АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Загальна інформація

Лекція №16

Тема: Найпоширеніші вірусні хвороби тварин

План

1. Характеристика вірусних хвороб тварин

Сказ

Свинячий грип

Ензоотичний енцефаломієліт тварин

Вірусна лейкемія (лейкоз)

Чума великої рогатої худоби

Віспа

Герпес собак

Вірус пташиного гриппу

Виклад

До найпоширеніших інфекційних хвороб, які уражують більшість видів тварин, належать: туберкульоз, бруцельоз, пасперельоз, сибірка, паратиф, емфізематозний карбункул та ін.

Збудниками цих заразних захворювань є патогенні бактерії.Великої шкоди завдають тваринництву також інфекційні захворювання, які спричиняються вірусами (ящур, чума свиней, сказ, вірусний аборт, інфекційний ринотрахеїт, інфекційний енцефаломієлід та ін.); грибами (оравус, кандиломікоз, актиномікоз) і паразитичними найпростішими (піроплазмози, триманозомози та ін.).Хвороби рослин.Наука – фітонтологія. Розрізняють неінфекційні та інфекційні хвороби тварин. Неінфекційні – виникають під впливом не сприятливих факторів зовнішнього середовища. Інфекційні – спричиняється фітопатогенними матеріями, грибами, вірусами, мікоплазмами, рікетсіями, активноміцитами.Бактеріози. Нині відомо понад триста видів бактерій, які уражують рослини.Фітопатогенні бактерії мають переважно паличкоподібну форму, грамнегативні, більшість з них неспороносні аероби, оптимальна температура для їхнього розвитку становить 20-25 0С. зараження рослин відбувається через насіння, бульби й цибулини, вітром, комахами, птахами, при пораненні рослин та іншими шляхами. Найчастіше бактеріози проявляються у вигляді розростання тканин, в’янення, плямистой. Найбільш поширені бактеріози:- бактеріальний рак виноградної лози;- чорна плямистість томатів;- судинний бактеріоз капусти;- кільцева гниль картоплі;- бактеріоз кукурудзи та ін.Мікози. Близько 10 тисяч грибів є збудниками хвороб рослин. Серед них такі: сажкові, іржові, переноспорози, бораннисті роси, аскохітози, актракнози, фузаріози, гниль, рак картоплі, кила капусти, фітофтора картоплі, гниль дерев і багато інших зумовлює грибами. Які можуть проникати крізь непошкоджену зовнішню покривну тканину, природні отвори (продихи, сочевички), найчастіше різні поранення на тілі рослин. Після проникнення в середину тканини збудник вступає в безпосередні взаємини організму рослини і спричиняє в ньому патологічні процеси, порушуючи нормальне функціонування життєво важливих центрів клітини (білоксинтезуючі системи), а також генетично зв’язані з ними системи регуляторів енергетичного обміну.За середніми підрахунками щорічні втрати зерна пшениці тільки від іржастих грибів становлять близько 10% загальної продукції зерна. Тому проблема дослідження ролі грибів в захворюваннях рослин є дуже важливою, від цього залежить доля врожаю.

Сказ (rabies  водобоязнь, скаженина, гідрофобія) - гостра інфекційна хвороба, яка уражає центральну нервову систему і завершується летально; передається від хворих тварин шляхом укусу або ослинення шкіри чи слизових оболонок, особливо за наявності на них мікротравм.

Етіологія. Збудник сказу  РНК-вірус, що відноситься до родини рабдовірусів. Має кулеподібну форму з одним плескатим та іншим заокругленим кінцем, розмір його 80-180 нм (мал. 1). Вкритий оболонкою, яка складається з глікопротеїда та гліколіпідів, що зумовлюють гемаглютинуючі властивості вірусу. У складі віріона виявлені ферменти протеїнкіназа та РНК-полімераза.

Вірус сказу вибірково уражає різні види нервової системи. Розмножується і накопичується в головному мозку, а також в епітелії слинних залоз, наднирниках, периферичних нервових стовбурах, слізних залозах. При розмноженні вірусу в цитоплазмі нейронів формуються специфічні включення  тільця Бабеша-Негрі круглої або веретеноподібної форми, що фарбуються кислими барвниками в яскраво-червоний колір.

Вірус сказу розвивається в мозковій тканині різних тварин: мишей, кролів, гвінейських свинок, білих щурів, курчат, овець. Може бути адаптованим до культур тканин різних видів тварин: репродукується у первинних культурах клітин нирок хом’яка, ембріонів телят, овець та курей. Отож, нейротропізм вірусу сказу не є абсолютним. Вірус сказу патогенний для людини, хижих тварин родини собачих, котячих та кунячих, а також рукокрилих (кровосисних і комахоїдних летючих мишей), рідше хворіють на сказ коні, свині, велика та дрібна рогата худоба.

Дикий вірус сказу, що циркулює серед тварин у природі, отримав назву вуличного вірусу. Л. Пастер у результаті тривалих пасажів вуличного вірусу на кролях отримав так званий фіксований штам вірусу сказу, який після 90-го пасажу значною мірою втратив патогенну здатність, зберігши антигенні властивості. Виведений Л. Пастером частково атенуйований фіксований вірус сказу і розроблену ним методику вирощування рабічного вірусу використовують у лабораторній та виробничій практиці для отримання антирабічних вакцин. Фіксований вірус непатогенний або слабкопатогенний для людини, але залишається патогенним для білих мишей (викликає у них паралітичну форму хвороби після інкубаційного періоду тривалістю 4-6 діб і накопичується в центральній нервовій системі).

Вірус сказу може тривало зберігатися при низьких температурах і в гліцерині, а також у трупах тварин. Під час кип’ятіння він інактивується за 2 хв. При температурі 60oС гине протягом 10-15 хв. Згубно діють на вірус пряме сонячне світло та ультрафіолотове опромінення, а також висихання чи повторне заморожування та розморожування субстратів, що містять вірус. Дезинфікуючі засоби  хрорамін (2-3 %), лізол (1-2 %), карболова кислота (3-5 %), ацетон, хлороформ, етиловий спирт  швидко інактивують вірус.

Епідеміологія. Розрізняють природний тип сказу (сильватичний), осередки якого формуються за рахунок диких тварин, та антропургічний (міський) тип, осередки якого підтримуються домашніми і сільськогосподарськими тваринами. Резервуаром вірусу сказу є різні перерважно хижі тварини: вовк, лисиця шакал, єнотовидний собака, рись, дикий кіт, скунс, куниця, борсук, ласка, тхір, горностай та ін., а також рукокрилі  кровосисні та комахоїдні летючі миші. Хворі на сказ тварини виділяють вірус із слиною в значній кількості і передають його до іншого хазяїна, переважно через укус. Такі тварини агресивні і значно частіше, порівняно із здоровими, нападають на людей і тварин. Не всі потерпілі від хворих тварин захворіють на сказ, що значною мірою зумовлено локалізацією укусу. За середніми даними, при укусах обличчя хвороба виникає в 90 % випадків, при укусах кисті  в 63 %, проксимальних відділів верхніх і нижніх кінцівок  в 23 % (В.И. Покровский, В.Л. Черкасский, 1983). Описані випадки аерогенного зараження людини в печерах, де жили летючі миші, заражені вірусом сказу. В разі великої концентрації вірусу сказу можливі зараження людей і тварин аерогенним шляхом під час лабораторних експериментів (М.А. Селимов, 1978).

Результати багаторічних досліджень, проведених в Україні (Ю.М. Щербак, 1982), свідчать, що тривалий час відбувалося виникнення і формування самостійних епідемічних осередків сказу природного типу внаслідок передачі вірусу різними джерелами збудника (вовки, собаки та ін.) в нову екологічну нішу  популяцію лисиць. Починаючи з 1965 р. показник виявленої захворюваності лисиць з року в рік зростав і відбувалося різке погіршення епізоотичного стану в цьому географічному регіоні. Це призвело до того, що нозоареал сказу став збігатися з нозореалом лисиці. Передумовою виникнення такої ситуації послужило стабільне збільшення численості лисиць (в 3-6 разів) за останні десятиліття. Тепер лисиця є наймасовішим видом хижака в Україні (кількість лисиць становить приблизно 70 % загальної кількості хижих тварин).

Однією з найважливіших екологічних та епідеміологічних особливостей сказу природного типу є спостережувана синантропізація лисиці на терені України та активна адаптація цього виду тварин до зміненого людиною екологічного середовища в результаті інтенсифікації сільського господарства і зростаючої урбанізації. Аналогічна ситуація має місце також в інших регіонах Європи, де практично не залишилося куточків природи, які б не зазнали антропогенного впливу. Не менш важливе значення в епідеміології сказу, реалізованого лисицями, мають особливо високий вміст вірусу в слинних залозах цих тварин і посилення його інвазивних властивостей (Ю.М. Щербак, 1982). Оцінюючи ризик зараження людини, покусаної лисицею, цей факт обов’язково враховують

Свинячий грип (англ. Swine influenza) — умовна назва захворювання людей і тварин, викликаного штамами вірусу грипу А/H₁N₁.

С.г. — респіраторне захворювання свиней, що викликається вірусом грипу А і періодично провокує спалах захворювання у тварин. Віруси С.г. приводять до високих рівнів захворюваності при досить низькій смертності серед свиней. Спалахи можуть поширюватися серед тварин протягом усього року, але частіше припадають на пізню осінь і зиму, подібно до епідемій у людей. Уперше класичний вірус С.г. (H₁N₁ грипу А) був виявлений у 1930 р.

Штами, асоційовані зі спалахами так званого С.г. виявлені серед вірусів грипу серотипу С і підтипів серотипу А (А/H₁N₁, А/H₁N₂, А/H₃N₁, А/H₃N₂ й А/H₂N₃). Ці штами відомі під загальною назвою «вірус С.г.». С.г. розповсюджений серед домашніх свиней у США, Мексиці, Канаді, Південній Америці, Європі, Кенії, материковому Китаї, Тайвані, Японії та інших країнах Азії. При цьому вірус може циркулювати в середовищі людей, птахів та інших видів; цей процес супроводжується його мутаціями.

Передача вірусу від тварини до людини мало поширена; правильно приготовлена (термічно оброблена) свинина не може бути джерелом зараження. Передаючись від тварини до людини, вірус не завжди викликає захворювання й часто виявляється тільки за наявністю антитіл у крові людини. Випадки, коли передача вірусу від тварини до людини спричиняє захворювання, називають зоонозним С.г. Люди, що працюють зі свиньми, піддаються ризику зараження цим захворюванням, проте із середини 20-х років ХХ ст. (коли вперше стала можливою ідентифікація підтипів вірусу грипу) було зареєстровано всього лише близько 50 таких випадків. На сьогодні деякі зі штамів, що викликали захворювання у людей, набули здатності передаватися від людини до людини.

С.г. викликає у людини симптоми, типові для грипу і ГРВІ (див. Гострі респіраторні вірусні інфекції, Грип). Вірус С.г. передається як через безпосередній контакт із зараженими організмами, так і повітряно-краплинним шляхом. С.г. проявляється високою температурою, болем у горлі, фарингітом, ангіною, м’язовим болем, діареєю. Інфекційний період для підтвердження випадку С.г. (H₁N₁) визначається від 1 доби до прояву захворювання до 7 діб після початку захворювання. Діти, особливо молодшої вікової групи, можуть бути потенційно контагіозними протягом більш тривалого періоду. Серед ускладнень можливий розвиток пневмонії, ураження нервової та серцево-судинної систем. У нашій країні цей вірус не циркулював, імунітету до нього немає, тому не виключені випадки смерті. Вірус відрізняє вкрай високий ступінь поширення. У той же час він стійкий до дії більшості противірусних ЛП (ремантадину та ін.).

Для лікування й профілактики С.г. доцільно застосовувати ЛП занамівір та осельтамівір, враховуючи чутливість до них вірусу А/H₁N₁. Осельтамівір (торговельна назва Tamiflu) придатний як для лікування, так і профілактики інфекцій вірусів грипу А й В у людей від одного року й старше. Занамівір (торговельна назва Relenza) схвалений для лікування інфекцій вірусів грипу А й В у хворих віком старше 5 років.

На відміну від пташиного грипу (див. Пташиний грип) з його високою смертністю — ≥30% хворих, смертність від свинячого грипу — 7%. Головна небезпека С.г. полягає у високій смертності хворих — у десятки разів вище, ніж при звичайному грипі (при звичайному грипі смертність — 3 особи на 10 000 хворих (0,003%). Для порівняння: смертність від іспанки — різновиду вірусу грипу, що забрала в 1918 р. від 50 до 100 млн життів, становила 1,33% (за даними ВООЗ).

Ензоотичний енцефаломієліт тварин - вірусні хвороби, що характеризуються ураженням центральної нервової системи, запаленням мозку, паралічами. Хворіють хутрові звірі (лисиці, песці, соболі) і свині. У звірів збудник хвороби - нейротропний вірус, у свиней - РНК-вмісний ентеровірус. Е. е. т.- стаціонарна хвороба переважно молодняка. Хворі тварини виділяють вірус з слиною, носовим слизом та ін. Зараження відбувається повітряно-крапельним шляхом, через інфіковані корми тощо. При гострій формі хвороби у тварин виникають корчі, розчісування шкіри, параліч ніг, і за кілька діб вони гинуть. Лікування малоефективне, а в свиней - не розроблене. Заходи боротьби. Обов'язкове карантинування протягом 1 міс. завезених у г-во тварин. Хворих і підозрілих на захворювання хутрових звірів ізолюють і лікують; взимку забивають. Клітки дезинфікують. Всяке переміщення тварин забороняється. При виникненні Е. е. т. усіх свиней г-ва забивають, накладають карантин і проводять комплекс вет.-санітарних заходів.

Вірусна лейкемія (лейкоз) – зоонозних вірусна хвороба кішок, що характеризується в основному ураженням кровотворної системи і злоякісні новоутворення лімфоїдної і мієлоїдною тканин (лімфосаркомі). Збудник. РНК-який містить онкогенний вірус типу С (онкорнавірус) роду онковірусов С (Oncovirus С), сімейства ретровірусів (Retroviridae). Серологічно і генетично виділяють три різновиди вірусу-А, В і С, причому для кішок специфічний тільки серотип А. Стійкість до деззасобів. В зовнішньому середовищі вірус нестійкий, до хімічних дезінфікуючих засобів малоустойчів (1-я група). Епізоотологічний дані. Вірусною лейкемію хворіють різні види сільськогосподарських і дрібних домашніх тварин, у тому числі собаки та коти, а також людина. Вірусна лейкемія кішок (ВЛК) вражає тварин різних вікових груп та порід, але сприйнятливість до інфекції з віком значно знижується. ВЛК найбільш схильні до кішки при груповому утриманні (у 30% тварин може спостерігатися персистуюча інфекція). При цьому персистуюча інфекція у вагітних і годуючих кішок зазвичай викликає аналогічну інфекцію у всіх кошенят даного посліду. Важливо відзначити, що ВЛК – одна з найбільш поширених причин смерті молодих кішок (PM Гаскелл, М. Беннет, 1996-1999 рр..). Зараження відбувається в основному кормовим шляхом, а також пренатально (внутрішньоутробно), гюстнатально (при спільному утриманні хворих і здорових тварин) і при непрямому контакті (через ветеринарні інструменти та ін.) Не виключається також трансмісивний шлях (через комах і кліщів).Інкубаційний період при ВЛК тривалий – від декількох місяців до 4 років. Патогенез. Розвиток вірусної лейкемії відбувається дуже повільно, по типу прихованої інфекції та обумовлене генетичною схильністю тварини до даної хвороби, а також імунологічної недостатністю його організму (первинні або вторинні імунодефіцити). Найчастіше хвороба проявляється після впливу несприятливих екзогенних і ендогенних факторів, наприклад різкої зміни умов годування і утримання, тривалого переохолодження та інших дистрес. Збудник тропічен до клітин лімфоїдної та кровотворної тканин, тому його первинна реплікація починається в мигдалинах глотки, а в подальшому поширюється на інші лімфоїдні тканини, особливо на кістковий мозок, де під впливом вірусу відбувається порушення нормального гемопоезу та прогресуюче розростання пухлинної тканини (освіта лімфосарком). У результаті в крові хворих тварин з’являється велика кількість незрілих лейкоцитів (лейкоцитоз). При подальшому розвитку патологічного процесу вірус ВЛК виявляють у молоці, слині, сечі та калі хворих тварин, що стає важливим фактором передачі збудника інфекції. Симптоми. Вірусна лейкемія кішок протікає в основному в хронічній і прихованої (латентної) формах. При хронічному перебігу хвороби можна виділити продромальний, клінічну і термінальну стадії. У хворих тварин часто спостерігають анемію, зниження апетиту, депресію, порушення серцевої діяльності і поступове виснаження, а також різні порушення репродуктивної функції. Вони виявляються у вигляді патології вагітності (резорбції плодів, абортів) і народження мертвих або нежиттєздатних кошенят (синдром "в’янення" кошенят). У картині крові спостерігається лейкоцитоз, значний зсув лейкоцитарної формули вліво, зменшення кількості еритроцитів і поступове зниження гематокриту. У зв’язку з тим, що для клінічної стадії ВЛК характерний розвиток різних форм злоякісних новоутворень лімфоїдної і мієлоїдною тканин, у тому числі переважно лімфосарком, симптоматика хвороби визначається їх локалізацією.

Чума великої рогатої худоби (лат. Pestis bovum) — гостра вірусна хвороба великої рогатої худоби, перебіг якої відбувається у вигляді септицемії з високою температурою і запально-некротичним враженням слизових оболонок, переважно шлунково-кишкового каналу.

Збудник чуми великої рогатої худоби — РНК- вірус, для якого характерний поліморфізм. Зв'язується з білками крові та інших рідин. Культивується на культурі тканин. Не стійкий в навколишньому середовищі. Дезінфектанти в звичних концентраціях інактивують вірус на протязі декількох хвилин.

До чуми сприйнятливі велика рогата худоба, зебу, буйволи. Джерелом інфекції є хворі і перехворівші тварини, які виділяють вірус з калом, сечею, молоком, слиною. Зараження відбувається в природних умовах через органи травлення, слизову оболонку носа. Сприяють розповсюдженню захворювання хижі птахи і тварини, які механічно розносять вірус, поїдаючи трупи тварин. Чума перебігає у вигляді епізоотій з 90-100% летальністю, в стаціонарних місцях летальність – 5-20%.

Після аліментарного (з харчуванням) зараження вірус швидко потрапляє в кров і розноситься по організму. Репродукція вірусу проходить в лімфовузлах, кістковому мозку, легенях, слизових оболонках респіраторної та травної системи. Це викликає виникнення септичного ураження різних органів. У зв’язку з сильним ураженням слизової оболонки шлунково-кишкового каналу різко порушується травлення, розвивається пронос, що веде до зневоднення і виснаження хворої тварини.

Інкубаційний період — 3-17 днів. Захворювання перебігає гостро, рідше — блискавично, підгостро і абортивно.

Перша ознака — підйом температури до 41-42 °C. Атонія передшлунків, спрага, зниження надоїв. Але основні ознаки проявляються на слизових травного каналу — гіперемія, вузлики, які розпадаються з утворенням яскраво-червоних ерозій та виразок. Сильна слинотеча. Кон’юнктива червоного кольору, помутніння рогівки. На початку хвороби спостерігається запор, потім — профузний пронос. Вагітні тварини абортують. Хворі гинуть на 5-21 день. Підгостра форма спостерігається в стаціонарних пунктах і перебігає більш доброякісно.

Труп виснажений, кров водяниста, погано згортається. Слизові оболонки, починаючи з ротової порожнини і закінчуючи прямою кишкою, гіперемійовані, з ерозіями та виразками, крововиливи. Жовчний міхур містить велику кількість жовчі (900 мл).

Діагноз встановлюють на підставі аналізу епізоотологічних даних, клініки, патанатомії і лабораторних досліджень (виділення вірусу, біопроби, серологічних реакцій (РЗК, РДП, ІФА). Диференціювати чуму необхідно від злоякісної катаральної гарячки, ящуру, пастерельозу, кокцидіозу, вірусної діареї.

Хворих тварин забивають, трупи спалюють.

Охорона території країни від заносу інфекції. При виникненні захворювання накладають карантин. Хворих забивають, трупи спалюють. Гній спалюють. У загрозливій зоні проводять щеплення. Карантин знімають через 21 день після проведення комплексу заключних ветеринарно-санітарних заходів.

Африканська чума свиней (далі - АЧС) - хвороба Монтгомері - контагіозна вірусна хвороба, яка протікає блискавично, гостро, підгостро, безсимптомно і характеризується високою летальністю. Збудник хвороби - вірус, стійкий проти широкого діапазону температур і рН середовища. У трупах свиней вірус зберігається до 10 тижнів, у м'ясі від хворих тварин, копченостях - до 5 місяців, у гною - до 3 міс.
Ця хвороба є транскордонною, має схильність до швидкого і неочікуваного міжнародного розповсюдження. Вірус залишається вірулентним протягом тривалого часу в фекаліях, крові, ґрунті, на різних поверхнях (дерев'яних, металевих, цегляних). В трупах свиней вірус інактивується не раніше як через 2 місяці, в ґрунті - 190 днів, при температурі -30-60°С зберігається від 6 до 10 років.
Для людей ця хвороба не є небезпечною. Небезпека є для свиней всіх порід і вікових груп. АЧС характеризується 100 відсотковою летальністю, лікування і профілактика відсутні.

Віспа (Variola)

Загальна інформація

Переважно гостроперебігаюча хвороба різних видів тварин, характерними ознаками якої є інтоксикація, лихоманка, поява вузликово-пустульозного висипання на шкірі і слизових оболонках.

Дата добавления: 2015-09-03 | Просмотры: 862 | Нарушение авторских прав