АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

МІСЬКУ ДУМУ ЗА ЗАКОНОМ 1870 РОКУ ТА початок діяльності громадського управління

ПЕРШІ ВИБОРИ У МАРІУПОЛЬСЬКУ

Коробка В.М.

Якісний стрибок на шляху становлення індустріального суспільства і всебічної модернізації в Підросійській Україні як і у всій імперії після Селянської реформи викликав економічний підйом, урбанізацію, розвиток функцій міст і ускладнення їх інфраструктури. Міста перетворюються на вогнища розвитку прогресивних форм життя в господарській і культурній сферах. Разом з тим вони стають центрами концентрації майнової нерівності, соціального напруження і таких видів діяльності як злочинність, проституція, котрі аж ніяк не можуть розглядатися як суспільне піднесення. Все це нагально диктувало зрушення справи становлення і розвитку місцевого самоврядування. Саме в цей період було введено Городове положення 1870 р., що визначило роль та місце органів міського самоврядування в загальноімперській системі державного управління, порядок їх формування та функціонування. Утворювалися виборні установи, що, залучаючи широку громадськість, різні верстви городян, взяли на себе розв’язання багатьох завдань міського життя.

Животрепетність удосконалення в новітній Україні місцевого самоврядування потребує уважного дослідження його юридичних засад, інституціональних структур та їх практики в різні періоди Української історії, зокрема в останній третині ХІХ.

Актуальність теми пов’язана й з пробудженням у громадськості зацікавлення історією міст, викликаним загостренням проблеми виживання фізично і морально здорової людини в міському середовищі.

Остання третина ХІХ ст. стали для Маріуполя тим переломним моментом, коли закладувався фундамент його промислового потенціалу, став помітним прогрес зовнішнього благоустрою і культурного розвитку. В сучасних українських дослідженнях міське громадське управління Маріуполя за законом 1870 р. тим чи іншим чином розглядається у низці робіт, про самоврядування міст Півдня України, Середньої Наддніпрянщини та Катеринославської губернії.5

Метою цієї доповіді є вивчення процесу введення Міського положення 1870 р. в Маріуполі, дослідження перших кроків нових установ громадського управління з розвитку міської соціальної інфраструктури.

Серед джерел даної статті велике значення має Городове положення 1870 р. [1]. В ньому міститься норми, що регулювали порядок виборів установ міського самоврядування, їх структуру та склад, сфери компетенції і розподіл повноважень.

Відомості для характеристики фінансово-господарчої діяльності Маріупольської думи черпалися з опублікованих щорічних звітів (1871 –1876 рр.) про грошові обіги міської каси, яка містить інформацію про головні статті прибутків та видатків міста. Основою для доповіді стали документи фонду Господарчого департаменту Міністерства внутрішніх справ (ф. 1287) Російського державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі. Це - циркуляри міністерства, його вказівки губернській адміністрації, звіти катеринославського губернатора про хід і результати виборів тощо. При підготовці доповіді використано окремі документи довідкового характеру з фондів Донецького обласного державного архіву, а також інформація з “Катеринославських губернських відомостей”

Міська реформа 1870 р., разом з земською (1864 р.), запроваджувала принципово новий тип громадських установ, які ґрунтувалися на принципах всестановості, розділення розпорядчої й виконавчої влад та самоврядування, тобто на принципах громадянського суспільства. Закон 1870 р. створював нові установи громадського управління: міські виборчі збори, міська дума та міська управа. Виборче право надавалося будь-якому міському жителю, до якого б стану він не належав, аби був російським підданим, мав вік не молодше 25 років, володів у межах міста нерухомою власністю та сплачував з неї на користь міста збір або сплачував збір з посвідчень: купецького, промислового та на дрібний торг і т.п. (податковий ценз). При цьому закон мінімального виборчого цензу не встановлював. Брати особисту участь у виборах мали змогу тільки чоловіки. Жінки ж та особи чоловічої статі молодше 25 років брали участь у виборах через довірених осіб, за малолітніх та неповнолітніх голосували їх опікуни (ст. 20).

Всі виборці заносилися до виборчого списку за розміром сплачуваних податків (від більших до менших) і групувалися за трикласною системою. До першого розряду зараховувалися ті міські жителі, які містилися на початку списку і сплачували разом третину загальної суми зборів; до другого – наступні за ними в списку, які також сплачували третину зборів; до третього - всі інші. Кожний з цих розрядів, що різнилися за числом виборців, які входили до них, обирав однакову частину, а саме, одну третину загального числа гласних. Збори вважалися правомочними, якщо кількість виборців, що брала в них участь, перевищувала число гласних, яких належало обрати (ст. 41). Вибори здійснювалися закритою подачею голосів за допомогою балотування кулями (ст. 31). Балотуватися міг кожний, хто сам виявив таке побажання або був запропонований кимось з виборців (ст. 37). Для обрання в гласні вимагалося отримати абсолютну більшість голосів присутніх виборців.

Міська дума репрезентувала міську громаду, була розпорядчим органом складалась з депутатів – гласних. Число нехристиян у думі не могло перевищувати однієї третини кількості гласних, яка визначалася чисельним складом виборчих зборів і коливалася між 30 та 72.

Нагляд за законністю дій міського управління здійснювався губернатором та Губернським у міських справах присутствієм. До його складу входили вищі представники губернської адміністрації, а також голова губернської земської управи та міський голова губернського міста. Присутствіє розглядало розбіжності між губернатором та думою щодо оцінки “законності” її рішень, скарги приватних осіб на громадські управління (ст. 11). У випадку визнання дій міського управління незаконними, рішення присутствія не було остаточним: воно оскаржувалося в Сенаті (ст. 153).

Новий устрій міського громадського управління запроваджувався не одночасно в усіх містах імперії. У відповідності до указу Олександра ІІ від 16 червня 1870 р. Міське положення набирало чинності негайно у 41 губернському та обласному місті. Маріуполь було зараховано до категорії міст, де закон передбачалося ввести в “... найближчий за можливістю термін, з огляду на місцеві умови” [3].

Безпосереднє керівництво проведенням реформи покладалося на Міністерство внутрішніх справ і губернську адміністрацію. Першим кроком запровадження нового закону в цілому в Катеринославській губернії стало створення 1 вересня 1870 р. у відповідності до вимог МВС Губернського в міських справах присутствія [4]. Подальші дії щодо створення в Маріуполі нового управління були пов’язані з ініціативою губернської адміністрації. Так, на підставі прохання начальника Катеринославської губернії І. Дурново новоросійський та бессарабський генерал-губернатор П. Коцебу 5 червня 1871 р. подав до МВС клопотання про запровадження нового закону серед інших міст і в Маріуполі. Відповідь МВС була позитивною: немає перешкод введенню нового Положення [5].

Процес формування установ громадського управління розпочався з визначення кола виборців та розподілу їх на три розряди. Далі, протягом листопада – грудня 1871 р., кожний розряд виборців обрав належну кількість гласних. Певну характеристику перших виборів містить таблиця 1. В ній містяться відомості про питому вагу жителів міста, які за законом мали виборче право на перше чотириріччя. Як бачимо, правом брати участь у

Таблиця 1. Відомості про міських виборців (1-е чотириріччя) [6].

виборах володіли 13,9 відсотків міського населення. Зіставлення з аналогічним показниками губернського Катеринослава (6,4%) [7] свідчить про суттєву відмінність. Різниця між губернським центром та Маріуполем пояснюється меншою кількістю серед маріупольців тих, хто не володів нерухомістю: робітників й інтелігенції. Враховуючи, що голосувати могли лише чоловіки, яким виповнилося 25 років, можемо припустити, що більшість родин Маріуполя були представленими у виборчих зборах.

Таблиця красномовно свідчить про те, що закон не забезпечував для виборців рівної участі у виборах. Так, лише 2,8% виборців, що належали до першої категорії, а також 9,6% - другої, могли обирати кожна стільки ж гласних, скільки 87,6% виборців, які були зараховані до третьої категорії. Таким чином, вага одного голосу виборця першого розряду перевищувала вагу голосу виборця третього розряду більш ніж в 31 раз. Ця нерівність у користуванні виборчим правом закладалася законодавцем свідомо задля встановлення відповідності між ступенем обтяження міськими податками окремих осіб і ступенем їх участі у громадському управлінні, а також через недовіру до незаможних жителів міст.

Число виборців, що скористалися своїм правом становило всього 16,9 %. Цей абсентизм виборців здається можна пояснити низькім рівнем політичної культури маріупольців.

Устрій виборчих зборів відбився на становому складі обраної міської думи. Як бачимо з таблиці 2, абсолютну більшість у ній складали купці.

Таблиця 2. Становий склад Маріупольської міської думи

(1-е чотириріччя) [9].

58 гласних були обрані з числа виборців, які брали участь у виборах, на підставі володіння нерухомим майном і двоє – на підставі платежу з торгових документів [10].

Важливим етапом у формуванні громадського управління були вибори членів міської управи та міського голови, який очолював і думу, і виконавчий орган. Як бачимо з таблиці 3, у складі Маріупольської міської управи, вперше обраної за законом 1870 р. більшість становили представники дворянсько-чиновницької групи. Четверо членів

Таблиця 3. Персональний склад Маріупольської міської управи,

обраний на 1-е чотириріччя [11].

управи мали виборчі права на підставі володіння нерухомим майном, а один – платежу з торговельного документу.

Міський голова здійснював керівництво розпорядчим і виконавчим органами міського самоврядування. Він видавав розпорядження про скликання думи, визначав її порядок денний. Під його відповідальність друкувались доповіді зі справ, що були призначені для розгляду в думі тощо. Обраних міських голів негубернських міст затверджував губернатор. 25 березня 1872 р. “Катеринославські губернські відомості” повідомили про затвердження начальником губернії на посаді маріупольського міського голови О. Трандафілова, а його заступником К. Попова. На відміну від інших міст Катеринославської губернії, де міськими головами було обрано купців, у Маріуполі муніципальний провідник належав до дворянсько-чиновницької групи.

Міський голова та члени управи за свою діяльність (на відміну від пересічних гласних) отримували грошове утримання, яке визначалося думою. До речі, міський голова в цей час не міг головувати на засіданні. Розмір окладу залежав від статусу міста, його прибутків та місцевих особливостей. У перші пореформені роки маріупольський міський голова отримував найбільшу платню серед міських діячів Катеринославської губернії (у 1874 р. – 3000 крб.) [12].

Формування міського громадського управління в Маріуполі завершилося 12 квітня 1872 р. Саме з цього дня в місті почалося його функціонування в повному обсязі, тобто остаточно набирало чинності Міське положення 1870 р. [13].

Поступово міські діячі набували досвіду в керівництві упорядкуванням і господарством та в пошуку шляхів збільшення міських прибутків. Як бачимо з таблиці 4, уже в перший рік свого існування громадському управлінню

Таблиця 4. Прибутки Маріуполя в 1871 -1876 рр. (у карбованцях) [14].

^а З свідоцтв, протесту та представлення випозивання різних актів; ^б з міського капіталу; ^в за проїзд міськими спорудами та за стоянку суден; ^г з трактирів, заїзних дворів та харчових крамниць.

вдалося збільшити прибутки міста без малого на 23 тисячі карбованців (63%). Головним стабільним джерелом прибутків була міська нерухомість, яка віддавалась в оренду. Показовим у плані демонстрації інтенсивних пошуків джерел прибутків міста є ухвала думи 1874 р. про розподіл на ділянки 10000 десятин міської землі, з метою віддати їх в оренду [15]. Певну роль відігравали у поповненні бюджету міста податок на нерухомість жителів, а також збір з документів на торговельно-промислову діяльність.

Помітне місце у розпису Маріуполя належало джерелам, які занесені у звітності в рубрику “Дрібні та випадкові”, але, на жаль, не конкретизовані, що створює труднощі для більш повного уявлення про міські фінанси.

Завдяки зростанню прибутків з’явилося більше можливостей для упорядкування міста і розвитку його соціальної інфраструктури. При цьому зазначимо, що за законом місто не було повністю незалежним у витрачанні прибутків. Значну частину його видатків складали обов’язкові витрати, до яких за законом належали: а) загальнодержавні (такі, як військовий постій та інші військові потреби), б) місцеві (утримання міського управління, пожежних команд, громадських будівель та пам’яток, вулиць, майданів, мостів, переправ, водогонів, міське освітлення, субсидії навчальним, доброчинним та іншим загальнокорисним закладам на підставі особливих постанов, затверджених законодавчим порядком, опалення та освітлення в’язниць, участь в утриманні поліції). Після покриття названих статей міські кошти могли бути спрямовані на розсуд думи на всілякі справи, що стосуються потреб міста та його мешканців. Кожне місто було зобов’язане допомагати своїм нужденним, щоб вони не старцювали.

Як бачимо з таблиці 5, стабільно найбільш суттєва доля у витратах міста належала утриманню міського громадського управління. За п’ять років нового міського управління її розмір коливався від 26,4 до 49 відсотків.

Маріупольці потерпали від занедбаного стану вулиць міста. Міська громада ще на початку 1867 р. ухвалила низку заходів з метою їх замощення. Але брак коштів став тоді на заваді втілення цієї ідеї. У червні 1871 р. генерал-губернатор П. Коцебу після відвідин нашого міста запропонував використати на замощення вулиць 10000 карбованців із запасного міського капіталу, який зберігався в державному банку [17]. У 1872 р. Маріупольська дума спромоглася виділити в 2,3 разів більше коштів, ніж це планувалося раніше (табл.5). В тому ж році було ухвалено обов’язкове для домовласників

Таблиця 5. Головні статті видаткової частини бюджету Маріуполя в 1871 – 1876 рр. [16].

рішення про спорудження тротуарів.

В наслідок хвороб і падіжу худоби, що з’явилися в самому Маріуполі і навколишніх селах, міська дума 28 вересня 1876 р. ухвалила обов’язкову постанову про заборону продажу м’яса тварин, яких не оглянув за живо лікар. Оглянуту скотину потрібно було таврувати (вуха), а тавра залишалися до кінця продажу м’яса. За клопотанням міської управи міська поліція забороняла продаж м’яса без встановленого таврування. Арк. 1, 14.

Разом з тим Дума встановила правила щодо прибирання тіл здохлих тварин, у відповідності з якими городяни, зобов’язувалися прибирати і закапувати падаль в спеціальному місці, визначеному Управою. Разом з цим призначалася винагорода особам, що повідомляли про знахідку в певному місці трупів не закопаних тварин (1 крб. – за велику, 25 коп. – за дрібну). При зазначенні власника, якому належала ця тварина винагорода збільшувалася утричі. Особи винні в недотриманні правил притягувалися Управою до відповідальності. Арк.. 14.

Муніципальними діячами першого скликання, які дуже добре усвідомлювали значення розвитку в місті промисловості, торгівлі, і транспорту і навіть додаткового працевлаштування, були розроблені перші проекти в цьому плані. Деяким з них не судилося здійснитися негайно. Так, 23 січня 1873 р. дума ухвалила рішення про безкоштовне передання великобританському підданому Дж. Юзу близько 20 десятин міської землі для влаштування ним механічного заводу [18]. Однак згодом з нез’ясованих причин талановитий гендляр охолонув до цього задуму і залишив його нереалізованим [19].

У листопаді 1873 р. дума ухвалила рішення про виділення з міського запасного капіталу 3000 карбованців на проведення громадських робіт (зріз піщаної смуги, що простиралася від набережної до острова) для підтримки бідних жителів і разом з тим сприяння судноплавству. Задля останнього у 1874 р. було виділено кошти з того ж джерела на поглиблення гирла Кальміусу [20].

Нове міське врядування розгорнуло діяльність з перетворення Маріуполя у важливий транспортний вузол, а саме, проектувалося будівництво залізниці до міста, а також влаштування порту. З цією метою було здійснено низку заходів, серед яких і рішення в червні 1874 р. відрядити до столиці міського голови з дорученням порушити клопотання з зазначених питань [21].

1876 р. став етапною віхою в розвитку міської освіти в Маріуполі. Саме цього року тут в основному на кошти міста було засновано чоловічу та жіночу гімназії на 125 місць кожну [22]. В цьому році витрати міського бюджету на освіту становили 36 відсотків (табл.5) і були найбільшими навіть за абсолютним показником на Катеринославщині.

Задля забезпечення добробуту міського населення Маріупольська дума ухвалює низку постанов щодо забезпечення народного продовольства. Так, щомісяця ухвалювалася такса на продаж у місті їстівних продуктів.

Таблиця №. Такса на продаж у місті Маріуполі їстівних продуктів, укладена міською думою на травень 1878 р.

Дума вимагала, щоби продаж харчів відбувалася за цінами, які б не перевищували, визначені таксою. Той, хто порушував цю вимогу підлягав стягненню мирового суду.

Про доступність основних продуктів харчування пересічному жителю Маріуполя того часу свідчать дані таблиці № про денну платню робітників у місті.

Таблиця №. Денна заробітна платня окремих категорій робітників у м. Маріуполі у січні 1878 р.

Реформування міського громадського управління в Маріуполі було здійснене цілком у відповідності із законом і вказівками Міністерства внутрішніх справ під безпосереднім керівництвом губернської адміністрації. Конкретний приклад Маріуполя свідчить про дуже обмежений характер поширення елементів громадянського суспільства в ході реформи (лімітування числа виборців, їх нерівність поміж собою та низька громадська свідомість). Разом з тим, незважаючи на брак досвіду, громадське управління зробило результативні кроки в міському влаштуванні, виявило далекоглядність щодо перспектив подальшого розвитку міста.

Примітки

1. Городовое положение с объяснениями. – СПб., 1873.

2. Цит. за: Нардова В.А. Нардова В.А. Городское самоуправление в России в 60-х – начале 90-х годов ХІХ в.: Правительственная политика. – Л., 1984. – С. 16.

3. Городовое положение… - С. 190.

4. Російський державний історичний архів (далі РДІА). - Ф. 1287, оп. 38, спр. 1233, арк. 1.

5. Там само. – арк.. 31 – 32.

6. Коробка В.М. З історії міського громадського управління на Катеринославщині в 70-х роках ХІХ століття // Нові старінки історії Донбасу: Ст. Кн. 7. – Донецьк, 1999. – С. 8.

7. Там само.

8. Головачев А.А. Десять лет реформ 1861 –1871. – СПб., 1872. – С. 231.

9. Коробка В.М. Вказ. праця. – С. 9.

10. РДІА. – Ф. 1287, оп. 38, спр. 1531, арк. 130 – 132.

11. Там само. - Спр. 1287, арк. 327.

12. Екатеринославские губернские ведомости. – 1975. – 15 лютого.

13. РДІА. - Ф. 1287, оп. 37, спр. 2190, арк. 129.

14. Підраховано за: Отчёт о денежных городских касс за 1871 г. – СПб., 1885. - С. 12 -13.; Отчет … за 1872 г. – СПб., 1885. - С. 12 - 13.; Отчет … за 1873 г. – СПб., 1889. - С. 12 - 13.; Отчет … за 1874 г. – СПб., 1889. - С. 12 - 13.; Отчет … за 1875 г. – СПб., 1889. - С. 12 - 13.; Отчет … за 1876 г. – СПб., 1884. - С. 12 - 13.

15. Екатеринославские губернские ведомости. – 1874. - 4 грудня.

16. Підраховано за: Отчёт... за 1871 г. – СПб., 1885. - С. 72 - 73.; Отчет … за 1872 г. – СПб., 1885. - С. 72 - 73.; Отчет … за 1873 г. – СПб., 1889.- С. 12 - 13.; Отчет … за 1874 г. – СПб., 1889. - С. 72 - 73.; Отчет … за 1875 г. – СПб., 1889. - С. 72 - 73.; Отчет … за 1876 г. – СПб., 1884. - С. 72 – 73; Екатеринославские губернские ведомости. – 1873. – 25 квітня. – 1875. – 15 лютого.

17. РДІА. – Ф. 1287., оп. 30, спр. 612. арк. 1-2.

18. Екатеринославские губернские ведомости. – 1873. – 19 вересня.

19. Яруцкий Л. «Никополь» и «Провиданс». – Мариуполь, 1997. – С. 31.

20. Екатеринославские губернские ведомости. – 1874. – 15 червня.

21. Там само. – 1874. – 11 грудня.

22. Там само. – 1876. – 22 грудня.

5 Марченко О.М. Діяльність органів міського самоврядування Півдня України в пореформений період ХІХ ст. // Запискі історичного факультету Одеського державного універсітету ім. І.І. Мечникова. Вип. 2. Історія України. – Одеса, 1996; Він же. Міське самоврядування на Півдні України у другій половині ХІХ ст. (автореф. дис. -... канд. іст. наук). – Одеса, 1997.

Дата добавления: 2015-11-28 | Просмотры: 441 | Нарушение авторских прав