АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Інформована добровільна згода на медичне втручання.

Необхідною попередньою умовою медичного втручання є інформована добровільна згода особи. У випадках, коли стан людини не дозволяє їй виразити свою волю, а медичне втручання невідкладне, реальна загроза життю хворого, згода хворого або його законного представника на медичне втручання не потрібна. В Україні на законодавчому рівні не визначено, хто вирішуватиме питання про його проведення на користь особи у таких умовах.

Згоду на медичне втручання щодо осіб, які не досягли 14 років, і громадян, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, дають їх законні представники після надання їм відомостей про стан здоров'я пацієнта, включаючи відомості про результати обстеження, наявність захворювання, його діагноз і прогноз, методи лікування, пов'язаний з ними ризик, можливі варіанти медичного втручання, їх наслідках і результати проведеного лікування (ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров'я). Детальне розкриття правового підґрунтя згоди висвітлено її цьому підручнику в главі, присвяченій інформованій згоді на медичне втручання.

Відмова від медичного втручання. Основні проблеми, що виникають у практиці роботи лікувально-профілактичних закладів у випадках відмови пацієнтів від медичного втручання, зводяться до розв'язання дилеми між професійною необхідністю надання медичної допомоги і порушенням прав пацієнта у разі надання її без згоди особи. При цьому в ракурсі вивчення медичного права слід враховувати такі обставини:

- відмова від медичного втручання є таким же законним правом пацієнта, як і його згода на медичне втручання;

- лікар має право взяти від пацієнта письмове підтвердження відмови, а в разі неможливості її одержати — засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків;

- нерідко така відмова призводить до тяжких наслідків для стану здоров'я пацієнта.

Як приклад, можна навести лікування осіб, прихильників релігійної течії Свідків Єгових. Один з принципів цього напряму релігії - неприйняття будь-яких маніпуляцій з чужою кров'ю. У зв'язку з цим переливання крові як необхідної життєво важливої процедури при низці захворювань не може бути здійснено через відмову таких пацієнтів. Практиці вже відомі випадки різкого погіршення здоров'я через відмову від такого медичного втручання.

Нормативно-правова база у сфері охорони здоров'я передбачає, що пацієнт чи його законний представник має право відмовитись від медичного втручання. Зокрема, у п. 4 ст. 284 Цивільного кодексу України та ч. 4 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров'я закріплено, що повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитись від лікування. Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають, що в разі, коли відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а в разі неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків (ч. З ст. 43 Основ). Крім цього, ч. 5 ст. 43 Основ передбачає, що у випадку, коли відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта важкі наслідки, лікар повинен повідомити про це орган опіки і піклування.

Ці положення не абсолютні. Відповідно до п. 5 ст. 284 ЦК України і ч. 2 ст. 43 Основ, що містять положення, за яким у невідкладних випадках згода на медичне втручання не потрібна. Закон не містить жодного переліку невідкладних екстремальних випадків, які становлять реальну загрозу життю хворого, що дають лікарю право оперувати та застосовувати складні методи діагностики без згоди самого хворого чи його законних представників. Практика медичної діяльності вказує, що такі випадки охоплюються невідкладною (ургентною) хірургією. На думку вчених: «Невідкладна хірургія... це означає, що її не можна відкласти, що хірургічне втручання здійснюється за вітальними, життєвими, абсолютними показниками, що без операції неминуче настане смерть хворого, а операція дає шанс на порятунок, особливо, коли вона проведена своєчасно».

Закон закріплює право лікаря без згоди проводити медичне втручання, але лише у виключних випадках, коли зволікання при встановленні діагнозу чи проведенні операції загрожує життю хворого. У даному випадку мова йде лише про так звані життєві показники для складних діагностичних процедур, які самі по собі можуть бути небезпечними для життя і для проведення хірургічних операцій. Реанімаційні заходи при термінальних станах є вищим ступенем ургенції і завжди підпадають під дію в умовах крайньої необхідності, за умови дотримання вимог закону.

Дії лікаря в ургентних випадках є діями в умовах крайньої необхідності, яка виникає за наявності реальної небезпеки, яка загрожує життю хворого і не може бути усунута жодними іншими засобами, окрім операції. Стан крайньої необхідності має місце за певних умов, а саме:

- коли небезпека для життя людини дійсно є реальною, а не можливою. Тому, коли застосовується так звана «планова» операція як один з можливих методів лікування, то у таких випадках мова не може йти про крайню необхідність;

- небезпека, яка загрожує життю, не може бути ліквідована іншими засобами, крім оперативного втручання;

- шкода, яка заподіюється при хірургічному втручанні, повинна бути менш небезпечною для хворого, ніж шкода, що породжена патологічним процесом чи травмою, з приводу якої і відбувалось хірургічне втручання.

Відшкодування шкоди у разі заподіяння її здоров'ю при наданні медичної допомоги. Як відомо, медична діяльність разом з позитивним впливом може містити в собі також і потенційно агресивний чинник, здатний завдати шкоди здоров'ю людини. Під реалізацією вказаного права пацієнта розуміється, що у разі неякісного надання медичної допомоги пацієнт має право вимагати відшкодування шкоди.

Пункт «і» ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров'я громадян передбачає право на відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю. У ст. 8 Основ зазначено, що держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров'я і забезпечує його захист. Закон закріплює і право на судовий захист права людини на охорону здоров'я. Слід вказати, що відшкодування шкоди не звільняє медичних і фармацевтичних працівників від притягнення їх до дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності відповідно до національного законодавства.

Шкода може бути матеріальна і моральна. Відповідно до ст. 22 Цивільного кодексу України («Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди») особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

Стаття 23 Цивільного кодексу України («Відшкодування моральної шкоди») гарантує особі право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю і стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) У душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної чи юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно Методичних рекомендацій щодо відшкодування моральної шкоди, затверджених Листом Міністерства юстиції України від 13 травня 2004 року, враховується стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, оскільки немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз. У будь-якому випадку розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.

Допуск до пацієнта членів сім'ї, опікуна, піклувальника, адвоката або нотаріуса. Вказане право є прямим наслідком і забезпечене конституційно визначеним правом на отримання кваліфікованої правової допомоги (ст. 59 Конституції України).

Побудова демократичної правової держави, що здійснюється в Україні в останнє десятиліття, передбачає особливу увагу до правового захисту осіб. У сфері медичної діяльності це передбачає можливість користуватися послугами адвокатів, законних представників на всіх етапах лікування, починаючи від питань необхідності госпіталізації, включаючи призначене лікування, і закінчуючи необхідністю відстоювати права і законні інтереси пацієнтів у суді.

Особливості сучасного стану адвокатської діяльності у сфері охорони здоров'я мають на увазі високий ступінь затребуваності осіб, що мають подвійну - медичну і юридичну - освіту. В той же час не можна обходити увагою і важливість вдосконалення викладання медичного права як в юридичних, так і в медичних ВНЗ.

Необхідно знати, що з позицій сучасного законодавства законними представниками пацієнта можуть бути опікуни і піклувальники, батьки, прийомні батьки, усиновителі, представники адміністрацій установ соціального захисту населення, органів опіки і піклування.

До проблемних питань, не вирішених до кінця у вітчизняному законодавстві, належать питання забезпечення реалізації права пацієнта на допуск адвоката і законного представника у разі, коли пацієнт за станом свого здоров'я не має нагоди прямо контактувати зі своїми представниками. Таке становище може виникати у разі інфекційних захворювань, важкого стану, коли зайві контакти протипоказані з медичної точки зору. У такому разі необхідно орієнтуватися на пропозицію про устаткування і початкове проектування для таких пацієнтів спеціальних місць для контакту з адвокатами і законними представниками, наприклад, через скло і за допомогою телефонної трубки.

Допуск священнослужителя до пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, для відправлення богослужіння та релігійного обряду. Конституція України в ст. 35 гарантує кожному свободу світогляду і віросповідання, включаючи свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Відповідно Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» 23 квітня 1991 року містить положення, відповідно до яких:

- кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання;

- Україна є світською державою;

- підтверджується рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії;

- важливо сприяти досягненню взаємного розуміння, терпимості і пошани в питаннях свободи совісті і свободи віросповідання.

У різні періоди розвитку нашої країни спостерігалися неоднакові взаємовідносини держави і церкви. Сьогоднішня сторінка історії наочно показує, наскільки може бути значною роль релігії у житті суспільства, зокрема в питаннях духовного й етичного виховання молоді, в патріотичному настрої військовослужбовців, у підтримці хворих. З цієї причини слід вітати появу у ряді лікувально-профілактичних закладів кімнат для молитов, де всі охочі можуть реалізувати свою потребу у відправленні богослужінь і релігійних обрядів.

Дата добавления: 2016-03-26 | Просмотры: 416 | Нарушение авторских прав