АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Колізійне регулювання деліктних зобов'язань

ЗОБОВ’ЯЗАННЯ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

Глобалізація економік і культур, розширення міжнародних культурних і господарських контактів у приватній сфері, міжнародний туризм і міграція населення, науково-технічний прогрес, міжнародні екологічні катастрофи і інші подібні чинники призводять до виникнення різних зобов'язань, у тому числі і деліктних у міжнародному приватному праві.

Характер міжнародно-правових деліктів у приватній сфері отримують ті з них, що так чи інакше пов’язані більше ніж з одним правопорядком. Так, зобов’язання із заподіяння шкоди має зв’язок більше ніж з одним правопорядком, коли:

а) підстава деліктного відношення (протиправна шкода) проявляється у декількох державах;

б) хоча б один із суб’єктів деліктних відносин – іноземець;

в) дія делінквента, що породжує обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду, простирається в іноземну правову сферу;

г) предмет деліктних відносин (у зобов’язальних майнових відносинах) пошкоджується в умовах іноземного правопорядку;

д) суб’єктивне право потерпілого і юридичний обов’язок делінквента виникають в одних державах, а реалізуються в інших;

е) права третіх осіб обговорюються за законодавством іноземної держави;

ж) право на відшкодування шкоди є похідним від договірних відносин сторін чи від інших преюдиціальних фактів, що обговорюються за іноземним правом (договір страхування, договір найму, угода про звільнення делінквента від обов’язку відшкодувати шкоду і т.д.);

з) справа про відшкодування шкоди розглядається в іноземному суді;

і) рішення про відшкодування шкоди виконується в іноземній країні.

Для прикладу можна навести таку ситуацію:

Для того, щоб відмітити золоту річницю вступу до шлюбу, шведські громадяни придбали у агента ВАТ “Інтурист” ваучер на двотижневу поїздку до Москви з метою відвідання балету “Лебедине озеро”. Їх зустріли відповідно до умов договору в аеропорту Шереметьєво, розмістили в готелі “Національ”, але коли подружжя звернулось за квитками в бюро обслуговування у готелі, їм запропонували квитки не до Великого театру, а до цирку, пояснивши, що балетна трупа Великого театру вже протягом двох місяців знаходиться на гастролях у Японії. Від квитків подружжя відмовилось і, повернувшись до Швеції, подало позов до агента “Інтурист” про відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди.

Позов було задоволено судом у Стокгольмі, а пізніше у порядку регресу відповідні суми були стягнені з ВАТ “Інтурист”.

Наведений приклад можна іменувати “простою” колізією, що має звичайний міжнародний характер. Однак бувають і такі випадки, коли про наявність делікту у міжнародному приватному праві можна говорити у разі існування деліктних правовідносин, які пов’язані з більшою кількістю правопорядків.

Унаслідок грубої необережності наземного диспетчера при заході на посадку в аеропорту м. Вашингтона зіштовхнулись у повітрі два літаки: пасажирський “Дуглас” з 55 пасажирами і членами екіпажа на борту і болівійський військовий літак, що робив пробний політ. Зіткнення відбулось у повітряному просторі над рікою Потомак. Аеропорт знаходився не в окрузі Колумбія, як Вашінгтон, а у штаті Вірджинія.

Усі особи, що знаходилися у пасажирському літаку загинули. Ніс пасажирського літака упав у ріку Потомак (округ Колумбія), кормова частина - на берег ріки (штат Вірджинія). Болівійський літак упав у ріку, льотчик був пораненей, але залишився живий.

Відповідальність за дії диспетчера повинна нести держава (США).

Перед судом виникло запитання: право якого штату слід застосовувати?

Складні з точки зору правового регулювання бувають випадки, які отримали у науковій літературі назву “транскордонні делікти”. Останні характеризуються тим, що дія має місце в одній країні, а її наслідки проявляються в іншій.

Наприклад, голландське підприємство, що займається вирощуванням квітів, в основному використовує воду, що надходить з ріки Рейн. У результаті забруднення води калієм, що добувається шахтою в Ельзасі, вирощуваним рослинам заподіювалася шкода. Шахта знаходиться в районі Мюльхаузена (Франція).

Власник підприємства подав позов проти шахти в суді м. Роттердама.

Загальновідомо, що право кожної країни має свої особливості, у тому числі при регулюванні деліктних зобов’язань. Навіть визначення поняття “делікт” за різними правовими системами значно відрізняється. Так, за кодексом Наполеону 1804 р. протиправною визнається будь-яка дія, що спричинила шкоду іншому (ст. 1382). Таке формулювання протиправної дії отримало назву генерального делікту. У країнах англо-американського права зобов’язальне право для визначення протиправних діянь оперує значною кількістю категорій (torts, negligence, gross negligence, delicts) та встановлює цілу низку самостійних складів цивільних правопорушень. Така система отримала назву сингулярних деліктів. Законодавства ФРН та Швейцарії поєднують загальне визначення делікту з описом конкретних правопорушень.

За таких умов, повинні діяти правові регулятори для розв’язання вказаних протиріч. Ними виступають перш за все колізійні норми у сфері деліктних зобов’язань. Вони, як і будь-які інші колізійні норми міжнародного приватного права мають двочленну структуру: обсяг та прив’язку. Обсяг колізійної норми деліктного права – вказівка на деліктне відношення, яке регулюється даною нормою. Прикладом таких вказівок можуть бути: “Права і обов’язки за зобов’язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди” – ст. 1289 ЦК Вірменії; “Обов’язок відшкодування шкоди” – ст. 42 Закону про міжнародне приватне право Грузії; “Позадоговірні зобов’язання про відшкодування шкоди” – § 48 Федерального закону 1978 р. про міжнародне приватне право Австрії; “Претензії з недозволеної дії” – ст. 40 Ввідного закону 1896 р. до Німецького цивільного уложення; “Відносини з правопорушення” – ст. 26 Цивільного кодексу Греції 1940 р.; “Позови із заподіяння шкоди” – ст. 129 Федерального закону 1987 р. Про міжнародне приватне право Швейцарії тощо.

Така різноманітність у формулюваннях обсягів колізійних норм, що регулюють деліктні зобов’язання, викликана тим, що в різних країнах коло питань, що регулюються статутом деліктного зобов’язання значно відрізняється. Однак частіше за все статутом деліктного зобов’язання регулюються питання, що стосуються підстав такого зобов’язання, його обсягу, характеру відшкодування шкоди, межі деліктної відповідальності, розмір відшкодування і т. ін. Проте на законодавчому рівні чітке встановлення обсягу статуту деліктного відношення зустрічаються вкрай рідко. Позитивним прикладом цього може бути ст. 107 Закону 1992 року № 105 щодо регулювання відносин міжнародного приватного права Румунії, яка фіксує вісім аспектів, що входять до деліктного статуту, який регулюється колізійною нормою. Це питання деліктної право- і дієздатності; умов і обсягу відповідальності; підстав обмеження відповідальності чи звільнення від неї і розподілу відповідальності між тим, хто заподіяв шкоду і потерпілим; відповідальності довірителя за дії довіреної особи; характеру збитків, які можуть бути відшкодовані; способів і розміру відшкодування; допустимості поступки права на відшкодування; осіб, які мають право на відшкодування понесених збитків.

Для конкретного визначення статуту деліктного зобов’язання діють прив’язки колізійних норм деліктного права. Вони безпосередньо вказують на право певної країни, за яким слід вирішувати спірні питання деліктного зобов’язання у сфері міжнародного приватного права.

У сфері деліктних зобов’язань міжнародного приватного права основною, найбільш розповсюдженою прив’язкою, яка наближається до звичаєвої, має довгу історію практичного застосування і повсюдного закріплення як на рівні національного законодавства, так і на рівні міжнародних угод, є прив’язка до закону місця вчинення делікту – lex loci delicti commissii.

Указана прив’язка відображає інтереси держави й потреби цивільного обігу в застосуванні деліктних норм за правом країни, де мав місце делікт. Зобов’язання із заподіяння шкоди глибоким корінням заглиблюються у той правопорядок, в надрах якого вони виникли. І так само як весь правопорядок у цілому, деліктні відносини несуть на собі відбиток економічного й суспільного устрою, що затвердився в даній державі. Відсилка до закону місця здійснення правопорушення відображає внутрішні, спонтанні зв’язки, що об’єднують зобов’язальні відносини з місцевим правовим устроєм. Усвідомлена необхідність у застосуванні legis loci delicti commissi виникає тоді, коли делікт не просто оточений чужорідною для нього правовою сферою, а органічно з нею пов’язаний.

Без будь-яких застережень прив’язка lex loci delicti commissii на сьогоднішній день застосовується у законодавствах таких країн як Мадагаскар, Куба, Іспанія, Греція, Чехія, Франція та за кодексом Бустаманте в ряді Латиноамериканських країн (Аргентині, Болівії, Бразилії, Колумбії, Коста-Ріці, Кубі, Домініканській Республіці, Еквадорі і т.д.) в основному шляхом прямого закріплення її у законодавстві. Наприклад, ст. 26 Цивільного кодексу Греції 1940 року вказує: “Відношення з правопорушення визначаються за правом держави, на території якого правопорушення було вчинено”. Винятком у цьому контексті є лише Франція: абз. 1 ст. 3 Кодексу Наполеона зазначає, що “закони благоустрою і безпеки обов’язкові для всіх, хто проживає на території” (Франції). Через розширювальне тлумачення цього положення доктриною і практикою робиться висновок про те, що деліктні правовідносини регулюються за місцем їх виникнення.

Колізійний принцип lex loci delicti commissii походить, на думку Рабеля, від кримінального підходу, згідно з яким кожний деліктний акт слід визначати у відповідності із правом країни, на території якої він був здійснений. У відповідності з американською правовою доктриною, указана прив’язка має концептуальну основу в доктрині благонабутих прав, яка означає що право на відшкодування за іноземним деліктом завдячує своїй появі і існуванню праву тієї юрисдикції, де мала місце шкода. Принцип lex loci delicti commissii підтримувався в законодавстві та доктрині багатьох країн (хоча lex loci delicti commissii знаходив

альтернативу за lex fori ще у працях Бартола і Савіньї) і залишався єдино-застосовуваним приблизно до 60 років XX сторіччя, хоча критичні зауваження щодо нього мали місце ще в 30 роках ХХ сторіччя, особливо в американській доктрині. Так, нові шляхи регулювання колізій в американській доктрині запропонував Девід Ф. Каверс у своїй роботі “Критика проблеми вибору закону” (1933 р.), що пізніше були трансформовані в теорію “аналізу інтересів” (“Interest analysis”) Бреінерда Кюррі, які він виклав у роботі “Зауваження, методи і цілі у колізійному праві” (1959).

Роботи Б. Кюррі не мали значного впливу на американське колізійне право до рішення 1963 року апеляційного суду Нью-Йорка у справі Babcock v. Jackson, що стала поворотним моментом в історії колізійного права і практики застосування колізійної прив’язки до lex loci delicti commissii. Суть справи така:

У п’ятницю, 16 вересня 1960 року міс Джорджіа Бебкок у якості гостя, і її друзі, подружжя Джексон, всі – жителі Рочестера, штату Нью-Йорк, виїхали з міста на машині містера Джексона, щоб провести кінець тижня в Канаді. Через кілька годин, уже на території Канади, у провінції Онтаріо, м-р Джексон, очевидно, втратив контроль над машиною; вона з’їхала з дороги і врізалась у кам’яну стіну, що примикала до неї. Міс Бебкок отримала серйозні каліцтва. Повернувшись до свого штату, вона подала позов проти Вільяма Джексона, звинувативши його в необережності при керуванні автомашиною.

На час інциденту у провінції Онтаріо чинним був закон, який передбачав, що власник автомобіля не несе відповідальності за шкоду, що заподіяна здоров’ю осіб, які знаходяться у машині, якщо тільки мова йшла не про ділові поїздки чи перевезення пасажирів за плату (Highway Traffic Act R.S.O. 1960, c.172, s. 105 (2)). Відповідач позов не визнав, спираючисьна закон місця події.

Апеляційний суд штату Нью-Йорк п’ятьма голосами проти двох вирішив застосувати право не провінції Онтаріо, тобто lex loci delicti, а штату Нью-Йорк. Суд обґрунтував своє рішення тим, що “зв’язок” цієї справи з правом штату Нью-Йорк незрівнянно більш тісний, ніж з правом провінції Онтаріо, і “інтерес” штату Нью-Йорк значно більший: потерпілий і делінквент – його жителі, машина зареєстрована, застрахована і, якщо не використовується, знаходиться в гаражі в штаті Нью-Йорк, подорож почалась і повинна була закінчитись саме тут. Єдиний зв’язок з Онтаріо – те, що подія по чистій випадковості мала місце в цій провінції.

Відношення законодавчих органів штату Нью-Йорк до проблеми відшкодування збитків, які вчинені тому, хто приїхав з іншого штату (guest) у результаті необережності водія, однозначно – шкода, понесена в такій ситуації, повинна бути відшкодована. Більше того, кілька разів законодавчі органи штату Нью-Йорк відмовлялись приймати закон, що обмежував права потерпілого. Аргументи, що приведені в рішенні суду, завершуються питанням: чому ж суди штату Нью-Йорк повинні відмовлятись від такої позиції лише через те, що інцидент, який зачіпає інтереси жителів цього штату, стався за його межами?

Суд також висловив впевненість, що у законодавця провінції Онтаріо не було наміру позбавити права на відшкодування жителя штату Нью-Йорк, що постраждав через жителя цього ж штату. Метою цього закону було відвернення можливості пред’явлення шахрайських вимог пасажирів до водіїв і страхових компаній провінції.

Далі суд відмітив, що хоча оцінка поведінки відповідача (тобто, правомірно воно чи ні) може залежати від законів тієї території, по якій проїздить автомобіль, права і обов’язки водія і пасажирів по відношенню одне до одного не повинні змінюватись в залежності від пересування машини. У практиці інколи застосовуються закони, аналогічні закону провінції Онтаріо, але ніколи раніше питання не стояло так, як у даному випадку, і сліпе слідування закону без урахування його мети і інших факторів може призвести до несправедливого результату. Суд зробив висновок, що він не вбачає причин підкоряти всі питання, що виникають з деліктних вимог, одному правопорядку.

На основі рішення, винесеного у цій справі, в колізійному деліктному праві було обгрунтовано необхідність функціонування альтернативи для домінуючої жорсткої колізійної прив’язки - lex loci delicti commissii. Такою альтернативою за допомогою описаного рішення фактично стали дві нові для деліктного права колізійні принципи – теорія “найбільш тісного зв’язку” і теорія “аналізу інтересу”. Крім того, за допомогою доктринального дослідження Д. Каверса, було запропоновано ще один колізійний принцип – принцип результату. Фактично всі вказані колізійні принципи знайшли своє втілення у даному рішенні, а пізніше – у законодавстві й практиці багатьох країн.

Так, принцип lex loci delicti commissii поступився своїм пріоритетом принципу найбільш тісного зв’язку у США 1972 року в Restatement II. Основний принцип, визначений в § 145 указаного акту визначає, що права і обов’язки сторін у відношенні делікту визначаються за внутрішнім правом країни, яка має найбільш тісний зв’язок із подією і сторонами. Для визначення останнього необхідно враховувати принципи Restatement II, а також такі обставини: місце настання шкоди, місце вчинення шкоди, доміцілій, місце проживання, громадянство, місце інкорпорації, місце здійснення комерційної діяльності сторін, місце розташування відносин між сторонами.

У законодавствах таких країнах як Австрія, Ліхтенштейн, Туреччина, Великобританія, Німеччина, штат Луїзіана також містяться норми, які підкоряють деліктне відношення або принципу закону найбільш тісного зв’язку або принципу lex loci delicti commissii. Так, ч. 1 ст. 25 Закону 1982 р. № 2675 Про міжнародне приватне право і міжнародний цивільний процес Туреччини встановлює, що “Зобов’язання, що виникають з неправомірних дій, підкоряються праву місця, де неправомірні дії були здійснені”, а ч. 3 цієї статті визначає, що “У випадку, якщо зобов’язання, що виникли з неправомірних дій, мають більш тісний зв’язок з іншою країною, може бути застосоване право цієї країни”.

Теорія “аналізу інтересу” була запроваджена, зокрема, у практиці і законодавстві Луїзіани. Так, Цивільний кодекс 1825 р. у ст. 3542 встановлює Загальне правило, згідно з яким будь-яке питання у деліктних зобов’язаннях регулюється правом штату, устремлінням якого була б нанесена більш серйозна шкода, якби його право не було застосоване до цього питання. Цей штат визначається за допомогою оцінювання сили і доцільності устремлінь залучених штатів, що мають відношення до справи у світлі: (1) контактів кожного штату, що мають відношення до справи зі сторонами і подіями, що породжують суперечку, включаючи місце дії і шкоди, доміцілій, звичайне місце перебування чи місце комерційного обзаведення сторін, а також штат, у якому відношення між сторонами, за його наявності, було зосереджено і (2) права штату, устремлінням якого була б нанесена найбільш серйозна шкода, якби його право не було б застосоване до цього питання; устремлінь і потреб міжштатних і міжнародних систем, включаючи устремління на підтримку законних очікувань сторін і мінімізацію негативних наслідків, які можуть мати місце при підкоренні сторони праву більше ніж одного штату; устремлінь запобігати неправомірну поведінку і виправляти наслідки шкідливих дій. Таким чином, на основі оцінки та “зважування” інтересів різних країн щодо застосування їх права по відношенню до деліктних відносин з іноземними характеристиками, і буде встановлено статут деліктного зобов’язання. При цьому враховуються зацікавленість держав у застосуванні їх права, значення і сфера застосування внутрішніх норм, ступінь порушення певного правопорядку тощо.

Запропонований американською колізійною доктриною принцип “результату” також знайшов своє втілення у законодавстві і практиці деяких країн. Він ґрунтується на тому, що у разі виникнення деліктного відношення слід застосовувати право тієї країни, згідно з яким потерпілий отримає максимальне відшкодування шкоди. Проявом цього принципу стали законодавчі норми, у яких право вибору права у деліктних відносинах належить суду на основі урахування інтересів потерпілого.

Крім того, для цілей урахування інтересів потерпілого в деяких законодавствах встановлюється можливість його автономії волі, яка означає, що потерпілий може у законодавчо-визначених межах самостійно здійснити вибір права для відшкодування шкоди, яка йому завдана. Можливість автономії волі потерпілого встановлена за законодавствами Венесуели, Німеччини, Італії, Тунісу, Естонії. Так, Закон 1995 р. № 218 “Реформа італійської системи міжнародного приватного права” у ст. 62 встановлює, що відповідальність із заподіяння шкоди регулюється правом країни, на території якої настала шкода. Однак потерпілий може вимагати застосування права країни, на території якої мала місце дія, що спричинила заподіяння шкоди. Наведений приклад можна іменувати односторонньою автономією волі. Проте у законодавстві певних країн встановлюється протилежна ситуація, коли право вибору права для регулювання деліктних зобов’язань з іноземними характеристиками належить не лише потерпілому, але і тій особі, яка заподіяла шкоду. Таку ситуацію можна іменувати двосторонньою автономією волі у деліктних зобов’язаннях. Вона існує за законодавствами Вірменії, Грузії, Австрії, Швейцарії. Так, відповідно до ст. 132 Федерального закону 1987 р. Про міжнародне приватне право Швейцарії, сторони можуть у будь-який час після настання наслідків, що спричинили заподіяння шкоди, домовитись про застосування права суду.

З наведених та інших норм різних законодавств, що дозволяють автономію волі випливає, що остання може бути тільки обмеженою. Це означає, що суб’єкт автономії волі вправі її здійснити у межах закону суду, закону, де настали наслідки шкідливої дії, чи їх результат. Однак є і такі країни, які у своїх законодавствах нічим не обмежують автономію волі у деліктних відносинах, що пов’язані більше ніж з одним правопорядком (Вірменія, Грузія, Австрія).

Таким чином, певне значення для перегляду єдино можливої прив’язки lex loci delicti commissii у європейських та інших країнах альтернативні варіанти відшукання відповідного права все ж таки отримали.

Так, в ряді країн традиційна прив’язка до lex loci delicti commissii застосовується поруч із законом суду (lex fori). Остання проголошувалась керівною навіть таким адептом концепції відшукання права, притаманного даним правовідносинам як Ф.К. Савіньї, який вважав закони, що відносяться до деліктів, примусовими та суворо позитивними на тій підставі, що позови з деліктів завжди носять елемент покарання. Використання прив’язки до закону cуду пояснюється, очевидно, міркуваннями публічного порядку і тим, що національні законодавства прагнуть ширше використовувати свою юрисдикцію над власними громадянами через встановлення імперативних норм колізійного права. Частіше за все такі імперативні норми стосуються деліктних вимог, які передбачені за іноземним правом, але не відомі, або перевищують можливі вимоги за національним правом. Прикладом цього може бути ч. 3 ст. 1129 ЦК 1998 р. Бєларусі, яка встановлює, що іноземне право не застосовується, якщо дія чи інша обставина, що слугує підставою для вимоги про відшкодування шкоди за законодавством Республіки Бєларусь не є протиправною. Аналогічні норми містяться у законодавствах Казахстану, Киргизії, Узбекистану, Єгипту, КНР, ОАЕ, Таїланду, Південної Кореї, Японії.

Ситуація, коли за іноземним законом діяння визнається протиправним, а за законом суду – ні, отримала в літературі назву негативних колізій (на відміну від позитивних, коли діяння визнається протиправним за обома законодавствами). Частіше за все негативні колізії деліктних зобов’язань вирішуються на користь lex fory.

Колізійна прив’язка lex fori з кінця ХІХ ст. застосовувалась судами Великобританії. Однак із запровадженням у 1995 році Закону Про міжнародне приватне право ситуація змінилась. За статтею 11 цього закону, основним правилом у цій сфері є принцип lex loci delicti commissii. У разі, якщо складові цієї події відбулись в різних місцевостях, то будуть діяти прив’язки до місця, де особа зазнала шкоди у разі заподіяння особистої шкоди; місця, де знаходилось майно у разі заподіяння шкоди майну; в інших випадках – за правом місця, де відбулась основна частина цих дій. Але у разі, якщо стане очевидним більш тісний зв’язок обставин справи з правом іншої країни – буде застосованим останній.

Прив’язка до національного закону діє тільки в Йемені.

Досить часто у деліктному праві різних країн встановлюється прив’язка до права країни громадянства сторін деліктного відношення. Очевидно, це обумовлено доцільністю застосування права спільного громадянства, що не здатне викликати заперечень з боку суб’єктів правовідносин, які виникають із заподіяння шкоди. З іншого боку, право спільного громадянства сторін делікту, якщо воно не співпадає з правом місця його вчинення, власне не опосередковує ті відносини, що виникають з делікту. Суперечність між можливими прив’язками до закону спільного громадянства сторін делікту і місця його вчинення є найбільш гострою, коли за першою прив’язкою певні дії визнаються деліктом, а за другою – ні. Напевне через такі міркування прив’язка до закону громадянства сторін делікту визнається не всіма країнами, хоча її закріплення спостерігається на законодавчому рівні таких країн як: Бєларусь, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, В’єтнам, Італія, Монголія, Польща, Португалія. Аналогічно діє прив’язка до спільного місця звичайного перебування сторін делікту або місця їх спільного проживання за законодавствами та практикою Грузії, Угорщини, Німеччини, Канади, Португалії, Тунісу, Швейцарії.

Для колізійного регулювання деліктних зобов’язань велике значення має проблема кваліфікації місця делікту: що саме слід розуміти під “місцем” вчинення делікту? Місце, де здійснюється неправомірна дія, чи настає її результат?

Вважається, що першою судовою справою, яка поставила ці запитання була справа, що стала хрестоматійною, “Kansas - Oklahoma”.

Ферма позивача знаходилась на кордоні штатів Канзас і Оклахома і була повністю розташована на території Оклахоми. Паровоз відповідача знаходився на канзаській стороні, і іскри від нього підпалили жилий будинок на фермі.

Суд (американський) вирішив, що правопорушення було здійснене в Оклахомі. Пануюча французька доктрина місцем здійснення делікту об’явила б Канзас. Німецький верховний суд вирішив би, що делікт було здійснено в обох штатах і що позивач може посилатись на будь-яку з двох правових систем.

Іншою, не менш цікавою ілюстрацією колізій в законодавстві і доктрині може бути наступне:

Принцесу Кароліну, старшу дочку князя Рейнера і його дружини – американської кінозірки Грейс Келлі, постійно переслідували “папарацці” (за її словами, вони буквально ні на хвилину не залишали її у спокої), знімаючи її з великої відстані для різних бульварних журналів. Так, за завданням ілюстрованого журналу, що видається в Гамбурзі, який розповсюджується також і у Франції, і у Монако, вони зробили кілька знімків принцеси під час купання в басейні приватної вілли на італійському курорті Сан Ремо. В іншому випадку фотографи зняли її під час бесіди з кіноактором В. Ліндоном в саду одного з ресторанів Франції і на вулиці.

Кароліна пред’явила позови в німецьких судах. Її адвокати посилались на порушення прав особи, втручання у приватне життя і вимагали відшкодування нанесеної шкоди. Зокрема, вони посилались на ст. 38 Ввідного закону до НЦУ, відповідно до якого на підставі здійсненої за кордоном недозволеної дії німцю можуть бути пред’явлені вимоги в обсязі не більшому, ніж це передбачають німецькі закони.

У відношенні указаних знімків, за виключенням зроблених на вулиці, суд у Гамбурзі визнав правомірність вимог принцеси. У відношенні питань застосування права у випадку порушення особистих немайнових прав суддя у цих рішеннях виходив з принципу застосування права країни місця здійснення дії.

Як може суд вирішити питання про право, що має бути застосованим? Якщо виходити з принципу місця заподіяння шкоди, то тоді необхідно встановити місце, де була заподіяна шкода (Італія, Франція, Німеччина). Саме фотографування в Італії чи Франції німецька судова практика розглядає як підготовчу дію. При відповіді на питання про визначення місця здійснення дії в оглядах судової практики зверталась увага на те, що позови були пред’явлені у зв’язку з публікацією знімків, тому місцем заподіяння шкоди (місцем здійснення недозволених дій) слід вважати Німеччину, де були здійснені лише дії підготовчого характеру. Інші автори розглядають у якості місця заподіяння шкоди країну (чи країни), де розповсюджувались журнали (Німеччина, Франція, Монако і т.д.).

Як видається, для місця визначення делікту є три доктринальні напрямки, які однак не позбавлені певних вад: місце вчинення дій, від яких настає шкода (прив’язка не є точною через можливість дій більше ніж в одній країні); місце настання шкоди (прив’яка не враховує ряд питань: настання наслідків більше ніж в одній країні, неможливість локалізації моральної шкоди тощо); місце, яке обере потерпілий (прив’язка надає надмірну привілейованість потерпілому).

У законодавстві деяких країн визначенню місця вчинення делікту присвячується окрема норма, що оперує прив’язкою до закону дії (Австрія, Угорщина, Єгипет, Канада, Великобританія), до закону наслідків (Венесуела, Італія), чи до закону суду (Китай).

Законодавства деяких країн встановлюють спеціальні норми відповідальності, які стосуються страхування, трудового права, недоліків товару, конкуренції, ядерної шкоди, відповідальності у відкритому морі, дифамації, відповідальності за дорожньо-транспортні події тощо. Спеціальні норми про колізії відносно страхової відповідальності встановлені у законодавствах Грузії, Канади, Румунії, Тунісу, Швейцарії. Так, за п. З ст. 42 Закону 1998 р. № 1362 – ІІс Про міжнародне приватне право Грузії, потерпілий може пред’явити свої вимоги безпосередньо страхователю відповідальності, якщо це передбачено правом країни, що застосовується у відношенні відповідальності за відшкодування шкоди, чи правом країни, якому підкоряється договір про страхування. Прив’язка до національного права діє в Канаді (Квебек); закону договору страхування діє в Румунії; закону шкідливої дії чи договору страхування – в Тунісі; в Швейцарії законодавчо встановлено можливість вибору юрисдикції у справах про позови до страховщика з-поміж законів місця ділового обзаведення страховщика, місця здійснення протиправної дії чи місця настання шкідливих наслідків.

У багатьох законодавствах встановлено окремі норми, що стосуються регулювання колізій, пов’язаних із заподіяння шкоди недоліками товарів. Так, у Казахстані, ст. 1118 Цивільного кодексу 1999 р. встановлює, що до вимог про відшкодування шкоди, що виникла у споживача у зв’язку з купівлею товару чи наданням послуги за вибором споживача застосовується право країни, місця проживання споживача; право країни, місця проживання чи знаходження виробника чи особи, що надала послугу; право країни, де споживач придбав товар чи йому була надана послуга. Аналогічні норми містяться у цивільних кодексах Киргизії і Узбекистану. За законом Італії, потерпілий може обрати право місця проживання, місця знаходження органу правління виробника, право країни, де виріб було придбано, якщо тільки виробник не доведе, що виріб було введено в комерційний обіг без його на те згоди. За цивільним кодексом Квебеку (ст. 3117), споживач незалежно від обраного сторонами права має захист імперативних норм країни свого проживання. Подібне регулювання колізійних питань відповідальності за неякісні товари здійснюється законодавчими актами Луїзіани, Естонії, Ліхтенштейну, Швейцарії, Тунісу.

Досить часто країни намагаються встановити колізійні норми для регулювання питань, пов’язаних із конкуренцією (Грузія, Австрія, Швейцарія, Естонія). Відповідно до § 167 Закону 1994 р. Про загальні принципи цивільного кодексу Естонії, якщо шкода заподіяна недобросовісною конкуренцією чи будь-яким іншим незаконним обмеженням конкуренції, застосовується закон країни, де виникла шкода. Прив’язка до права країни, на ринку якої настали шкідливі наслідки, поєднується з прив’язкою місцезнаходження підприємства за законодавством Швейцарії стосовно вимог, що основані на недобросовісній конкуренції; по відношенню до вимог, що випливають з обмеження конкуренції, застосовується право держави, на ринку якої настали шкідливі наслідки безпосередньо для потерпілого. За законом Австрії та Грузії, вимоги з недобросовісної конкуренції визначаються за правом країни, на ринок якої конкуренція здійснює вплив.

Як загальне правило, колізійна прив’язка до місця події, що спричинила ядерну шкоду, встановлюється в законодавстві Швейцарії, що, однак, доповнюється прив’язками до місця знаходження установки, яке співпадає з місцезнаходженням швейцарського суду; для відповідальності за шкоду, заподіяну при транспортуванні ядерної сировини, діє прив’язка до місця події у поєднанні з законом суду за місцем проживання особи, що здійснювала транспортування, або за обраним місцем.

Для відшкодування шкоди, що була заподіяна за межами суверенних держав на зареєстрованих засобах водного чи повітряного транспорту також встановлюється окрема колізійна прив’язка lex flagi – закон права держави, під прапором чи іншим розпізнавальним знаком якого транспортний засіб пересувався на момент здійснення правопорушення (Угорщина); для В’єтнаму прив’язкою у цій сфері буде національність повітряного судна чи корабля; для Югославії – закон національності морського судна і закон реєстрації повітряного судна.

Інколи спеціальні колізійні норми встановлюються для відшкодування шкоди, завданої дифамацією, тобто розповсюдженням ганебних відомостей. За правом Швейцарії потерпілий має можливість здійснити вибір права з-поміж права держави звичайного місця його перебування, права держави місця ділового обзаведення чи звичайного перебування заподіювача шкоди, права держави настання шкідливих наслідків.

Угорщина, Туніс і Швейцарія у своїх законодавствах встановлюють спеціальну колізійну норму для регулювання вибору права у випадках спричинення шкоди порушенням правил дорожнього руху. Так, Угорщина встановлює колізійну прив’язку місця спричинення шкоди; Туніс – місце події; Швейцарія містить бланкетну норму, що відсилає вирішення указаних питань до Гаазької конвенції від 4 травня 1971 р. про право, що застосовується до дорожньо-транспортних подій (далі – Конвенція 1971 р.).

Конвенція 1971 р. вступила в силу для 18 країн, зокрема, Австрії, Бєларусі, Бельгії, Боснії, Польщі, Хорватії, Чехії, Македонії, Франції і т.д. Однак указана Конвенція може бути застосована і в тому разі, коли обране за її колізійними нормами право буде правом країни, що не бере в ній участі (ст. 11) Сфера дії цієї конвенції розповсюджується на встановлення права для застосування до цивільних позадоговірних зобов’язань, що виникають із транспортних інцидентів.

Відповідно до ст. З Конвенції 1971 р., право, що буде застосовуватись є правом країни, де сталася подія (lex loci delicti commissii). Однак загальне правило доповнюється кількома винятками за ст. 4: якщо тільки один транспортний засіб був залучений у подію і він зареєстрований в іншій державі, ніж та, де сталася подія – для визначення відповідальності буде застосовуватись внутрішній закон держави реєстрації по відношенню до:

водія, власника чи іншої особи, під контролем чи інтересом якої був транспортний засіб, незважаючи на їх місце проживання;

потерпілого пасажира, чиє постійне проживання знаходиться не в державі місця події;

потерпілого поза транспортним засобом на місці події, чиє постійне проживання знаходиться у державі реєстрації.

Якщо потерпілих два і більше – закон для застосування буде встановлений для кожного з них окремо.

Якщо два чи більше транспортних засоби залучено до події, то вказані положення застосовуються у разі, якщо всі вони зареєстровані в одній державі.

Якщо одна чи більше осіб поза транспортним засобом чи засобами на місці події залучені до неї і можуть нести відповідальність, то вказані положення застосовуються, якщо всі ці особи постійно проживають за місцем реєстрації. Те ж саме буде застосовуватись, якщо ці особи є жертвами події.

Відповідно до ст. 6 Конвенції 1971 р., якщо транспортні засоби не мають реєстрації, або зареєстровані у декількох державах, буде застосовуватись право держави, де вони звичайно знаходяться. Цей же принцип буде застосовано, якщо ні власник, ні особа, у володінні чи під контролем якої був транспортний засіб, не мають постійного проживання у державі реєстрації на момент події.

Для визначення відповідальності до уваги повинні бути прийняті норми, що стосуються контролю і безпеки руху, які є чинними на місці під час події (ст. 7 Конвенції 1971). Очевидно, що такий широкий спектр колізійних прив’язок може сприяти відшуканню права, що притаманне саме даним відносинам.

Право, обране за цією Конвенцією буде визначати: основи та ступінь відповідальності, підстави для звільнення від відповідальності, обмеження відповідальності та її розподілу; існування та види втрат і пошкоджень, що можуть бути компенсовані; види і розмір пошкоджень, питання про те, чи може бути право на відшкодування передане чи успадковане; осіб, які понесли збитки і хто може заявити вимоги за своїм правом; відповідальність принципала за дії його агентів; правила давності і позовної давності, включаючи правила про початок періоду давності чи позовної давності та припинення і призупинення цього періоду.

Іншою Конвенцією, що встановлює спеціальні нормі у царині відповідальності за заподіяння шкоди є Гаазька Конвенція про закон, що застосовується до відповідальності за товар від 2 Жовтня 1973 р. (далі – Конвенція 1973 р.). Вона набула сили для 10 країн: Хорватії, Фінляндії, Македонії, Франції, Люксембурга, Нідерландів і т.д.

Конвенція 1973 р. визначає закон, який слід застосовувати стосовно відповідальності виробника кінцевої продукції чи її компонентів; виробників натуральної продукції; постачальників продукції; інших осіб, включаючи тих, хто здійснює ремонт і володіє складами; агентів і найманих працівників указаних вище осіб (ст. 3).

Колізійними прив’язками за цією конвенцією є прив’язка до внутрішнього закону держави місця шкоди, якщо ця держава також є місцем постійного проживання особи, що безпосередньо постраждала від шкоди чи основне місце роботи особи, яка має нести відповідальність чи місця, де продукт було придбано особою, що безпосередньо постраждала від шкоди (ст. 4).

Статут деліктного зобов’язання за Конвенцією 1973 включає в себе такі питання як: підстава і розмір відповідальності; підстави для звільнення від відповідальності, будь-які обмеження і розподіл відповідальності; види шкоди, за які передбачається відповідальність, форми компенсації та їх розмір; питання про можливість передачі та успадкування права на відшкодування; осіб, які можуть заявляти вимоги про відшкодування; відповідальність принципала за дії його агентів; обов’язок доказування; питання давності та позовної давності (ст. 8).

Дата добавления: 2015-09-18 | Просмотры: 649 | Нарушение авторских прав