АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Медична класифікація погоди за І. І. Григор'євим (1974)

До сезонних змін погоди, зумовлених кліматом даної місце­вості, люди, які постійно там проживають, у більшості випадків адаптовані. Інша річ, коли відбуваються так звані аперіодичні різкі зміни (коливання) атмосферного тиску, температури, сонячної та геомагнітної активності. Саме вони і є головною причиною несприятливих хворобливих реакцій людини на погоду і виникнення так званих геліометеопатологічних ре­акцій. Геліометеопатологічні реакції (ГМПР) — це сукупність не­сприятливих для здоров я і працездатності людини об'єктив­них та суб'єктивних змін, які виникають в організмі внаслідок впливу окремих погодних (космічних, геофізичних, метео­рологічних, синоптичних) чинників або їх комплексу. Прояви ГМПР різноманітні і залежать від віку, стану організму, наяв­ності хронічного захворювання та його характеру, а також деяких інших внутрішніх та зовнішніх чинників. Залежно від цього ГМПР проявляються головним болем, підвищенням (або зниженням) артеріального тиску, болем у суглобах та у серці, порушеннями серцевого ритму, сну, дратівливістю, погіршен­ням настрою, зниженням працездатності тощо.

Розрізняють три ступені важкості ГМПР: легкий (скарги переважно загального характеру — порушення сну, знижен­ня працездатності, легке нездужання, біль у суглобах, нерізко виражені психоемоційні реакції); середньої важкості (загаль­не нездужання, коливання артеріального тиску, посилення симптомів, характерних для основного хронічного захворю­вання) та важкий (гострі порушення мозкового кровообігу, гіпертонічні кризи, загострення ішемічної хвороби серця, на­пади бронхіальної астми тощо) ступінь перебігу метеопатоло-гічних реакцій.

Хоча у розумінні механізму зв'язку самопочуття людини з погодою ще достатньо білих плям, сам факт його наявності, зокрема у питаннях виникнення та перебігу різних захворю­вань, незаперечний. Особливо значним він є при захворюван­нях серцево-судинної системи та органів дихання. У дні з не­сприятливою погодою (проходження погодного фронту, різкі перепади тиску та температури, геомагнітні бурі тощо) вірогід­но збільшується кількість гіпертонічних кризів, інфарктів міо­карда, мозкових інсультів, випадків раптової смерті осіб із захворюваннями серцево-судинної системи.

Накопичено також безсумнівні дані про вплив сонячної активності на поширеність хвороб органів кровообігу. Вони свідчать про те, що кількість загострень серцево-судинних захворювань та їх наслідки перебувають у просторово-часо­вому зв'язку з такими явищами, як хромосферні спалахи на Сонці, проходження активно-спалахових ділянок через цент­ральний меридіан Сонця, геомагнітні бурі, інші прояви геліо-геомагнітної активності.

Великий інтерес для визначення ступеня впливу сонячної активності на виникнення і перебіг серцево-судинних захво­рювань становить синхронне порівняння показників, що до­сліджуються у різних віддалених один від одного населених пунктах. Оскільки сонячні впливи мають планетарний харак­тер, можна припустити, що вони повинні реєструватись одно­часно в різних населених пунктах земної кулі. Це припущення підтвердили результати аналізу добової частоти інфаркту міо­карда в Києві, Санкт-Петербурзі та Караганді. Аналіз засвідчив, що з 68 днів, коли в усіх трьох містах частота інфаркту міокарда була в 1,5—2 рази вища за середньорічний рівень, 61 день (89,6 %) характеризувався підвищеною сонячною активністю.

Більш як 60 % осіб, хворих на хронічні неспецифічні захво­рювання легенів, також є метеочутливими. Серед хворих на хронічний обструктивний бронхіт така чутливість досягає 72 %. Дуже чутливі до погодних впливів хворі на бронхіальну астму. Це захворювання особливо поширене в регіонах з високою вологістю, яка поєднується з високою або низькою темпера­турою повітря, частими контрастними змінами погоди. За та­ких погодних умов астматичні напади виникають значно час­тіше і мають значно важчий перебіг.

Добре відома підвищена чутливість до змін погоди хворих на ревматичні захворювання. Не випадково багатьох із них називають «живими барометрами». Ревматичний біль у сугло­бах, що супроводжує зміни погоди, є одним із класичних при­кладів метеотропної реакції. При ревматизмі (як і при деяких інших захворюваннях) спостерігається чіткий сезонний ритм перебігу хвороби. У помірному кліматі України частота загос­трень збільшується найчастіше ранньою весною та в осінньо-зимові місяці, тобто в період, коли панують несприятливі, кон­трастні погодні умови.

Є численні дані про зв'язок з погодними умовами захворю­вань шлунково-кишкового тракту, нирок та сечовивідних шляхів. Пора року і погодні умови впливають на виникнення та перебіг численних хвороб нервової системи та органів чут­тя, психічних захворювань, хвороб шкіри тощо. Кількість до­рожньо-транспортних пригод також пов'язана з геліогеофі-зичною активністю.

Характеризуючи вплив погоди на здоров'я людини, слід пам'ятати, що він може бути не лише прямим, але й опосеред­кованим. Так, хмарна погода знижує інтенсивність біологічно активної УФ-радіації. За стійкої маловітряної антициклонічної погоди і так званої температурної інверсії (зниження темпе­ратури навколоземних шарів атмосферного повітря внаслідок вертикальних потоків холодного повітря) викиди промисло­вих підприємств та автотранспорту погано розсіюються і не­мовби «притискуються» до поверхні Землі, внаслідок чого різко зростає концентрація токсичних речовин, яка досягає небез­печних рівнів. З погодою пов'язане і таке шкідливе для здоро­в'я явище, як смог, що інколи спостерігається в містах з інтен­сивним рухом автотранспорту.

Отже, незаперечна наявність тісного зв'язку перебігу різних захворювань з погодними умовами підкреслює необхідність проведення відповідних лікувально-профілактичних заходів, які спрямовані на підвищення адаптаційних можливостей люди­і їй, її загальної стійкості до несприятливих впливів навколиш­нього середовища та полягають у дотриманні загально-гігієнічних рекомендацій у повсякденному житті і трудовій діяльності (раціональне харчування, рухова активність, загар­товування, активний відпочинок, перебування на свіжому повітрі, відмова від паління та вживання алкоголю, нормаліза­ція сну тощо). Слід наголосити, що додержання правил особи­стої гігієни також є неодмінною умовою підтримання доброго самопочуття і підвищення стійкості до несприятливої погоди.

Для підвищення метеостійкості і запобігання загостренням захворювань рекомендується проводити невідкладну, або опе­ративну, та сезонну, або курсову, профілактику. Невідкладну профілактику здійснюють напередодні (за 1—2 дні) несприят­ливої погоди, в період її погіршення, а також протягом 2— З днів після стабілізації погоди. Сезонну профілактику метео-чутливим людям проводять протягом 2—4 тижнів у найнебез-печніші за погодними умовами періоди року і безпосередньо перед ними (табл. 8).

Такими періодами, наприклад для осіб з ішемічною хворо­бою серця і гіпертонічною хворобою, в кліматичних умовах Центральної України є відповідно лютий — квітень і листо-пад-грудень; у Прикарпатті — січень — березень, травень, листопад-грудень (В. Г. Бардов, 1985). Однак знову слід наго­лосити, що конкретну схему курсу лікування, лікарські пре­парати, їх дози, інші призначення та рекомендації визначає лікар з урахуванням індивідуальних особливостей перебігу ос­новного захворювання, характеру праці і побутових умов, а також ступеня чутливості пацієнта до погоди.

Під кліматом розуміють стійку сукупність погодних умов, характерних для даної місцевості в різні пори року, що вста­новлена за даними багаторічних спостережень.

Гігієнічне значення клімату дуже велике. Саме клімат виз­начає можливості щодо проектування і будівництва громадсь­ких та промислових будівель, рекомендації з питань забезпе­чення раціонального харчування, одягу, взуття, режиму праці населення, навчання та виховання підростаючого покоління, запобігання виникненню та загостренню різних захворювань.

На відміну від погоди, яку характеризують метеорологічні, синоптичні та геліогеофізичні показники, що реєструють про­тягом короткого проміжку часу, для визначення кліматичних особливостей місцевості необхідно знати показники, які відображують довгострокові процеси в навколишньому при­родному середовищі. Такими показниками є абсолютні мінімальні, абсолютні максимальні, середньорічні, середньомісячні та інші критеріальні показники основних метеорологічних чинників.

Головним критерієм, що характеризує клімат, є середньо­річна температура повітря. Крім того, для вирішення практич­них питань теплозахисту необхідно знати середню температу­ру найхолоднішого (січень) і найтеплішого (липень) місяців, річні зміни температури, амплітуду її коливань та ін. Дуже важливими показниками є також вологість, кількість опадів, атмосферний тиск, переважні напрямки і швидкість руху по­вітря, світловий клімат, глибина промерзання ґрунту тощо. Для кожної кліматичної зони характерні певні параметри та особ­ливості річних коливань вищезгаданих показників.

Найважливішим чинником, що утворює клімат, є географіч­не положення, передусім тому, що саме від нього залежить кут нахилу земної поверхні до сонячних променів і кількість тепла, що надходить.

Окрім географічного положення, такими чинниками вва­жають висоту над рівнем моря, тип поверхні (вода, суша), близькість до морів та океанів, а також ландшафтні умови.

Розрізняють 7 основних кліматичних поясів: тропічний (0 — 13° географічної широти, середньорічна температура — 20 — 24°С), жаркий (відповідно 13 — 26° і 16 — 20°С), теплий (26 — 39° і 12 — 16 °С), помірний (39 — 52° і 8 — 12°С), холодний (52 — 65 °і 4 — 8°С), суворий (65—78° і 0°4 °С), полярний (78—90° і - 4 і більше °С).

Разом з тим, залежно від рельєфу місцевості, висоти над рівнем моря і розташування водної поверхні прийнято виділя­ти такі види клімату: різкоконтинентальний (великий перепад температури повітря від сезону до сезону, помірна вологість), помірно континентальний (незначні зміни температури повітря від сезону до сезону, помірна вологість), морський (незначні зміни температури протягом року, велика вологість), високог­ірний (температурні характеристики різноманітні відповідно до географічного положення, головна особливість — зниже­ний тиск) та клімат пустель (сухий, можливі значні зміни тем­ператури).

Згідно з медичною класифікацією розрізняють щадний та подразнювальний типи клімату. Якщо щадний характеризуєть­ся мінімальним навантаженням на систему терморегуляції організму і, отже, оптимальними умовами для успішного пере­бігу адаптаційного процесу, подразнювальний у свою чергу зумовлює досить суттєве навантаження на стан терморегуля­ційних систем організму і характеризується вираженими зру­шеннями з боку адаптаційно-компенсаційних механізмів, що забезпечують гомеостаз організму.

Ураховуючи те, що практично все життя людини є процесом постійного та активного пристосування до умов навколишньо­го середовища, які постійно змінюються, велике значення набуває можливість організму адаптуватися до нових кліматич­них умов, тобто процес, що отримав назву «акліматизація».

Акліматизація являє собою надзвичайно складний соціально-біоіогічний процес, що зумовлений ходом еволюційного розвитку і передбачає реалізацію цілої сукупності фізіологіч­них реакцій, які спрямовані на пристосування до нових умов перебування. Причому на характер та особливості перебігу процесів акліматизації впливають численні чинники, серед яких передусім слід назвати гігієнічні, економічні та соціально-пси­хологічні. Акліматизація характеризується наявністю певних фаз: початкової, перебудови динамічного стереотипу та стійкої акліматизації.

Початковій фазі, або, як її ще називають, фазі орієнтації, властиві поява перших орієнтаційних рефлексів та загальна загальмованість ЦНС.

Фаза перебудови динамічного стереотипу, або фаза екзаль­тації, може відбуватися за двома типами. Перший тип харак­теризується сприятливим перебігом та поступовим перехо­дом у третю фазу акліматизаційного процесу. При другому типі спостерігаються виражені дизадаптаційні метеоневрози, метеорологічні артралгії, цефалгії, міалгії, невралгії, загострення хронічних захворювань. Однак якщо вжито ефективні ліку­вально-профілактичні та гігієнічні заходи, такий тип може пере­йти в 3-тю фазу. Водночас, якщо перебіг процесу є дуже не­сприятливим, такого переходу не спостерігається, патологічні прояви посилюються, акліматизація не відбувається.

Фаза стійкої акліматизації, або фаза вирівнювання (норма­лізації), характеризується стабільністю обмінних процесів, відсутністю розладів харчування, нормальною працездатністю, звичайним рівнем і характером захворюваності, нормальною народжуваністю, добрим фізичним станом, належним розвит­ком дітей і підлітків.

Отже, акліматизація — це процес активного пристосування. Аби вона була успішною, необхідно вжити комплекс певних заходів. Велике значення надається вихідному стану здоров'я та типу нервової системи. Неабияку роль відіграють загартову­вання, індивідуальне тренування, переїзди до іншої кліматич­ної зони у перехідні періоди, що характеризуються відсутністю різких відмінностей кліматичних та погодних умов. Але найбільш вагоме значення мають гігієнічні заходи, що сприяють активній акліматизації. Так, різний світловий клімат на Півночі і Півдні визначає необхідність корекції УФ-опромінення. На Півночі слід застосовувати джерела освітлення, близькі за спектром до зви­чайного світла, уводити режим штучного освітлення в період полярної ночі. Разом з тим на Півдні необхідно ослаблювати надмірне УФ-опромінення, що дозволяє уникати канцероген­ного ефекту, запобігати тепловим та сонячним ударам.

На Півночі енергетична цінність харчування має компенсу­вати енерговитрати, завищені на 15—25 %, воно має бути раціональним за складом, беручи до уваги спосіб життя в цій місцевості і, отже, вміщувати не менше як 14 % білків, пере­важно тваринного походження, та не менше як ЗО % жирів. Особливого значення набуває додаткова вітамінізація їжі.

Одяг у північних районах має запобігати тепловтратам, зок­рема радіаційним, тому він повинен бути малотеплопровід-ним, сухим (вологість збільшує теплопровідність) та вітроза­хисним. Водночас на Півдні одяг повинен сприяти втраті теп­ла передусім шляхом випаровування. Взуття на Півночі має бути на 2—3 розміри більшим, щоб надягти додаткові шкар­петки, панчохи.

Таким чином, для вирішення низки питань профілактично­го змісту у своїй практичній діяльності лікар повинен знати кліматичні та погодні умови місцевості. Дані про них можна отримати в закладах гідрометеослужби.

Комітет з гідрометеорології і контролю навколишнього при­родного середовища об'єднує метеостанції, метеопости, об­серваторії, науково-дослідні заклади, спеціальні кораблі та експедиції, які проводять регулярні метеоспостереження (1 раз на 3 год), дані про які фіксують у спеціальних журналах.

Аналіз провідних погодно- та кліматохарактеризуючих по­казників дозволяє лікареві визначити кліматичну зону, вияви­ти основні несприятливі кліматичні та погодні чинники, обґрун­тувати конкретні рекомендації щодо житлового будівництва (теплозахист, розміщення, гідроізоляція, набір і площа при­міщень та ін.), а також стосовно організації раціонального харчу­вання, профілактики світлового голодування, вибору оптималь­ного взуття та одягу, профілактики різних захворювань.

2.4. ГІГІЄНА ВОДИ ТА ВОДОПОСТАЧАННЯ

Життя та здоров'я людини тісно пов'язані з навколишнім середовищем (біосферою). Одним із найважливіших компо­нентів цього середовища є вода, без якої неможливі були б зародження і послідовний розвиток органічного життя на Землі. Не випадково регіонами формування стародавньої цивілізації стали території, розташовані поблизу річок Тибр, Євфрат, Ніл, Йордан. Про велике значення води свідчать історичні доку­менти, релігійні видання тощо.

Величезні світові запаси води мають особливе значення для існування сучасної людини. Загальний об'єм води на земній кулі досягає 1,5 млрд км³. Якщо прийняти їх за 100 %, то роз­поділ водних ресурсів буде таким: на частку світового океа­ну— 93—94 %, підземних вод — 4,12 % (із них прісних — 0,76 %, таких, що пов'язані з активним водообміном,— 0,27 %), вод річок, озер, боліт та інших поверхневих об'єктів — 0,06 %, льодовиків та постійного снігового покриву — 1,65 %. Таким чином, відносні запаси прісної води не такі вже й великі і складають усього 2,63 % від загальної кількості води на земній кулі. Хоча об'єм води в річках становить усього 0,0002 % від загальних світових запасів, проте вони є одним із головних джерел питного водопостачання, оскільки основні запаси прісної води зосереджені в льодовиках і їх практично не ви­користовують (мал. 7).

На відміну від взаємозамінюваних природних джерел теп­ла (вугілля, нафти, газу) практичної заміни воді немає. Тому цій проблемі потрібно приділяти значну увагу промисловості і побуті. З'ясовано, що якщо вода з одного несправного крана тече непреривною цівкою завтовшки із сірник, то за добу піде в каналізацію і буде втрачено майже 500 л води.

На жаль, бурхливий розвиток виробництва, поява і розвиток великих міст (урбанізація) та інші процеси, що супроводжують сучасний етап історичного розвитку людства, вкрай негативно відбилися на природному середовищі проживання людини.

У річки й інші водоймища часто без всякої фільтрації вики­дається велика кількість промислових та побутових стоків, що різко погіршує гігієнічні показники води, а інколи унемож­ливлює її використання для питних цілей через високий вміст хімічних, токсичних речовин і хвороботворних бактерій.

Особливо забруднена бактеріями вода річок, що протіка­ють через великі міста, і в прибережній акваторії таких міск] У річці Неві бактеріальне обсіменіння води становить понад 20 тис. колоній в 1 мл, в річці Москві — понад 40 тис, у міських каналах Санкт-Петербурга — понад 500 тис. і т. д. У липні 1997 р. на пляжі Лузанівка, що в Одесі, було знайдено 240 тис. колоній в 1 мл води, а на пляжі Великого Фонтану — майже в ІОразів більше.

Не обійшли наслідки сильного забруднення промисловими і тваринними відходами та хімікатами і, здавалося б, добре захищені підземні води. Значно погіршилась якість питної води в деяких підземних джерелах водопостачання Луганської, До­нецької, Дніпропетровської, Запорізької та інших областей із розвинутою мережею гірничовидобувних, коксохімічних та інших промислових підприємств.) «Стічними канавами» небез­підставно стали називати багато великих річок світу: Міссісіпі, Волгу, Дніпро та ін.

Щороку в річки та інші водоймища світу скидається понад 400 км³ промислових та побутових стоків, здатних зробити непридатними для пиття майже 7000 км³ чистої водщ Таке становище не може не справляти негативного впливу як на середовище перебування людини, так і безпосередньо на її організм. Слід підкреслити і той незаперечний факт, що вода є невід'ємною складовою нашого організму, провідним чин­ником підтримування оптимальної життєдіяльності кожної осо­бистості.

Причому вода в організмі може знаходитись у вільному (вода судинного русла) і зв'язаному (вода інтерстиціального просто­ру) станах та як конституційна (внутрішньоклітинна) вода.

Тканини організму людини являють собою водно-колоїдні системи. Вода бере безпосередню участь у багатьох складних біологічних процесах життєдіяльності, є універсальним роз­чинником, без якого неможливі ці процеси. Вода необхідна для процесів травлення, проміжного обміну. Про вагоме фізіо­логічне значення води свідчить і те, що тіло людини містить близько 72 % води. У крові цей показник досягає 83 %, у печінці — 68 %. У організмі новонародженої дитини середній вміст води на 9—10 % перевищує цей показник у дорослої людини.

Майже вся вода, що потрапляє в організм, зосереджується в травному каналі. Через шлунок та кишки вода всмоктується в кров і лімфу. Плазма крові майже на 90 % складається з води. За добу через нирки проходить 600—700 л крові — у 100 разів більше, ніж утримується в організмі.

Дуже важлива роль води в забезпеченні теплового комфор­ту людини. Випаровування з поверхні шкіри за нормальних умов складає 20—50 г за 1 год. Залежно від^зовнішньої темпе­ратури, вологості повітря та навколишніх предметів випаро­вування може збільшуватися або зменшуватися, що призво­дить до перегріву або охолодження організму.

При великих фізичних навантаженнях і дискомфортному (перегрівному) мікрокліматі протягом 1 год може випаровува­тися більш як 0,5 л поту. При цьому різко збільшуються втра­ти різних солей, мікроелементів, вітамінів. Підраховано, що за 70 років життя залежно від місця проживання, клімато-погодних особливостей, побутових умов та умов праці люди­на виділяє в середньому від 50 до 150 т поту.

Без достатнього забезпечення організму людини водою нор­мальна його життєдіяльність неможлива. Відомо, що втрата води від 1 до 5 % від маси тіла спричиняє видимі патологічні зміни (в'ялість рухів, підвищення температури тіла, дратів­ливість, сонливість та інші ознаки перегріву). Якщо втрати води досягають 10 % і більше, це може призвести до важких наслідків і навіть смерті людини. Втрата води в кількості 20 % вважається смертельною (а в жаркому кліматі смертельною може бути і втрата 15—20 %).

Вода поряд із сонячною радіацією та повітрям — один із головних чинників загартовування та оздоровлення. У лікар­ській практиці широко застосовують мінеральні води. В Украї­ні здійснюється розлив мінеральних, лікувальних і столових вод більше ніж із 60 джерел (понад 1000 млн л на рік). Функ­ціонує понад ЗО бальнеологічних санаторіїв та інших ліку­вально-оздоровчих закладів. У них використовують вуглекислі, сульфідні, радонові та інші води. Такі мінеральні води, як нафтуся, миргородська, поляна квасова, лужанська, березів-ська, добре відомі і користуються заслуженим попитом у на­селення.

Загальна потреба у воді включає: фізіологічну потребу та потребу у зв'язку з використанням води для гігієнічних цілей (особиста гігієна), прибирання приміщень, миття посуду, пран­ня білизни, поливу зелених насаджень і т. п.

Фізіологічна потреба у воді дорослої людини в умовах по­мірного клімату складає в середньому 2—3 л на добу. Ця вода надходить в організм шляхом вживання води, чаю, різних на­поїв, з продуктами, рідкими кулінарними виробами і в неве­ликій кількості (0,45—0,63 л) — за рахунок обмінних процесів в організмі.

Залежно від рівня санітарно-технічного благоустрою та по­в'язаного з ним поліпшення культурних і гігієнічних умов життя кількість води, що її використовує людина, коливається в ши­роких межах. У сучасних містах із централізованим водопос­тачанням, гарячою водою, газом та каналізацією кількість води на одного мешканця в середньому складає 300—500 л і більше на добу. Історичні документи свідчать про те, що стародавній водопровід, побудований рабами Риму з водозабором із річки Тибр, забезпечував населення цього міста водою в кількості в середньому 1000 л на добу.

Велика кількість води необхідна для промисловості, сільсько­го господарства. Якщо для виробництва 1 т бавовняної ткани­ни потрібно приблизно 250 м³, то для виробництва 1 т ацетат­ного шовку необхідно 2660 м³, лавсану — 4200 м³, капрону — 5500 м³ води. Неважко підрахувати, що тільки один великий хімічний комбінат, який виробляє приблизно 15 т синтетич­них тканин за добу, впродовж 1 року витрачає на це вироб­ництво приблизно стільки води, скільки необхідно для річного водовикористання місту з 200 тис. мешканців.

Із стародавніх часів воду використовують як джерело енергії. Різні гідроенергетичні системи були відомі за багато століть до нашої ери і функціонували, зокрема, у Стародавньому Єгипті, Стародавній Індії, Стародавньому Китаї, країнах Близь­кого і Середнього сходу. Нині в деяких країнах світу (Норве гія, Канада, Франція та ін.) на частку гідроелектростанцій при­падає понад 50 % загальної кількості вироблюваної електро­енергії.

Отже, серед основних функцій, які виконує вода у повсяк­денному житті людини, слід виділити фізіологічну, санітарну, господарсько-побутову, виробничу та фізкультурно-оздоров­чу функції.

Які ж сучасні нормативи водопостачання?

Підраховано, що у житлових районах з локальним водого­ном або з вуличними водорозбірними колонками вони станов­лять ЗО—50 л на добу на 1 людину, в будинках з централізованим водопостачанням та з внутрішньою каналізацією, проте без ванн — 125—160 л на добу на 1 людину, в будинках з централізо­ваним водопостачанням — 250—350 л на добу на 1 людину.

Якість питної води характеризують три основні групи по-казйихшГорТШблептичні, хімічні та епідеміологічні.

Органолептичними показниками якості води є прозорість, колір, запах, присмак і температура. Люди завжди "надавали великого значення саме органолептичним властивостям пит­ної води. Дійсно, уявімо таку ситуацію — за своїми хімічними та іншими властивостями будь-яка вода безпечна і придатна для вживання, але якщо в цю воду додати нешкідливий харчо­вий барвник, що забарвлює її в темно-синій колір, то людина, яка керується зовнішніми органолептичними ознаками обов'яз­ково утримається від вживання такої води.

Хімічні властивості води визначаються вмістом у ній різних мікро- і макроелементів, різноманітних хімічних елементів та сполук, а також ступенем мінералізації. У більшості природ­них вод рівень мінералізації, що зумовлений наявністю твер­дого залишку, становить 300—400 мг на 1 л. Цей показник може бути і вищим. Звичайно він (у нашій півкулі) збільшується у південних географічних широтах і зменшується у північних.

У помірних широтах вода з мінералізацією понад 1000 мг/л вважається мінералізованою.

Що більша мінералізація води, то вона твердіша. Високо-мінералізована (тверда) вода, особливо при високому (більше як 300—400 мг на 1 л) вмісті сульфідів і хлоридів, набуває неприємного присмаку (гірко-солоного), впливає на секрецію і моторику шлунка і кишок. Тверда вода непридатна для мит­тя волосся, використання з метою задоволення господарсько-побутових потреб.

Вміст у воді деяких мікроелементів суттєво впливає на стан здоров'я людини, зумовлює виникнення специфічних захво­рювань. Так, при вмісті у воді понад 40 мг/л нітратів у немов­лят, яким дають споживчі суміші, виготовлені із застосуван­ням такої води, може з'явитися важке захворювання — водно-нітратна метгемоглобінемія. При цій хворобі нітрати, що по­трапили в організм немовляти, перетворюються на нітрити, які, вступаючи у зв'язок із гемоглобіном, утворюють метге­моглобін, тим самим блокуючи основну функцію гемоглобі­ну — сполучатися і транспортувати кисень до органів і тка­нин організму.

Відомо, що концентрація мікроелемента фтору в питній воді впливає на стан зубів і кісткового скелета. Серед тих, хто ви­користовує воду з вмістом фтору менше як 0,5 мг/л, значно більше (у 2—3 рази) поширений карієс зубів. У доброякісній питній воді фтору має бути 0,75—0,95 мг/л. Якщо його кон­центрація перевищує 1—1,5 мг/л, може виникнути флюороз зубів.

У ряді регіонів земної кулі, частіше в гірських та передгір-ських, поширене захворювання щитоподібної залози — енде­мічний зоб. Виникнення цієї хвороби пов'язане з нестачею йоду у воді і місцевих харчових продуктах. Установлено, що вміст йоду у воді зазначених регіонів звичайно невеликий і становить менш як 10 мг/л, що в декілька разів нижче від норми.

Медико-географічні дослідження доводять зв'язок між рівнем твердості води і ступенем поширення серцево-судин­них захворювань. Рівень останніх більш високий у регіонах із м'якою водою і навпаки. Ендемічний характер, тісно пов'язаний із вживанням дуже твердої води, мають так звані «кам'яні» хво­роби, наприклад, сечокам'яна та жовчнокам'яна хвороби.

Вода має велике епідеміологічне значення і може бути чин­ником розвитку численних інфекційних захворювань. Водним шляхом можуть передаватися такі захворювання, як кишкові інфекції (черевний тиф, паратифи, холера, дизентерія та ін.), зоонозні хвороби, вірусні захворювання, гельмінтози тощо.

Використання води, забрудненої збудниками цих хвороб, може спричинити епідемічні спалахи. В історії людства відомо декілька великих епідемій водного походження, що призвели до масових важких захворювань населення. Зокрема, водні епідемії холери в Гамбурзі в 1892 р., що забрали життя близь­ко 9 тис. осіб, та в Санкт-Петербурзі в 1908 р., коли захворіло 29 тис. осіб, з яких 4 тис. чоловік померло.

Таким чином|серед основних гігієнічних вимог, що пред'яв­ляються до питної води, слід відзначити такі:

• вода повинна мати бездоганні органолептичні та фізичні властивості;

• вода повинна мати оптимальний хімічний склад;

• вода не повинна погіршувати біологічної цінності їжі;

• вода не повинна бути твердою;

• вода не повинна вміщувати (не більше ГДК та ГДР) ток­сичні хімічні та радіоактивні речовини;

• вода повинна бути безпечною в епідеміологічному відно­шенні, тобто не повинна вміщувати патогенних мікро­організмів^

На основі численних наукових досліджень та спостережень сучасна гігієнічна наука сформулювала чіткі вимоги до якості питної води. Існують спеціальні міжнародні, регіональні і дер­жавні стандарти, в яких викладено ці вимоги.

Стисло наведемо основні з них.

Доброякісну питну воду характеризують такі органолептичні показники: прозорість не менше як ЗО см (через такий шар води можна прочитати шрифт розміром 3—4 мм); каламутність не більше як 1,5 мг/л; колірність не більше як 20° порівняно із спеціальною калориметричною шкалою — за такого показни­ка вода практично безбарвна; інтенсивність побічних запаху та присмаку до 2 балів (оцінюються за 5-бальною шкалою).

У природній воді міститься декілька десятків різноманітних хімічних речовин, концентрація яких може значно коливати­ся залежно від хімічного складу ґрунтових порід, які беруть участь у формуванні води, глибини водоносного шару, харак­теру джерела (відкритий, підземний), наявності та інтенсив­ності забруднення, кліматогеографічних та інших чинників.

Мінералізацію води можна оцінити за інтегральними по­казниками, до числа яких слід віднести щільний залишок, ак­тивну реакцію та ступінь твердості води.

Щільний залишок, що являє собою загальну кількість роз­чинених у воді мінеральних речовин (у міліграмах на літр), які залишилися після випаровування профільтрованої води за тем­ператури 110 °С, дозволяє судити про загальну мінералізацію води. Воду із сухим залишком менше ніж 500 мг/л вважають слабомінералізованою, більше ніж 1000 мг/л — мінералізова­ною. Державний стандарт допускає вміст сухого залишку в межах 100 мг/л, в окремих випадках і за узгодженням із CEC не більше ніж 1500 мг/л.'

Активна реакція (plj) у природних водах коливається від 6,5^==:9У273гідно з Держстандартом вона має бути в межах 6,5— 8,5. Визначення pH має важливе значення у разі можливого забруднення систем водопостачання стічними водами.

Твердість води відображує вміст у воді розчинних солей кальцію і магнію. Розрізняють загальну твердість сирої води (зумовлену солями кальцію та магнію), усунену (жорсткість, зумовлену гідрокарбонатами, що можна усунути під час кип'я­тіння) та постійну жорсткість, яка зберігається після кип'ятін­і їй. Кількісно твердість води виражають у мілігрм-еквівален-тах на літр. М'яка та помірно тверда вода має твердість відповід­но 7 та 14 мгхекв/л. Допустима твердість становить 7 мгхекв/л, в окремих випадках — 10 мгхекв/л.

Твердість води суттєво впливає на її якість та на організм людини. Проявом непрямого впливу твердості є погіршення органолептичних властивостей води, що обмежує її спожи­вання. У жорсткій воді погано розчиняється мило та синте­тичні мильні засоби, тому в такій воді важче мити волосся, прати одяг та білизну, в ній погано розварюються продукти, швидше утворюється накип на стінках посуду, у котлах, систе­мах гарячого водопостачання. Тверда вода може спричинити диспепсичні розлади, порушення моторики травного каналу, її погано переносять люди з чутливою шкірою.

Вплив води на здоров'я може бути пов'язаний із вмістом у ній окремих макро- і мікроелементів та деяких хімічних речо­вин і сполук. Серед них найбільше гігієнічне значення мають нітрати, сульфати, фториди, хлориди та залізо.

Нітрати є кінцевим продуктом розпаду і перетворення орга­нічних білкових сполук, у зв'язку з чим вони можуть служити одним із показників органічного забруднення води. Високі концентрації нітратів (5-Ю мг/л і більше) можуть бути і в питній воді в межах норм показниками, що є наслідком кон­такту з ґрунтовими породами, які містять велику кількість нітросполук. З метою запобігання виникненню захворювань на водонітратну метгемоглобінемію вміст нітратів не повинен перевищувати 40 мг/л.

Сульфати надають воді гіркувато-солоного присмаку і мо­жуть негативно впливати на травний канал, зумовлюючи роз­виток диспепсичних явищ. Допустима концентрація суль­фатів — 200 мг/л.

Фториди мають ґрунтове походження і, як правило, у відкри­тих водоймищах містяться в невеликих концентраціях. Разом з тим в артезіанській воді їх кількість значно перевищує за­гальноприйнятий рівень і становить 0,7—1,5 мг/л.

Хлориди можуть погіршувати органолептичні властивості води та справляти несприятливий вплив на шлункову секре­цію, тому допустимий вміст хлоридів у воді не повинен пере­вищувати,200 мг/л. Найважливішими показниками бактері­ального забруднення питної води вважають мікробне число, колі-титр та колі-індекс.

Мікробне число являє собою кількість колоній, що вирос­тають внаслідок посіву 1 мл води на поживне середовище (м'я-со-пептонний агар) за температури 20° та 37.°С після 24 год вирощування.

Колі-титр — це найменша кількість досліджуваної питної води, в якій виявляють 1 кишкову паличку, колі-індекс — кількість кишкових паличок в 1л води.

Залізо міститься в підземних та поверхневих водах у ви­гляді бікарбонату закису заліза та гідрату окису заліза, які надають воді каламутності та стороннього забарвлення. Реко­мендований вміст заліза становить до 0,3 мг/л.

Вода має велике санітарно-епідеміологічне значення як чинник передачі інфекційних захворювань і, вміщуючи пато­генну мікрофлору, може спричинити виникнення таких хво­роб, як кишкові інфекції (черевний тиф, паратифи, шигельоз та ін.), холера, геморагічний лептоспіроз, туляремія, бруце­льоз, аденовірусна інфекція та ін.

У зв'язку з розвитком централізованого водопостачання особливо небезпечними є епідемії водного походження, до числа головних особливостей яких слід віднести масовість (ура­жується велика кількість людей); раптовість та локальність (первинні захворювання охоплюють мешканців, які спожива­ють воду з одного й того самого джерела); а також можливість запобігання та припинення первинної захворюваності шля­хом ефективного знезараження води.

Ураховуючи той факт, що пріоритетне місце серед інфекцій­них захворювань водного походження мають кишкові інфекції, під час гігієнічної експертизи води як санітарно-показовий мікроорганізм використовують кишкову паличку — Е. coli, кількість якої дозволяє судити про наявність бактеріального забруднення води.

Безпосередній ступінь обсіменіння води кишковою палич­кою визначають на підставі розрахунку величин колі-титру та жолі-індексу.

Колі-титр являє собою найменшу кількість води, що її пода­но для дослідження, в якій виявляють кишкову паличку, і для чистої водопровідної води він становить не менше ніж 300, для води забруднених і добре обладнаних криниць — не мен­ше ніж 100.

Колі-індекс являє собою кількість кишкових паличок віл води, і для чистої водопроводної води він має складати не більше ніж 3, для води незабруднених і добре обладнаних криниць — не більше ніж 10.

З метою нормування ступеня забруднення води сапрофіт­ною флорою в цілому використовують так зване мікробне число, що являє собою кількість колоній, які виростають на поживному середовищі (м'ясо-пептонний агар) через 24 год після посіву 1 мл води за температури 37 °С.„Величина мікроб­ного числа в чистій водопроводній воді не повинна перевищу­вати 100 в 1 мл, у воді незабруднених і добре обладнаних криниць — 300—400 в 1 мл.

Для забезпечення споживання населенням нешкідливої для здоров'я питної води слід проводити регулярний лаборатор­ний санітарно-гігієнічний контроль її якості. Для оцінки ре­зультатів досліджень використовують спеціальні нормативні документи (стандарти).

ВООЗ запропонований «Міжнародний стандарт якості пит­ної води» (МСПВ—73). Цей стандарт регламентує вміст у воді шкідливих речовин (їх гранично допустимі концентрації) за нормативом добового споживання 3 л води. Багато країн світу користуються своїми стандартами, які в основному ґрунту­ються на МСПВ—73, проте враховують природні та інші регіо­нальні особливості.

Основним документом, який регламентує гігієнічні вимоги до якості питної води в Україні, є Державні санітарні правила і норми «Вода питна. Гігієнічні вимоги до якості води центра­лізованого господарсько-питного водопостачання». Ці прави­ла і норми визначають придатність води для питних цілей на підставі оцінки її безпеки в епідемічному відношенні, нешкідли­вості хімічного складу, органолептичних властивостей і радіа­ційної безпеки тощо.

За мікробіологічними показниками питна вода має відпові­дати вимогам, наведеним у табл. 9.

Колі-індекс питної води не повинен бути більше ніж 3, колі-титр відповідно не менше ніж 300.

У разі виявлення фекальних коліформ у двох послідовно відібраних пробах води слід протягом 12 год розпочати дослі­дження води на наявність збудників інфекційних захворю­вань бактеріальної або вірусної етіології (з урахуванням особ­ливостей конкретної епідситуації).

За паразитологічними показниками (личинки та яйця гельмінтів, клітини, цисти лямблій, криптоспоридій, а також у разі погіршення епідемічної ситуації — дизентерійних амеб, балантидій, хламідій та ін.) питна вода має відповідати вимо­гам, що наведені в табл. 10.

За токсикологічними показниками питна вода має відпові­дати вимогам, що наведені в табл. 11.

Крім того, слід зазначити, що вода не повинна містити інші токсичні компоненти (ртуть, кадмій, нітрити, ціаніди, хром, 1,1-дихлоретилен, 1,2-дихлоретан, бенз(а)пірен) у концентра­ціях, що визначаються стандартними методами досліджень.

При знезараженні питної води хлором вміст залишкового вільного хлору на виході з резервуарів чистої води має бути у межах 0,3—0,5 мг/дм³. При знезараженні води озоном концерн-

Таблиця 9

Мікробіологічні показники безпеки питної води

трація залишкового озону на виході з камери змішування має становити 0,1—0,3 мг/дм³.

Органолептичні показники та гранично допустимі концен­трації компонентів, що нормуються за впливом на органолеп­тичні властивості питної води, наведено в табл. 12.

Слід відзначити, що оцінка запаху, смаку або присмаку води проводиться за схемою, що наведена в табл. 13.

Радіаційна безпека питної води визначається за гранично допустимими рівнями сумарної об'ємної активності природ­них а- та (З-випромінювачів, наведеними в табл. 14. У разі пе­ревищення цих рівнів слід провести вивчення радіонуклідно-

Таблиця 10

Паразитологічні показники безпеки питної води

Таблиця 11

Токсикологічні показники нешкідливості хімічного складу питної води

* — величина, зазначена в дужках, допускається, якщо обробляти воду реагентами, що містять алюміній;

** — перелік контрольованих пестицидів установлюють з урахуванням конкретної ситуації.

го складу досліджуваних проб води щодо його відповідності нормам радіаційної безпеки.

Показники фізіологічної повноцінності питної води визна­чають адекватність її мінерального складу біологічним потре­бам організму. Вони засновані на доцільності урахування як максимально допустимих, так і мінімально необхідних рівнів їх вмісту у воді. Дослідження показників, що характеризують фізіологічну повноцінність питної води, рекомендується про­водити в обсязі, наведеному в табл. 15.

Таблиця 12 Органолептичні показники якості питної води

* ПР — показник розведення (до зникнення запаху, присмаку); ** НОМ — нефелометричні одиниці каламутності; *** — величини, зазначені в дужках, допускаються з урахуванням конкретної ситуації.

Вищенаведені показники регламентують якість води під час організації централізованого водопостачання. Для оцінки якості води у випадку організації місцевого водопостачання, вихідної якості води з різних джерел та води для рекреаційного викори­стання слід орієнтуватися на дані, наведені в табл. 16—18.

Для організації питного водопостачання можна використо­вувати воду з різних джерел: відкриті водоймища, підземні води, атмосферна вода.

Відкриті водоймища. До цієї групи належать річки, струм­ки; озера. Джерелом їх живлення (водоутворення) є як підземні, так і атмосферні |&оди, які утворюють проточні та непроточні відкриті водоймища. Порівняно із закритими водоймищами, відкриті є набагато загрозливішими з епідеміологічної точки зору, оскільки легко забруднюються ззовні, можуть містити збудників різних кишкових та інших інфекційних захворювань. У них можуть накопичуватися шкідливі хімічні та радіоактивні речовини. Однак за умови відповідного знезараження і кон-диціонування вода з відкритих водоймищ, зокрема таких по­тужних, як річки, широко використовується для централізо­ваного водопостачання населених місць.

Для цього будують спеціальні водогони. Останні являють собою комплекс споруд, що створюють складну систему інже­нерних і санітарно-технічних елементів. Базову схему такої системи подано на мал. 8.

До основних видів поліпшення якості питної води відносять її очищення, знезараження, знешкодження та дезактивацію.

Очищення передбачає проведення комплексу заходів, спрямованих на поліпшення органолептичних властивостей, фізичних якостей та хімічного складу води. До основних методів очищення належать освітлення та знебарвлення (шляхом відстоювання, фільтрації, коагуляції та флокуляції), дезодора­ція (завдяки аеруванню, вуглюванню, обробці окислювачами

Таблиця 13

Оцінка запаху, смаку або присмаку питної води

Таблиця 14 Показники радіаційної безпеки питної води

Таблиця 15

Показники фізіологічної повноцінності мінерального складу питної води

та фільтрації через активоване вугілля), пом'якшення (за до­помогою фізичного, хімічного та фізико-хімічного методів), опріснення (з використанням дистиляції, електролізу, діалізу, випаровування під вакуумом та виморожування), знезалізнення тощо.

Знезараження являє собою поліпшення мікробного складу води. Головними засобами знезараження вважають фізичні (використання УФ-випромінювання, ультразвуку, УВЧ- та СВЧ-иолів, високовольтного імпульсного струму, а також кип'ятін­ня) та хімічні (застосування препаратів хлору, срібла, пере-кисних сполук, озонування) методи. Проте найпоширенішими, звичайно, є хлорування питної води, до основних різновидів якого відносять хлорування нормальними дозами (за хлорпотре-бою), перехлорування, подвійне хлорування та хлорування з преамонізацією.

Знешкодження дозволяє усунути з питної води токсичні хімічні речовини та сполуки шляхом кип'ятіння, фільтрації через спеціальну шихту, хлорування післяпереломними доза­ми та суперхлорування.

Дезактивація полягає у видаленні з питної води радіоактив­них речовин і передбачає здійснення комплексу заходів, які полягають у відстоюванні, коагуляції, фільтрації через спе­ціальну шихту, а також, в обов'язковому порядку, хлоруванні.

У забезпеченні доброякісною водою, яка доходить до спо­живача, велике значення має не тільки повнота й ефективність її очищення і знезаражування на головних спорудах водого­ну. Відомо багато випадків забруднення води, пов'язаних із неправильною експлуатацією і незадовільним технічним ста­ном водогінної розвідної мережі, передусім, у разі порушення герметичності мережі, перепаду тиску в ній, пересікання во­догінних труб із каналізаційними, аварійних ситуацій тощо.

Щоб уникнути таких порушень, забороняється, зокрема, розташовувати водогінні труби поряд із каналізаційними, у разі їх пересікання водогінні труби розміщують вище від ка­налізаційних не менше як на 0,5—1 м. У цих місцях споруджу­ють спеціальні захисні пристрої на каналізаційних трубах (до­даткові зовнішні труби-кожухи, простір між ними і каналі­заційною трубою заповнений жирною глиною або іншим водонепроникним матеріалом). Після ремонтних робіт та пе­ред початком експлуатації водогінну мережу дезінфікують, про­пускаючи через неї протягом 1,5—2 год хлоровану воду з відносно великою концентрацією активного хлору (80—100 мг).

Дезінфекція може проводитися й іншими методами, наприк­лад, заповненням водогінної мережі непроточною хлорованою вищеописаним способом водою з експозицією до 12—24 год. Мешканці мають бути поінформовані про дезінфекцію ме­режі — користуватися водою в цей час забороняється. Якість

Таблиця 16

Показники якості води поверхневих джерел водопостачання

Таблиця 17

Показники якості води підземних джерел водопостачання

води і відповідність її вимогам Держстандарту підлягає регу­лярному лабораторному контролю, який здійснюють власник водогону і санітарно-епідеміологічна служба за спеціальним графіком, а також вибірково поза ним.

Підземні води. До цієї групи джерел водопостачання відно­сять так звану верховодку, ґрунтові та міжпластові підземні води (мал. 9). Верховодка являє собою перший від поверхні землі шар води, який існує непостійно і є своєрідним фільтра­том атмосферної води. Отже, із санітарної точки зору, верхо­водка для організації водопостачання непридатна.

Ґрунтові води — це перший від поверхні землі водоносний горизонт підземних вод, що постійно існує завдяки наявності пласту водонепроникних порід (вапняк, глина, граніт). У гігіє­нічному відношенні ґрунтові води характеризуються достат­ньо високою прозорістю та незначним забарвленням і можуть бути використані для організації місцевого водопостачання, проте за умови проведення постійного санітарного контролю.

Однак найбільш придатними для організації водопостачан­ня за рахунок підземних вод є міжпластові води, що заляга­ють на другому, третьому та інших водоносних горизонтах та

Таблиця 18

Показники якості води водних об'єктів, що використовуються для рекреації

характеризуються наявністю водотривких порід, які форму­ють водотривкі ложе і дах.

Міжпластові води характеризуються найкращими органо­лептичними, хімічними та бактеріологічними показниками і можуть бути безнапірними та напірними, або артезіанськи­ми, тобто самостійно виливатися на поверхню землі.

На мал. 10 подано приблизну схему споруд водогону з підзем­них джерел.

Атмосферні води. Дощова вода характеризується слабкою мінералізацією, є дуже м'якою, не має стороннього присмаку і, отже, може бути використана для постачання водою окре­мих сімей і груп населення за умови адекватної організації процесу її збирання.

З метою організації місцевого водопостачання використо­вують шахтні та трубчасті колодязі.

Дата добавления: 2016-03-26 | Просмотры: 575 | Нарушение авторских прав