АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Синдром опущення тазового дна

Порушення функцій тазового дна з клінічними проявами: порушення акту дефекації, випадінням прямої кишки, біль в ділянці промежини та тазу, нетримання сечі, випинання тканин в ділянці тазової воронки, опущення стінок піхви називається синдромом опущення тазового дна.

Даний синдром зустрічається переважно у жінок і може діагностуватись різними спеціалістами (переважно гінекологи, урологи, проктологи). Статистичні дані про захворюваність відсутні, оскільки цей синдром часто діагностується як окремі нозологічні форми.

Етіопатогенез. Синдром опущення тазового дна можна назвати поліетіологічним захворюванням (закрепи, важка фізична праця, тривале перебування у вертикальному положенні, ожиріння, численні пологи і т.п.) та монопатогенетичним (слабкість сполучнотканинних структур тазового дна и органів малого тазу).

Класифікація. Синдром опущення промежини необхідно виділити у двох формах:

1. Без порушення функції органів малого тазу.

2. З порушення функції органів малого тазу.

Клінічні прояви. Найбільш характерною та постійною клінічною ознакою опущення промежини є порушення дефекації у вигляді тривалих марних потуг та відчутті неповного випорожнення. Тазове дно в таких випадках опускається, змінюється аноректальний кут. Наслідком таких змін є пролапс передньої стінки прямої кишки в анальний канал під час натужування. Такий пролапс слизової оболонки заважає нормальному проходженню калових мас. Пацієнти часто бувають змушені вводити в анальний канал палець, відсувати слизову оболонки, що нависає, щоб адекватно спорожнити пряму кишку. Пролапс слизової оболонки в анальний канал поза актом дефекації призводить до подразнення рецепторів анального каналу, що проявляється постійним відчуттям наповненості прямої кишки, що пацієнти описують як «відчуття неповного випорожнення». Постійне знаходження слизової оболонки нижче зубчастої лінії призводить до підтікання слизу, мокнуття шкіри промежини, забруднення білизни.

Іноді хворі скаржаться на дискомфорт та біль в промежини або в глибині тазу. Біль не інтенсивний, чітко не локалізований, не пов'язаний з дефекацією, хоча може її супроводжувати.

У жінок можуть спостерігатись порушення сечовипускання (головним чином нетримання сечі), випадіння (опущення) стінок піхви.

Діагностика. Діагноз синдрому опущення тазового дна встановлюють на підставі:

a) огляду промежини в положенні лежачи та при натужуванні – відсутня анальна воронка, тканини промежини розташовані нижче сідничних кісток або конусоподібно випинаються;

b) спостерігається опущення (випадіння) стінок піхви при натужуванні, кашлі, спостерігається також мимовільне підтікання сечі;

c) інструментальних методів дослідження (проктографія, дефекографія, профілометрія).

Диференційна діагностика проводиться з такими захворюваннями: випадіння прямої кишки, ректоцеле, хронічний геморой із значним пролапсом слизової оболонки, промежинні грижі, новоутворення органів малого тазу та тканин промежини.

Лікування. З моменту встановлення зв’язку між синдромом опущення тазового дна та натужуванням під час дефекації стало ясно, що головне завданням лікування полягає в корекції цього зв’язку. Застосовують засоби, що збільшують об’єм калових мас, у поєднанні з суппозиторіями подразнюючої дії. Ці засоби необхідні для ліквідації марного натужування під час дефекації, яке посилює небажаний пролапс слизової в анальний канал.

Для ліквідації пролапсу слизової оболонки використовують склеротерапію, кріодеструкцію та її хірургічне висічення, але без значного ефекту.

При наявності нетримання калу хворим виконують сфінктеропластику.

На жаль, необхідно констатувати, що результати хірургічного лікування хворих на синдром опущення тазового дна поки що не є приводом для оптимізму ні для лікарів, ні для пацієнтів. Навіть якщо лікування спочатку ефективне, то через деякий час симптоми захворювання повертаються, стають стійкими, а терапевтичні можливості вичерпуються.

Прокталгія

Прокталгія – болісні відчуття постійного або минущого характеру, що виникають в ділянці прямої кишки.

Етіопатогенез. Сутність захворювання до теперішнього часу не встановлена. В основі захворювання у значної частки хворих лежать нервово-психічні розлади – істерія, психопатія, астено-невротичний синдром.

Захворювання в деяких випадках починається раптово, в деяких – клінічні прояви посилюються поступово. Як правило, акт дефекації безболісний, біль з дефекацією не пов’язаний. Найбільш характерним симптомом є біль в ділянці прямої кишки, звідки біль поширюється на анальний канал, промежину, іноді ірадіює в нижні кінцівки, нижню частину живота, ділянку сечового міхура.

У деяких пацієнтів больовий приступ супроводжується тахікардією, болем за грудиною, задишкою, блідістю, профузним потовиділенням, нудотою, пріапізмом, позивом до сечовипускання.

Окремий приступ болю починається не залежно від яких-небудь причин, триває від декількох хвилин до декількох годин, іноді днів, закінчується так само. Як і розпочався. Іноді больові приступи мають певну циклічністть.

Діагностика. Встановити діагноз прокталгії можна лише методом виключення іншої патології. Для цього необхідно не лише проаналізувати скарги пацієнта, але і виконати необхідний алгоритм дослідження пацієнта: пальцьове дослідження (через анальний отвір, через піхву, а також бідігітально для виключення органічної патології прямої кишки, передміхурової залози, стінок піхви, клітковинних просторів малого тазу); виконати інструментальне дослідження прямої кишки з тією ж метою (як правило, таке дослідження безболісне, ніяких патологічних змін встановити не вдається); консультації суміжних специалістів (уролог, гінеколог, невропатолог, психоневролог).

Лікування. В основному застосовують медикаментозне лікування різноманітними знеболювальними, спазмолітичними, антихолінергічними, седативними препаратами. Консервативну терапію поєднують з фізіотерапевтичними прцедурами (електро- та фонофорез анальгетиків, діатермія, УВЧ, дарсонваль, та ін.).

У випадках неефективності таких заходів використовують спирт-новокаїнові блокади - пудендальну, тазову, за Амінєвим.

Кокцигодинія

Кокцигодинія – це біль в куприку, що посилюється при натисканні на нього.

Етіопатогенез. У виникненні кокцигодинії провідне місце посідає гіпертонус m. levator ani. В свою чергу, гіпертонус цього м’яза зумовлений місцевими процесами – запальні зміни органів малого тазу, рубцеві зміни клітковинних просторів і т.ін.

Класифікація. Виділяють дві форми кокцигодинії:

1. Первинна (ідіопатична) – органічні зміни в тазу, кісткових структурах крижової кістки та куприка відсутні.

2. Вторинна – зумовлена травмою куприка або крижово-куприкового суглоба, хронічними запальними процесами органів малого тазу або клітковинних просторів малого тазу (дермоїдні кісти, пухлини).

Клінічні прояви. Хворі скаржаться на біль в ділянці куприка або промежини, порушення сексуальної функції та сечовипускання, закрепи. Як правило. Такі скарги поєднуються з погіршенням настрою, депресією, зниженням працездатності, уваги, розладами сну.

Біль при кокцигодинії триває багато місяців, іноді років. Інтенсивність його може хвилеподібно змінюватись. Деякі хворі пов’язують підсилення болю з хвилюванням, охолодженням, фізичним навантаженням, змінами погоди, повторними травмами.

По-різному пацієнти реагують при дослідженні ділянки куприка. Зазвичай біль підсилюється під час сидіння, особливо на твердих поверхнях. У деяких пацієнтів біль підсилювався при нахилі тулуба назад в положенні сидячи..

В процесі діагностики необхідно звернути уваги на перенесені хворим оперативні втручання, маніпуляції. Необхідно також провести дослідження суглобів тазу, зв’язок та м’язів сідниць. Обов’язковою є пальпація м’язів тазового дна. Пальпаторно уражений м’яз визначається як ущільнення, що йде у радіальному напрямку від анального каналу до крижової кістки. Підвищення тонусу м’язів тазового дна є досить частим супутником кокцигодинії.

З додаткових методів дослідження використовують КТ, МРТ, трансректальне (трансвагінальне) УЗД.

Лікування. Консервативне лікування кокцигодинії полягає у використанні теплових, електричних, механічних чи бальнеологічних процедур – місцево дарсонваль, діатермія, електрофорез з новокаїном, УВЧ, ванни, озокерит і т.п. в поєднанні з анальгетичними препаратами.

При неефективності консервативних заходів вдаються до навколокуприкових спирт-новокаїнових блокад.

При неефективності блокад виникають показання до оперативного лікування. Найбільш ефективною є видалення куприка. Ефективність операції пояснюється не тільки видаленням куприка, коли м’язи позбавляються точки фіксації, але й супутньою невректомією.

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 427 | Нарушение авторских прав