АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Українська греко-католицька церква

Спадкоємицею «Київського Володимирового християн­ства», за словами кардинала Любомира Гузара, є і греко-католицька церква. Своїм корінням вона сягає вельми скла­дного для України кінця XVI ст., коли Українська право­славна церква постала перед архіскладною дилемою: або вести нерівну боротьбу за власне існування у будь-якій формі в оточенні Римської католицької церкви, байдуже спосте­рігаючи за активним процесом колонізації українського народу; або погодитися на реформування церкви шляхом її унії з Римом, зберігши традиційний православно-візан­тійський обряд, а з ним і національну самобутність україн­ського народу. Дилему було вирішено на користь реформу­вання церкви і самозбереження українців шляхом укла­дення 1596 р. на соборі у м. Бересті (сучасна Білорусь) церковної унії (лат. ипіо — спілка, союз) — об'єднання Київської митрополії з католицькою церквою.

Унія церковна — об'єднання однієї з церков православного Сходу чи їі частини з Римо-католицькою церквою на засадах визнання першості Риму.

Унія ґрунтувалася на засадах визнання православною стороною верховенства папи римського та віровчення католицизму при збереженні традиційного візантійсько-слов'янського обряду, української мови богослужінь, націо­нального церковного календаря, особливостей церковної організації та традицій. Таким кроком єпископат Київ­ської митрополії прагнув, окрім вирішення загальноук­раїнських інтересів, ще й подолати глибоку внутріцерковну кризу, зрівняти православну церкву, що зазнавала всі­ляких утисків, із польською католицькою церквою в Польсько-Литовській державі.

Це був вибір складного, а як засвідчила подальша укра­їнська історія, й багато в чому трагічного шляху. Адже на ньому були жорстке міжконфесійне протистояння у Поль­ському сеймі і кривава боротьба за володіння церквами в українських парафіях; козацькі війни з вимогою ліквіда­ції унії й нещадні розправи Петра І з василіанами; насту­пи конфедератів з метою насадження католицизму в Укра­їні і Коліївщина, що полишила після себе мартиролог «уні­атських мучеників» у багатьох містах і селах України тощо. На цьому шляху — яскраво виражена антиуніатська політика російського царату після поділів Польщі і поступове знищення греко-католицької церкви в тій час­тині України, що перебувала під владою Росії (1839 р. — ліквідовано уніатську церкву на Волині, 1875 р. — лікві­довано уніатську церкву на Холмщині).

Перелік прикладів обопільних кривд і жертв на цьому не закінчується. Вони викликають багато суперечливих висновків, породжують спекуляції різного ґатунку. Та як­що зважати не на вигадки й інсинуації, а на конкретні факти, то можна зробити висновок: греко-католицизм для багатьох поколінь українців став національною українською церквою. Як і православ'я стало національною церк­вою для частини колишніх греко-католиків, їх дітей та онуків, які були «охрещені» православною церквою після подій 1946 р. Інспірований тоталітарним режимом ра­дянської влади за активної участі Московської патріархії Львівський собор греко-католицької церкви 1946 р. (в якому взяло участь лише 214 священиків із 1270) заявив про «возз'єднання» з православною церквою. Відтак усі колишні греко-католицькі парафії автоматично набули ста­тусу православних. Вищі ієрархи церкви були репресо­вані, а рядове духовенство і миряни, що не погодилися з таким «автоматизмом», відправляли свої богослужіння таємно, тобто діяли нелегально. Поступово за підтримки Апостольської Столиці і зарубіжної Української католи­цької церкви у тих регіонах України, де було вкорінене уніатство (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, За­карпатська області), утворилися його підпільні структури. Наприкінці 80-х років, з початком перебудови, рух за відновлення греко-католицької церкви в Україні набув організованого й динамічного характеру. Прискоренню її визнання посприяла й зустріч у Римі папи Іоанна Павла II і Президента СРСР Михайла Горбачова. Як наслідок, було встановлено дипломатичні відносини між Апостольською Столицею і Радянським Союзом. 30 листопада 1988 р. Ра­да у справах релігій Ради Міністрів УРСР зареєструвала громади греко-католиків Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка після 40-річної перерви знову набула офіційного статусу. Кількість її прихильників почала шви­дко збільшуватися, особливо в регіонах її традиційного поширення. Громади Української греко-католицької церкви (УГКЦ) діють в усіх регіонах держави. У Західному регіоні України їх нараховується 3419 (92,4 відсот.). Найбільше – у Львівській (1512), Тернопільській (780) та Івано-Франківській (660) областях. УГКЦ має в своєму складі 4 митрополії, у структурі яких діють 3 верховноархиєпископських екзархати, 4 архиєпархії та 5 єпархій, 3700 релігійних громад (2545 священнослужителів, в т.ч. 32 іноземця), 117 монастирів (1265 ченців), 24 місії, 2 братства, 16 духовних навчальних закладів (1389 слухачів). Діяльність церкви висвітлюють 27 періодичних видань. У 1996 р. було створено Києво-Вишгородський екзархат УГКЦ, якому Папа Рим­ський доручив духовну опіку над віруючими і парафіями цієї церкви в усіх незахідних областях країни. Відродилися й чернечі ордени, зокрема чоловічі — василіан, редемптористів, студитів; жі­ночі — василіанок, йосафаток, св. Вікентія, Пресвятої ро­дини, сестер-служебниць тощо.

Церкві належить також 19 греко-католицьких єпар­хій, що діють в українській діаспорі. Це, зокрема, Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія (Польща), яка нараховує понад 100 парафій. У Західній Єв­ропі є три апостольські екзархати для українських греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великобританії. Крім Європи, громади греко-католиків є у Північній та Півден­ній Америці, Австралії, Росії тощо.

УГКЦ має 27 періодичних видань. Діє три видав­ництва: «Нова зоря», «Свічадо» і «Місіонер» (засноване у 1897 p.), яке протягом 90-х років видало понад 600 на­йменувань книг загальним накладом понад 2,2 млн. при­мірників. З 2001 р. у видавництві «Свічадо» виходить ди­тячий журнал «Зернятко».

Церкві належить мережа духовних навчальних закла­дів. Зокрема, у Львові (митрополичому осідку) діють: хри­стиянський дитячий садочок при монастирі Сестер Студійського уставу (з 1995), греко-католицький ліцей (з 1991), Львівська богословська академія (з 1994). Відновила свою діяльність у 1990 р. Львівська греко-католицька духовна семінарія Святого Духа, що була заснована ще 30 серпня 1783 р. австрійським цісарем Иосифом II. Підтримуєть­ся давня традиція відкриття навчальних закладів при мо­настирях.

УГКЦ у своєму управлінні та організаційній діяльнос­ті керується Кодексом канонів східних церков (1991) та партикулярним правом. На Синоді єпископів у серпні 2000 р. було прийнято 156 канонів цього права. УГКЦ очолюють верховний архієпископ та Синод єпископів, до складу якого входять всі 32 єпископи.

Нинішнім верховним архієпископом УГКЦ, митрополитом Львівським і Галицьким є Верхо́вний архієпи́скоп Святосла́в Шевчу́к. Народився у християнській родині 5 травня 1970 року у м. Стрию Львівської області. У період підпільної діяльності УГКЦ греко-католицькі священики служили Божественну Літургію в родинному домі Шевчуків. Після закінчення середньої школи № 10 навчався у Бориславському медичному училищі. Одночасно у 1983—1989 роках навчався у підпільній греко-католицькій духовній семінарії. Відбув військову службу у Радянській армії. У 1991—1992 роках навчався у Центрі філософсько-богословських студій «Дон Боско» у м. Буенос-Айресі (Аргентина), а у 1992—1994 роках — у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа. Піддияконські свячення отримав з рук владики Юліяна Вороновського. Дияконські свячення отримав 21 травня 1994 року (святитель — владика Филимон Курчаба), священичі — 26 червня 1994 року (святитель — Верховний архієпископ Мирослав Іван Любачівський). У 1994—1999 роках навчався у Папському університеті св. Томи Аквінського (Рим, Італія), де здобув ліценціат, а згодом і докторат з відзнакою Summa cum laude в галузі богословської антропології та основ морального богослов'я візантійської богословської традиції. Під час навчання в Римі надавав душпастирську опіку українцям греко-католикам в Афінах. У 1999—2000 роках — префект Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. У 2000—2007 — віце-ректор цієї ж семінарії. З 2001 — віце-декан богословського факультету Львівської Богословської Академії (відтак Українського Католицького Університету). У 2002—2005 — Голова секретаріату та особистий секретар Блаженнішого Любомира Гузара, керівник Патріаршої курії у Львові. З червня 2007 — ректор Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. Єпископський герб владики Святослава Шевчука з девізом церковнослов'янською мовою «Господь просвѣщеніє моє і Спаситель мой». 14 січня 2009 року Папа Римський Бенедикт XVI призначив Святослава Шевчука єпископом-помічником єпархії Покрова Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі (Аргентина). Новому єпископу уділено титулярний престол Castra Galbae. Архієрейська хіротонія відбулася 7 квітня 2009 року в соборі Святого Юра у Львові. Головним святителем, у присутності Блаженнішого Любомира Гузара, був Високопреосвященний Владика Ігор Возьняк, Архієпископ Львівський, а співсвятителями — Владика Михаїл Микицей, правлячий єпископ єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі, та Владика Юліан Вороновський, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. 10 квітня 2010 року призначений апостольським адміністратором єпархії Покрови Пресвятої Богородиці у Буенос-Айресі, яка стала вакантною після зречення з уряду попереднього єпархіального єпископа Михаїла Микицея. Владика Святослав Шевчук вільно володіє англійською, італійською, іспанською, польською та російською мовами.

23 березня 2011 року виборчий Синод єпископів УГКЦ обрав єпископа Святослава Шевчука Верховним архієпископом Києво-Галицьким, Главою Української греко-католицької церкви. 25 березня цей вибір затвердив Папа Римський Бенедикт XVI.

Інтронізація нового Глави УГКЦ відбулася 27 березня у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві.

УГКЦ є активним учасником екуменічного руху. Екуменічний рух — об'єднавчий рух християнських церков. На думку греко-католиків, кінцева мета екуменічного руху — повернутися до тієї первісної єдності, в якій пе­ребувало християнство 1000 років тому. Сучасні греко-католики вважають себе послідовниками східної візантій­ської традиції і бажають зберегти її надбання. Водночас вони прагнуть, щоб в Україні була тільки одна церква, об'єднана із Вселенською. Тобто мова йде про поєднання двох церков українського народу — православної і греко-католицької — на засадах Київського патріархату.

Віруючі греко-католики переконані, що їх прагнення відповідає формулі, висловленій папою Іоанном Павлом II: православний Схід і католицький Захід — дві легені, яки­ми повинне дихати сучасне християнство. Православний і католик, за твердженням понтифіка, не протиставні, а взаємодоповнюючі, бо ж усі католики є православними за вірою, а всі православні — католиками за любов'ю. Візит Папи Римського до України, який відбувся у червні 2001 p., також пройшов під гаслом «Мостити шлях діалогу з пра­вославними братами у правді й любові». Своїм приїздом до Києва — колиски православ'я на східнослов'янських теренах — папа символічно закликав дві гілки християн­ства до духовного єднання, до пошуків того, що зближує їх, є спільним. Адже Христос творив свою церкву не як орга­нізацію із системою управлінських структур, а як духовну спільноту учнів Євангелія.

Дата добавления: 2015-09-03 | Просмотры: 438 | Нарушение авторских прав