АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

СПИННИЙ МОЗОК. ГАЛЬМУВАННЯ

(Пзудова спинного мозку. Філогенетично найдавнішим відділом центральної нервової системи є спинний мозок (рис. 5). Довжина спинного мозку і його маса залежать від віку і статі людини (табл. 1).

На передній і задній поверхні спинного мозку є дві поздовжні борозни, що поділяють його праву і ліву половини. Верхній від­діл спинного мозку переходить безпосередньо у головний мозок. На рівні кожного хребця від спинного мозку відходить пара спин­номозкових корінців. Ділянку спинного мозку з парою корінців, що відходять від нього, називають сегментом. Відповідно до відділів хребта спинний мозок поділяється на шийний, грудний, попереко­вий, крижовий відділи і закінчується кінцевою ниткою. Спинний мозок вкритий трьома оболонками: м’якою, павутинною і твердою. М’яка оболонка безпосередньо прилягає до спинного мозку. Чис­ленні кровоносні судини приносять їй поживні речовини і кисень. Павутинна оболонка дуже тонка і ніжна, вона вкриває м’яку обо­лонку. Тверда оболонка одягає спинний мозок зовні. Простір між оболонами заповнений рідиною — ліквором.

На поперечному розрізі спинного мозку видно, що він скла­дається з сірої і білої речовини (рис. 6). Сіра речовина, що

ІЗ

міститься в центрі, утворюєть­ся скупченням тіл нейронів та їхніх відростків, а також ней- роглією.^Біла речовина скла­дається з багатьох білих нер­вових волокон, що прилягають одне до одного, і нейроглії. Ко­роткі й широкі передні виступи сірої речовини спинного мозку називають «передніми рогами», а задні — «задніми рогами». У передніх рогах містяться ру­хові (еферентні) нейрони, а в задніх — вставні. Біла речови­на в спинному мозку утворює стовпи, в яких проходять шля­хи, що сполучають різні рівні спинного мозку як з головним мозком, так і з органами ті­ла. У центрі спинного мозку є канал, заповнений лікво- ром.

Корінці спинного мозку пе­ред виходом з хребтового ка­налу, попарно з’єднуючись, утворюють 31 пару мішаних спинномозкових нервів. Кож­ний нерв складається з пучків еферентних і аферентних нер­вових волокон. Отже, кожен

Рис. 6. Поперечний розріз спинно­го мозку: / — сіра речовина; 2—біла речовина; З — центральний канал.

Рис. 7. Схема рефлекторної дуги: 1 — рецептор; 2 — аферентний нейрон; 3 — вставний нейрон; 4 — еферентний нейрон; 5 — м’яз.

цями — переднім і заднім. Задні корінці утворені тільки аксо­нами аферентних нейронів. їхні тіла містяться в спинномозкових вузлах — скупченнях сірої речовини, що перебувають поза спин­ним мозком, у задніх корінцях. Від периферії до тіл аферентних нейронів ідуть довгі дендрити, що входять до складу нерва. Від тіл еферентних нейронів відходять аксони, що розгалужуються в сірій речовині спинного мозку. Тут імпульси передаються на ден­дрити вставних, а іноді й безпосередньо еферентних нейронів. Від тіл аферентних нейронів, які містяться в передніх рогах спинного мозку, імпульси проводяться аксонами до робочих органів.

Функції спинного мозку. Основою діяльності нервої системи е рефлекс. Розглянемо деякі рефлекси спинного мозку. Доторкнув­шись до гарячого, людина відсмикує руку. Це рефлекторна реак­ція. В чому ж полягає механізм цієї реакції?

Температурне подразнення діє на відповідні рецептори, що міс­тяться в шкірі, і в них виникає збудження (рис. 7). Збудження проходить по чутливих нервових волокнах аферентних нейронів до їхніх тіл, що знаходяться в спинномозкових вузлах. Звідси збу­дження передається на вставний нейрон, а потім на короткі дуже розгалужені дендрити еферентного нейрона та. його тіло. Про­йшовши через тіло еферентного нейрона, збудження проводиться його аксоном, який входить до складу передніх корінців спинно­мозкового нерва. Дійшовши до відповідного м’яза руки, збуджен­ня й спричинює її скорочення.

Тепер неважко визначити, що таке рефлекс. Рефлекс — це ре- акція-відповідь організму на подразнення, здійснювана через цент­ральну нервову систему.

Шлях, по якому йде збудження під час рефлексу, називається рефлекторною дугою.

Дуга спинномозкового рефлексу складається з п’яти ділянок: рецептора, аферентного нейрона, ділянки спинного мозку, ефе­рентного нейрона і робочого органа, тобто органа, що реагує на подразнення.

Через спинний мозок проходять дуги численних рефлексів. Реф­лекс може утворитись тільки за умови цілісності всіх п’яти діля­нок рефлекторної дуги. В разі порушення однієї з них реакція- відповідь стає неможливою.

Шлях збудження, проте, не закінчується в робочому органі. Коли орган реагує на подразнення, в його рецепторах виникає збудження, яке проводиться в центральну нервову систему і сигна­лізує про те, що рефлекторна дія відбулася. П. К. Анохін назвав це явище зворотною аферентацією.

Поряд з рефлекторною діяльністю спинний мозок виконує ду­же важливу провідну функцію. По волокнах нейронів, що утворю­ють стовпи в білій речовині спинного мозку, збудження прово­диться вздовж нього, а також до головного мозку. Провідними шляхами спинного мозку йдуть збудження від головного мозку до органів тіла.

Центри спинного мозку. При подразненні тієї чи іншої ділянки збудження йде по аферентних нейронах до певної ділянки спин­ного мозку, через яку проходить дуга цього рефлексу. Скупчен­ня тіл нейронів у сірій речовині спинного мозку, через які про­ходить дуга певного рефлексу, називають нервовими центрами спинного мозку. Так, центри рефлексів, пов’язаних з рухом рук, містяться в шийно-грудному відділі спинного мозку. У попереко­вому і крижовому відділах спинного мозку міститься центр, через який проходять рефлекси, пов’язані з рухом ніг.

Не слід, проте, вважати, що нервові центри є якимись замкне­ними системами. Дослідження показує, що там, де нейрони тих або інших центрів виведено з ладу, їхні функції починають вико­нувати нервові клітини, розміщені поряд. Проте така взаємозамін­ність неповна: порушення цілісності життєво важливих центрів призводить до загибелі організму.

У нервових центрах відбувається перебудова характеру збу­дження. Так, у них мовби нагромаджуються дуже слабкі збуджен­ня, кожне з яких само по собі неспроможне викликати реакцію- відповідь. Таке явище називається сумацією. Завдяки їй кілька слабких збуджень викликають реакцію-відповідь. Буває й інакше. До нервового центру потрапляє поодинокий імпульс, але тут він ніби перетворюється, і по еферентних нейронах від центру до робо­чого органа йде не один, а серія імпульсів — один за одним у пев­ному ритмі. Таке явище називається трансформацією.

Проведення збудження у нервовій системі в одному напрямі забезпечується завдяки одній з фізіологічних особливостей нерво­вих центрів: збудження у синапсах передаються тільки в один бік — з аксонів одних клітин на дендрити інших.

Якщо нервове волокно, як встановив російський фізіолог

М. Є. Введенський, практично невтомне, то в нервових центрах втома розвивається досить швидко.

Гальмування. Гальмування в центральній нервовій системі від­крито в 1863 р. видатним вітчизняним фізіологом І. М. Сєченовим (1829—1905). Він встановив, що коли подразнювати зорові горби головного мозку жаби кристаликом кухонної солі, спинномозко­вий рефлекс згинання задньої кінцівки не проявляється. Пізніш явище гальмування вивчали багато дослідників.

Виявилось, що при одночасному подразненні кількох рецеп­торів реакція-відповідь настає на те з них, яке діє з найбільшою силою, рефлекторних реакцій на решту подразнень не виявляє­ться.

Гальмування має велике біологічне значення, оскільки дає змо­гу організмові реагувати в якийсь окремий момент тільки на ті подразнення, які в цей час для нього найважливіші. Крім того, гальмування, не даючи виявитись рефлексам, на той час другоряд­ним, запобігає перевтомі нервової системи. Нарешті, гальмування, взаємодіючи із збудженням, дає змогу організмові суворо коор­динувати дії. Так, під час ходьби збудження нейронів, що поси­лають імпульси до м’язів-згиначів, супроводиться гальмуванням нервових клітин, що проводять імпульси до м’язів-розгиначів то­го самого суглоба. В наступний момент збудження нейронів пер­шої групи змінюється гальмівною реакцією, а гальмування другої групи — збудженням.

§ 5. АВТОНОМНА (ВЕГЕТАТИВНА) НЕРВОВА СИСТЕМА

і Значення і будова автономної (вегетативної) нервової системи.

Досі ми розглядали рефлекси, заключним моментом яких був той або інший рух. Такі рефлекси здійснюються через відділ нервової системи, який називають соматичним.

Проте є й інші рефлекси, пов’язані в основному з діяльністю внутрішніх органів. Це, наприклад, виділення травних соків, змі­на частоти і сили скорочень серця, звуження й розширення просві­ту кровоносних судин, хвильові рухи стравоходу, кишок і т. ін. Такі рефлекси пов’язані з діяльністю відділу нервової системи, що називається автономним (вегетативним).

Анатомічно обидва відділи нервової системи тісно пов’язані між собою. Як соматичні, так Давтономні нерви беруть початок у спин­ному й головному відділах мозку.

Нерви автономного відділу мають свої особливості. Тимчасом як у соматичних нервах нервові волокна від тіл нейронів аж до кінцевих розгалужень належать одній нервовій клітині, в авто­номних нервах інакше. В утворенні кожного автономного нерва беруть участь два види нейронів: спершу збудження йде по одному нейрону від центральної нервової системи до автономного вуз­ла — ганглія, де імпульси передаються на другий автономний ней­рон, який закінчується в робочому органі. Отже, для автономної нервової системи характерні двонейронні еферентні нерви. Другою
особливістю автономних нервів є те, що вони утворені немієліновими волок- нами, тобто волокнами без жироподіб­ної оболонки. Швидкість проведення збудження по автономних нервах ста­новить 1...30, а по соматичних — 60... 120 м/с. Різниця швидкості проведення збуджень пояснюється тим, що імпульс іде через синапс до гангліїв. Нарешті, діяльність автономного відділу нерво­вої системи не залежить від волі лю­дини.

Рис. 8. Схема рефлекторної дуги вегетативного рефлексу: /—сіра речовина спинного мозку; 2 — вузол симпатичного стовбура; 3 — робочий орган, що іннервується.

. Автономний відділ нервової систе­ми складається з двох частин — сим­патичної і парасимпатичної (кольор. табл. II).

Симпатичні і парасимпатичні нерви закінчуються в тих самих органах, на­приклад, у серцевому м’язі, в м’язовому шарі стінки кровоносних судин, у травних залозах і т. ін. •

Анатомічно симпатична і парасимпатична частини автономно­го відділу різняться розміщенням гангліїв. У симпатичній частині ганглії розташовані двома ланцюжками — симпатичними стовбура­ми по обидва боки хребта (рис. 8); у парасимпатичній частині вони містяться або в стінці іннервованого органа, або поряд із ним.

Парасимпатичні нерви відходять від головного мозку і крижо­вого відділу спинного мозку. Серед черепних парасимпатичних нервів відмітимо блукаючий. Він розгалужується на численні нер­ви, які йдуть майже до всіх внутрішніх органів грудної і черевної порожнини. Від крижового відділу спинного мозку відходять пара­симпатичні нервові волокна, які зливаються з тазовим нервом і іннервують найнижчу частину кишок, сечовий міхур і статеві ор­гани.

Симпатичні стовбури тягнуться від другого і третього шийних Хребців до крижів.

(Симпатичні нерви йдуть до всіх органів тіла, в тому числі й до м’язів. Радянський фізіолог Л. А. Орбелі встановив, що симпа­тичні гілки, іннервуючи м’язи, впливають на обмін речовин у них,— це трофічна функція симпатичної частини автономної нерво­вої системи. Крім того, під впливом симпатичних нервів органи і тканини готуються до роботи в нових умовах, тобто при зміні нав­колишнього середовища або характеру діяльності організму,— це адаптаційна функція симпатичної частини автономної нервової системи.

Регулювання діяльності внутрішніх органів. В ряді випадків парасимпатичні і симпатичні впливи на діяльність деяких внут­рішніх органів протилежні один одному (табл. 2).

Завдяки взаємодії парасимпатичних і симпатичних впливів ді­яльність ряду органів може швидко і надзвичайно точно перебудо-

Дія парасимпатичних нервів

Серце

Артерії

Травний апарат

Сечовий міхур М’язові волокна райдуж­ної оболонки ока М’язи — підіймачі волос­ся

Потові залози

Посилення і прискорення серцевих скорочень Звуження судин і підви­щення кров’яного тиску Уповільнення перисталь­тики, зменшення активно­сті

Розслаблення міхура Розширення зіниці

Підняття волосся

Посилення секреції

Послаблення і сповільнен­ня серцевих скорочень Розширення судин і зни­ження кров’яного тиску Прискорення перистальти­ки, підвищення активності

Скорочення міхура Звуження зіниці

Опускання волосся

Послаблення секреції

вуватись відповідно до постійно змінних умов навколишнього се­редовища і потреб організму.

Обидві частини автономного відділу взаємодіють за принципом зворотного зв’язку.

Слід пам’ятати, що думка, поширена в попередні роки і підтри­мувана деякими вченими ще й нині, мовби автономна нервова система діє абсолютно незалежно,— безпідставна. Автономна нервова система діє під контролем головного мозку.

§ 6. БУДОВА І ФУНКЦІЇ ГОЛОВНОГО МОЗКУ іу

Індивідуальний розвиток і загальна будова головного мозку.

Розвиток головного мозку дитини на час її народження не завер­шений остаточно. Щоправда, кількість нейронів, що його утворю­ють, у немовляти така сама, як і в дорослої людини, але протягом усього дитинства ріст нервових волокон триває, змінюються форми відростків. Маса мозку немовляти становить 380...400 г. Маса моз­ку однорічної дитини досягає вже 800 г, що свідчить про інтенсив­ний ріст дітей у цей період. У молодшого школяра маса головного ' мозку становить 1250... 1300 г, що вже наближається до норми до­рослої людини— 1400...1450 г. Індивідуальні коливання маси моз­ку дорослих людей дуже значні: від 960 до 2000 г.

Головний мозок, як і спинний, вкритий трьома оболонками: м’якою, павутинною і твердою. Тверда оболонка дуже щільна, зро­стається з кістками черепа. Між оболонками циркулює рідина — ліквор.

.Головний мозок складається із стовбура головного мозку і пе­реднього мозку. До стовбура головного мозку входить довгастий мозок, міст, мозочок і середній мозок. Проміжний мозок і великі півкулі утворюють передній мозок (кольор. табл. III).

Від головного мозку відходить 12 пар черепних нервів. Перші дві пари нервів — зорові і нюхові — починаються в сітківці ока та

Рис. 9. Головний мозок людини збоку в розрізі: 1 — довгастий мозок; 2 — міст; 3 — мозочок; 4 — покришка середнього мозку; 5 — зоровий горб; 6 — підгорбкова ділянка; 7 — гіпофіз; 8 — мозолисте тіло; 9 — півкулі великого мозку; III, VIII, IX, X — місця виходу окорухового, слухового, язикоглоткового і блукаючого нервів.

В слизовій оболонці верхнього НОСОВОГО ходу І ВХОДЯТЬ В основу пе- реднього мозку, решта — йдуть від ядер стовбура. Серед черепних нервів є суто чутливі: зорові, слухові, нюхові. До суто рухових належить три пари нервів, що іннервують м’язи ока. До мішаних нервів належить, наприклад, блукаючий нерв — X пара (рис. 9).

Стовбур головного мозку. Стовбурова частина головного мозку давніша за походженням, ніж передній мозок.

Довгастий мозок е продовженням спинного мозку і навіть дещо повторює його форму. На передній поверхні довгастого мозку йде борозна, що є продовженням поздовжньої борозни спинного мозку, а на задній поверхні є заглибина — дно четвертого мозко­вого шлуночка. У сірій речовині довгастого мозку містяться жит­тєво ^важливі центри, що регулюють дихання, діяльність серця, жування, ссання, ковтання, слиновиділення, сльозовиділення, чхан­ня, кашель, тонус скелетних м’язів, роботу судинорухового центру. В цьому відділі мозку містяться центри регулювання' автономних функцій, які пов’язані з парасимпатичним відділом автономної нервової системи.

Міст знаходиться вище довгастого мозку і різко відмежований від нього. Як і довгастий мозок, міст утворений білою речовиною. У товщі його залягають скупчення сірої речовини — ядра. Голов­на функція моста — провідна. Від моста і довгастого мозку відхо­дить вісім пар черепних нервів.

Мозочок міститься позаду довгастого мозку і дещо над ним. Він складається з двох півкуль і черв’яка (рис. ІО). Поверхню

зують кору великого мозку.

мозочка вкриває сіра речовина, що складається з тіл нервових клі­тин. Це кора мозочка. Трьома парами ніжок мозочок сполучає­ться з довгастим мозком, мостом і середнім мозком.

У тварин, в яких видалено мозочок, спостерігається спад м’язо­вого тонусу, розлад рухів і порушення процесу ходьби, хода стає хиткою, супроводиться зайвими рухами, тремтінням голови й кін­цівок, швидкою втомлюваністю. Мозочок новонародженої дитини готовий до виконання функцій. У молодших школярів спостерігає­ться вже значна координація рухів. Формування функцій мозочка завершується у десятирічних дітей.

Середній мозок становить дуже невелику частину головного мозку, проте значення його надзвичайно велике. Середній мозок складається з покришки і ніжок мозку. В передніх горбках по­кришки містяться ^центри орієнтовних рефлексів на зорові подраз­нення. З цими горбками пов’язані також зіницевий рефлекс, ако­модація очей. У задніх горбках покришки міститься центр орієн­товних рефлексів на слухові подразнення. В середньому мозку є так зване червоне ядро, функція якого — регулювати тонус ске­летних м’язів.

У стовбуровій частині мозку є особливий утвір, що складається із скупчень нейронів різних типів з численними відростками, що відходять від них. Ці відростки, переплітаючись між собою, утво­рюють густу нервову сітку, так звану сітчасту, або ретикулярну, формацію (рис. 11). Вона охоплює весь стовбур головного і верхні сегменти спинного мозку. Через ретикулярну формацію до кори головного мозку надходять еферентні імпульси. Вони не виявля­ють специфічної дії, а лише тримають кору в «робочому» стані. В разі порушення ретикулярної формації тварина впадає у сонли­вий стан, а при подразненні її організм пробуджується. Еферентні
нейрони спинного мозку дістають від ретикулярної формації гальмівні і збу­джуючі імпульси. Впливає ретикуляр­на формація і на тонус скелетних м’я­зів, і на функціонування серцево-су­динної системи, і на інші життєві функції. Ретикулярна формація діє під контролем кори великих півкуль.

А Б 8 Рис. 12. Будова кори великого мозку:

Передній мозок. В історичному роз­витку передній мозок — це наймолод­ший відділ нервової системи.

Проміжний мозок розташований над середнім мозком і складається із зорових горбів та підгорбової частини. Через горби проходять всі аферентні нервові імпульси, що йдуть до голов­ного мозку. Тому цей відділ називають «ворітьми» до кори великого мозку. Підгорбова частина прилягає до ниж­нього мозкового придатка — гіпофіза. Гіпофіз як залоза внутрішньої секре­ції впливає на ряд життєво важливих функцій організму. Підгорбова части­на спільно з гіпофізом регулює в орга­нізмі обмін білків, жирів, використан­ня тканинами організму води і мінеральних речовин. Тут же лока­лізуються центри насичення і голоду. З підгорбовою частиною по­в’язане регулювання температури організму. З порушенням діяль­ності певної частини підгорбової частини спостерігається спад або підвищення температури тіла. Гадають, що в ядрах цієї ділянки містяться центри, які беруть участь в регулюванні емоцій. Крім того, особливі центри підгорбової частини впливають на діяль­ність залоз внутрішньої секреції.

Півкулі великого мозку найбільшого розвитку досягають в лю­дини. Права і ліва півкулі сполучаються між собою так званим мозолистим тілом, яке складається з сукупності нервових волокон. Зовні півкулі вкриті тонким шаром (від 2 до 4 мм) сірої речови­ни— корою (рис. 12). Під корою залягає біла речовина, в якій є ядра сірої речовини — підкіркові центри, що регулюють формуван­ня відчуттів і емоцій. У кожній півкулі є порожнина, сполучена з третім мозковим шлуночком. Порожнини, наповнені ліквором, на­зивають латеральними (бічними) шлуночками.

Нервові клітини кори залягають шістьма шарами, виконуючи аналізаторно-синтетичну функцію. Нервові клітини певних ділянок сприймають збудження, що надходить до кори від рецепторних відділів аналізаторів. По волокнах цих клітин імпульси йдуть до нервових клітин рухової зони кори і далі — до рухових ядер го­ловного і спинного мозку. Від нервових клітин цих ядер по рухо-

вих нервах збудження передається і до робочого органа. В корі налічується 14... 18 млрд. нервових клітин.

Кора великого мозку має численні борозни і закрутки. Особли­во глибокі центральна і бокова борозни. Півкулі великого мозку поділяються борознами на лобові, тім’яні, вискові й потиличні част­ки. Центральна борозна відділяє лобову частку від тім’яної, бо­кова — вискову від лобової і тім’яної. Якби було можливо розпра­вити всі закрутки і борозни кори, то площа її в людини станови­ла б 1700...2600 см².

Для нормальної життєдіяльності головного мозку потрібне по­стійне постачання його кров’ю. Нервова тканина — найчутливіша тканина щодо вмісту в крові кисню, поживних речовин і особливо глюкози. Головний мозок споживає за 1 год близько 5 г глюкози і до З л кисню.

Кора великого мозку є найвищим відділом центральної нерво­вої системи. Вона регулює й контролює всі процеси, які відбуваю­ться в нашому організмі, здійснює зв’язок організму із зовнішнім середовищем. Кора є основою психічної діяльності людини.

Висновок про те, що кора великого мозку є матеріальною осно­вою психічної діяльності людей, можна зробити на основі спосте­режень за дітьми аненцефалами і мікроцефалами. В аненцефалій немає півкуль великого мозку. У медичній практиці відомий випа­док, коли аненцефал прожив близько чотирьох років. Його насиль­но будили, щоб нагодувати, ссати він не вмів. Годували його тільки молоком — нічого іншого проковтнути він не вмів. Він не хапав предмети руками, не робив координованих рухів, не ходив, не реагував на больові подразники. Мови і мислення в нього та­кож не було. У мікроцефалів череп і головний мозок ненормально малі. Маса мозку в них становить лише 250...900 г. Мікроцефали пізно починають ходити і говорити, в них спостерігається яскраво виражене недоумство.

Методи вивчення функцій кори великого мозку. Функції кори великого мозку вивчають кількома методами. До них належать так звані гострі досліди на тваринах. Є досліди, розраховані на тривалі спостереження. Назвемо найпоширеніші методи до­слідження.

1. Видалення окремих ділянок кори. Після того як рана за­гоїться, у тварини помічають порушення, що настали після опера­ції. На підставі цього роблять висновок про значення певної ділян­ки кори.

2. Метод електричного подразнення. Після вживляння електро­дів у мозок тварини або при операції на мозку людини можна подразнювати електричним струмом різні точки кори. Під час та­кої операції людина здатна відповідати на запитання і повідом­ляти дослідникові про ті відчуття, яких вона при цьому зазнає.

3. Метод хімічного подразнення. Цей метод застосовується..тільки на піддослідних тваринах. Фільтрувальний папір змочують

розчином стрихніну і прикладають до оголеної ділянки кори. Стрихнін підвищує збудливість нервових клітин, і це позначається

на реакціях тварини. За цими реакціями й судять про функції до- сліджувальної ділянки.

4. Метод електроенцефалографії. Під час спокою й діяльності нервової клітини в ній виникають слабкі коливання електричних потенціалів різного характеру. Ці коливання реєструються спеці­альною записуючою апаратурою, яка з’єднана з електродами, за­кріпленими на шкірі голови досліджуваної людини.

5. Клінічний метод. Лікарі спостерігають за змінами діяльнос­ті окремих органів та їхніх систем в людей з крововиливами, пора­неннями, пухлинами мозку. Якщо хворі внаслідок ураження мозку гинули, то після розтину встановлювали, які ділянки мозку зміни­лись.

Перелічені методи дослідження дають змогу розв’язувати лише окремі питання функцій кори мозку. По-справжньому ці функції вивчив І. П. Павлов методом умовних рефлексів. Нині цей метод поєднують із методом електроенцефалографії. Застосування різних методів дослідження дало змогу виявити в корі понад 50 полів, в яких зосереджені різні функції організму. Особливе значення мають зони кори великого мозку, тобто ділянки її, пов’язані з діяльністю органів чуттів.

Зони кори великого мозку. Рухова зона міститься попереду центральної борозни. Через неї проходять дуги рефлексів, пов’яза­них з руховим апаратом. Ушкодження цієї зони, наприклад при крововиливі, спричинюється до паралічу. Зорова зона—це ділян­ка кори великого мозку, через яку проходять дуги рефлексів, по­в’язаних з розрізненням зорових подразнень. Міститься ця зона в потиличній частці кори великого мозку. Ушкодження її призводить до втрати зору. У висковій частці кори міститься слухова зона. З внутрішнього боку кожної півкулі є нюхова зона. Позаду цент­ральної борозни міститься зона шкірно-м’язової чутливості (ко- льор. табл. IV).

У корі великого мозку вдалося виявити також ділянки, ушко­дження яких спричинює ті або інші порушення мови. Через ці' ді­лянки проходять шляхи рефлексів, пов’язаних із мовою. Вся ж кора великого мозку функціонує як єдине ціле.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

1. Які функції виконує нервова система? 2. Яка загальна будова нервової системи? 3. Яка будова нервової клітини? 4. Які рецептори вам відомі? 5. Що таке синапси? 6. Які типи нейронів ви знаєте? 7. Які властивості нервової тка­нини? 8. Яка будова спинного мозку? 9. Як здійснюються спинномозкові реф­лекси? 10. Що таке рефлекторна дуга та з яких елементів вона складається?

11. В чому полягає явище зворотної аферентації? 12. Що таке нервові центри спинного мозку і які їхні властивості? 13. Що таке гальмування і яке воно має значення? 14. Які відділи нервової системи ви знаєте? 15. Які особливості будови автономного відділу нервової системи? 16. З яких частин складається автономний відділ нервової системи і які анатомічні відмінності між ними? 17. Як здійснюється регулювання діяльності внутрішніх органів? 18. Яка будова головного мозку і які його функції? 19. Яка будова кори великого мозку? 20. Якими методами вивчають функції кори великого мозку і які зони в ній роз­різняють?

АНАТОМІЯ. ФІЗІОЛОГІЯ І ГІГІЄНА АНАЛІЗАТОРІВ У ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

§ 7. АНАЛІЗАТОРИ. ЗОРОВИЙ АНАЛІЗАТОР

Поняття про аналізатори. Через органи чуттів до відповідних зон кори великого мозку безперервно надходить інформація з навколишнього середовища. В інші ділянки кори йдуть імпульси від різних органів самого організму. Для нормальної діяльності організму необхідно, щоб численні подразнення, які діють на нього, точно й тонко розрізнялись, аналізувалися.

Аналіз подразнень починається ще в рецепторах, кожна група яких чутлива до подразнень певного виду. Так, рецептори органа зору в звичайних умовах подразнюються світлом, рецептори орга­на слуху — звуками і т. д.

Імпульси, що виникли в рецепторах, проходять по аферентних нейронах до центральної нервової системи і її провідними шляха­ми— до відповідної зони кори. При цьому відбувається аналіз подразників, який досягає надзвичайної тонкості в кіркових зонах.

Л. П. Павлов назвав системи, де відбувається тонке розрізнен­ня подразників, аналізаторами. Будь-який аналізатор складається з трьох відділів — периферичного (рецептор), провідникового (нер­ви і провідні шляхи до центральної нервової системи) та кірково­го (відповідна ділянка кори великого мозку).

Пізнання навколишнього світу відбувається завдяки діяльності аналізаторів та їхній взаємодії внаслідок виникнення зв’язків між різними ділянками кори. Якщо збудження певної ділянки зони викликає в нашій свідомості відчуття, то при об’єднанні збуджень, які виникають у різних ділянках кори, утворюються вже сприйнят­тя, що відображують сукупність властивостей предмета або явища як єдиного цілого.

Так, зірвавши з грядки свіжий огірок, людина бачить його, відчуває його характерний запах, масу, визначає на дотик специ­фічний характер його поверхні, а відкусивши огірок, відчуває його смак. Проте всі ці відчуття не ізольовані одне від одного. Завдя­ки процесам, які відбуваються в корі великого мозку, людина сприймає весь предмет в цілому.

Будова органа зору. Орган зору складається з очного яблука і допоміжного апарату. В очному яблуці міститься периферичний відділ зорового аналізатора (кольор. табл. V).

Зовнішню оболонку ока називають білковою, або склерою. На передній поверхні яблука склера переходить у прозору рогівку. За білковою оболонкою йде судинна, вся пронизана кровоносними судинами, що живлять око. На передній поверхні вона переходить у райдужну оболонку, що містить пігменти, від яких залежить ко­лір очей. Посередині райдужної оболонки є отвір — зіниця, крізь яку промені світла проникають всередину ока.

Внутрішня оболонка очного яблука називається сітківкою. Во­на має складну шарувату будову — з нервових клітин та їхніх волокон. Розрізняють десять шарів сітківки. До зовнішнього піг­ментного шару сітківки підходять палички і колбочки, які є видо­зміненими відростками світлочутливих зорових клітин. Від нер­вових клітин сітківки йде зоровий нерв —початок провідникової частини зорового аналізатора.

За зіницею міститься прозоре щільне сочевицеподібне тільце — кришталик. Він лежить у прозорій сумці, від країв якої відходять пружні волокна, що сполучають його з війковим м’язом.

Між рогівкою, райдужною оболонкою й кришталиком є про­стір, заповнений прозорою водянистою вологою. Весь внутрішній простір ока за райдужною оболонкою і кришталиком заповнений драглистим дуже прозорим склистим тілом. У верхньобоковому ку­ті очної ямки міститься слізна залоза, що виділяє слізну рідину (сльозу), яка зволожує поверхню очного яблука, запобігає її під­сиханню та переохолодженню. Сльоза, зволоживши поверхню ока, стікає слізним каналом до носової порожнини. Повіки і вії захи­щають очне яблуко від того, щоб всередину ока не потрапляли сто­ронні часточки, брови відводять убік піт, який стікає з лоба, а це також має захисне значення.

Розміри і маса ока у дітей молодшого шкільного віку майже такі самі, як у дорослої людини.

Сприйняття зорових подразників. Світлові промені, що є специ* фічними подразниками для зорових рецепторів, проходять всереди­ні очного яблука крізь кілька середовищ, а саме: крізь рогівку, водя­нисту вологу, кришталик і склисте тіло. Разом вони утворюють оптичну систему ока, яка заломлює промені і збирає їх на сітківці.

Всі середовища ока, крім кришталика, зберігають сталою вели­чину заломлення променів. Проте заломлююча сила ока може збільшуватись або зменшуватись. Буває це тому, що кришталик завдяки скороченню або розслабленню війкового м’яза може змі­нювати свою опуклість. З її збільшенням заломлення променів в оці посилюється, а із зменшенням — послаблюється. Тому, для того щоб зручніше було вивчати заломлюючу здатність ока, часто бе­руть до уваги тільки заломлення променів кришталиком.

Розглянемо, як виникає зображення предметів на сітківці (рис. 13). Промені, що йдуть від верхньої точки предмета А, за­ломлюються і збираються в точці сітківки а, що розташована ниж­че від головної оптичної осі ока. Промені від нижньої точки пред­мета Б також заломлюються, але збираються на сітківці в точці б, вище від головної оптичної осі ока. Промінь, що виходить з точки В і йде по головній оптичній осі, не заломлюється і потрапляє в точ­ку в, що лежить на сітківці. Внаслідок цього на ній виникає обер­нене зменшене і дійсне зображення видимого предмета.

Світлочутливі клітини в районі цього зображення подразню­ються. Як же цс відбувається? Паличкоподібні зорові клітини містять особливу речовину — зоровий пурпур. Під дією світла зо­ровий пурпур розпадається, і в цих клітинах виникає збудження.

Рис. 14. Жовта (/) і сліпа (2) пляма.

Останнім часом з’ясовано, що і в колбочкоподібних зорових клі­тинах також є речовини, які хімічно змінюються дією світла.

Поряд з хімічними змінами в зорових рецепторах відбувають­ся ще й фізичні, зокрема виникнення струмів дії.

Паличкоподібні зорові клітини — це найчутливіші щодо світла зорові рецептори. Вони подразнюються навіть слабким присмер­ковим світлом, проте не сприймають забарвлення предметів. Ось чому вночі, коли люди бачать лише за допомогою паличкоподіб­них зорових клітин, вони не в змозі розрізняти кольори. Колбочко- подібні клітини значно менш чутливі до світла, ніж паличкоподіб­ні. За допомогою колбочкоподібних зорових клітин утворюється денний зір. Це рецептори, що сприймають не тільки світло, а й колір. Скупчення колбочкоподібних клітин міститься на сітківці саме навпроти зіниці. І коли зображення предмета виникає на цьому місці, ми бачимо предмет яскраво. Цю ділянку сітківки на­зивають жовтою плямою. В місці виходу волокон зорового нерва з сітківки зорових рецепторів немає. Тому промені, які потрапляють на цю ділянку сітківки, що називається сліпою плямою, взагалі не викликають зорових подразнень (рис. 14).

Від сітківки збудження йде по волокнах зорового нерва і про­відних шляхах головного мозку в покришку середнього мозку і в зорові горби, а від них до зорової зони кори великого мозку. Тут відбувається остаточний аналіз зорових подразнень.

Здатність до розрізнення кольорів у дитини зростає з ві­ком.

Адаптація. Вироблення здатності ока бачити при різній освіт­леності називають адаптацією. Якщо увечері в кімнаті погасити світло, то напочатку людина зовсім не розрізняє навколишніх предметів. Проте вже через 1—2 хв вона починає схоплювати кон­тури предметів, а ще через кілька хвилин бачить предмети досить чітко. Це відбувається завдяки зміні чутливості сітківки в темря­ві. Перебування в темряві протягом 1 год підвищує чутливість ока майже в 200 разів. Та особливо швидко зростає чутливість у перші хвилини.

Це явище пояснюється тим, що при яскравому світлі зоровий пурпур паличкоподібних зорових клітин руйнується повністю. В темряві він швидко відновлюється, і паличкоподібні клітини, ду­же чутливі до світла, починають виконувати свої функції, тим- часом як колбочкоподібні, малочутливі до світла, нездатні спри­ймати зорові подразнення. Ось чому людина в темряві не розріз­няє кольорів.

Проте коли в темному приміщенні включити світло, воно мов­би осліплює людину. Вона майже не розрізняє навколишніх пред­метів, та через 1—2 хв її очі починають бачити нормально. Це по­яснюється тим, що зоровий пурпур у паличкоподібних клітинах зруйнувався, чутливість до світла різко знизилась і зорові подраз­нення тепер сприймаються тільки колбочкоподібними зоровими клітинами.

Акомодація. Здатність ока бачити предмети на різній відстані називають акомодацією. Предмет добре видно тоді, коли промені відбиті від нього, збираються на сітківці. Це досягається зміною опуклості кришталика. Зміна ж настає рефлекторно — під час розглядання предметів, які знаходяться на різній відстані від ока. Коли ми дивимось на розташовані близько предмети, опуклість кришталика збільшується. Заломлення променів в оці стає біль­шим, внаслідок чого на сітківці виникає зображення. Коли ми дивимося вдалину, кришталик сплющується.

З віком кришталик стає менш еластичним. Здатність до ако­модації починає спадати вже з десятирічного віку, проте на зорові це починає позначатися тільки в похилому віці (стареча далеко­зорість).

Короткозорість і далекозорість. У короткозорих людей зобра­ження предметів утворюється не на сітківці, а спереду від неї, то­му воно розпливчасте, нечітке. Це відбувається тому, що очне яб­луко в них видовжене (рис. 15). Внаслідок цього короткозорі люди можуть чітко бачити тільки ті предмети, які розташовані близько до очей. Для коригування короткозорості користуються окулярами з двовгнутою лінзою. Короткозорість може розвинутися внаслідок ослаблення війкового м’яза, що призводить до збільшення кривизни кришталика.

У далекозорих людей очне яблуко вкорочене, внаслідок чого зображення предмета виникає за сітківкою, що також призводить

А Б Рис. 15. Схема акомодації короткозорого (А) і далекозорого (Б) ока: 1 — без акомодації (паралельні промені перетинаються попереду сітківки); 2 — найдальша точка ясного бачення (без акомодації); 3 — найближча точка ясного бачення при макси­мальній акомодації; 4 — виправлення дефекту зору за допомогою вгнутих скелець; 5 — без акомодації (паралельні промені перетинаються позаду сітківки); 6 — часткова акомодація під.час погляду вдалину; 7 — хід променів від близького предмета при максимальній акомо­дації; «— виправлення дефекту зору за допомогою опуклих скелець.

до нечіткого бачення (рис. 15). Далекозорі люди носять окуляри з двоопуклими лінзами.

Найбільш поширена форма порушення зору в дітей шкільного віку — це посилення короткозорості від першого до старших кла­сів. З’ясовано, що серед першокласників кількість короткозорих дітей коливається від 2 до 5%, а в сьомому класі вже дося­гає 16%.

Основні заходи запобігання короткозорості школярів — це до­бір столів відповідно до зросту, що дає змогу зберегти відстань між очима і книжкою або зошитом — в середньому 35 см, і до­статнє освітлення робочого місця. Вчителеві початкових класів слід пам’ятати, що діти не повинні довго напружувати зір під час читання або писання, і періодично пропонувати їм дивитися вда­лину, наприклад на настінні таблиці, на класну дошку. Дуже важ­ливо також стежити за тим, щоб учні, в яких під час медогляду виявлено короткозорість або далекозорість, носили приписані їм окуляри.

Гігієнічні вимоги щодо освітлення. Недостатнє або надмірне освітлення класних приміщень не тільки шкодить зору дітей, а й знижує їхню працездатність. Шкідливе також пряме сонячне про­міння. Воно пригнічує зорові функції, а тим самим знижує ефек­тивність уроку. Напруження зору при недостатньому освітленні призводить до розвитку в дітей короткозорості, а разом з тим спричинює гальмування в центральній нервовій системі, що також відбивається на сприйнятті навчального матеріалу.

Найбільш сприятливим для зору і для зосередження уваги учнів є розсіяне світло. Джерело світла має бути обладнане спе­ціальною світлорозсіювальною арматурою. Для люмінесцентних ламп — це металеві пластини, пофарбовані білим, а для ламп роз­жарювання — плафони з молочного скла або кільцеві металеві сві­тильники.

Велике значення в освітленості класних приміщень має колір стін, учнівських столів та класної дошки. Щодо стін найбільш прийнятні світло-жовті відтінки — вони відбивають близько 60% світла, що падає на них. Столи учнів найкраще фарбувати світло- зеленим, а класні дошки темно-зеленим. Такий колір дошки погли­нає значну кількість світла, контрастно відтіняючи записи і. ма­люнки, зроблені на ній крейдою.

§ 8. СЛУХОВИЙ АНАЛІЗАТОР І ВЕСТИБУЛЯРНИЙ АПАРАТ

Будова органа слуху. Орган слуху утворений трьома відділами: зовнішнім, середнім і внутрішнім вухом (кольор. табл. V). Якщо два передні відділи виконують допоміжні функції, то сприйняття звукових подразнень відбувається в частині внутрішнього вуха, що називається завиткою.

Функція зовнішнього вуха, утворена вушною раковиною і зов­нішнім слуховим ходом, полягає у вловлюванні й проведенні зву­кових хвиль до барабанної перетинки, яка починає коливатись синхронно з ними. У середньому вусі є передавальний механізм — три слухові кісточки — молоточок, коваделко і стременце, послі­довно з’єднані між собою (рис. 16). їхня роль — зменшувати роз­мах і збільшувати силу коливань.

Завдяки слуховій трубі, яка сполучає середнє вухо з носоглот­кою, тиск повітря в цьому відділі органа слуху в будь-яку мить точно дорівнює атмосферному. Це дає змогу барабанній перетинці вільно коливатись.

Стременце впирається в перетинку, якою затягнено овальне вікно внутрішнього вуха. Внутрішнє вухо утворене кістковим лабі­ринтом, що міститься в товщі вискової кістки, де, як у футлярі, зависає сполучнотканинний перетинчастий лабіринт. Він в основ­ному повторює обриси кісткового лабіринту і заповнений ендо- лімфою.

Перетинчастий лабіринт утворюється двома мішечками перед- двєр’я. Від одного мішечка відходить три взаємно перпендикуляр­них півколових канали, від другого — завитка (рис. 16). Півколові

зо

канали утворюють вестибулярний апарат, що з функцією слуху не пов’язаний.

У завитці є слухові рецептори (рис. 17). Від кісткового стерж­ня завитка відходить кісткова спіральна пластинка, до її краю кріпиться спіральна мембрана, на якій розміщений спіральний ор­ган. Він утворений еластичними волокнинками, серед яких є волос­кові клітини. Під дією тонів різної висоти коливаються ті чи інші волокнинки, подразнюючи певні волоскові клітини, які й є слухо­вими рецепторами. До цих клітин підходять волокна слухового нерва, який передає імпульси до головного мозку. Далі імпуль­си надходять до слухової зони кори, що знаходиться у висковій частці півкуль. Це кірковий відділ слухового аналізатора. Тут завершується аналіз слухових подразнень. Орган слуху в людини

Рис. 17. Схема будови внутрішнього вуха: л — поперечний розріз завитки; Б — спіральний орган; / — спіральна пластинка; 2 — спіраль­ний орган; 3 — волоскові клітини (слухові рецептори).

сприймає звукові коливання повітря частотою від 16 до 30 000 ко­ливань на 1 с.

Анатомічна будова органа слуху в дітей молодшого шкільно­го віку така сама, як і в дорослих. Навіть розміри його відділів з віком змінюються мало. Спостерігається тільки деяке збільшення вушної раковини та подовження слухового хода.

Проте гострота слуху в дітей нижча, ніж у дорослих. Вона по­ступово підвищується аж до 14... 19 років. Помітно змінюється й поріг чутності мови. У дітей молодшого шкільного віку він вище, ніж у дорослих. Здатність розрізняти висоту тонів залежить від різних причин, в тому числі й від природжених задатків і особли­востей, і музично обдаровані діти вже в ранньому віці здатні не тільки розрізняти висоту тонів, а й безпомилково визначати кожен із них. Такий музичний слух називають абсолютним. На уроках співів треба тренувати музичний слух дітей. Це одна з важливих умов гармонійного розвитку особи.

Розлади слуху. Слух дитини може бути зниженим через при­роджену приглухуватість, а також внаслідок перенесених захворю­вань і травм. Однією з форм цього дефекту може бути зарощен- ня зовнішнього слухового ходу внаслідок потрапляння інфекції іззовні (під час колупання у вусі брудними руками або предме­тами, при тривалому подразненні шкіри зовнішнього слухового хо­ду гноєм, що тече з середнього вуха) або після травми (забиття, опіку стінок зовнішнього слухового ходу). Помітно може знизи­тися слух в результаті запальних процесів у носоглотці, які бува­ють під час грипу, ангіни, нежитю і можуть поширюватись на слу­ховий хід, спричинюючи його заростання. Це призводить до припи­нення доступу повітря в середнє вухо, а тим самим до зниження рухомості барабанної перетинки. Таке захворювання називається катаром середнього вуха і особливо поширене серед дітей дошкіль­ного і молодшого шкільного віку.

Гострі інфекційні хвороби (грип, ангіна, кір, скарлатина та ін.) можуть спричинювати гостре запалення оболонки середнього вуха — отит. Ознакою такого захворювання є різкий біль у вусі, підвищення температури. В середньому вусі внаслідок запалення збирається гній, який тисне на барабанну перетинку і може розі­рвати її, а це, в свою чергу, призводить до значного зниження слу­ху, а іноді й до глухоти. Гострий отит у дітей буває частіше, ніж у дорослих. Це небезпечна для життя хвороба. Тому дітей, що скаржаться на біль у вусі, негайно слід направити до лікаря-фа- хівця.

Несприятливо позначається на слуховому апараті дія постій­них шумів. Тривалий шум навіть невеликої сили відбивається на нервовій системі дитини, знижуючи працездатність і успішність. Тож дуже важливо всіляко оберігати школу від надмірного шу­му, не допускати навіть під час перерв крику та інших різких звуків.

Дітей з низьким слухом треба садовити в класі за перші сто­ли, а тих, які через стан свого слуху не можуть взагалі стежи”'

за ходом розповіді вчителя, направляти до спеціальних шкіл для туговухих.

Особливості будови і функції вестибулярного апарату. Основ­ним механізмом, який забезпечує орієнтування в просторі і рів­новагу, є вестибулярний апарат — орган рівноваги. Анатомічно він пов’язаний з органом слуху і утворений переддвер’ям та трьома півколовими каналами (рис. 16). Вестибулярний апарат заповне­ний ендолімфою.

У переддвер’ї міститься рецепторний апарат, до складу якого входять волоскові клітини. Вільні кінці цих клітин занурені в драглисту масу з вапнистими отолітами. Із зміною положення го­лови або швидкості руху тіла змінюється й положення отолітів, що спричинює подразнення волоскових клітин. У них виникає збуджен­ня, при якому рефлекторно змінюється тонус певних м’язів.

У розширеному кінці кожного півколового канала також є ре­цепторний апарат, подібний до описаного. З кожною зміною по­ложення тіла напрям тиску ендолімфи стає іншим.

Отже, обидва види рецепторів вестибулярного апарату посила­ють сигнали про зміну положення тіла. Ці сигнали зумовлюють рефлекторне скорочення відповідних груп м’язів.

З порушенням діяльності вестибулярного апарату людина втра­чає здатність зберігати рівновагу. Вестибулярний апарат важливо тренувати. Велику роль у цьому тренуванні відіграють заняття спортом.

§ 9. М'ЯЗОВО-СУГЛОБОВІШ, СМАКОВИЙ, НЮХОВИЙ

ТА ШКІРНИЙ аналізатори

М’ язово-суглобовий аналізатор. У м’язах, в їхніх сполучнотка­нинних оболонках, в сухожиллях і суглобових сумках є пропріо- рецетори. Одні з них подразнюються скороченням м’язів, натя­гом. їхніх сполучнотканинних оболонок, сухожиль, суглобових су­мок, а інші — розслабленням м’язів та зменшенням натягу всіх цих елементів.

Імпульси, що передаються від пропріорецепторів, дають змогу людині, не дивлячись, відчувати положення свого тіла і його час­тин. Це відіграє велику роль у просторовому орієнтуванні орга­нізму. В разі порушення пропріорецептивної діяльності людина втрачає змогу визначати без допомоги зору положення свого тіла.

Смаковий аналізатор. Смакові рецептори розміщені на язиці, а також на певних ділянках м’якого піднебіння і задньої стінки глотки. Ці рецептори називають смаковими сосочками (рис. 18). Вони подразнюються речовинами, що перебувають у розчиненому стані. Одні смакові рецептори сприймають солодке, другі — гірке, треті—--кисле, четверті — солоне (рис. 19). Крім того, у визначен­ні того, що в побуті називають.смаком їжі, беруть участь нюхові подразнення, що їх сприймають рецептори носової порожнини.

Нюховий аналізатор. Нюхові рецептори — це клітини, розміщені в слизовій оболонці носової порожнини (рис. 19). Вони розміщені
на площі 5 см², проте кількість їх до­сягає 60 000 000. Подразниками нюхо­вих рецепторів є речовини в газопо­дібному стані, що потрапляють на ці клітини разом з повітрям, яке ми вди­хаємо.

Рис. 18. Смаковий рецептор: А — смакові сосочки на язиці; Б — смаковий сосочок (збільшений).

Нюхові рецептори мають надзви­чайно високу чутливість. Так, лю­дина відчуває запах сірководню вже тоді, коли в 1 л повітря є лише 1/1 000 000 000 г цього газу.

Шкірний аналізатор. Рецептори шкіри сприймають кілька видів -від­чуття. Це біль, тепло, холод, дотик і

тиск. Кожне з цих відчуттів спри­

ймається відповідними рецепторами (рис. 20). Рецептори дотику і тиску називаються тактильними. Ближче до поверхні шкіри залягають больові й дотикові рецептори, температурні — глибше. Шкірна чутливість має захис­не значення, оберігаючи організм від дії на покриви тіла різних шкідливих чинників навколишнього середовища — поранення гострими предметами, опіків, обмороження тощо. Від­чуття тиску відіграє певну роль в орієнтуванні людини у просторі.

Рис. 19. Нюховий (Л) і смаковий (Б, В) рецептори: А — рецепторні нюхові клітини з нюховими нервами; Б — зони розміщення смакових рецеп­торів на язиці, що сприймають різноманітні смакові подразнення (/ — солодку, 2 — гірку, З — кислу, 4 — солону їжу); В — смакова цибулинка в розрізі.

Так, під час стояння тиск відчувається шкірними рецепторами ступні, під час лежання — спини і т. ін.

Рис. 20. Схематичний розріз шкіри з шкірними рецепторами: 1 — рецептори, що сприймають відчуття холоду; 2 — теплові рецептори; 3, 4 — дотикові рецептори; 5 — рецептори, що сприймають відчуття тиску; 6 — больо­ві рецептори.

В людини тактильна чутливість відіграє велику роль у проце­сах праці. Цьому сприяє густе розміщення тактильних рецепторів на кінцях пальців. Про густоту тактильних рецепторів можна су­дити за так званими просторовими порогами, тобто за найбіль­шою відстанню між двома точками шкіри, одночасний дотик до яких сприймається як один (табл. 3). Вивчити просторові пороги можна або за допомогою звичайного циркуля-вимірювача, або спе­ціального естезіометра Вебера (циркуля з градуйованою шкалою). / Отже, тактильні рецептори найгустіше розміщені на кінчику /язика, а найрідше — на потилиці і посередині спини.

Тактильна чутливість у дітей особливо швидко зростає у 8... ІО-річному віці, а потім значно повільніше. Встановлено, що так­тильна чутливість у підлітків тонша, ніж у дорослих.

У школярів чутливість до холоду восени вища, ніж навесні, а до тепла весною більша, ніж восени. Проте слід пам’ятати, що чут­ливість дитини до температурних впливів середовища залежить від ступеня загартованості її організму.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

1. Що називають аналізатором? 2. Яка будова органа зору? 3. Як спри­ймаються зорові подразнення? 4. Що таке адаптація і який її механізм?. 5. Що таке акомодація і яке її призначення? 6. Які найпоширеніші дефекти зору в ді­тей і як їх коригують? 7. Які основні правила гігієни органа слуху в школярів? 8. Що таке вестибулярний апарат? 9. Як здійснюється тренування вестибуляр­ного апарату? 10. Яке значення м’язово-суглобового аналізатора? 11. Яку роль в організмі відіграють смаковий і нюховий аналізатори? 12. Яке значення має шкірна чутливість і які рецептори містяться в шкірі?

Розділ IV

ВИЩА НЕРВОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

§ 10. УМОВНІ РЕФЛЕКСИ — ОСНОВА ВИЩОЇ НЕРВОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Розвиток вчення про вищу нервову діяльність. На відміну від нижчої нервової діяльності, у процесі якої узгоджуються функції систем, органів і тканин, вища нервова діяльність забезпечує точ­не й досконале пристосування організму до змінних умов зовніш­нього середовища та визначає поведінку людини.

Питання, що лежить в основі психічної діяльності людини, ці­кавило вчених з давніх давен. У 1863 р. І. М. Сєченов, як уже згадувалось/відкрив дуже важливе для фізіології явище — галь­мування.

Невдовзі після цього відкриття І. М. Сєченов написав трактат

«Рефлекси головного мозку», в якому доводив, що свідомість є функцією мозку і її можна вивчати, як будь-яку іншу функцію організму, оскільки «всі акти свідомого і несвідомого життя за спо­собом походження суть рефлекси». Він був першим фізіологом, який розпочав вивчення «душевної» діяльності тими самими спо­собами, що й діяльності «тілесної».

Уявлення 1. М. Сєченова про психічну діяльність людини були такі незвичні і так суперечили релігійно-ідеалістичним поглядам, які панували в тогочасному суспільстві, що спричинили нападки всіх прихильників ідеалізму. Книга І. М. Сєченова, за висловом І. П. Павлова, була «геніальним злетом людської думки».

Розроблення вчення про вищу нервову діяльність продовжив

І. П.. Павлов. Величезним досягненням І. П. Павлова було ство­рення об’єктивного фізіологічного методу вивчення складних пси­хічних явищ — методу умовних рефлексів, що дав змогу «проник­нути» у півкулі великого мозку, розкрити закономірності їхньої

діяльності, довести єдність тілесних І ПСИХІЧНИХ ЯВИЩ, і лов розвинув Ідеї І. М. Сєченова про рефлекторний меха яльностіголовного мозку.

В основу вчення про вищу нервову діяльність І. П. Павлі клав три основних принципи. Перший із них — це принцип дь мінізму, тобто причинної зумовленості будь-якого рефлекторного акту. Суть другого принципу — принципу аналізу й синтезу — по­лягає в тому, що в корі півкуль інформація розчленовується на складові елементи, які відразу ж об’єднуються (синтезуються). Третій принцип — принцип структурності — грунтується на тому, що всі рефлекси кори великого мозку матеріальні, тобто пов’язані з певними структурами нервової системи. Це вчення І. П. Павлов створював протягом тридцяти років. Ц)оно'є неоціненним досягнен­ням вітчизняної науки. \

В останні роки, завдяки співдружності багатьох наук — фізи­ки, хімії, математики, електроніки тощо,— виникла можливість вивчати процеси, що відбуваються в мозку, в окремих його кліти­нах. Така можливість відкриває широкі перспективи для науки майбутнього.

Вчення І. П. Павлова про вищу нервову діяльність підтвер­джує матеріальність психічних процесів, докорінно підриває ідеа­лізм, підкреслюючи справедливість марксистсько-ленінської мате­ріалістичної філософії.

Безумовні та умовні рефлекси. Всі рефлекси на різні подразнен­ня І. П. Павлов поділив на дві групи: безумовні й умовні. Без­умовні рефлекси — це природжені реакції організму на подразнен­ня. Вони передаються спадково, не змінюючись від покоління до покоління. Безумовні рефлекси є видовими,. Наприклад, ссальний рефлекс-є у всіх ссавців, проте його неміє в інших хребетних. Крім того, безумовні рефлекси можна викликати тільки специфіч­ними для певного рецептора подразниками. У здійсненні безумов­ного рефлексу беруть участь спинний мозок, стовбур головного мозку, підкіркові центри, мозочок, частково кора великого мозку. Безумовні рефлекси можуть діяти і після видалення кори велико­го мозку.

Безумовні рефлекси забезпечують збереження життя особин. Прикладом безумовних рефлексів можуть бути рухові реакції, такі як віддалення від больових подразників, розширення зіниць у при­смерку і звуження при яскравому освітленні, посилене потовиді­лення з підвищенням температури навколишнього середовища.

Безумовні рефлекси за характером реакції-відповіді поділяю­ться на рухові, секреторні й трофічні, а за біологічною спрямова­ністю— на оборонні (відсмикування руки, чхання, кліпання), хар­чові (випльовування, блювання, слиновиділення, соковиділення і т.¹ ін.), статеві (пов’язані з розмноженням, турботою про потом- ство), орієнтовні (прислуховування, принижування тощо). Орієн­товні безумовні рефлекси І. П. Павлов назвав рефлексом «що та­ке?». Всі ці рефлекси виявляються в результаті дії відповідних подразників.

При всій значущості безумовних рефлексів самі собою вони не змогли б забезпечити нормального існування організму, через те що умови навколишнього середовища безперервно змінюються. Наслідком пристосування організму до умов навколишнього се­редовища е утворення рефлексів іншого виду — умовних.

Умовні рефлекси відрізняються від безумовних тим, що вони індивідуальні і не однакові навіть у двох споріднених особин. Зав­дяки працям І. П. Павлова та його учнів нині відомі основні влас­тивості умовних рефлексів.

Умовні рефлекси не є природженими, вони набуваються про­тягом усього життя, закріплюються або згасають. Тому про них можна сказати, що вони тимчасові й нестійкі. Умовні рефлекси можуть вироблятися тільки на основі безумовних. Утворення їх — одна з головних функцій кори великого мозку.

Учні І. П. Павлова — А. Г. Їванов-Смоленський та М. І. Крас- ногорський — провадили дослідження вищої нервової діяльності дітей і встановили, що умовні рефлекси в них утворюються легко і довго зберігаються. Дитина може порівняно швидко набути пев­них навичок поведінки, певних звичок, які потім залишаються на все життя. Тому дуже важливо правильно виховувати дітей з ран­нього віку. Так, якщо в дитини виробився міцний умовний рефлекс мити руки перед їдою, правильно сидіти за столом, акуратно їсти, то надалі вона вже це робитиме автоматично, рефлекторно..

Біологічне значення умовних рефлексів полягає в тому, що во­ни дають змогу організмові якнайдоцільніше пристосовуватись до навколишнього середовища.

Умови і механізм утворення умовних рефлексів. Щоб утвори­лись умовні рефлекси, необхідні певні умови:

1. Дія індиферентного (нейтрального) подразника, який стане потім умовним.

2. Неодноразове поєднання дії умовного подразника з без­умовним.

Простежимо механізм утворення умовного слиновидільного рефлексу (рис. 21).

Безумовнорефлекторне слиновиділення відбувається в тому ра­зі, коли їжа потрапляє в порожнину рота. При цьому подразнюю­ться смакові рецептори, нервові імпульси по аферентних нервових волокнах досягають слиновидільного центру довгастого мозку, і в ньому виникає збудження. Еферентні нервові імпульси з слинови­дільного центру надходять до слинної залози, яка й починає виді­ляти слину. Це дуга безумовного рефлексу. Проте з надходженням аферентних нервових імпульсів до довгастого мозку центр слино­виділення не обмежується «поданням» еферентних збуджень до слинних залоз. Одночасно він посилає інформацію й до харчового центру кори великого мозку, де також виникає вогнище збуджен­ня (рис. 21, А).

Під час вироблення умовного рефлексу вдаються до подразни­ка, який на початку досліду не має нічого спільного з слиновиді­ленням. Якщо ввімкнути електричну лампочку, то вогнище збу-

Рис. 21. Схема утворення і підкріплення умовного слиновидільного рефлексу:

А — безумовний слиновидільний рефлекс; Б — процес вироблення умовного слиновидільного рефлексу на світловий сигнал; В — вияв умовного слиновидільного рефлексу на світловий сигнал; Г — підкріплення умовного рефлексу їжею; / — їжа; £| — харчовий центр у корі великих півкуль; С — світловий подразник; С\ — зоровий центр у корі великого мозку; я — рецептори язика; СЦ — слиновидільний центр у довгастому мозку; сз — слинна залоза.

дження, що виникло в зоровій зоні кори, не вплине на виділення слини: для цього рефлексу це подразник нейтральний.

Дата добавления: 2014-12-11 | Просмотры: 2797 | Нарушение авторских прав