АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Список використаної літератури. Секреція слинних залоз, секреція шлункового соку, секреція молока

Секреція слинних залоз, секреція шлункового соку, секреція молока

Морфо-функціональні характеристика і значення шкірного покриву

Шкіра є зовнішньою оболонкою, яка вкриває все тіло тварини.

Вона складається з трьох шарів: епідермісу (над шкір’я),основи шкіри

(власне шкіри) та підшкірного шару (рис. 88).

Рис. 88. Напівсхема будови волосатої шкіри:

І — епідерміс; II — основа шкіри; III — підшкірний шар; IV — вкриваюче во-

лосся; V — сальна залоза; VI — потова залоза; VII — зміна волосся; 1 — стри-

жень волоса; 2 — корінь волоса; 3 —цибулина волоса; 4 — сосочок волоса;

5 — волосяна сумка; 6 — коренева піхва; 7 — сальна залоза у розрізі; 8 — по-

това залоза у розрізі; 9 — піднімач волоса; 10 — новий волос; 11 — нерв; 12 —

артерія; 13 — вена; 14 — «линяючий» волос; а — поверхневий, або роговий,

шар епідермісу: б — його глибокий, або виробляючий, шар; в — сосочковий і

г — сітчастий шар дерми; д — жирова тканина підшкірного шару

Епідерміс — поверхневий шар шкіри — вкритий багато шаровим

епітелієм. На поверхні епідермісу містяться зроговілі без’ядерні клітини, а під ними ростковий шар, клітини якого здатні розмножуватись. Клітини зовнішнього рогового шару захищають тіло від пошкоджень і постійно відокремлюються у вигляді лусочок, утворюючи

лупу. Це сприяє очищенню шкіри від бруду, бактерій і паразитів.

Основа шкіри побудована з сполучної тканини. Вона складається

з сосочкового та сітчастого шарів. В основі шкіри розгалужені кровоносні судини та нервові закінчен ня. Цей шар у шкірі найбільш розвинутий.

Підшкірний шар побудований з пухкої сполучної тка нини. У ньому відкладаються запаси жиру. Він також захи щає організм від охолодження.

У ссавців шкіра вкрита волоссям, у птиць — пір’ям, у риб та реп-

тилій — лускою. Шкіра, знята з забитої твари ни, складається з основи

шкіри й епідермісу. Маса шкіри великої рогатої худоби 20–40 кг, або

6–8% загальної ма си тіла, у грубововних овець (без руна) — 5–7%, у

тон корунних — 7,3% (Троїцький І. А., 1948). У новонародже них телят

на шкіру припадає 11–12% маси тіла.

На різних ділянках тіла товщина шкіри неоднакова. На шиї, спині,

бокових ділянках тіла вона товща, ніж на живо ті, вим’ї та кінцівках.

Товщина шкіри великої рогатої ху доби досягає 4,5–6 мм, у овець —

0,7–2 мм, у свиней (без підшкірного сала) — 0,6–3 мм.

Стан шкіри залежить від умов годівлі й утримання тварин. По шкірі можна судити про здоров’я тварини.

ФУНКЦІЇ ШКІРИ

Шкіра захищає організм від безпосередньої дії фізич них, хімічних і біологічних подразників, а також від виси хання. Шкіра тварин є

фізичним бар’єром, який не дозволяє шкідливим агентам проникати

в організм. У шкірі та на її поверхні є ще й хімічний бар’єр. Кисла реакція поверхні шкіри (рН близько 6,0) гальмує розвиток патогенних

мік робів.

Шкіра захищає організм від несприятливих впливів уль трафіолетових променів. Пігменти, які містяться в ній, за тримують їх.

Чутливість до проміння сонячного спектра у альбіносів вища,, ніж у

тварин з пігментованою шкірою. Че рез непошкоджену шкіру мікроби

не проникають в орга нізм. У шкірі розміщені специфічні рецептори,

якими сприй маються різні подразнення. Завдяки їм тварина відчуває

дотик, тиск, температуру, біль, Це дає можливість тварині при участі

рефлексів краще орієнтуватися в навколишньо му середовищі і захищати себе від різних несприятливих впливів. У шкірі закінчуються

нервові гілки рухових, су динно-рухових і секреторних нервів. Через

рецептори шкіри можна впливати на функцію багатьох внутрішніх

органів, а також підвищувати стійкість організму. Подразнення рецепторів шкіри впливає на кров’яний тиск і дихання, сер цеву діяльність, просвіт судин. На цьому ґрунтується засто сування купання в

холодній воді, масаж шкіри, голковко лювання тощо.

Шкіра виконує терморегулюючу функцію. У ній містить ся велика кількість судин, при переповненні яких кров’ю значно зростає

тепловіддача. До 80% тепла виділяється через шкіру. Віддача тепла

відбувається переважно (до 70%) за рахунок теплопровідності та

тепловипромінюван ня. Значна частина тепла виділяється з організму і при по товиділенні. На випаровування 1 г поту з поверхні шкіри

втрачається 2,42 кДж.

Деякою мірою шкіра бере участь у газообміні, хоча роз міри дихальних функцій її у вищих теплокровних тварин дуже незначні. До

1% кисню може надходити в організм через шкіру.

Шкіра є органом виділення. Через її пори і потові зало зи виділяється з організму вода, аміак, сечовина, молочна кислота, мінеральні солі.

У шкірі інтенсивно відбувається обмін речовин, синте зується

глікоген, утворюється сахар, лізоцим та імунні ті ла, а також синтезується вітамін D. Шкіра виконує внутрішньосекреторну функцію, ви-

діляючи в кров або лімфу гормоно- та гістаміноподібні речовини. Порушення цих функцій призводить до серйозних захворювань тварин.

Шкіра — це депо крові (до 10%), води, мінеральних ре човин. Вона

проникна для ряду хімічних речовин. Ці речо вини надходять у тканини тіла крізь отвори її сальних і потових залоз. Так проникає йодистий калій. Деякі електро літи важко проходять крізь шкіру, а вода

майже не про никає. Речовини, які розчиняють жир і ліпоїди, проникають легше у шкіру: спирт, ефір, ацетон, хлороформ. Крізь шкіру

надходять розчинені у воді гази (кисень, сірководень).

Залози шкіри. Потові залози прості, трубчасті. Вони складаються

з секреторного відділу, розміщеного у сітчас тому шарі власне шкіри,

та вивідної протоки. Найчастіше вивідна протока відкривається у волосяні сумки вище від протоки сальних залоз або безпосередньо на

вільній поверх ні епідермісу потовими порами (на місцях, де немає волосся). Зовні потові залози оточені густою сіткою крово носних судин

і нервовими сплетеннями (симпатичної нерво вої системи). Кількість

цих залоз на шкірі у різних видів тварин неоднакова. На 1 см 2 поверхні шкіри у коня буває близько 1500 потових залоз, у великої рогатої худоби понад 2500 і в овець — 500. Більше їх є в місцях, де тонка

шкіра: на вушних раковинах, медіальному боці передпліччя і го мілки,

вентральних частинах грудної і черевної стінок. У кози і кроля потові

залози розвинуті слабо. У собак та кішок вони розміщені на м’якушах

лап (останні дані свідчать, що потові залози у собак є на всій поверхні

шкіри). Деякі тва рини зовсім не мають цих залоз (кріт та ін.).

Потовиділення найбільше виражено у коня та вівці. За добу у

коня може виділитися понад 2 л поту. На кількість виділеного поту

впливає температура навколишнього се редовища (влітку поту виділяється більше, ніж взимку), кількість випитої води, вологості повітря, а також інтенсив ності фізичної роботи. Утворення поту відбувається в кліти нах секреторного епітелію потових залоз.

Склад поту у коня: питома вага поту у коня — 1,021; в’язкість —

1,2; вміст води — 94%; білків — 0,7%; альбу мінів — 0,15%; глобулінів —

0,55%; загального азоту — 281 мг%; сечовини — 0,14% і золи — 5%.

У сухому залишку поту втричі більше неорганічних спо лук, ніж

органічних. Зольна частина його містить хлорис тий натрій (соло-

нуватий смак поту), хлористий калій, солі кальцію, сірчанокислі й

фосфорнокислі сполуки. Хлоридів у поті 180–190 мг %. їх кількість

змінюється і залежить від кліматичних умов. З потом виділяються

пігменти й вітамі ни. До складу поту, крім білків, входять продукти

їх розпаду: сечовина, сечова кислота, аміак, креатинін та ін. Значно

збільшується виділення поту при захворюванні ни рок. Наявність у

ньому альбумінів призводить до спіню вання кінського поту. Реакція

кінського поту слабокисла. Запах поту специфічний у різних тварин

і залежить від на явності в ньому летких жирних кислот. Потовиділення під тримує сталість осмотичного тиску крові, бо з потом виділяються продукти обміну, вода та мінеральні речовини.

Регуляція потовиділення

Потовиділення регулюється симпатичною нервовою системою.

Розрізняють центральне й рефлекторне потовиді лення. Центральне регулюється головним центром потовиді лення довгастого мозку,

який підпорядкований загальному центру обміну в проміжному мозку та передніх відділах ко ри півкуль головного мозку.

Рефлекторне потовиділення відбувається при роботі, зі гріванні

шкіри та інших різноманітних чутливих подраз неннях. Термічне

подразнення шкіри впливає на нервові закінчення, які передають

збудження по доцентрових нер вах до клітин центра потовиділення,

а звідти — до потових залоз. Парасимпатичні отрути (пілокарпін)

збуджують по товиділення, а атропін припиняє секрецію. Адреналін

і сим патин (норадреналін) гальмують потовиділення. Адреналін скорочує гладеньку мускулатуру стінок проток потових за лоз і перешкоджає виходу поту.

Доведено, що закінчення симпатичних нервів у потових залозах

є холінергічними (при збудженні в них утворюєть ся ацетилхолін).

Діяльність потових залоз залежить від температури й вологості навколишнього повітря. Надмірне вживання води підсилює потовиділення. Виділення поту відбувається безперервно.

Класифікація ендокринних залоз.

Залози внутрішньої секреції не мають вивідних про ток і виділяють свої секрети безпосередньо в кров. Ці за лози називають ще

ендокринними, тому що їх секрети є ін кретами і виділяються (грец.krino — виділять), в середину (грец. endon — всередині) кровоносного

русла. Секрети цих залоз належать до біологічно активних речовин —

гормонів. Назва походить від грецького horman, що означає збуджувати. Значення деяких ендокринних залоз було відоме з глибокої

давнини. Про це свідчило застосування кастра ції — видалення статевих залоз. У 1849 р. Бертольд, пере садивши сім’яники кастрованій

птиці, помітив швидкий розвиток вторинних статевих ознак, зокрема

гребеня. Такаміне у 1901 р. з надниркових залоз виділив адреналін

у чис тому вигляді. Термін «гормон» був вперше застосований Байлісом і Старлінгом (1902–1903), які виділили з слизо вої оболонки

дванадцятипалої кишки секретин — гормон, що збуджує діяльність

підшлункової залози.

До залоз внутрішньої секреції належать: гіпофіз, щитовидна, пара щитовидні й надниркові залози, інкреторні апарати підшлункової та

статевих залоз (фолікули, жовте тіло яєчників, інтерстиціальна тканина сім’яників) і плаценти, а також епіфіз і тімус. Останнім часом до

ендокринних залоз відносять гіпоталамус, який є важливою ділянкою

головного мозку і, крім того, функціонує як залоза внутрішньої секреції, синтезуючи гормони та гормональні речовини. Крім гормонів, які

виробляються в ендокринних залозах, є гормони, що синтезуються в

деяких тканинах організму. Вони дістали назву тканинних гормонів.

Для вивчення значення ендокринних залоз застосовуються такі

методи.

1. Анатомо-гістологічний, за допомогою якого можна вивчити

морфологічний аспект залози в цілому та будову секреторних клітин

зокрема. Цей метод дозволяє шляхом порівняння довідатись про зміну будови ендокринної залози, вирізаної з трупа тварини, яка мала

патологію цієї залози.

2. Метод екстирпації, тобто видалення залози з організму, та спостереження за змінами, що виникають після операції. Виключити

функцію залози можна введенням в організм спе цифічних хімічних

речовин, які руйнують секреторні клітини. Так, алоксан руйнує острівці Лангерганса підшлункової за лози, внаслідок чого виникає алок-

сановий діабет.

3. Метод трансплантації за лоз, тобто їх пересадки. Аутотрансплантація полягає в тому, що після видалення залоза знову повертається в той же організм, наприклад під шкіру. При цьому розлади, що

мали місце після видалення залози, зникають. Гомотрансплантація

полягає у пересадці залоз тваринам одного виду, гетеротрансплантація — різ них видів. Гетеротрансплантація можлива, тому що більшість гормонів, як виявилось, видовонеспецифічні, тобто гормони коня діють в організмі корови, як її власні гормо ни. Однак залоза при

такій пересадці надовго не прижи вається, відбувається відторгнення

внаслідок імунобіологічної несумісності тканини.

4. Метод очищення екстрактів ендокринних залоз та введення їх

в організм дослідних тварин з метою аналізу їх дії на різні органи та

системи. Ці екстракти, або чисті гор мони, вводять здоровій тварині

або тварині з відповідно ви даленою залозою.

5. Метод дослідження вмісту крові, що відтікає від за лоз, і порівняння його з складом крові, яка надходить до залози. Гормони виводяться з організму в основному через печінку та нирки, тому їх можна досліджувати у жовчі та сечі.

6. Метод кількісного дослідження гормонів у крові та спостереження за змінами при гіпер- чи гіпофункції залози.

7. Метод штучного та природного парабіозу, тобто сумісного

життя двох організмів. Штучний парабіоз здійсню ють зрощуванням

двох мишей, кролів або пацюків. Під час операції черевні стінки двох

тварин зшивають докупи. Згодом у них встановлюється загальний

кровообіг, що за безпечує перехід гормонів дорослої статевозрілої

тварини до молодої, статевонезрілої. Як наслідок молода швидко стає статевозрілою. Якщо у однієї з цих тварин видалити якусь залозу, то відхилень від норми не спостерігається, бо відсутність залози компенсується гормонами іншої тварини. Прикладом природного парабіозу є сіамські близнята (рис. 89), а також самки, хворі на цукровий діабет, у

яких під час вагітності хвороба зникає, оскільки інсулін, який виробляється у плода, задовольняє по треби матері.

7. Метод клінічних спостережень за хворими на ендо кринні залози.

Цей метод суб’єктивний і має значення у комплексі з іншими методами дослідження.

8. Метод дослідження активності гормонів та стандар тизації з метою

визначення їх терапевтичної дії в міжна родних одиницях.

10. Метод вироблення умовних рефлексів у тварин, позбавлених тієї

чи іншої залози, дозволяє вивчити вплив гормонів на вищу нервову діяльність.

Ендокринний апарат підшлункової залози.

ЕНДОКРИННА ФУНКЦІЯ ПІДШЛУНКОВОЇ ЗАЛОЗИ

Підшлункова залоза здійснює одночасно зовнішню і внутрішню секреції. Про її інкреторну функцію було відо мо вже в 1877 р., а в

1898 р. Лагуессе гістологічними дос лідженнями довів, що внутрішня

секреція має місце в ост рівцях Лангерганса — скупченнях клітин, що

мають ок руглу форму. Розрізняють два типи клітин —  і , які у

ссавців становлять 1–2% загальної маси залози;  -клітини становлять

80% загальної кількості інкреторних клітин. Вони збагачені цинком.

У них синтезується дуже важливий гормон — інсулін. В  -клі тинах

синтезується гормон глюкоген, а в епітеліальних клітинах вивідних

проток залози ліпокаїн. Крім цих трьох основних гормонів, у витяжках

підшлункової залози знайдено ще три гормони — ваготонін, центроп-

неїн і калікреїн (падутин).

Експериментальні дослідження підшлункової залози розпочали Мерінг і Минковський (1889). Вони вперше помітили, що повне

видалення залози супроводжується гі перглікемією та глюкозурією.

Пізніше було встановлено, що у панкреатектомованих собак дуже

швидко зникає за пас глікогену в печінці та м’язах. На п’ятий день глікоген залишається тільки в міокарді. Підвищується неоглікоге-нез,

тобто утворення глюкози з білків і жирів. Має місце закислення крові — ацидоз, що відбувається за рахунок збільшення вмісту кетокислот ( -оксимасляної та ацетооц тової). Організм швидко споживає

запаси жиру та тканин ний білок, від чого тварина швидко виснажується, худне. Азотний баланс стає негативним, дихальний коефіцієнт

зменшується до 0,7. Крім глюкозурії, спостерігається також поліурія.

Тварина п’є багато води, але вона не засвоюється і виходить з сечею.

Збільшується синтез кетонових тіл, що супроводжується ацетонемією та ацетонурією. Всі ці від хилення від норми зумовлені порушенням вуглеводного об міну і визначаються як ознаки цукрового діабету

(цукрове сечовиснаження). Смерть тварини настає через 3–4 тижні

внаслідок виснаження та гіпоглікемічної коми, що харак теризується

розладами кровообігу, дихання, зниженням температури тіла, виник-

ненням судорог, втратою м’язового тонусу та свідомості.

У сільськогосподарських тварин захворювання на цук ровий діабет спостерігаються у випадках надмірного зго довування легкоперетраваих вуглеводів, що одночасно при зводить до ожиріння. У випадку

інсулярної гіпофункції за лози у новонароджених поросят спостерігається гіпергліке мія, що має місце на фоні зниження вмісту глікогену

у пе чінці. У поросят відмічається тахікардія, сонливість, втра та свідомості, що нерідко закінчується смертю. Після вве дення інсуліну обмін

вуглеводів нормалізується дуже швид ко. Інсулярний апарат починає

функціонувати ще в період утробного розвитку зародка, тому самки,

хворі на цукровий діабет, під час вагітності видужують завдяки інсуліну пло да. Після пологів хвороба знову відновлюється.

У випадках гіперфункції  -клітин вміст цукру в крові різко

зменшується, життєздатність тварини знижується. Якщо в цей час

тварина одержує недостатню кількість вуг леводів, то може статися

гіпоглікемічний шок. Гіпоглікемія завжди призводить до пригнічення активності нервової сис теми та м’язів. Такі ж відхилення від

норми спостерігають ся тоді, коли в організмі зменшується кількість

антагоністів інсуліну, а саме, глюкагону, адреналіну, глюкокортикоїдів, СТГ, АКТГ, незважаючи на те, що синтез інсуліну відбува ється

нормально.

Інсулін. Назва гормону походить від лат. insula — ост рівець. Він

складається з чотирьох поліпептидних ланцюгів, об’єднаних двома

містками сульфгідрильних груп. Довгий час його не могли виділити у

чистому вигляді. Л. Соболєв у 1901 р. вперше запропонував методику

одержання препа рату з підшлункової залози, але в активній формі гормон був виділений лише в 1921 p., а в чистому кристалічному вигляді —у 1926 р. Перешкодою було те, що інсулін, як складний поліпептид, дуже швидко інактивується власни ми протеолітичними ферментами

(трипсином) підшлункової залози. Саме тому його лікувальний ефект

при вживанні через рот не виявляється. До складу інсуліну входить

цинк. Якщо ввести в організм речовини, що зв’язують цинк (алоксан),

то синтез інсуліну припиняється і настає алоксановий діабет.

Цинк є консерватором біологічної дії інсуліну. Його гіпоглікемічна дія зберігається тривалий час, а без цинку він швидко інактивується ферментом — інсуліназою та протеолітичними ферментами

тканинного походження.

Інсулін відіграє важливу роль в обміні вуглеводів, а саме:

а) підвищує майже в 20 разів проникність клітинних мембран та

міжклітинних просторів для цукру — при відсутності інсуліну мембрани закриті і цукор нагромаджується у крові;

б) стимулює споживання та окислення вуглеводів;

в) забезпечує синтез глікогену з глюкози у печінці та м’язах;

г) активує синтез тканинних білків;

д) гальмує неоглікогенез;

є) сприяє утворенню летких жирних кислот з проміж них продуктів вуглеводного обміну;

ж) підсилює процес синтезу жирів з вуглеводів у жи ровій тканині.

Слід зауважити, що інсулін не поліпшує проникність мембран

нервових клітин для глюкози, тому при гіпогліке міях нервова система зазнає від нестачі цукру, що супро воджується гіпоглікемічною

комою.

Регуляція синтезу інсуліну. Утворення та виділення цьо го гормону залежить від вмісту цукру в крові: гіпергліке мія стимулює синтез

та звільнення інсуліну, гіпоглікемія сповільнює. Цей механізм здійснюється прямою дією цукру на  -клітини. Активність інсулярного

апарата регулюється залозами внутрішньої секреції, що синтезують

гормони — антагоністи інсуліну. Це насамперед надниркові залози

(кортизон, адреналін) та аденогіпофіз (СТГ). Після годів лі тварини,

особливо кормами, в яких переважають легко-перетравні вуглеводи

(цукрові буряки, меляса), виділення інсуліну в кров різко підвищується. Існують дані, що свід чать про утворення в аденогіпофізі панкреатикостимуліну, а в дванадцятипалій кишці — інкретину, які теж

беруть участь у регуляції синтезу інсуліну.

Установлено, що підшлункова залоза має подвійну ве гетативну

іннервацію: симпатичну та парасимпатичну. Ек спериментально доведено, що блукаючий нерв є секретор ним щодо підшлункової залози.

Він стимулює зовнішню і внутрішню секреції, одержуючи команди з

гіпоталамуса, функціональний стан якого також залежить від вмісту

цукру в крові. У довгастому мозку теж знайдені нервові структури,

що регулюють рівень глікемії і тим самим впливають на синтез інсуліну. Зв’язок кори півкуль головного мозку з інсулярним апаратом залози установлений шляхом утворен ня умовних рефлексів на

введення глюкози у кров тварини. Такі ін’єкції завжди стимулюють

синтез інсуліну. Коли зв’язок утвориться, то досить ввести тварині

не глюкозу, а фізіологічний розчин і концентрація інсуліну в крові

збіль шиться. Це свідчить про вплив кіркових структур на секре цію

цього гормону.

Глюкагон. Як зазначалось, глюкагон за своєю дією є антагоністом

інсуліну щодо вмісту цукру в крові. Цей гор мон білкової природи. Він

стимулює глікогеноліз у печінці, тобто розпад глікогену і утворення

глюкози. Внаслідок цього вміст цукру в крові збільшується, настає гіперглікемія. Саме тому цей гормон ще називається гіперглікемічним

фак тором, а інсулін — гіпоглікемічним. Конкретна дія глюка гону —

це активація ферменту — печінкової фосфорилази, яка забезпечує

початкову трансформацію глікогену в глю козу. Співвідношення

інтенсивності синтезу глюкагону та інсуліну має важливе значення

для регуляції вуглеводного обміну. Незважаючи на те що  -клітини, в яких синтезу ється глюкагон, становлять всього 20% кількості

інсулярних, вони секретують стільки гормону, скільки необхідно для

забезпечення нормального вмісту цукру в крові. Рівно вага в дії глюкагону та інсуліну порушується, коли кіль кість а-клітин, розмножуючись, збільшується. У таких ви падках переважає синтез глюкагону

і рівень глікемії знач но зростає порівняно з нормою. Буває так, що

нормальне співвідношення  - та  -клітин (1/4) змінюється на 2/1 і

на віть 4/1, при цьому вміст цукру в крові різко збільшується завдяки

відносному зменшенню кількості інсуліну. Таким чином, цукровий

діабет у людей і тварин може виникнути за рахунок посиленого синтезу глюкагону при нормально му синтезі інсуліну. Така форма цукрового діабету припи няється з введенням в організм сульфамідів та

солей ко бальту, які пригнічують діяльність  -клітин.

Синтез глюкагону, як і інсуліну, залежить від вмісту цукру в

крові. Гіперглікемія гальмує секрецію цього гор мону, а гіпоглікемія,

навпаки, стимулює його синтез. Існу ють дані про те, що регуляція

синтезу глюкагону здійсню ється також з участю нервової системи та

гормональних факторів.

Ліпокаїн. Гормон, відсутність якого призводить до ви никнення

ще однієї форми цукрового діабету. Цей гормон, регулюючи обмін,

жирів у печінці, запобігає її жировому переродженню. Відсутність ліпокаїну викликає ожиріння печінки і втрату її глікогенутворювальної

діяльності. У кро ві та сечі з’являються недоокислені продукти жирового об міну — кетонові сполуки. Нездатність печінки перетворю вати

глюкозу в глікоген призводить до збільшення концент рації цукру

в крові, тобто до гіперглікемії — ліпокаїнового цукрового діабету.

Безпосереднє значення ліпокаїну поля гає в тому, що він стимулює

окислення жирних кислот та поліпшує обмін фосфоліпідів. Регуляція синтезу цього гор мону здійснюється з участю нервової системи —

блукаю чих нервів. Перерізування останніх супроводжується зменшенням секреції ліпокаїну.

Центропнеїн. Гормон, що стимулює роботу дихального апарата.

Діючи безпосередньо на дихальний центр, він під вищує його збудливість, а разом з тим і чутливість до вуг лекислого газу.

Ваготонін. Гормон, що знижує тиск крові. Вплив цього гормону

здійснюється через нерви — вазодилятатори. Він підвищує тонус ядер

блукаючих нервів, які розширюють просвіт судин, що призводить до

зниження кров’яного тиску.

Калікреїн (падутин). Гормон, який також знижує тиск крові, розширюючи в основному артеріоли та капіляри ор ганів, що перебувають у стані активності. Цей гормон — поліпептид, використовується

для зняття спазмів судин.

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 493 | Нарушение авторских прав