АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Гігієна лікувально-профілактичних

Радіаційна гігієна

Лише пізнавши усі причини

хвороб, справжня медицина

перетворюється на медицину

майбутнього, тобто на

гігієну в повному розумінні

цього слова.

І. ПАВЛОВ

Одним із фізичних чинників навколишнього середовища, який здатний негативно впливати на здоров'я людини, є іонізуюче випромінювання природного або техногенного походження.

Іонізуючим випромінюванням називають будь-яке випромі­нювання, взаємодія якого із середовищем, що опромінюється, викликає розпад нейтральних атомів і молекул на частинки іонів, які несуть на собі електричний заряд.

Відомі дві основні групи фізичних чинників навколишньо­го середовища, які мають іонізуючі властивості — корпуску­лярні і електромагнітні (хвильові, фотонні) випромінювання.

Корпускулярні іонізуючі випромінювання — це елементарні та інші частинки матерії, маса спокою яких відмінна від нуля. До них належать а-частинки, (З-частинки (електрони та позитрони), протони, нейтрони, я-мезони та інші елементарні частинки.

До електромагнітних іонізуючих випромінювань належать у- та рентгенівське випромінювання, короткохвильові ультра­фіолетові та деякі інші випромінювання.

Походження корпускулярних іонізуючих випромінювань пов'язано з явищем радіоактивності. Різновиди одного й того самого елемента, які мають різну атомну масу, але є ідентич­ними за хімічними властивостями (а тому займають одне й те саме місце в періодичній системі елементів Менделєєва), от­римали назву ізотопів (від грец. івоз — однаковий, іороз місце).

За своїми фізичними властивостями всі ізотопи поділяють на 2 групи: стабільні і такі, що розпадаються, або радіоактивні. Раді­оактивним ізотопам притаманні внутрішньоядерні перетворення, внаслідок яких відбувається вихід корпускулярних частинок і про­менів, здатних іонізувати об'єкти навколишнього середовища.

Найважливішими в гігієнічному відношенні характеристи­ками будь-яких іонізуючих випромінювань є їх проникна здатність, енергія та щільність іонізації (інтенсивність іонізації гсрсдовища, яке опромінюється).

Для а-променів (за енергії 4МеВ) проникна здатність (довжина пробігу) становить: у повітрі — 2,5 см, у біологічний тканині — 0,03 мм, в алюмінії — 0,016 мм. Ці промені легко 1.1 гримуються навіть тонким шаром паперу. Тому в разі зовнішнього опромінення а-промені суттєвої біологічної загрози для людини не становлять. Однак ця загроза значно зростає у ви­падках так званої інкорпорації, тобто проникнення а-частинок в організм з удихуваним повітрям, перорально, паренте­рально та іншими шляхами. У таких випадках дія а-променів особливо згубна, оскільки притаманна їм щільність іонізації в декілька тисяч разів більша, ніж у в-частинок і у-променів. Під час проходження шляху в повітрі довжиною в 1 см а-частинкиутворюють до 100 000 пар іонів.

В-Частинки можуть мати негативний (електронний в-розпад) або позитивний (позитронний в-розпад) заряд. їх про­никна здатність значно вища, ніж в а-частинок. Довжина про­бігу в-частинок у повітрі може сягати декількох метрів, у воді — 2,6 мм, алюмінії — 9,7 мм. Однак щільність іонізації менша, ніж в а-частинок, у сотні тисяч разів — під час проходження 1 см повітряного середовища вони створюють лише 50—150 пар іонів.

у-Промені являють собою потік електромагнітних хвиль зав­довжки від 0,1 до 0,01 нм і мають швидкість руху, що близька до швидкості світла. Проникна здатність і довжина їх пробігу значно вищі, ніж в а- і Я-частинок. Вони вільно проникають не тільки крізь тіло людини, а й крізь значно щільніші середо­вища. Однак щільність іонізації значно менша, ніж при а- або Я-опроміненні.

До корпускулярних випромінювань, які виникають унаслі­док ядерних реакцій, відносять також нейтронні. Проникна здатність нейтронного випромінювання приблизно така сама, як і у-променів. Залежно від типу (швидкості руху) нейтронів вони поглинаються різними матеріалами, які містять бор, графіт, свинець, парафін, бетон та ін. До корпускулярних іоні­зуючих випромінювань відносяться і я-мезони — елементарні частинки з негативним зарядом, енергією 25—100 МеВ та ма­сою, що майже у 300 разів перевищує масу електронів.

Одним із поширених видів електромагнітного випроміню­вання, яке теж справляє іонізуючий ефект, є рентгенівське, що отримують у спеціальних рентгенівських трубках, де відбу­вається утворення їх під впливом енергії електронів з розжа­реного катода, котрі потрапляють на анод. Рентгенівським променям притаманна висока проникність (чим менша довжина хвилі, яка залежить від напруги, що подається на труб­ку, тим більша проникна здатність).

Кількісною характеристикою радіоактивної речовини є її активність, тобто кількість ядерних перетворень за секунду. Як одиницю активності у-випромінювання часто використо­вують міліграм-еквівалент радію, тобто кількість міліграмів будь-якого джерела у-випромінювання, яка створює той са­мий ефект іонізації, що й 1 мг радію.

Важливою характеристикою радіонукліда є швидкість його розпаду. Кількісним показником цієї характеристики є період напіврозпаду радіонукліда, тобто час, протягом якого розпа­дається половина всіх атомів даного елемента. Ця величина є сталою для кожного радіонукліда і коливається в дуже широ­ких межах: від часток секунди до декількох мільярдів років.

Дозою називають кількість енергії, що передається ткани­нам унаслідок впливу іонізуючого випромінювання. Виділя­ють такі види доз: поглинута, еквівалентна та ефективна.

Поглинута доза — це енергія іонізуючого випромінювання, яка поглинута тканинами організму, що опромінюється, в пе­рерахунку на одиницю маси.

Еквівалентна доза — це поглинута доза помножена на ко­ефіцієнт якості випромінювання, який ураховує здатність пев­ного виду випромінювань пошкоджувати тканини організму. Коефіцієнт якості випромінювання є найбільшим для а-ви-промінювання і дорівнює 20. Коефіцієнт якості для Р~ та у-випромінювання становить 1.

Ефективна доза — це еквівалентна доза, помножена на коефіцієнт, який ураховує ступінь чутливості різних тканин до впливу іонізуючого випромінювання.

Для дозиметричної характеристики ефекту дії іонізуючого випромінювання на довкілля (повітря) і біологічні об'єкти ви­користовують різні одиниці вимірювання: рентген, грей, бер, зіверт та інші, дані про які наведено в табл. 70.

Залежно від дози іонізуючого випромінювання, чутливості до нього і багатьох інших чинників воно здатне негативно впливати на людину, тварину, рослину, біоценоз у цілому, а за певних умов призводити до ЇХ загибелі.

Виділяють 3 групи ефектів впливу іонізуючого випроміню-вання на організм людини, що спричиняють радіаційну патоло гію:

1.Детерміністичні — гостра променева хвороба, хронічна променева хвороба, локальні місцеві ураження.

2.Соматостохастичні (вірогіднісні) — злоякісні новоутво­рення, порушення розвитку плода, зменшення тривалості життя тощо.

3. Генетичні — домінантні та рецесивні генні мутації, хромо­сомні аберації.

Біологічний ефект іонізуючого опромінення зумовлюється сукупністю багатьох чинників, зокрема таких, як величина поглиненої дози, її розподіл у часі та просторі, радіочутливість опромінюваних органів і тканин, загальний стан організму в цілому, рівень його захисних сил тощо.

Доза опромінення до 0,25 Гр (25 рад) звичайно не спричи­няє помітних відхилень у загальному стані й складі крові. Під впливом дози 0,25—0,5 Гр (25—50 рад) уже можуть виникати окремі зміни у складі крові. Доза 0,5—1 Гр (50—100 рад) зу­мовлює ще більш виражені зміни в крові та порушення функцій ЦНС та інших органів і систем. Пороговою дозою одноразового опромінення, що здатне спричинити гостре про­меневе ураження, вважається 1 Гр (100 рад).

Існує досить чітка залежність між дозою опромінення і про­явами та перебігом гострої променевої хвороби. Так, під час одноразового опромінення в дозі до 1 Гр спостерігаються зво­ротні зміни в стані організму, опромінення у дозі 1—2,5 Гр спричиняє виникнення променевої хвороби у відносно легкій формі, у дозі 2,5—4 Гр — променевої хвороби середньої важ­кості, у дозі 4—5 Гр — важкої променевої хвороби (без на­лежного лікування гине 50 % опромінених), у дозі 5—10 Гр — дуже важкої променевої хвороби (зберегти життя можна лише за умови активного лікування в спеціалізованому стаціонарі).

Різні тканини і органи мають різну радіочутливість. Най-чутливішими є кістковий мозок, статеві органи, лімфоїдна тка­нина, тонка кишка, кришталик ока. Деякі радіонукліди у разі інкорпорації мають високу вибірковість розподілу в організмі, накопичуються в певних органах і тканинах, зумовлюючи більш високу локальну дозу їх опромінення.

Наприклад, радіоактивний йод-131 накопичується в щито­подібній залозі, стронцій-90 — переважно в кістковій тканині. Органи (тканини), які мають найвищу радіочутливість або схильні до накопичення інкорпорованих радіонуклідів, отри­мали назву «критичних».

Тривале опромінення відносно малими дозами — до 0,005 Гр (0,5 рад) на добу, сумарно 0,1 — 1 Гр (10—100 рад) також може призвести до виникнення хронічної променевої хвороби. її прояви, як правило, спостерігаються протягом 1—3 років після початку променевого впливу. Хронічна променева хвороба по­требує тривалого спеціального комплексного лікування.

Серйозною загрозою для здоров'я людини, яка перенесла гостру або хронічну променеву хворобу, є віддалені наслідки її, маніфестні прояви яких можуть з'явитися через тривалий час (10—20 років) після опромінення. До таких наслідків нале­жать, зокрема, захворювання, що пов'язані зі змінами гене­тичного апарату, злоякісні пухлини, хвороби крові, зменшен­ня тривалості життя тощо.

Іонізуюче випромінювання є природним компонентом навколишнього середовища. Основними складовими природ­ного фону іонізуючого випромінювання є космічне випромі­нювання, радіоактивні елементи земної кори, будівельних ма­теріалів, води, повітря, продуктів харчування, а також радіо­активні елементи, які входять до складу тканин живих організмів (інкорпоровані радіонукліди).

Середня фонова доза опромінення населення помірних Широт у рівнинній місцевості становить 30—35 мрад (30— 35 мкЗв) на рік, у високогірних регіонах може бути більшою — до 70—75 мрад (70—75 мкЗв) на рік.

Відкриття рентгенівських променів започаткувало еру прак­тичного використання людством штучних джерел іонізуючого випромінювання, що значно збільшило можливості й умови надмірного опромінювання окремих контингентів і населення в цілому. Сфера використання таких джерел досить широка. До них в основному входять: джерела зовнішнього і внутріш­нього опромінення, що їх використовують у медицині, науці, різних галузях промисловості й сільського господарства, підприємства ядерної енергетики, ядерні вибухи різного при­значення тощо. У медицині радіонукліди використовують в основному за трьома напрямками: для вивчення різних про­цесів життєдіяльності організму в нормі й за наявності пато­логії, для діагностики, а також для лікування. Зокрема, радіо­нукліди широко використовують під час вивчення функції залоз внутрішньої секреції, в діагностиці й лікуванні пухлинних та ряду інших захворювань.

Усі види рентгенівського опромінення в медицині несуть заг­розу надфонового опромінення пацієнтів і персоналу. Така за­гроза виникає і в разі використання з лікувальною або діагнос­тичною метою радіоактивних речовин (відкритих або закритих), зокрема у формі внутрішньопорожнинної, внутрішньоклітинної або аплікаційної терапії, а також для зовнішнього дистанційного опромінення внутрішніх органів (кобальтові утармати, бетатрони та ін.). На відміну від хворих після дистанцій­ної терапії, хворі, яким радіоактивні препарати вводили інтра-корпорально, певний час несуть загрозу для оточуючих, оскіль­ки самі вони є носіями джерел іонізуючого випромінювання.

У табл. 71 наведено середні річні ефективні дози опромі­нення населення промислово розвинених країн.

Допустимі рівні радіаційного опромінення населення рег­ламентуються Державним гігієнічним нормативом — Норма­ми радіаційної безпеки України (НРБУ-97).

Ці норми включають систему принципів, критеріїв норма­тивів та правил, виконання яких є обов'язковою нормою у політиці держави щодо забезпечення протирадіаційного захис­ту людини і радіаційної безпеки.

Згідно з нормами радіаційної безпеки, встановлюються 3 категорії осіб, які зазнають опромінювання.

Категорія А (персонал) — особи, які постійно або тимчасо­во працюють безпосередньо з джерелами іонізуючих випро­мінювань (ДІВ).

Категорія Б (персонал) — особи, які безпосередньо не ма­ють зв'язку з ДІВ, але розташування їх робочих місць у при­міщеннях та на промислових майданчиках об'єктів з радіацій­но-ядерними технологіями можуть стати причиною додатко­вого опромінення.

Категорія В — усе населення.

Числові значення лімітів доз встановлюються на рівнях, що виключають можливість виникнення детерміністичних ефектів опромінення і водночас гарантують настільки низьку ймовірність виникнення стохастичних ефектів опромінення, що вона при­йнятна як для окремих осіб, так і для суспільства в цілому (табл. 72).

У системі заходів радіаційної безпеки населення велике значення має протипроменевий захист у разі медичного опро­мінення, тобто опромінення людини внаслідок медичного об­стеження або лікування.

З огляду на особливості цього виду практичної діяльності протипроменевий захист ґрунтується на таких засадах:

• опромінення має бути обґрунтованим і призначає його для досягнення корисних діагностичних та терапевтичних ефектів, які неможливо отримати іншими методами діагно­стики й лікування, тільки лікар (принцип виправданості);

• колективні дози, що їх отримує населення під час прове­дення рентгенологічних процедур, мають бути настільки низькими, наскільки це доцільно з урахуванням економіч­них та соціальних чинників (принцип оптимізації);

• величину дози опромінення встановлює індивідуально для кожного пацієнта, виходячи з клінічних показань, тільки лікар, і вона має враховувати необхідність запобігти виник­ненню детерміністичних ефектів у здорових тканинах та організмі в цілому (принцип неперевищення). Стосовно медичного опромінення прийнято виділяти 4 ка­тегорії пацієнтів.

Категорія АД — онкологічні хворі, особи з ургентними ста­нами та травмами, які зазнають медичного опромінення за життєвими показаннями, хворі, які потребують дослідження для диференціальної діагностики природженої серцево-судин­ної патології. Рекомендована гранична ефективна доза для цієї категорії становить 100 мЗв/рік.

Категорія БД — хворі, яким проводять дослідження за клінічними показаннями у разі неонкологічних захворювань для встановлення (уточнення) діагнозу, визначення схеми ліку­вання. Рекомендована гранично ефективна доза 20 мЗв/рік.

Категорія ВД — особи з груп ризику, працівники установ з шкідливими умовами праці, особи, які підлягають спеціально­му відбору, медичним оглядам, хворі, яких знято з обліку після радикального лікування онкологічних захворювань. Рекомен­дована гранично ефективна доза — 2 мЗв/рік.

Категорія ГД — особи, які проходять всі види профілактич­них обстежень (крім зазначених у категорії ВД), а також осо­би, яких обстежують за спеціальними медичними програма­ми. Рекомендована гранично ефективна доза — 1 Зв/рік. Для категорій АД та БД додатково вводяться обмеження еквівалентних доз опромінення найбільш радіочутливих органів і тканин: кришталика ока — до 150 мЗв/рік, статевих органів — 200—400 мЗв/рік, червоного кісткового мозку — 400 мЗв/рік.

Під час проведення радіологічних процедур потужність дози у-випромінювання на відстані 0,1 м від пацієнта має бути не вищою від 10 мЗв за 1 год. Особи, які добровільно надають допомогу пацієнтам під час проведення медичних процедур, не повинні отримувати опромінення в дозах понад 5 мЗв за рік.

Для контролю за медичним опроміненням людини потрібно проводити облік індивідуальних дозових навантажень. Для цього встановлено спеціальну форму обліку дозових наванта­жень, яка включає такі дані:

1.Номер процедури (обстеження).

2.Дата процедури (обстеження).

3.Види обстеження.

4.Ефективна доза за одне обстеження, мЗв.

5.Медична установа, в якій проведено обстеження.

6.Посада лікаря.

7.Підпис лікаря та його прізвище.

8.Сумарна ефективна доза опромінення за рік.

9.Підпис головного лікаря медичної установи.

Вимоги щодо забезпечення радіаційної безпеки персоналу, а також щодо охорони навколишнього середовища від за­бруднення радіоактивними речовинами регламентуються «Ос­новними санітарними правилами роботи з джерелами іонізу­ючого випромінювання в Україні» (ОСПУ-99).

До таких робіт належать виробництво, оброблення, зберіган­ня, транспортування та інші форми використання джерел іоні­зуючих випромінювань, перероблення, зберігання та знезара­ження радіоактивних відходів, науково-дослідна та практична діяльність різних радіологічних установ, закладів та лабораторій.

Основними напрямками забезпечення ефективної радіацій­ної безпеки прийнято вважати: захист кількістю (зі зменшен­ням дози іонізуючого випромінювання зменшується ступ Ііii, його негативного впливу), захист відстанню (зі збільшенням відстані від ДІВ до людини зменшується ступінь його негатив­ного впливу), захист часом (зі збільшенням експозиції ДІВ збільшується ступінь його негативного впливу), захист екра­ном (використання перешкод на шляху іонізуючого випромі­нювання зменшує його інтенсивність), хімічні методи захисту (використання радіопротекторів та радіоінгібіторів), захист шляхом підвищення культури праці тощо.

Роботи з ДІВ можуть здійснюватися тільки з дозволу і під контролем Державної санітарно-епідеміологічної служби, якій відповідні підприємства, устано­ви та заклади зобов'язані переда­вати всю інформацію, необхідну для оцінки обсягів і характеру робіт, а також можливої радіацій­ної загрози для персоналу насе­лення та навколишнього середо­вища.

Використання приладів, конст­рукція яких містить ДІВ, з навчаль­ною метою в дитячих та підліткових установах забороняється.

Обладнання, контейнери, пакунки (упаковки), транспортні засоби, апарати, приміщення тощо, призначені для роботи з ДІВ, повинні мати знак радіаційної небезпеки (мал. 31). Цей знак є застережним і призначений для привернення уваги до об'єктів потенційної або дійсної загрози впливу на людей іоні­зуючого випромінювання.

До практичної діяльності з ДІВ установа може приступати тільки після одержання спеціального санітарного паспорта, що видається органами Держсанепіднагляду, і відповідного дозво­лу (ліцензії) Міністерства екології та природних ресурсів. Сані­тарний паспорт видається установі на термін від 3 до 5 років за умови обов'язкового щорічного радіаційного контролю.

Особи віком до 18 років до безпосередньої роботи з ДІВ не допускаються.

Особи, які належать до категорії А (персонал), в обов'язко­вому порядку зобов'язані проходити медичний огляд під час зарахування на роботу та періодичні медичні огляди. До робо­ти, а також до вступу в навчальні заклади (на курси тощо) з підготовки відповідних фахівців (категорії А) допускаються тільки особи, які не мають медичних протипоказань.

До роботи з ДІВ в установах України не дозволяється до­пускати осіб, які мають такі медичні протипоказання:

1. Вміст гемоглобіну менше ніж 130 г/л у чоловіків і

120 г/л — у жінок.

2. Вміст лейкоцитів менше ніж 4,5 х 10^_9/л, тромбоцитів мен-
ше ніж 180 000.

3. Облітеруючий ендартеріїт, хвороба Рейно, ангіоспазми

периферичних судин.

4.Хвороби серця з недостатністю кровообігу.

5.Гіпертонічна хвороба III стадії (індивідуальний підхід).

6. Усі захворювання (всіх стадій) системи крові, в тому числі
кровотворних органів.

7.Передпухлинні захворювання, схильні до переродження і рецидиву, новоутворення.

8.Доброякісні пухлини і захворювання, що перешкоджа­ють догляду за шкірою (індивідуальний підхід).

9.Злоякісні новоутворення (після проведеного лікування питання може вирішуватися індивідуально за відсутності абсо­лютних протипоказань).

10.Променева хвороба І—IV ступеня важкості або наявність її стійких наслідків.

11. Хронічні та інфекційні грибкові захворювання
шкіри.

12. Органічні захворювання ЦНС із стійкими порушеннями функцій (індивідуальний підхід).

13. Хронічні психічні захворювання, шизофренія та інші
ендогенні психози. Епілепсія з частими нападами та зміною
особистості.

14. Катаракта.

15. Гострота зору з корекцією не менше ніж 0,5 дпт на одному і 0,2 дпт на другому оці. Рефракція скіаскопічно: ко-
роткозорість за нормального очного дна до 10,0 дпт, далеко-
зорість — до 8,0 дпт; астигматизм не більше ніж 3,0 дпт. У разі
зміни на очному дні короткозорість не більше ніж 6,0 дпт,
далекозорість — до 6,0 дпт.

16. Анофтальм.

17. Глаукома.

18. Захворювання зорового нерва і сітківки.

19. Хронічні гнійні захворювання приносових пазух, хроніч­ний середній отит з частими загостреннями (у разі атрофіч­них процесів слизової оболонки придатність визначається інди­відуально).

20. Хронічні захворювання легенів з вираженою легенево-серцевою недостатністю (індивідуальний підхід).

21. Бронхіальна астма важкого перебігу з вираженими функ­ціональними порушеннями дихання та кровообігу (індивіду­альний підхід).

22. Активні форми туберкульозу будь-якої локалізації.

23. Виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки з хронічним рецидивуючим перебігом та схильністю до усклад­нень (індивідуальний підхід).

24. Цироз печінки та активний хронічний гепатит. Уражен­ня жовчовивідної системи з частими або важкими нападами (індивідуальний підхід).

25. Хронічні панкреатит, гастроентерит та коліт з частими загостреннями (індивідуальний підхід).

26. Хронічні захворювання нирок із проявами ниркової недостатності, сечокам'яна хвороба з частими нападами або ускладненнями (індивідуальний підхід).

27. Хвороби суглобів із стійкими порушеннями функції, які
заважають виконанню професійних обов'язків (індивідуальний підхід).

28. Колагенози (індивідуальний підхід).

29.Природжені аномалії органів з вираженою недостатні­стю їх функції.

30.Хвороби ендокринної системи з вираженими порушен­нями функції.

31.Порушення менструальної функції, що супроводжуєть­ся матковими кровотечами.

32.Хронічні запалення матки і придатків із частими загостреннями (індивідуальний підхід).

33. Вагітність і період лактації.

34. Звичне невиношування та аномалії розвитку плода в
анамнезі у жінок, які планують народження дитини (індивіду-
альний підхід).

35. Наркоманія, токсикоманія, хронічний алкоголізм.
Наведений перелік медичних протипоказань є орієнтовним.

У деяких випадках потрібно враховувати всі чинники (вік, стаж, професійну кваліфікацію, дозові навантаження тощо) і при­ймати рішення про допуск до роботи з ДІВ у індивідуальному порядку.

Особливої уваги і радіаційного контролю потребує робота з відкритими ДІВ. Значною мірою це пов'язано з тим, що саме такі речовини являють собою джерела внутрішнього опромі­нення.

Умови праці в установах, які використовують відкриті ДІВ, за радіаційною загрозою поділяють на 3 класи шкідливості.

Роботи І класу мають проводитися в окремих будівлях з окремим входом через санітарний пропускник.

Роботи II класу проводять у приміщеннях, розташованих в окремій частині будівлі, ізольовано від інших приміщень. Ці приміщення повинні мати санітарний шлюз, санітарний про­пускник (або душову) та пункт радіаційного контролю. У них передбачається встановлення витяжних шаф (боксів), виді­ляється спеціально обладнана ремонтна зона.

Роботи III класу можуть проводитися в хімічних лаборато­ріях з однозональним плануванням (в одному приміщенні з припливно-витяжною вентиляцією, бажано й з душовою). Якщо такі роботи пов'язані з можливістю радіоактивного забруд­нення повітря, їх треба проводити у витяжних шафах.

Під час роботи з відкритими ДІВ слід застосовувати пласти­кові плівки, фільтрувальний папір та інші матеріали разового

користування, роботи виконувати на лотках (піддонах), виго­товлених із слабкосорбуючих матеріалів. У кожній установі, яка використовує відкриті ДІВ, виділяється приміщення (місце), де зберігають дезактивувальні розчини, інвентар для приби­рання та інші засоби ліквідації непередбачених забруднень.

Захист від зовнішнього опромінення персоналу під час робіт з відкритими ДІВ забезпечується системою заходів, які вклю­чають використання дистанційного та автоматизованого об­слуговування, засобів індивідуального захисту, екранування, дотримання регламентованих значень потужностей доз опро­мінення в приміщенні.

Використання закритих ДІВ та джерел, які генерують таке випромінювання, дозволяється тільки після отримання «Сані­тарного паспорта» і ліцензії, які видаються відповідними уста­новами. Приміщення, в яких встановлюють стаціонарні уста­новки з радіонуклідними джерелами випромінювання, мають бути обладнані системами сигналізації і блокування та мати телевізійний (дистанційний) контроль.

У разі використання закритих ДІВ у загальних виробничих приміщеннях або поза їх межами слід вжити комплекс за­ходів радіаційної безпеки, а саме: виключити доступ до ДІВ сторонніх осіб і забезпечити його охорону, вивісити велико­форматні об'яви з попередженням про радіаційну загрозу (вони мають бути чітко видні, розбірливі на відстані не менш як 3 м), обмежити час перебування людей поруч джерела, використо­вувати пересувні огорожі й захисні екрани, віддалити джере­ла на максимально можливу відстань від персоналу та інших осіб, спрямувати випромінювання переважно до землі або у бік, де відсутні люди. Приміщення, в яких використовують закриті ДІВ, пристрої, які генерують іонізуюче випроміню­вання, повинні мати припливно-витяжну вентиляцію.

Функціональним підрозділом майже кожного лікувально-діагностичного закладу є рентгенологічні відділення (кабіне­ти). Тому вони є найпоширенішим і найвагомішим джерелом надфонового техногенного радіаційного навантаження на на­селення, зумовлюючи отримання ним середньо-еквівалентної дози 1—1,2 мЗв/рік. З огляду на це для максимально можли­вого зниження додаткового радіаційного навантаження на ме­дичний персонал і пацієнтів проектування, будівництво (ре­конструкція) та експлуатація рентгенологічних відділень (кабі­нетів) у стаціонарних лікувально-діагностичних закладах мають здійснюватися відповідно до спеціальних санітарно-гігієнічних нормативів.

Гранично допустимі рівні опромінення під час експлуатації кабінетів не повинні перевищувати значень, наведених у табл. 73.

У повітрі рентгенівських кабінетів (особливо у кабінетах електрорентгенографії) можуть накопичуватися шкідливі гази (озон і оксиди озону, а також пилу свинцю), наявність яких на поверхні обладнання, меблів, стін свідчить про недостатнє дотримання режиму прибирання приміщень і вентиляції їх.

Рентгенологічні відділення (рентгенівські кабінети) мають розташовуватися в спеціально побудованих (реконструйова­них, пристосованих) приміщеннях. Забороняється розташо­вувати рентгенівські кабінети в житлових спорудах та дитя­чих закладах, у підвальних і цокольних поверхах (якщо підло­га цокольного поверху нижче від планувальної позначки тротуару або відмостки більш як на 0,5 м). Не дозволяється також розміщувати процедурні рентгенівських кабінетів над палатами.для вагітних і дітей.

Мінімальна висота стелі рентгенівського кабінету становить З м (у разі обладнання рентгенівських кабінетів нестаціонар­ною апаратурою висота стелі має відповідати розмірам цієї апаратури). Ширина дверей процедурних кабінетів має бути такою, щоб можна було вільно переміщувати каталку, пере­сувне крісло, тобто не меншою ніж1,2 м.

Лабораторії радіонуклідної діагностики Також не дозволяєть­ся розміщувати в житлових будівлях та дитячих закладах. Приміщення, в яких виконуються роботи І і II класу, не слід розташовувати суміжно з палатами для вагітних та дітей. Під час проектування лабораторій радіонуклідної діагностики слід дотримуватися таких вимог: процедурні та радіометричні кабі­нети розміщують у цокольних поверхах тільки за тієї умови, що планувальна позначка заглиблення не перевищуватиме 0,5 м, у інших випадках розміщення цих приміщень нижче від першого поверху не допускається. Входи до лабораторії для пацієнтів (персоналу) стаціонару і поліклініки мають бути ок­ремими, приміщення несуміжними, висота їх має бути не мен­шою ніж 3 м, відношення ширини до глибини — не переви­щувати 1:1,5.

Усі робочі приміщення і кабінети (за винятком фотолабо­раторії) повинні мати природне освітлення. Штучне освітлен­ня (лампи розжарювання або люмінесцентні) має забезпечу­вати рівень освітленості на рівні 80 см від підлоги не менший ніж 100—200 лк у приміщеннях для приймання радіофарма-цевтичних препаратів (РФП), сховищах, мийних, кімнаті очі­кування для хворих, 150—300 лк — у процедурних, радіомет­ричних, радіохімічних та оглядових кабінетах.

Відділення променевої терапії будуються з урахуванням технологічних вимог і вимог радіаційної безпеки (мал. 32, 33). Для роботи в них застосовуються спеціальні апарати й меблі, а також захисні пристрої та інструментарій.

Відділення променевої терапії звичайно являє собою стаціонар для хворих, до складу якого входить комплекс приміщень і при­стосувань для здійснення дистанційного опромінення, а також використання закритих та відкритих радіоактивних препаратів.

З діагностичною та лікувальною метою широко викорис­товуються різноманітні РФП. Це хімічні сполуки, до складу яких входить радіонуклід, дозволений для введення людині. Час, протягом якого активність препарату, уведеного в організм, зменшується удвічі за рахунок виведення, має наз­ву періоду біологічного напіввиведення. Час, протягом якого активність РФП, уведеного в організм, зменшується удвічі за рахунок як фізичного розпаду, так і біологічного напіввиве­дення, називають ефективним періодом напіввиведення. Аби зменшити променеве навантаження на хворого, слід викори­стовувати РФП з таким значенням ефективного періоду напів­виведення, яке вже дає змогу здійснити необхідне дослі­дження або процедуру.

Для дистанційного опромінення використовують електро­фізичні генератори іонізуючого випромінювання (медичні прискорювачі), у- та рентгенотерапевтичні пристрої. Блок ди­станційного опромінювання слід розташовувати в окремій будівлі або в ізольованій частині лікувального корпусу. Вхід до кабінету дистанційного опромінювання повинен мати елек­тричне блокування, аби гарантувати неможливість відкритгя під час опромінювання. Зв'язок із хворим, якого опроміню­ють, має проводитися за допомогою телевізійних та перего­ворних пристроїв.

Для контактного опромінювання використовують голки, трубочки, зерна, бусини з включеними до них випромінюва­чами (радіоактивними кобальтом, цезієм, золотом та ін.). Ви­користовуються також відкриті джерела для перорального, внутрішньвенного та внутрішньопорожнинного опромінювання (радіоактивні йод, фосфор, колоїдний розчин ітрію та ін.).

Тимчасово зберігати радіоактивні відходи слід у спеціальних контейнерах, розмір і конструкція яких визначаються характе­ристиками випромінювання радіонукліда, видом та кількістю радіоактивних відходів. Потужність дози у-випромінювання на відстані 1 м від контейнера з відходами не повинна перевищу­вати 100 мкГр/год, за межами або на межі ділянки тимчасового зберігання радіоактивних відходів — не більше ніж 5 мкГр/год, Контейнер, де зберігаються радіоактивні відходи з речовина­ми, що виділяють пари радону, торію тощо, слід тимчасово по­міщати у витяжні шафи, в яких забезпечена витяжна вентиля­ція із швидкістю руху повітря не менше 1,5 м/с.

У процесі використання і транспортування радіоактивних речовин, а також унаслідок радіаційних аварій різні поверхні та предмети можуть забруднюватися, що потребує відповідної дезактивації. Розрізняють часткову та повну дезактивацію.

Часткова дезактивація — це комплекс заходів, які забезпе-
чують очищення поверхні від радіоактивного забруднення або
таке її оброблення (захисне покриття), що дає змогу зменши-
ти радіоактивне забруднення до рівня, який не становить небезпеки для людей під час тимчасового виконання невідклад­них робіт або пересування. Така дезактивація є тимчасовим заходом і за першої можливості має бути завершена повністю.

Повна дезактивація — це комплекс заходів, спрямованих на повне видалення радіоактивного забруднення та його ізоляцію (поховання) з метою виключення загрози зовнішнього опромі­нення або надходження радіонуклідів у біологічний ланцюжок.

Основні способи дезактивації: механічний (змивання, зскрібання, зрізання, всмоктування з використанням спеціаль­них електрореспіраторів),_д^^цчітий (осаджування, розводічі ня, та хімічний (поєднання механічної та фізичної дезакти­вації з'використанням різних хімічних засобів). Ще існує 6ІО-логічний метод умовно-обмеженої дезактивації (використання різних мікро- та макроорганізмів, що кумулюють радіонуклід). Ефективним способом дезактивації води є використання каті-оно- та аніонообмінних смол.

Різні форми і методи дезактивації використовують комп­лексно, в такій послідовності, яка визначається конкретними умовами і метою дезактиваційних заходів.

Основний повний спосіб дезактивації — змивання забруднень або шиття верхнього шару. Невеликі предмети і поверхні проти­рають мийними (дезактивуючими) розчинами.. Для дезакти­вації деяких поверхонь (наприклад, покритих олійною плівкою) інколи використовують оброблення парою. Для ефективної дезактивації використовують хімічні речовини — комплексо-\ і і'.орювачі. Взаємодіючи з радіоактивними речовинами, вони І і і'.орюють хімічні комплексні сполуки, більшість з яких роз­чинні у воді. Такими комплексоутворювачами є, наприклад, солі щавлевої, лимонної та деяких інших кислот, гексамета-фосфат натрію тощо.

Одним із найдоступніших засобів для проведення дезакти­вації є розчин лимонної кислоти (25—ЗО г лимоннокислого нагрію, розчиненого в 1 л води). Перед обробленням (змиван­ням) забрудненої поверхні водою розчин із комплексоутво-рювачем має контактувати із цією поверхнею протягом 20— Ж) хв. Для зняття шару забрудненої фарби доцільно обробити її лужним крохмальним розчином (на 45 л 1—5 % розчину лугу слід узяти 300 г крохмального клейстеру).

Для оброблення поверхонь шкіри (зокрема, рук) крім зви­чайного господарського мила можна використовувати 2—3 % розчин лимонної кислоти, мийні засоби (на зволожені руки наносять 5—6 г порошку, розтирають до утворення так званої оілої рукавички, яку через 2—3 хв старанно змивають), комп­лексні розчини різних рецептур. Після оброблення шкіри і проведення дозиметричного контролю доцільно змастити її пом'якшувальною (ланоліновою) маззю. У разі значного за­бруднення волосся його по можливості слід зголити і після цього обробити шкіру голови.

Вода може бути дезактивована шляхом фільтрації через звичайні (краще іонообмінні) фільтри, відстоювання та дисти­ляції. Слід пам'ятати, що кип'ятіння води не дезактивує її, дез­активувальний ефект досягається тільки після її перегонки (випаровування).

Під час випаровування забрудненої води слід ураховувати можливість накопичення радіонуклідів усередині перегінних апаратів і забезпечувати відповідну радіаційну безпеку персо­налу. Це стосується й іонообмінних фільтрів, використання яких найдоцільніше і найефективніше в разі дезактивації ве­ликих кількостей рідини.

У разі дезактивації колодязів спочатку очищують оголовок і стінки зрубу, відкачують 2—3 об'єми води, після чого зніма­ють шар ґрунту на дні й знову відкачують воду.

Способи дезактивації продуктів залежать від виду продук­ту, тари, а також характеру забруднення. Найбільш безпечними є герметрично закриті продукти (баночні консерви), дез­активацію яких можна забезпечити простим обмиванням тари у воді, бажано проточній.

М'ясо, рибу та овочі дезактивують у проточній воді, за не­обхідності (особливо під час оброблення м'ясних туш) зніма­ють верхній шар, із ковбас знімають оболонку. Сипкі продук­ти обережно пересипають у чисту тару. Тверді жири дезакти­вують шляхом зняття верхнього шару, рослинні олії — тривалим відстоюванням. Максимальна герметизація у відповідній тарі є ефективним способом запобігання радіоак­тивному забрудненню продуктів і води.

Допустимі рівні забруднення різних поверхонь а- та (3-радіо-нуклідами наведено в табл. 74.

Таблиця 74

Допустимі рівні загального радіоактивного забруднення робочих поверхонь, шкіри (протягом робочої зміни), спецодягу та засобів індивідуального захисту (част/хв. х см)

Під час виконання дезактивації слід обов'язково дотриму­ватися таких вимог безпеки: не можна приймати їжу, палити, торкатися заражених поверхонь незахищеними руками, сіда­ти на них; потрібно по можливості перебувати з навітряного боку відносно об'єкта дії, користуватися засобами індивіду­ального захисту (респіраторами, ізолюючими приладами, захис­ними костюмами та ін.), проходити санітарне оброблення і дозиметричний контроль.

Крім комплексу заходів загального протипроменевого захис­ту (відповідне проектування приміщень, екранування, конт­ролі, допустимого рівня випромінювань, належне інженерне і <(пі і гарно-технічне обладнання), всі, хто працює на ділянках з відкритими радіоактивними речовинами (а також відвідувачі), повинні бути забезпечені засобами індивідуального захисту залежно від виду і класу роботи.

Особи, які виконують роботи І класу і окремі роботи II кла­су, в тому числі персонал, що прибирає приміщення, забезпе­чуються комбінезонами або костюмами, шапочками, спецбілиз-ною, змінним взуттям (черевиками), рукавичками, носовими хустинками разового користування, захисними масками (рес­піраторами), а також іншими засобами індивідуального захис­ту залежно від умов праці та можливого забруднення, в тому числі ізолюючими засобами захисту (пневмокостюмами, кис­невими ізолюючими приладами, пневмошоломами та ін.).

Для захисту обличчя та очей використовують наручні, наго-ловні та універсальні щитки, окуляри відкритого та закритого типів.

Усі засоби індивідуального захисту мають бути непроник­ними для радіоактивних речовин, хімічно стійкими до агре­сивних середовищ, до складу яких входять такі речовини, мати конструкцію, що дозволяє легко очищувати поверхні.

У приміщеннях, де проводяться роботи з відкритими ДІВ, категорично забороняється перебувати працівникам без не­обхідних засобів індивідуального захисту, зберігати продукти, домашній одяг, тютюнові і косметичні вироби та інші предме­ти, які не стосуються роботи. У цих приміщеннях забороняється приймати їжу і користуватися косметичними засобами.

У системі заходів щодо забезпечення радіаційної безпе­ки різних груп населення важливе значення належить інстру­ментальному об'єктивному дозиметричному контролю. На відміну від багатьох інших фізичних та хімічних чинників довкілля іонізуюче випромінювання не сприймається орга­нами чуття людини (навіть за досить високих рівнів). Тому об'єктивно судити про наявність, характер та рівень раді­ації вірогідно можливо лише на підставі даних інструмен­тально-дозиметричного дослідження.

Для перерахованих вище цілей використовують різні мето­ди. Усі вони ґрунтуються на безпосередній реєстрації іонізу­ючого випромінювання або його вторинних ефектів, які ви­никають у разі взаємодії іонізуючого випромінювання з опро­мінюваним середовищем.

Набрали широкого поширення прилади, дія яких ґрунтується на іонізаційному методі. Принцип методу полягає в тому, що під впливом іонізуючого випромінювання електрично нейтральне середовище стає провідником електричного струму (наприклад, повітря в трубці між пластинами конденсатора), силу якого можна визначити за допомогою гальванометра або іншого пристрою.

Сприймаючою частиною (детектором) пристрою звичайно є іонізаційна камера або газорозрядна трубка (лічильник Гейге-ра — Мюллера). За певної напруги під дією випромінювання відбувається іонізація газового середовища (повітря) і між елек­тродами виникає струм, який можна зареєструвати під час його проходження через спеціальну електротехнічну схему (підси­лювач). При цьому розрізняють два види режимів роботи при­строїв: струмовий (реєструється іонізаційний струм) та імпуль­сний (реєструються окремі заряджені частинки, які потрапили в робочий об'єм камери). Відповідно до цього існують і різні способи реєстрації. Чутливий гальванометр реєструє середній іонізаційний струм. Окремі імпульси можна зареєструвати чут­ливим електромеханічним лічильником або електронно-лічиль­ним пристроєм. Можлива комбінована реєстрація декількома' методами (наприклад, стрілочним гальванометром і електроме­ханічним лічильником). Пристрій зі стрілочною індикацією, як правило, попередньо відградуйований так, що на шкалі одразу вказуються дози опромінення у відповідних одиницях.

У практиці санітарно-дозиметричного контролю також ши­роко застосовують фотографічний, сцинтиляційний, люмінес­центний та деякі інші методи, які реєструють вторинний ефект іонізуючого випромінювання.

Зокрема, фотографічний метод використовує здатність іоні­зуючого випромінювання, подібно до видимого світла, виклика­ти під час дії фоточутливого матеріалу його потемніння. Інтен­сивність потемніння фотоплівки залежить від дози випроміню­вання. Вимірювання ступеня потемніння та подальша оцінка дози опромінення здійснюються за допомогою спеціальних пристроїв.

Розрізняють пристрої для проведення індивідуального та групового дозиметричного контролю. Вони можуть бути як стаціонарними, так і пересувними.

Результати загального й індивідуального радіаційного конт­ролю реєструються і зберігаються протягом 50 років, а під час проведення індивідуального контролю проводиться облік річної дози, а також сумарної дози за весь період професійної діяль­ності. Індивідуальну облікову картку зберігають протягом 50 років після звільнення працівника. Якщо працівник пере­йшов на іншу роботу, копія відомостей у разі необхідності передається на нове місце роботи. Якщо працівника відряджено для тимчасової роботи в зону дії іонізуючого випромінюван­ня, відомості щодо індивідуальних доз, отриманих під час цієї роботи, передаються за місцем основної роботи.

______________ ____РОЗДІЛ 7____________ _________________

Гігієна лікувально-профілактичних

Закладів

Найбільші успіхи терапії

можливі лише за умови

дотримання правил гігієни

Г. ЗАХАР'ЇН

7.1. ГІГІЄНІЧНІ ВИМОГИ ДО ПРОЕКТУВАННЯ ТА БУДІВНИЦТВА СУЧАСНИХ ЛІКУВАЛЬНО-ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЗАКЛАДІВ

До сфери гігієни лікувально-профілактичних закладів вхо­дять гігієнічне регламентування проектування, будівництва і санітарно-технічного обладнання лікарняних комплексів та їх внутрішнього планування, забезпечення оптимальних пара­метрів мікроклімату, повітряного середовища та освітлення, профілактика внутрішньолікарняних інфекцій, охорона та гігієна праці медичного персоналу, організація санітарно-проти­епідемічного та лікувально-охоронного режиму в стаціонарі, гігієнічне виховання хворих і персоналу тощо.

Нині основними типами лікувально-профілактичних закла­дів є:

1.Багатопрофільні лікарні — обласна, центральна міська, міська, центральна районна, районна, дитяча обласна, дитяча міська, швидкої медичної допомоги та ін.

2.Спеціалізовані лікарні — інфекційна, психіатрична, психоневрологічна, туберкульозна, реабілітаційного лікуван­ня, офтальмологічна, наркологічна, фізіотерапевтична та ін.

3.Стаціонари при диспансерах — онкологічному, психо­неврологічному, протитуберкульозному, ендокринологічному та ін.

Прагнення поєднати надання висококваліфікованої спеціа­лізованої допомоги (як стаціонарної, так і диспансерно-полі­клінічної) з розробкою наукових проблем сприяло створенню спеціалізованих медичних центрів (кардіологічних, онкологі­чних, нейрохірургічних та ін.), складовим елементом яких є клінічний стаціонар.

Поруч зі стаціонарами з традиційною структурою ліжок терапевтичного, хірургічного та інших профілів зростаючого значення набувають стаціонари (відділення в стаціонарах) спеціального призначення: трансплантації органів, гемодіалі­зу, для лікування хворих з імунодефіцитними станами, кван­тової терапії, мікрохірургії, барохірургії та ін. Вони можуть входити до структури перелічених вище лікарень, а також можуть бути самостійними.

Необхідність спеціальних приміщень, пристосованих для розміщення хворих, здійснення медичного нагляду і догляду за ними, була усвідомлена і в найпростішому вигляді практич­но реалізована ще в античному світі.

У різних країнах, залежно від конкретних соціально-еконо­мічних, природно-географічних умов, системи та рівня органі­зації медичної допомоги населенню, набувають застосування різноманітні варіанти архітектурно-планувальних рішень і са­нітарно-технічного благоустрою лікарняних споруд. Проте за всієї різноманітності таких варіантів загальновизнаною є доцільність (необхідність) забезпечення таких вихідних вимог до їх проектування і будівництва:

1.Розташування лікарняного комплексу в найкращих для конкретного населеного пункту природних, екологічно без­печних умовах.

2.Наявність у складі лікарняного комплексу в усіх структур­них підрозділах необхідної кількості ліжко-місць, необхідних для оптимального функціонування лікувально-профілактичного закладу.

3.Реалізація медико-технологічних та гігієнічних вимог щодо створення лікувально-охоронного та санітарно-протиепідеміч­ного режиму палат та інших приміщень, забезпечення дифе­ренційованих (з урахуванням профілю закладу та стану хво­рих) параметрів мікроклімату, повітряного середовища, освіт­лення та санітарно-технічного благоустрою, створення умов побутового та психологічного комфорту в лікарні тощо.

4.Створення архітектурно-планувального та інженерно-тех­нічного підґрунтя для забезпечення в процесі експлуатації ста­ціонару безпеки праці медичного персоналу та оптимальних умов для перебування хворих (профілактика внутрішньолікар-няних інфекцій і харчових отруєнь, радіаційна, електрична, пожежна та інші види безпеки).

5.Запобігання несприятливому впливу лікарні на навко­лишнє середовище (інфікування повітря, стічних вод та інших об'єктів довкілля).

Місце для будівництва нового лікарняного стаціонару здебіль­шого визначається відповідно до затверджених у встановлено­му порядку генеральних планів і проектів детального плануван­ня населених пунктів, які мають ураховувати перспективні плани і схеми розвитку мережі лікувально-профілактичних закладів площа земельної ділянки у даному населеному пункті та регіоні, де він розташований.

Рішення про необхідність і доцільність розташування ліку­вального закладу в тому або в іншому місці приймається з ура­хуванням широкого комплексу соціально-економічних, медич­них, демографічних, екологіч­них та медико-географічних показників.

Однак у будь-якому разі, крім вимог до оптимальних природ­них і екологічних умов, зруч­ності зв'язку з територією, що обслуговується, важливим ви­хідним критерієм оцінки можливості використання тієї чи іншої ділянки для будівництва лікарні є її площа.

Площі земельних ділянок для лікувально-профілактичних зак­ладів різних типів залежно від кількості ліжок наведено в табл. 75.

Розміри земельних ділянок для лікарень, розташованих у приміських зонах, збільшують: для інфекційних, онкологіч­них— на 15 %, туберкульозних і психіатричних — на 25 %, відновлювального лікування для дорослих — на 20 %, для дітей — на 40 %. Площу земельних ділянок пологових будинків необхідно брати за нормативами стаціонарів з коефіцієнтом 0,7.

Розташування на території лікарень функціонально не по­в'язаних із ними споруд не допускається.

Земельні ділянки лікарняних стаціонарів мають бути мак­симально віддаленими від джерел шуму (транспортних магіст­ралей, аеропортів тощо).

Важливою медико-технологічною та гігієнічною вимогою до земельної ділянки лікувально-профілактичних закладів слід вважати забезпечення принципу функціонального зонування, тобто виділення на ділянці лікарні таких функціональних зон: зона лікувальних корпусів для неінфекційних хворих, зона спеціалізованих відділень (інфекційні, психоневрологічні, аку­шерсько-гінекологічні, педіатричні, радіологічні, туберкульозні, шкірно-венерологічні відділення, пологові будинки тощо), зона поліклініки (жіночої консультації), садово-паркова зона (ок­ремо для інфекційних, психоневрологічних, педіатричних відділень), зона патологоанатомічного відділення з моргом і ритуальною залою та господарча зона.

Фактичний перелік необхідних функціональних зон визна­чається конкретною структурою лікарняного комплексу, його потужністю, наявністю або відсутністю відділень того чи іншого профілю та деякими іншими чинниками. Проте зазначене вище базове функціональне зонування має бути обов'язковим. Гру­пу адміністративних приміщень (управління лікарнею і до­поміжні приміщення) доцільно розташовувати в окремому будинку або в спеціальному блоці одного з лікувальних кор­пусів. Іноді допускається об'єднання декількох зон, наприклад зони поліклініки із зоною лікувальних корпусів для неінфекцій-них хворих.

Крім площі ділянки, важливою умовою, що забезпечує ре­альну можливість функціонального зонування, є оптимальна конфігурація ділянки. Нею прийнято вважати майданчик пря­мокутної форми зі співвідношенням його сторін 1:2 або 3:4.

З урахуванням необхідності забезпечення принципу функціо­нального зонування території в сучасному лікарняному будів­ництві склалися такі різновиди систем забудови лікарняних комплексів, як децентралізована (павільйонна), централізована (компактна), змішана та централізовано-блочна системи.

Децентралізована (павільйонна) система. Характерним для неї є розташування на ділянці кількох, здебільшого мало­поверхових, корпусів (павільйонів), що їх використовують для відділень одного профілю (терапевтичного, хірургічного та ін). У лікарні може бути кілька корпусів одного профілю. В окре­мих корпусах розташовуються допоміжні служби. Ця система набула особливого поширення наприкінці XIX — на початку XX ст. Позитивними її елементами прийнято вважати мож­ливість ізоляції окремих корпусів, суворе дотримання санітар­но-протиепідемічного режиму, наближеність до природи.

Разом із тим, основними недоліками павільйонної системи є: незадовільні технологічні зв'язки лікувально-діагностично­го та допоміжного обслуговування, відсутність належних умов для їх повноцінного використання, подовженість графіків пе­ресування, маломеханізована праця молодшого медичного пер­соналу, відносна віддаленість усіх служб одна від одної, не­обхідність транспортування хворих, їжі, білизни, медикаментів та інструментарію по території лікарняного комплексу.

Централізована (компактна) система. За цієї системи прак­тично всі структурні елементи лікарні розміщено в одному багатоповерховому приміщенні. За всіх переваг цієї системи є й суттєві її недоліки: зниження ефективності системи за­ходів щодо профілактики внутрішньолікарняних інфекцій, збільшення рівня внутрішньолікарняного шуму, неповноцін­не використання садово-паркової зони.

Змішана система. Така забудова характеризується тенден­цією до зменшення кількості корпусів до двох—чотирьох, цен­тралізації загальнолікарняних лікувально-діагностичних та допоміжних служб. При цьому звичайно, виділяється голов­ний корпус, в якому ці служби і зосереджені. Змішана систе­ма забудови дозволяє скоротити відстань транспортування хво­рих, забезпечити лікувально-профілактичний режим та знач­но ефективніше використовувати обладнання лікарні. Ця система переважала в першій половині XX ст. За нею здебіль­шого побудовано районні лікарні.

Проте науковий аналіз практики експлуатації лікарень довів, що оптимальною є централізовано-блочна система забудови. В основі цієї системи лежить наявність одного (чи кількох) палатних блоків, здебільшого багатоповерхових, і одного (чи кількох) малоповерхових блоків для операційних, лікувально-діагностичних та інших служб.

Обов'язковою при цьому є архітектурна та функціональна централізація, тобто такі конструктивні рішення, які поєдну­ють експлуатаційну ізольованість блоків зі швидким зв'язком із лікувально-діагностичними кабінетами. Відмітною особли­вістю цієї системи є чіткий розподіл усіх приміщень на 2 гру­пи, які відрізняються одна від одної функціональним призна­ченням, характером експлуатації, обладнанням і потребою в перманентній модифікації. Розрізняють приміщення тривалої стабільної експлуатації, нормальне функціонування яких вимагає лише періодичних ремонтно-косметичних робіт, а та­кож приміщення, які вимагають постійного оновлення облад­нання. До першої групи приміщень належать палати, до дру­гої — операційні, приміщення функціональної діагностики, рентгенологічні та фізіотерапевтичні кабінети, клінічні лабо­раторії тощо.

Отже, саме централізовано-блочна система розкриває ши­рокі можливості для оригінальних і доцільних технологічних та архітектурних рішень.

Обов'язковою умовою функціонального зонування ділянки є забезпечення наявності окремих в'їздів у зони лікувальних корпусів, зону патологоанатомічного відділення і господарчу зону (допускається єдиний в'їзд у господарчу зону і зону па­тологоанатомічного корпусу).

Перед головним входом (або входами, якщо їх кілька) до лікарні необхідно передбачити обладнані майданчики для відвідувачів з розрахунку 0,2 м² на ліжко, але не менше ніж 50 м², а також стоянки для автотранспорту лікарняних зак­ладів, працівників та відвідувачів на відстані не ближче ніж 100 м від палатних корпусів.

Проводячи гігієнічну оцінку забудови ділянки лікарні, слід ураховувати такі важливі об'єктивні критерії: відсоток забу­дови, що залежить від системи забудови, профілю й місця її розташування і коливається від 10 до 18 %, площа озеленення має бути не меншою ніж 60 %. Площа садово-паркової зони визначається, виходячи з розрахунку 25 м² на 1 ліжко. Навко­ло радіологічних, інфекційних корпусів і вздовж рентгенів­ських кабінетів необхідно розміщувати зелені насадження зав­ширшки 3 м, що перешкоджає хворим перебувати поблизу вказаних корпусів.

Для озеленення території лікарні можна використовувати різноманітні комбінації декоративних дерев (березу, каштан, клен, липу та ін.), кущів (бузок, жасмин, шипшину та ін.) та рослин, що плетуться (плющ, виноград, ліани та ін.). Мінімальна відстань від осі стовбура дерева до стіни будинку має бути 5 м, від місця посадки кущів до стінки будинку — 1,5 м. Дере­ва з широкою кроною слід садити не ближче ніж 10 м від стіни будинку. Необхідно передбачити максимальний благо­устрій ділянки та її огорожу (висота огорожі — не менше ніж 1,6 м, для психіатричних лікарень — не менше ніж 2,5 м).

Розташовуючи споруди на ділянці, необхідно дотримувати­ся таких мінімальних відстаней між ними: між стінами бу­динків з вікнами палат — 2,5 висоти протилежного будинку, але не менше ніж 25 м; між корпусами з палатами і патолого-анатомічним корпусом — не менше ніж ЗО м, між радіологіч­ним корпусом та іншими спорудами, що не зблоковані з ним,— не менше ніж 25 м.

Служба приготування їжі може розташовуватись як у гос­подарчій зоні, так і самостійно. Допустимим слід вважати її розташування безпосередньо в прибудовах, зблокованих із лікувальними корпусами для неінфекційних хворих.

Ще один чинник, що вимагає врахування під час плануван­ня та будівництва лікувально-профілактичних закладів,— виз­начення основних потоків переміщення по території земель­ної ділянки різних об'єктів, провідними з яких слід вважати такі: переміщення хворих, переміщення медичного персона­лу, переміщення спеціальних медичних предметів і вантажів, переміщення їжі та харчових відходів, переміщення допоміж­них вантажів, переміщення чистої та брудної білизни.

Загальні нормативні вимоги до окремих параметрів різних приміщень лікувально-профілактичних закладів випливають із потреб та особливостей технології лікувально-діагностичного процесу, забезпечення оптимальних умов перебування хво­рих і роботи медичного персоналу, дотримання певних габа­ритів меблів, обладнання, урахування розмірів і положення тіла людини в стані спокою і під час праці, а також суто фізіо­логічних потреб.

Мінімальна висота надземних поверхів споруд лікарняних стаціонарів становить 3,3 м. Висота приміщень, в яких містяться спеціальне обладнання і апаратура, визначається залежно від габаритів обладнання і технологічних вимог щодо його експ­луатації. Те ж саме стосується і деяких інших приміщень спеці­ального призначення. Наприклад, висота залів лікувально-пла­вальних басейнів з кількістю пацієнтів більше ніж 10 має бути не меншою ніж 4,2 м.

Мінімальна ширина приміщень має бути такою: одноліжкові палати — 2,9 м; малі операційні, перев'язочні, гінекологічні, урологічні, ортопедичні кабінети — 3,2 м; операційні, реані­маційні, пологові, процедурні, рентгенологічні (діагностичні і терапевтичні) кабінети, кабінети променевої терапії — не мен­ше ніж 5 м або більше, якщо необхідність у тому зумовлена габаритами обладнання і спеціальними технологічними вимо­гами, кабінети лікарів — не менше ніж 2,4 м.

Глибина палат і лікувально-діагностичних приміщень з одно­бічним природним освітленням має становити не більше ніж 6 м. Це необхідно для обмеження кількості ліжок та оптимізації освітлення і повітряного середовища приміщень. Глибина нар­козних приміщень має бути не меншою ніж 3,5 м, пологових палат — не меншою ніж 4,5 м, хірургічних, гінекологічних, офтальмологічних, онкологічних процедурних та рентгенологіч­них кабінетів — 5 м.

Під час проектування палат (крім радіологічних) необхідно виходити з того, що ліжка розставляються паралельно до стін з вікнами, відстань від ліжок до СТІН Становить не менше ніж 0,9 м, відстань між торцями протилежних ліжок і між дистальними торцями ліжок і протилежними стінами (при однобічному роз­ташуванні ліжок) — не менше ніж 1,3 м, у стаціонарах віднов-лювального лікування — не менше ніж 1,6 м, відстань між поздовжніми стінами і боками ліжок, що стоять паралельно до стін, для дорослих — не менше ніж 0,8 м, у палатах для дітей і палатах відновлювального лікування — не менше ніж 1,2 м.

Мінімальна ширина коридорів має бути: в палатних відділен­нях — 2,4 м, в операційних блоках, пологових і реанімаційних відділеннях — 2 м, у приміщеннях неврологічного і ортопе­дичного профілю — 3,2 м, коридорів, пристосованих для очі­кування при двобічному розміщенні кабінетів,— 3,2 м.

Гранична висота приміщень лікарняних стаціонарів для дорос­лих має бути 9 надземних поверхів (без урахування технічного поверху). Палатні відділення дитячих стаціонарів мають розташо­вуватися не вище 5-го поверху будинку, палати для дітей віком до 7 років і дитячі психіатричні відділення — не вище 2-го поверху. І хоча дотримання цих вимог зустрічає серйозні труднощі, особ­ливо в спеціалізованих дитячих лікарнях, де розташування відділень і палат диктується не лише віком пацієнта, а, головним чином, медичним профілем відділення, воно має бути реалізоване.

Існує декілька варіантів планування відділень лікарні — Дно_: ^бічний ^ (усі приміщення розташовані з одного боку коридору), двобічний (приміщення розташовані з обох боків, коридор — посередині), частково двобічний (з одного боку коридору розта­шовані лікарняні палати, з другого — лікувально-діагностичні і допоміжні приміщення та холи) та внутрішній (двокоридорна система з розміщенням усередині допоміжних приміщень.

Необхідно звернути увагу на обмеження, що стосуються розміщення більшості лікарняних приміщень у підвальних і цокольних поверхах. Палати для хворих, пологові, операційні, рентгенкабінети, інші лікувально-діагностичні приміщення слід розміщувати лише в надземних поверхах.

Для усунення шумовібраційного впливу на персонал та хво­рих не можна розміщувати поряд з палатами лікувально-діаг­ностичні, процедурні та господарчі приміщення.

Приміщення лікарняних стаціонарів (пологових будинків), які розташовані на 2-му поверсі і вище, повинні мати ліфти (пасажирські, вантажні, для транспортування їжі тощо). Види, кількість і розміщення ліфтів визначаються потребою в них і кількістю ліжко-місць у лікарні. Залежно від цих чинників мінімальна кількість ліфтів може бути від двох до шести (у де­в'ятиповерхових лікарнях на 600—800 ліжок), вантажопідйом­ність пасажирських ліфтів має бути не меншою ніж 500 кг, швидкість — 1 м/с. У шестиповерхових і вищих приміщеннях у загальний ліфтовий хол (шириною не менше ніж 3 м) мають виходити двері не менше ніж двох ліфтів. Лікарняні ліфти повинні мати зв'язок із диспетчерським пультом. Вантажні ліфти розміщуються окремо від пасажирських.

Гігієнічні вимоги до переліку та площі основних приміщень палатних відділень, палатних секцій, окремих палат, а також сучасні варіанти їх внутрішнього планування наведено в табл. 76 і на мал. 34.

В інфекційних відділеннях переважно використовують одно-ліжкові палати зі шлюзом, напівбокси та бокси. Напівбокс, на відміну від звичайної палати, складається з палати, шлюзу та санітарного вузла, бокс — з палати, шлюзу, санітарного вузла та вуличного тамбура.

Проте особливу увагу під час планування та експлуатації лікувально-профілактичного закладу приділяють приміщенням операційних комплексів та відділень анестезіології і реанімації.

Операційний блок здебільшого повинен мати два відділен­ня — септичне та асептичне з операційними, допоміжними та службовими приміщеннями. Операційні слід проектувати на один операційний стіл. Кількість столів визначають, виходячи із розрахунку один стіл на кожні ЗО ліжок у відділеннях хірургічного профілю та на 25 ліжок у відділеннях та лікарнях швидкої медичної допомоги.

Принципове значення у плануванні операційного блоку має його розподіл на 4 основні зони, які відрізняються одна від одної вимогами щодо дотримання режиму стерильності та ха­рактером медичних і допоміжних маніпуляцій.

Стерильна зона містить операційні загальнохірургічного профілю, для виконання ортопедотравматологічних і нейро­хірургічних операцій, операцій з використанням лазерної апа­ратури, та для проведення операцій на серці та судинах.

Зона суворого режиму включає санітарний пропускник персоналу з шафами для операційної (стерильної) та робо­чої (лікарняної) одежі з душовими кабінами, вбиральню для персоналу, кімнату особистої гігієни персоналу, приміщен­ня, де здійснюють підготовку хворого до операції (наркозне та ін.), приміщення для апаратури та устаткування, призна­чених для забезпечення життєдіяльності хворих (приміщення для апаратів штучного кровообігу і штучного дихання та іншої спеціальної апаратури, післяопераційні палати з пос­том медичної сестри) та допоміжні приміщення.

Зона обмеженого режиму включає приміщення для діаг­ностичних досліджень (лабораторія термінових аналізів для

Дата добавления: 2016-03-26 | Просмотры: 377 | Нарушение авторских прав