АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Вчення про саногенез

Вчення про саногенез, розроблене в 60-70 роки XX століття в нашій країні професором СП. Павленко, становить основу принципово нового напрямку в терапії захворювань - саногенетичне, тобто стимулювання, що забезпечує видужання шляхом власних захисних сил організму, що дає можливість останньому справлятися з патогенним агентом без грубого втручання в його метаболізм.

Відомо, що профілактика хвороб полягає не тільки в усуненні або ослабленні дії патогенногофактора, але й у посиленні активності захисно-пристосувальних, тобто саногенетичних механізмів, використовуваних організмом для боротьби із хвороботворним подразником і в здійсненні процесу видужання.

Патогенез і саногенез нерозривно пов'язані між собою. Діалектика їхньої взаємодії й боротьба визначає якісні і кількісні особливості захворювання, динаміку його розвитку, а також той або інший кінець хвороби. Поняття "патогенез хвороби" охоплює процеси і механізми, пов'язані з ушкодженням тих або інших фізіологічних механізмів організму. Саногенез являє собою складний процес мобілізації й включення захисних пристосувань організму, спрямованих на запобігання або ж відновлення і заміщення в організмі ушкодження, а виходить, і на вихід із хвороби - видужання.

Розуміння сутності хвороби дозволяє дати наступне визначення патогенеза і саногенеза. Патогенез - це динамічний комплекс порушень саморегуляції організму, що розвивається на основі функціонального або структурного ушкодження надзвичайним подразником відповідних рефлекторних апаратів. Саногенез - це динамічний комплекс захисно-пристосувальних механізмів, що виникають при впливі надзвичайного подразника, що розвивається протягом усього хворобливого процесу (від стану передхвороби до видужання) і спрямований на відновлення порушеної саморегуляції організму. Так, можна було б поставити знак рівнваги між саногенезом, видужанням і компенсацією порушених функцій. Однак це не вірно. Видужання є більш широким і в той же час більше спеціалізованим процесом у порівнянні із саногенезом. Видужання завжди має специфічне фарбування. На противагу цьому компенсаторний процес є значно більше вузькою захисно-пристосувальноюреакцією в порівнянні із саногенезом. Компенсаторна реакція має більш-менш строгу спеціалізацію, що відбиває характерні риси того або іншого органа. Саногенез, у відмінності від видужання й компенсаторних реакцій - специфічний процес, у якому бере участь цілий комплекс захисно-пристосувальних механізмів і реакцій метаболічного, імунного, репродуктивного й іншого характеру, що захищають організм від хвороби. Реакції саногенетичного типу пов'язані з вихідним станом організму, відбивають особливості його реактивності й можуть виникати не тільки при вираженій патології. Ці елементи саногенезу є характерним проявом "стану перед хвороби". При впливі патогенного фактора саногенетичні механізми першими включаються для протидії, тому ступінь досконалості й активності саногенетичних механізмів визначає можливість захворювання або ж не захворювання організму в кожному окремому випадку. Саногенетичні реакції властиві як хворому, так і нормальному організму. До реакцій саногенеза, наприклад, ставляться скорочення й розслаблення периферичних посудин, що спостерігається при впливі на організм холоду або тепла; частішання й посилення скорочення серця при фізичних навантаженнях і т.д. Ці приклади вказують на те, що саногенетичні реакції властиві як фізіологічному стану організму, де вони забезпечують нормальну діяльність, так і при патології, де сприяють подоланню виниклих порушень. У цьому виражена відмінність саногенеза від патогенезу. Динаміка, клінічна картина й кінець хвороби цілком залежить від результатів протиборства саногенеза й патогенезу, превалювання одного із цих процесів над іншим. Багато механізмів саногенеза в процесі життя при правильному їхньому тренуванні можуть значно вдосконалюватися, що підвищує резистентність організму. Якщо врахувати, що ці механізми мають в основному рефлекторний характер і пов'язані, насамперед, з діяльністю вищих відділів нервової системи, то вдосконалення найважливіших саногенетичних функцій організму залежить головним чином від виховання в людини такого стереотипу нервової діяльності, який у максимальному ступені сприяв би високій стійкості організму до різноманітних несприятливих впливів. Велике значення має також спеціальне тренування з дитячих років, спрямоване на вироблення в людини чіткої координації рухів і гарного розвитку орієнтовного рефлексу. Досить важливо тренувати саногенетичні механізми, що управляють реакціями пристосування організму до значних змін температури навколишнього середовища. Загартовування є ніщо інше, як виховання й удосконалювання відповідних механізмів саногенеза. Ці впливи, а також фізичні вправи, фізіотерапія, геліо-аеро- і бальнеофактори, можуть вплинути на відповідні саногенетичні механізми й підсилити їхню функціональну активність, зробивши організм високо резистентним до різноманітних подразників.

Зважаючи на те, що поняття "саногенез" виконує функцію конкретно-наукової категорії, виражаючи певні гранично загальні відносини для досліджуваних явищ, принципово важливо знати їхні особливості. Коганом О.Г. зі співавторами (1983) запропонована наступна систематизація саногенетичних механізмів:

1. Якісна характеристика. Саногенетичні механізми, як і патогенетичні, багатоякісні, але сутність їх - у спрямованості на адаптацію до навколишнього середовища на якісно іншому рівні у зв'язку з наявним в організмі патологічним процесом. Пристосування людини розглядається як єдиний біосоціальний процес, що за допомогою різноманітних механізмів забезпечує в різних умовах схоронність цілісності організму, його гомеостазу, зрівноважування в навколишнім середовищі, у тому числі й соціальному, і найбільш ефективну діяльність при максимальному ступені волі у функціональних відправленнях. Цей процес містить у собі, зокрема при патології, різні саногенетичні механізми, серед яких основними, що забезпечують пристосувальний ефект, є реституція, регенерація, компенсація і імунітет.

Реституція - це процес відновлення діяльності оборотно ушкодженої структури. Реституційні механізми різноманітні й при різних патологічних станах можуть виражатися у вигляді:

1. відновлення нейродинамічних взаємин;

2.зменшення активності патологічної детермінанти;

3. усунення гіпоксії, відновлення кровообігу;

4.усунення набряку;

5. декомпресії і ін.

Реституційні механізми обумовлюють в основному завдяки відновленню проникності й збудливості мембран, нормалізації внутрішньоклітинних окислювально-відновлювальних процесів і активації ферментативних систем.

Регенерація - це структурно-функціональне відновлення цілісності тканин і органів у результаті їхнього ушкодження або часткової втрати. В основі цього процесу лежить здатність до росту й розмноження специфічних елементів різних тканин. При цьому репаративная регенерація розглядається як інтенсифікація фізіологічної регенерації й видозміна її при дії патогенетичного фактора. Всі тканини з властивого їм типу регенерації діляться на три групи: тканини, яким властива клітинна регенерація, клітинна й внутрішньоклітинна й тільки внутрішньоклітинна. Перебіг регенеративних процесів в організмі перебуває під впливом гуморальної, імунної, а також нервової й функціональної регуляції.

Компенсація являє собою процес, що поєднує складні й різноманітні реакції функціонального заміщення, відшкодування втраченихабо недостатніх функцій. Компенсація функцій при різних ушкодженнях може стати фактором, що закріплює відбудовні механізми, що виникають у зв'язку з реституцією й регенерацією, або основним фактором відшкодування або заміщення втрачених функцій. Теоретичні положення принципів компенсаторних реакцій сформульовані П.К. Анохіним ще в 1955 році. Вони включають принципи сигналізації дефекту, прогресивної мобілізації компенсаторних механізмів, безперервного зворотного аферентування компенсаторних пристосувань, санціонування аферентації, відносної стійкості компенсаторних пристосувань. Виділяють три можливі структури, які забезпечують компенсацію функцій: збережені елементи ушкодженої структури, структури, близькі у функціональному відношенні, додаткові структури й механізми. Для вироблення компенсаторних механізмів перебудова, що відбувається в організмі, здійснюється під дією нервового, гормонального і тканевого факторів.

Імунітет - це спосіб захисту організму від живих тіл і речовин, що несуть ознаки генетично чужорідної інформації. Значення імунних реакцій як саногенетичних механізмів при різних інфекційних і неінфекційних патологічних станах організму досить добре вивчено.

Найтісніший взаємозв'язок і взаємозумовленість розглянутих основних саногенетичних процесів забезпечує певний ступінь відновлення фізіологічних функцій організму й пристосування людини до навколишнього середовища з виконанням їм відповідних соціальних функцій. Саме цим основним саногенетичним процесам повинні бути адресовані реабілітаційні заходи, щоб сприяти їх більш інтенсивному й адекватному розвитку.

2. Кількісна характеристика. Оскільки якісною основою пристосування є адекватність його умовам середовища, де кількісна оцінка повинна відбивати ступінь цієї адекватності. Доцільно виділяти п'ять ступенів виразності саногенетичних механізмів: мінімальну (недостатня адекватність), задовільну, оптимальну, максимальну і надлишкову. Конкретні інтервали показників, що характеризують ступінь виразності різних саногенетичних механізмів, установлюються за допомогою спеціальних методів дослідження (електрофізіологічних, ергометричних, соціологічних і ін.) і виражаються у відповідних одиницях виміру.

3. Просторова характеристика розглядається як різноманіття рівнів саногенетичних реакцій і механізмів, що відповідають многообразию рівнів патогенетичних реакцій і механізмів.

4.Тимчасова характеристика саногенетичних реакцій і механізмів принципово важлива, тому що саме випереджальне в часі відбиття дійсності визначає результат боротьби патогенетичних і саногенетичних механізмів на користь останніх, що становить основу виживаності живих істот і людини, видужання й наступного адекватного пристосування до навколишнього, у тому числі і соціального середовища. Тимчасові параметри саногенетичних механізмів можуть бути охарактеризовані в такий спосіб: 1.тривалість - короткочасні, середньої тривалості, довготривалі; 2. швидкість розвитку - швидкі, повільні; 3. стійкість - нейстойчивые, відносно стійкі й стійкі; 4. фазність або послідовність із чергуванням фаз, характерних для кожного з основних процесів саногенеза; 5. ритмічність або періодичність.

5. Характеристика взаємозв'язку й взаємозалежності
саногенетичних механізмів. Причинно-наслідковий зв'язок патогенезу й саногенезу визначає можливість двох основних варіантів саногенетичних механізмів, наявність яких підтверджена експериментально й клінічно - це саногенетичні механізми, індуковані патогенетичні, і патогенетичні, індуковані надлишковимисаногенетичними, що обумовлює їхній перехід у свою діалектичну протилежність (патогенетичні форми компенсації, рубцево-спаєчні процеси й ін.).

За своїм походженням саногенетичні механізми, як і патогенетичні, можна розділити на спадкоємні й придбані в онтогенезі. Стосовно особливостей патогенного впливу, реалізованого через патогенетичні механізми, саногенетичні реакції й механізми можуть бути специфічними й неспецифічними. Безсумнівні також конституціональні, вікові, статеві, сезонні, біоритмічні, клімато-географічні і інші залежності саногенетичних механізмів.

Така детальна характеристика саногенетичних механізмів, що розвиваються при певній нозологічній патології з максимально можливою оцінкою індивідуальних особливостей, і повинна стати основою для розробки адекватної й саногенетично обґрунтованої системи реабілітаційних заходів.

Поряд з порушенням ряду біологічних функцій організму при захворюванні в людини виникає більш-менш стійке порушення й соціальної функції. Цим виправдане виділення соціальних аспектів саногенеза. Саме соціальна детермінованість, обумовлена завданнями життєпроявами людини в суспільстві, визначає якісні особливості біологічних саногенетичних механізмів, завдяки яким у динаміку видужання відбуваються різноманітні функціонально-структурні перебудови організму, що іноді приводять до вкрай своєрідних форм пристосування до навколишнього середовища (писання ногами).

Біосоціальний характер саногенетичних механізмів у людини визначається діалектичною єдністю біологічного і соціального в саногенезі, а отже, проявляється в дуже складній динамічній їхній взаємодії з різноманітним кінцевим результатом - від гармонічного відновлення здоров'я, особистого й соціального статусу до нерозв'язних протиріч між соціальними й особистісними домаганнями й фізичним станом здоров'я (декомпенсація при фізичних і розумових перевантаженнях). Визнавши біосоціальну спрямованість саногенеза людини й зіставивши з поданням про реабілітацію людини як про систему біосоціальних впливів, спрямованих на попередження розвитку патогенетичних процесів і відновлення порушених функцій, у тому числі й соціальних, можна зробити висновок: суть реабілітації - у сприянні саногенетичним механізмам у їх біосоціальному аспекті. Таке подання дозволяє провести чітку грань між поняттям реабілітація й лікування.

ЗАГАЛЬНОБІОЛОГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ АДАПТАЦІЇ

1.Поняття про адаптацію. Загальний адаптаційний синдром. Стрес.

2.Механізми адаптації.

3.Гормональні системи в активізації механізмів адаптації.

4.Термінова й довгострокова адаптація.

Поняття про адаптацію. Загальний адаптаційний синдром. Стрес.

Існує генотипічна адаптація в результаті якої на основі спадкоємної мінливості, мутацій і природнього відбору сформувалися сучасні види тварин і рослин. Ця адаптація стала основою еволюції.

Фенотипічну адаптацію можна визначити як процес, який розвивається в ході індивідуального життя, у результаті якого організм здобуває відсутню раніше стійкість до певного фактора зовнішнього середовища й, таким чином, одержує можливість жити в умовах раніше не сумісних з життям, вирішувати завдання, які раніше не вирішувалися.

Питання, за рахунок якого механізму, за рахунок якого ланцюга явищ неадаптований організм перетворюється в адаптований, представляється головним у проблемі фенотипічної адаптації.

Поняття "адаптація" тісно пов'язане з поняттям "стрес", що розглядається як стан загальної напруги організму при впливі винятково сильного подразника. Термін "стрес" був уперше уведений творцем вчення про стрес канадським ученим Г.Сельє в 1936 р. Під стресом Г.Сельє розумів сукупність всіх неспецифічних змін, що виникають під впливом будь-яких сильних впливів і захисних сил організму, що супроводжуються перебудовою. Будь-яка фізіологічна активність постійно сполучена зі стресом, тому стрес не являє собою сугубо патологічне явище.

Стресова реакція характеризується широким спектром дії. І стан, що виникає при зануренні руки в крижану воду, і ті переживання, які випробовує людина, почувши різку критику у свою адресу, і процеси, що протікають в організмі при інтенсивній м'язовій діяльності - все це стреси, викликані найрізноманітнішими стрес-агентами. У всіх цих випадках в організмі виникає, як правило, стереотипна реакція у вигляді частішання пульсу, підвищення АТ. Ця реакція формується в результаті активації гіпофіза, що збільшує секрецію адренокортикотропного гормону (АКТГ), що стимулює, насамперед, діяльність наднирок. Гормони кори наднирок стимулюють пристосувальні механізми, завдяки яким організм адаптується до дії подразника. У функціональному й морфологічному відношенні стрес виражається загальним адаптаційним синдромом, що є трифазною реакцію адаптації, яка складається з 1.фази тривоги (по Г. Сельє, тривога - це сигнал до мобілізації захисних сил організму, що виражається певними фізіологічними процесами), 2.фази повишеної резистентності й 3.фази виснаження (рис.1)

Рис.1. Зміна резистентних станів організму при стресі (загальний адаптаційний синдром).

Якщо збудник занадто сильний або діє довго, наступає заключна фаза адаптаційного синдрому - виснаження; якщо подразник не перевищує пристосувальних резервів організму, відбувається мобілізація й перерозподіл енергетичних і структурних ресурсів організму, активізуються процеси специфічної адаптації.

Пізніше стадія тривоги була підрозділена на фази шоку і протишоку. Загальну схему зміни резистентних станів організму при стресі можна представити в такий спосіб. Під дією стресора на стадії тривоги відбувається первинне зниження резистентності організму з наступним її підвищенням. Значущість первинної зміни резистентності щодо фона у фазу шоку (а) визначається вихідним тонусом нервової системи, гормональним статусом організму, активністю фізіологічних і імунних систем, що забезпечують гомеостатичну регуляцію. Спостережуване у фазу протишоку (б) поступове збільшення неспецифічної резистентності в процесі переходу до II стадії синдрому (Б) здобуває гіперкомпенсаторний характер. Це пов'язане зі збільшенням опірності не тільки до даного, але й до інших стресорних факторів, що приводить до зниження загальної реактивності організму. Разом з тим, у ході цієї стадії формується специфічна резистентність, що сприяє наступу адаптації до даного впливу.

Третя стадія загального адаптаційного синдрому наступає лише у випадку виснаження захисних сил організму під впливом довгострокового або багаторазово діючого стресорного фактора. Якщо він діє одночасно на багато фізіологічних систем організму, то запуск компенсаторних захисних механізмів блокується, і фаза шоку першої стадії може безпосередньо перейти в стадію виснаження. У цьому випадку спостерігаються характерні виразки шлунково-кишкового тракту, деструкція тимуса, зміна маси наднирок. Це дозволило Г. Сельє наполягати, щоб під стресом розумівся саме випадок, коли фаза шоку безпосередньо переходить у третю стадію (В). Подібні впливи, що ушкоджують, обумовили появу терміна "дистрес" (пошкоджуючий стрес), на відміну від "еустреса", що приводить до адаптації й підвищує резистентність організму. В умовах дистреса настання адаптації утруднене, загальна резистентність знижена, що підвищує ризик інтоксикацій, патологій і летального виходу.

Механізми адаптації

Пристосування організму до умов зовнішнього середовища, що змінюються, проявляється через удосконалювання механізмів адаптації. Розглянемо механізми адаптації. Всі процеси життєдіяльності організму ґрунтуються на біохімічних реакціях, які проходять за участю ферментів. Ці реакції можливі лише за умови підтримки оптимальної активності ферментів. Основними умовами є: рівень кислотно-основної рівноваги середовища, температура тіла, іонний склад, рО₂, рСО₂ і т.д. Ще в XIX столітті було встановлено, що сталість внутрішнього середовища організму є основною умовою його нормальної роботи. Розвиваючи цю думку, П.К.Анохін указував, що кожний організм являє собою динамічний стан стійкості й мінливості. Мінливість - основа пристосувальних реакцій. Різні пристосувальні реакції викликають зміну функцій і, у результаті, ряд параметрів залишається постійним. Наприклад, дія високої температури підсилює потовиділення (мінливість), розвивається термінова адаптація, щоб зберегти температуру тіла постійною (стійкість). Сталість внутрішнього середовища організму забезпечується реакціями, виробленими в процесі еволюції, які є складовими гомеостатичної регуляції. Ці реакції специфічні, тобто вибірково викликані впливом факторів, що зміщають тверді константи внутрішнього середовища організму. Завдання цих реакцій - нейтралізувати або компенсувати вплив фактора, що зміщає, і, по можливості, швидше відновити необхідну сталість. Таким чином, першою умовою опірності організму до дії різних факторів і розвитку процесів адаптації є ефективність специфічного гомеостатичної регуляції. Багато відхилень у стані здоров'я виникають в основному при її недостатній ефективності. Гомеостатична регуляція залежить від функціональних можливостей численних клітин, які, у свою чергу, пов'язані з обсягом білкових структур, енергетичного й пластичного резервів. Функціональні можливості клітин у міру повторення дії якогось конкретного фактора збільшуються до певного рівня. У результаті зростає й опірність організму до дії цього фактора. В умовах впливу на організм сильнодіючого фактора, поряд зі специфічними гомеостатичними реакціями, включаються й інші, що мають неспецифічний характер. Неспецифічні реакції становлять механізм загальної адаптації. Вони мають велике пристосувальне значення. Їхня активізація свідчить про стан стресу. Неспецифічні адаптивні реакції відіграють більшу роль у мобілізації енергетичних і пластичних резервів організму й специфічних гомеостатичних реакцій. Крім того, неспецифічні реакції сприяють підвищенню загальних захисних сил, що пов'язане зі зміною імунологічного статусу організму. Для протікання специфічних гомеостатичних реакцій необхідно їхнє пластичне забезпечення - синтез додаткової кількості структурних і ферментних білків і мобілізація амінокислот - будівельних матеріалів для цих синтетичних процесів. У міру підвищення функціональної активності організму необхідність у такому синтезі білків збільшується, і він здобуває адаптивне значення, тому прийнято говорити про адаптивний синтез білків. Схему процесів адаптації в організмі можна представити в наступному виді. Вплив фактора передається через різні рецептори в ЦНС, що управляє адаптивними реакціями. Якщо сила подразника незначна, адаптаційна діяльність організму обмежується специфічними гомеостатичними реакціями. У міру наростання сили подразнення й тривалості впливу виникає необхідність додаткового постачання кліток енергією й пластичними матеріалами. Із цією метою активізується механізм загальної адаптації й наступають неспецифічні адаптивні зміни, які, з одного боку, підвищують ефективність специфічних реакцій, що розвиваються як термінова адаптація, і, з іншого боку, підсилюють адаптивний синтез білків, закладаючи фундамент для формування довгострокової адаптації, що лежить в основі підвищення опірності організму до даного впливу. Найбільш вигідні умови для розвитку довгострокової адаптації створюються при розгортанні механізмів загальної адаптації, активність яких підсилюється при стресі.

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 930 | Нарушение авторских прав