 |
|
АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология |
Медичні правовідносини — це результат впливу норм медичного права на поведінку суб'єктів медичного права, внаслідок якого між ними виникають правові зв'язки.Критеріями класифікації правових відносин у сфері охорони здоров'я є: а) співвідношення взаємних прав і обов'язків суб'єктів; б) напрями медичної діяльності; в) ступінь визначеності суб'єктного складу; г) характер дій зобов'язаного суб'єкта. За співвідношенням взаємних прав і обов'язків суб'єктів медичні правовідносини бувають: - вертикальні, що характеризуються наявністю в однієї сторони державно-владних повноважень щодо другої сторони (наприклад, відносини у сфері державного регулювання медичної діяльності); - горизонтальні, що характеризуються рівністю сторін (наприклад, відносини між лікувальної установою з одного боку і громадянином з іншого). За напрямами діяльності медичні правовідносини поділяються на правовідносини у сфері: - проведення санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів; - проведення заходів щодо профілактики виникнення особливо небезпечних інфекцій, проведення карантинних заходів тощо; - надання безоплатної медичної допомоги; - надання платних медичних послуг; - здійснення заходів щодо програми добровільного медичного страхування; - проведення медичних експертиз; - здійсненні примусових заходів медичного характеру тощо. За ступенем визначеності суб'єктного складу — медичні правовідносини можуть бути: - абсолютно визначені - варіант правових відносин, коли носієві права кореспондує невизначена кількість пасивно зобов'язаних суб'єктів права. Як типовий приклад абсолютних правовідносин може бути запропонований обов'язок всіх медичних працівників (лікувально-профілактичних установ) надавати медичну допомогу у випадках стану здоров'я людини, що вимагає невідкладного медичного втручання. При цьому важливо зазначити, що навіть установи приватної системи охорони здоров'я в даному аспекті також є пасивно зобов'язаними суб'єктами права. - відносно визначені - варіант правових відносин, коли носієві права кореспондують певні суб'єкти права. Такі правові відносини притаманні галузі медичного страхування. Громадянин, застрахований за системою добровільного медичного страхування, отримує страховий поліс, де міститься перелік лікувально-профілактичних установ, в яких власникові такого поліса може бути надана медична допомога на безкоштовній для самого пацієнта основі. У такому разі вказані медичні установи є суб'єктами права, з якими у пацієнта виникають правові відносини при його зверненні по медичну допомогу. За характером дій зобов'язаного суб'єкта правові відносини поділяються на: - активні, де змістом обов'язків є здійснення певних позитивних активних дій (виконання своїх обов'язків медичним персоналом тощо); - пасивні, що передбачають утримання від вчинення певних дій (не розголошувати лікарську таємницю тощо). Для всебічного висвітлення теоретико-правових проблем медицини необхідно проаналізувати склад правовідносин при наданні медичної допомоги. Розглядаючи це питання з позицій теорії права, можна дати таке визначення. Склад медичних правовідносин — це характеристика правовідносин з точки зору їх внутрішнього устрою і взаємозв'язку складових елементів: суб'єкти, об'єкт і зміст. Суб'єктами права в теоретико-правовому викладі є учасники правовідносин, тобто носії суб'єктивних прав і обов'язків.Зважаючи на різноплановість медичної діяльності, розмаіття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, необхідно розрізняти такі групи суб'єктів медичних правовідносин: 1. Суб'єкти, що надають медичну допомогу. 2. Суб'єкти, що отримують медичну допомогу. 3. Суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення). В зв'язку з цим кожна із зазначених груп суб'єктів медичної діяльності у свою чергу поділяється на окремі підгрупи. Наприклад, суб'єкти, що надають медичну допомогу, можуть бути державними, комунальними і приватними. В той же час, суб'єкти, що отримують медичну допомогу, залежно від політико-правового зв'язку з державою можуть бути громадянами України, іноземними громадянами і особами без громадянства. І, нарешті, суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги, представлені підрозділами забезпечення - фінансово-економічними, кадровими, соціальними, юридичними службами установ охорони здоров'я. Ці допоміжні підрозділи також мають відношення до медичної діяльності, оскільки їх функціонування спрямоване на досягнення результату медичної допомоги - якісне лікування пацієнтів. Для того щоб бути суб'єктами медичних правових відносин, необхідно мати правоздатність і дієздатність, котрі об'єднуються поняттям правосуб'єктності. Враховуючи положення нормативно-правових актів з питань охорони здоров'я, під правосуб'єктністю учасника медичних правовідносин слід розуміти передбачену нормами права здатність і можливість мати і користуватися суб'єктивними правами і нести юридичні обов'язки. Суб'єктом медичних правовідносин - пацієнтом - може вважатися особа за умови, що вона: а) виявила бажання або дала згоду на надання їй медичних послуг лікувальною установою, що здійснює необхідні медичні послуги (за винятком деяких випадків); б) за медичними показаннями потребує отримання медичної допомоги (за винятком деяких випадків). Щодо осіб, які не досягли 14 років, а також осіб, визнаних в установленому законом порядку недієздатними, згоду на медичне втручання надають їх законні представники, а ці законні представники, по суті, також є суб'єктами цих складних правовідносин. Слід також відмітити, що у випадках надання невідкладної медичної допомоги, а також при лікуванні пацієнта з обмеженою дієздатністю (кома, параліч, порушення свідомості і т.п.) умови і вимоги до пацієнта як суб'єктів правовідносин змінюються. Так, згідно з п. 2 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров'я громадян, у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю хворого, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна.У таких випадках, без сумніву, не доводиться говорити про наявність вираженого самим хворим бажання вступати в правовідносини і укладати договір з лікувальною установою. Тут необхідно орієнтуватися на волевиявлення родичів хворого, а за неможливості швидкого контакту з ними (автомобільна катастрофа, різке погіршення стану здоров'я людини, що проживає в іншому місті тощо.) - на обов'язок медичних працівників надавати допомогу хворим, закріплений у нормативних актах і який міститься у самій суті медичної професії. Щодо медичних показань, необхідних для отримання медичної допомоги існують деякі виключення у разі, коли пацієнт звертається за медичними послугами, не маючи на те об'єктивних медичних показань. У першу чергу сюди відносять профілактичні заходи (обов'язкові профілактичні огляди окремих категорій осіб, добровільні профілактичні огляди тощо), а також пластичні операції і подібні до них медичні втручання, котрі здійснюються скоріше за естетичними показаннями, ніж медичними. Інший суб'єкт правовідносин при наданні медичної допомоги - заклади охорони здоров'я, що надають діагностичні, профілактичні та лікувальні послуги. Суб'єктом медичних правовідносин заклади охорони здоров'я стають за наявності: а) укладеного з пацієнтом договору на надання медичних послуг (незалежно від способу укладення договору); б) організаційної єдності і відособленого майна, прямо або опосередковано призначеного для надання медичної допомоги; в) державній реєстрації у встановленому законом порядку; г) ліцензії на обраний вид діяльності; д) положення в статутних документах і дозволу органу управління охорони здоров'я на здійснення цього виду лікування; є) належної, підтвердженої документально кваліфікації медичного персоналу, що здійснює конкретні медичні втручання. Таким чином, наявність перерахованих вище ознак суб'єктів правовідносин буде свідчити про правомірність надання медичної допомоги.
Під об'єктом медичних правовідносин необхідно розуміти ті реальні матеріальні і духовні блага, на досягнення яких спрямована реалізація прав і обов'язків суб'єктів медичних правовідносин. Складність медичних правовідносин зумовлює їх складний об'єкт. У загальному вигляді об'єктами медичних правовідносин є особисті немайнові блага людини (життя і здоров'я), процес надання і результат медичної допомоги. Важливо зазначити розбіжність цільових установок різних суб'єктів медичних правовідносин. Якщо для суб'єктів, що надають медичну допомогу, цільова установка полягає, перш за все, в якісному здійсненні лікування, то для суб'єктів, що отримують медичну допомогу, метою переважно є кінцевий результат лікування -одужання. Зміст медичних правовідносин складають суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які реалізуються в поведінці суб'єктів медичних правовідносин. Наприклад, суб'єктивне право хворої людини у сфері медичних правовідносин полягає в праві погодитися або не погодитися на запропонований лікарем метод лікування, а юридичний обов'язок - виконувати медичні приписи, правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я. В той же час у медичного працівника через особливості професії яскраво виражений обов'язок надавати медичну допомогу громадянам, що мають у цьому потребу, а також суб'єктивне право - відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення.
Важливу роль у розумінні суті медичних правовідносин відіграють передумови їх виникнення. Серед передумов виникнення медичних правовідносин необхідно виокремити: - норму права, в якій закріплюється теоретична модель можливих правовідносин; - суб'єктів права з їх правосуб'єктністю; - юридичні факти. Особливе значення мають юридичні факти, що є тими життєвими обставинами, з якими пов'язано виникнення, зміна або припинення правових відносин. Юридичний факт у сфері надання медичної допомоги — це повні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин у сфері медичної діяльності. Юридичні факти поділяються за їх зв'язком з індивідуальною волею суб'єкта на дві групи: - події - це юридичні факти, що відбуваються незалежно від волі людини (наприклад, надходження особи до лікувальної установи в безсвідомому стані); - дії - це такі факти, настання яких залежить від волі і свідомості людей (наприклад, згода особи на оперативне втручання). У свою чергу дії можуть бути правомірними, що відповідають приписам норм права (класичний приклад надання медичної допомоги, заснований на зверненні пацієнта до лікувальної установи відповідно до норм чинного законодавства) і неправомірними, що не відповідають приписам правових норм (протизаконне вилучення органу або тканини для трансплантації). Нерідко виникають ситуації, коли для виникнення, зміни або припинення правовідносин у галузі медичної діяльності необхідне поєднання декількох юридично значущих обставин - фактичний склад. Наприклад, за наявності звернення громадянина по медичну допомогу лікувальна установа повинна спеціалізуватися на наданні саме такого виду медичної допомоги (виключення -надання невідкладної медичної допомоги). Лікар у процесі діагностики повинен встановити наявність захворювання у громадянина і необхідність проведення лікування. У загальному вигляді юридичні факти є найбільш істотними передумовами виникнення правовідносин у сфері медичної діяльності.
2. Одним з основних питань, досліджуваних у рамках медичного права, є нормативно-правове забезпечення прав людини у сфері медичної діяльності. Практика багатьох сучасних країн, та й України також, показує, що можна мати досить ґрунтовне і показове законодавство в галузі прав людини у сфері охорони здоров'я, але це ніяк не відображається на конкретному правовому статусі окремо взятої особи. Причин тут може бути безліч, але одна з ключових - невирішені проблеми забезпечення прав людини у сфері медичної діяльності. Дійсно, найбільш якісні, але не підкріплені системою забезпечення, правові норми в сфері охорони здоров'я залишаються лише деклараціями, тобто нормами, що не супроводжуються створенням системи їхньої реалізації, охорони й захисту. Права людини у сфері медичної діяльності - це передбачені міжнародними і внутрішньодержавними нормативно-правовими актами положення, що гарантують людині охорону здоров'я і надання медичної допомоги при виникненні захворювання. Класифікація прав людини у сфері медичної діяльності. Класифікація, що найбільш задовольняє потреби медичного права, є такою: І. Права людини у галузі охорони здоров'я 1. Право на охорону здоров'я. 2. Право на інформацію про фактори, що впливають на здоров'я. 3. Право на медико-санітарну допомогу. II. Права окремих груп населення у галузі охорони здоров'я 1. Права членів сім'ї. 2. Права вагітних жінок і матерів. 3. Права неповнолітніх. 4. Права військовослужбовців. 5. Права людей похилого віку. 6. Права інвалідів. 7.Права фізичних осіб, які постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС, що проживають в екологічно несприятливих районах. 8. Права осіб, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, на одержання медичної допомоги. III. Права пацієнтів 1. Загальні права пацієнтів. 2.Права пацієнтів в окремих напрямах медичної діяльності (трансплантологія, психіатрія, імунопрофілактика й ін). Права людини у галузі охорони здоров'я можуть мати відношення як до здорових людей, які не потребують медичної допомоги, так і до осіб, які мають певне захворювання, що зумовлює їх звернення до закладів охорони здоров'я. Іншими словами, ці права є у громадян завжди, незалежно від факту наявності або відсутності захворювання і звернення до лікувально-профілактичних закладів. У той же час права пацієнта - це права людини, яка вступила у взаємовідносини з лікувальною установою, тобто особи, що звернулась за медичною допомогою. В українському законодавстві не закріплено загального визначення поняття «пацієнт». В п. 2,15 Інструкції про проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань, затвердженої наказом МОЗ України від 01.11.2000 p., передбачено спеціальне визначення пацієнта, а саме пацієнт (доброволець) - це особа, яка безпосередньо контактує з закладами охорони здоров'я та пропонує себе за добровільною згодою в якості досліджуваного в клінічних випробуваннях лікарського засобу. Аналіз проектів законів про права пацієнтів дає можливість з'ясувати бачення законодавців щодо формулювання (визначення) поняття одного з ключових суб'єктів медичних правовідносин: - пацієнт - це будь-яка особа, що звернулась за медичною допомогою або скористалась нею, незалежно від того, в якому вона стані, хвора, здорова чи особа, що погодилась на медико-біологічний експеримент (проект Закону України про права Пацієнтів від 16 січня 2003 p.); - пацієнт - це особа, що має потребу в медичній допомозі і/чи звернулась по неї, одержує медичну допомогу або бере участь у якості випробуваного в біомедичних дослідженнях, знаходиться під медичним спостереженням, а також споживач медичних і пов'язаних з ними послуг незалежно від стану його здоров'я (проект Закону України про права пацієнтів від 21 лютого 2005 p.). - пацієнт - це особа, яка звернулася за медичною послугою (проект закону «Про фінансування охорони здоров'я та медичне страхування» від 19 вересня 2006 р.) пацієнт - це здоровий або хворий споживач медичних послуг (проект закону «Про правові основи біоетики і гарантії її забезпечення» від 08 червня 2005 р.).
Враховуючи вищезазначене, можна запропонувати як варіант таке визначення поняття «пацієнт» — це особа, яка звернулась за наданням профілактичної, діагностичної, лікувальної чи реабілітаційно-відновної допомоги до закладу охорони здоров'я будь-якої форми власності чи медичного працівника індивідуальної практики незалежно від стану здоров'я або добровільно погодилась на проведення медико-біологічного експерименту. Іншими словами, для набуття статусу пацієнта у людини повинні виникнути реальні відносини (правовідносини) з лікувально-профілактичним закладом незалежно від його форми власності (державна, комунальна, приватна), які ґрунтуються на зверненні людини до цього закладу за медичною допомогою або участі її в експерименті. Найповніше регламентуються права пацієнтів Основами законодавства України про охорону здоров'я (далі - Основи), так званою декларацією прав людини у сфері охорони здоров'я. Окрім цього, права пацієнтів можемо визначити виходячи з норм Конституції України (далі - КУ), Цивільного кодексу України (далі - ЦК) та Клятви лікаря, затвердженої Указом Президента України (далі -Клятва). Аналіз вітчизняного законодавства дає підстави говорити, що в Україні пацієнт має право на: 1) життя (ст. 27 КУ, ст, 281 ЦК); 2) медичну допомогу (ст. 49 КУ, ст. 284 ЦК, п. «д» ст. 6, п. «а» ст. 78 Основ, п. 1 ч. 1 Клятви); 3) свободу вибору (ст. 284 ЦК, п. «д» ст. б, ст.ст. 34, 38 Основ), тобто на вільний вибір лікаря, методів лікування та лікувального закладу, вимогу про заміну лікаря, лікування за кордоном у разі неможливості надання такої допомоги у закладах охорони здоров'я України; 4) особисту недоторканність (ст. 29 КУ, ст. 289 ЦК, ст.ст. 42, 43 Основ), тобто на інформовану згоду на медичне втручання, відмову від медичного втручання; 5) медичну інформацію (ст.ст. 32, 34 КУ, ст. 285 ЦК, п. «є» ст. 6, 39 Основ), тобто на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, ознайомлення з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування; 6) медичну таємницю (ст.ст. 32,34КУ, ст. 286 ЦК, ст. 39-1,40, п. «г» ст. 78 Основі п. З ч. 1 Клятви), тобто на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості» одержані при медичному обстеженні; 7) чуйне ставлення, на дії і помисли, що ґрунтуються на принципах загальнолюдської моралі, з боку медичних і фармацевтичних працівників (п. «г» ст. 78 Основ, п. 2 ч. 1 Клятви); 8) допуск інших медичних працівників (ч. 1ст. 287 ЦК, п. «к» ст. 6 Основ); 9) допуск членів сім'ї, опікуна, піклувальника (ч. 1 ст. 287 ЦК, п. «к» ст. б Основ); 10) допуск нотаріуса та адвоката (ч. 1 ст. 287 ЦК, п. «к» ст. 6 Основ); 11) допуск до нього священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ч. 2 ст. 287 ЦК, п. «к» ст. 6 Основ); 12) повну інформованість і добровільну згоду на медико-біологічний експеримент (ч. З ст. 28 КУ, п. З ст. 281 ЦК, ст. 45 Основ); 13) донорство крові та її компонентів (ст. 290 ЦК, ст. 46 Основ); 14) трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів як на спеціальний метод лікування (ст. 47 Основ); 15) штучне запліднення та імплантацію ембріона (п. 7 ст. 281 ЦК, ст. 48 Основ); 16) застосування методів стерилізації (її. 5 ст. 281 ЦК, ст. 49 Основ); 17) добровільне штучне переривання вагітності (п. 6 ст. 281 ЦК, ст. 50 Основ); 18) зміну (корекцію) статевої належності (ст. 51 Основ); 19) незалежну медичну експертизу (п. «й» ст. 6, розділ 9 Основ); 20) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди (п. «і» ст. 6 Основ); 21) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я (п. «и» ст. 6 Основ); 22) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я (ст.ст. 40, 55, 56 КУ, п. «ї» ст. 6 Основ). Як бачимо, є необхідність чіткого визначення прав пацієнтів, розширення їх каталогу та систематизації шляхом прийняття спеціалізованих актів, а саме Медичного кодексу України, Закону України «Про правовий статус пацієнтів в Україні», у яких би закріплювались права й обов'язки пацієнтів і гарантії їх забезпечення. В Україні вже розроблено два проекти Закону «Про права пацієнтів», один з яких був зареєстрований 16 січня 2003 року, а інший - 21 лютого 2005 року, метою яких є систематизація і розширення, порівняно з діючим законодавством, прав пацієнтів у нашій державі, а також закріплення юридичних гарантій їх забезпечення. Досліджуючи права пацієнтів, що визначені у проектному законодавстві, можемо виділити такі тенденції, що намітились у вітчизняній законопроектній практиці, як: • розширення переліку прав пацієнтів; • інколи невиправдана їх деталізація; • проектне законодавство не в повній мірі відповідає чинній вітчизняній нормативній базі; • необхідність подальшого вивчення і врахування при розробці та прийнятті національних нормативно-правових актів у цій галузі міжнародних стандартів у сфері охорони здоров'я. Цікаво буде проаналізувати більш детально деякі з прав пацієнтів, але це зробимо на практичному занятті.
3. Будь-який медичний працівник відповідно до Конституції України і норм міжнародного права є рівноправним членом суспільства і громадянином держави. Як і всі члени суспільства він створює, охороняє, розвиває особисті та загальні блага, вступає у різноманітні суспільні відносини, які регулюються відповідними нормами права. Одночасно в зв'язку із особливостями професійної діяльності медичних працівників суспільство покладає на них особливо важливу місію та відповідальність (охорона фундаментальних благ суспільства – життя і здоров'я). Таким чином, держава - з однієї сторони - дозволяє, а в інших випадках - зобов'язує займатися медичних працівників охороною здоров'я і життя громадян. А тому, коли медичний працівник не виконує або неналежним чином виконує свої професійні обов'язки, і таким чином порушує права осіб, завдає шкоди суспільним інтересам та інтересам окремих громадян, він несе відповідальність в тому числі і кримінальну. Лікарі щодня приймають важливі та відповідальні рішення, від яких залежить здоров'я і життя мільйонів людей. Саме тому вони достойні нашої шани, турботи держави, юридичних гарантій і матеріальних благ. Обов'язки лікаря полягають у своєчасному і кваліфікованому обстеженні і лікуванні пацієнта. Відповідно до цього, лікар має право відмовитись від подальшого лікування пацієнта, якщо останній не виконує медичних призначень або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю і здоров'ю населення. Лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого у разі відмови останнього від виконання медичних призначень або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму. Законодавець в ст.77 та 78 Основ закріпив за медичними працівниками їх основні професійні права та обов'язки. Але необхідно зауважити, що більшість заходів соціального захисту мають переважно декларативний характер, що ускладнює їх реалізацію на практиці. Задля комплексного вирішення даного питання розроблено законопроект «Про соціальний захист медичних і фармацевтичних працівників, працівників охорони здоров'я». На практичному занятті ми більш конкретно зупинимося на розгляді цього законопроекту. Медичним працівникам потрібні певні соціальні та правові гарантії, в тому числі захист у разі лікарської помилки, від якої жоден лікар не застрахований, такий захист украй важливий для впевненого прийняття складних рішень. Якщо суспільство хоче бути здоровим морально і фізично, то повинно переглянути своє ставлення до медичних працівників, яких сьогодні багато хто незаслужено зневажає, руйнуючи філософію взаємовідносин лікаря і пацієнта.
Однією з найважливіших проблем на сьогодні, як і у минулому, залишається лікарська таємниця, що є одним з основних понять медичної етики, деонтології й медичного права. Коли йдеться про взаємодію медицини й права, практично завжди одним із ключових питань є лікарська таємниця. Важливо зазначити, що термін «лікарська» не зовсім точно відображає обов'язок збереження у таємниці інформації про хворого. Більш точним може вважатися використання терміна «медична таємниця», оскільки мова йде про всю сферу медицини, про необхідність не тільки лікарям зберігати в таємниці отримані відомості. Розвиток науково-технічного прогресу, загальна інтеграція знань призводять до того (і медицина не є виключенням), що інформація, яка становить об'єкт лікарської таємниці, досить часто стає доступною не тільки лікарям і медичним працівникам, але й представникам інших професійних співтовариств. Аналіз ст. 40 Основ дає можливість зробити висновок, що назва статті «Лікарська таємниця» не відповідає змісту самої норми, призводить до її звуження, оскільки у ній йдеться про медичних працівників та інших осіб, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стали відомі відповідні дані, а не лише про лікарів. Лікарська таємниця - це один з видів медичної таємниці. Тому більш доречним буде використання терміну «медична таємниця», що є більш коректним. Доцільним буде наголосити, що інформація може вважатися професійною таємницею, якщо вона відповідає таким вимогам: - довірена або стала відомою особі лише в силу виконання нею своїх професійних обов'язків; - особа, якій довірена інформація, не перебуває на державній або муніципальній службі (службі в органах місцевого самоврядування) (в іншому випадку інформація вважається службовою таємницею); - заборона на поширення довіреної або такої, що стала відомою, інформації, яка може завдати шкоди правам і законним інтересам довірителя, встановлена законодавством; - інформація не відноситься до відомостей, що становлять державну й комерційну таємницю. Лікарська таємниця відповідає всім перерахованим ознакам, що робить її однією з різновидів професійних таємниць. У науковій літературі є різні підходи до розуміння лікарської таємниці, запропонованих як медиками, так і юристами, філософами, соціологами. Одні з них наголошують на морально-етичну сторону лікарської таємниці, інші - на права пацієнта, треті - на осіб, зобов'язаних зберігати лікарську таємницю. Важливим аспектом медико-правового дослідження лікарської таємниці в контексті медичного права є проблема повідомлення діагнозу невиліковному хворому. В етичній і правовій літературі це питання асоціюється з таким феноменом, як »неправда заради добра», маючи на увазі довго існуючу в нашій країні практику приховання правильного діагнозу, прогнозу й повідомлення у такому випадку хворому неправильної інформації, по суті, неправдивої, яка б вселяла пацієнтові надію на видужання. По суті, мова йде про найважливішу проблему лікарсько-правової етики, коли закон вимагає повного й всебічного правдивого інформування пацієнта про його хворобу, а гуманне, моральне відношення до хворого передбачає наявність у лікаря дилеми - назвати реальний діагноз і тим самим знизити впевненість в успіху лікування або назвати іншу, менш важку хворобу, але вселити хворому надію на видужання. Важливо підкреслити, що прихильники дотримання принципу «неправда заради добра», як правило, лікарі, у той час як серед супротивників цієї концепції переважають юристи. Тут, напевно, варто враховувати, що за законом саме на лікаря покладається складніша, по суті, місія - повідомлення пацієнтові несприятливого діагнозу. Представники юридичної науки, говорячи про необхідність повного й правдивого інформування невиліковного хворого пацієнта, як правило, пояснюють свої думки наданням пацієнтові можливості здійснення певних дій. Мова йде про розпорядження з приводу свого майна, оформлення шлюбних відносин, розлучення, завершення розпочатої роботи й ін. Дійсно, важливість таких юридичних фактів очевидна. Чинне законодавство розмежовує два терміни - лікарська таємниця, тобто інформація про пацієнта, та медична інформація, тобто інформація для пацієнта. Аналіз законодавства України дає підстави зробити висновок щодо вимог, які ставляться до медичної інформації, а саме: достовірна, своєчасна, повна, у доступній формі. Головне, що чекає пацієнт - це перші слова лікаря, його спокійний, уважний і доброзичливий погляд. Особливо важливо при розмові з хворим показати, що у цей момент він і його проблеми є найважливішими для медика. Лікар так повинен володіти словом, щоб ввійти у довіру до хворого й отримати від нього всю необхідну інформацію, щоб вибрати правильний напрям і методи лікування. Слово лікаря, спосіб його доведення до людини можуть бути зброєю для подолання хвороби, мати силу ліків або створити несприятливий фон для лікування і негативно вплинути на весь процес видужання. Тому слушно згадати слова В. Бехтєрєва, який категорично визначив значення слова лікаря: «Якщо хворому після розмови з лікарем не стає краще, - це не лікар». Лікар - це людина, яка вміє володіти словом так, що воно має цілющу силу. Дуже важливо це враховувати, коли у пацієнта складний чи невиліковний діагноз і є загроза, що ця інформація може бути небезпечною і шкідливою для хворого. Таким чином, лікарська таємниця є одним з основних предметів вивчення медичного права. Зароджена в надрах медичної етики, закріплена потім у нормативно-правових актах, вона органічно вписалась у законодавство про охорону здоров'я. Знання медиками і юристами особливостей збереження лікарської таємниці є вкрай важливими. Причинами порушення лікарської таємниці в першу чергу є незнання законодавства й нерозуміння тієї шкоди, якої можна завдати, порушуючи конфіденційність. Дискусії з приводу «неправди заради добра», обмеження принципу лікарської таємниці є необхідними, оскільки суспільство розвивається, а разом з ним повинне модифікуватися законодавство про медицину взагалі й про лікарську таємницю зокрема. При цьому обговорення даних питань має відбуватися із залученням медиків, юристів, соціологів, філософів, у рамках нової, комплексної галузі права - медичного права.
4. Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів. Страхування може бути добровільним або обов'язковим. Обов'язкові види страхування, які запроваджуються законами України, мають бути включені до цього Закону. Забороняється здійснення обов'язкових видів страхування, що не передбачені цим Законом. Видами добровільного страхування можуть бути: 1) страхування життя; 2) страхування від нещасних випадків; 3) медичне страхування (безперервне страхування здоров'я); 4) страхування здоров'я на випадок хвороби; 21) страхування медичних витрат; 22) інші види добровільного страхування. Види обов'язкового страхування: 1) медичне страхування; 2) особисте страхування медичних і фармацевтичних працівників (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов'язків; 9) страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів; 13) страхування працівників (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України), які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, в тому числі здійснюють догляд за особами, які страждають на психічні розлади; 19) страхування медичних та інших працівників державних і комунальних закладів охорони здоров'я та державних наукових установ (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) на випадок захворювання на інфекційні хвороби, пов'язаного з виконанням ними професійних обов'язків в умовах підвищеного ризику зараження збудниками інфекційних хвороб; 43) страхування майнових ризиків користувача надр під час дослідно-промислового і промислового видобування та використання газу (метану) вугільних родовищ. Медичне страхування як однин із п’яти видів загальнообов’язкового державного соціального страхування передбачене ст. 25 Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Відповідно до ст. 18 Закону України Основи законодавства України про охорону здоров'я держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством. За останні десять років з’явилося понад десять діаметрально протилежних законопроектів, котрими визначалися правові засади існування медичного страхування, однак, на жаль, питання й досі залишається відкритим. Основним каменем спотикання є визначення органу, який відповідав би за акумуляцію й розподіл коштів. «За попередніми підрахунками, навіть незначні внески,сплату яких можна призначити роботодавцям та робітникам,принесуть 7-12 млрд.грн. у державну скарбницю. А керувати мільярдами дуже приємно і смачно», - сказав в інтерв»ю одній із газет працівник апарату комітету Верховної Ради з питань охорони здоров»я. Найчастіше при обговоренні питання доцільності страхової медицини звучить аргумент, що не готова українська економіка. Нагадаємо: у Німеччині Бісмарк запровадив обов’язкове медичне страхування у розпал кризи. Саме обов’язкове медичне страхування дає можливість ефективніше й цілеспрямовано використовувати кошти. Крім того, його впровадження дало б можливість кардинально реструктурувати систему організації надання медичної допомоги. Адже кожен суб’єкт страхових відносин має свої інтереси: пацієнт прагне отримати доступну і якісну медичну допомогу, лікувальний заклад намагатиметься залучити якомога більше пацієнтів, страховик буде зацікавлений перевірити весь процес. Фінансове забезпечення охорони здоров’я в розвинених країнах здійснюється з різних джерел: державного бюджету, коштів підприємств і внесків приватних осіб. Виходячи з цього, виділяють три базові моделі фінансування охорони здоров’я. Перша модель – державна, яка фінансується переважно (до 90%) з бюджетних джерел (за рахунок оподаткування). Оплату медичних послуг проводять з основних прибутків держави. За такою моделлю фінансуються, наприклад, системи охорони здоров’я Великобританії, Канади, Ірландії. Друга модель – бюджетно-страхова, яка фінансується за рахунок цільових внесків підприємців, громадян і субсидій держави (системи соціального страхування). Медичні послуги оплачуються за рахунок внесків у фонд охорони здоров’я. Найпростішим є внесок, який вноситься наймачем і працівником. Внески залежать від платоспроможності, а доступ до послуг залежить від потреби. Медичний фонд (або фонди), як правило, незалежний від держави, але діє в рамках законодавства. При соціальному страхуванні гарантується право на точно обумовлені види послуг і встановлюються такі частки внесків і на такому рівні, які дають гарантію використання цього права. Фінансування з позабюджетних фондів медичного страхування переважає в Німеччині (78%), Італії (87%), Франції (71%), Швеції (91%), тощо. Третя модель – приватнопідприємницька, яка фінансується за рахунок реалізації платних медичних послуг, а також за рахунок коштів добровільного медичного страхування. Населення, що страхується, виплачує страхувальнику премію, сума якої визначається очікуваною середньою вартістю надаваних послуг, причому схильні до більшого ризику платять більше. Пряма оплата послуг не відноситься до страхування. Пацієнти сплачують медичні послуги відповідно до тарифів. Така система діє в США, Південній Кореї, Нідерландах. Нині ж у парламенті зареєстровано декілька (три постійних групи впливу: МОЗ, Мінпраці та страхові компанії) альтернативних законопроектів про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування.
На сьогоднішній день діє Постанова Кабінету Міністрів України № 1642 від 16.10.1998р., якою затверджено Порядок та умови обов'язкового страхування медичних працівників та інших осіб на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції, і переліку категорій медичних працівників та інших осіб, які підлягають обов'язковому страхуванню на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції. Відповідно до статті 26 Закону України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" працівники, зайняті поданням медичної допомоги населенню, проведенням лабораторних і наукових досліджень з проблем ВІЛ-інфекції, виробництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування і профілактики ВІЛ-інфекції та СНІДу, підлягають обов'язковому страхуванню на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції. Страховими випадками є: ü смерть працівника від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції внаслідок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ним професійних обов'язків; ü визнання працівника інвалідом внаслідок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ним професійних обов'язків; ü тимчасова втрата працездатності працівником внаслідок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ним професійних обов'язків; ü інфікування працівника вірусом імунодефіциту людини під час виконання ним професійних обов'язків. Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 982 | Нарушение авторских прав 12 |