АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Зміст теми: Тактика ведення пацієнта з серцевою недостатністю

Під СН розуміють патофізіологічний стан, за якого насосна функція серця не може задовольняти потреби метаболізму тканин.

З клінічної точки зору ХСН – це синдром, типовими рисами якого є зниження толерантності до фізичних навантажень, затримка в організмі рідини, прогресуючий характер та обмеження тривалості життя.

Класифікація серцевої недостатності, запропонована Українською асоціацією кардіологів:

I. Гостра серцева недостатність:

гостра лівошлуночкова недостатність; гостра правошлуночкова недостатність; гостра недостатність лівого передсердя; гостра судинна недостатність (непритомність, колапс, шок).

II. Хронічна серцева недостатність:

(клінічні стадії: СН І; СН ІІА; ІІБ; ІІІ відповідають критеріям І, ІІА, ІІБ, ІІІ стадій хронічної недостатності кровообігу за класифікацією М.Д.Стражеска і В.Х.Василенка (1935 р.)

СН І – перша стадія (початкова, прихована); виявляється лише при фізичному навантаженні (задишка, тахікардія, втомлюваність); у спокої гемодинаміка та функції органів не порушені;

СН ІІ – виражена тривала недостатність кровообігу; порушення гемодинаміки (застій у малому та великому колі кровообігу тощо), порушення функції органів та обміну речовин наявні у спокої;

період А – початок стадії, порушення гемодинаміки виражене помірно; відзначають порушення функції серця або тільки якогось з його відділів;

період Б – кінець тривалої стадії: глибокі порушення гемодинаміки, потерпає вся серцево-судинна система;

СН ІІІ – кінцева, дистрофічна недостатність кровообігу; тяжке порушення гемодинаміки, стійки зміни обміну речовин та функцій органів, незворотні зміни структури тканин та органів.

Варіанти серцевої недостатності:

- із систолічною дисфункцією ЛШ: ФВ ЛШ 45% і менше;

- із збереженою систолічною функцією ЛШ: ФВ ЛШ більше 45%

(див. алгоритм нижче).

Функціональні класи пацієнтів за критеріями Нью-Йоркської Асоціації серця (NYHA):

І ФК – пацієнти із захворюванням серця, в яких виконання звичайних фізичних навантажень не викликає задишки, втоми чи серцебиття;

ІІ ФК – пацієнти із захворюванням серця та помірним обмеженням фізичної активності. Задишку, втому, серцебиття спостерігають при виконанні звичайних фізичних навантажень;

ІІІ ФК – пацієнти із захворюванням серця та вираженим обмеженням фізичної активності. У стані спокою скарги відсутні, але навіть при незначних фізичних навантаженнях виникають задишка, втома, серцебиття;

IV ФК – пацієнти із захворюванням серця, в яких будь-який рівень фізичної активності спричиняє зазначені вище суб’єктивні симптоми. Останні виникають також у стані спокою.

Стадія ХСН відображає етап клінічної еволюції даного синдрому, тоді як ФК пацієнта є динамічною характеристикою, що може змінюватися під впливом лікування. Визначення варіантів ХСН (із систолічною дисфункцією або зі збереженою систолічною функцією ЛШ) можливе лише за наявності відповідних даних ехокардіографічного дослідження.

ХСН – патофізіологічний стан, при якому серце внаслідок порушення насосної функції не може задовольняти потреби метаболізму тканин; клінічний синдром, типовими ознаками якого є прогресуючі зниження толерантності до фізичних навантажень, затримка в організмі рідини та зменшення тривалості життя.

Етіологія.

Головними причинами ХСН є ІХС, артеріальна гіпертензія, дилатаційна кардіоміопатія; дифузний міокардит; кінцеві клінічні стадії аортальних вад, мітральної недостатності (див. алгоритм нижче). Клінічні стани, при яких може виявлятися ХСН зі збереженою систолічною функцією ЛШ: аортальний стеноз; рестриктивні ураження міокарда; тахісистолія; мітральний стеноз, міксома, тромб лівого передсердя; констриктивний перикардит; ексудативний перикардит (при значному випоті); трикуспідальний стеноз; мітральний стеноз, констриктивний перикардит.

Патогенез.

При перевантаженні об’ємом, тиском або при первинному ураженні міокарда активуються симпато-адреналова і ренін-ангіотензинова системи, які сприяють компенсаторній тахікардії, гіпертрофії міокарда та помірній дилатації серця. При прогресуванні ХСН гіпертрофія міокарда призводить до підвищення діастолічної ригідності лівого шлуночка, дилатація серця – до ремоделювання серця та систолічної дисфункції, стійка тахікардія – до підвищення енергетичних витрат серця, що призводить до зниження серцевого викиду та запуску нового кола змін в організмі.

Активація симпато-адреналової системи викликає периферичну вазоконстрикцію, яка спочатку підтримує нормальний рівень АТ і перфузії органів, а в міру прогресування ХСН обумовлює ішемію органів. Вазоконстрикція в артеріальному руслі збільшує периферичний опір і постнавантаження, у венозному руслі – венозне повернення крові і переднавантаження. Зниження перфузії та ішемія нирок, підвищення активності симпато-адреналової системи стимулюють вироблення реніну юкстагломерулярним апаратом нирок, який активує утворення ангіотензину I. Ангіотензин I під випливом АПФ перетворюється в ангіотензин II, який підвищує тонус судин, погіршуючи перфузію тканин, стимулює секрецію альдостерону корою наднирників. Гіперпродукція альдостерону посилює реабсорбцію натрію і води в ниркових канальцях, що призводить до збільшення ОЦК та підвищення навантаження на серце, затримки в організмі натрію і води та появи набряків. Підвищення осмолярності плазми через збільшення реабсорбції натрію в ниркових канальцях стимулює продукцію в ядрах гіпоталамусу антидіуретичного гормону, який посилює реабсорбцію води на рівні дистальних канальців і збірних трубочок, що також призводить до підвищення ОЦК і збільшення набряків.

У хворих з ХСН порушується вазорегуляторна функція ендотелію, знижується роль вазодилатуючих (брадикініну, простацикліну, оксиду азоту) і посилюється значення вазоконстрикторних факторів (ендотеліну I). Зменшується секреція передсердного натрійуретичного гормону і збільшується концентрація в крові ендогенного дигіталісоподібного чинника, який сприяє накопиченню в гладком’язових клітинах судин і в кардіоміоцитах іонів натрію і кальцію. На ранніх стадіях ХСН накопичення кальцію в кардіоміоцитах грає компенсаторну роль, збільшуючи скорочувальну здатність міокарда. На пізніх стадіях ХСН перевантаження кардіоміоцитів кальцієм порушує механізм діастолічного розслаблення міокарда шлуночків і стає фактором прогресування ХСН. При ХСН виявляється підвищення рівня циркулюючих і тканинних цитокінів, які стимулюють міокардіальний фіброз, що ще більше змінює структуру і погіршує роботу серця.

Клініка.

Діагноз ХСН базується на клінічних та інструментальних критеріях (див. алгоритм нижче). До суб'єктивних клінічних симптомів, що дають підстави припускати наявність ХСН, відносяться задишка при фізичному навантаженні; слабкість, втомлюваність; кашель при фізичному навантаженні та/або в положенні лежачи; нічна пароксизмальна задишка; ортопное; олігурія. Можуть виникати симптоми з боку шлунково-кишкового тракту (важкість у животі, нудота, запори, анорексія та ін.) та центральної нервової системи (сонливість, збудження, дезорієнтація – як правило, у разі кінцевої клінічної стадії ХСН).

До об'єктивних клінічних ознак ХСН відносяться двобічні периферичні набряки; гепатомегалія; набухання та пульсація яремних вен; асцит, гідроторакс (частіше правобічний або двобічний); двобічні крепітувальні хрипи; тахіпное; тахісистолія, тахіаритмія; альтернуючий пульс; збільшення розмірів серця, ІІІ протодіастолічний тон (мелодія «ритму галопу»); IV пресистолічний тон (при діастолічній ХСН); акцент ІІ тону над легеневою артерією.

Діагностика

Основні методи інструментальної діагностики ХСН (див. алгоритм нижче): ехокардіографія (основна роль в об'єктивізації ХСН); рентгенографія грудної клітки (оцінка розмірів серця (кардіоторакальний індекс); встановлення наявності та вираженості застійних явищ у легенях; диференційна діагностика із захворюваннями дихальної системи; діагностика та контроль ефективності лікування з приводу ускладнень ХСН). Електрокардіографія (наявність патологічних змін: ознаки вогнищевого кардіосклерозу, гіпертрофії відділів серця, блокад, тахіаритмій) не є діагностичним критерієм ХСН, оскільки вони можуть бути у хворих без порушення насосної функції серця, однак їх виявлення у пацієнтів з ХСН може бути важливим для визначення етіології та обтяжуючих чинників перебігу захворювання.

Крім того використовуються додаткові методи інструментального дослідження при ХСН: магнітно-резонансне дослідження серця, радіонуклідна вентрикулографія, тест із 6-хвилинною ходьбою, стрес-ехокардіографія з низькими дозами добутаміну, оцінка функції зовнішнього дихання. Коронарну ангіографію застосовують з метою визначення показань для реваскуляризації міокарда у хворих на ХСН із стенокардією; у пацієнтів з рефрактерною ХСН у разі неможливості здійснити диференційну діагностику між коронарогенним та некоронарогенним її походженням за допомогою інших інструментальних методів; у хворих на ХСН, яким показана хірургічна корекція мітральної регургітації та/або аортальної вади серця).

Лікування (див. алгоритм нижче).

Завдання лікування хворих на ХСН:

• Усунення або корекція етіологічного фактора ХСН.

• Забезпечення максимально можливого рівня якості життя через:

а) усунення або зменшення клінічних симптомів ХСН;

б) зменшення кількості повторних госпіталізацій хворого з приводу
декомпенсації кровообігу;

• Збільшення тривалості життя:

Велике значення в лікуванні ХСН придається модифікації способу життя: відмові від паління та вживання алкоголю, раціональному харчуванню, обмеженню споживання харчової солі не більше 3 г на добу (виключення з раціону солоних продуктів, відмова від досолювання готової їжі). У хворих з гемодинамічно стабільною ХСН рекомендується помірне обмеження споживання рідини (до 1,5-2 л на добу), – при декомпенсованій ХСН істотне обмеження (не більше 1-1,2 л на добу). Бажаний самоконтроль маси тіла – не менше 2-3 разів на тиждень – з наступною корекцією, в разі необхідності, прийом діуретиків. Обов’язковим є режим обмеженої фізичної активності: істотне зменшення фізичної активності (ліжковий або палатний режим) – при гострій та декомпенсованій (з явищами вираженої гіперволемії) ХСН; і регулярне щоденне виконання фізичних навантажень, що не супроводжується задишкою та підвищенням серцебиття – при гемодинамічно стабільній ХСН. Регулярне виконання ізотонічних динамічних навантажень помірної інтенсивності (аеробних) показане під спільним наглядом спеціаліста з лікувальної фізкультури та кардіолога пацієнтам з гемодинамічно стабільною, медикаментозно контрольованою ХСН ІІ або ІІІ ФК. Зважаючи на значну (20-40%) поширеність розладів депресивного характеру при ХСН, слід мати на увазі доцільність консультування психотерапевтом пацієнтів з підозрою на їх наявність.

Хворі повинні отримувати комплексну фармакотерапію.

1. Інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту (іАПФ) показані всім хворим з ФВ ЛШ <40-45%, незалежно від наявності у них клінічних проявів СН (І-IV ФК за NYHA) протягом невизначено тривалого часу. Тривалий прийом ІАПФ поліпшує виживання хворих, сприяє зменшенню клінічної симптоматики, покращує толерантність до фізичних навантажень та зменшує ризик повторних госпіталізацій у хворих з ХСН і систолічною дисфункцією ЛШ. У пацієнтів із безсимптомною систолічною дисфункцією ЛШ тривале лікування ІАПФ істотно знижує ризик переходу останньої у клінічно маніфестовану ХСН. До абсолютних протипоказань до призначення іАПФ відносяться вагітність, лактація, білатеральний стеноз ниркових артерій та ангіоневротичний набряк (або інші алергічні прояви) при застосуванні в минулому будь-якого препарату із зазначеної групи, критичний аортальний стеноз, рівень К+ у плазмі >5,0 ммоль. Відносними протипоказаннями до призначення ІАПФ при ХСН є величини креатиніну плазми >220 мкмоль/л та/або ШКФ <30 мл/хв.

ІАПФ починають застосовувати в мінімальних дозах, які титрують до цільових. Якщо з певних причин (виникнення гіпотензії, гіперкаліємії, прогресування азотемії тощо) досягти цільової дози іАПФ неможливо, для підтримувального лікування застосовують найвищу дозу препарату, яка переноситься.

Побічної дії ІАПФ: гіпотензія, сухий кашель, гіперкаліємія, зниження азотовидільної функції нирок, ангіоневротичний набряк. Найчастіше при ХСН та/або систолічній дисфункції ЛШ використуються ІАПФ:

Правила призначення й контролю лікування ІАПФ та АРА ІІ:

1. Відмінити активну діуретичну терапію або знизити дозу діуретиків упродовж 24 год.

2. Відмінити або зменшити дози препаратів із системною вазодилатуючою дією (насамперед нітратів).

3. Не починати лікування при рівнях систолічного АТ <90 мм рт. ст., К+ плазми >5,0 ммоль/л, креатиніну плазми >220 мкмоль, супутньому прийомі калійзберігаючих діуретиків, нестероїдних протизапальних засобів.

4. Після прийому початкової, а також кожної наступної (на етапах титрування) дози ІАПФ рекомендувати хворому залишатись у ліжку 2-3 год, упродовж яких щогодини вимірювати АТ і контролювати стан пацієнта.

5. Вимірювати АТ, рівень К+ та креатиніну плазми через 1-2 тиж після кожного наступного збільшення дози ІАПФ, потім – через 3 міс підтримувального лікування і надалі –кожні 6 міс.

Лікування ІАПФ починають з мінімальних доз, які поступово підвищують (титрують) до так званих цільових (максимальних бажаних) доз.

2. Діуретики (салуретики) показані хворим на ХСН, в яких має місце затримка рідини в організмі, що проявляється ознаками легеневого застою та периферичним набряковим синдромом. Профілактичний прийом діуретиків показаний пацієнтам зі стабільними гемодинамічними показниками та схильністю до гіперволемії, тобто з попереднім набряковим синдромом, який був усунутий за допомогою активної терапії діуретиками.

Прийом діуретиків слід комбінувати з іАПФ або БРА за відсутності протипоказань до призначення останніх. Активну терапію дiуретиками застосовують у хворих з клінічними ознаками затримки рідини в організмі, домагаючись її повного усунення. Використовують діуретики в дозах, які забезпечують збільшення діурезу зі зменшенням маси тіла приблизно на 1 кг щодоби при відповідному від'ємному балансі між кількістю спожитої та виділеної рідини. В активній фазі лікування обмежується вживання з їжею хлориду натрію (не більше 1,5 г на добу) та загальної кількості рідини (не більше 1,0 л на добу), а також має здійснюватися регулярний контроль АТ, рівня електролітів (Na⁺, K⁺, Mg²⁺), креатиніну плазми, гематокриту.

Заходи, що можуть застосовуватися у разі недостатньої відповіді при терапії діуретиками:

ü Застосування петльового діуретика внутрішньовенно.

ü Комбінування петльового діуретика з гідрохлоротіазидом.

ü Призначення петльового діуретика 2 рази на добу.

ü Додаткове призначення метолазону під контролем креатиніну та електролітів плазми крові.

ü Застосування в комбінації з петльовим діуретиком інфузій допаміну.

Підтримуюча фаза терапії сечогінними передбачає регулярний прийом діуретика (комбінації діуретиків) у режимі, який забезпечує підтримання еуволемічного стану, досягнутого під час активної фази лікування (основний критерій підтримання такого стану – стабільна маса тіла).

Калійзберігаючі діуретики (КЗД) використовують в активній фазі діуретичної терапії для подолання і профілактики гіпокаліємії, гіпомагніємії та посилення діуретичної відповіді. Незалежно від особливостей механізму дії КЗД пригнічують активну реабсорбцію Na+ і водночас зменшують екскрецію калію та магнію.

У сучасному лікуванні ХСН серед КЗД перевага надається антагоністам альдостерону (АА). Призначення зазначених агентів (спіронолактон) у якості КЗД в активній фазі діуретичної терапії слід відрізняти від стратегії їх застосування в малих дозах, спрямованої на поліпшення довгострокового прогнозу виживання пацієнтів з ХСН (спіронолактон або еплеренон).

Контроль безпечності лікування КЗД полягає в періодичній оцінці рівнів калію та креатиніну з відповідною у разі необхідності корекцією їх дози до стабілізації рівня К+ у плазмі.

Дози діуретиків, що можуть застосовуватися при ХСН: фуросемід перорально 20-40 мг або в/в 20-40 мг, при необхідності – до 200 мг; торасемід 5-20 мг перорально або10-20 мг в/в гідрохлоротіазид 25-50 мг; метолазон 2,5-10 мг.

3. b-адреноблокатори (ББ) необхідно призначати всім пацієнтам (за винятком протипоказань і випадків непереносимості) з клінічними проявами ХСН, зумовленої ІХС або дилатаційною кардіоміопатією (ДКМП), та ФВ ЛШ <40-45%, які вже отримують лікування ІАПФ.

Тривалий прийом ББ покращує виживання, функцію ЛШ, зменшує клінічну симптоматику, покращує функціональний стан пацієнтів та зменшує потребу в їх повторних госпіталізаціях. Бета-адреноблокатори, які можуть застосовуватися із зазначеною метою у хворих з ХСН, – це бісопролол, карведилол, метопрололу сукцинат CR/XL та небіволол. Найбільший рівень доказів щодо ефективності у хворих з низькою ФВ ЛШ (<25 %) має карведілол.

Протипоказання до призначення b-адреноблокаторів: бронхіальна астма, клінічно маніфестований бронхообструктивний синдром, ЧСС < 55-60/хв, синдром слабкості синусового вузла, атріовентрикулярні блокади ІІ або ІІІ ступеня, облітеруюче ураження артерій кінцівок, ознаки якого проявляються у стані спокою, систолічний АТ < 90 мм рт. ст.

Починати лікування ББ не слід у хворих на ХСН з клінічними ознаками затримки рідини в організмі, що потребують активної терапії діуретиками. Недотримання цього правила може спричинити збільшення вираженості симптомів ХСН та/або артеріальну гіпотензію у відповідь на початок лікування ББ.

Терапія з метою усунення клінічних ознак легеневого застою та набрякового синдрому має тривати так довго, як це потрібно для того, аби були дотримані зазначені вище умови для призначення ББ. Для лікування призначають ББ у мінімальних дозах, які згодом поступово підвищують амбулаторно за умови стабільного гемодинамічного стану хворого кожні 2-4 тижні до цільових або найвищих, що переносяться.

Орієнтовна схема титрування b-адреноблокаторів у хворих з ХСН та систолічною дисфункцією ЛШ

Підвищення дози ББ на етапах її клінічного титрування є можливим лише у разі, якщо пацієнт адекватно переносив попередню. Необхідно відкласти заплановане підвищення дози ББ доти, доки побічні ефекти (гіпотензія, рецидив затримки рідини, брадисистолія), які можуть бути пов'язані з прийомом попередньої, нижчої дози ББ, не подолані. Якщо не вдається досягти цільової дози ББ, підтримувальне лікування здійснюється в максимально переносимій дозі. Таке лікування має бути постійним, оскільки в разі раптової відміни препарату може спостерігатися клінічне погіршення, аж до гострої декомпенсації кровообігу.

4. Блокатори рецепторів ангіотензину ІІ (БРА) (кандесартан, валсартан) необхідно призначати тим хворим з клінічно маніфестованою ХСН та ФВ ЛШ <40-45%:

– пацієнтам з непереносимістю ІАПФ у вигляді кашлю або ангіоневротичного набряку;

– пацієнтам, що отримують ІАПФ, але не можуть лікуватися ББ внаслідок протипоказань до їх призначення або їх непереносимості;

– пацієнтам III-IV ФК, що отримують ІАПФ та ББ і при цьому не отримують АА.

Комбінування ІАПФ та БРА доцільне лише за можливості регулярного моніторингу К+, креатиніну плазми й рівня АТ.

Протипоказання до застосування та правила призначення і контролю безпечності тривалого підтримувального лікування АРА ІІ такі ж, як іАПФ, за винятком ангіоневротичного набряку; поєднаний прийом ІАПФ та АА.

5. Антагоністи альдостерону (АА). Малі дози АА (спіронолактону або еплеренону) повинні призначатися на тривалий термін усім пацієнтам (за винятком випадків протипоказань або непереносимості), які належать до III-IV ФК за NYHA та мають ФВ ЛШ <35%, оскільки покращують у них прогноз виживання та зменшують ризик госпіталізацій у зв'язку з декомпенсацією кровообігу. Тривале застосування еплеренону показане з тих же міркувань також у пацієнтів ІІ ФК за NYHA з ФВ ЛШ <35%.

Призначення АА протипоказане пацієнтам з концентрацією К⁺ у плазмі крові понад 5,0 ммоль/л та креатиніну > 220 мкмоль/л, прийом калійзберігаючих діуретиків інших груп (амілорид, триамтерен) або препаратів калію; поєднаний прийом ІАПФ та БРА.

Початкова добова доза спіронолактону становить 25 мг, еплеренону – 25 мг. Якщо протягом місяця рівень К⁺ плазми крові < 5,0 ммоль/л, та не відбувається істотного погіршення азотовидільної функції нирок, дозу препаратів підвищують до максимальних підтримувальних (спіронолактон 50 мг, еплеренон 50 мг). Протягом перших трьох місяців прийому АА рівень К+ та креатиніну плазми контролюють щомісяця, а згодом – один раз на 6 місяців.

6. Серцеві глікозиди (дігоксин). Дігоксин показаний усім хворим на ХСН (I-IV ФК) с постійною формою фібриляції передсердь для нормалізації та контролю ЧСС. Критеріями призначення дігоксину з цією метою є ЧСС у стані спокою та/або середньодобова ЧСС за даними холтерівського моніторингу більше 80 за 1 хв. У пацієнтів із систолічною дисфункцією ЛШ та ФП дігоксин має застосовуватися у поєднанні з

ББ, причому може призначатися як раніше за нього, так і, у разі потреби, приєднуватися пізніше. Пацієнтам з ХСН, систолічною дисфункцією ЛШ та з синусовим ритмом дігоксин показаний з метою зниження ризику госпіталізацій у зв'язку з декомпенсацією гемодинаміки у тих випадках, коли, незважаючи на прийом іАПФ, діуретиків та b-адреноблокатори їх стан відповідає III-IV ФК за NYHA.

Протипоказаннями до призначення дігоксину є:

– A-V-блокади ІІ та ІІІ ступеня;

– синдром слабкості синусового вузла;

– синдром преекситації;

– шлуночкові аритмії високих градацій.

Добові дози дігоксину при ХСН за нормального рівня креатиніну плазми крові звичайно становлять 0,125-0,25 мг, в осіб похилого віку – 0,0625-0,125 мг. Застосування у хворих з ХСН підтримуючої добової дози дигоксину понад 0,25 мг не рекомендується, оскільки це може спричинити підвищення летальності. Якщо у пацієнтів з фібриляцією передсердь дігоксин у підтримувальній дозі 0,25 мг на добу не забезпечує контролю ЧСС, треба не підвищувати її, а досягти зазначеної мети за допомогою комбінування дігоксину з b-адреноблокаторами після досягнення еуволемічного стану.

7. Інфузійне або пероральне введення нітратів може призначатися хворим із декомпенсованою ХСН, особливо ішемічної етіології, рівнем систолічного АТ > 100 мм рт. ст. та клінічними ознаками легеневого застою. Після усунення ознак легеневого застою нітрати потрібно відміняти, окрім пацієнтів зі стенокардією, які потребують їх регулярного прийому.

8. Неглікозидні інотропні засоби можна використовувати як паліативний підхід з метою покращання системної гемодинаміки в кінцевій клінічній стадії ХСН за наявності ознак периферичної гіпоперфузії та олігурії, які не усуваються за допомогою інших терапевтичних засобів.

Допамін, як інотропний засіб застосовують у хворих з ХСН в кінцевій клінічній стадії за наявності в них артеріальної гіпотензії та олігурії інфузійно в дозах 2,5-5 мкг/кг/хв.

Добутамін можна застосовувати у разі рефрактерності до лікування стандартними засобами у пацієнтів з ХСН в кінцевій клінічній стадії, переважно при наявності гіпотензії, у дозах від 2-3 до 15-20 мкг/кг/хв. Тривалість інфузії не має перевищувати 48-72 години у зв'язку з можливістю розвитку тахіфілаксії.

Хворим з ознаками низького серцевого викиду та рівнем систолічного АТ > 85 мм рт.ст. показане призначення левосимендану. Препарат у дозі 12-24 мкг/кг вводять болюсно протягом 10 хвилин з подальшою інфузією 0,05- 0,2 мкг/кг/хв. протягом 24 годин.

9. Антикоагулянти у хворих на ХСН показані при постійній або пароксизмальній формі ФП; перенесеному тромбоемболічному епізоді; мобільному тромбі у порожнині ЛШ; неоперабельному гемодинамічно значущому мітральному стенозі. Прийом непрямих антикоагулянтів має супроводжуватися регулярним моніторингом МНО (підтримання у межах 2,0-3,0) або протромбінового індексу (підтримання на рівні 50-60%).

Пацієнтам з ХСН, що перенесли ІМ, з метою його вторинної профілактики можна рекомендувати постійний прийом аспірину або непрямих антикоагулянтів. Аспірин не слід застосовувати у хворих, які за станом здоров'я можуть потребувати повторних госпіталізацій з приводу застійної декомпенсації кровообігу, оскільки його тривалий прийом підвищує ризик такої декомпенсації.

10. Антиаритмічні засоби І класу хворим на ХСН протипоказані. Антиаритмічні засоби ІІ класу – b-адреноблокатори, є обов'язковим засобом лікування з приводу ХСН із систолічною дисфункцією ЛШ. Антиаритмічний засіб ІІІ класу аміодарон у хворих на ХСН застосовують для відновлення синусового ритму у пацієнтів з фібриляцією передсердь, стійкими шлуночковими або суправентрикулярними тахіаритміями; для збереження відновленого синусового ритму у хворих з пароксизмальними тахіаритміями; підвищення успішності планової електричної кардіоверсії; лікування з приводу симптомних шлуночкових аритмій.

11. Антагоністи кальцію дигідропіридинового ряду (амлодипін, фелодипін) можна призначати як антигіпертензивний і/або антиангінальний засіб, коли на фоні стандартного лікування ХСН (іАПФ, b-адреноблокатори, діуретики) не можна досягти контролю рівня АТ чи коли на фоні комбінування стандартного лікування з нітратами зберігається стенокардія.

Лікування пацієнтів з ХСН із збереженою фракцією викиду лівого шлуночка (>45%)

З огляду на різноманітність причин ХСН із збереженою ФВ ЛШ не може бути єдиного стандарту лікування таких хворих.

Принциповий алгоритм допомоги останнім полягає в:

– адекватному впливі (фармакологічному або хірургічному) на основне захворювання;

– медикаментозній терапії симптомів і циркуляторних порушень, притаманних ХСН.

Лікування хворих з діастолічною СН, які становлять більшість серед пацієнтів із збереженою ФВ ЛШ, передбачає:

• контроль АТ на цільовому рівні відповідно до існуючих рекомендацій (ІАПФ та БРА розглядаються як засоби першої лінії);

• адекватний контроль ЧШС у хворих з постійною формою ФП (у разі непереносимості ББ

можливе застосування верапамілу чи дилтіазему) або усунення синусової тахікардії;

• за можливості – відновлення синусового ритму у хворих з фібриляцією передсердь;

• фармакологічне лікування ІХС відповідно до чинних рекомендацій, реваскуляризація міокарда за навності показань;

• контроль волемічного стану пацієнтів за допомогою діуретиків.

При призначенні ІАПФ або БРА пацієнтам із симптомами СН та збереженою ФВ ЛШ доцільно

враховувати існуючі клінічні докази щодо поліпшення показників клінічного прогнозу цієї

категорії хворих на тлі тривалого прийому кандесартану, а також периндоприлу.

До немедикаментозніх та хірургічніх методів лікування хворих на ХСН із систолічною дисфункцією ЛШ відносяться:

1. Постійна бівентрикулярна ресинхронізуюча кардіоелектростимуляція, яка показана пацієнтам із зниженою ФВ ЛШ та асинхронністю скорочення шлуночків (тривалість QRS – 120 мс і більше), клінічний стан яких залишається на рівні III-IV ФК за NYHA, незважаючи на оптимальну терапію.

2. Імплантований кардіовертер-дефібрилятор показаний хворим із систолічною дисфункцією ЛШ та зупинкою кровообігу або стійкою гемодинамічно малоефективною шлуночковою тахікардією в анамнезі; пацієнтам, які не менше, ніж 40 днів тому перенесли ІМ, мають ФВ ЛШ менше 30-35% та проходять стандартне лікування, яке включає ІАПФ (БРА ІІ) та b-адреноблокатори.

3. Хірургічна реваскуляризація міокарда може покращити якість життя у пацієнтів з ХСН ішемічної етіології із систолічною дисфункцією ЛШ.

4. Аневризмектомія ЛШ показана пацієнтам зі значною мішкоподібною аневризмою ЛШ та супутньою симптоматикою ХСН.

5. Хірургічна корекція мітральної регургітації у хворих із систолічною дисфункцією ЛШ без органічної вади мітрального клапана сприяє покращанню гемодинаміки та клінічного стану.

6. Трансплантація серця показана хворим з ХСН IV ФК за NYHA та рефрактерністю до будь-яких інших методів лікування.

Дата добавления: 2015-10-11 | Просмотры: 432 | Нарушение авторских прав