехія), "Медиморф" (Угорщина).

Необхідні також такі інструменти: роторозширювачі, язико- тримач, шпателі, маска наркозна, ларингоскоп, інтубаційна труб­ка, S-подібний повітровід.

Підготовка хворого до наркозу. У передопераційний період анестезіолог повинен оцінити загальний стан хворого, ознайоми­тися з його анамнезом, оцінити анестезіологічний ризик, вибрати методи анестезії та премедикації, провести психоемоційну підго­товку хворого.

Премедикація — уведення лікарських засобів перед опе­рацією з метою зменшення частоти інтра- і післяопераційних ускладнень.

Премедикація дозволяє:

знизити емоційне збудження;

досягти нейровегетативної стабілізації;

зменшити реакції на зовнішні подразники;

створити оптимальні умови для дії анестетиків;

запобігти алергійним реакціям на препарати, які використо­вуються під час анестезії;

зменшити секрецію залоз.

Для премедикації використовують такі основні групи пре­паратів:

снодійні засоби: барбітурати (етамінал-натрій, фенобарбітал), бензодіазепіни (радедорм, нозепам, тазепам);

транквілізатори (діазепам, феназепам);

нейролептики (аміназин, дроперидол);

антигістамінні засоби (димедрол, супрастин, тавегіл); наркотичні анальгетики (промедол, морфіну гідрохлорид, омнопон);

холінолітики (атропіну сульфат, метацин).

Перед екстреною операцією хворим уводять наркотичний анальгетик і атропіну сульфат. За показаннями можна ввести дроперидол або антигістамінні засоби.

Перед плановою операцією премедикацію проводять так:

1)на ніч напередодні операції дають снодійне (фенобарбі­тал) і транквілізатор (феназепам);

2)уранці (за 2 — 3 год до операції) дають діазепам;

3)за ЗО хв до операції вводять 1 мл 2 % розчину промедолу, 0,1 % розчин атропіну сульфату (по 0,01 мг/кг), 1 % розчин ди­медролу (по 0,3 мг/кг). При високому операційному ризику за­мість атропіну сульфату вводять 0,02 % розчин платифіліну гід- ротартрату.

У клінічному перебігу ефірного наркозу в практичній анесте­зіології виділяють такі стадії:

І — стадія аналгезії. Вона триває 3—8 хв. Хворий непритом­ніє. Тактильна і температурна чутливість, рефлекси збережені, але больова чутливість різко знижена, що дозволяє в цій стадії виконувати нетривалі хірургічні операції.

II— стадія збудження, що триває 1—5 хв. Характеризується руховим і мовним збудженням, підвищенням м'язового тонусу, частоти пульсу й АТ на фоні непритомності.

III— хірургічна (стадія наркозного сну). Настає через 12 — 20 хв після початку анестезії. Характеризується втратою всіх ви­дів чутливості, рефлексів, зниженням м'язового тонусу, помір­ною брадикардією і артеріальною гіпотензією. У III стадії нар­козу виділяють 4 рівні:

1-й — рівень рухів очних яблук. На фоні спокійного сну збе­рігаються м'язовий тонус і рефлекси. Очні яблука здійснюють повільні колові рухи. Пульс і АТ на вихідному рівні.

2-й — рівень рогівкового рефлексу. Очні яблука нерухомі, зіниці звужені, збережена реакція на світло, але рогівковий та інші рефлекси відсутні. Тонус м'язів знижений, гемодинаміка стабільна. Дихання рівне, уповільнене.

3-й — рівень розширення зіниць. Зіниці розширяються, реакція їх на світло різко ослаблена. Різко знижений тонус м'язів. Пульс частий, починає знижуватись АТ. Слабне реброве дихання, превалює діафрагмове. Частота дихання — ЗО за 1 хв.

4-й — рівень діафрагмового дихання. Зіниці різко розширені, не реагують на світло. Пульс ниткоподібний, АТ різко знижений. Дихання діафрагмове, поверхневе, аритмічне. Якщо не припи­нити подачу наркотичного засобу, розвивається параліч судин­ного і дихального центрів.

Під час операції глибина загальної анестезії не повинна пере­вищувати ІІІ1 — ІІІ2

IV— стадія пробудження. Настає після припинення подачі анестетика і характеризується поступовим відновленням рефлек­сів, тонусу м'язів і чутливості. Хворий притомніє.

Ускладнення загальної анестезії пов'язані з неправильною оцінкою анестезіологічного ризику, порушенням техніки знебо­лювання і непрогнозованими реакціями на лікарські засоби.

Ускладнення введення в наркоз: блювання, регургітація, ас­пірація вмісту шлунка, алергічні реакції, ларинго- і бронхоспазм, ускладнення при інтубації трахеї, порушення дихання і крово- обігу.

Ускладнення під час підтримання загальної анестезії: пору­шення прохідності дихальних шляхів, анафілактична реакція, по­рушення дихання і кровообігу.

Ускладнення під час виведення хворого з наркозу: надто по­вільне пробудження, апное, судоми, порушення дихання і кро­вообігу, чутливості і рухів кінцівок, післятрансфузійні тромбо­флебіти, набряк підскладкового простору, осиплість голосу. — Блювання на початку вступного наркозу може бути спричи­нене психічним збудженням перед операцією, дією анальгетиків і анестетиків, але найчастіше воно виникає у хворих з "повним шлунком" під час екстрених операцій. Для профілактики цього ускладнення безпосередньо перед наркозом необхідно промити шлунок. Можна залишити зонд у шлунку (протягом усієї опера­ції). Перед анестезією рекомендується ввести дроперидол і атро­піну сульфат, які мають протиблювотну дію. Доцільно також проводити внутрішньовенний вступний наркоз.

При блюванні необхідно евакуювати вміст ротової порожни­ни, опустивши головний кінець операційного столу. Застосову­ють прийом Селіка: слід натиснути на перснеподібний хрящ, стискуючи при цьому стравохід, і потім старанно просушити ро­тову частину глотки.

Регургітація шлункового вмісту в глотку і ротову порожнину може спостерігатися при глибокому наркозі. Профілактикою цьо­го ускладнення є адекватний наркоз, промивання шлунка перед операцією. При регургітації шлункового вмісту надають таку са­му допомогу, як і при блюванні.

Аспірація вмісту шлунка — найнебезпечніше для життя усклад-

нення наркозу. Його описав С.Мендельсон. У хворого з'явля­ються утруднене дихання, ціаноз, тахікардія, розвивається ко­лапс. Хворий непритомніє. Для профілактики аспірації необхід­но виконати премедикацію, плавно ввести хворого в наркоз. Ре­комендується також застосовувати ендотрахеальний наркоз.

Якщо аспірація відбулася під час маскового наркозу, необ­хідно опустити головний кінець операційного стола, застосувати прийом Селіка, відсмоктати вміст ротової частини глотки, прове­сти інтубацію трахеї і туалет бронхіального дерева, увести брон- ходилататори, гормони та антибіотики. Крім того, слід провести бронхоскопію і туалет бронхіального дерева через бронхоскоп. У разі серцевої недостатності призначають симптоматичне ліку­вання.

Бронхоспазм і ларингоспазм проявляються утрудненими вди­хом та видихом, ціанозом, пітливістю. Для компенсації дихання

хворому дають кисень під тиском, уводять еуфілін (5—10 мл 2,4 % розчину внутрішньовенно краплинно), преднізолон (100— 200 мг), атропіну сульфат (0,5—1 мл 0,1 % розчину). При зупин­ці серця виконують закритий масаж серця. Сестра-анестезистка при виконанні будь-якої операції повинна забезпечити готов­ність відсмоктувача і дефібрилятора.

Алергічні реакції під час уведення в анестезію проявляються гіперемією, кропив'янкою, порушеннями гемодинаміки, ларин- госпазмом. У таких випадках хворим уводять антигістамінні пре­парати, глюконат кальцію, бронхолітики.

Під час інтубації трахеї ендотрахеальна трубка через погану фіксацію може вийти з трахеї, перегнутися, закупоритися мок­ротинням, згустками крові. її може здавити перероздута манжет­ка. У разі непрохідності ендотрахеальної трубки необхідно пере­вірити, чи правильно вона розміщена в ротовій частині глотки. Слід розпустити манжетку, завести в ендотрахеальну трубку ка­тетер і відсмоктати її вміст. Якщо ці заходи не дали ефекту, по­трібно витягнути ендотрахеальну трубку і повторити інтубацію.

У період підтримання анестезії можуть розвинутися гіпоксія і гіперкапнія. Причини виникнення цих ускладнень — порушен­ня прохідності дихальних шляхів (згустки крові, слиз, сторонні тіла), зменшення хвилинного об'єму дихання, негерметичність контуру наркозного апарата, зменшення вмісту кисню в повітрі, яке вдихається.

Анафілактична реакція на введення наркотичних засобів про­являється блідістю шкіри, тахікардією, артеріальною гіпотензією. Хворий вкривається холодним потом. Необхідно припинити вве­дення лікарського засобу, що спричинив анафілактичний шок, увести антигістамінні препарати, кортикостероїдні гормони.

Під час виведення з наркозу пробудження хворого може за­тягнутися. Це ускладнення виникає внаслідок продовження дії анестетиків, особливо у хворих, які перенесли гіпоксію мозку. У таких випадках слід продовжити ШВЛ, увести дихальні ана- лептики, антидоти, забезпечити сестринський нагляд за хворими до повного їх пробудження.

Апное може бути наслідком пригнічення дихального центру При гіпервентиляції І зниженні концентрації СО2 в крові, гіпо­ксії, передозуванні анестетиків і анальгетиків. Необхідно продов­жити ШВЛ, стимулювати діурез, увести антидоти анальгетиків.

Після пробудження у хворого нерідко виникають парестезії, м'язова слабкість, біль у кінцівках, паралічі. Для профілактики цих ускладнень необхідно відводити руку хворого від тулуба не більше ніж на 90°, а голову повернути в бік відведеної руки. У положенні Тренделенбурга не можна тримати хворого за за­п'ясток; слід контролювати, щоб його руки не звисали з опера­ційного столу.

Для профілактики тромбофлебітів, що проявляються болем у кінцівках за ходом вен, у ранній післяопераційний період необ­хідно суворо дотримуватися правил асептики. У разі почервонін­ня і припухлості в ділянці введення голки або катетера треба при­пинити інфузію, не переливати в периферійні вени гіпертонічні розчини. Для тривалої інфузії використовують центральні вени.

Після екстубації трахеї хворі іноді скаржаться на біль у горлі та осиплість голосу, що свідчить про травмування голосових зв'язок і трахеї під час інтубації, застосування ендотрахеальної трубки та ін. У таких випадках слід надати хворому підвищено­го положення, провести інгаляції зволоженого кисню та теплих лужних розчинів, увести супрастин і одноразово — преднізолон.

У разі набряку підскладкового простору, що проявляється утрудненим ("стридорозним") диханням, утягненням надклю­чичних ділянок, осиплістю та афонією, ціанозом і тахікардією, необхідно перевести хворого в реанімаційне відділення. Там про­водять консервативне лікування, що включає інгаляції зволоже­ного кисню, внутрішньовенне введення преднізолону, гідрокор­тизону (через 3 — 4 год), супрастину, тавегілу. За показаннями призначають серцеві засоби. За відсутності ефекту від консерва­тивної терапії накладають трахеостому і продовжують лікування.

Крім інгаляційного способу введення в організм пацієнта нар­котичних засобів, застосовують також неінгаляційний (внутріш­ньовенний, підшкірний, внутрішньом'язовий, пероральний, рек­тальний). Найчастіше проводять внутрішньовенний наркоз.

Особливістю неінгаляційного знеболювання є відсутність або мала вираженість стадії збудження. Після внутрішньовенної анес­тезії в деяких випадках можуть розвиватися порушення дихання і кровообігу.

У внутрішньовенній анестезії виділяють власне внутрішньо­венний наркоз, центральну аналгезію, нейролептаналгезію і атаралгезію.

Для внутрішньовенної аналгезії застосовують барбітурати, про- панодид (небарбітуровий анальгетик ультракороткої дії), оксибу- тират натрію (ГОМК), катамін, деприван, а для центральної анес­тезії — морфіну гідрохлорид, піритрамід (дипідолор), промедол.

Нейролептаналгезія — метод, який базується на комбінова­ному застосуванні потужного нейролептика дроперидолу і нар­котичного анальгетика фентанілу.

Атаралгезія — комплекс методів, що передбачає застосування седативних препаратів, транквілізаторів і анальгетиків, завдяки чому досягається стан атараксії і вираженої анестезії. Застосову­ють комбінацію азоту закису, дроперидолу і міорелаксантів.

Медична сестра-анестезистка веде таку документацію: анесте­зіологічну наркозну карту, журнал обліку анестезій, журнал об­ліку наркотичних лікарських засобів, журнал обліку сильнодію­чих препаратів, журнал обліку кровозамінників, журнал пере­ливання крові під час анестезії.

Наркозна карта повинна бути перевірена та підписана ліка- рем-анестезіологом, а журнали обліку наркотичних препаратів і кровозамінників повинна систематично контролювати старша ме­дична сестра відділення.

Місцева анестезія застосовується нині приблизно в 50 — 60 % хворих.

Головними перевагами місцевої анестезії є безпечність, прос­тота методики, (не потрібні передопераційна підготовка і склад­на апаратура), порівняна дешевизна препаратів. Немає необхід­ності і в постійному спостереженні за хворими.

Суть місцевої анестезії полягає в блокаді больових імпульсів з ділянки, де виконується операція. Ця блокада здійснюється на різних рівнях — від нервових рецепторів і до сегментів спинного мозку.

Залежно від рівня блокади виділяють такі види місцевої анестезії:

термінальну (блокада рецепторів);

інфільтраційну (блокада рецепторів і дрібних нервів);

провідникову (блокада нервів і нервових сплетень);

епідуральиу і спинномозкову (блокада на рівні корінців спин­ного мозку);

внутрішньовенну і внутрішньокісткову регіональну (застосо­вується рідко).

Протипоказання до місцевої анестезії:

підвищена чутливість до застосовуваних препаратів;

значне нервово-психічне збудження хворого;

масивні і травматичні операції;

захворювання чи стани, що потребують негайної операції (пе­ритоніт, кровотеча та ін.);

наявність рубцевих змін у тканинах;

вік (до 10 років).

Застосовують такі місцеві анестетики:

кокаїн — для анестезії слизових оболонок. Застосовують у стоматології, урології (2 —5 % розчин), офтальмології (1—3 % розчин);

новокаїн — для знеболювання слизових оболонок (5 — 10 % розчин), для провідникової (1—2 % розчин), спинномозкової (5 % розчин), перидуральної (1—3 % розчин) та інфільтрацій­ної (0,25 — 0,5 % розчин) анестезії. За хімічними і фармаколо­гічними властивостями до новокаїну близькі — лакрокаїн і мінокаїн, знеболювальний ефект яких у 7,5 разу сильніший;

цегновокаїн (сіль новокаїну і целюлозоглікоєвої кислоти) — для інфільтраційної (0,25 — 0,5 % розчин), провідникової (1—2 % розчин) і перидуральної (2 —3 % розчин) анестезії;

біромекаїн — для анестезії в отоларингології (1—2 % роз­чин), офтальмології (1 % розчин), під час підготовки до інтубації і при бронхографії (2 % розчин);

бенкаїн — для інфільтраційної анестезії в стоматології (0,5 %, 1 % і 2 % розчини);

совкаїн — для спинномозкової анестезії (0,5—1 % розчин); лідокаїн (ксилокаїн, ксикаїн) — для інфільтраційної анесте­зії (0,25 — 0,5 % розчин), провідникової (1 —2 % розчин) і термі­нальної анестезії (4 —10 % розчин), близькі за хімічною структу­рою до лідокаїну пролонгований анестетик етилокаїн, який ви­користовують для провідникової анестезії (0,25 — 0,5 % розчин, знеболювальний ефект триває 13 год) і бупівакаїн, що застосо­вують для провідникової і перидуральної анестезії;

тримекаїн — для інфільтраційної (0,25 %, 0,5 % і 1 % розчи­ни) і провідникової анестезії (1—2 % розчин);

карбокаїн — для інфільтраційної і перидуральної анестезії (у таких дозах, як лідокаїн);

хостакаїн — для інфільтраційної (0,1 %, 0,2 % і 0,5 % розчи­ни) і провідникової анестезії (0,5—1 % розчин);

картикаїн — для інфільтраційної анестезії (1 — 2 % розчин); цитанест — для інфільтраційної анестезії в стоматології.

Широко застосовують також комбіновані препарати: ультра- кадаїн Д-С (артикаїн + адреналіну гідрохлорид), маркаїн-адре налін (бупівакаїн+адреналіну гідрохлорид), ксилокаїн-адреналін (лідокаїн + адреналіну гідрохлорид).

Блокаду больових імпульсів можуть спричинити такі фізичні фактори:

холод ("заморожування" при застосуванні хлоретилу);

е лектроаналгезія;

електроакупунктура.

Термінальна анестезія — найпростіший метод місцевої анестезії. Застосовується під час операцій в офтальмології, сто­матології і ларингології, а також під час ендоскопічного дослі­дження травного каналу.

Інфільтраційна анестезія застосовується під час неве­ликих нетравматичних операцій, а також у тих випадках, коли наркоз є небезпечним для пацієнта.

Принципи методу "тугого ковзного інфільтрату" за О.В. Виш- невським:

1.Використання низькоконцентрованих розчинів місцевих анестетиків у великій кількості.

2.Принцип тугого ковзного інфільтрату.

3.Пошаровість.

4.Урахування будови фасціальних футлярів.

5.Гідравлічне препарування тканин.

Провідниковою називають регіональну анестезію, яка до­сягається шляхом підведення місцевого анестетика в нервовий стовбур або нервове сплетення проксимальніше від зони, яка ним іннервується. Використовують більш високі концентрації анестетиків у невеликій кількості. Анестетик уводять периневрально або ендоневрально.

Найчастіше застосовують такі види анестезії: анестезія за Лукашевичем — Оберстом під час операцій на пальцях;

анестезія за Усольцевою під час операцій на кисті;

блокада плечового нервового сплетення під час операцій на верхній кінцівці;

блокада стегнового, сідничного і затульного нервів під час операцій на нижній кінцівці.

Епідуральна і спинномозкова анестезія подібні як за технікою виконання, так і за рівнем блокади больового імпу­льсу (корінці спинного мозку).

Спинномозкова анестезія показана під час операцій на шлун­ку, печінці, органах малого таза, нижніх кінцівках. Застосову­ють 0,5—1 % розчин лідокаїну або новокаїну, який уводять у субдуральний простір після люмбальної пункції між остистими відростками LIII i LIV або LII i LIII. У разі введення совкаїну го­ловний кінець операційного столу піднімають, а в разі введення новокаїну — опускають. Під час операцій на шлунку пункцію проводять на рівні Thx — LI. При цьому обов'язково викону­ють ПІВЛ.

Під час перидуральної анестезії анестетик уводять у перидуральний простір. Перидуральна і спинномозкова анесте­зія можуть мати такі ускладнення: колапс, епідурит, менінгіт.

Внутрішньовенна анестезія застосовується під час оперативних втручань у травматології й ортопедії. Уводять 50— 100 мл 0,5 % розчину новокаїну.

Внутрішньокісткова анестезія також використовуєть­ся в ортопедії (під час операцій на кінцівках) і травматології. Уводять 50—150 мл 0,25 % розчину новокаїну в губчасту речо­вину кістки кінцівки, на яку був накладений джгут.

Новокаїнова блокада — це уведення низькоконцентро- ваного розчину новокаїну в різні клітковинні простори для бло­кади нервів, які там проходять, з метою досягнення знеболю­вального або лікувального ефекту.

Основні види новокаїнових блокад: шийна вагосимпатична блокада;

міжреброва блокада;

паравертебральна блокада;

паранефральна блокада;

тазова блокада за Школьниковим — Селівановим; блокада кореня брижі;

блокада круглої зв'язки печінки;

короткий новокаїновий блок.

Обов'язки медсестри-анестезистки (фельдшера). Медсестра-анестезистка (фельдшер) проводить медикаментозну підготов­ку хворого, виконує призначення лікаря-анестезіолога, забезпе­чує своєчасне перевезення хворого в операційну, допомагає пра­вильно вкласти його на операційний стіл.

Перед операцією сестра ретельно перевіряє наркозну апара­туру, наявність у балонах кисню і закису азоту, а також наяв­ність необхідних для наркозу інструментів, масок, інтубаційних трубок та медикаментів.

Під час наркозу медсестра-анестезистка заповнює анестезіо­логічну карту, в якій фіксує об'єктивні дані про стан хворого, зміни серцево-судинної діяльності і дихання (пульс, АТ, стан зі­ниць тощо).

За призначенням лікаря-анестезіолога медсестра вводить різні лікарські засоби, під наглядом лікаря проводить переливання кро­ві і кровозамінників. Після закінчення операції вона стежить за пе­ревезенням хворого в палату і наглядає за ним до повного виходу з наркозу, виконує всі призначення лікаря-анестезіолога. Медсест- ра-анестезистка повинна досконало володіти основними метода­ми профілактики та лікування ускладнень, які можуть виникнути під час наркозу і після нього. Вона повинна знати техніку вико­нання маскового наркозу і вміти проводити реанімаційні заходи.

Медсестра-анестезистка повинна вести облік усіх наркотич­них засобів, крові та кровозамінників, які були використані під час знеболювання. Вона проводить дезінфекцію інструментів та апаратів для наркозу.

Після закінчення наркозу сестра знімає з хворого маску, ін- тубаційні трубки, шланги, промиває їх теплою водою з милом і висушує. Інтубаційні трубки необхідно протягом 2 хв кип'яти­ти у воді або занурити в 70 % етиловий спирт на 2 год. Після дез­інфекції трубки зберігають у барабанах. Металеві частини ла­рингоскопа та адаптора (перехідника для шлангів) також треба вимити теплою водою з милом, а потім протерти етиловим спир­том. Для дезінфекції апаратів для наркозу також використову­ють різні антисептичні розчини: розчин діоциду (1:2000, 1:5000), розчин фурациліну (1:5000).

Медсестра проводить місцеву анестезію (термінальну, інфіль­траційну, блокади, провідникову) і асистує під час спинномозко­вої й епідуральної анестезії.

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 965 | Нарушение авторских прав