АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Епілог

Любий мій потойбічний,

я зовсім не знаю тебе справжнього, не уявляю про що ти думаєш, про що мрієш, куди і як дивишся, чим дихаєш і що відчуваєш… ти по той бік мене, ти не належиш моєму світові, ти не належиш мені. Ти не існуєш. Я тебе вигадала. Я вигадала твоє розсипчасте, пряме чорне волосся яке увесь час падало тобі в обличчя, я вигадала твої чорні сяючі очі, які дивилися на мене незвіданими переповненими почуттями, я вигадала твій уривчастий подих, коли твої груди лихоманливо підіймалися і опускалися у пориві гніву, у вирі пристрасті… я вигадала потік твоєї крові, я вигадала її колір і смак, - вона текла гарячими течіями по твоїх набухлих венах, зігріваючи твоє витончене, вигадане мною тіло, колір якого викарбувався у моїх думках. Я вигадала ритм твого серця, яке невтомно билось у спогаді болючого світанку, я вигадала ніжність і витонченість твоїх пальців, які стискали мої долоні, підносячи до твоїх вигаданих мною, налитих рожевих губ. Я вигадала тебе всього, вигадала твої почуття, які лилися через край, вигадала твої сльози, якими ти заливався від переповненого тебе, щастя, цілковитої свободи від вузлика болю, який нестримно пульсував у твоїх грудях який завжди давав тобі про нього знати.

Я знаю кожен сантиметр твого тіла, не доторкаючись до тебе, бо саме я дала тобі життя… дала життя у своїх невтримних думках, своїх безмежних фантазіях, у своїй широкій підсвідомості. Я заклала тебе в собі, десь глибоко, десь туди, чия рука не дотягнеться і не відбере, не відірве тебе від мене. Це подібно до відмирання частини, більшої частини моєї душі, - коли її спалюють пекучим полум’ям до самого вугілля, яке потім стискає груди у нестерпну біль, осипаючись на легені, які уже не функціонують і не реагують. Це подібно смерті, подібно до вічного забуття і порожнього погляду у білу стелю. Ти скрізь. Я завжди тебе бачу, ти є у моєму лікарі, який завжди дивиться на мене з приреченістю і суцільним розпачем. Я це бачу в його погляді, яким він мене зігріває, даючи шанс на цілковите виздоровлення. Я хвора. Я хвора тобою. Ти течеш у моїй крові, по моїм набухлим жилам, віддаючись гарячим серцебиттям у моїх грудях. Ти примушуєш мене відчувати, те, до чого я боялась навіть доторкнутись. Ти примушуєш мене бачити те, чого я ніколи не бачила, або просто не хотіла помічати… ти примушуєш мене все ще дихати, тому що ти живеш у мене під серцем і я відчуваю потік твого повітря у своєму холодному тілі, в якому течеш ти. Ти примушуєш мене все ще жити, навіть у цій білій до смерті палаті, чиї вікна прикрасили обдертими гратами.

Ти зачинив мене у тюрмі і не дозволяєш із неї вибратись. Я приречена на вічні страждання без тебе. Що ти мені залишив? Моя душа переповнена тобою, адреналін зашкалює – не знаю, чи то від ліків, які мені кожен день, по три рази колють медсестри, чи то від однієї думки про тебе, моє тіло згортається від швидких мурах по спині. Твій тремтячий голос все ще живе у моїй голові, наче музика твоєї примарної скрипки відлунюються у моїх думках. Ти вернув мене до життя – не справжнього, примарного, нікому не зрозумілому, окрім мене життя. Та чи життя це? Ти живеш лише в мені, у моєму слабкому серці, обезсиленому тілі, яке непорушно лежить на білій кушетці і слухає цілковиту тишу, яка уже дзвенить у вухах. Ти, як звичка. До тебе можна легко звикнути, проте важко відмовитись… ти, немов наркотик – мені ти потрібен все більше і більше, у великих дозах приймати твій погляд, не відриваючи від нього своїх очей… твоїми теплими обіймами неможливо насититись, неможливо втамувати цю тваринну пристрасть, яка розпирає мене з середини. Я хочу доторкнутись до тебе, простягаючи свої руки в гору, до стелі, проте не вхопити тебе своїми долонями, не доторкнутись до тебе жодним своїм пальцем… ти залишив по собі лише страшні тіні, від яких я увесь час жахаюсь і прокидаю в собі істерику і паніку, яку заспокоюють сильними антибіотиками, і снодійним. Мій лікар такий схожий на тебе і я ладна повірити, що ти існуєш… ти весь час біля мене, ти мене не покинув… я ловлю його дихання, поїдаю кожен його мимовільний погляд мені у вічі, запам’ятовую кожен його доторк до свого тіла, вдихаю легкий аромат його парфумів.

Ти, як отрута і моя кров уже не жива, не та,що була раніше. Вона змінила свій колір, стан, температуру, смак і запах - все через тебе. Її важко тримати в тілі, вени набухають, жили рвуться, здоровий глузд втрачає сенс... Я не можу більше тримати тебе у своєму серці, душа більше не може дихати тобою. Ти став занадто ядовитим. Ти осідаєш тяжким осадом у моїх грудях, все ще ятриш моє серце, все ще існуєш у моїх думках, але...ти тільки існуєш і все. Більше нічого. І це мене лякає.

Мені важко думати про тебе, мені важко носити тебе під серцем, мені важко носити свою душу, яка до країв наповнена тобою. Все стало занадто тяжким і мені вже не сила тримати себе в руках. Мені здається, що все це відбувається не зі мною, що якась частина мене вирвалась на волю і живе своїм життям, зовсім не схожим на моє. Я не витримую, наче зараз вибухну глевкою отрутою і мені полегшає...та чи надовго?

Намагання не думати про тебе дається в знаки і все довкола змінюється. Я так переповнена тобою, що просто не можу дихати. Я сліпа, бо є ти, та я вже прозріваю... Тебе стає зовсім мало у моєму житті. У своєму відображенні в дзеркалі я бачу тільки себе, мої дії належать тільки мені, думки мої вільні, і я помалу починаю відчувати цілковиту свободу від тебе. Ти вивітрюєшся і моє повітря стає інакшим. В ньому немає тебе. Мені страшно… проте, з’являється він, лікар, який залічує мої душевні рани. У нього твої очі, твоє волосся, яке завжди зв’язане у тугий високий хвіст, у нього твої руки, які увесь час тремтять, у нього твій голос, який ніколи не замовкає… у нього твоя постава, твоя гладка шкіра, твій запах і подих.

Мені розповіли, що я зникла на цілий місяць, а потім повернулась додому, коли мене шукало все місто невимушено, легко і граційно. Я на повному відключенні і усвідомленні всього, що зі мною сталося, розповіла батькам. Ті водили мене по психологам, проте ніхто не міг справитись зі мною і тоді їм не залишалось іншого вибору, як віддати мене до них, людей у білих халатах. Я бачила по закуткам цієї лячної лікарні душевнохворих, які стверджували, що все що я колись комусь казала – цілковита правда, а вони не вірять, не вірять… дійшли висновку, що мене зґвалтували і я зійшла з розуму, придумуючи якісь відговори, щоб покрити виновника. Мене зачинили у білій палаті, давши мені чорний блокнот і кулькову ручку. Так, саме зараз нею я і пишу, тому що частково до мене прийшла пам'ять. Я веду його, щоб заповнити всі спогади в ньому, щоб нічого не пропустити… можливо тоді я зрозумію, що зі мною діється. Мені ніхто не вірить, ніхто не вірить, ти уявляєш? Мене вважають божевільною, що я не в собі… але це не правда! Вони кажуть, що я брешу! Але все то було!

Все було настільки добре, що я почала дуже швидко до цього звикати… мені ставало неминуче страшно і мої страхи втілились в життя. Ти не залишив нічого після себе, лише спогади про ту ніч, коли наші тіла були переповнені нестримними почуттями. Ти залишив по собі лише пам'ять в обличчі мого лікаря. Я до цих пір не вірю, що тебе не стало… я продовжую вірити в тебе, навіть коли переді мною стоїть він. Він – єдиний, хто мені вірить.

Він стояв коло мене. Так близько коло мене ще ніхто не стояв. Я стаю непокірною в його владі. Я швидко здаюсь йому, я надто швидко зійшла з розуму, я надто швидко впала у божевілля… я божевільна. Хвора, зациклена на тобі. Я рву на собі волосся, гризу нігті і потроху втрачаю себе і розтворяюсь у цих лікарняних стінах, я стаю лише застиглим повітрям, я стаю пилюкою… у цих блідо блакитних стінах психіатричної лікарні я уже три роки із дивним синдромом, який взявся нізвідки. Мені лише сказали, що під серцем у мене є інше життя і я не припиняю божеволіти. Невже ти все – таки живий? Ти живеш в мені, дихаєш моїм повітрям, відчуваєш мене так само, як я відчуваю тебе. Це хвороба, зараза, яку жодний лікар не в силах вилікувати. Вона вчепилась своїми пазурами в мою душу і не відпускає її, стискаючи до болю і крові, якою я увесь час захлинаюсь. А цей лікар увесь час рятує моє життя, і кожний раз я спостерігаю його приголомшений і невимушений погляд, тремтячі руки і судоми… мій мозок повністю відключений у ці моменти, ця субстанція, яка живе у моєму серці – називається душею… ця непоборна тяга до нього, бажання визволитись із обіймів хвороби і окунутися в його руки… мозок в ці миті відповідає лише за наше переміщення в просторі вимірюючи кроки у цілковитій тиші... моя шкідлива звичка, від якої я не в силах відмовитись. Я все ще й досі чую душевну мелодію його старенької хриплої скрипки у своїх думках… все ще нервово малюю його очі на кожні сторінці свого єдиного блокноту, якого я увесь час навіжено і жадібно притискаю до грудей і помалу стухаю… а ти знаєш, що таке безумство?

Дата добавления: 2015-09-03 | Просмотры: 250 | Нарушение авторских прав