АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Втручання

1. Виявити рівень знань пацієнта про його захворювання,

2. Провести бесіду про необхідність дотримання дієти з обмеженням
солі та рідини.

3. Пояснити хворому, як проводити щоденний контроль за кількістю
випитої рідини і виділеної сечі (контроль маси тіла, об'єм випитої рідини та
виділеної сечі).

4. Дати хворому сечогінні препарати згідно із призначенням лікаря.
Реалізація плану догляду. Проводити заплановані заходи.

Оцінка результатів. Критеріями ефективності проведених заходів є зникнення набряків під очима.

3.4.3.3. Хронічна ниркова недостатність

Хронічна ниркова недостатність - синдром, зумовлений порушенням екскреторної та інкреторної функції нирок, який розвивається внаслідок по­ступової загибелі нефронів при прогресуючих захворюваннях нирок. Нирки мають великий компенсаторний потенціал - тільки загибель 70% нефронів призводить до затримання в організмі сечовини, креатиніну та інших про­дуктів азотистого обміну, з підвищенням їх рівня в сироватці крові. В тер­мінальній стадії кількість життєздатних нефронів знижується до 10%.

ЧИННИКИ:

- хронічний гломерулонефрит;

- хронічний пієлонефрит;

- полікістоз нирок;

- природжені та набуті туболопатії.
СПРИЯЮЧІ ЧИННИКИ:

- системний червоний вовчак;

- ревматоїдний артрит;

- цукровий діабет;

- подагра;

- первинний гіперпаратиреоз;

- медикаментозні нефропатії;

- інтоксикації тяжкими металами;

- урологічні захворювання, викликані постійною обструкцією сечовивід­
них шляхів (сечокам'яна хвороба, пухлини, гіпертрофія передміхурової залози).

КЛІНІКА

Хронічна ниркова недостатність розвивається поступово. Швидкість прогресування і вираженість клінічних проявів залежить від основного зах­ворювання, ефективності лікування, впливу несприятливих факторів.

Ураження серцево-судинної системи, артеріальна гіпертонія спостері­гається у 75% хворих на початкових стадіях та у 90% - у термінальній. Характерне ураження очного дна - ангіопатія сітківки, ретинопатія, мож­ливий набряк та відшарування сітківки з розвитком сліпоти. Спазм судин мозку може бути причиною раптової втрати або зниження зору, випадіння полів зору, двоїння в очах, короткочасної втрати свідомості. Більш три­валі спастичні стани можуть викликати набряк мозку і ниркову екламп­сію. У хворих розвивається серцева недостатність, яка проявляється за-

дишкою, згодом виявляється збільшення печінки, набряки на ногах. Мож­ливий розвиток уремічного перикардиту.

Ураження органів дихання. Задовго до появи задишки, симптомів ура­жень легень розвиваються порушення функції зовнішнього дихання, з'явля­ються ознаки виснаження функціональних резервів. Задишка, шумне ди­хання типу Куссмауля обумовлені ацидозом. Уремічний пульмоніт діагно­стується рентгенологічно - характерні прикореневі хмароподібні тіні, які нагадують метелика. Уремічні легені можуть бути результатом інтерсте-ціального або альвеолярного набряку, які можуть супроводжуватись тяж­кими нападами ядухи аж до набряку легень.

Ураження органів травлення. Зниження апетиту - один з найбільш ранніх симптомів ниркової недостатності, особливо характерною є відра­за до м'яса. Аміачний запах з рота - характерна клінічна ознака. Диспеп­сичні явища спостерігаються досить часто. Блювання й пронос супровод­жують тяжку ниркову недостатність, можливий біль в животі, частіше - в епігастрії, інколи розлиті, здуття живота. Паротит, виразковий стоматит -пізні симптоми хронічної ниркової недостатності. У хворих розвивається уремічна гастропатія. виразковий ентероколіт, уремічна панкреатопатія.

Гормональні порушення. Знижується секреція соматотропного і тирео-тропного гормону. Часто знижується або повністю зникає лібідо, у чоловіків пригнічується сперматогенез, розвивається імпотенція, у половини жінок виникає оліго- та аменорея. Уремічний псевдодіабет виявляється у 70% хворих і характеризується патологічною цукровою кривою після наванта­ження глюкозою.

Анемія може бути першим симптомом, спостерігається у 80% хворих, нерідко є більш точним показником ураження нирок. Клінічно проявляєть­ся блідістю слизових оболонок та шкіри, в'ялістю, та брудно жовтим відтінком шкіри. Анемія сприяє розвитку порушень системи кровообігу, дихання, нервової системи. Нерідко виникає геморагічний діатез, який про­являється кровоточивістю ясен, носовими, шлунковими, кишковими, мат­ковими кровотечами, появою дрібних чи більших за розмірами кровови­ливів на шкірі або слизових оболонках. Можливі крововиливи у мозок, пе­рикард, плевру.

Ураження кістково-м'язового апарату. Уремічні остеопатії клінічно проявляються болем в кістках, колінних та гомілковостопних суглобах, деформацією кісток, характерна зміна ходи - перевальцем, „качина". Мож­ливий розвиток остеопорозу - дифузної декальцифікації кісток, зумовле­ний гіпокальціємією, дефіцитом вітаміну Б. Можливий розвиток фіброзно­го осциту і остеосклерозу. Іноді розвивається уремічна подагра обумовле­на порушенням виділення сечової кислоти нирками з підвищенням вмісту сечової кислоти в крові понад 0,6 ммоль/л. Хворих турбує біль під час руху в суглобах кистей, ліктів, можлива їх деформація.

Уражеюія нервової системи. У багатьох хворих остеопатія поєднуєть­ся з міопатією. М'язова слабкість з'являється спершу в проксимальних м'я-

зах - хворі не можуть підняти руку вище голови, порушується хода, спос­терігаються нервово-м'язові розлади - посмикування м'язів, тремор пальців кистей, болючі судоми ікроножних м'язів. Свербіння шкіри зумовлене не­врологічними порушеннями: уремічна полінейропатія спостерігається у 10-50% хворих. Уремічна енцефалопатія проявляється дратівливістю, знижен­ням спроможності концентрувати увагу, лабільним настроєм, сильним го­ловним болем, нападами нудоти, інколи психомоторним збудженням, епілептиформними судомами. Іноді у хворих виникають уремічні психози, які проявляються нав'язливими страхами, галюцинаціями, депресією, по­рушенням свідомості. Можливий розвиток ниркової еклампсії.

ОЦІНКА СТАНУ ХВОРОГО

Проводять на основі клінічних та лабораторних даних. Формулюють наявні та потенційні проблеми і розробляють план сестринського догляду залежно від переважання клінічних синдромів. Аналізують план лікарсь­ких призначень і виконують необхідні втручання.

ПРИНЦИПИ ЛІКУВАННЯ

1. Хворі лікуються стаціонарно, ліжковий режим.

2. Дієта №7Б, в термінальній стадії №7Г. Обмежують надходження білка
(до 60-20 г на добу), фосфатів, контроль за надходженням натрію хлориду,
калію, води. Білок повинен бути високоцінним тваринного походження -
м'ясо, птиця, яйця. Вживання молока та риби треба обмежити.

3. Медикаментозна терапія:

- сорбенти (адсорбують на собі аміак та інші токсичні речовини у ки­
шечнику: ентеродез, карболен, ентеросгель);

- кишковий та шлунковий діаліз (сифонні клізми, промивання кишечни­
ка, шлунка, стимуляція виділення калу);

- протиазотемічні засоби (леспенефрил, хофітол, пілозурил);

- анаболічні препарати (ретаболил);

- корекція ацидозу (4,2 % натрій гідрокарбонат);

- корекція гіперкаліємії (резоніум, 5% розчин глюкози з інсуліном);

- корекція артеріальної гіпертонії (натрійуретики, препарати централь­
ної адренергічної дії, (3-адреноблокатори);

- лікування анемії (фероплекс, фероцерон, конферон, фероградумент,
тардіферон, рекормон);

- лікування остеодистрофії (при гіпокальціємії - карбонат кальцію, для
корекції гіперфосфатемії - альмагель, для зниження продукції паратгормо-
ну - ергокальциферол, окседивіт; тахістин, остеохін);

- лікування інфекційних ускладнень (антибіотики без нефротоксичних
ефектів - левоміцитин, макроліди, оксацилін, пеніцилін, цефалоспорини).

4. Перитонеальний діаліз (в черевну порожнину вводять спеціальний
діалізуючий розчин, в який дифундують токсичні речовини). Сеанси про­
водять 3 рази на тиждень.

5. Гемодіаліз (дифузія з крові у діалізуючий розчин через напівпроник­
ну мембрану сечовини, креатиніну, сечової кислоти та інших уремічних

токсинів). Гемодіаліз проводиться за допомогою апарату „штучна нирка". Сеанс гемодіалізу триває 5-7 годин, його повторюють 2-3 рази на тиждень. Хронічний програмний гемодіаліз показаний хворим в термінальній стадії хронічної ниркової недостатності у віці від 5 до 50 років без ознак активної інфекції чи масивної бактеріурії, які дали згоду на проведення гемодіалізу та наступну трансплантацію нирки.

6. Трансплантація нирки. Показання до пересадки - перший та другий періоди термінальної фази, недоцільна пересадка нирки особам старше 45 років та хворим на цукровий діабет - знижене виживання трансплантата.

ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМ

Хворі з нирковою недостатністю є досить тяжкими, вони перебувають, як правило, на ліжковому режимі. Шкіра у них суха, може тріскатись, легко інфікуватись, можуть утворюватись пролежні. Для профілактики пролежнів необхідно перестеляти ліжко, протирати шкіру хворого дезінфікуючими роз­чинами, повертати хворого і підкладати під крижі гумове коло. Необхідно стежити за своєчасним випорожненням сечового міхура і кишечника.

ПРОГНОЗ

Прогноз несприятливий.

ПЛАН СЕСТРИНСЬКОГО ДОГЛЯДУ

Проблема. Запаморочення, загальна слабість, в'ялість.

Причина. Анемія зумовлена хронічною нирковою недостатністю.

Мета. Зменшення запаморочення та загальної слабості.

Втручання.

1. Виявити рівень знань пацієнта про його захворювання.

2. Провести бесіду про необхідність дотримання дієти №7Б, рекомен­
дувати хворому полівітамінні комплекси.

3. Згідно з призначенням лікаря стежити за прийняттям хворим медика­
ментів (препаратів заліза та ін.).

4. При потребі переливаємо еритроцитарну масу (за призначенням лікаря).
Реалізація плану догляду. Проводимо заплановані заходи.

Оцінка результатів. Критерієм ефективності проведених заходів є змен­шення анемії.

3.4.3.4. Гострий пієлонефрит

Пієлонефрит - неспецифічний інфекційно-запальний процес ниркової миски, чашечок, паренхіми з переважним ураженням сполучної тканини. Нерідко він поширюється на кровоносні судини нирок і клубочки. Первин­ний пієлонефрит розвивається на фоні незміненого відтоку сечі, становить 20% усіх випадків. Вторинний пієлонефрит зумовлений уростазом (застоєм сечі), спостерігається у 80% хворих. Причинами порушення уродинаміки можуть бути конкременти, порушення ниркового кровообігу та лімфото-ку, міхурово-сечовивідний рефлюкс.

Серед усіх захворювань людини за частотою виникнення пієлонефрит посідає друге місце після гострих респіраторних захворювань і перше - се-

ред хвороб нирок. Пієлонефрит є однією з основних причин розвитку хроні­чної ниркової недостатності і нефрогенної гіпертензії; в 1/3 випадків смерть зумовлена хронічною нирковою недостатністю, в 20 % - гіпертензією. Ре­альне поширення пієлонефриту може бути ще більшим - внаслідок труднощів діагностики, великої кількості латентних форм захворювання, діагностується тільки у 30% хворих. Зустрічається у жінок в 3-4 рази частіше ніж у чо­ловіків. У 60-75 % випадків захворювання розвивається у віці до 30-40 років, надто при дефлорації, вагітності, пологах і в післяпологовий період.

Гострий пієлонефрит - гострий запальний процес у нирковій паренхімі та чашечково-мисковій системі. Гнійні пієлонефрити розвиваються у тре­тини пацієнтів.

ЧИННИКИ:

- бактеріальний (бактерії кишкової групи - в 51,6 % випадках, стафі­
лококи - у 20,3 %, протей - у 9,2 %, синьогнійну паличку - в 1,8 %, ентеро­
кок - у 0,6 %, мікробні асоціації - в 11 % випадків);

СПРИЯЮЧІ ЧИННИКИ:

- каріозні зуби;

- хронічний тонзиліт;

- фурункульоз;

- панарицій;

- мастит;

- остеомієліт;

- холецистит;

- запальні зміни в органах сечової системи (уретрит, цистит);

- запальні зміни статевої системи (простатит, аднексит);

- запальні зміни у клітковині таза (парапроктит).
КЛІНІКА

За перебігом пієлонефрит поділяється на гострий, підгострий, латент­ний, сублатентний. Розпізнають такі основні клінічні форми гострого пієло­нефриту: серозний - апостематозний нефрит; гнійний - карбункул нирки; некротичний папіліт - абсцес нирки.

Початкові клінічні прояви первинного гострого пієлонефриту, як пра­вило, виникають через кілька днів або тижнів (у середньому 2-4 тижні) після затухання вогнищевої інфекції. У типових випадках для гострого пієло­нефриту характерна тріада симптомів: у хворого озноб із наступним підви­щенням температури тіла, дизуричні явища і біль у ділянці попереку (з обох боків - при двобічному і з одного боку - при однобічному пієлонефриті).

Захворювання характеризується загальними і місцевими симптомами. Підвищується температура, одночасно з'являється озноб, загальна слаб­кість, розбитість, м'язовий біль, біль у суглобах, головний біль, здебільшо­го у лобній ділянці, нерідко приєднується нудота і блювання. Вираженість загальних симптомів максимальна при гнійному пієлонефриті, незначна при серозному. Озноби нерідко передують появі температури, є характерною

ознакою пієлонефриту. При гнійних формах озноби багаторазові, повто­рюються декілька разів протягом доби, інтенсивні. Пропасниця інколи до­сягає 39-40-41 °С, постійна чи гектичного типу, добові коливання темпера­тури 1-2 °С та більше. Проливні поти з'являються через 1-2 години після початку пропасниці, нерідко бувають тяжкими, виснажливими, після пото­виділення температура дещо знижується, може розвинутись різка слабкість, адинамія, гіпотензія. Озноби з різким підвищенням температури, рясним потовиділенням повторюються щодня, кілька разів на добу.

Місцеві симптоми гострого пієлонефриту (біль у поперековій ділянці, дизуричні прояви, зміни в сечі) не завжди виникають на початку захворю­вання і можуть мати різний ступінь вираженості. При первинному гнійно­му пієлонефриті і гематогенному шляху проникнення інфекції більш вира­жені загальні симптоми захворювання, а при вторинному пієлонефриті і урогенному шляху поширення інфекції на перший план виступають місцеві симптоми. На початку захворювання біль у поперековій ділянці або верхній половині живота носить невизначений характер із непостійною локаліза­цією. Лише через 2-3 дні він набуває чіткої локалізації в ділянці правої або лівої нирки, часто з іррадіацією в праве або ліве підребер'я, в пахову ділян­ку, в статеві органи, посилюється вночі, під час кашлю, рухів ноги на боці ураження. У частини хворих у перші дні захворювання біль взагалі може бути відсутнім і з'являється лише через 3-5 днів, а іноді через 10-15 днів. Біль супроводжується дизуричними явищами - печією, частими позивами на сечовиділення.

При огляді хворих на гострий пієлонефрит виявляються ознаки загаль­ної інтоксикації - гіперемія обличчя, пітливість, болючість м'язів. При біма-нуальній пальпації визначається болючість у підребер'ї та поперековій ділянці. Може виявлятися напруження м'язів, підвищення м'язового тонусу в поперековій ділянці та підребер'ях на боці ураження. Відзначається пози­тивний симптом Пастернацького. Якщо гнійник локалізується на передній поверхні нирки, в патологічний процес залучається очеревина з розвитком перитонеальних явищ.

Апостематозний пієлонефрит характеризується утворенням числен­них дрібних гнійників (апостем) у паренхімі нирки, здебільшого у корковій речовині.

Абсцес нирки - обмежене запалення ниркової паренхіми із гнійним роз-плавленням ниркової тканини та утворенням порожнини.

Карбункул нирки - гнійно-некротичне ураження ниркової паренхіми з утворенням обмеженого інфільтрату у корковій речовині нирки.

ОСНОВНІ КЛІНІЧНІ СИНДРОМИ:

- загальної інтоксикації;

- місцевого запалення;

- дизуричний.

Найважливішими лабораторними ознаками гострого пієлонефриту є протеїнурія, лейкоцитурія (піурія) і значна (справжня) бактеріурія, особли-

во, якщо вони проявляються разом, еритроцитурія (здебільшого у вигляді мікрогематурії) спостерігається далеко не завжди. В загальному аналізі крові лейкоцитоз, нейтрофільний зсув лейкоцитарної формули вліво із збільшенням числа паличкоядерних лейкоцитів, появою юних форм, при­скорення ШОЕ. Мікробне дослідження сечі підтверджує діагноз при наяв­ності не менше 50-100 тисяч мікробних тіл в 1 мл.

Суттєву допомогу в діагностиці гострого пієлонефриту надають рент-геноурологічні, радіоізотопні, ендоскопічні дослідження, а в окремих ви­падках і ниркова ангіографія.

ОЦІНКА СТАНУ ХВОРОГО

Проводять на основі клінічних та лабораторних даних. Формулюють наявні та потенційні проблеми і розробляють план сестринського догляду залежно від переважання клінічних синдромів. Аналізують план лікарсь­ких призначень і виконують необхідні втручання.

ПРИНЦИПИ ЛІКУВАННЯ

1. Хворі на гострий пієлонефрит потребують обов'язкової госпіталі­
зації в урологічне відділення при вторинному і гнійному процесі, і в нефро-
логічне - при первинному серозному пієлонефриті.

2. Дієта №7 А. Дієта повинна бути різноманітною, з достатнім вмістом
білків, жирів, вуглеводів, багатою на вітаміни. Рекомендовані легкозасво­
ювані продукти - молоко і кисло-молочні продукти, каші, овочеві і фрук­
тові пюре, білий хліб. Для вживання рекомендують різноманітні свіжі на­
туральні соки, компоти, киселі, відвар шипшини, чай, мінеральні води (єсен­
туки, боржомі, трускавецька, березівська). З харчового раціону необхідно
виключити гострі страви, м'ясні навари, консерви, каву, алкогольні напої,
перець, гірчицю, цибулю, хрін, які подразнюють сечові шляхи та нирки.

3. Медикаментозне лікування:

- антибіотикотерапія (еритроміцин, канаміцин, цепорин, кефзол, лінко-
міцин, ристоміцин, рондоміцин - протягом 10-14 днів);

- сульфаніламідні препарати (уросульфан, етазол);

- похідні нітрофуранів (фурагін, фуразолідон, фурадонін);

- препарати налідиксової кислоти (неграм, невіграмон);

- протигрибкові препарати (ністатин, леворин);

- вітамінотерапія (піридоксин, ціанокобаламін, аскорбінова та нікоти­
нова кислоти);

- антигістамінні препарати (димедрол, піпольфен, супрастин, тавегіл);

- імуномодулююча терапія (тималін, лєвамізол, діуцифон).

4. При апостематозному нефриті - невідкладне оперативне втручання;
при абсцесі нирки - декапсуляція нирки, розтинання абсцесу, широке дре­
нування порожнини.

УСКЛАДНЕННЯ:

- бактеріємічний шок;

- септицемія;

- септикопіємія (метастатична пневмонія, абсцеси мозку, базальний
менінгіт, абсцес печінки);

- уросепсис.

ПРОФІЛАКТИКА ТА ДИСПАНСЕРИЗАЦІЯ

У зв'язку з великою частотою рецидивів гострого пієлонефриту і для попередження переходу в хронічний необхідно проводити повторні курси протимікробної терапії в умовах стаціонару або амбулаторно (не менше ніж 6 міс).

Хворий, який переніс гострий пієлонефрит, після виписування із стаці­онару має перебувати на диспансерному обліку не менше року за умови нормальних аналізів сечі та відсутності бактеріурії. Якщо протеїнурія, лей-коцитурія, бактеріурія зберігаються або періодично з'являються, терміни диспансерного спостереження збільшуються до 3 років, а потім, за відсут­ності ефекту лікування, хворого переводять у групу хворих на хронічний пієлонефрит.

3.4.3.5. Хронічний пієлонефрит

Хронічний пієлонефрит - це запальне захворювання нирок і чашечко-во-мискової системи. Виникає, як правило, в результаті того, що гострий пієлонефрит не лікували або неефективно лікували. Проте тільки у трети­ни хворих на хронічний пієлонефрит в анамнезі є скарги на типовий біль, дизуричні явища, пропасницю. Критерієм трансформації гострого пієло­нефриту у хронічний є тривалість захворювання більше 2-3 місяців.

ЧИННИКИ:

- інфекційний (головним чином кишкова паличка, рідше стафілокок,
вульгарний протей, ще рідше - ентерокок, стрептокок та ін.)

СПРИЯЮЧІ ЧИННИКИ:

- хронічні інфекції (каріозні зуби, хронічний тонзиліт, фурункульоз,
панарицій, мастит, остеомієліт, холецистит, а також запальні процеси в
органах сечової і статевої систем, у клітковині таза):

- цукровий діабет;

- артеріальна гіпертензія;

- подагра;

- конкременти нирок;

- аденома передміхурової залози;

- аномалія розвитку сечовивідних шляхів;

- вагітність;

- тривале приймання оральних контрацептивів.
КЛІНІКА

На відміну від гострого пієлонефриту хронічний пієлонефрит частіше (у 75% випадків) є двобічним, проте ступінь ураження обох нирок не одна­ковий. Нерідко хронічний пієлонефрит перебігає латентно. Клінічні й ла­бораторні ознаки хронічного пієлонефриту найбільш виражені у фазі заго-

стрення захворювання та незначні у період ремісії. Загострення хронічного пієлонефриту за клінічними та лабораторними ознаками нагадує гострий пієлонефрит. З'являється підвищення температури, нерідко до 38-39 °С, погіршується загальний стан, виникає біль в поперековій ділянці з одного чи двох боків, дизуричні явища, анорексія, нудота, блювання, біль в жи­воті, головний біль. У 10-40% хворих спостерігається підвищення артері­ального тиску, гіпертонія частіше транзиторна. Приєднання гіпертензії погіршує перебіг захворювання. Захворювання характеризується поліурією з виділенням протягом доби 2-3 літрів сечі та ніктурія. Збільшення діурезу супроводжується спрагою, сухістю в роті. ОСНОВНІ КЛІНІЧНІ СИНДРОМИ:

- загальної інтоксикації;

- місцевий больовий;

- дизуричні явища;

- артеріальна гіпертензія.

В гемограмі - лейкоцитоз, прискорення ШОЕ, у 50% хворих анемія. В загальному аналізі сечі виявляють незначну протеїнурію, лейкоцитурію. Бактеріологічне дослідження сечі показує збільшення кількості мікробних тіл більше 50-100 тисяч в 1 мл. Встановленню діагнозу сприяє рентгеноло­гічне дослідження, ангіографія нирок, радіоізотопне дослідження, пункцій-на біопсія нирок.

ПЕРЕБІГ

Для хронічного пієлонефриту характерний багаторічний перебіг, коли періоди поліпшення змінюються загостреннями. У міру збільшення трива­лості захворювання „світлі" проміжки зменшуються, а частота загострень збільшується.

ОЦІНКА СТАНУ ХВОРОГО

Проводять на основі клінічних та лабораторних даних. Формулюють наявні та потенційні проблеми і розробляють план сестринського догляду залежно від переважання клінічних синдромів. Аналізують план лікарсь­ких призначень і виконують необхідні втручання.

УСКЛАДНЕННЯ:

- некротичний папіліт;

- септикопіємія;

- транзиторна, стабільна, чи злоякісна гіпертензія;

- гіпохромна анемія;

- синдром хлорипривної нирки внаслідок некомпенсованої втрати натрію;

- уремія.
ПРИНЦИПИ ЛІКУВАННЯ

1. В період загострення хворий повинен лікуватися стаціонарно і дот­
римуватись ліжкового режиму до нормалізації температури, ліквідації ди-
зуричних явищ і припинення болю у попереку.

2. Дієта в період загострення №7 А, в період ремісії №7. Не слід вжива­
ти гострі приправи, спеції, алкогольні напої, консерви, каву, какао. Хво-

рим особливо корисні морси (журавлиновий, брусничний), відвари шипши­ни, компоти, киселі. Рекомендується молоко, фрукти, соки, овочі, відваре­не м'ясо. За відсутності набряків та артеріальної гіпертензії рекомендують форсований діурез - вживають до 2-3 літрів рідини на добу: мінеральні води, соки, морси, компоти, киселі. Вживання кухонної солі обмежується до 5-8 г на добу. На будь-якій стадії пієлонефриту рекомендується широке вклю­чення до дієти баштанних культур - кавунів, динь, гарбузів, які мають сечогінну, антисептичну дію, очищують сечові шляхи.

3. Медикаментозна терапія. Лікування уросептиками продовжується
систематично й тривало. Перший курс триває 6-8 тижнів. Повторні кур­
си призначають за 3-5 днів до можливого загострення, тривалість курсу -
8-Ю днів:

- антибіотикотерапія (група пеніцилінів - метицилін, оксацилін, ампі-
окс, ампіцилін, карбеніцилін; цефалоспорини - цефазолін, цефалексин, це-
фуроксим, цефаклор, цефтріаксон; карбапенеми - іміпінем, циластин; мо-
нобактами - азтреонам; аменоглікозиди - гентаміцин, тобраміцин, сизомі-
цин; лінкозаміни - лінкоміцин, кліндаміцин; група левоміцетину -
левоміцетин, левоміцетину сукцинат);

- сульфаніламіди (уросульфан, бактрим, гросептол, лідаприм);

- хіноліни І покоління (налідиксова кислота - невіграмон, неграм);

- фторхінолони (хіноліни II покоління - ципробай, офлоксацин, пефлок-
сацин);

- нітрофоранові сполуки (фурадонін, фурагін);

- хіноліни (похідні 8-оксихіноліну - 5-НОК);

- препарати, що покращують нирковий кровообіг (трентал, курантил,
венорутон, гепарин);

- нестероїдні протизапальні препарати (диклофенак натрію);

- адаптогени (настоянка женьшеню, настоянка китайського лимонника);

- імуномодулятори (левамізол, тималін).

4. При порушенні нормальної уродинаміки - оперативне втручання.

5. Санаторно-курортне лікування на бальнеопитних курортах - Трус-
кавець, Моршин, Березовські Мінеральні Води, Свалява, Гусятин.

ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ

Без правильного постійного догляду за хворими не може бути ефек­тивного лікування. Важливим є дотримання хворими питного режиму, ме­дична сестра повинна стежити за добовим діурезом. Хворий повинен дот­римуватися ліжкового режиму, ліжко треба добре підготувати, розправи­ти складки на простирадлі. У кімнаті, де перебуває пацієнт, має бути тепло (22-25 °С), без протягів, але провітрено. До ніг можна поставити теплу грілку. Тепло і спокій позитивно впливають, сприяють одужанню. Медич­на сестра повинна стежити за фізіологічними випорожненнями, при запо­рах ставлять очисні клізми. Медична сестра повинна вимірювати артері­альний тиск пацієнту, доповідати лікарю про динаміку його змін.

ДИСПАНСЕРИЗАЦІЯ

Хворі потребують постійного диспансерного спостереження з періодич­ним стаціонарним лікуванням в разі загострення або зниження функцій нирок. Після встановлення ремісії диспансерні огляди в перші два роки ре­комендується проводити 1 раз на 3 місяці, а наступні 3 роки - 2 рази на рік.

Профілактика включає санацію вогнищ хронічної інфекції, а також усунення причин, що порушують відтік сечі.

ПЛАН СЕСТРИНСЬКОГО ДОГЛЯДУ

Проблема. Біль в попереку. Сеча каламутна з пластівцями і осадом.

Причина. Інфекційно-запальний процес у нирках.

Мета. Зняття больового симптому.

Втручання.

1. Виявити рівень знань пацієнта про його захворювання.

2. Провести бесіду про необхідність дотримання дієти №7А.

3. Ввести хворому, згідно з призначеннями лікаря, антибіотики та зне­
болюючі.

Реалізація плану догляду. Проводимо заплановані заходи. Оцінка результатів. Критерієм ефективності проведених заходів є змен­шення больового симптому.

3.4.3.6. Нирковокам'яна хвороба

Нирковокам'яна хвороба - захворювання нирок і сечовивідних шляхів, при якому утворюються ниркові камені (конкременти).

В індустріально розвинених країнах спостерігається зростання захво­рюваності на нефролітіаз до 1-2 %. У багатьох країнах виділяють ендемічні вогнища нефролітіазу: у Середній Азії, на північному Кавказі і в Закав­каззі, в басейнах Волги, Донці Ками і Приморському краї.

Захворювання виникає у найбільш працездатному віці: чоловіки хворі­ють вдвічі частіше від жінок; має схильність до хронічного перебігу з роз­витком ускладнень, що ведуть до інвалідності.

В основі захворювання - утворення каменів у ниркових мисках.

Камені мають різний хімічний склад: 70-75 % конкрементів містять кальцій (солі щавлевої, фосфорної, вугільної кислот), у 10-15 % виявляють змішані камені - фосфати магнію, амонію, кальцію, в 10-12 % - урати, у 2-5 % цистинові камені. Виділяють: кальцієвий (карбонатний), оксалатний, уратний, цистиновий і змішаний нефролітіаз.

Етіологія остаточно не встановлена. Зростання захворюваності в еко­номічно розвинених країнах пов'язують з надмірним вживанням тваринних білків, рафінованого цукру, наростанням гіподинамії, подовженням трива­лості життя, поліпрагмазією.

Певне значення має спадковий конституційний фактор, вживання пит­ної води з підвищеним вмістом солей і мікроелементів, травми поперекової ділянки.

СПРИЯТЛИВІ ЧИННИКИ:

- інфекція сечових шляхів;

- крововиливи в ниркову тканину;

- застій сечі;

- повторні вагітності.

Утворення конкрементів відбувається навколо органічного "ядра", яким можуть бути клітини епітелію ниркових мисок, скупчення лейкоцитів, а то і лікарські засоби (сульфаніламіди, тетрацикліни, тріамтерен). Камені мо­жуть бути поодинокі або численні, в розмірі від крупинок до яйця. Розмі­щуючись у мисці нирки, конкременти утруднюють відтікання сечі, трав­мують слизову оболонку, що спричиняє її запалення, а при повному заку-поренні сечоводу спричиняють гідро- чи піонефроз (скупчення рідини або гною в нирці).

КЛІНІКА

За клінічним перебігом слід розрізняти: асептичні та інфіковані камені.

Асептичні камені можуть не давати ніяких симптомів, виявляючись випадково при рентгенографії відповідної ділянки, наприклад, з приводу захворювання кишок або хребта, або ж виявляються тільки на автопсії. Однак при нефролітіазі безсимптомний перебіг зустрічається нечасто (знач­но рідше, ніж при печінкових каменях). Відходження конкрементів малого розміру можливе майже без больових відчуттів. Таким чином, у багатьох хворих при діатезі відбувається періодичне звільнення миски і від більших зростків, причому хворі дізнаються про це тільки за звуком каменя, що падає з сечею, або за короткочасним спиненням струменя сечі при сечови­пусканні. Нефролітіаз може іноді виявлятися тільки у вигляді тривалого болю у поперековій ділянці, який довгий час вважається ревматичним. Найбільш типово ця хвороба виявляється при нападах ниркової коліки.

Нападові ниркової коліки рідко передує продромальний невиразний біль в поперековій ділянці; зазвичай напад виникає раптово без усяких пере­двісників, які вказують на нирковокам'яну хворобу, і протягом кількох хвилин досягає максимального розвитку. Пекучий, надривний біль часом доводить хворого до непритомного стану. Найменші рухи, найлегший тиск посилюють біль; він локалізується в точно визначеній ділянці попереку (відповідно тій чи іншій нирці), з поширенням вздовж сечоводу, в міхур, у чоловіків - в яєчко відповідного боку, яке при огляді виявляється підтягну­тим до пахового каналу, у жінок - у пах і у великі статеві губи. Відмічається відчування задерев'янілості в паховій ділянці і стегні. Сечовипускання при­скорене, утруднене, часто болісне. Температура при неускладненій нир­ковій коліці залишається нормальною.

Ниркова коліка супроводиться численними рефлекторними явищами. Часто виникають нудотні рухи та блювання жовчю; викликане ними на­пруження посилює нирковий біль. Завжди в наявності те чи інше порушен­ня кишкової діяльності: запор, метеоризм, припинення відходження газіл;

часом є повна картина кишкової непрохідності. Ці шлунково-кишкові сим­птоми можуть виступати на перший план, а при правобічній коліці локалі­зація сечовідної точки поблизу апендикулярної веде до помилкового діаг­нозу гострого нападу апендициту. Під час вагітності рефлекторне подраз­нення матки може призвести до викидня або передчасних пологів. На серцево-судинній системі напад ниркової коліки відбивається менше, але в осіб із захворюванням серця може виникнути рефлекторна стенокардія.

Тривалість нападу вимірюється годинами: дуже рідко напад триває протягом доби. З відходженням каменя в сечовий міхур біль раптом ури­вається, і хворий зразу відчуває полегшення. Зазвичай при одному з най­ближчих сечовипускань виділяється камінь - найбільш доказова ознака нир­ковокам'яної хвороби. Сечокислі камені жовтого або ясно-коричневого кольору, гладкі, рідше зернисті, дуже тверді. Оксалатні камені також тверді, вони шоколадного або чорного кольору, часто вкриті горбиками й остями і викликають при проходженні різкі кровотечі і біль. Фосфатні камені білі або сірувато-жовтувато-білі, з гладкою поверхнею; вони м'які, легко кри­шаться, розчиняються в оцтовій кислоті. У сечі під час нападу є кров; поза нападами при нефролітіазі в осадку сечі також знаходять, поряд з криста­лами солей, ту чи іншу кількість червоних кров'яних тілець. Гематурія по­силюється після рухів, після трясучої їзди і зменшується в стані спокою.

Об'єктивне дослідження хворого дозволяє визначити болісні зони і точ­ки. Бімануальна пальпація неможлива через різкий біль; пальпація, яка про­водиться зразу після нападу, може викликати повторення коліки або гема­турію. Цистоскопія може виявити порушення виділення сечі з одного сечо­воду (при закупоренні його каменем); катетер, введений у сечовід, зустрічає перешкоду. Рентгенографія дозволяє з'ясувати наявність і особливості роз­міщення каменя.

На рентгенограмі уважно розглядають ділянку, обмежену згори верхнім краєм тіла XII грудного хребця, - це нормальна верхня межа нирки; на добре виконаних знімках помітний контур нирок. Тінь коралоподібної фор­ми в ділянці нирок патогномонічна для ниркового каменя, круглуваті тіні ютребують додаткових досліджень, бо можна прийняти за нирковий камінь вапняні відкладення в інших органах або дефект плівки. Для діагнозу завж­ди потрібен знімок обох нирок і сечоводів: нерідко камені бувають з двох боків або ж у момент дослідження містяться не в мисці, а в сечоводі. При наявності сумнівних тіней вводять контрастний катетер, який зливається з тінню мискового або сечовідного каменя, або ж наповнюють миску кон­трастним розчином, причому виявляються її розміри і форма.

Типову ниркову коліку викликають найчастіше камені середніх розмірів (завбільшки з горошину або біб); дуже великі камені (описані вагою до 1 кг), нерухомо фіксовані в чашечках і в тканині нирок, не перешкоджають відтіканню сечі, поки вона ще утворюється в нирці; пісок і гравій вимива­ються з миски без болісних відчуттів, однак оксалатні конкременти навіть

невеликих розмірів внаслідок їх остистої поверхні легко защемляються і можуть бути причиною різкого болю.

Патогенез ниркової коліки слід пояснювати рефлекторним спазмом сечоводу внаслідок подразнення стінки його каменем або розтягненням ниркової миски сечею, яка скупчується в мисці. В окремих випадках під час нападу болю вдавалося провести сечовідний катетер мимо застрягло­го каменя, із виділенням затриманої сечі зараз же припинявся напад болю. Уже наповнення здорової миски будь-якою рідиною під тиском викликає напад різкого болю.

ОСНОВНІ КЛІНІЧНІ СИНДРОМИ:

- больовий;

- диспептичний.
ОЦІНКА СТАНУ ХВОРОГО

Проводять на основі клінічних та лабораторних даних. Формулюють наявні та потенційні проблеми і розробляють план сестринського догляду залежно від переважання клінічних синдромів. Аналізують план лікарсь­ких призначень і виконують необхідні втручання.

УСКЛАДНЕННЯ

Ниркові камені можуть викликати численні ускладнення. Часткове або переміжне закупорення сечоводу призводить до розвитку гідронефрозу і, частіше піонефрозу з прогресуючою атрофією ниркової паренхіми. При повному закупоренні припиняється виділення сечі відповідною ниркою. Повна анурія залежить частіше від двобічного нефролітіазу, який призвів до атрофії однієї нирки, а потім до закупорення другої, або від різкого змен­шення артеріального тиску в результаті больового шоку при однобічному нефролітіазі. Пригнічення функції здорової нирки може відбуватися також внаслідок "рено-ренального рефлексу".

До числа дальших ускладнень гідро- або піонефрозу при нефролітіазі можна віднести недостатність нирок з повною картиною уремії при атрофії ниркової специфічної тканини, яка заміщається жиром і фіброзною ткани­ною, далі загальний сепсис і, рідше, вкривання виразками і прорив миски або сечоводу (при піонефрозі).

При наявності відповідного діатезу або триваючого впливу інших шкідливих факторів хірургічне видалення каменів не включає рецидивів каменеутворення.

Нефролітіази поділяють на гострі і хронічні.

Гострий обструктивний пієлонефрит - одне із найбільш частих і небез­печних ускладнень. Розпізнають його при появі на висоті ниркової коліки високої лихоманки із ознобом. Гостра ниркова недостатність більш рідке ускладнення, пов'язане з двобічною оклюзією сечоводів або нефролітіазом єдиної нирки. Проявляється анурією.

Хронічні ускладнення нефролітіазу: гідронефроз, піонефроз, хронічний пієлонефрит, некротичний папіліт, артеріальна гіпертензія, хронічна нир­кова недостатність.

Лабораторні методи є важливими в діагностиці нефролітіазу. При не-ускладненій сечокам'яній хворобі загальний аналіз крові незмінний.

Біохімічне дослідження крові є важливим для встановлення етіології нефролітіазу і визначення функціональної здатності нирок. Визначають рівень кальцію, неорганічних фосфатів, сечової кислоти, паратгормону в сироватці крові, а також вміст креатиніну сечовини, калію.

Загальний аналіз сечі обов'язковий в діагностиці нефролітіазу. Мікро-гематурію виявляють у 70-90 % хворих. Макрогематурію виявляють рідше (20-40 % хворих). Важливим є виявлення кристалурії. Останню виявляють тільки у свіжовипущеній сечі. Кожному виду конкрементів відповідає пев­ний тип сечових кристалів.

Лейкоцитурію, що виявляється у 50 % розцінюють, як ознаку усклад­нення - калькульозного пієлонефриту, піонефрозу. Для виявлення цисти-нурії використовують ціанід - нітропрусидний тест. Інструментальні ме­тоди дозволяють надійно виявити асиметричне ураження нирок, властиве нефролітіазу, радіонуклідні і ультразвукові методи широко використову­ють на поліклінічному етапі обстеження.

При динамічній нефросцинтиграфії виявляється асиметрія екскретор­ної функції нирок, розлади уродинаміки.

При двомірній ехографії надійно ідентифікуються конкременти в чаш­ково- мисковій системі, але не в сечоводі, діагностується гідронефроз, не-фрокальциноз. Використовуючи ендоскопічні методи (цистоскопія, хромо­цистоскопія) вдається виявити симптоми однобічного ураження (відставан­ня екскреторної функції, кровотечу, гноєтечу з вічка сечівника), а іноді -виявити конкременти.

Рентгенологічні методи високоінформативні при будь-якій локалізації і різновиді конкременту за винятком рентгеннегативного уратного літіазу. Іноді малоконтрастними є цистинові і змішані (навіть коралові) конкременти.

Рентгенологічне обстеження починають з оглядового рентгенознімка, на якому (при доброму очищенні кишечника) вдається виявити тінь конк­ременту у 70-80 % хворих на літіаз. Внутрішньовенна урографія дозволяє отримати прямі і непрямі ознаки нефролітіазу, нефрокальцинозу, утероліті-азу. вчасно діагностувати обструкцію верхніх сечових шляхів гідронеф-ротичну трансформацію, некротичний папіліт.

Комп'ютерну рентгенотомографію і рентгеноконтрастну ангіографію застосовують у складних випадках для розмежування рентгенонегативно-го конкремента від пухлини чи туберкульозу нирок.

ПРИНЦИПИ ЛІКУВАННЯ "

Вибір методу лікування визначається видом нефролітіазу, розміром і локалізацією конкременту, наявністю ускладнень, функціональним ста­ном нирок.

1. Консервативне лікування спрямоване на руйнування, розчинення (літоліз) конкрементів, на вигнання камінців.

При дрібних конкрементах ниркової миски і сечівника, що не порушу­ють пасаж сечі, використовують препарати групи терпену (цистенал, оліме­тин) і екстракт марени красильної у поєднанні з міотронними спазмолітика­ми (но-шпа, баралгін), з водним і фізичним навантаженням.

Літоліз може бути успішним при уратному нефролітіазі. Лікування про­водять цитратними засобами (солімок, ураліт, магурліт), дозу яких підби­рають індивідуально під контролем рН сечі (оптимальний інтервал 6,2 -6,6); часто приєднують аллопуринол, що підсилює ефект літолізу. При ар­теріальній гіпертензії цитратні суміші, що містять значну кількість натрію, не застосовують тривало.

2. Дистанційна ударно-хвильова літотрипсія - лікування шляхом руй­
нування конкрементів миски і сечівника (в тому числі найбільш щільних -
оксалатних і кальцієвих) сфокусованими ударними хвилями. Оптималь­
ний розмір конкрементів для ударно-хвильової літотрипсії 10-15 мм. Такі
камінці руйнуються у 96-98 % випадків.

Для подрібнення великих камінців (в тому числі коралоподібних) декіль­ка сеансів літотрипсії поєднують з черезшкірною нефростомією або ендос­копічними методами видалення напівзруйнованих фрагментів. Наявність у сучасних літотрипторах різних систем визначення розміщення камінців (рен-тгенотелевізійної, ультразвукової) дозволяють руйнувати конкременти.

3. Хірургічне лікування полягає в оперативному видаленні камінця.
Проводять при гострій обструкції сечових шляхів, що ускладнюється
гнійним пієлонефритом або ануричною постренальною гострою нирковою
недостатністю, при загрозі гідронефротичної трансформації.

ПРОФІЛАКТИКА

Загальний принцип профілактики нефролітіазу - збільшення діурезу до 2,5-3,0 л за рахунок частого пиття.

ПРОГНОЗ

Прогноз визначається частотою рецидивів нефролітіазу, темпами рос­ту конкременту, а також тяжкістю приєднаних ускладнень, в першу чергу латентного пієлонефриту і хронічної ниркової недостатністі.

У половини хворих в перші 5 років захворювання рецидив нефролітіа­зу, а в перші 10 років - у 60-80 % хворих. Прогноз кращий при уратному нефролітіазі.

ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ

При нирковокам'яній хворобі у пацієнтів може виникати гостра зат­римка сечовиділення (ішурія). Медичній сестрі необхідно негайно вживати заходи для ліквідації цього стану:

- на ділянку сечового міхура, або промежину хворого покласти грілку;

- у чоловіків сечовипускання можна викликати, якщо опустити стате­
вий член в теплу воду (налити її у сечоприймач, або баночку);

- у жінок можна полити теплу воду на ділянку промежини з глечика
(пацієнтка лежить на судні);

- можна ввести жінкам у пряму кишку 100 мл теплої води за допомо­
гою гумової груші;

- якщо затримка сечі пов'язана із закупоренням сечівника каменем,
можна застосувати гарячу ванну (40-45 °С), з метою зняття спазму сечів­
ника навколо каменя. Під час прийняття ванни пацієнта не слід залишати
без нагляду, тому що можуть виникнути задишка, серцебиття, загальна
слабкість, запаморочення. Тривалість перебування пацієнта в ванні не по­
винна перевищувати 15-20 хвилин;

- за призначенням лікаря при відсутності ефекту від попередніх заходів
застосовують лікарські препарати, які підвищують тонус м'яза, що виш­
товхує сечу (1 мл 0,5% розчину прозерину або 1 мл 1% розчину пілокарпіну
- підшкірно);

- якщо усі ці заходи не допомагають, вдаються до катетеризації сечо­
вого міхура.

Допомога пацієнтові при нирковій кольці:

- рекомендуємо застосування теплої грілки;

- рекомендуємо гарячу ванну;

- викликаємо лікаря і за його призначенням вводимо спазмолітики - 1
мл 0,2% розчину платифіліну гідротартрату, або 1 мл 0,1 % розчину атро­
піну сульфату, 2 мл но-шпи, 2 мл 2% розчину папаверину, знеболювальні
препарати - 2 мл 50 % розчину анальгіну або 5 мл баралгіну, 1 мл 1% роз­
чину промедолу;

- якщо напад ниркової кольки не припиняється, пацієнта госпіталізу­
ють в урологічне, або хірургічне відділення;

- для звільнення організму від конкрементів усім пацієнтам рекомен­
дують вживати багато рідини (на менше 2 л на добу - мінеральні води,
соки, чай, молоко, відвари шипшини, петрушки, їсти кавуни);

- пацієнтам забороняється вживати алкогольні напої, прянощі, марина­
ди, їжа повинна містити багато вітамінів, особливо вітаміну А;

- при відсутності ефекту показана катетеризація сечоводу, катетер
введений через сечовий міхур у сечовід, відсуваючи камінь або проходячи
біля нього, ліквідує застій сечі і припиняє кольку.

ПЛАН СЕСТРИНСЬКОГО ДОГЛЯДУ

Проблема. Пекучий надривний біль в попереку, який віддає в пах.

Причина. Наявність конкремента у сечоводі.

Мета. Відновити прохідність сечовода, зменшити біль.

Втручання.

1. Виявити знання пацієнта про його захворювання.

2. Ліжковий режим, тепло.

3. Гаряча ванна.

4. Згідно із призначеннями лікаря даємо спазмолітики та знеболюючі.
Реалізація плану догляду. Проведення запланованих заходів.
Оцінка результатів. Критеріями ефективності є припинення болю.

3.4.3.7. Цистит гострий та хронічний

Гострий цистит - запалення слизової оболонки сечового міхура. Часті­ше хворіють жінки.

Хронічний цистит - вторинне захворювання, яке ускладнює перебіг сечокам'яної хвороби, туберкульозу нирок, захворювань передміхурової залози та інших.

ЧИННИКИ:

- бактеріальний (кишечна та синьогнійна паличка, протей, стафілоко­
ки, стрептококи, можлива асоціація мікроорганізмів);

- хімічні;

- медикаментозні;

- променеві;

- алергічного походження.
СПРИЯЮЧІ ЧИННИКИ:

- переохолодження;

- стресові ситуації;

- голодування:

- захворювання внутрішніх органів.
КЛІНІКА

Характеризується болем внизу живота, частим сечовипусканням, різзю під час сечовипускання. Біль віддає в промежину, статеві органи, супро­воджується тенезмами, хворі можуть не утримувати сечу. Сечовипускан­ня може супроводжуватись гематурією. Порушується сон, апетит, з'яв­ляється дратівливість, температура тіла нормальна. Гострі явища трива­ють 4-7 діб.

ОСНОВНІ КЛІНІЧНІ СИНДРОМИ:

- больовий;

- сечовий;

- астеновегетативний.

Діагностика захворювання базується на вивченні скарг хворого та анамнезу захворювання, даних загального та бактеріологічного досліджень сечі (лейкоцитурія, еритроцитурія). При потребі проводять ендоскопічне з біопсією та рентгенологічне дослідження. У жінок додатково обстежують статеві органи, у чоловіків - простату.

ОЦІНКА СТАНУ ХВОРОГО

Проводять на основі клінічних та лабораторних даних. Формулюють наявні та потенційні проблеми і розробляють план сестринського догляду залежно від переважання клінічних синдромів. Аналізують план лікарсь­ких призначень і виконують необхідні втручання.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЛІКУВАННЯ:

1. Лікування проводять амбулаторно.

2. Ліжковий режим, тепло.

3. Дієта №7, виключає гострі і пряні страви, рекомендується вживати
велику кількість рідини (чай, мінеральна вода, соки, настої сечогінних трав).

4. Медикаментозне лікування:

- антибіотикотерапія (1-2 антибіотики широкого спектра дії, з враху­
ванням результатів бактеріологічного дослідження сечі);

- похідні нітрофуранів;

- сульфаніламідні препарати;

- антиспастичні препарати (свічки з беладонною, платифілін, папаве­
рин, но-шпа);

- промивання сечового міхура теплим розчином фурациліну, борної
кислоти, марганцевокислого калію, антибіотиками;

- при променевому циститі проводять інстиляції 1% розчином метиле­
нового синього і риб'ячого жиру;

- лікування первинних захворювань.
ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ

Катетеризація сечового міхура. Застосування сечоприймача Затримка сечі (ішурія) полягає в неспроможності хворого самостійно спорожнити сечовий міхур. Причини затримки сечі:

- порушення прохідності сечовивідного каналу (при аденомі передмі­
хурової залози, при нирковій коліці);

- в післяопераційному періоді після операції на органах черевної порожнини;

- в післяпологовому періоді;

- при порушенні нервової регуляції функції сечового міхура внаслідок
захворювань нервової системи.

Гостра затримка сечі проявляється сильним болем в надлобковій ділянці з частими нерезультативними позивами до сечовипускання, неспо­коєм хворого. Якщо затримка сечі пов'язана з порушенням функції нерво­вої системи, то вона може перебігати безсимптомно і проявлятися лише відсутністю сечовипускання і ознаками переповненого сечового міхура.

Невідкладна допомога при затримці сечі полягає у виведенні сечі із сечового міхура, при цьому спосіб її виведення залежить від захворюван­ня, що викликало затримку сечі.

Якщо затримка сечі виникла в післяопераційному чи післяпологовому періоді, то слід спробувати спорожнити сечовий міхур пацієнта, не засто­совуючи катетеризації. У таких випадках, якщо дозволяє стан хворого, на ділянку сечового міхура або промежини кладуть теплу грілку. Іноді хво­рому тяжко здійснити сечовипускання, перебуваючи в лежачому положенні на спині. З дозволу лікаря хворого садять у ліжку або ставлять на ноги, що полегшує рефлекс на сечовипускання.

Сечовипусканню може сприяти шум води, що ллється з крана, зрошен­ня статевих органів теплою водою, у чоловіків можна опустити статевий член у теплу воду, а жінці - ввести 100 мл теплої води у пряму кишку.

Якщо гострій затримці сечі передувала ниркова коліка, то хворому можна призначити гарячу ванну або за призначенням лікаря ввести спаз­молітики (баралгін, бускопан).

За неефективності запропонованих заходів слід провести катетериза­цію сечового міхура.

Катетеризація - введення катетера в сечовий міхур. Проводиться з лікувальною та діагностичною метою.

Цілі катетеризації:

- виведення сечі з міхура при гострій затримці сечі;

- промивання сечового міхура;

- введення лікарських засобів в сечовий міхур;

- забір сечі для дослідження, при неможливості виконання цієї маніпу­
ляції за загальними правилами.

Використовують м'які і тверді катетери. М'який катетер - еластична гумова трубка завдовжки 25-30 см і діаметром від 0,33 до 10 мм (№№ 1-30). Кінець катетера, який вводять в сечовий міхур, заокруглений, сліпий, з овальним отвором збоку; зовнішній кінець косо зрізаний або лійкоподібно розширений, щоб легше було з"єднати його зі шприцом за необхідності вве­дення у сечовий міхур лікарських засобів (рис. 2.84).

Послідовність стерилізації катетерів

Відразу після процедури катетери занурюють у дезінфікуючий розчин на ЗО хв.

Після цього їх кладуть у мийний розчин на 15 хв (розд. 2.1.).

Механічно (щіткою) обробляють катетери в теплому мийному розчині.

Промивають катетери в проточній, а потім дистильованій воді.

Кип'ятять катетери в дистильованій воді протягом ЗО хв.

Еластичні катетери стерилізують у параформаліновій камері.

Зберігають гумові катетери в довгій склянці з кришкою у 2 % розчині борної чи карболової кислоти.

Твердий катетер (металевий) складається з ручки, стержня і дзьоба. Урет­ральний кінець сліпий, заокруглений, з двома боковими овальними отвора­ми. Довжина катетера для чоловіків становить ЗО см, для жінок - 12-15 см.

Перед процедурою медична сестра миє руки теплою водою з милом, а нігті протирає спиртом, одягає рукавички. За необхідності ввести катетер жінці, треба стати справа від хворої, яка лежить на спині із напівзігнутими в колінах і розведеними ногами. Проводять туалет зовнішніх статевих органів. Лівою рукою розсувають губи, а правою протирають отвір сечо­випускального каналу ватним тампоном, змоченим дезінфікуючими роз­чинами (0,1 % розчин етакридину лактату, розчин сулеми 1:1000). Пінце­том беруть катетер, змащений стерильною вазеліновою олією, знаходять зовнішній отвір сечовипускального каналу, і обережно вводять катетер. Поява сечі з катетера, опущеного в судно чи лоток, свідчить про знаход­ження його в сечовому міхурі. При різкому переповненні сечового міхура (знаходженні в ньому більше 1 л сечі) його спорожнюють поступово: сечу випускають порціями (по 300-400 мл), перетискаючи катетер на 2-3 хв. Такий метод попереджує раптову зміну тиску в порожнині сечового міху-

ра, що може призвести до швидкого наповнення кров'ю розширених та скле­ротично змінених вен сечового міхура, їхнього розриву та кровотечі.

Коли сеча перестає самостійно виділятися через катетер, можна злегка натиснути через черевну стінку на ділянку сечового міхура для виведення з нього залишкової сечі, а вже потім повільно вивести катетер так, щоб невелика кількість сечі вийшла і облила сечовипускальний канал після ви­далення катетера.

При катетеризації нестерильним катетером чи недостатньо чистими руками в сечовий міхур висхідним шляхом заносять інфекцію, що призво­дить до запалення слизової сечового міхура, що погіршує стан хворої.

Введення катетера чоловікові - дещо складніша процедура, бо сечови­відний канал у чоловіка має довжину 22-25 см і два фізіологічних звужен­ня, що створюють перепону для просування катетера. Хворий під час ка­тетеризації лежить на спині з трохи зігнутими в колінах і розведеними но­гами, між стопами розміщують сечоприймач, лоток чи іншу посуду для збору сечі. Під таз хворого підстеляють клейонку і пелюшку.

Медична сестра, отримавши згоду хворого на виконання катетеризації, миє руки, одягає рукавички і допомагає хворому набути необхідного для процедури положення. Проводять гігієнічну обробку промежини і зовнішнього отвору сечовипускального каналу. Після цього змінюють рукавички на сте­рильні, крайню плоть зсувають і оголюють головку статевого члена. Між третім і четвертим пальцями лівої руки захоплюють статевий член, а пер­шим і другими пальцями розсувають зовнішній отвір сечовипускального каналу, який дезінфікують з використанням 0,1 % розчину етакридину лак­тату, 0,02 % фурациліну чи 2 % борної кислоти. Правою рукою стерильним пінцетом беруть катетер зі стерильного лотка. Зовнішній кінець катетера утримують між четвертим і п'ятим пальцями тієї ж руки. Перед введенням просять помічника змастити катетер стерильною вазеліновою олією. Кінчик катетера вводять у зовнішній отвір сечовипускального каналу і, потроху перехоплюючи його, просувають глибше в сечовипускальний канал. Лівою рукою статевий член підтягують доверху, ніби натягуючи його на катетер. Проштовхують катетер повільно за кожен рух на 1,5 см. Швидкість введен­ня катетера зростає в міру того, як катетер наближається до проксимально­го відділу сечовипускального каналу. При досягненні катетером зовнішньо­го сфінктера рекомендують хворому глибоко дихати, розслабитись. Поява сечі із катетера свідчить про те, що досягнуто порожнини сечового міхура; зовнішній кінець катетера опускають в сечоприймач. Витягують катетер з уретри, щільно затиснувши його зовнішній кінець.

Введення еластичного чи металевого катетера - це лікарська маніпуляція.

Ускладнення після маніпуляції:

- кровотеча, яка виникає при травмуванні слизової оболонки сечови­
пускального каналу;

- інфікування сечовипускального каналу внаслідок недотримання пра­
вил асептики;

- уросепсис при швидкому всмоктуванні інфікованої сечі у кров'яне
русло через пошкоджену слизову сечовипускального каналу.

Для попередження можливих інфекційних ускладнень після катетери­зації сечового міхура, особливо повторної, промивають порожнину сечо­вого міхура 0,05 % розчином риванолу або 0,02 % розчином фурациліну; іноді профілактично призначають антибактеріальні засоби.

При неможливості катетеризувати сечовий міхур (пошкодження урет­ри, стискання її аденомою передміхурової залози) вдаються до надлобко­вої пункції сечового міхура або накладають штучний отвір (цистостому) з введенням цистостомічної трубки.

Користування сечоприймачами

Хворі, яким призначений ліжковий режим, змушені лежачи здійснюва­ти фізіологічні потреби, користуючись підкладним судном та сечоприйма­чем. Розміщують підкладне судно та сечоприймач на низькому ослінчику під ліжком або у спеціальному гнізді під сіткою функціонального ліжка.

Сечоприймач - скляна чи з поливаного металу довгастої форми посу­дина для збору сечі, що закінчується короткою трубкою з отвором. Чоло­вічий та жіночий сечоприймачі відрізняються будовою і розміщенням цієї трубки. У сечоприймачі для чоловіків під гострим кутом розташована ко­ротка трубка з отвором. У сечоприймачі для жінок на кінці горизонтальні­ше розміщеної та дещо ширшої трубки є лійка з відігнутими краями.

Теплий сухий сечоприймач розміщують між ногами пацієнта. Жінкам сечоприймач ставлять таким чином, щоб отвір сечовипускального каналу знаходився у лійці трубки. Чоловічий статевий член вводять в отвір труб­ки. Хворого прикривають ковдрою і залишають на 5-10 хв.

Після закінчення сечовипускання сечоприймач виймають, вміст його ви­ливають в унітаз. Сечоприймач миють теплою водою, дезінфікують 3 % роз­чином хлораміну. Один раз на добу його споліскують слабким розчином ка­лію перманганату чи хлористоводневої кислоти для усунення запаху аміаку.

Подаючи сечоприймач, слід пам'ятати, що не всі хворі можуть вільно мочитися, лежачи в ліжку, тому сечоприймач неодмінно має бути теплим. Для жінок частіше використовують судно.

Нетримання сечі клінічно проявляється періодичним мимовільним виді­ленням сечі, іноді краплями, а частіше у значній кількості, причому хворі не можуть контролювати сечовипускання.

Причини нетримання сечі:

- ушкодження або порушення тонусу сфінктера сечового міхура;

- вади розвитку сечового міхура та сечовипускального каналу;

- випадання жіночих статевих органів;

- захворювання центральної нервової системи;

- загальне виснаження.

Хворі з нетриманням сечі потребують особливої уваги. Внаслідок ма­церації шкіри в них швидко можуть розвиватися пролежні.

Для хворих з нетриманням сечі, які не ходять, використовують спеці­альний трисекційний матрац із заглибленням, у середній секції його, де роз­міщають підкладне судно. Цю секцію матрацу обгортають клейонкою і обкладають пелюшками, що економить білизну при необхідності частої зміни її. Можна використовувати гумові підкладні судна, які можна зали­шати під хворим на більш тривалий період. Сечоприймач, судно слід регу­лярно спорожнювати.

Хворого декілька разів на день підмивають, після чого обсушують шкіру, при забрудненні змінюють постільну і натільну білизну.

Хворі з нетриманням сечі, які самостійно ходять, можуть використовува­ти сечоприймачі індивідуального користування - гумові або поліетиленові резервуари, які за допомогою стрічок кріпляться до тулуба чи стегон. Хворо­го або родичів навчають використовувати сечоприймачі і доглядати за ними. їх періодично спорожнюють, ретельно миють і знов закріплюють на тілі.

Для усунення стійкого запаху аміаку у палаті, де перебуває хворий з нетриманням сечі, сечоприймачі ретельно миють та дезінфікують (після спорожнення занурюють у 0,5 % освітлений розчин хлорного вапна або 1 % розчин хлораміну на 1 год); у палаті регулярно проводять вологе приби­рання, часто змінюють натільну і постільну білизну, провітрюють палату.

ПРОГНОЗ

Прогноз гострого захворювання - сприятливий, працездатність віднов­люється повністю. Прогноз хронічного циститу залежить від основного захворювання, працездатність знижена, не рекомендується тяжка фізична праця, робота в холодних та сирих приміщеннях, на хімічних підприємствах.

ПЛАН СЕСТРИНСЬКОГО ДОГЛЯДУ

Проблема. Ріжучий біль внизу живота, болюче сечовипускання.

Причина. Інфекційно-запальний процес у сечовому міхурі.

Мета. Зняття больового симптому.

Втручання.

1.Виявити рівень знань пацієнта про його захворювання.

2. Рекомендуємо ліжковий режим, тепло.

3. Провести бесіду про необхідність дотримання дієти №7, обмеження
гострої та пряної їжі, вживання великої кількості рідини.

4. Ввести хворому, згідно з призначенням лікаря, антибіотики та знеболюючі.
Реалізація плану догляду. Проводимо заплановані заходи.

Оцінка результатів. Критерієм ефективності проведених заходів є змен­шення больового симптому.

Контрольні питання

1. Короткі анатомо-фізіологічні дані про нирки і сечовивідні шляхи.

2. Основні клінічні симптоми та синдроми ураження нирок та сечовивідних шляхів.

3. Визначення поняття гострого гломерулонефриту, чинники, основні клінічні синдроми.

4. Хронічний гломерулонефрит: визначення поняття, чинники, клініка.

5. Лабораторна, інструментальна та функціональна діагностика гострого і хронічного
гломерулонефриту, оцінка отриманих даних медичною сестрою.

6. Основні принципи лікування та перебігу гострогоі хронічного гломерулонефриту.

7. Участь медичної сестри в профілактиці гострого та хронічного гломерулонефриту
та диспансеризації хворих.

8. Особливості догляду за хворими на хронічний та гострий пієлонефрит.

9. Збирання медичною сестрою сечі для загального та бактеріологічного дослідження,
пробазаЗимницьким.

10. Підготовка пацієнта до досліджень сечовидільної системи, визначення добового
діурезу, водного балансу, реєстрація даних.

11. Визначення поняття гострого та хронічного пієлонефриту, чинники, основні
клінічні синдроми.

12. Лабораторна, інструментальна та функціональна діагностика гострого та хроніч­
ного пієлонефриту, оцінка отриманих даних медичною сестрою. Участь медичної
сестри у підготовці пацієнтів до проведення додаткових обстежень.

13. Основні принципи лікування, гострого та хронічного пієлонефриту, перебіг
захворювання.

14. Особливості догляду за хворими на гострий та хронічний пієлонефрит.

15. Участь медичної сестри в профілактиці гострого та хронічного пієлонефриту та
диспансеризації хворих.

16. Визначення поняття нирковокам'яної хвороби, чинників її виникнення.

17. Клінічна картина нападу ниркової кольки, екстрена долікарська допомога.

18. Лабораторна та інструментальна діагностика нирковокам'яної хвороби, оцінка
отриманих даних медичною сестрою.

19. Особливості догляду за хворими на нирковокам'яну хворобу.

20. Участь медичної сестри в профілактиці нирковокам'яної хвороби та диспансери­
зації хворих.

21. Визначення поняття хронічної ниркової недостатності, чинників її виникнення.

22. Основні клінічні симптоми та синдроми хронічної ниркової недостатності.

23. Лабораторна та інструментальна діагностика хронічної ниркової недостатності,
оцінка отриманих даних медичною сестрою.

24. Уявлення про сучасні методи лікування хворих з нирковою недостатністю,
прогноз захворювання.

25. Особливості догляду за хворими з хронічною нирковою недостатністю, профілактика
захворювання.

26. Визначення поняття гострого та хронічного циститу, чинників його виникнення.

27. Основні клінічні симптоми гострого та хронічного циститу, лабораторна діагнос­
тика захворювання.

28. Основні принципи лікування та профілактики циститу.

29. Надання медичною сестрою допомоги під час гострої затримки сечі.

30. Техніка проведення катетеризації сечового міхура м'яким катетером, дезінфекція
гумових катетерів.

31. Промивання медичною сестрою сечового міхура дезінфікуючими розчинами.

32. Допомога пацієнту при нетриманні сечі,

Дата добавления: 2015-07-23 | Просмотры: 890 | Нарушение авторских прав