АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Показники рівня озеленення окремих структурних елементів у межах міста

Гігієна житлових та громадських

Будівель

Мудрець швидше уникатиме хвороби, аніж шукатиме засоби проти неї

Т. МОР

3.1. ГІГІЄНІЧНІ ВИМОГИ ДО РОЗМІЩЕННЯ І ПЛАНУВАННЯ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ ТА ЖИТЛОВИХ ПРИМІЩЕНЬ

Дотримання належних гігієнічних вимог під час проекту­вання, будівництва та експлуатації житлових і громадських будівель має особливо велике значення для збереження здо­ров'я людини. Це зумовлено тим, що саме у приміщеннях людина перебуває більшу частину свого життя. Житло має оберігати її від несприятливих погодних умов у будь-яку пору року, мати оптимальний мікроклімат, створювати відповідні умови для організації праці та відпочинку, виховання дітей, різноманітних побутових процесів тощо. Погані житлові умо­ви негативно впливають на здоров'я, сприяють погіршенню самопочуття та виникненню різних захворювань, підвищують рівень смертності населення.

Створення належних гігієнічних умов у житлі залежить від багатьох чинників. Серед них слід виділити насамперед такі, як місце розташування житла та екологічні умови земельної ділянки, її відстань від джерела фізичного, хімічного або біоло­гічного забруднення, характер будівельних матеріалів та кон­струкцій, внутрішнє планування, наявність і площа основних приміщень, їх санітарно-технічне обладнання, опалення, освіт­лення, вентиляція тощо.

Вихідним у забезпеченні оптимальних житлових умов є дот­римання відповідних будівельних та гігієнічних вимог під час планування та забудови міських і сільських поселень.

Ці вимоги регламентовані спеціальними загальнодержавни­ми документами, державними будівельними нормами України «Містобудування. Планування і забудови міських і сільських поселень» (ДБН 360—92). Згідно із цими документами терито­рія міста за функціональним призначенням повинна поділятися на такі зони: селітебну, виробничу, в тому числі комуналь­но-господарську і зовнішньотранспортну та ландшафтно-рекреаційну.

До селітебної території належать ділянки житлових будинків, громадських установ, будинків і споруд, у тому числі навчаль­них, проектних, науково-дослідних та інших інститутів без дослідних виробництв, майдани, парки, сади, сквери, бульва­ри та інші об'єкти зеленого господарства, а також місця за­гального користування.

Виробнича територія призначена для розміщення промис­лових підприємств і пов'язаних із ними виробничих об'єктів, зокрема комплексів наукових установ із дослідними підприєм­ствами, комунальних і складських об'єктів, підприємств із виробництва та переробки сільськогосподарських продуктів, об'єктів спеціального призначення для потреб оборони, спо­руд зовнішнього транспорту і шляхів позаміського та при­міського сполучення, ділянок громадських установ і місць за­гального користування для населення, яке працює на підприєм­ствах міста.

Промислові підприємства, які не викидають у навколишнє середовище екологічно шкідливих, токсичних, пилоподібних і пожежонебезпечних речовин, не створюють підвищення рівнів шуму, вібрації, електромагнітних випромінювань, не потребу­ють під'їздних залізниць, можна розміщувати у межах селі-тебних територій або поблизу них із дотриманням санітарно-гігієнічних і протипожежних вимог.

До ландшафтно-рекреаційної території входять озеленені та водні простори в межах забудови міста і зеленої зони, а також інші елементи природного ландшафту, зокрема лісо­парки, парки, міські ліси, ландшафти, що охороняються, землі сільськогосподарського використання та інші угіддя, які фор­мують систему відкритих просторів, заміські зони масового короткочасного і тривалого відпочинку, міжселищні зони відпо­чинку, курортні зони в містах і селищах, котрі мають ліку­вальні ресурси.

Територія сільського населеного пункту за функціональним призначенням має поділятися на селітебну і виробничу зони. До селітебної зони входять житлові території, ділянки установ і підприємств обслуговування, парки, сквери, бульвари, вулиці, проїзди, майданчики для стоянки автомашин, водойми. До ви­робничої зони відносяться ділянки підприємств із виробництва і переробки сільськогосподарської продукції, ремонту, техніч­ного обслуговування і зберігання сільськогосподарських машин і автомашин, дільниці комунально-складських та інших об'єктів, проїзди і майданчики для стоянки автомашин, інші території.

У межах селітебної території формуються такі її основні структурні елементи, як житловий квартал, житловий район та житловий масив.

Житловий квартал, або житловий комплекс, являє собою структурний елемент житлового середовища, обмежений ма­гістральними або житловими вулицями та проїздами, площею до 50 га з повним комплексом установ і підприємств обслуго­вування місцевого значення або з площею до 20 га з непов­ним комплексом.

Житловий район — це структурний елемент селітебної тери­торії площею 50—400 га, у межах якого формуються житлові квартали, розміщуються установи і підприємства з радіусом обслуговування не більше як 1500 м, а також об'єкти місцево­го значення. Межами житлового району є магістральні вулиці й дороги загальноміського значення, інші природні та штучні об'єкти.

Зрештою, житловий масив являє собою структурний еле­мент селітебної території площею понад 400 га, у межах якого формуються житлові райони. Ця структурна одиниця харак­терна для великих і велетенських міст та мегаполісів і фор­мується як цілісний структурний організм з розміщенням уста­нов обслуговування районного і міського користування. Жит­лові масиви, що входять до селітебної зони, мають формуватися у взаємозв'язку з їх плануванням та забудовою.

Під час планування та будівництва житлових будинків для кожного з них слід передбачати земельні ділянки (без розмі­щення на них дитячих дошкільних установ і підприємств об­слуговування, гаражів, що належать окремим громадянам, фізкультурних і спортивних споруд), які відповідають кількості їх населення: 23,3—30,1 м² на одну людину при забудові до трьох поверхів, 17—20,2 м² — до 4—5 поверхів, 13,9—15,3 м² — до б—8 поверхів, 12,0—12,2 м² — до 9—12 поверхів.

У ході проектування житлової забудови необхідно також передбачити розміщення і окремих майданчиків відносно житлових громадських будинків, як зазначено в табл. 21.

Основним типом житлової забудови у сільських населених пунктах є одно- або двоповерхова з присадибними ділянками і господарськими будівлями для ведення особистого підсобно­го господарства.

Для підвищення компактності забудови присадибна ділян­ка може бути розділена на дві частини: приквартирну ділянку, що її виділяють безпосередньо біля будинку, і ділянка для го­роду, що її виділяють за межами житлової зони.

Споруджувати надвірні господарські будівлі за лінією забу­дови вулиць і проїздів забороняється. їх треба будувати в гли
бині садиби з дотриманням санітарних і протипожежних ви­мог. Дворову вбиральню і компостосховище рекомендується розміщувати безпосередньо біля приміщення для худоби на відстані не менше ніж 15 м від житлових будинків і 20 м від джерел водопостачання, обов'язково враховуючи напрямок ухилу ділянки.

Відповідно до структури житлової забудови під час облаш­тування різних майданчиків і місць відпочинку для дорослих відстань від вікон житлових і громадських будинків становить не менше ніж 25 м, до господарських майданчиків (для чи­щення меблів та одягу, сушіння білизни, сміттєзбірників) — не менше ніж 20 м. Господарські майданчики треба розміщу­вати на відстані не більше як 100 м від найвіддаленішого вхо­ду в житловий будинок. До майданчиків для сміттєзбірників слід передбачити окремі під'їзди.

Підсобні приміщення проектуються з такого розрахунку: у разі пічного опалення — не менше ніж 5 м² на кожну кварти­ру; у разі центрального опалення та наявності газових плит і балонів — 0,8 м² на одну людину, але не менше ніж 4 м² на одну квартиру.

Значно поширеним на сьогодні різновидом житлових при­міщень є гуртожитки (студентські, робітничі та ін.). У плануваль­ному відношенні більшість гуртожитків відрізняються від жит­лових квартир загальним коридором і наявністю санітарно-тех­нічних та інших блоків загального користування. Кімнати гуртожитку (мінімальна площа на одну людину має становити 4,5 м², для студентів — 6 м²) не повинні бути прохідними, слід передбачити безпосередній або через шлюз-передпокій вихід до коридору. Щодо допоміжних приміщень загального корис­тування, то в гуртожитках мають бути передбачені вбиральні, душові, умивальні, кухні, кімнати для занять, відпочинку, пран­ня та залежно від місткості і розташування гуртожитку та кон­тингенту мешканців: буфети, їдальня, приміщення для масових заходів, бібліотеки-читальні, приміщення побутового обслугову­вання тощо. У гуртожитку, в якому кількість мешканців досягає 200 чоловік, має бути медичний ізолятор (не менше як на 2 ліжка площею 7 м² на кожне) з окремим санітарним вузлом. У гурто­житках на 1000 осіб і більше влаштовуються медичні пункти з ізоляторами на 3 ліжка і більше.

У кімнатах дотримуються таких мінімальних відстаней: від ліжок до зовнішніх стін — 0,5 м, між ліжками — 0,4 м, між узголів'ями — 0,2 м. Стіни спальних кімнат обробляють клей­овою фарбою, інших приміщень — олійною на висоту 1,8 м.

Будинки гуртожитків звичайно слід розміщувати таким чи­ном: для учнів середніх спеціальних і професійно-технічних навчальних закладів — на земельних ділянках, призначених для цих навчальних закладів; для колгоспників, робітників і службовців — на окремих ділянках житлової території. Пло­ща земельної ділянки гуртожитку на одного його мешканця має залежати від загальної кількості мешканців. Так, якщо місткість гуртожитку розрахована на 50 осіб, площа ділянки на одного мешканця має бути 45 м², на 1000 осіб — 35 м², на 200 осіб — ЗО м².

На земельній ділянці гуртожитків слід передбачити майдан­чики для відпочинку, ігор та занять фізичною культурою.

Відстані між житловими та громадськими будинками ма­ють відповідати висоті будинку, що затіняє, і бути меншими за величини, наведені в табл. 22. Санітарні відстані від шкіл, дитячих і лікувальних установ до житлових і громадських бу­динків мають бути не менше за 2,5 висоти протилежного най­вищого будинку.

До виробничої зони функціонально спеціалізованої части­ни міста входять об'єкти матеріального виробництва, кому­нального господарства, виробничої інфраструктури, науки і наукового обслуговування, підготовки кадрів, інші об'єкти невиробничої сфери, які обслуговують матеріальне і немате­ріальне виробництво.

Розміри санітарно-захисних зон для промислових під­приємств або однотипних промислових будівель необхідно визначати залежно від кількості газо- і пилоподібних викидів, речовин із неприємним запахом, рівня шуму та вібрації, інтен­сивності впливу електромагнітних випромінювань, ультразву­ку, радіонуклідів тощо. У санітарно-захисній зоні допускаєть­ся розміщувати пожежні станції, бані, пральні і гаражі за умо­ви, що щільність забудови не перевищуватиме 10 %.

Розміщення спортивних споруд, парків, дитячих установ, лікувально-профілактичних і оздоровчих установ, а також са­діння плодоягідних дерев і кущів на території санітарно-захисної зони не допускається.

Тваринницькі, птахівницькі, звірівницькі ферми, ветери­нарні служби, склади мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин слід розміщувати з підвітряного боку по відно­шенню до інших сільськогосподарських об'єктів у селітебній зоні. Території виробничих зон не повинні розділятися на ок­ремі ділянки залізничними або автомобільними шляхами за­гальної мережі.

Розриви між будинками і спорудами сільськогосподарсь­ких виробничих об'єктів мають відповідати вимогам чинних нормативних документів.

Обов'язковим елементом планування та благоустрою тери­торії населеного пункту, і особливо її селітебної зони, є озеле­нення. Гігієнічне значення озеленення багатофункціональне. Зокрема, воно сприяє зменшенню ступеня забруднення по­вітря пилом і різними хімічними речовинами, поліпшує мікро­клімат, збагачує повітря киснем та фітонцидами, створює сприятливі у психогігієнічному відношенні ландшафтні умови довкілля, сприяє відпочинку, заняттям фізичною культурою, спортом тощо.

На добре озеленених ділянках забрудненість атмосферного повітря набагато нижча, ніж на недостатньо озеленених або на таких, які взагалі не мають зелених насаджень. Найефективніше затримують пиловий аерозоль такі дерева і кущі, як липа, бу­зок, в'яз та клен гостролистий, що мають листя з нерівною поверхнею, яка добре затримує пилові частинки. Газостійкими є також канадська тополя, клен, ялина та біла акація.

Певне значення для підвищення ефективності очищення повітря від пилових і газових забруднень має раціональна схема посадки зелених насаджень. Вона не повинна бути дуже щільною, аби запобігати застою повітря. Значно підвищуєть­ся очисна дія зелених насаджень у період їх вегетації.

Сприятливо впливають зелені насадження на мікроклімат і інші параметри. Це пов'язано з тим, що вони зменшують потік сонячної енергії, знижують радіаційну температуру і темпе­ратуру повітря.

Залежно від призначення, місця та площі зелених насаджень розрізняють насадження загального користування (лісопарки, парки, сади, бульвари, сквери), обмеженого користування (озе­ленення ділянок окремих об'єктів) та спеціального призначення (озеленення санітарно-захисних розривів і зон озеленення вздовж транспортних магістралей).

На території міських та сільських поселень необхідно перед­бачити безперервну систему озеленення, а також озеленення інших відкритих просторів, які в поєднанні із заміськими ма­ють формувати комплексну зелену зону.

Зовнішні межі комплексної зеленої зони не повинні пору­шувати межі землекористувань, природні рубежі, транспортні магістралі. У малих, середніх і великих містах наявні масиви міських лісів також необхідно перетворювати на міські лісо­парки і відносити додатково до озеленених територій загаль­ного користування, виходячи з розрахунку не більше за 5 м² на одну людину.

Територію санітарно-захисних зон промислових підприємств не слід розглядати як резерв розширення території підприєм­ства. У цій зоні не допускається розміщувати житлові будин­ки, дитячі дошкільні заклади, загальноосвітні школи, установи охорони здоров'я та відпочинку, спортивні споруди, сади, пар­ки, садівничі товариства й городи.

У разі розташування селітебної і виробничої зон у сільсько­му населеному пункті поряд необхідно створювати між ними відповідні санітарно-захисні і зооветеринарні розриви, розмі­ри яких встановлюються згідно з нормативними значеннями.

Слід зазначити, що шириною санітарно-захисної зони вва­жається відстань між місцями виділення в атмосферу або ґрунт виробничих шкідливостей і житловою забудовою населеного пункту.

Малі тваринницькі ферми (фермерські господарства) у се­лищах міського типу, селах з утриманням великої рогатої ху­доби або свиней від 10 до 250 голів, птиці — до 1000 голів необхідно розміщувати на окремих ділянках із дотриманням розмірів санітарно-захисних зон, наведених у табл. 23.

Таблиця 23

Необхідна ширина санітарно-захисних зон сільськогосподарських підприємств

Показники рівня озеленення окремих структурних елементів у межах міста

Нормативні показники площі озеленених територій та рівня озеленення окремих структурних елементів у межах міста наведено в табл. 24 і 25.

Таблиця 24

Площа озеленених територій у межах міста

Господарсько-питне водоспоживання населення має зале­жати від інженерного обладнання забудови, природно-кліма­тичних умов і величини міст за нормативними положеннями, що наведені в табл. 26.

Для вибору оптимальних варіантів взаємного розміщення селітебних територій і промислових об'єктів необхідно врахо­вувати рівень фонового забруднення та потенціал самоочищення природного середовища на конкретних територіях.

Залежно від метеорологічних умов, які сприяють концент­рації шкідливих домішок у навколоземному шарі атмосфери, територія України поділяється на 4 зони.

Перша зона — зона низького потенціалу забруднення. Характеризується приземними інверсіями до 35 %, швидкі­стю вітру 0—1 м/с, рідкими туманами (менше за 10 %);

Таблиця 25

Показники рівня озеленення окремих структурних елементів у межах міста

Таблиця 26

Середньодобові нормативи господарсько-питного водоспоживання населення

Примітка: Показники наведені для малих і середніх міст: для інших міст слід брати до уваги такі коефіцієнти перерахунку: для великих міст — 1,05, для дуже великих — 1,1, для велетенських — 1,2.

Друга зона — зона помірного потенціалу забруднення. Повто­рюваність приземних інверсій до 40 %, швидкість вітру 10—20 м/с, туман до 10 % або до 20 % при швидкості вітру до 10м/с;

Третя зона — зона підвищеного потенціалу забруднення. Характеризується повторюваністю слабких вітрів і туманів до 10—20 %, приземних інверсій до 40 %;

Четверта зона — зона високого потенціалу забруднення. Повторюваність слабких вітрів і туманів понад 20 %, призем­них інверсій до 60 % на рік.

Важливе значення для вивчення особливостей загальної цир­куляції повітряних мас має оцінка повторюваності вітрів. Для цього використовують так звану розу вітрів (мал. 11).

Роза вітрів являє собою дані про повторюваність вітрів у конкретній місцевості за певний час, що зображені графічно. Слід лише зазначити, що у разі її застосування напрям вітру, який панує або впливає на конкретний об'єкт, слід визначати тим румбом горизонту, звідки дме вітер.

Промислові та сільськогосподарські об'єкти, які є джерела­ми забруднення атмосферного повітря, необхідно розміщува­ти з підвітряного боку по відношенню до селітебних тери­торій. У районах із вираженим вітровим режимом слід врахо­вувати і повторюваність, і швидкість вітрів.

Підприємства з джерелами забруднення повітря шкідливи­ми речовинами, що мають розмір санітарного розриву понад 500 м, не треба розміщувати в районах, де переважають вітри зі швидкістю до 1 м/с, мають місце тривалі або такі, що часто повторюються, штилі та тума­ни (за рік понад ЗО—40 %, про­тягом зими — 50—60 днів).

Відстань від сільськогосподарських підприємств до меж се­літебної території слід визначати виходячи з даних, що подано в табл. 27.

Допустимі рівні шуму для житлових і громадських будівель та прилеглих до них територій, шумові характеристики основ­них джерел зовнішнього шуму, порядок визначення очікува­них рівнів шуму і потрібного їх зниження в розрахункових

Продовження табл. 27

точках, методики розрахунку акустичної ефективності архі­тектурно-планувальних і будівельно-акустичних засобів зни­ження шуму та основні вимоги щодо їх проектування необхідно розраховувати відповідно до чинних нормативів. Так, допус­тимі рівні шуму на територіях різного господарського призна­чення не повинні перевищувати показників санітарних норм, значення яких наведено в табл. 28.

Таблиця 28

Санітарні норми шуму на територіях різного господарського призначення

Об'єкти, що є джерелами шуму для селітебної території, зон масового відпочинку населення, а також курортних зон, слід розміщувати за умов проведення санітарно-захисних за­ходів, які забезпечують відсутність перевищення допустимих рівнів шуму на території житлової забудови, в житлових і гро­мадських будинках. Достатність ужитих заходів має бути підтверджена акустичним розрахунком.

Для зниження шкідливого впливу автотранспорту на еко­логічний стан у містах на магістралях регульованого руху не­обхідно передбачати будівництво автоматизованих систем ке­рування дорожнім рухом.

Допустимі рівні вібрації в житлових будинках мають відпо­відати показникам, установленим санітарними нормами. Для виконання цих вимог слід передбачати дотримання відповід­них відстаней, які визначаються шляхом розрахунку, між житловими будинками і джерелами вібрації, а також застосу­вання на цих джерелах ефективних віброгасильних матері­алів і конструкцій.

Під час розміщення радіотехнічних об'єктів (радіостанції, радіотелевізійні передавальні і радіолокаційні станції), промис­лових генераторів, повітряних ліній електропередачі високої напруги та інших об'єктів, що випромінюють електромагніт­ну енергію, необхідно керуватися санітарними нормами і пра­вилами захисту населення від впливу електромагнітних полів, які створюються радіотехнічними об'єктами.

При розміщенні всіх видів будівництва з урахуванням вимог радіаційної безпеки залежно від ландшафтних та геохімічних особливостей ґрунту, величини перевищення природного до-аварійного рівня накопичення радіонуклідів у навколишньому середовищі, пов'язаних із ними рівнів можливого несприятли­вого впливу на здоров'я населення і вимог щодо здійснення радіаційного захисту населення та інших спеціальних заходів, на території, яка зазнала радіоактивного забруднення внаслі­док Чорнобильської катастрофи, слід враховувати такі зони.

Зона відчуження і безумовного (обов'язкового) відселення з щільністю забруднення ґрунту радіонуклідами цезію від 15 Кі/км² і вище, або стронцію від 3 Кі/км² і вище, або плуто­нію від 0,1 Кі/км² і вище, а також території з ґрунтами, які сприяють високій міграції радіонуклідів у рослини, з щільністю забруднення радіонуклідами цезію від 5 до 15 Кі/км², або строн­цію від 0,15 до 3 Кі/км², або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/км².

У цій зоні забороняються всі види господарської діяльності, постійне проживання населення, будівництво без спеціально­го дозволу, забезпечується суворий природоохоронний режим.

Зона гарантованого добровільного відселення зі щільністю забруднення ґрунту радіонуклідами цезію від 5 до 15 Кі/км², або стронцію від 0,15 до 3 Кі/км², або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/км², а також території з ґрунтами, які сприяють міграції радіонуклідів у рослини з щільністю забруднення радіонукліда­ми цезію від 0,1 до 5 Кі/км², або стронцію від 0,02 до 0,15 Кі/км², або плутонію від 0,005 до 0,01 Кі/км².

На території зони забороняється будівництво нових і роз­ширення діючих підприємств, безпосередньо не пов'язаних із забезпеченням радіоекологічного та соціального захисту на­селення та його життєдіяльності, курортно-рекреаційних уста­нов, обмежується сільськогосподарське виробництво, суворо обмежується нове житлове будівництво.

Зона посиленого радіоекологічного контролю з щільністю забруднення ґрунту радіонуклідами цезію від 1 до 5 Кі/км², або стронцію від 0,02 до 0,15 Кі/км², або плутонію від 0,005 до

0,01 Кі/км², а також територія з ґрунтами, які сприяють ви­сокій міграції радіонуклідів у рослини, з щільністю забруд­нення ізотопами цезію від 0,02 до 0,1 Кі/м².

Для міст, кількість населення в яких складає понад 250 тис. осіб, і курортів державного значення необхідно передбачити розміщення підприємств промислової переробки побутових відходів — сміттєпереробні підприємства. Норми накопичен­ня побутових відходів мають бути визначені, виходячи із роз­рахунку в середньому 280—300 кг на одну людину по місту.

Розміри земельних ділянок і санітарно-захисних зон підприємств і споруд із транспортування, знешкодження і переробки побутових відходів наведено в табл. 29.

Таблиця 29

Розміри земельних ділянок і санітарно-захисних зон сміттєпереробних споруд, об'єктів та підприємств

Забудова кварталів житлових районів може здійснюватися за різними системами планування: периметральною, рядковою або груповою (мал. 12).

З гігієнічної точки зору, суттєву перевагу над іншими має рядкова система, яка дозволяє забезпечити добру аера­цію ділянки, доцільну орієнтацію вікон та зменшення рівня шуму.

Однак більш привабливими в архітектурно-планувальному відношенні є периметральна та групова системи, які і є нині найбільш поширеними.

Важливою гігієнічною характеристикою житлової забудо­ви є щільність житлового фонду, тобто площа житла (в м²), яка припадає на території мікрорайонів. У кліматичних умо­вах України, залежно від поверховості, щільність житлового фонду може коливатися від 2500—3000 до 6000—10 000 м²/га.

Щільність забудови (вона теж залежить від поверховості будинків) не повинна перевищувати 26 % для 2—9-поверхової забудови і 12—17 % для 9—16-поверхової. Щільність населен­ня у великих містах не повинна перевищувати 900—1000 осіб на 1 га, у малих — 60—80 осіб на 1 га.

Для будівництва житлових приміщень використовують різноманітні будівельні матеріали. Найважливішими гігієнічни­ми показниками їх якості є: теплопровідність, теплоємність, повітропроникність, водопоглинання, гігроскопічність, звуко­проникність.

За походженням використовують природні та штучні буді­вельні матеріали. До природних матеріалів належать саман, деревина, глина, природна цегла. Штучні будівельні матеріали можуть бути виготовлені як з використанням природної сиро­вини (силікатна цегла, бетон), так і шляхом хімічного синтезу (полімерні матеріали). Останні вимагають певної обережності, оскільки можуть виділяти у повітря приміщень різні токсичні хімічні речовини, накопичувати на своїй поверхні заряди ста­тичної електрики. Крім того, вони значно поступаються при­родним матеріалам за теплозахисними властивостями, є по-жежонебезпечними і внаслідок займання виділяють велику кількість токсичних речовин.

Будівля (житловий будинок) складається з будівельних кон­струкцій: фундаменту, зовнішніх і поверхових перекрить, две­рей, вікон і даху. Габарити й матеріали, з яких виготовляють­ся ці та інші (балкони, сходинки) конструкції, а також їх оз­доблення мають відповідати спеціальним будівельним та гігієнічним нормативам.

За кількістю поверхів житлові будинки бувають одно-, мало-(2—3) і багатоповерховими. Розрізняють поверхи цокольні (підлога розміщена нижче від площини тротуару, землі або відмостки, але не більш як на половину висоти приміщення), надземні (підлога вище від рівня землі) та мансардні (на го­рищі). У деяких будинках є також підвальні поверхи (якщо підлога нижче від рівня землі більш як на половину висоти приміщення). Підвальні та цокольні поверхи не повинні вико­ристовуватися для житлових приміщень.

Нормативне значення мінімального розміру житлової площі на одну людину в Україні становить 13,65 м², мінімальної ви­соти стелі — 2,7 м. Житлова квартира складається з житлових кімнат (спальні, кімнати загального користування — вітальні, робочого кабінету), кухні, ванної-душової, вбиральні, комори та інших підсобних приміщень, передпокою та коридору. Кількість і площа приміщень, їх взаєморозташування визна­чаються складом сім'ї, а також деякими іншими обставинами. Оптимальна кількість основних кімнат у квартирі масового будівництва має бути більшою за кількість мешканців у ній і може бути визначена за достатньо простою формулою:

V = п+1,

де V — кількість житлових кімнат, п — кількість дорослих членів сім'ї, дівчата віком понад 12 років та юнаки віком по­над 14 років повинні мати окремі кімнати. Мінімальна площа спальні 9—10 м², спальні на двох осіб — 12—15 м². За кількістю приміщень, а також їх внутрішнім плануванням можливі різні варіанти одно-, дво-, три- (і більше) кімнатних квартир.

Незалежно від кількості кімнат у квартирі в ній слід виділя­ти три функціональні зони: спальну, робочу та загальну.

Основними вимогами до підтримання санітарно-гігієнічного режиму в квартирі слід вважати щоденне поточне вологе при­бирання, запобігання забрудненню, підтримання чистоти й по­рядку, обов'язкове провітрювання (бажано наскрізне), забез­печення належної освітленості, оптимального мікроклімату, витяжної вентиляції кухні, ванної-душової та вбиральні.

Двері з кухні повинні щільно зачинятися, в житлових при­міщеннях не слід палити. Синтетичні мийні засоби та інші препарати побутової хімії потрібно зберігати у відведеному для них місці, в закритій упаковці.

Отже, проблеми гігієнічної регламентації розміщення, пла­нування та будівництва сучасних населених пунктів в умовах забруднення повітряного середовища, води та ґрунту, пору­шення адекватних зв'язків людини з навколишнім середови­щем повинні займати одне з пріоритетних місць у профілак­тичній діяльності медичного працівника.

Більшу частину свого життя людина проводить у при­міщенні. Приміщення можуть бути житловими, виробничими та громадськими (навчальні, культурно-видовищні, бібліотечні, торговельні, лікарняні та ін.). Залежно від віку, характеру тру­дової діяльності, стану здоров'я, індивідуального способу життя час перебування у приміщенні упродовж дня коливається від 40 до 100 %, складаючи у середньому 75—80 %.

Унаслідок фізіологічних, побутових, виробничих та інших процесів повітря приміщень суттєво відрізняється від навко­лишнього. Загальне уявлення про зміни складу і властивостей повітря приміщень порівняно з чистим, атмосферним дає табл. ЗО.

Із таблиці видно, що ці зміни стосуються головним чином хімічного складу та вмісту аерозолів у житлових приміщен­нях. Провідне гігієнічне значення мають забруднення повітря різними хімічними речовинами, зниження вмісту кисню та легких аероіонів з негативним зарядом, унаслідок чого відбу­вається денатурація повітря, яка несприятливо впливає на здо­ров'я людини.'

Джерела забруднення (денатурації) повітря приміщень поді­ляються на дві основні групи: зовнішні та внутрішні. Основ­ним джерелом зовнішньої групи є забруднення атмосферного повітря, що пов'язане з викидами промислових підприємств, окремих комунальних та інших об'єктів, автомобільного транс­порту. У житлових приміщеннях, розташованих на територіях із забрудненим атмосферним повітрям, майже всі хімічні, га­зові компоненти цього забруднення виявляються і в повітрі приміщень. Чим вищий рівень забруднення зовнішнього ат­мосферного повітря, тим вищий вміст відповідних забрудню­вачів у повітрі жител. Інколи концентрація останніх може ся­гати гранично допустимої для атмосферного повітря величи­ни і навіть перевищувати її.

Однак провідне значення в процесі денатурації повітря житлових приміщень мають внутрішні джерела і чинники забруднення: повітря, що видихується людиною, забруднен­ня, зумовлені використанням газових плит та інших опалю­вальних приладів, приготування їжі, засоби побутової хімії, кімнатний пил, продукти розкладу органічних речовин на одязі, білизні, шкірі людей і домашніх тварин, паління, хімічні речо­вини з будівельно-оздоблювальних матеріалів, будівельні кон­струкції, меблі тощо. Певне значення можуть мати побутові «аварійні» забруднення, наприклад, забруднення ртуттю.

У повітрі, що видихується, виявлено більш як 200 різно­манітних сполук, головним чином органічних продуктів мета­болізму (табл. 31). Інтегральним кількісним показником вмісту цих сполук у повітрі може бути так звана окислю­ваність повітря, тобто кількість міліграмів 0₂, потрібного для окислювання недоокислених речовин в 1 л повітря (г/м³). Цей показник може бути визначений методами біхроматної або перманганатної оксидометрії. Окислюваність повітря, що видихується здоровою людиною, звичайно становить 15— 20 мг/л.

За цим показником повітря житлових кімнат оцінюється як чисте, якщо окислюваність не перевищує 5 мг/л, як помірно

забруднене — при окислюваності б—9 мг/л, як забруднене — при окислюваності 10 мг/л і більше.

Спеціальні дослідження (І. І. Нікберг, 1987) виявили, що кількість окремих інгредієнтів (наприклад, діоксиду вуглецю, аміаку), а також сумарна кількість недоокислених речовин у повітрі, яке видихується (тобто, його окислюваність) суттєво залежать від стану здоров'я людини, характеру захворювання та ступеня його важкості, паління тютюну, особливості обмін­них процесів тощо. Провідне місце серед основних забруд­нювачів повітря житлових приміщень належить оксиду вугле­цю (СО), який справляє суттєвий несприятливий вплив на здоров'я людини — у разі зв'язування з гемоглобіном утво­рює карбоксигемоглобін, погіршує споживання кисню ткани­нами і органами, посилює гіпоксичні стани, негативно впли­ває на біохімічні процеси, може призвести до хронічних та гострих отруєнь. За даними І. І. Даценко та Р. Д. Габовича (1999), у газифікованих квартирах уміст СО в повітрі не тільки кухонь, але й житлових кімнат може навіть перевищувати гра­нично допустимий для атмосферного повітря (10 мг/м³).

Усе більшого практичного значення набуває забруднення повітря приміщень хімічними речовинами, які виділяються полімерними матеріалами з будівельних конструкцій або меблів. Виявлено і досліджено декілька десятків таких речо­вин, зокрема формальдегід, фенол, бензол, толуол, бутил-акрилат та багато інших. Важливим слід вважати те, що кон­центрація цих речовин у повітрі житлових приміщень унаслі­док відносно невеликих об'ємів приміщення, недоліків планування, недостатнього вентилювання, малої рухомості повітря може досягати (і навіть перевищувати) гранично до­пустимі для виробничих приміщень. Виявлено, що питома вага внутрішніх (ендогенних) забруднень повітря приміщень ста­новить 60—80 %, і тільки до 20—25 % забруднень зумовлені зовнішніми (екзогенними) причинами, насамперед внаслідок забруднення атмосферного повітря.

Розроблено перелік хімічних речовин, що мають пріори­тетне значення під час оцінки якості повітряного середовища приміщень. До цих речовин належать діоксид вуглецю, оксид вуглецю, аміак, діоксид азоту, оксид азоту, формальдегід, сірко­водень, нафталін, сірчаний газ, диметиламін, стирол, толуол, бензол, хлор, фенол, ацетон, дихлоретан, свинець, ртуть, бенз(а)пі-рен, радон та ін.

Накопичення продуктів життєдіяльності людини (антропо-токсинів) у повітрі внаслідок великого скупчення їх у невели­ких без належного повітрообміну закритих приміщеннях може призводити навіть до масової загибелі цих людей. Такі випад­ки відомі з історії. Забруднення повітря житлових приміщень зовнішніми забруднювачами негативно впливає на здоров'я ^ людини, може стати причиною виникнення або загострення \алергічних дерматитів, ексудативних діатезів, бронхіальної астми, легеневих захворювань, ембріотоксичних та мутаген­них впливів, повітряно-крапельних інфекцій, гіпоксичних станів тощо.

Серед хімічних складових повітря приміщень велике гігієнічне значення має діоксид вуглецю (С0₂). Цей газ нале­жить до фізіологічно активних сполук, є збудником дихально­го центру та антагоністом 0₂, не має запаху і кольору, удвічі важчий за повітря, і тому може накопичуватися безпосеред­ньо над поверхнею Землі, погано розчиняється у воді, не под­разнює слизових оболонок.

У крові нормальний парціальний тиск С0₂ становить 10 мм рт. ст., а це на 8—10 мм рт. ст. вище, ніж у повітрі, що вдихується, в якому його концентрація складає 3,5—4,5 %.

У зв'язку з індустріалізацією, забрудненням повітря різни­ми викидами, продуктами органічного синтезу та багатьма іншими чинниками, концентрація С0₂ в атмосферному повітрі поступово збільшується, створюючи так званий парниковий ефект. Пов'язаний він із тим, що шар С0₂ у повітрі затримує інфрачервоне випромінювання від поверхні Землі, і, отже, сприяє потеплінню і відповідним змінам клімату.

Залежно від концентрації С0₂ у повітрі, що вдихується, реакція організму людини може бути різною — від індифе­рентної до надзвичайно важких проявів і навіть смерті.

Якщо концентрація С0₂ менша ніж 0,1 %, людина почу­вається нормально,^суб^єктивні або об⁷єкгивні порушення відсутні. С^'е~цю"¥онцентрацію (0,1 %) встановлено як гра­нично допустиму для повітря житлових, лікарняних або інших громадських приміщень. Якщо концентр<пі.ія ЄО... коливаєть­ся в межах 0,1—0,5 %, може спостерігатися погіршення умов­норефлекторної діяльності (збільшується час латентного пе­ріоду реакції на вплив зорового або слухового подразника), можуть бути виявлені деякі непатологічні зміни на ЕКГ, інколи виникає відчуття дискомфорту. Вдихування повітря, в якому концентрація С0₂ більша ніж 0,5 % (0,5—1 %), здатце спри­чинити перші прояви ацидозу, зміну електролітних..власти­востей крові (збільшується вміст ІМа, зменшується вміст К в еритроцитах). Проте фізична та розумова діяльність суттєво не погіршуються, тому перебування за такої концентрації доз­воляється в певних умовах виробництва, у підводних човнах тощо. Якщо концентрація С0₂ підвищується до 2 %, це при­зводить до зростання ацидозу, зниження працездатності та толерантності до впливу інших несприятливих чинників, ви­никнення проявів гіпоксії. За таких умов на виробництві мож­на працювати лише протягом обмеженого часу — до 3—4 год. Якщо концентрація С0₂ більша ніж 2 % (2—7 %), спостеріга­ються чіткі суб'єктивні та об'єктивні прояви токсичного впли­ву С0₂, зокрема, у вигляді наркотичної дії його, неадекват­ного психічного збудження, тахіпное, головного болю, запа­морочення,-ядухи. За таких умбв тривале перебування у приміщеннях неприпустиме. Воно може бути вимушеним тільки у разі аварійних ситуацій, тривати лише. 30—60 хв і супроводжуватися суворим медичним і технічним контролем. Перебування у приміщенні з концентрацією С0₂ у повітрі більшою за 7 % швидко призводить до непритомності і смерті. Подібні випадки можливі, наприклад, у разі неконтрольова-ного і необережного перебування (ремонтні та інші роботи) в оглядових люках, чанах тощо.

Визначення вмісту С0₂ у повітрі приміщень має велике санітарне значення. Оскільки в повсякденних, звичайних, умо­вах основним джерелом забруднення повітря житлових, лікар­няних та інших громадських приміщень є повітря, яке види­хується людиною, необхідно визначити рівень забруднення

Мал. 13. Визначення вмісту діоксиду вуглецю у повітрі за методом Д. В. Прохорова А — пробірка та пробка з голкою в розіб­раному стані; Б — те саме в зібраному стані; В — шприц; Г — прилад у робочому стані.

цього повітря власне речовинами, які видихуються. Але таких речо­вин дуже багато, деякі з них не завжди наявні, не для всіх нормо­вана допустима концентрація. Із цих міркувань доцільно як санітар­ний показник ступеня забруднен­ня житлових (громадських) при­міщень використати саме д і оксид вуглецю, який є обов'язковим ком-гюіїеТп'ом повітря, що видихуєть­ся, і концентрація якого в цьому повітрі досить стабільна.

В основі визначення вмісту діоксиду вуглецю у повітрі лежить порівняння досліджуваного та ат­мосферного повітря, в якому кон­центрація С0₂ становить 0.01 % у міській місцевості або 0,03 % — у сільській місцевості (мал. 13).

Важливим і ефективним засо­бом очищення повітря приміщень для наближення його складу і властивостей до притаманних зовнішньому незабрудненому атмосферному повітрю є вентиляція.Повітрообмін у приміщеннях може відбуватись як "неорганізованим (природна вентиляція), так і організованим шляхом (штучна вентиляція). Неорганізований повітрообмін здійснюється шляхом природного проникнення повітря через щілини будівельних конструкцій як ззовні (ексфільтрація), так і зсередини (інфільтрація), унаслідок різниці температур по­вітря та його тиску, організований — завдяки використанню спеціальних технічних пристроїв.

За способом організації повітрообміну та напрямком потоку повітря розрізняють вентиляцію припливну, витяжну та припливно-витяжну. Витяжну вентиляцію здійснюють шляхом відсосу повітря з приміщення, cтвopeння poзpіджeння, за рахунок чого чисте повітря надходить у приміщення ззовні через не­щільності в обгороджувальних конструкціях або спеціальних отворах.

Припливна вентиляція забезпечує подання чистого повітря у приміщення шляхом створення надлишкового тиску, внаслі­док чого забруднене (використане) повітря виводиться через отвори та щілини в обгороджувальних конструкціях.

Вентиляція може бути і припливно-витяжнюю, тобто такою, за якої надходження чистого і виведення забрудненого повітря здійснюються одночасно і узгоджені за обсягом.

За способом подачі повітря вентиляція може бути загальнообмінною, місцевою, або локальною, та комбінованою (сполучення в одному приміщенні загальнообмінної і місцевої вентиляції). Місцева вентиляція (вона може бути витяжною, припливною, припливно-витяжною) призначена для подання чистого повітря на певне робоче місце, певну ділянку приміщення і видалення забрудненого повітря з ділянок, де відбувається його забруднення. Прикладом місцевої вентиляції можуть бути витяжні шафи, витяжні кожухи, бортові відсоси вентиляційні зонти на робочих місцях тощо.

З метою організації ефективної вентиляції приміщень слід ураховувати необхідність забезпечення потрібного (фізіологі­чного) об'єму повітря для дихання людини.

Потрібний ( фізіологічний) об'єм вентиляції — це кількість повітря (м³), яка потрібна для дихання людини протягом 1 год за умови, що концентрація СО₂ у повітрі, що вдихується, не перевищуватиме гранично лопустимої. Для житлових (громадських) приміщень такою концентрацією вважають 0,1 %.

Знаючи величину потрібного об'єму вентиляції, можна визначити, яка кількість повітря потрібна в даному приміщенні з урахуванням його об'єму та кількості людей, що у ньому
перебувають. Відповідним показником є кратність обміну повітря, тобто число, яке показує, скільки разів має поновитися повітря даного приміщення за певний час, аби забезпечити у ньому потрібний фізіологічний об'єм повітря (табл. 32).

Цей показник розраховують за формулою:

,

де К — кратність обміну повітря, V₁; — потрібний (фізіоло­гічний) об'єм вентиляції, V₂ — фактичний об'єм приміщення. Зрештою, слід відзначити, що узагальнена оцінка чистоти повітря житлових (громадських) приміщень може бути про­ведена за критеріями, наведеними в табл. 33.

Таблиця 33 Показники чистоти повітря приміщень

Забезпечення відповідності основних показників чистоти повітря науково обґрунтованим нормативним значенням є одним із головних завдань гігієни жител, що забезпечує сома­тичне і психічне здоров'я та соціальний добробут кожної лю­дини.

3.3. ГІГІЄНА МІКРОКЛІМАТУ ЖИТЛОВИХ ПРИМІЩЕНЬ

Основними чинниками, які формують мікроклімат при­міщень, є: температура, швидкість руху та вологість повітря, а також радіаційна температура, тобто середня температура по­верхонь обгороджувальних конструкцій і предметів.

Температура повітря визначається термометрами (ртутни­ми, спиртовими й електричними (мал. 15) та термографами в градусах за шкалою Цельсія (°С; мал. 16).

Середня температура приміщення визначається на рівні зросту людини (1,5 м від підлоги) у п'яти точках: одна з них знаходиться в центрі приміщення, а інші чотири — в його кутах. Після проведення вимірювань визначають середню арифметичну величину, яка і є показником середньої темпе­ратури. Дослідження повторюють через 10—15 хв.

Величину перепаду температури по горизонталі одержують шляхом визначення різниці температур у трьох точках: на відстані 0,5 м від зовнішньої стіни, в і юнтрі приміщення та на відстані 0,5 м від внутрішньої стіни.

Величина перепаду температури по вертикалі характеризується різницею в показниках термометрів, які розташовані відповідно на відстані 10 см від підлоги, 1,5 м від підлоги та 10 см від стелі.

Таблиця 34

Розрахункові показники температури повітря в житлових будинках та лікувально-профілактичних закладах

Добовий перепад температур ви­значається шляхом зіставлення по­казників денної та нічної темпе­ратур.

Оптимальними у більшості при­міщень слід вважати: середню тем­пературу в приміщенні в межах 18— 22 °С, перепади температури по го­ризонталі та вертикалі — до 2—З °С, добовий перепад — до 2 °С (при ви­користанні центрального опалення) та до 5 °С (у разі застосування місце­вого опалення).

У табл. 34 наведено розрахункові показники температури повітря в різних приміщеннях житлових та лікувально-профілактичних зак­ладів.

Визначення вологості повітря проводять з використанням стаціонарного психрометра Августа, аспіраційного психромет­ра Ассмана (мал. 17), гігрометра (мал. 18) та гігрографа (мал. 19)

Абсолютну вологість визначають аспіраційним психромет­ром Ассмана. Прилад складається з двох ртутних термометрів, які розміщуються в металевому циліндрі. Крім того, верхня частина приладу обладнана вентиляційним пристроєм.

Перед початком дослідження необхідно змочити ртутний резервуар вологого термометра дистильованою водою з піпет­ки, а потім завести вентиляційний пристрій на 5—10 хв. Далі прилад закріплюють у досліджуваній точці на штативі. Слід зауважити, що психрометр не можна тримати в руках, тому що він нагрівається, а це впливає на показники приладу.

Після проведення дослідження визначають показники су­хого та вологого термометрів. Для визначення абсолютної во­логості користуються формулою:

K = A-0,5x(t_cyx-t_вoл)_*

Дата добавления: 2016-03-26 | Просмотры: 601 | Нарушение авторских прав