АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Гігієна дітей і підлітків

Що посієш в юності,

те й пожнеш у житті

Г. ІБСЕН

8.1. ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ РОСТУ Й РОЗВИТКУ ДІТЕЙ І ПІДЛІТКІВ

Здоров'я дітей є незаперечною гарантією здоров'я та благо­получчя прийдешніх поколінь. Запобігання захворюванням, збереження та зміцнення здоров'я дітей і підлітків завжди були і залишаються одним із пріоритетних завдань будь-якого сус­пільства.

Особливе значення ця проблема має для України, де внаслі­док аварії на Чорнобильській АЕС та багатьох інших об'єктив­них чинників склалися несприятливі екологічні обставини, які потребують великої уваги щодо профілактики різних захво­рювань у дітей і підлітків.

Вікові особливості росту, розвитку та формування здоров'я дитини мають певні закономірності. їм притаманні нерівно­мірність та морфофункціональні особливості. Характерним проявом такої нерівномірності є розбіжності між періодами інтенсивного росту і періодами диференціювання окремих органів і тканин організму.

Прикладом цієї нерівномірності, зокрема, може бути морфо-функціональний розвиток серцево-судинної системи. Так, у дітей віком до 2 років серце загалом росте досить швидко, але макроскопічно цей ріст значно випереджує розвиток та гісто­логічне диференціювання окремих тканин. У віці 2—6 років спостерігаються низькі темпи обох процесів, із 7 до 10 років на тлі поступового розвитку інших структурних складових інтенсивніше розвивається нервовий апарат серця. У наступ­ний віковий період, з 11 до 14 років, відбувається як посиле­ний розвиток серця в цілому, так і глибока диференціація ок­ремих його структур на клітинному рівні.

Нерівномірність і морфофункціональні особливості розвитку притаманні практично всім органам і системам дитини і підлітка. Це стосується ЦНС, дихальної системи, лімфатичної тканини тощо. Існують певні розбіжності розвитку хлопчиків і дівчаток. Препубертатний період у дівчаток у кліматичних умовах України починається в 10—12 років, у хлопчиків — у 13—14 років, що зумовлює наявність двох «перехрещень» ос­новних морфологічних показників порівняно з динамікою їх росту. Однак такі функціональні показники, як м'язова сила, життєва ємність легень та деякі інші, в хлопчиків перевищу­ють аналогічні показники у дівчаток протягом усього періоду їх росту й розвитку.

Запропоновано низку класифікацій (періодизацій) розвит­ку дитячого організму. Звичайно за схемою вікової періоди­зації виділяють такі періоди:

— новонародженість (1 доба—10 діб);

— грудний вік (10 діб — 1 рік);

— раннє дитинство (1 рік—3 роки);

— перше дитинство (4 роки—7 років);

— друге дитинство (хлопчики — 8—12 років, дівчатка — 8—11 років);

— підлітковий вік (дівчатка — 12—15 років, хлопчики — 13—16 років);

— юнацтво (дівчата — 16—20 років, юнаки — 17—21 рік). Дещо спрощеною, проте більш поширеною в практиці ро­боти педіатрів, гігієністів та педагогів є така періодизація:

— переддошкільний вік (до 3 років);

— дошкільний вік (3 роки—7 років);

— молодший шкільний вік (7—10 років);

— середній шкільний вік (11—14 років);

— старший шкільний вік (15—18 років).

Кожному з вікових періодів притаманні свої морфофунк­ціональні особливості.

Переддошкільний вік (до 3 років) характеризується інтен­сивним ростом і розвитком тіла й окремих його органів. Збільшується маса тіла, формується опорно-руховий апарат. Особливо інтенсивно росте мозковий відділ черепа. Протягом першого року життя його обсяг збільшується у 2,5 разу, в 3 роки становить 80 % обсягу мозкового черепа дорослої людини. У віці 1,5—2 міс дитина намагається утримувати голову, зникає зги­нальний гіпертонус м'язів рук, із 5—6 міс формується функ­ція сидіння. До 3 років повністю формується здатність вільно ходити та бігати. Відносно велика маса серця та його висока васкуляризація зумовлюють можливість забезпечення по­трібного кровообігу і поступового зниження ЧСС (із 120—140 в перші місяці життя до 100—110 — в 3—4 роки.

Поверхня легеневих альвеол у новонародженої дитини ста­новить 5,5—6 м², дихання в дітей переддошкільного віку пере­важно поверхневе, хоча обсяг легень протягом перших років від народження збільшується в 4,5 разу. Потрібна легенева вентиляція забезпечується підвищеною частотою дихальних рухів (у новонародженого вона становить 40—60, у дітей віком 2—3 роки — 25—ЗО за 1 хв).

Секреторна функція шлунка ще відносно слабка, але всмок­тувальна здатність достатньо велика. З появою молочних зубів та поступовим переходом від грудного вигодовування до зміша­ного зростає товщина м'язового шару шлунка, відбувається інтенсивний ріст кишок.

Суттєві морфофункціональні зміни спостерігаються з боку ЦНС. Починаючи з 2—3-го тижня життя з'являється перший умовний рефлекс на позу (положення) для годування. Умовні рефлекси на зорові та слухові подразники формуються про­тягом 2—3-го місяців життя.

Що менша дитина, то більше процеси іррадіаціі в корі ве­ликого мозку переважають над процесами концентрації. Це призводить до поганої координації рухів та інколи виникнен­ня неадекватних реакцій на різні зовнішні впливи.

У дитини поступово збільшується запас слів, до 3 років він уже налічує 800—1000 слів. Розвитку мови сприяє активне спілкування з оточуючими, чітка мова дорослих, знайомство з іншими малюками, захоплення зображеннями тощо. Удоско­налюється зорова функція. Наприкінці першого місяця життя погляд дитини має бути вже фіксованим, протягом першого року вона оволодіває здатністю розрізняти кольори. Розви­вається реакція сприйняття й акустичних впливів. Реакція на звукові подразники з'являється наприкінці другого — на по­чатку третього місяців життя.

Ендокринна система морфологічно на момент народження вже сформована. З ростом дитини її активність ще більшою мірою збільшується і вдосконалюється.

Таким чином, протягом переддошкільного періоду відбува­ються дуже важливі морфологічні і функціональні зміни, ре­зультатом яких є формування здатності до вільного пересу­вання, оволодіння основами мовлення, сприйняття та оцінки навколишнього світу, що адекватні віку.

У дошкільному віці (3—7 років) дитина продовжує віднос­но рівномірно рости й розвиватися. Триває інтенсивне фор­мування опорно-рухового апарату, майже закінчується окостеніння хрящової тканини епіфізів трубчастих кісток, скелета, розвивається схильність дитини до мануальних вправ (малювання, ліплення, майстрування тощо). Потреба у вико­нанні різних складнокоординованих фізичних вправ зумов­лює інтенсивний розвиток нервового апарату м'язів. Майже завершується формування легеневої тканини, зростає життє­ва ємність легень, частота дихальних рухів зменшується до

22—24 на 1 хв. Секреторна і моторна функції шлунка і кишок майже не відрізняються від таких у дорослих.

Значно вдосконалюються функціональні можливості ЦНС, поліпшується координація процесів іррадіації та концентрації, набувають значно вищого рівня форми спілкування дитини з дорослими та довколишнім світом.

У молодшому шкільному віці (7—10 років) продовжується фізичний ріст і розвиток дитини (маса тіла щороку в середнь­ому збільшується на 2—3 кг, обвід грудної клітки — на 1,5—2 см, довжина тіла — на 4—5 см), продовжуються процеси окостеніння й розвитку скелета. Зростає м'язова сила. Дещо підвищується загальна опірність до несприятливих впливів на­вколишнього середовища дівчаток та хлопчиків. Проте, не­зважаючи на позитивні зміни, що відбулися в попередній пе­ріод, процеси збудження ще переважають над гальмівними, а обидва вони — над процесами концентрації і, отже, спостері­гається легка виснажливість і швидка втомлюваність ЦНС.

Середній шкільний вік (11—14 років) дуже відповідальний щодо розвитку і всебічного подальшого становлення дитини й підлітка. Триває інтенсивний ріст і збільшення м'язів, розмірів тіла, формування скелета, життєва ємність легень у дівчаток 14 років збільшується до 2700 см³, у хлопчиків — 3200 см³, починається посилений розвиток статевих залоз, розвивають­ся вторинні статеві ознаки. У зв'язку з підвищеною збудливі­стю ЦНС і її підкоркових відділів суттєво ослаблюються про­цеси внутрішнього гальмування. Порушується (особливо у дівчаток) вегетативна регуляція з боку серцево-судинної і ди­хальної систем, підвищуються емоційна збудливість та втом­люваність.

Старшому шкільному (підлітковому) вікові (15—18 років)

притаманне завершення статевого розвитку, яке супровод­жується подальшим збільшенням довжини і маси тіла, завер­шенням (в основному) росту й окостеніння трубчастих кісток, скелета, стоп та кистей (закінчуються ці процеси тільки у віці 20—25 років). Практично завершується морфофункціональ-ний розвиток всіх органів і систем організму (в подальшому цей процес відбувається головним чином за рахунок активної діяльності і тренування). Слід відзначити, що в цей період у підлітків досить часто спостерігаються психічна неврівнова­женість, схильність до неадекватних реакцій, прояви негативіз­му тощо. Усе це обов'язково необхідно враховувати під час організації навчально-виховного процесу, спілкування з підлітками.

Процеси розвитку ЦНС, що відбуваються, дозволяють виді­лити основні типи вищої нервової діяльності, без урахування

яких неможлива ефективна та раціональна організація повсяк­денної діяльності дітей і підлітків. До них належать:

1. Оптимальнозбудливий, урівноважений, швидкий (реакції адекватні силі подразників, кора великого мозку перебуває в стані оптимальної працездатності, умовні рефлекси стійкі, формуються легко й швидко, діти товариські, ініціативні, дис­ципліновані).

2. Оптимальнозбудливий, урівноважений, млявий (по­вільний: умовні рефлекси утворюються повільно, але є стійки­ми, діти володіють достатнім мовним запасом, спокійні, напо­легливі, дисципліновані).

3. Сильний, підвищенозбудливий, неврівноважений (зниже­на регулювальна функція кори великого мозку, процеси збу­дження суттєво переважають над процесами гальмування, ре­акції доволі часто неадекватні, спостерігається підвищена емоційність, іноді навіть агресивність).

4. Слабкий, зниженозбудливий (умовні рефлекси форму­ються повільно, процеси внутрішнього гальмування ослаблені, сильні подразники спричиняють швидку втомлюваність, має місце схильність до нервових розладів).

З віком тип вищої нервової діяльності може змінюватись, як природним шляхом, так і (що слід відзначити окремо) шля­хом відповідної виховної і навчальної роботи, способу індиві­дуального життя, дотримання правил, особистої гігієни тощо.

8.2. СТАН ЗДОРОВ'Я ДІТЕЙ І ПІДЛІТКІВ ТА КРИТЕРІЇ ЙОГО ОЦІНКИ. ГІГІЄНА ФІЗИЧНОГО РОЗВИТКУ ТА ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

Визнано, що здоров'я дітей і підлітків характеризується не лише наявністю або відсутністю захворювань, але й гармоній­ним розвитком організму, що відповідає вікові, нормальним рівнем розвитку численних функцій, якостей тощо. Тому ос­новними вихідними критеріями оцінки стану здоров'я є:

— наявність або відсутність на момент обстеження хроніч­них захворювань;

— рівень функціонального стану основних систем організму;

—ступінь опірності організму впливові несприятливих чин­ників навколишнього середовища;

—рівень досягнутого фізичного та нервово-психічного роз­витку та ступінь його гармонійності.

Аналіз та врахування визначених критеріїв дозволяє виді­лити 5 груп здоров'я дітей і підлітків.

Перша група. Практично здорові діти з нормальним роз­витком і функціонуванням усіх систем і органів.

Друга група. Практично здорові діти, але з наявністю дея­ких морфологічних або функціональних відхилень, а також зниженою опірністю гострим та хронічним захворюванням.

Третя група. Діти з хронічними захворюваннями в стані стійкої компенсації зі збереженням функціональних можли­востей організму.

Четверта група. Діти з хронічними захворюваннями в стані субкомпенсації зі зниженими функціональними можливостя­ми організму.

П'ята група. Діти з хронічними захворюваннями в стані стійкої декомпенсації із суттєвим зниженням функціональних можливостей організму, здебільшого ті, що потребують постій­ної сторонньої допомоги та догляду.

Для визначення належності дитини до тієї чи іншої групи здоров'я (а це має велике значення під час вирішення бага­тьох питань, пов'язаних з організацією навчальної діяльності, фізичного та трудового виховання, профорієнтації тощо) ви­користовують та оцінюють об'єктивні показники функціональ­ного стану організму, рівня його адаптаційних ресурсів, фізич­ного розвитку та біологічного віку.

Надзвичайно важливими слід визнати методи оцінки функціо­нальних можливостей вищої нервової діяльності, аналізаторних си­стем, уваги, пам'яті, мислення, особливостей особистості (табл. 85).

Існують певні вікові закономірності структури захворюва­ності дитячого населення.

У період новонародженості провідне місце займають захво­рювання та стани, пов'язані переважно з впливом чинників у період внутрішньоутробного розвитку. У переддошкільний вік домінують хвороби органів дихання та інфекційні захворю­вання. Певне значення у цьому віці мають також захворюван­ня органів слуху, розлади нервової системи, хвороби органів травлення, алергічні прояви тощо. У віці до 7 років на першо­му місці стоять хвороби органів дихання, далі у дітей молод­шого шкільного віку (7—10 років) переважають інфекційні захворювання, хвороби органів травлення, травми, у дітей се­реднього шкільного віку (11 —14 років) — травми, інфекційні захворювання, хвороби шкіри та органів травлення, у дітей старшого шкільного віку (15—17 років) — травми, хвороби органів травлення, шкіри та інфекційні захворювання. Крім того, для дітей шкільного віку велике значення мають розлади серцево-судинної системи, зору (зниження його гостроти), слуху, нервової системи, опорно-рухового апарату (деформації скелета), а також ступінь гармонійності фізичного розвитку.

Фізичний розвиток чітко та адекватно відображує морфо-функціональний стан дитини протягом певного проміжку часу та рівень його відповідності біологічному вікові. Його особли­вості, а також ступінь гармонійності оцінюють на підставі ви­значення соматоскопічних (антропоскопічних), соматометрич-них (антропометричних) та фізіометричних показників з їх подальшим вивченням за допомогою методу сигмальних відхи­лень, за шкалами регресії, комплексного та центильного ме­тодів.

До соматоскопічних показників відносять стан шкірних покривів та слизових оболонок, ступінь жировідкладання, ха­рактеристики опорно-рухового апарату (скелет, форма груд­ної клітки, хребта, ніг та стоп), ознаки статевого дозрівання (оволосіння під пахвами та на лобку, розвиток молочних за­лоз у дівчат, оволосіння на обличчі, розвиток щитоподібного хряща гортані, мутація голосу в юнаків), до соматометрич-них — довжину і масу тіла, окружність грудної клітки, голови, плеча, стегна тощо, до фізіометричних — м'язову силу, жит­тєву ємність легень, станову силу та ін.

Оцінку фізичного розвитку проводять на основі зіставлен­ня індивідуальних даних із середніми нормативними значен­нями (стандартами фізичного розвитку) для кожної окремої віково-статевої групи, які відображують рівень фізичного роз­витку дітей та підлітків, що мешкають у подібних за геогра­фічними, етнічними, національними та соціальними ознаками умовах перебування.

Оцінка фізичного розвитку за методом сигмальних відхи­лень з графічним зображенням профілю фізичного розвитку передбачає порівняння кожної індивідуальної ознаки із середньозваженою арифметичною величиною цієї ознаки при певному віці, що дозволяє визначити її фактичне відхилення від нормативних значень (табл. 86).

Далі шляхом ділення фактичного відхилення на величину середнього квадратичного відхилення знаходять сигмальне відхилення (а), що і дає інформацію про те, на яку величину сигм у більший або менший бік відрізняються показники ди­тини, котра досліджується, від середніх показників, властивих даному віково-статевому періодові.

Відхилення в межах від — 1 а до + 1 о вважають середнім роз­витком ознаки, що досліджується, від —1а до —2а — розвитком нижче від середнього, від — 2 а та нижче — низьким, від + 1 а до + 2 а — вище від середнього, від + 2 а та вище — високим.

Для побудови профілю фізичного розвитку на однаковій відстані одну від одної проводять горизонтальні лінії, кількість яких зумовлюється числом ознак, що підлягають оцінці, і на кожній з них відкладають значення отриманих відхилень, котрі з'єднують прямими лініями. Метод сигмальних відхилень доз­воляє визначити ступінь розвитку кожної окремої ознаки фізичного розвитку та його пропорційність, відомості про яку надає саме профіль. Якщо величини відхилень укладаються в одне сигмальне відхилення, розвиток вважається пропорцій­ним, якщо не вкладаються,— непропорційним.

Висновок щодо фізичного розвитку дитини при використанні методу сигмальних відхилень повинен мати такий вигляд:

«Фізичний розвиток учня 10 років, за довжиною тіла — середній (вище від середнього, високий, нижче від середнього, низький), за масою тіла — середній (вище від середнього, ви­сокий, нижче від середнього, низький), за обводом грудної клітки — середній (вище від середнього, високий, нижче від середнього, низький), пропорційний (непропорційний)».

Використання методу оцінки фізичного розвитку за шкала­ми регресії дозволяє подолати основний недолік методики сигмальних відхилень, а саме відокремлений характер оцінки кожної соматометричної ознаки. Оціночні таблиці в даному випадку враховують кореляційну залежність між довжиною і масою тіла та обводом грудної клітки і, отже, дозволяють дати більш ґрунтовну оцінку ступеня фізичного розвитку за сукуп­ністю взаємопов'язаних ознак (табл. 87).

Перший етап проведення індивідуальної оцінки фізичного розвитку за оціночними таблицями шкал регресії спрямований на пошук групи (розвиток середній, нижче середнього, вище середнього, низький, високий), до якої слід віднести зріст дити­ни. Далі знаходять показники маси тіла та обводу грудної клітки, що мають відповідати фактичному зростові, і порівнюють з ними фактичні показники ознак, які досліджуються. Для цього від ве­личини фактичного розвитку ознаки віднімають стандартне його значення та ділять на сигму регресії (с?_к) для досліджуваної озна­ки. Критерії оцінки аналогічні попереднім. Проведене дослідження дозволяє віднести дитину до однієї з груп фізичного розвитку: нормальний фізичний розвиток — маса тіла в межах від М— 1 а_кдо М+ 1 а_к; дефіцит маси тіла — маса менша ніж М — 1 а_к; надлишок маси тіла — маса тіла більша ніж М + 2 о"_к; низький зріст — довжина тіла менша ніж М —2 а_к.

Комплексний метод оцінки фізичного розвитку дозволяє врахувати як особливості морфофункціонального стану організму, так і відповідність рівня його біологічного розвит­ку календарному вікові. Спочатку за даними довжини тіла, щорічного її збільшення, кількістю постійних зубів, ступенем розвитку вторинних ознак статевого дозрівання, терміном око­стеніння кісток кисті визначають біологічний вік дитини та порівнюють його з календарним. Залежно від значень отри­маних показників він може відповідати календарному вікові, випереджувати його або відставати від нього (табл. 88, 89).

Наступний етап комплексного методу пов'язаний з оцін­кою морфофункціонального стану організму із застосуванням шкал регресії та вікових стандартів розвитку функціональних показників (мал. 37). Фізичний розвиток вважається:

• гармонійним, якщо величини маси тіла і обводу грудної клітки відрізняються від нормативних значень у межах від — 1 а_к до + 1 а_к та функціональні показники характеризуються відхи­леннями від — 1а і більше;

• дисгармонійним, коли величини маси тіла й обводу грудної клітки менші або більші за рахунок надлишкових жировідк­ладень ніж стандартні значення, на ± 1 а_к — ±2 а_к та функ­ціональні показники знаходяться в межах від — 1 а до — 2а;

• різко дисгармонійним, якщо величини маси тіла й обводу грудної клітки нижчі або вищі за рахунок надлишкових жи­ровідкладень ніж нормативні показники, більше ніж на ±2 а_к та функціональні показники характеризуються відхилення­ми від —2а і нижче.

Висновок щодо фізичного розвитку дитини при викорис­танні комплексного методу повинен мати такий вигляд:

«Фізичний розвиток учня, 10 років, середній (вище від се­реднього, високий, нижче від середнього, низький), гармоній­ний (дисгармонійний, різко дисгармонійний), біологічний вік відповідає календарному вікові (випереджає календарний вік, відстає від календарного віку)».

Центильний метод оцінки фізичного розвитку, на відміну від традиційних, які орієнтовані на оцінку ознак фізичного розвитку, що варіюють за законом нормального розподілу, є ефективним непараметричним способом стислого опису ха­рактеру розподілу показників, котрий має право- або лівобічну асиметрію (маса тіла, обвід грудної клітки та ін.). Сутність центильного методу полягає в зіставленні фактичної ознаки розвитку окремої характеристики фізичного розвитку з упо­рядкованим рядом, що включає у свою структуру весь діапа­зон коливань досліджуваної ознаки, розподілений на 100 інтер­валів, потрапляння в які має однакову ймовірність, але роз­міри цих центильних інтервалів у абсолютних одиницях вимірювань неоднакові. Для визначення ступеня фізичного розвитку використовують сім фіксованих центилів: 3, 10, 25, 50, 75, 90 та 97 і відповідно вісім центильних інтервалів:

• 1-й інтервал (нижче ніж 3 %) — дуже низькі показники;

• 2-й інтервал (від 3 до 10 %) — низькі показники;

• 3-й інтервал (від 10 до 25 %) — знижені показники;

• 4-й та 5-й інтервали (відповідно від 25 до 50 % та від 50 до 75 %) — середні показники;

• 6-й інтервал (від 75 до 90 %) — підвищені показники;

• 7-й інтервал (від 90 до 97 %) — високі показники;

• 8-й інтервал (вище ніж 97 %) — дуже високі показники. Індивідуальну оцінку морфофункціональних показників

проводять за одновимірними оціночними шкалами, що вклю­чають у свою структуру розмах коливань (максимальне та мінімальне значення), центральну тенденцію (медіану впоряд­кованого ряду) та 8 центильних інтервалів і дозволяють ви­значити як окремі характеристики розвитку соматометрич-них ознак, так і, враховуючи той факт, що 4-й та 5-й інтерва­ли номограми характеризують гармонійний фізичний розвиток, 3-й та 6-й інтервали — дисгармонійний, 1-й та 2-й і 7-й та 8-й — різко дисгармонійний за рахунок дефіциту або надлишку маси тіла, ступінь його гармонійності.

Медичний контроль за фізичним вихованням дітей і підлітків передбачає проведення медичних спостережень за станом і динамікою їх здоров'я та особливостями реакцій організму у відповідь на фізичні навантаження, санітарний нагляд за приміщеннями і умовами фізичного виховання та заняттями спортом.

Виходячи з можливостей залучення дітей дошкільного віку до фізичного виховання, виконання фізичних вправ тощо, прий­нято поділяти їх на 3 групи. До першої групи належать діти, які за станом здоров'я відносяться до першої та другої груп здоро­в'я, тобто ті, здоров'я яких не перешкоджає залученню до всіх видів фізичного виховання відповідно до їх віковим можливос­тей і особливостей функціонального розвитку. До другої гру­пи належать діти з різними захворюваннями в стадії компен­сації і затримкою фізичного розвитку, а також ті, які часто і тривало хворіють. До дітей цієї групи потрібен обережний підхід щодо виконання фізичних вправ, пов'язаних із м'язовими зу­силлями, щадний режим загартовування тощо.

Зрештою, до третьої групи належать діти з природженими вадами розвитку, хронічними захворюваннями, що супрово­джуються тривалою (стійкою) суб- і декомпенсацією та з гост­рими запальними захворюваннями будь-якої локалізації тощо. Залежно від стану здоров'я та функціональних можливостей діти цієї групи можуть повністю звільнятися від занять з фізич­ного виховання. їм потрібен індивідуальний режим лікуваль­ної фізкультури.

Дітей шкільного віку залежно від стану здоров'я та рівня функціональної підготовленості також поділяють на 3 групи фізичного виховання: основну, підготовчу та спеціальну.

До основної групи входять здорові діти та підлітки, а також ті, хто має незначні функціональні відхилення, якщо їхній загальний розвиток не перешкоджає загальному доброму само­почуттю дитини та її заняттям фізичними вправами за шкільною загальноосвітньою програмою.

За наявності у стані здоров'я функціональних порушень, деяких хронічних захворювань, підвищеної збудливості серцево-судинної і нервової систем, швидкої втомлюваності, після гострих захворювань тощо школярі мають зараховуватися до підготовчої групи. У цій групі заняття мають проводитися з меншим фізичним навантаженням та індивідуальним добором вправ.

Спеціальна група включає школярів з хронічними захво­рюваннями в стадії декомпенсації та субкомпенсації, з корот­козорістю більш як 5 дпт, суттєвими дефектами опорно-рухо­вого апарату тощо. Діти цієї групи звільняються від занять в основній групі і, як правило, в підготовчій групі. Вони мають займатися за індивідуальним режимом лікувальної фізкульту­ри. Існують спеціальні методичні вказівки з деталізованими рекомендаціями, що стосуються показань до занять фізичною культурою у тій чи іншій групі дітей з визначеною формою і стадією різних захворювань.

Встановлено орієнтовні терміни початку занять з фізкуль­тури і допущення до спортивних змагань після перенесених захворювань (табл. 90). Проте в кожному разі це питання ви­рішується індивідуально, після проведення поглибленого ме­дичного обстеження.

Усі питання щодо зарахування дитини будь-якого віку до тієї чи іншої групи фізичного виховання, про перехід з однієї групи до іншої тощо вирішується лікарем за результатами первинного, а далі регулярного періодичного медичного об­стеження. Об'єктивними критеріями такої оцінки можуть бути показники рівня рухової активності та фізичної підготовле­ності і працездатності дітей та підлітків.

Рухова активність являє собою показник, який характери­зує об'єм та кількість пересувань дитини, що пов'язані зі зміною центру ваги її тіла за певний проміжок часу. Особливості її впливу на функціональний стан організму наведені на мал. 38.

Критеріями комплексної оцінки рухової активності дітей та підлітків є кількість локомоцій, величина енерговитрат і тривалість динамічного компонента як у добовому циклі, так і протягом певного проміжку часу, наприклад у навчальний або позаурочний час.

Число локомоцій (у кроках) визначається за допомогою кро­коміра, що прикріплюється до одягу досліджуваного у вер­тикальному положенні поблизу центру ваги його тіла.

Величина енерговитрат (у кДж або ккал) розраховується хронометражно-табличним методом з урахуванням того, що енерговитрати організму складаються з таких компонентів, як основний обмін; витрати енергії на ріст, розвиток тощо (15 % від величини основного обміну); витрати енергії, пов'язані зі специфічно-динамічною дією їжі (10 % від величини основно­го обміну); витрати енергії, що зумовлені виконанням роботи та руховою активністю.

Для визначення енерговитрат, що пов'язані з руховою ак­тивністю, час, який було витрачено на виконання окремого виду діяльності, помножують на енергетичну цінність цієї діяль­ності та на масу тіла досліджуваного.

Величину загальних енерговитрат розраховують за формулою:

,

де Е — величина загальних енерговитрат, Е_РА — величина енерговитрат, що зумовлені руховою актив­ністю.

Тривалість рухового динамічного компонента визначаєть­ся у хвилинах або у відсотках на основі хронометражних спо­стережень, анкетування або інтерв'ювання учнів.

Для індивідуальної оцінки рухової активності в окремі про­міжки часу використовують стандартизовані шкали. Так, для оцінки рівня рухової активності підлітків 15—17 років слід використовувати нормативні значення рухової активності, що наведені в табл. 91 та 92.

Рівень фізичної підготовленості дітей і підлітків визнача­ють на підставі оцінки провідних рухових здібностей їх організ­му і, зокрема, показників швидкісних (результати бігу на 60 або 100 м), силових (дані підтягування на перекладині, віджи­мання в упорі лежачи) та швидкісно-силових (результати стриб­ка в довжину з місця) можливостей, а також ступеня витрива­лості (результат бігу на 2000 або 3000 м).

Для оцінки рівня фізичної працездатності дітей і підлітків найдоцільніше використовувати методику степ-ергометрії (Р\Л/С₁₇₀) з одним навантаженням, яка полягає в тому, що в ході дослідження учні впродовж 3 хв піднімаються на сходин­ку, висота якої складає 1/3 довжини ноги, і спускаються з неї приставним кроком у темпі 30 підйомів і спусків за 1 хв.

Визначення величин фізичної працездатності проводиться на підставі реєстрації частоти серцевих скорочень у стані спо­кою і одразу після закінчення навантаження з наступним об­численням за формулою:

,

де ФП — рівень фізичної працездатності;

N — потужність навантаження, що дорівнює добутку маси тіла (в кг) на висоту сходинки (в м) і на число підйомів на сходинку за 1 хв;

ЧСС — частота серцевих скорочень.

Нормативні значення фізичної працездатності (РWС₁₇₀) на­ведені в табл. 93.

Гігієнічна оцінка уроку фізичної культури передбачає про­ведення хронометражних спостережень (вступна, підготовча, основна і заключна частини), визначення загальної і моторної щільності уроку та зовнішніх ознак утоми, побудову фізіологіч­них кривих фізичного навантаження, використання функціо­нальних проб, дослідження рівня рухової активності та ступе­ня фізичної підготовленості, здійснення контролю за повітря­
но-тепловим режимом внутрішньошкільного середовища та оцінку правильності медичного забезпечення уроку.

У ході проведення хронометражних спостережень урахо­вують, що вступна частина (3—4 хв) передбачає організацію колективу та його підготовку до уроку, підготовча частина (12— 15 хв) зумовлює проведення загальної фізичної підготовки, основна частина (20—25 хв), яка, власне, є темою уроку, поді­ляється на 2 періоди, а саме періоди формування рухових навичок та рухливої гри, зрештою заключна частина (3—5 хв) має забезпечити приведення організму до вихідного стану.

Загальна щільність уроку фізичної культури — це співвідно­шення корисного часу, тобто часу, що був витрачений на вико­нання різних рухів, показ фізичних вправ та їх пояснення вчите­лем, шикування та перешикування, а також прибирання спортив­ного реманенту до загальної тривалості заняття. Відповідно до гігієнічних вимог її величина має становити не менше ніж 80 %.

Моторна щільність уроку фізичної культури являє собою співвідношення часу, що його витрачено на виконання різних рухів, до загальної тривалості заняття. Згідно з гігієнічними нор­мативами її величина не повинна складати менше ніж 60 %.

Фізіологічна крива фізичного навантаження — це графіч­не зображення реакцій провідних показників функціональ­ного стану організму (частота серцевих скорочень, артеріаль­ний тиск, частота дихання тощо) у відповідь на фізичне на­вантаження. В умовах правильної побудови уроку фізіологічна крива повинна мати параболічну форму, причому після вступ­ної частини рівень фізіологічних показників, як правило, по­винен збільшуватися на 15—20 %, після періоду формування рухових навичок основної частини — на 50—60 %, після рухли­вої гри — на 70—90 %, після заключної частини — на 5—10 %, що свідчить про наявність тренувального ефекту, та через 2— З хв після закінчення уроку повертатися до рівня вихідних значень.

Основними зовнішніми ознаками втоми, що враховуються, є зміна забарвлення шкіри обличчя, зрушення з боку характе­ристик дихання, уваги, самопочуття та особливостей виконання необхідних рухів.

Функціональними пробами, які нині широко використову­ються, слід вважати ортостатичну пробу (перехід дитини з положення лежачи в положення стоячи з наступним визна­ченням реакцій серцево-судинної та дихальної систем), пробу Мартіне — Кушелевського (здійснення 20 присідань за 15 с), модифіковану пробу Летунова (10 віджимань від підлоги про­тягом 10 с, біг на місці в максимальному темпі впродовж 10 с та біг на місці протягом 1 хв (дівчата) та 1,5 хв (юнаки) в темпі 180 кроків за 1 хв, степ-тест (PWC₁₇₀) тощо.

8.3. РЕЖИМ ДНЯ ТА ГІГІЄНА НАВЧАЛЬНОЇ І ПОЗАНАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. ПРОФЕСІЙНА ОРІЄНТАЦІЯ УЧНІВ

Режим дня дітей і підлітків і організація навчального про­цесу в школі й позанавчальної діяльності мають ураховувати стан здоров'я, вікові особливості фізичної і розумової пра­цездатності дитини та рівень розвитку, що досягнутий.

Фактично режим дня являє собою розподіл часу на вико­нання різних видів діяльності та відпочинку впродовж доби, в основі якого знаходиться умовно-рефлекторна діяльність, а саме, процеси формування певного динамічного стереотипу щодо здійснення її окремих видів.

Режим дня вважається правильним у тому випадку, якщо передбачає достатній час для виконання дитиною всіх необхід­них елементів життєдіяльності та забезпечує високий рівень працездатності (табл. 94).

З метою здійснення гігієнічної оцінки режиму дня дітей і підлітків використовують методи анкетування, інтерв'юван­ня та хронометражних спостережень.

У ході досліджень необхідно отримати інформацію про наяв­ність і тривалість у режимі дня основних елементів (сон, нав­чальна діяльність у школі, режим харчування, відпочинок з перебуванням на свіжому повітрі, підготовка домашніх зав­дань, виконання домашніх обов'язків, вільний час), пра­вильність та доцільність їх взаєморозташування, відповідність стану здоров'я віково-статевим, анатомо-фізіологічним і функціональним особливостям організму та індивідуальним схиль­ностям дитини.

Слід підкреслити, що щотижневе навчальне навантаження звичайно має бути обмежене 24 годинами для учнів 1—3-го класу, 27 — для учнів 4-го, 29 — для учнів 5—7-го, ЗО — для учнів 8-го, 32 годинами — для учнів 9—11-го класів.

Зважаючи на особливості біоритмологічної структури осо­бистості та закономірності змін працездатності протягом доби, розклад занять необхідно складати таким чином, щоб уроки з найскладніших предметів проводилися після періоду внра-цьовування і до появи розумової втоми.

Гігієнічна організація навчального процесу в школі перед­бачає вивчення навчального розпорядку, розкладу занять та організації уроку.

Контроль за навчальним розпорядком пов'язаний з визна­ченням часу занять у школі, тривалості уроків, перерв між ними та змінами, відповідності кількості уроків протягом року та тижня навчальному плану.

Основними елементами санітарно-гігієнічного нагляду за розкладом занять є визначення відповідності розподілу та чер­гування предметів упродовж навчального дня і навчального тижня, стану здоров'я та морфофункціональним можливос­тям організму дітей і підлітків, урахування особливостей фізіологічної кривої працездатності учнів, вивчення ступеня складності предметів та характеру їх взаєморозташування (на­явність здвоєних уроків з одного предмету, розміщення по­ряд уроків з предметів, подібних за змістом або за видом діяль­ності, наприклад, рідна мова та іноземна мова, алгебра та гео­метрія і т. д.).

Для визначення ступеня складності уроків використовують методику групування предметів за ступенем важкості (1-ша група — математика, іноземна мова; 2-га група — хімія, фізи­ка; 3-тя група — рідна мова, історія, географія; 4-та група — природознавство, література; 5-та група — фізична культура, музика, праця) або рангову шкалу складності шкільних пред­метів (математика — 11 балів; іноземна мова — 10; фізика, хімія — 9; історія — 8; рідна мова, література — 7; природо­знавство, географія — 6; фізична культура — 5; праця — 4; креслення — 3; малювання — 2; музика — 1 бал).

Гігієнічна оцінка організації уроку передбачає досліджен­ня умов його проведення, особливостей подання навчального матеріалу, методики та наочності викладання, ступеня роз­витку втоми учнів у ході навчального процесу, проведення хронометражних спостережень за тривалістю основних струк­турних елементів уроку (організаційна частина, перевірка до­

машнього завдання, основна частина, закріплення нового ма­теріалу, заключна частина).

Між уроками встановлюють перерви, тривалість яких скла­дає від 10 до ЗО хв. Велику перерву (ЗО хв) доцільно проводити після 2-го або після 3-го уроку. Одним із можливих та поши­рених варіантів розподілу перерв є ще такий: по 20 хв після 2-го і 3-го уроків, що дає змогу використовувати першу велику перерву для сніданку школярів молодших та середніх, а дру­гу— для сніданку школярів старших класів.

У період іспитів режим дня має змінюватися таким чином, щоб загальна тривалість занять із самопідготовки не переви­щувала 8—9 год з обов'язковим дво-, тригодинним активним перебуванням на свіжому повітрі вдень і перед сном.

Важливим елементом складання режиму дня є гігієнічне регламентування позанавчальної діяльності дітей і підлітків як в умовах позашкільних закладів, так і у вільний час.

До провідних типів позашкільних закладів належать бага-топрофільні (центри і палаци дітей та юнацтва, центри і палаци дитячої та юнацької творчості та ін.), спеціалізовані (центри науково-технічної творчості, еколого-натуралістичні центри, центри туризму і краєзнавства та ін.) та оздоровчі (профільні, міські і заміські табори та ін.) позашкільні установи.

Головною метою діяльності цих закладів є забезпечення потреб дітей та підлітків у творчій самореалізації і, таким чи­ном, здобуття додаткових знань, умінь і навичок за інтересом та вибором. Тому основною формою їхньої роботи є гурткова або секційна діяльність технічної, художньо-прикладної або спортивної спрямованості.

Режим роботи позашкільних закладів має враховувати дані щодо розподілу бюджету часу сучасних учнів та особливості навчальної діяльності в школі. Соціологічні та гігієнічні дослі­дження вважають науково-обгрунтованою таку тривалість вільного часу: в школярів 10—13 років — 3,5—4 год на день,, у школярів 14—16 років — 3—3,5 год, у вихідні дні та дні відпо­чинку — 8—9 год. Якщо школи регіону, де розміщений по­зашкільний заклад, працюють в одну зміну, учні відвідують позашкільні заклади у дві зміни з 15—ї до 20-ї години. Якщо школи регіону працюють у дві зміни, позашкільні, заняття про­водять у 4 зміни — з 9-ї до 20-ї години.

Оптимальними днями для гурткової роботи є понеділок, вівторок, середа і четвер. У суботу та неділю заняття в гурт­ках з повним навантаженням слід проводити лише впродовж І—III чвертей, а протягом IV — знижувати як розумове, так і фізичне навантаження. П'ятниця внаслідок низької праце­здатності учнів та вираженої втоми їх організму є неефектив­ним днем для позаурочної роботи і може бути встановлений як вихідний день закладу або використовуватися для прове­дення різноманітних екскурсій та інших масових заходів.

Заняття в позашкільних закладах обов'язково мають про­водитися з організованими перервами тривалістю не менше ніж 10—12 хв після кожних ЗО—35 хв для учнів молодшого шкільного віку та після 45 хв для учнів середнього і старшого шкільного віку. Характер організації діяльності учнів під час перерв залежить від характеру діяльності в гуртку. Для гуртків з незначними (радіотехнічні, шахові, крою і шиття та ін.) та середніми (авіамодельні, судомодельні та ін.) м'язовими на­вантаженнями доцільним є активний відпочинок у вигляді рухливих ігор на свіжому повітрі, для гуртків з великими (хо­реографічні, бального танцю, баскетбольні секції, секції на­стільного тенісу та ін.) та значними (секції спортивної та ху­дожньої гімнастики, акробатики, легкої атлетики та ін.) м'язо­вими навантаженнями — спокійний відпочинок сидячи.

Оптимальною місткістю гуртків позанавчальних закладів слід вважати групи, що включають не більше ніж 20 школярів. Обов'язковим елементом формування груп для занять у позашкільних закладах є соціометрична методика вивчення взаємостосунків учнів, під час проведення якої школярам про­понується вибрати відповідно в першу, другу та третю чергу осіб, котрих вони хотіли би мати своїми сусідами по робочо­му місцю, кімнаті або квартирі. Результати записуються в спеці­альні картки, і на їх основі складається соціограма групи, що являє собою схематичне зображення характеру взаємосто­сунків у колективі і дозволяє визначити учнів з найбільш доб­рими взаємостосунками або школярів з антипатією один до одного.

До найважливіших психофізіологічних соціальнозначущих характеристик організму дітей і підлітків, які визначають ступінь узгодження основних показників функціонального стану особистості та параметрів середовища в позашкільних закладах, належать показники стану здоров'я, індивідуально-типологічні та біоритмологічні особливості учнів. Урахування кожної з них дозволяє підвищити ефективність і якість поза­навчальної освіти та виховання, розробити науково обґрунто­вані підходи до вирішення проблеми раціональної організації позаурочної діяльності школярів.

До провідних гігієнічних принципів оптимізації вільного часу учнів слід віднести: урахування психофізіологічних особливо­стей організму, передусім процесів формування та розвитку психофізіологічних функцій у підлітковому віці; урахування стану здоров'я, особливостей особистості та хронобіологічних характеристик організму; підвищення рухової активності у вільний час до оптимальних гігієнічно обгрунтованих вели­чин; наявність концептуальної моделі ефективного викори­стання вільного часу (впровадження оптимального рухового режиму; використання традиційних та нетрадиційних форм фізичного виховання; застосування засобів психофізіологіч­ного впливу на організм школярів; проведення самостійних тренувальних занять у вільний час) та адекватних методів ціле­спрямованого впливу на процеси розвитку особистості під час позаурочної діяльності (психофізичне тренування; психо­технічні ігри; елементи традиційних форм фізичного вихован­ня та професійно-прикладної фізичної підготовки; вправи не­традиційних форм фізичного виховання, зокрема вправи, що поліпшують мозковий кровообіг, зорова, ізометрична та неси­метрична гімнастика).

Важливим завданням сучасної школи є проведення профе­сійної орієнтації учнів. Вона має враховувати здібності шко­лярів, стан здоров'я (зокрема, наявність і особливості пере­бігу хронічних захворювань), особисті прагнення, перспекти­ви щодо подальшого адекватного навчання і працевлаштування, психологічну та фізичну схильність до того або іншого виду професійної діяльності.

До основних етапів проведення професійної орієнтації та професійного відбору належать:

• вивчення стану здоров'я та адаптаційних ресурсів організму;

• визначення ключових для професії, яка вивчається, психо­фізіологічних функцій на підставі аналізу літературних да­них, хронометражних спостережень за трудовим процесом та ходом занять з виробничого навчання;

• проведення експертної оцінки професійної значущості психофізіологічних функцій та фізичних якостей за участі висококваліфікованих фахівців, фізіологів, гігієністів, майстрів виробничого навчання.

• підбір адекватних, інформативних, надійних і водночас прос­тих за рівнем виконання методик дослідження професійно значущих функцій;

• урахування мотиваційної спрямованості, індивідуально-типо­логічних і нервово-психічних особливостей організму та вихідного рівня розвитку ключових функцій;

• зіставлення отриманих результатів з вимогами професіо-грами та психофізіограми спеціальності, яка вивчається; ^

науково обгрунтоване прогнозування успішності професій­ного навчання та подальшої професійної діяльності. Найпоширенішими методами проведення професійного відбору і, отже, прогнозування успішності професійного на­вчання та майбутньої професійної діяльності є: методика виді­лення меж фізіологічних коливань стану критеріальних функцій з визначенням типів рефлекторних реакцій та їх по­дальшою оцінкою, векторний аналіз професійної перспектив­ності, методика бальної оцінки рівня розвитку ключових про-фесійнозначущих функцій з визначенням прогнозу успішності професійного навчання, прогнозування професійної придат­ності на основі фундаментальних положень нечіткої логіки.

Виділення меж фізіологічних коливань стану критеріаль­них функцій та визначення типу рефлекторних реакцій організму дозволяють виявити осіб з високим, середнім та низьким рівнем розвитку ключових професійнозначущих функцій, визначити як індивідуальний характер їх формуван­ня, так і загальні закономірності фізіологічних реакцій, зу­мовлені особливостями віку і статі.

Векторний аналіз професійної перспективності є найбільш наочним методом професійного відбору учнів і надає мож­ливість визначити особливості індивідуального розвитку кри­теріальних функцій з подальшим графічним зображенням профілю психофізіологічного розвитку організму школярів.

Визначення успішності професійного навчання на підставі бальної оцінки рівня розвитку ключових професійнозначущих функцій передбачає проведення дослідження особливостей розвитку критеріальних характеристик функціонального ста­ну організму, власне бальну оцінку ступеня розвитку ключо­вих функцій та узагальнене визначення прогнозу успішності професійного навчання і подальшої професійної діяльності (табл. 95).

Прогноз успішності професійного навчання розраховують за формулою:

де Р — прогноз успішності (%);

Е _факт. — фактична сума балів;

Е _теор. — теоретично можлива сума балів.

Критерії оцінки отриманих результатів:

понад 60 % — висока успішність професійного навчання;

40—60 % — середня успішність професійного навчання;

до 40 % — низька успішність професійного навчання.

Застосування в ході процесу прогнозування професійної придатності фундаментальних положень нечіткої логіки на­дає можливість подати взаємозв'язок між показниками фун­кціонального стану організму і успішністю професійної діяль­ності у вигляді певних співвідношень лінгвістичних змінних, визначити певні бази даних та формалізувати експертну про­гностичну інформацію за допомогою нечітких матриць знань з використанням автоматизованих експертних систем.

У системі охорони здоров'я дітей і підлітків суттєве місце належить лікареві (медичній сестрі, фельдшерові) дитячого дошкільного закладу і школи або прикріпленим до них медич­ним працівникам територіальної поліклініки. їхніми обов'яз­ками є участь у проведенні медичних оглядів, медичний конт­роль за режимом навчальних занять та організацією вихован­ня, проведення профілактичних заходів, спрямованих на запобігання інфекційним захворюванням, надання невідклад­ної медичної допомоги, контроль за дотриманням санітарно-гігієнічного режиму приміщень, харчуванням дітей у школі, якістю і зберіганням продуктів у шкільній їдальні. Медичні працівники щороку проводять медичний огляд дітей та на кож­ного з них ведуть індивідуальний обліковий медичний доку­мент. На підставі даних про стан здоров'я дитини вирішують­ся питання про її звільнення від занять фізичною культурою, іспитів, взяття на диспансерний облік тощо.

8.4. ГІГІЄНІЧНІ ВИМОГИ ДО ПЛАНУВАННЯ ТА БЛАГОУСТРОЮ ДИТЯЧИХ ЗАКЛАДІВ

До дитячих закладів належать дитячі дошкільні (ясла, ди­тячі садки та ін.), дитячі освітні (загальноосвітні і спеціалізо­вані школи — ліцеї, гімназії — різного типу та ін.) та по­зашкільні (палаци, будинки дітей та юнацтва, літні табори та ін.) заклади.

Розміщення дитячих закладів має бути поблизу від місць проживання відповідних контингентів дитячого та підлітково­го населення. Для дошкільних закладів радіус обслуговування повинен складати 0,3—0,5 км, для школярів молодших класів — до 0,5 км, для школярів середніх класів — до 1 км; для шко­лярів старших класів — до 1,5 км, у сільській місцевості (за умови організованого підвезення дітей спеціально виділеним і придатним транспортом) — до 3 км.

Земельні ділянки, де розташовані заклади для дітей і підлітків, за своїми розмірами мають відповідати гігієнічним нормати­вам, їх слід розміщувати в екологічно найпридатніших місцях, на певному віддаленні від джерел забруднення атмосферного повітря, шуму та великих транспортних магістралей. Найдоціль­ніше розташовувати ці заклади внутрішньоквартально.

Розміщуючи відповідні заклади, слід ураховувати не­обхідність забезпечення основних приміщень і відкритих ігро­вих та інших майданчиків не менш як тригодинною безперерв­ною інсоляцією.

Внутрішнє планування дитячих дошкільних закладів має бути таким, аби були створені необхідні умови для дотримання прин­ципу групової ізоляції, забезпечення можливості рухової ак­тивності дітей, створення сприятливого повітряного і тепло­вого середовища, достатньої освітленості тощо. Площа озеле­нення земельних ділянок має становити не менше ніж 15—17 м² на одне місце, тобто понад 50 % усієї їх площі. Зменшення цього нормативу можливе тільки тоді, коли ділянка дитячого закладу безпосередньо межує з лісовими або парковими те­риторіями.

На території земельної ділянки дитячого дошкільного за­кладу слід передбачити наявність групових майданчиків для дітей різного віку, загального фізкультурного майданчика, го-роду-ягідника, господарчої зони та пішохідних доріжок.

Перелік основних приміщень дитячого дошкільного закла­ду і дані щодо їх розрахункової площі наведено в табл. 96.

Таблиця 96

Основні приміщення дитячого дошкільного закладу

Під час планування ділянок під освітні заклади для дітей шкільного віку вихідним є забезпечення насамперед раціо­нального функціонального зонування території і достатньої площі відповідних зон. Площа земельної ділянки навчально-виховних закладів (шкіл) має відповідати нормативним зна­ченням, наведеним у табл. 97.

До сучасних типів загальноосвітніх шкіл належать такі: по­чаткові, основні та середні школи, гімназії та ліцеї.

Навчальні будівлі загальноосвітніх шкіл розміщуються не ближче ніж 2,5 м від червоної лінії земельної ділянки, по пери­метру якої передбачається захисна зелена смута (дерева, кущі) завширшки не менш як 1,5 м, а з боку вулиць — не менш як 3 м.

На ділянках навчального закладу мають бути розташовані такі функціональні зони: навчальна, навчально-дослідна (на­вчально-виробнича), фізкультурно-спортивна, господарча, житлова (за наявності гуртожитків, спальних корпусів тощо) та зона відпочинку. Фізкультурно-спортивну зону бажано роз­міщувати таким чином, аби вона не проглядалася з вікон на­вчальних класів (особливо початкових).

Висота будівель загальноосвітніх шкіл не повинна перевищу­вати трьох-чотирьох поверхів, висота поверхів (від підлоги до підло­ги вищерозташованого поверху) має бути не меншою ніж 3,6 м, висота лекційних приміщень (на 50 місць і більше), актових залів, фізкультурно-спортивних споруд — не меншою ніж 4,2 м.

Забудова навчально-виховних закладів здійснюється за трьо­ма основними системами: компактній (централізованій), блочній (секційній) та павільйонній (децентралізованій). Набір і взаєморозташування приміщень залежать від типу закладу.

Проте нині сучасні середні школи будуються переважно за блочною (секційною) структурою. Така структура передбачає можливість розміщення дітей різних вікових груп в окремих блоках, разом з тим, загальношкільні приміщення об'єднуються в окремий блок.

У складі шкільних будівель мають бути передбачені 3 групи при­міщень — основні (навчальні кабінети, класні кімнати, лабораторії, навчальні майстерні, спортивний зал), допоміжні (бібліотека, рек­реаційні приміщення, їдальня, буфет, актовий зал, комори, складські приміщення, туалети та ін.) та службові (кабінети для адміністрації, вчительські, медичний кабінет та ін.) приміщення.

Більшу частину часу учні перебувають у класних кімнатах або навчальних кабінетах, які мають відповідати певним гігієнічним вимогам (табл. 98).

Площа класу має бути не меншою ніж 50 м², навчального кабінету — 50—60 м², мінімальна площа на одного учня в цих кімнатах становить 1,25 м². Найкраща форма класної кімна­ти— прямокутна (глибина 6—6,3 м, довжина — 8—8,4 м) із співвідношенням глибини до ширини 3:4. Відстань від першо­го ряду парт до дошки має складати 1,6—2 м, висота стелі — З—3,5 м. Розміщення вікон — лівобічне, кут розгляду (кут між лінією погляду і площиною класної дошки в горизонтальній площині) має бути не меншим як ЗО—35°. Площа вчительської визначається з розрахунку 1,5—2,5 м² на один клас.

При спортивних залах, дані щодо розмірів яких наведено в табл. 99, мають бути дві роздягальні площею по 16 м² кожна, дві душові — по 3 м² кожна та два туалети — по 2 м² кожний.

У школах, які містять більше ніж 20 класів, влаштовують два гімнастичні зали, в тому числі один (на 144 м²) — для занять з учнями молодших класів.

Актовий зал розраховують на одночасне перебування в ньому не менш як 25 % учнів від загальної кількості їх, пло­щею по 0,6 м² на кожного присутнього.

Кількість місць в обідніх залах їдалень у загальноосвітніх школах установлюється з розрахунку одне місце на трьох учнів. Площа обіднього залу в цих закладах установлюється з розра­хунку 1,4 м² на одне місце.

У кожному навчальному закладі, мають бути розташовані приміщення медичного обслуговування, до складу яких вхо­дять: терапевтичний кабінет (площею не менш як 16 м²), про­цедурна (10 м²), фізіотерапевтичний кабінет (18 м²), стомато­логічний кабінет (16 м²), кімната психофізіологічного розван­таження (18 м²). Терапевтичний кабінет може бути використаний і як офтальмологічний. Для цього треба, щоб довжина однієї з його стін була не меншою ніж 5,8 м.

Санітарно-технічне об­ладнання будівель і окремих приміщень дитячих закладів має забезпечувати режим мікроклімату і повітряного середовища, що відповідає гігієнічним вимогам.

Нормативні значення тем­ператури повітря в приміщен­нях дошкільних закладів та за­гальноосвітніх шкіл наведено в табл. 100.

Забезпечення потрібного рівня освітленості приміщень та їх ультрафіолетового опро­мінення досягається шляхом дотримання відповідних за­ходів як під час будівництва дитячих закладів, так і під час їх експлуатації. Одним із таких заходів є оптимальна орі­єнтація вікон (табл. 101).

Будівельними нормами встановлено такі значення коефіціє­нта природного освітлення (КПО): в класних кімнатах не мен­ше ніж 1,5 %, в кабінетах креслення і малювання не менше ніж 2 %. За результатами гігієнічних досліджень вважається, що значення КПО мають бути ще більшими і сягати 2,5—5 %.

У основних приміщеннях дитячих закладів, де підвищене зорове навантаження, світловий коефіцієнт має бути 1:4 або більше. В інших приміщеннях він може складати 1:5—1:6. Відстань між вікнами (ширина простінків) не повинна бути більшою ніж 0,5 м.

При однобічному розташуванні вікон коефіцієнт заглиб­лення (відношення глибини кімнати до відстані від підлоги до верхнього краю вікна) не повинен бути більшим як 2 м². Якщо глибина приміщення становить більше ніж 6—6,5 м, виникає потреба у двобічному природному освітленні. Аби не заважа­ти вільному проникненню зовнішнього світла до приміщень, протилежні будівлі мають розташовуватися від будівлі дитя­чого закладу на відстані не менше ніж 2,5—3 їх висоти.

Важливе значення має колір огороджувальних поверхонь та обладнання, від якого залежить коефіцієнт відбиття. Білий колір відбиває 80—90 % світлових променів, жовтий та світло-блакитний — 70—80 %, зелений — 60 %, світло-коричневий, темно-рожевий — ЗО—45 %, темно-зелений — 22—25 % світло­вих променів. Має бути забезпечена певна контрастність співвідношення яскравості поверхонь: 1:7 (зошит — вікно), •1:12 (класна дошка — вікно), 4:1 (зошит — парта).

Нормативи штучного освітлення приміщень наведено в табл. 102.

У приміщеннях дитячих дошкільних закладів слід використо­вувати світильники, що забезпечують освітлення відбитим або розсіяним світлом, яскравість яких не перевищує 2000 Кд/м².

У разі застосування комбінованого освітлення приміщень (природне та штучне) оптимальне співвідношення між світло­вими потоками від вікна і від джерела штучного освітлення становить 2:1.

Для приміщень навчальних закладів встановлено розрахун­кові і певні гігієнічні вимоги щодо повітрообміну (табл. 103).

Серед головних принципів розташування мережі поза­шкільних закладів слід відзначити принцип ступінчастості, який передбачає забезпечення умов для організації поза­шкільних занять та дозвілля за рахунок гурткової діяльності в загальноосвітніх установах і дворових клубах (І ступінь), у палацах і будинках дітей та юнацтва (II ступінь), у спеціалізо­ваних позанавчальних закладах, зокрема в дитячо-юнацьких спортивних, музичних та художніх школах, центрах науково-технічної творчості (III ступінь).

Територія земельної ділянки типових позашкільних закладів має передбачати наявність таких зон: спортивної, навчально-дослідної, господарчої, зелених насаджень і відпочинку та ат­ракціонів.

Провідним критерієм вибору будівлі позашкільного закла­ду є одночасна місткість із розрахунку числа дітей, які займа­ються в ньому протягом одного дня в одну зміну. Максимальна поверховість будівлі не повинна перевищувати трьох по­верхів.

Серед основних груп приміщень позашкільних закладів слід виділити гурткові приміщення, спортивний блок, приміщення для масово-методичної роботи, адміністративно-господарчі приміщення, блок обслуговування. Головне правило розміщен­ня гуртків: одна навчальна група — одне приміщення.

Оптимальною орієнтацією навчальних приміщень у зимо­вий період року слід вважати південно-східну, припустимою — південну та південно-західну; в осінній та весняний періоди — оптимальною є південна, припустимою — східна, південно-східна або південно-західна. Освітленість робочих місць у ка­бінетах позашкільних закладів має бути в межах 300—350 лк, у спортивних залах — 200 лк, в ізостудіях, кабінетах крою та шиття — 400 лк. Оптимальна температура приміщень — 18— 22 °С, відносна вологість повітря — 40—60 %, швидкість руху повітря — 0,1—0,2 м/с. Комплексний аналіз психофізіологіч­ного стану і працездатності школярів дозволяє рекомендувати як найбільш доцільне світло-оранжеве пофарбування стін, що дозволяє здійснити зміну звичної для школярів обстановки на більш яскраву, колоритну та збудливу і, отже, сприяє підви­щенню ефективності проведення позаурочних занять.

Літній табір повинен мати окрему земельну ділянку в приміській, екологічно чистій зоні. Необхідна площа табору розраховується, виходячи з нормативу 200—250 м² на одну особу, яка перебуває в ньому. Проте, якщо табір розміщуєть­ся безпосередньо поблизу курортних зон, садів або лісопарків, якими можна користуватися, площа ділянки може бути змен­шена до 100 м² на одну особу.

Доцільно, щоб літній табір мав такі функціональні зони: спальну та культурно-масового призначення, спортивну, гос­подарчу та службово-адміністративну. До господарчої зони має бути передбачений окремий в'їзд. Кожен літній табір пови­нен мати медичний пункт з ізолятором, що розрахований на перебування в ньому до 1,5 % від загальної кількості дітей.

8.5. ГІГІЄНІЧНІ ВИМОГИ ДО ОБЛАДНАННЯ ДИТЯЧИХ ЗАКЛАДІВ

Анатомо-фізіологічні вікові особливості дитячого організ­му, а також потреба у проведенні ефективного навчального процесу, відпочинку та виховної роботи з дітьми зумовлюють необхідність використання в дошкільних та шкільних закла­дах обладнання, яке відповідало би певним гігієнічним вимо­гам. Ці вимоги враховують насамперед особливості процесів формування зорового аналізатора та опорно-рухового апара­ту, підтримання робочої пози тощо.

Слід зазначити, що з віком у дітей відбуваються зміни у ве­личині нахилу тіла. Так, якщо у школярів молодших класів го­лова має середній нахил по відношенню до горизонтальної пло­щини 45°, а грудний відділ хребта — 55°, то в старшокласників ці показники становлять відповідно 33 та 48°. Нормальною вва­жається поза, за якої забезпечуються стійка рівновага тіла, нор­мальна діяльність серцево-судинної, дихальної та травної сис­тем, зорового та слухового аналізаторів. Тому розміри дитячих та шкільних меблів мають бути стандартними і відповідати нор­мативним вимогам, наведеним у табл. 104 та 105.

Столи, стільці та парти повинні мати кольорове маркіру­вання, що відповідає певній групі і яке можна було б бачити збоку від проходу між ними. Маркірування роблять у формі кола діаметром 25 мм або горизонтальної смужки завширшки 20 мм. На партах (на нижній поверхні кришки та стільці — сидінні) роблять позначку у вигляді дробу, в чисельнику яко­го пишуть літеру, що визначає групу меблів, а в знаменни­ку — діапазон довжини тіла дітей, для яких призначені меблі (наприклад,). Під час добору і використання учнівсь­ких столів і стільців, їх переміщення та функціонального об'єд­нання тощо слід керуватися нормативними значеннями ос­новних розмірів, наведеними в табл. 106.

Необхідно витримувати і правильне співвідношення між столами і стільцями, яке регламентується величинами дистанції сидіння, дистанції спинки та диференції (мал. 39).

Дистанція сидіння (відстань від заднього краю столу до пе­реднього краю сидіння в горизонтальній площині) має бути від'ємною, тобто сидіння стільця має заходити за край столу на 3—4 см (для групи А), 5—б см (для груп Б і В) та 7—8 см (для груп ГІД).

Дистанція спинки (відстань від заднього краю столу до спин­ки стільця в горизонтальній площині) має перевищувати пе-редньозадній діаметр грудної клітки в межах 3—5 см.

Диференція (відстань від заднього краю столу до сидіння у вертикальній площині) має перевищувати на 5—б см відстань від площини сидіння до ліктя вільно опущеної руки школяра, який сидить.

Під час розміщення учнівських столів і стільців у класах та навчальних кабінетах у перших трьох рядах слід розташувати столи менших розмірів, в останньому ряді — найбільших для даного класу розмірів. Вимоги до окремих параметрів розмі­щення меблів у класі такі: відстань від першого ряду парт до дошки повинна становити 2,4—2,6 м, розрив між рядами парт — 0,6—0,8 м, між першим рядом парт і зовнішньою стіною — 0,6— 0,7 м, між третім рядом і внутрішньою стіною — 0,5—0,6 м, між задньою стіною і останнім рядом парт — 0,4—0,5 м.

Якщо навчальні кімнати мають не прямокутну, а квадратну конфігурацію і меблі в них виставляються в 4 ряди, відстань від дошки до перших парт (столів) має бути не меншою ніж З м, розрив від парт першого ряду до зовнішньої стіни пови­нен становити 0,8—1 м, між рядами парт — 0,6 м.

Нижній край класної дошки має бути на відстані 75—80 см від підлоги для учнів молодших класів і 80—90 см — для учнів середніх та старших класів.

Дата добавления: 2016-03-26 | Просмотры: 607 | Нарушение авторских прав