АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Географія медична - галузь географії і медицини, що вивчає вплив природних, господарських і соціальних умов різних територій на здоров'ї населяючих їх людей

МЕДИЧНА ГЕОГРАФІЯ

1. Визначення медичної географії як науки, зв'язок з іншими науками, методи та завдання медичної географії.

2. Історія розвитку медичної географії в світі та на Україні.

3. Сучасний стан здоров'я населення України.

Географія медична - галузь географії і медицини, що вивчає вплив природних, господарських і соціальних умов різних територій на здоров'ї населяючих їх людей.

Завдання МГ:

1. вивчення територіальних систем для виявлення сукупного впливу складових їх компонентів на здоров'ї населення;

2. забезпечення інформацією, необхідною для розробки заходів щодо профілактики і лікування хвороб (раціональне розміщення мережі установ охорона здоров'я і розвиток санаторно-курортної мережі, санітарно-гігієнічних обґрунтування районних планувань і т.д.);

3. складання медико-географічних прогнозів на знов освоювані райони, що реконструюються, для запобігання ситуаціям, які в перспективі можуть привести до зниження рівня здоров'я населення;

4. створення спеціалізованих медико-географічних карт і атласів.

У медичній географії використовуються інформація, що одержується шляхом безпосередніх спостережень під час експедиційних робіт, а також дані медичних наук, біології, географії (природної і соціальної), демографії, економіки, етнографії, соціології, історії і т.д. Медико-географічними розробками користуються медпрацівники різного профілю, географи, проектувальники-містобудівники і інші фахівці.

В ході становлення МГ постійно виникала проблема її структури і взаємин з нозогеографією, географічною (краєвою) патологією.

Погляд на нозогеографію з часом мінявся - від ототожнення її з ГМ, визнання одним з її розділів до розгляду як самостійний науковий напрям, що одержав також назву географії хвороб, яка розглядає географічне розповсюдження окремих хвороб людини на різних етапах розвитку суспільства. Основне завдання нозогеографії - вивчення структури і динаміки нозоареалів.

Схожа картина спостерігалася і у взаєминах МГ з географічною (краєвою) патологією. Географічна патологія - самостійна область науки, яка вивчає захворювання людини, тварин і рослин, пов'язані з місцевими природними умовами (для людини також і з соціально-економічними чинниками). У СРСР географічна патологія тривало розвивалася під назвою краєвої патології, предмет якої - стан патології населення певної місцевості, краю, області або іншої адміністративної одиниці.

У багатьох своїх побудовах і дослідженнях ГМ базується на теорії, принципах і методах біогеохімії - науки, завдання якої вперше були сформульовані В.І. Вернадським. Біогеохімія вивчає хімічні процеси, що відбуваються в біосфері за участю організмів, розглядає роль організмів в процесі міграції, розподілу, розсіяння і концентрації хімічних елементів в земній корі і живій речовині, виявляє біогеохімічні провінції. А.П. Виноградов, а потім В.В. Ковальський розробили теорію біогеохімії стосовно медицини, біології і сільського господарства. Ключовими в цій теорії стали уявлення про біогеохімічні провінції і біогеохімічне районування.

Біогеохімічні провінції - області на поверхні Землі, що характеризуються специфічним для них вмістом хімічних елементів в гірських породах, ґрунтах, поверхневих і підземних водах, рослинності, що впливає на розповсюдження деяких хвороб, що одержали назву ендемічних. Вони обумовлені надлишком або недоліком певних хімічних елементів у воді або місцевих продуктах харчування. До найбільш типових ендемічних хвороб відносяться ендемічний зоб при дефіциті в продуктах йоду, карієс зубів при дефіциті в питній воді фтору. Крім природних біогеохімічних провінцій, межі яких найчастіше співпадають з розповсюдженням тих або інших гірських порід або типів ґрунтів, з'явилися антропогенні (техногенні) біогеохімічні провінції. Їх виникнення пов'язане з технологічною діяльністю людини, забрудненням навколишнього середовища, обумовленим розвитком промисловості. Межі техногенних біогеохімічних провінцій співпадають з ареалом розсіювання хімічних речовин навколо підприємств або їх груп, наприклад зона забруднення фтористим воднем і його з'єднаннями навколо алюмінієвого комбінату (населення уражене флюорозом).

При вивченні ендемічних хвороб широко використовується метод біогеохімічного районування - визначення на місцевості і віддзеркалення на картах територіальних комплексів, що відрізняються один від одного складом і кількістю хімічних елементів в навколишньому середовищі (геологічних породах, ґрунтах, водах, рослинності). При біогеохімічному районуванні з медичною метою додатково встановлюють зміст певних елементів в с/г продукції, харчових раціонах, а також ураженість населення ендемічними хворобами.

Медична географія вивчає різні територіальні системи з властивим їм рівнем здоров'я населення. Основною одиницею служить медико-географічний район - територія з певним рівнем здоров'я однотипних груп населення і специфічним характером краєвої патології, що обумовлено внутрішньою однорідністю природних, господарських і соціально-побутових умов життя населення в межах кожного району. Медико-географічний район складається з елементарних медико-географічних комплексів. Виділення медико-географічних районів і віддзеркалення їх на карті - результат медико-географічного районування, яке відображає об'єктивно існуючі територіальні динамічні системи, достатньо однорідні за умовами формування суспільного здоров'я. Медико-географічний район володіє горизонтальною і вертикальною структурами. Вертикальна структура формується за рахунок взаємодії між собою природних, господарських, соціально-побутових компонентів і населення. Горизонтальна структура включає елементарні медико-географічні комплекси. Сусідні комплекси роблять взаємний вплив: відбувається перенесення повітряних мас, рух водних потоків, міграція хімічних елементів, переміщення тварин і т.д. По мірі урбанізації на даній території розширюється мережа шляхів сполучення і збільшується об'єм перевезень, внаслідок чого перерозподіляються продукти харчування, одяг, будівельні матеріали, енергоресурси. Особливі взаємини усередині медико-географічних районів складаються між населеними пунктами і оточуючими їх територіями: з природи вилучаються певні ресурси, а в природні комплекси поступають різні відходи, які можуть залучатися до природних циклів циркуляції і створювати несприятливі умови для здоров'я населення. Наступний тип зв'язків між медико-географічними комплексами - рух людських потоків. Відстані при щоденних поїздках на роботу з передмість в міста складає 20-30 км, а при вахтовом методі праці - декілька сотень і навіть тисяч кілометрів. Подібні переміщення з одних типів районів в інші, іноді вельми контрастні, можуть мати небажані наслідки для здоров'я людей.

Медико-географічний район характеризується постійним розвитком, еволюцією елементів як вертикальної, так і горизонтальної структур. Район, що потрапив в сферу індустріального освоєння, змінюється, перетворюючись у ряді випадків з чисто природного або сільськогосподарського у високо урбанізований. Відбувається різка, іноді кардинальна перебудова і його окремих компонентів, наприклад, будівництво копалень, шахт, відкритих розрізів створює штучний рельєф території; штучні водосховища впливають на гідрологічний режим і мікроклімат; лісова промисловість змінює рослинність і тваринний світ і т.д. У міру освоєння території збільшуються число і розміри населених місць. У так званих депресивних районах перебіг процесів іноді набуває зворотного характеру - скорочуються чисельність населення, заростають с/г угіддя і ін. Аналіз всіх змін, що відбуваються в структурі медико-географічних районів, дозволяє виявляти основні закономірності їх розвитку і на цій основі створювати медико-географічні прогнози.

Медико-географічний прогноз - імовірнісна характеристика рівня здоров'я населення або окремих показників цього рівня в конкретному регіоні на певний період з вказівкою чинників географічного середовища (природних, господарських і соціально-економічних), від яких цей рівень залежить. У сучасній теорії медико-географічного прогнозування виділяють три взаємозв'язані стадії прогнозу - дослідницький, програмний і організаційний.

Дослідницький медико-географічний прогноз дозволяє передбачати хід і результати медико-географічного процесу, якщо в його течії не відбудеться ніяких змін, наприклад, якщо забруднення навколишнього середовища продовжуватиметься сучасними темпами, то пов'язана з ним захворюваність буде стрімка наростати, Дослідницький прогноз найчастіше носить негативний характер, тобто є прогнозом-попередженням і містить інформацію про можливість появи негативних явищ.

На основі дослідницького прогнозу складають програмний і організаційний прогнози (іноді їх об'єднують в нормативний медико-географічний прогноз). При цьому формується програма можливих шляхів і заходів, а також створюються умови для запобігання ситуації, виявленій дослідницьким прогнозом. Медико-географічне прогнозування робить істотний вплив на формування громадської і наукової думки про майбутнє, на характер конкретного рішення перспективних проблем при плануванні і управлінні заходами у області організації охорони здоров'я, профілактики хвороб, посилення соціальної захищеності населення, охорони навколишнього середовища і т.д.

Для вирішення медико-географічних проблем використовують методи і техніку досліджень, що склалися в

1. фізичній і соціальній географії (експедиції, стаціонарні дослідження, ландшафтна індикація явищ, класифікація територій, картографічний аналіз і синтез і ін.);

2. у медицині (епідеміологічний аналіз, створення нозологічних профілів, обстеження контрольних груп населення, гігієнічна паспортизація населених пунктів, джерел водопостачання, медико-демографічна статистика і ін.);

3. біології (дослідження, зоолого-паразитологій, морфофункциональноє і эколого-генетичне вивчення людських общностей і ін.).

Ці різноманітні методи об'єднані системною орієнтацією. Їх використання пов'язане з просторовими аспектами екології здоров'я, що і відрізняє медико-географічні дослідження від більшості медичних і гігієнічних досліджень.

Через просторову орієнтованість МГ, особлива роль належить картографуванню. Створюються як дуже складні і насичені інформацією комплексні карти, так і універсальні медико-географічні атласи, які є цілісною системою, зв'язаною єдністю цілей, єдиною картографічною основою. Звичайно в серію карт або в атлас включаються карти окремих медико-географічних чинників з відповідною їх оцінкою, поєднань цих чинників, що надають сукупну дію на здоров'ї населення. Такий підбір карт дозволяє одержати достатньо повне уявлення про умови, в яких формується сучасний або формуватиметься прогнозований рівень здоров'я населення.

2. Офіційною батьківщиною медичної географії визнано Італію. У XVII ст. італійський вчений Б.Раммаціні увів термін "медична географія" і розкрив зміст цього по­няття. Перші праці з медичної географії були опубліковані також за межами України: "Узагальнення всезагальної медичної практичної географії" була написана в 1792 р. ні­мецьким вченим Фінке. Він зазначає, що назви "медична географія" заслуговує така праця, в якій, описуючи кожну країну, досліджують
її географічне положення, стан її землі, властивості повітря, води, клімату, продукти харчування її жителів; повідомляють про мораль і звички людей, що впливають на їхнє здоров'я; розповідають про хвороби та засоби їх лікування в цих країнах, - нарешті, повідомляють про все, що необхідно знати про медичний стан кожної країни.
У 1853 р. в Берліні вийшла праця Фуке "Медична географія", у якій дано таке визначення цьому поняттю: медична географія - це наука, що вивчає закони за якими на Землі розподіляються і поши­рюються хвороби. Французький лікар військового госпіталю Буден у праці "Досвід медичної географії" (1843) дав таке визначення медичній географії: "Народження, життя, захворювання і смерть - все зміню­ється залежно від клімату і ґрунту, від племені і національності. Ці різноманітні прояви життя і смерті, здоров'я і хвороби, ці неперервні переміни в просторі, що видозмінюються походженням людей, скла­дають спеціальний предмет медичної географії".
В середині XIX ст. медичну географію починають розглядати як галузь загальної географії.
Ще одною особливістю розвитку медичної географії є те, що як медико-географічні знання, так і перші медико-географічні праці пе­реважно належали медикам. Навіть у ХХст., коли географи довели свої права на медичну географію, медики відігравали не останню роль у розвитку цієї науки.
Важливо зазначити, що всесвітньо відомий український парази­толог С.М.Павловський, який створив учення про природну очаговість хвороб людини та концепцію про паразитоценози, був пре­зидентом Географічного товариства СРСР у 1952-1954 рр.
Сьогодні доцільно об'єктивно оцінити наукову спадщину відо­мих українських учених-медиків (М.І.Пирогова, І.І.Мечникова, І.М.Сєченова, Д.К.Заболотного, М.Ф.Гамалії, В.В.Підвисоцького, В.Я.Данилевського, О.Я.Данилевського, О.О.Богомольця та ін.) з позицій медичної географії.
На особливу увагу заслуговує праця ученого-медика С.А.Подолинського "Життя й здоров'я людей на Україні", яка була видана в 1878 р. у Женеві. Наголошуючи на тому, що здоров'я є найкращим добром на світі, С.А.Подолинський зазначає, що воно залежить від обставин життя, насамперед від стану природного середовища (повітря, води, клімату, харчування, рослинного І тваринного світу, вза­ємодії між ними, між живою і неживою природою). Надзвичайно цінним є те, що цей учений робить спробу визначити такі обставини життя людини, які б не завдавали шкоди її здоров'ю. С.А.Подолинський називає найважливіші параметри, які визначають здоров'я суспільства: смертність, народжуваність, стать, тривалість життя, темперамент і спадковість, дитяча смертність та ін.

Учений дає перелік і характерис­тику хвороб, які поширені в Україні (чума, холера, тиф, дизентерія, віспа та ін.), наголошуючи, що від багатьох з них можна позбави­тись, якщо докорінно змінити господарські і культурні обставини життя українців. С.А.Подолинський дослідив і роль забезпеченості житлом населення, і значення видів та калорійності його їжі для збереження здоров'я. Сказаного достатньо, щоб зрозуміти, що в особі С.А.Подолинського маємо видатного ученого-медикогеографа, роль якого у становленні медичної географії як науки в Україні важко переоцінити.
Наступна особливість розвитку медичної географії в Україні по­лягає у тому, що праці українських вчених представляли перед світо­вою громадськістю як медико-географічні дослідження і відкриття російських учених. Бути вченим не однієї країни, а кількох є надзви­чайно престижним у світі і цей факт можна було б розцінити пози­тивно, якби це не здійснювалось з метою применшити роль і значен­ня українських вчених, української науки перед світовою громад­ськістю і роздути до міфічних розмірів роль і значення російської на­уки. Як приклад можна навести відоме ім'я Данила Кириловича За­болотного (1866-1929) - українського мікробіолога та епідеміолога, якого вважали основоположником епідеміології СРСР. Його праці присвячені, зокрема, вивченню чуми, холери, сифілісу, газової ган­грени, дифтерії, черевного та висипного тифів. Заболотний створив учення про природні вогнища чуми, виявив, що носіями збудника чуми є гризуни, встановив шляхи передачі бубонної та легеневої чуми та довів лікувальний ефект протичумної сиворотки. Він керував багатьма протиепідемічними експедиціями, виїжджав для вивчення чу­ми в Індію, Монголію та інші країни. Д.К.Заболотний був одним із засновників міжнародного товариства мікробіологів. Якийсь час Д К Заболотний жив у Росії: у 1893 році він організував у Петербур­зькому жіночому медичному інституті першу в Росії кафедру бакте­ріології, але більшу частину свого творчого життя він провів в Україні. До 1898 р. Д.К.Заболотний навчався І працював в Україні, в 1920 році він організував першу в світі кафедру епідеміології в Одесі, а в 1929 р. створив Інститут мікробіології та епідеміології в Києві. Належно оцінивши діяльність, вдячні краяни перейменували с.Чоботарка Вінницької області, в якому народився Д.К.Заболотний, у с.Заболотне.
Слідуюча особливість історичного розвитку медичної географії в Україні полягає у тавруванні окремих українських вчених в період побудови соціалізму і представленні їх наукової діяль­ності перед власним народом як шкідливої. У цьому зв'язку не можна не згадати ім'я відомого українського географа В.Кубійовича, наукова діяльність якого була розцінена як шкідлива, що до сьогоднішнього дня не дало змоги належним чином вивчити медико-географічну цінність його спадщини. В "Атласі України і суміжних країн" (Львів, 1937) він наводить карти загальної смертності населення, зокрема смертності дітей та ін., що є зразками медико-географічної оцінки населення та медико-географічного картографування.
До таких учених належить і великий українознавець академік Степан Рудницький, ім'я якого замовчувалось майже шістдесят ро­ків, а наукові праці знищувались або зберігались у спецхранах. С. Рудницький є не тільки фундатором української наукової геогра­фії. Його праці з географії України ("Коротка географія України", "Антропогеографія", "До основ українського націоналізму" та ін.) мають величезне значення для становлення, формування і розвитку української медичної географії. Зокрема, у роботі "До основ укра­їнського націоналізму" С.Рудницький виділяє п'ять рис (прикмет), які об'єднують індивідуумів в одну національну групу:

1) антропо­логічна расовість (своєрідна будова і вигляд тіла);

2) самостійна мова (разом з літературою, наукою);

3) питомі історичні традиції і устремління (на політичному, суспільному тощо полях);

4) питома культура (як матеріальна, так і духовна) й спільні культурні стремління;

5) питома суцільна національна територія, на якій була, є або може бути питома національна держава.

Безумовно, виділені цим ученим п'ять рис національної групи формують її стан, тобто визначають якість і кількість суспільного здоров'я. Професор О.Шаблій наголошує на тому, що "біологічне" розуміння С.Рудницьким нації наділяє останню такими рисами, характерними для живих популяцій, як утримання якнайдовше свого існування, здобування найкращих умов існування, здобуття додаткового приплоду. Без такого розуміння неможливе уяснення суті суспільного здоров'я та інших фундаментальних категорій медичної географії.
Незважаючи на складні історичні умови, укра­їнські вчені зробили величезний внесок у розвиток світової медичної географії. Так, українські вчені були провідними у дискусії про пред­мет, об'єкт і завдання медичної географії. Ця дискусія почаласяу 1929 р. у Москві, де під медичною географією розуміли лише вивчення географічного поширення за­хворювань. Цей погляд, зважаючи на тогочасний рівень знань, від­стоював український учений Д.К.Заболотний. Він стверджував, що медична географія (нозогеографія) - це галузь медицини, що вивчає поширення різних захворювань, переважно інфекційних, на земній кулі. У завдання медичної географії входить визначення території найбільш уражених даною формою хвороби, а також вивчення зов­нішніх факторів, що впливають на зміни карти поширення захворю­вань. А.Н.Сисін (1879-1956), якого вважали одним з організаторів і керівників санітарно-епідеміологічної справи в СРСР, вбачав завдан­ня медичної географії у виясненні зв'язків масових захворювань (не лише епідемічних) з умовами місцевості, а також зв'язків цих захво­рювань з даним зовнішнім середовищем (живим і мертвим) (1929).

У 1954 р. створено Комісію медичної географії - організації Географічного товариства (м.Ленінград), яка в дуже стислі строки обговорила і розробила теоретичні основи медичної географії, програми і методики медико-географічних досліджень, принципи надання методичної допомоги в проведенні медико-географічного вивчення території країни і регіонів. Аналогічні комісії медичної географії були створені у Львівському, Новосибірському, Омському, Східносибірському (м.Іркутськ), Приамурському (м.Хабаровськ), Са­халінському відділах Географічного товариства колишнього СРСР.

У 1955-1956 рр. Є.Н.Павловський пи­сав: "Важливою галуззю географічної науки є медична географія, яка вивчає поширення і причини поширення захворювань людини на Землі в рамках материків, територій держав чи яких-небудь інших частин земної поверхні, що мають значний інтерес за своїми особливостями.

У Ленінграді 19-24 листопада 1962 р. відбулася Перша наукова нарада з проблем медичної географії, метою якої було ознайомлення учасників з основними науковими напрямами медичної географії, обговорення актуальних проблем цієї науки і шляхів швидкого впро­вадження в практику результатів медико-географічних досліджень, а також визначення перспектив дальшого розгортання наукових праць у галузі медичної географії.

Сьогодні є підстави говорити про наявність міцної української національної медико-географічної школи. Вона представлена насам­перед географами (медико-географами), лікарями, спеціалістами ін­ших галузей знань. Зокрема, цікаві наукові дослідження з медичної географії були здійснені медичними інститутами (Львівським, Київ­ським, Тернопільським, Івано-Франківським та ін.), Київським нау­ково-дослідним інститутом загальної і комунальної гігієни, Харківським науково-дослідним інститутом охорони здоров'я дітей і підліт­ків та багатьма іншими вищими медичними закладами і науково-дослідними установами.

У 1988 р. у м.Тернополі відбулась конфе­ренція на тему "Регіональні особливості здоров'я населення УРСР і досвід реалізації комплексних програм "Здоров'я" в умовах приско­рення НТП". На цій конференції обговорювалися регіональні особ­ливості стану населення України, демографічна ситуація в країні, дані з найбільш важливих класів хвороб, таких як хвороби системи кровообігу, ендокринної системи, органів дихання, органів травлен­ня, відомості з травматизму.

У 1988 р. у Львові відбувся міжна­родний семінар Всесвітньої організації охорони здоров'я, на якому наукові працівники кафедри управління охорони здоров'я Львівсько­го медичного інституту зробили першу спробу опрацювати положен­ня сучасної системи охорони здоров'я.

Цікаві дослідження здійснені в Інституті географії НАН України, в Київському, Львівському, Чернівецькому. Одесько­му університетах.
Медико-географічні дослідження в Україні особливо активізу­вались після аварії на Чорнобильській АЕС. Відбувається диферен­ціація медичної географії на окремі самостійні науки, зокрема медичне картографування, величезний внесок у розвиток якого в наші дні зробили Я.І.Жупанський, В.А. Шевченко та ін. З'являються нові погляди на предмет і завдання медичної географії з позицій сьогодення. Варті уваги визначення предмета і завдань медичної географії професором Львівського університету О.І.Шаблієм, опублі­ковані у матеріалах конференції "Здоров'я і середовище", яка відбу­лась у Любліні (Польща) у 1993 р. Згадана конференція є зразком співпраці українських учених з медико-географами інших країн світу.

Результати робіт виражені в медико-географічних атласах: онкологічної захворюваності (1986), серцево-судинної захворюваності (1991), ризику зараження населення аскаридозом, туляремією, сибірською виразкою, лептоспірозом (1989), медіко-екологічна група атласі України (вип. 1, 1995; вип. 2, 1996). Склалися регіональні центри медико-географічних досліджень з основними напрямами діяльності: соціально-економічні аспекти хвороб (Львів); геохімічні умови розповсюдження захворюваності (Чернівці), медико-географічна оцінка жорсткості природних вод (Луцьк). Складний екологічний стан території України викликав необхідність практичних розробок, зв’язаних з охороною навколишнього середовища, удосконаленням системи охорони здоров'я.

Останніми роками проведені дослідження по використанню ГІС-технологій в медичній географії. Особливо актуальним є питання про застосування нових методів дослідження при вивченні інфекційних захворювань, які характеризуються швидкою мінливістю в просторі і в часі. У 1997 р. створений перший в Україні електронний атлас інфекційної захворюваності (географічний факультет Київського університету). У зв'язку з накопиченням великого фактичного і теоретичного матеріалу по медичній географії і необхідністю впровадження накопиченого досвіду в практику, особливо в учбовий процес, зараз розробляється ряд навчальних посібників для Вузів. Спецкурси читаються у всіх провідних університетах України, розроблена і дістала схвалення Міністерства освіти України програма факультативного курсу “Медична географія” для 10 класу середньої школи.

3. Найбільшою цінністю людини є її здоров'я. Але, на жаль, Україна посідає зацим показником шістдесяте місце у світі, а за витратами на лікування одні­єї людини - сто одинадцяте. Упродовж останніх років у 7-10 разів зросла кіль­кість онкологічних захворювань, а також серцево-судинної, дихальної, гормо­нальної систем. Середній біологічний вік українців на 4-5 років вищий за паспортний.

На теренах пострадянського просто­ру Україна - найстаріша держава із над­звичайно низькою тривалістю життя й народжуваністю на тлі високої смертнос­ті. Показником демографічної кризи в нашій державі є не тільки низький показ­ник народжуваності, щорічне зменшення кількості населення на 0,5 млн осіб, а й зниження загального рівня життя, се­редньої його тривалості, зростання кіль­кості спадкових хвороб та інвалідизації населення. Демографічна ситуація в Ук­раїні набуває дедалі катастрофічнішого забарвлення. За останнє десятиліття се­редня тривалість життя жінок зменши­лась на 2,5 року, а чоловіків - на 4 роки, розрив у середній тривалості життя між ними становить 11 років. Водночас вра­жає різниця середньої тривалості життя жінок і чоловіків, високий показник чоло­вічої смертності, що не повинно створю­вати ілюзію, що з охороною здоров'я жі­нок в Україні все гаразд. Ситуація має дуже небезпечні тенденції. Наприклад, із кожним роком зростає смертність се­ред жінок працездатного віку - нині во­на удвічі перевищує цей показник порів­няно з 1990 роком. Особливо небезпеч­ним є те, що збільшується показник смерт­ності серед жінок у віковій категорії від ЗО до 55 років, тобто у репродуктивному віці. Цей показник залежить також від регіонів проживання (він значно вищий у південному та південно-східному регіо­нах, ніж у західному). Упродовж останніх 10 років більш ніж удвічі зменшився роз­рив у показниках смертності між сіль­ськими й міськими жительками. Голов­ними причинами смерті жінок працез­датного віку, як і раніше, є новоутворен­ня, хвороби системи крові, травми, от­руєння, нещасні випадки.

За даними деяких закордонних екс­пертів, небезпечним чинником серйоз­ного погіршання цих показників, є безробіття. Коли воно сягає лише 1%, смерт­ність населення зростає на 2%, реєстру­ється на 4,1% більше самогубств, ста­тистичні дані свідчать про різке збіль­шення психічних хвороб, розлучень.

Рівень захворюваності серед жінок працездатного віку на 35% вищий, ніж у чоловіків, майже за всіма класифікаціями хвороб. Дані, наведені Українським цен­тром здоров'я й Українським інститутом-громадського здоров'я щодо ресурсів здоров'я жіночого населення, виклика­ють тривогу. Так, лише 2,9% жінок пра­цездатного віку мають високий або ви­щий за середній показник стану здоров'я й належать до так званої "зони безпечно­го рівня фізичного здоров'я". Зниження цього рівня пов'язане, насамперед, із погіршанням адаптаційної активності серцево-судинної та дихальної систем, що, як відомо, найбільше лімітує стан здоров'я і тривалість життя.

Стан репродуктивного здоров'я ук­раїнської жінки викликає занепокоєння тому, що від нього залежить здоров'я та життєздатність майбутніх поколінь.

Найінформативнішим тестом у цьому напрямі є, без сумніву, показник мате­ринської захворюваності та смертності жі­нок дітородного віку. Одне із провідних місць серед "причин материнської смерт­ності в Україні посідають аборти - 23% (серед них – поза лікарняні - 5%). Через неможливість природних пологів зросла кількість хірургічного втручання. Однією з основних причин материнської смертнос­ті є серцево-судинні захворювання, що виникають внаслідок екстрагенітальної патології. Нині цей показник майже у 10 разів перевищує аналогічні дані порівняно з країнами Західної Європи.

Утім, значна відмінність (у 6-7 разів), як уже зазначалось, існує в цьому відно­шенні між східними та західними регіо­нами України.

Загалом, порівняно з розвиненими країнами Західної Європи, показник ма­теринської смертності в Україні більший у 1,5-2 рази. Шлюбно-репродуктивний цикл українських жінок надзвичайно ко­роткий - до 25-річного віку понад 60% із них завершують свою основну біологічну функцію - народження дитини. Жінки Західної Європи у цьому віці лише розпо­чинають репродуктивну діяльність.

Нестабільність народжуваності, безу­мовно, пов'язана із вкрай незадовільним станом репродуктивного здоров'я жінки, що своєю чергою є наслідком вторинно­го безпліддя через штучні аборти.

Українська дівчина, беручи шлюб, вже обтяжена значною кількістю хроніч­них захворювань, які ускладнюють вагіт­ність і пологи: 20,5% дівчат-підлітків ма­ють розлади менструальної функції, 22,5% перенесли штучний аборт, 2,92% - хворіють на сифіліс, 0,9%- на гонорею.

Захворюваність на сифіліс із 1995 ро­ку в Україні набула ознак справжньої' епі­демії - щороку реєструється близько 150 випадків захворюваності на 100 тис. на­селення, що, порівняно із країнами ЄС, вище у 74 рази.

Епідемія СНІДу в Україні найпоширеніша серед країн Європи. На кінець 2005 року в країні було зареєстровано більше 88 тисяч випадків ВІЛ з моменту виникнення епідемії. Відповідно до експертної оцінки ці цифри становлять лише невелику частку від 377 600 людей, які сьогодні живуть з ВІЛ-інфекцією. Іншими словами, поширеність ВІЛ-інфекції серед дорослого населення становить 1,4%.

Епідемія ВІЛ-інфекції СНІДу в основному сконцентрована в окремих групах населення:

- споживачі ін'єкційних наркотиків - в Україні налічується мінімум 325 000 СІН, із числа яких, за оцінками, 144 183 вже інфіковані ВІЛ.

- жінки секс-бізнесу та їхні партнери – на сьогоднішній день на них припадає більше 30% зареєстрованих випадків. Показники передачі ВІЛ статевим шляхом постійно зростають і становлять понад 35% усіх нових інфекцій з встановленим шляхом передачі. Це свідчить, що епідемія виходить за межі груп населення найвищого ризику і поступово проникає у загальне населення.

Характеру національної катастрофи набуває вживання наркотиків. Про реальну кількість осіб, що нині вживають наркотичні засоби, можна тільки здога­дуватись, бо 64 тисячі офіційно зареєс­трованих - це, у кращому випадку, деся­та частина споживачів наркотичного зіл­ля. Третина наркоманів - жінки віком до 25 років. 9-11-річні наркомани на сьо­годні - сумна реальність. За підрахунками ВООЗ, через 20 років 22% смертей у нашій країні будуть пов'язані з курінням. 70% жінок віком до 20 років прилучають­ся до куріння у 15-20 років. 13,6% - ку­рять навіть під час вагітності.

Не дивно, що показник ускладнень вагітності, пологів і післяпологового пе­ріоду в Україні - 47,8 - на 1000 осіб жі­ночого населення фертильного (здатного народжувати) віку.

Недостатня інформованість жінок щодо застосування сучасних методів контрацепції, низький рівень сексуальної культури значною мірою дестабілізують сімейні стосунки, стають джерелом внутрішньосімейних конфліктів і розлучень. За результатами медико-соціальних опитувань, більшість жінок (особливо - у сільській місцевості) обізнані із найменш ефективними засобами контрацепції. За період із 1989 по 1998 роки показник безпліддя серед жінок дітородного віку зріс утричі. Основними причинами без­пліддя залишаються штучне перериван­ня вагітності, ендокринні розлади, за­пальні захворювання статевих органів. В Україні кожна 5-6 подружня пара - без­плідна.

Серед дітей, народжених жінками із таким станом здоров'я, зросла вдвічі кількість захворювань крові, новоутворень, ДЦП, на карієс хворіють 99%, хвороби кісток і м'язів виявляють у 70% дітей, дисгармонія фізичного розвитку - у 25%, короткозорість - у 39,2%, по­рушення слуху - у 2,3%. Значно зросла кількість дітей із сколіозами, плоско­стопістю, порушеннями мови, дисгар­монією статі, нервово-психічними розладами тощо. 70% дітей в Україні не го­тові до навчання в школі. Тільки 4% об­стежених у 2000 році дітей були психіч­но здорові. До першого класу прихо­дить 44% дітей, що мають хронічні зах­ворювання, а до випускного класу їх уже 98%.

Стан здоров'я дітей і підлітків - ва­жлива медико-соціальна проблема, від чого залежить майбутнє держави, її тру­довий та інтелектуальний потенціали. Сучасний стан здоров'я населення Укра­їни, передусім молодого покоління, є на­ціональним лихом, що потребує вжити негайних і ефективних заходів для вихо­ду із ситуації, що склалася.

Перед державою стоїть надзавдання - виростити, вивчити й виховати здоро­ве покоління. Особливо це важливо нині, бо після Чорнобильської катастрофи ди­тина є багатством не тільки родини, а й держави.

Дата добавления: 2015-05-19 | Просмотры: 1906 | Нарушение авторских прав