АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

ЯМКИ І СКЛАДКИ НА ВНУТРІШНІЙ ПОВЕРХНІ ПЕРЕДНЬОЇ ЧЕРЕВНОЇ СТІНКИ

На внутрішній поверхні передньої черевної стінки, яка вкрита парієтальним листком очеревини, знаходяться: непарна серединна пупкова складка (plica umbilicalis mediana) і парні – присередня пупкова складка (plica umbilicalis medialis) та бічна пупкова складка (plica umbilicalis lateralis). Між присередньою і бічною складками розташована присередня пахвинна ямка (fossa inguinalis medialis), яка відповідає зовнішньому пахвинному кільцю і через яку виходять прямі пахвинні грижі (кили). Назовні від бічної пупкової складки міститься бічна пахвинна ямка (fossa inguinalis lateralis), яка відповідає глибокому пахвинному кільцю і через яку виходять косі пахвинні грижі (кили). Між присередньою пупковою складкою та серединною пупковою складкою над сечовим міхуром розміщується надміхурова ямка (fossa supravesicalis).

ДІЛЯНКИ ЖИВОТА

1 Підребер’я (підреброва ділянка), regio hypochondriaca;

2 Надчерев’я (надчеревна ділянка), regio epigastrica;

3 Бік (бічна ділянка), regio lateralis;

4 Пупок (пупкова ділянка), regio umbilicalis;

5 Пахвина (пахвинна ділянка), regio inguinalis;

6 Підчерев’я, hypogastricum, (лобкова ділянка), regio pubica.

М’язи тазового пояса (musculi pelvis) поділяються на внутрішні м’язи та зовнішні м’язи.

До внутрішніх м’язів таза належать:

1 клубово-поперековий м’яз (musculus iliopsoas), який складається з клубового м’яза і великого поперекового м’яза – згинає та супінує стегно, при фіксованому стегні нахиляє тулуб наперед;

2 малий поперековий м’яз (musculus psoas minor), не завжди зустрічається – натягує клубово-гребінну дугу, у незначній мірі згинає поперековий відділ хребтового стовпа.

3 внутрішній затульний м’яз (musculus obturatorius internus) – повертає стегно назовні та відводить зігнуте стегно;

4 грушоподібний м’яз (musculus piriformis) – повертає стегно назовні та відводить його;

До зовнішніх м’язів таза належать:

1 верхній близнюковий м’яз (musculus gemellus superior) та нижній близнюковий м’яз(musculus gemellus inferior) – обертають стегно назовні.

2 великий сідничний м’яз (musculus gluteus maximus) - розгинає, відводить та супінує стегно, а при фіксованому стегні – розгинає таз і тулуб, утримуючи тулуб у вертикальному положенні;

3 середній сідничний м’яз (musculus gluteus medius) – відводить стегно, передні м’язові волокна – пронують стегно, а задні – супінують його, при фіксованому стегні утримують таз і тулуб у вертикальному положенні;

4 малий сідничний м’яз (musculus gluteus minimus) – відводить стегно, його передні м’язові пучки приймають участь у повороті стегна досередини, а задні – назовні;

5 квадратний м’яз стегна (musculus quadratus femoris) – повертає стегно назовні та приводить стегно;

6 зовнішній затульний м’яз (musculus obturatorius externus) – повертає стегно назовні та приводить його;

7 м’яз-натягувач широкої фасції стегна (musculus tensor fasciae latae) – згинає стегно, а також натягує клубово-великогомілкове пасмо.

Грушоподібний м’яз, виходячи через великий сідничний отвір, не заповнює його повністю, внаслідок чого утворюються надгрушоподібний отвір (foramen suprapiriforme) і підгрушоподібний отвір (foramen infrapiriforme).

Внутрішній та зовнішній затульні м’язи, закриваючи затульний отвір, утворюють в ділянці затульної борозни затульний канал (canalis obturatorius).

Під пахвинною зв’язкою, між нею і клубовою кісткою утворюється простір, який за допомогою частини волокон клубової фасції, а саме клубово-гребінної дуги (arcus iliopectineus), яка прикріплюється до клубово-гребінного підвищення, поділяється на два отвори: присередньо розташована судинна затока (lacuna vasorum), (в ній проходять стегнові артерія та вена) і збоку – м’язова затока (lacuna musculorum) (в ній проходить клубово-поперековий м’яз і стегновий нерв).

ШЛУНОК (gaster) _– це резервуар для травної грудки, яка сформувалась в ротовій порожнині і пройшла через глотку та стравохід. У шлунку відбувається хімічна переробка їжі завдяки виділенню шлункового соку. Крім того, шлунок виконує наступні функції: екскреторну, ендокринну, всмоктувальну функції, в стінках шлунка утворюється антианемічний фактор.

Шлунок має кардію – cardia (кардіальну частину – pars cardiaca) з кардіальним отвором (ostium cardiacum); дно шлунка (fundus gastricus), склепіння шлунка (fornix gastricus), тіло шлунка (corpus gastricum) з шлунковим каналом і воротарну частину (pars pilorica). Остання має воротарну печеру (antrum pyloricum), воротарний канал (canalis pyloricus) та воротар (pylorus) з воротарним отвором (ostium pyloricum). У шлунку розрізняють передню стінку (paries anterior) та задню стінку (paries posterior), які, сходячись, утворюють малу кривину (curvatura minor), спрямовану догори і праворуч (на ній розміщується кутова вирізка – incisura angularis), та велику кривину (curvatura major), спрямовану донизу і ліворуч.

Топографія шлунка: голотопія – розміщується в черевній порожнині і розташований у лівій підребровій та власне надчеревній ділянках; скелетотопія – від XI грудного хребця до I поперекового хребця, його кардіальний отвір розташований на рівні XI грудного хребця ліворуч, а воротарний отвір – на рівні XII грудного – І поперекового хребців праворуч; дно шлунка доходить до V міжребер’я по лівій середньоключичній лінії; синтопія – до передньої поверхні шлунка вгорі прилягає діафрагма, а до середньої частини – ліва частка печінки. Нижня частина передньої поверхні шлунка вільна і при наповненому шлунку стикається з передньою черевною стінкою, а задня поверхня шлунка прилягає до селезінки, підшлункової залози, лівої нирки з наднирковою залозою і поперечної ободової кишки. Шлунок вкритий очеревиною з усіх сторін (інтраперитонеально).

Зовнішня оболонка шлунка – серозна (tunica serosa), представляє собою вісцеральний нутрощевий листок очеревини. Ця оболонка утворює печінково-шлункову зв’язку (ligamentum hepatogastricum) і шлунково-діафрагмову зв’язку (ligamentum gastrophrenicum), які ідуть до малої кривини, а також шлунково-селезінкову зв’язку (ligamentum gastrolienale) та шлунково-ободовокишкову зв’язку (ligamentum gastrocolicum), які ідуть до великої кривини.

Середня оболонка шлунка – м’язова (tunica muscularis) – має поздовжній шар (stratum logitidinale), коловий шар (stratum circulare) і косі волокна (fibrae jbliquae). Коловий шар найкраще розвинутий в ділянці воротарної частини, де він утворює воротарний м’яз-замикач (m. sphincter pyloricus).

Внутрішня оболонка шлунка – слизова (tunica mucosa) – має добре розвинутий підслизовий прошарок (основу), внаслідок чого на слизовій оболонці утворюється багато шлункових складок – plicae gastricae (коловихі поздовжніх). Між цими складками знаходяться шлункові поля (areae gastricae), в глибині яких містяться шлункові ямочки (foveolae gastricae), де відкриваються протоки шлункових залоз (glandulae gastricae). На малій кривині шлунка утворюються, в основному, поздовжні складки, які становлять шлункову доріжку (magestrasse) для проходження рідкої їжі. Слизова оболонка при переході шлунка в дванадцятипалу кишку утворює воротарну заслінку (valvula pilorica), яка реагує на хімічний вміст шлунка.

КИШЕЧНИК (intestinum) поділяється на тонку кишку і товсту кишку. Тонка кишка (intestinum tenue)складається з дванадцятипалої кишки (duodenum) безбрижовий відділ, порожньої кишки (jejunum) і клубової кишки (ileum) брижовий відділ. Товста кишка (intestinum crassum) поділяється на сліпу кишку (caecum), ободову кишку (colon) висхідну ободову, поперечну ободову, низхідну ободову, сигмоподібну ободову кишки та пряму кишку (rectum) з відхідниковим каналом (canalis analis).

ТОНКА КИШКА (intestinum tenue). Топографія: голотопія – тонка кишка лежить у черевній порожнині та займає надчерев’я (надчеревну ділянку) і частково підчерев’я (лобкову ділянку); скелетотопія – починається на рівні тіл XII грудного – I поперекового хребця і закінчується в ділянці правої клубової ямки; синтопія – навколо петель тонкої кишки лежить товста кишка, дванадцятипала кишка охоплює головку підшлункової залози, стикається з ворітною печінковою веною, спільною жовчною протокою, печінкою та правою ниркою.

Дванадцятипала кишка (duodenum) має вигляд підкови і розміщується у пупковій ділянці. Вона поділяється на верхню частину (pars superior) в якій розміщується ампула – ampula (на рівні XII грудного – І поперекового хребців) низхідну частину (pars descendens) (на рівні І-ІІІ поперекових хребців), горизонтальну частину (pars horizontalis) (на рівні III поперекового хребця) і висхідну частину (pars ascendens) (на рівні ІІІ-ІІ поперекових хребців). При переході верхньої частини в низхідну утворюється верхній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni superior), при переході низхідної частини в горизонтальну частину утворюється нижній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni inferior); при переході дванадцятипалої кишки в порожню кишку утворюється дванадцятипало-порожньокишковий згин (flexura duodenojejunalis), який фіксується м’язом-підвішуючем дванадцятипалої кишки (musculus suspensorius duodeni) до лівої половини II поперекового хребця.

Дванадцятипала кишка прилягає вгорі до квадратної частки печінки, в нижній частині – до правої нирки з наднирковою залозою і своєю присередньою поверхнею оточує головку підшлункової залози. Дванадцятипала кишка вкрита очеревиною з однієї сторони (ретроперитонеально). Від печінки до кишки іде печінково-дванадцятипалокишкова зв’язка (ligamentum hepatoduodenale).

Стінка дванадцятипалої кишки має три оболонки:

• зовнішню фіброзну оболонку (tunica fibrosa), а спереду серозну (tunica serosa));

• середню оболонку – м’язову (tunica muscularis), яка складається із зовнішніх поздовжніх і внутрішніх колових волокон;

• внутрішню оболонку – слизову (tunica mucosa) з добре розвинутим підслизовим прошарком (tela submucosa), внаслідок чого на слизовій оболонці утворюються численні колові складки. На присередній стінці низхідної частини дванадцятипалої кишки слизова оболонка утворює поздовжню складку дванадцятипалої кишки (plica longitudinalis duodeni), на якій містяться великий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major) (тут відкривається спільна жовчна протока – ductus choledochus і протока підшлункової залози – ductus pancreaticus) та малий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni minor), де відкривається додаткова протока підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius).

Порожня кишка ( jejunum ) займає початкові 2/5 брижового відділу тонкої кишки і має типову для шлунково-кишкового тракту будову: серозна оболонка (tunica serosa), м’язова оболонка (tunica muscularis), утворена поздовжнім шаром (stratum longitudinale) та коловим шаром (stratum circulare), і слизова оболонка (tunica mucosa), яка утворює численні колові складки (plicae carculares). Слизова оболонка має специфічні вирости – кишкові ворсинки (villi intestinales), через які іде всмоктування поживних речовин. Лімфоїдний апарат слизової порожньої кишки представлений поодинокими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei solitarii).

Клубова кишка ( ileum ) займає 3/5 кінцевого відділу тонкої кишки і має будову, аналогічну порожній кишці. Лімфоїдний апарат слизової оболонки клубової кишки представлений скупченими лімфатичними вузликами, які мають назву Пейєрових бляшок (noduli lymphoidei aggregati).

Порожня та клубова кишки вкриті очеревиною з усіх сторін (інтраперитонеально) і мають брижу тонкої кишки (mesenterium) – дуплікатуру очеревини, в якій міститься жирова клітковина разом із судинами і нервами, що живлять тонку кишку. Тонка кишка займає майже увесь нижній поверх черевної порожнини.

ТОВСТА КИШКА ( intestinum crassum ) у вигляді рамки обмежовує нижній поверх черевної порожнини. Вона має спеціальні ознаки, які відрізняють її від тонкої, а саме: стрічки ободової кишки (taeniae coli), які утворені зовнішнім поздовжнім шаром м’язової оболонки кишки. Таких стрічок є три: вільна стрічка (taenia libera), чепцева стрічка (taenia omentalis) і брижовоободовокишкова стрічка (taenia mesocolica); випини ободової кишки (haustra coli), які утворюються внаслідок того, що м’язові стрічки коротші за довжину кишки; чепцеві привіски (appendices omentales), або жирові привіски ободової кишки (appendices adiposae coli). Крім того, слизова оболонка має півмісяцеві складки ободової кишки (plicae semilunares coli) і не має ворсинок.

Товста кишка має такі відділи:

Сліпа кишка ( caecum ) – розміщується у правій клубовій ямці, оточена очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально) і не має власної брижі. У місці сходження стрічок на сліпій кишці розташований червоподібний відросток (appendix vermiformis), який має брижу червоподібного відростка (mesoappendix) і вкритий очеревиною з усіх сторін (інтраперитонеально). При переході клубової кишки у сліпу розміщується клубовий отвір (ostium ileale), який розташовується на верхівці клубових сосочків (papilla ilealis). Оскільки клубовий отвір має краї (клубово-ободовокишкову губу – labrum ileocolicum, або верхню губу – labrum superius та клубово-сліпокишкову губу – labrum ileocaecale або нижню губу – labrum inferius), що з’єднуються у вуздечку клубового отвору (frenulum ostii ilealis), вони утворюють клубово-сліпокишковий клапан (valva iliocaecalis), який служить для закриття клубового отвору і замикає вихід з тонкої кишки.

Висхідна ободова кишка ( colon ascendens ) – розміщується в правій бічній черевній ділянці, оточена очеревиною з трьох сторін (мезоперитонеально), не має власної брижі. При її переході у поперечну ободову кишку утворюється правий згин ободової кишки (flexura coli dextra), який прилягає до печінки і тому називається печінковим згином ободової кишки (flexura coli hepatica);

Поперечна ободова кишка ( colon transversum ) – пересікає черевну порожнину справа наліво, досить рухома внаслідок того, що має довгу брижу поперечної ободової кишки (mesocolon transversum), вкрита очеревиною з усіх сторін (інтраперитонеально). На місці переходу її в низхідну ободову кишку утворюється лівий згин ободової кишки (flexura coli sinistra), який прилягає до селезінки і називається селезінковим згином ободової кишки (flexura coli splenica);

Низхідна ободова кишка ( colon descendens ) міститься в лівій бічній черевній ділянці, вкрита очеревиною з трьох сторін (мезоперитонеально), в більшості випадків власної брижі не має;

Сигмоподібна ободова кишка (colon sigmoideum) міститься в лівій клубовій ямці, покрита очеревиною з усіх сторін (інтраперитонеально) і має довгу брижу сигмоподібної ободової кишки (mesocolon sigmoideum);

Пряма кишка ( rectum ) – відрізняється від усіх інших відділів товстої кишки відсутністю специфічних ознак і є кінцевим відділом товстої кишки, який розташований між сигмоподібною ободовою кишкою та відхідниковим каналом. Вона утворює два згини, що розташовані у сагітільній площині: верхній – крижовий згин (flexura sacralis), відповідає увігнутості крижової кістки і нижній – відхідниково-прямокишковий згин (flexura anorectalis) або промежинний згин (flexura perinealis), що розміщується в ділянці переходу прямої кишки у відхідниковий канал вище місця проходження кишки через тазову діафрагму промежини. Також має бічний згин (flexurae lateralis), який складається з бічного верхньоправого згина (flexura superodextra lateralis) або бічного верхнього згина (flexura superior lateralis), з бічного лівопроміжного згина (flexura intermediosinistra lateralis) або бічний проміжний згин (flexura intermedia lateralis) та бічного нижньоправого згина (flexura inferodextra lateralis) або бічного нижнього згтну (flexura inferior lateralis). Розширена частина прямої кишки, що розміщена над відхідниковим каналом, є ампулою прямої кишки (ampulla recti). Зовнішній шар прямої кишки – сполучнотканинний; середній шар – м’язовий, який має поздовжні і циркулярні волокна; слизова оболонка утворює поперечні складки прямої кишки (plicae transversae recti), яких є три – верхня, середня та нижня.

Відхідниковий канал (canalis analis) має довжину 4 см і є продовженням прямої кишки та кінцевим відділом травного тракту. Під шкірою відхідникового каналу лежить зовнішній м’яз-замикач відхідника (m. sphincter ani externus), який утворений поперечносмугастими м’язовими волокнами промежини і є свідомим м’язом (вольовим). Глибше його розміщується внутрішній м’яз-замикач відхідника (m. sphincter ani internus), який є потовщеним коловим шаром м’язової оболонки відхідникового каналу і побудований з непосмугованих м’язових волокон і є мимовільним м’язом.

Слизова оболонка відхідникового каналу утворює 8–10 постійних поздовжніх складок – відхідникові стовпи (columne anales), між якими знаходяться відхідникові пазухи (sinus anales), обмежовані знизу відхідниковими заслінками (valvulae anales). В підслизовому прошарку в ділянці нижньої частини відхідникових стовпів розміщується добре розвинуте венозне сплетення. Ця ділянка носить назву гемороїдальної зони (zona haemorroidalis).

ПЕЧІНКА (hepar)є найбільшою травною залозою, яка бере участь в обміні речовин. Топографія: вона займає праве підребер’я, частину власне надчерев’я і частково ліве підребер’я. Її нижня межа починається в Х міжребер’ї праворуч по середній пахвовій лінії, підіймається догори до IV ребра праворуч по середньоключичній лінії, потім перетинає груднину трохи вище мечоподібного відростка і закінчується в V міжребер’ї ліворуч, посередині між середньоключичною і пригруднинною лініями. Нижня межа починається в Х міжребер’ї праворуч по середній пахвовій лінії, перетинає хрящ 9 ребра праворуч, тягнеться в надчеревній ділянці на 1, 5 см нижче мечоподібного відростка, перетинає хрящ VII ребра ліворуч і з’єднується з верхньою межею.

Печінка має діафрагмову поверхню (facies diaphragmatica) (передньо-верхню) і нутрощеву, або нижню поверхню (facies visceralis). До нутрощевої поверхні прилягають органи, які утворюють на паренхімі печінки відповідні втиснення: ниркове (impressio renalis), надниркове (impressio suprarenalis), шлункове (impressio gastrica), дванадцятипалокишкове (impressio duodenalis), стравохідне (impressio oesophageale) і ободовокишкове (impressio colica).

Печінка вкрита очеревиною з усіх сторін (інтраперитонеально). Серпоподібна зв’язка (lig. falciforme), яка представляє собою дуплікатуру очеревини, переходить з діафрагми на печінку і розділяє діафрагмову поверхню печінки на більшу праву частку печінки (lobus hepatis dexter) та меншу ліву частку печінки (lobus hepatis sinister). Серпоподібна зв’язка переходить на діафрагму і утворює вінцеву зв’язку (lig. coronarium), яка по краях розширюється і утворює праву трикутникову зв’язку (lig. triangulare dextrum) та ліву трикутникову зв’язку (lig. triangulare sinistrum).

На нутрощевій поверхні печінки знаходяться права стрілова борозна (sulcus sagittalis dextra) та ліва стрілова борозна (sulcus sagittalis sinistra), які з’єднуються поперечною борозною (sulcus transversus), що називається воротами печінки (porta hepatis). Ліва стрілова борозна спереду складається з щілини круглої зв’язки (fissura ligamenti teretis) _, де у плода проходить пупкова вена. У дорослого вона заростає і утворює круглу зв’язку печінки (lig. teres hepatis). Задня частина лівої стрілової борозни утворена щілиною венозної зв’язки (fissura ligamenti venosi), де міститься заросла венозна (Аранцієва) протока – венозна зв’язка (lig. venosum). Права стрілова борозна спереду утворена ямкою жовчного міхура (fossa vesicae felleae, s. biliaris), де розміщується жовчний міхур, а ззаду – борозною порожнистої вени (sulcus venae cavae), де проходить нижня порожниста вена. У ворота печінки входять ворітна печінкова вена, власна печінкова артерія і нерви, а виходять загальна печінкова протока (ductus hepaticus communis) і лімфатичні судини.

Стрілові та поперечна борозни відмежовують у правій частці печінки квадратну частку (lobus quadratus), яка розташована вентрально, і хвостату частку (lobus caudatus), яка розташована дорзально.

Печінка вкрита фіброзною оболонкою (Глісонова капсула, capsula fibrosa). Прошарки сполучної тканини розділяють паренхіму печінки на класичні часточки. Всередині прошарків між часточками печінки знаходяться гілки ворітної печінкової вени, печінкової артерії і жовчної протоки, які формують печінкову тріаду.

На відміну від усіх інших органів печінка отримує артеріальну кров із власної печінкової артерії і венозну – з ворітної вени. В печінці кров проходить через синусоїдні кровоносні судини, де вона є мішаною, до центру часточки. Ввійшовши у ворота печінки, ворітна печінкова вена та печінкова артерія розпадаються на часткові, сегментарні і т. д. до часточкових вен і артерій, які ідуть разом з міжчасточковою жовчною протокою. Від міжчасточкових артерій і вен відходять навколочасточкові судини. Від останніх починаються капіляри, які, зливаючись, утворюють внутрішньочасточкові гемокапіляри. Вони вливаються у центральну вену часточки. Вийшовши із часточки, центральні вени впадають у часточкові, від яких починається система печінкових вен. Останні, збільшуючись, збираються в 3-4 печінкові вени, які впадають у нижню порожнисту вену. Ця система називається чудовою венозною сіткою печінки (rete mirabile venosum hepatis).

Жовч виробляється печінковими клітинами, звідки вона попадає у жовчні капіляри (ductuli biliferi). Останні, прямуючи до периферії, переходять у жовчовивідні міжчасточкові проточки (ductuli biliferi interlobulares). Ці проточки зливаються між собою і утворюють праву печінкову протоку (ductus hepaticus dexter) та ліву печінкову протоку (ductus hepaticus sinister) відповідно від правої і лівої часток печінки, які у воротах печінки формують загальну печінкову протоку (ductus hepaticus communis). Загальна печінкова протока, проходячи у товщі печінково-дванадцятипалої зв’язки, зливається з міхуровою протокою (ductus cysticus) і утворює спільну жовчну протоку (ductus choledochus). Вона зливається із протокою підшлункової залози і утворює печінково-підшлункову ампулу (ampulla hepatopancreatica), яка відкривається на великому сосочку дванадцятипалої кишки. В товщі печінково-підшлункової ампули розміщується м’яз-замикач ампули (m. sphinter ampullae), який регулює поступання жовчі і підшлункового соку в дванадцятипалу кишку. Аналогічні м’язи-замикачі знаходяться на протязі спільної жовчної протоки і загальної печінкової протки.

Жовчний міхур (vesica biliaris, s. fellea) являє собою резервуар для зберігання жовчі і має дно жовчного міхура (fundus vesicae biliaris, s. fellea), тіло жовчного міхура (corpus vesicae biliaris, s. fellea) та шийку жовчного міхура (collum vesicae biliaris, s. fellea, яка переходить в міхурову протоку. Жовчний міхур розміщується в ямці жовчного міхура і вкритий очеревиною з трьох сторін (мезоперитонеально).

ПІДШЛУНКОВА ЗАЛОЗА (pancreas) _– це друга за величиною залоза травної системи. Топографія: лежить в надчеревній ділянці і частково – у лівому підребер’ї. Вона має трикутну форму і простягається від І до II поперекових хребців. Головка підшлункової залози (caput pancreatis) оточена дванадцятипалою кишкою. До передньонижньої поверхні (facies anteroinferior) тіла підшлункової залози (corpus pancreatis) прилягає права нирка з наднирковою залозою, до передньоверхньої поверхні (facies anterosuperior)– шлунок, а до задньої поверхні (facies posterior) – нижня порожниста вена, черевна частина аорти і черевне нервове сплетення. Хвіст підшлункової залози (cauda pancreatis) торкається воріт селезінки. Підшлункова залоза вкрита очеревиною тільки спереду (ретроперитонеально).

Екзокринна частина підшлункової залози, яка виробляє підшлунковий сік, представляє собою складну альвеолярно-трубчасту залозу, поділену на часточки перегородками, що відходять від капсули. Підшлунковий сік попадає у низхідну частину дванадцятипалої кишки. Підшлункова залоза має ще додаткову протоку підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius), яка відкривається на малому сосочку дванадцятипалої кишки. Крім м’яза-замикача ампули, протока підшлункової залози має і свій власний м’яз-замикач протоки підшлункової залози (m. sphinter ductus pancreatici).

Ендокринна частина підшлункової залози утворена підшлунковими острівцями (insulae pancreaticae) – острівці Лангерганса, які знаходяться, в основному, у хвості підшлункової залози і виробляють гормони глюкагон та інсулін. Вони поступають безпосередньо у кров і регулюють вміст цукру в ній.

СЕЛЕЗІНКА (splen; lien)є великим лімфатичним вузлом, розміщується в черевній порожнині і топографічно належить до органів черевної порожнини. Селезінка розташована в лівому підребер’ї на рівні ІХ-ХІ ребер. Вона має діафрагмову верхню поверхню (facies diaphragmatica) і нутрощеву нижню поверхню (facies visceralis). До останньої прилягають: шлунок (шлункова поверхня – facies gastrica), ліва нирка з наднирником (ниркова поверхня – facies renalis), лівий згин ободової кишки (ободовокишкова поверхня – facies colica) і хвіст підшлункової залози (підшлунковозалозова поверхня – facies pancreatica). Місце на нутрощевій поверхні, де в селезінку входять судини та нерви, називається воротами селезінки (hilum splenicum). Селезінка оточена очеревиною з усіх сторін (лежить інтраперитонеально). Очеревина є її серозною оболонкою (tunica serosa). Селезінка має нижній край (margo inferior) та верхній край (margo superior), передній кінець (extremitas anterior) та задній кінець (extremitas posterior).

Селезінка оточена сполучнотканинною капсулою (волокниста оболонка – tunica fibrosa), яка вдається всередину паренхіми утворюючи селезінкові перекладини (trabeculae splenicae). Паренхіма складається із селезінкової пульпи (pulpa sphenica), яка має білу пульпу (pulpa alba) та червону пульпу (pulpa rubra) і її будова детально описана в курсі гістології.

ОЧЕРЕВИНА (peritoneum) _– це серозна оболонка (tunica serosa), яка вкриває стінки черевної порожнини (cavitas abdomonis) та, в тій чи іншій мірі, органи, що знаходяться в ній. Тому вона поділяється на пристінкову очеревину (peritoneum parietale) та нутрощеву очеревину (peritoneum viscerale). Перехід пристінкової очеревини у нутрощеву здійснюється за допомогою похідних очеревини: зв’язок (ligamenta), бриж (mesenterium et mesocolon). Похідними очеревини є також великий і малий чепець (сальник), omentum majus et omentum minus. Якщо орган вкритий очеревиною з усіх боків, то таке його положення називається інтраперитонеальним; якщо з трьох сторін – мезоперитонеальним, якщо з однієї сторони – екстра- або ретроперитонеальним. Черевна порожнина, або порожнина живота, cavitas abdomonis – це порожнина, яка обмежена вгорі діафрагмою, спереду і з боків – м’язами живота, а ззаду – поперековим та крижовим відділом хребтового стовпа і поперековими м’язами. У черевній порожнині містяться органи травної та сечостатевої систем і селезінка.

Очеревинною порожниною (cavitas peritonealis) називається комплекс щілин між пристінковим та нутрощевим її листками або між самими нутрощевими листками, де розміщується 1-2 мл серозної рідини. Вона поділяється на верхній поверх і нижній поверх, а також порожнину малого таза.

Верхній поверх ( cavitas superior ) очеревинної порожнини розташований між діафрагмою і поперечною ободовою кишкою та її брижею. У ньому знаходяться печінка, селезінка, шлунок і дванадцятипала кишка. У верхньому поверсі розташовані наступні утвори:

• печінкова сумка (bursa hepatica), яка охоплює праву частку печінки і жовчний міхур;

• передшлункова сумка (bursa pregastrica) – відокремлюється від печінкової сумки серпоподібною зв’язкою печінки і охоплює передню поверхню шлунка, ліву частку печінки та селезінку;

• чепцева сумка (bursa omentalis) – розміщується позаду малого чепця і охоплює задню поверхню шлунка.

Малий чепець абомалий сальник( omentum minus ) – це дуплікатора очеревини, яка утворюється з печінково-шлункової зв’язки (lig. hepatogastricum), печінково-дванадцятипалокишко-вої зв’язки (lig. hepatoduodenale), печінково-діафрагмової зв’язки (lig. hepatophrenicum) та печінково-стравохідної зв’язки (lig. hepatoesophageale). Між листками сальника печінково-дванад-цятипалокишкової зв’язки праворуч налівопроходять спільна жовчна протока, ворітна вена і власна печінкова артерія.

Великий чепець, або великий сальник ( omentum majus ) представляє собою 4 листки очеревини, які є продовженням шлунково-ободової зв’язки і, вільно звисаючи як фартух, вкриває органи верхнього та частково нижнього поверхів очеревинної порожнини.

Печінкова сумка сполучається із чепцевою сумкою за допомогою чепцевого отвору (foramen omentale). Останній обмежований: вгорі – хвостатою часткою печінки, знизу – верхньою частиною дванадцятипалопалої кишки, спереду – печінково-дванадцятипалокишковою зв’язкою, ззаду – пристінковим листком очеревини.

Нижній поверх очеревинної порожнини простягається від поперечної ободової кишки та її брижі до входу в малий таз. У ньому міститься більша частина тонкої і товстої кишки.

У нижньому поверсі по боках від кореня брижі тонкої кишки, яка простягається від лівої половини другого поперекового хребця до правої клубової ямки, містяться верхній закуток (recessus superior), або верхня брижова пазуха, – та нижній закуток (recessus inferior), абонижня брижова пазуха, – де лежать петлі тонкої кишки. В місці, де клубова кишка переходить у сліпу (клубово-сліпокишковий кут), знаходяться верхній клубово-сліпокишковий закуток (recessus iliocaecalis superior) та нижній клубово-сліпокишковий закуток (recessus iliocaecalis inferior). Позаду сліпої кишки розміщується засліпокишковий закуток (recessus rertocaecalis). В ділянці дванадцятипалопорожньо-кишкового згину містяться верхній дванадцятипалокишковий закуток (recessus duodenalis superior) та нижній дванадцятопалокишковий закуток (recessus duodenalis inferior). В корені брижі сигмоподібної кишки розміщується міжсигмоподібий закуток (recessus intersigmoideus). Між висхідною ободовою кишкою і пристінковою очеревиною проходить права приободовокишкова борозна (sulcus paracolicus dextra) абоправий бічний канал – canalis lateralis dexter, а між низхідною кишкою і пристінковою очеревиною – ліва приободовокишкова борозна (sulcus paracolicus sinistra), або лівий бічний канал (canalis lateralis sinister).

Порожнина малого таза розміщується між межовою лінією та промежиною. В ній знаходяться сечовий міхур, пряма кишка, у жінок ще матка, піхва, у чоловіків – передміхурова залоза, сім’яні пухирці. Очеревина, переходячи з прямої кишки на сечовий міхур у чоловіків, утворює прямокишково-міхурову заглибину (excavatio rectovesicalis). У жінок очеревина переходить з прямої кишки на матку, утворюючи прямокишково-маткову заглибину (excavatio rectouterina), або Дугласів простір. При переході з матки на сечовий міхур утворюється міхурово-маткова заглибина (excavatio vesicouterina). В цих заглибинах накопичується гній чи інша рідина при патологічних процесах у черевній порожнині.

НИРКИ (ren, nephros) _– це парні паренхіматозні органи, які знаходяться у черевній порожнині, поза очеревиною в правій поперековій ділянці (regio lumbalis dextra) і лівій поперековій ділянці (regio lumbalis sinistra). Права нирка на передню черевну стінку проектується в надчеревну, праву бічну і пупкову ділянки. Ліва нирка – в ліву бічну і надчеревну ділянки. Права нирка тягнеться від XII грудного до III поперекового хребця, а ліва -від XI грудного до II поперекового.

Задня поверхня кожної нирки у верхній частині прилягає до діафрагми, а в середній і нижній – до м’язового ложа, яке утворене великим поперековим м’язом, квадратним м’язом попереку і поперечним м’язом живота. До передньої поверхні лівої нирки вгорі прилягає надниркова залоза, до верхньо-бічної частини -селезінка, до середньої – шлунок і підшлункова залоза, до нижньо-присередньої – петлі тонкої кишки, а до верхньо-бічної – ободова кишка. До передньої поверхні правої нирки вгорі прилягає надниркова залоза, до середньої частини – печінка, до присереднього краю – 12-пала кишка, до нижньо-присередньої – петлі тонкої кишки і до нижньо-бічної – товста кишка.

Кожна нирка має верхній кінець (extremitas s. polus superior) та нижній кінець (extremitas s. polus inferior), передню поверхню (facies anterior) і задню поверхню (facies posterior), присередній край (margo medialis), ввігнутий, та бічний край(margo lateralis), опуклий. На присередньому краї знаходяться ниркові ворота (hilum renale), де входить артерія, нерви, а виходять вена, лімфатичні судини і ниркова миска. Ниркові ворота продовжуються всередину нирки, утворюючи ниркову пазуху (sinus renalis), де розміщується жирова клітковина, великі та малі ниркові чашечки (calices renales majores et minores) і початковий відділ ниркової миски (pelvis renalis).

До паренхіми нирки прилягає волокниста капсула (capsula fibrosa), або фіброзна оболонка. Ззовні від останньої розміщується жирова капсула (capsula adiposa), яка найкраще помітна в ділянці задньої поверхні нирки. Ззовні від жирової капсули розташована ниркова фасція (fascia renalis), яка складається з переднього листка (lamina anterior) і заднього листка (lamina posterior). Вони зростаються між собою на верхніх кінцях і на бічних краях. Від листків ниркової фасції до волокнистої капсули нирки тягнуться прошарки сполучної тканини, які фіксують нирку. До переднього листка ниркової фасції прилягає очеревина. Крім прошарків ниркової фасції, нирку фіксує черевний тиск, м’язове ложе, судини і нерви нирки, які утворюють ниркову ніжку (crus renis).

Паренхіма нирки складається із кіркової речовини нирки (cortex renalis), яка розташована ззовні, і мозкової речовини нирки (medulla renalis). У мозковій речовині розрізняємо 7-10 ниркових пірамід (pyramides renales), кожна з яких має основу ниркових пірамід (basis pyramis) і верхівку ниркових пірамід (apex pyramis). Остання закінчується нирковим сосочком (papilla renalis), на якому розташоване дірчасте поле (area cribrosa). Між пірамідами знаходяться прошарки кіркової речовини, які утворюють ниркові стовпи (columnae renales). Кіркова речовина (cortex renalis) складається із лабіринта кіркової речовини (labyrinthus corticis), або згорнутих частин (pars convoluta), між якими містяться прошарки мозкової речовини. Вони носять назву мозкових променів (radii medullares), або променистої частини (pars radiata). Кожна ниркова піраміда утворює ниркову частку (lobus renalis), а одна згорнута і промениста частини – ниркову часточку (lobulus renalis). З верхівки ниркової піраміди сеча потрапляє в малі ниркові чашечки, calices renales minores (їх є 7-8), з них вона збирається в 2-3 великі ниркові чашечки, calices renales majores, а останні утворюють ниркову миску, яка переходить у сечовід (ureter).

КРОВОПОСТАЧАННЯ НИРКИ. Вона кровопостачається нирковою артерією (arteria renalis), яка в ділянці воріт розгалужується на передню гілку (ramus anterior) і задню гілку (ramus posterior). Останні діляться на сегментарні артерії (arteriae segmentales), а сегментарні – на міжчасткові артерії (arteriae interlobares), які на межі кіркової і мозкової речовин розгалужуються на дугоподібні артерії (arteriae arcuatae). Від дугоподібних артерій у кіркову речовину відходять променеві кіркові артерії (aa. corticales radiatae), або міжчасточкові артерії (aa. interlobulares). Вони дають початок численним приносним клубочковим артеріолам (arteriola glomerularis afferens), які розпадаються на артеріальні капіляри і утворюють нирковий клубочок (glomerulus corpusculi renis). Від ниркового клубочка відходить виносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis efferens), яка розпадається на вторинні артеріальні капіляри, що окутують трубочки нефрона. Таке кровопостачання нирки, коли артеріальні судини двічі розпадаються на капіляри, називається чудовою артеріальною сіткою нирки (rete mirabile arteriosum renis). Венозні капіляри утворюють в кірковій речовині зірчасті венули (vv. stellatae), які впадають у дугоподібні вени (vv. arcuatae). Дугоподібні вени переходять в міжчасткові вени (vv. interlobulares), останні формують ниркову вену (v. renalis), яка впадає у нижню порожнисту вену (venae cava inferior).

УТВОРЕННЯ І ШЛЯХИ ВИВЕДЕННЯ СЕЧІ В МЕЖАХ НИРКИ. Первинна сеча утворюється внаслідок фільтрації рідкої частини крові в капсулу нефрона (capsula nephroni), яка охоплює кожен нирковий клубочок. Капсула ниркового клубочка разом з клубочком утворюють ниркове тільце (corpusculum renale), яке розміщується у згорнутій частині кіркової речовини. Від ниркового тільця іде проксимальна частина канальця нефрона (pars proximalis tubuli nephroni), яка переходить у петлю нефрона (ansa nephrica), або петлю Генле. Остання переходить у дистальну частину канальця нефрона (pars distalis tubuli nephroni), що впадає у вставну трубочку (tubulus renalis colligens). Всі вище перераховані сечові трубочки обплітаються густою сіткою вторинних артеріальних капілярів і за рахунок реабсорбції тут утворюється вторинна сеча. Елементи нирки, де утворюється сеча, складають функціонально-структурну одиницю нирки – нефрон (nephron).

Після нефрона сеча попадає у прямі збірні трубочки (tubulus colligens rectus), які на верхівці ниркової піраміди закінчуються сосочковими отворами (foramina papillaria). Останні відкриваються отворами на дірчастому полі верхівки піраміди в малі ниркові чашечки. З малих ниркових чашечок сеча попадає у великі ниркові чашечки, які зливаються і утворюють миску, а остання переходить у сечовід.

СЕЧОВОДИ (ureter) _– це парний орган довжиною 25-З0 см, який лежить позаочеревинно. У сечоводах розрізняють черевну частину (pars abdominalis), тазову частину (pars pelvica) та внутрішньостінкову частину (pars intramuralis). Остання лежить в стінці сечового міхура і відкривається на дні сечового міхура отвором. Стінка сечоводів складається із зовнішньої оболонки (tunica adventitia)), м’язової оболонки (tunica muscularis) і слизової оболонки (tunica mucosa). М’язова оболонка має зовнішній коловий та внутрішній поздовжній шари.

Сечоводи мають такі звуження:

• при переході ниркової миски у сечовід;

• при переході черевної частини в тазову;

• протягом тазової частини;

• при переході сечоводів у сечовий міхур.

СЕЧОВИЙ МІХУР (vesica urinaria)лежить в порожнині малого таза позаду лобкового симфізу. Він має верхівку міхура (arex vesicae), тіло міхура (corpus vesicae) і дно міхура (fundus vesicae), яке спрямоване вниз і назад. Нижній відділ утворює шийку міхура (cervix vesicae), яка переходить у сечівник. Порожній сечовий міхур лежить екстраперитонеально. При наповненні верхівка міхура підіймається і очеревина вкриває частину передньої, бічної і особливо задньої поверхонь – мезоперитонеальне положення сечового міхура. Дно міхура у чоловіків знизу прилягає до передміхурової залози, пухирчастої залози і ампули сім’явиносної протоки, а ззаду – до ампули прямої кишки. У жінок сечовий міхур ззаду прилягає до піхви і матки.

Стінка сечового міхура утворена слизовою оболонкою (tunica mucosa) і добре розвинутим підслизовим прошарком (tela submucosa), внаслідок чого слизова утворює численні складки. Між вічками сечоводів (ostium ureteris) і внутрішнім вічком сечівника (ostium urethrae internum) підслизова основа відсутня, тому тут складок немає. Це місце називається трикутником міхура (trigonum vesicae). Він обмежований угорі міжсечовідною складкою (plica interureterica) слизової оболонки. Середня оболонка сечового міхура – м’язова оболонка (tunica muscularis), де м’язи розташовані в три шари: внутрішній і зовнішній поздовжні і середній – циркулярний. Поздовжні шари утворюють в ділянці тіла сечового міхура м’яз-випорожнювач міхура (musculus detrusor vesicae), а коловий шар, що найбільш розвинутий в ділянці внутрішнього вічка сечівника, утворює внутрішній м’яз-замикач сечівника (m. sphinter urethrae internum). Він є несвідомим.

ЖІНОЧИЙ СЕЧІВНИК (urethra feminina) – це трубка довжиною 3-6см, яка розміщується позаду лобкового симфізу і своїм зовнішнім вічком відкривається в присінок піхви. Спереду і вгорі цей отвір оточений поперечносмугастим, зовнішнім м’язом-замикачем сечівника – m. sphincter urethrae externus, який належить до м’язів промежини. Він є свідомим. Сечівник має внутрішнє вічко сечівника (ostium urethrae internum), внутрішньостінкову частину (pars intramuralis) та зовніщнє вічко (ostium urethrae externum). М’язова оболонка жіночого сечівника має коловий шар (stratum circulare), в якому виділяють внутрішній замикач сечівника (sphinter urethrae internum) та поздовжній шар (stratum longitudinale).

Будова чоловічого сечівника буде розглянута в розділі чоловічих статевих органів.

ЧОЛОВІЧІ СТАТЕВІ ОРГАНИ (organa genitalia masculina)поділяються на внутрішні чоловічi статеві органи (organa genitalia masculina interna) до яких належить яєчко з над’яєчком, сім’яний канатик, сім’явиносна протока, пухирчаста залоза (сім’яна залоза), передміхурова залоза і цибулино-сечівникова залоза, та зовнішні статеві органи (organa genitalia masculina externa), до яких належить калитка і статевий член. Чоловічий сечівник слугує не лише для виведення сечі, а й для виведення сперми, тому він відноситься до сечової та статевої систем.

Яєчко ( testis, orchis ) _– парний паренхіматозний орган, який розміщується в калитці і виробляє сім’я та чоловічі статеві гормони. Кожне яєчко має верхній кінець (extremitas superior), нижній кінець (extremitas inferior), присередню поверхню (facies medialis) і бічну поверхню (facies lateralis), передній край (margo anterior) та задній край (margo posterior). До заднього краю яєчка прилягає над’яєчко (epididymis), яке має головку над’яєчка (caput epididymidis), тіло над’яєчка (corpus epididymidis) і хвіст над’яєчка (cauda epididymidis). Між яєчком і тілом над’яєчка розміщується пазуха над’яєчка (sinus epididymidis).

Яєчко вкрите білковою оболонкою (tunica albuginea), яка на задньому краї вдається у паренхіму яєчка і утворює середостіння яєчка (mediastinum testis). Від останнього відходять перегородочки яєчка (septula testis) до його протилежного краю. Ці перегородочки поділяють його на 150-200 часточок (lobuli testis). В кожній часточці знаходяться 1 – 2 звивисті сім’яні трубочки (tubuli seminiferi contorti), де виробляється чоловіча статева клітина – сперматозоїд. Звивисті сім’яні трубочки переходять у прямі сім’яні трубочки (tubuli seminiferi recti), а останні впадають в середостіння яєчка, утворюючи тут сітку яєчка (rete testis). Від сітки яєчка відходять виносні проточки яєчка в кількості 15 – 20 (ductuli efferentis testis), які, пронизуючи білкову оболонку, переходять у головку над’яєчка і утворюють там часточки над’яєчка (lobuli epididymidis). Із часточок сперматозоїд переходить в досить покручену протоку над’яєчка (ductus epididymidis), яка досягає у довжину 2 м. Протока над’яєчка опускається до його хвоста, де переходить у сім’явиносну протоку.

Сім’явиносна протока ( ductus deferens ) має калиткову частину (pars scrotalis), канатикову частину (pars funicularis), пахвинну частину (pars inguinalis) і тазову частину (pars pelvica). Вона входить до складу сім’яного канатика, який іде в пахвинному каналі до його внутрішнього кільця, де від сім’яного канатика відокремлюється сім’явиносна протока, яка загинається під дно сечового міхура і з’єднується з вивідною протокою пухирчастої залози (ductus excretorius), утворюючи ампулу сім’явиносної протоки (ampulla ductus deferentis). При з’єднанні цих проток утворюється сім’явипорскувальна протока(ductus ejaculatorius) довжиною до 2см, яка проходить через передміхурову залозу і відкривається в простатичну частину чоловічого сечівника на верхівці сім’яного горбика (colliculus seminalis).

Сім’яний канатик ( funiculus spermaticus ) –це структура, яка складається з артерій та вен яєчка, артерій та вен сім’явиносної протоки, лoзоподібного венозного сплетення (plexus pampiniformis), м’яза-підіймача яєчка (musculus cremaster), піхвового відростка (processus vaginalis), нервів, лімфатичних судин і сім’явиносної протоки.

Передміхурова залоза ( prostata ) – це м’язово-секреторний орган, за формою нагадує каштан, має основу передміхурової залози (basis prostatae), яка прилягає до сечового міхура, і верхівку передміхурової залози (apex prostatae), яка обернута до сечово-статевої діафрагми. Вона має передню поверхню (facies anterior) та задню поверхню (facies posterior), праву (lobus prostatae dexter) та ліву (lobus prostatae sinister) частки передміхурової залози і перешийок передміхурової залози (isthmus prostatae), що охоплює сечівник. Передміхурова залоза складається з 36 альвеолярно-трубчастих передміхурових залозок, які виробляють передміхуровий сік і відкриваються численними проточками передміхурової залози (ductuli prostatici)) в передміхурову частину сечівника на основі сім’яного горбика. М’язовий апарат під час еякуляції сприяє виштовхуванню секрету із передміхурової залози і є додатковим (мимовільним) м’язом-замикачем сечівника, який не дає сечі змішуватись із спермою. Залоза в похилому віці атрофується і її маса зменшується.

Пyхирчаста залоза ( glandula vesiculosa; vesicula seminalis ) виробляє сім’яну рідину, її вивідна протока (ductus excretorius) з’єднується із сім’явиносною протокою. Сім’яна рідина разом із секретом передміхурової залози є складовою частиною сперми.

Цибулино-сечівникова залоза ( glandula bulbourethralis ) – це парна альвеолярно-трубчаста залоза, яка розміщується у товщі м’язів сечово-статевої діафрагми та має протоку цибулинно-сечівникової залози (ductus glandulae bulbourethralis), що проходить через цибулину статевого члена і відкривається в губчасту частину чоловічого сечівника. Залоза виробляє секрет, який захищає слизову оболонку сечівника від подразнюючої дії сечі.

Калитка ( scrotum ) – це зовнішній статевий орган, який має вигляд звисаючого донизу шкірно-фасціального мішка, де знаходяться яєчка і над’яєчка. Перегородкою калитки (septum scroti) вона поділяється на праву та ліву половини. Калитка – це фізіологічний термостат, який підтримує температуру яєчок на нижчому рівні, ніж температура тіла, що є необхідною умовою нормального сперматогенезу.

До складу калитки входить 7 оболонок, які вкривають яєчко і є похідними відповідних шарів передньої черевної стінки, а саме:

1 Шкіра калитки (cutis scroti) – має шво калитки (raphe scroti), численні складки, пігментована, вкрита волоссям і містить специфічні сальні та потові залози.

2 Під шкірою розміщується м’ясиста оболонка (tunica dartos), яка є похідною підшкірної жирової клітковини і зростається із шкірою.

3 Зовнішня сім’яна фасція (fascia spermatica externa) є похідною поверхневої фасції передньої черевної стінки.

4 Фасція м’яза-підіймача яєчка (fascia cremasterica), є похідною міжніжкової фасції в ділянці поверхневого пахвинного кільця.

5 М’яз-підіймач яєчка (musculus cremaster) є похідним внутрішнього косого і поперечного м’язів живота.

6 Внутрішня сім’яна фасція (fascia spermatica interna) є похідною поперечної фасції черевної стінки.

7 Піхвова оболонка яєчка (tunica vaginale) – серозна оболонка – відповідає очеревині і складається з нутрощевої пластинки (lamina viscerale) та пристінкової пластинки (lamina parietale). Остання зростається з білковою оболонкою і переходить на над’яєчко. Між обома пластинками міститься щілиноподібний простір – піхвова порожнина (cavitas vaginale), яка заповнена невеликою кількістю серозної рідини.

Статевий член,абопрутень ( penis ) – слугує для виведення сечі із сечового міхура і викиду сперми у статеві шляхи жінки. Він має корінь статевого члена (radix penis), тіло статевого члена(corpuspenis) та головку статевого члена (glans penis). Шкіра, яка вкриває статевий член, в основі головки утворює вільну складку – передню шкірочку статевого члена (preputium penis). Остання за допомогою вуздечки передньої шкірочки (frenulum preputii) з’єднується із шкірою головки. Статевий член сформований двома печеристими тілами статевого члена (corpus cavernosum penis) і одним губчастим тілом статевого члена (corpus spongiosum penis). Печеристі тіла своїми задніми кінцями зростаються під лобковим симфізом і утворюють жолоб, де залягає губчасте тіло. Усі тіла статевого члена вкриті білковою оболонкою печеристих тіл (tunica albuginea corporum cavernosorum) та білковою оболонкою губчастого тіла (tunica albuginea corporis spongiosi). Всередині губчастого тіла проходить чоловічий сечівник.

Чоловічий сечівник ( urethra masculina ) – це трубка довжиною 16-22см, в якій розрізняють передміхурову частину (pars prostatica), проміжну частину (pars intermedia) (перетинчаста частина – pars membranacea) та губчасту частину (pars spongiosa). На своєму шляху сечівник робить верхній (фіксований) згин і нижній (вільний) згин.

Передміхурова частина ( pars prostatica ) проходить через передміхурову залозу. В цій частині на бічній стінці сечівника розміщується сім’яний горбок (colliculus seminalis)), на верхівці якого розташована передміхуровий мішечок (utriculus prostaticus), або маточка. Біля останньої відкривається сім’явипорскувальна протока (ductus ejaculatorius), а на основі горбика – проточки передміхурової залози (ductuli prostatici). Проміжна частина (pars intermedia) cечівника коротша, вона проходить через сечово-статеву діафрагму. Описані дві частини відносяться до заднього (фіксованого) відділу сечівника.

Губчаста частина ( pars spongiosa ) сечівника (передня уретра) залягає в губчастому тілі статевого члена, на верхівці головки якого відкривається зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum).

Чоловічий сечівник має наступні звуження: зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum) на головці статевого члена; вся проміжна частина сечівника ( pars membranacea); внутрішнє вічко сечівника (ostium urethrae internum), яке відкривається в сечовий міхур. Крім того, сечівник має такі розширення: вся передміхурова частина (pars prostatica); розширення губчастого тіла статевого члена на його основі – цибулина статевого члена (bulbus penis); розширення сечівника в ділянці головки статевого члена – човноподібна ямка сечівника (fossa navicularis urethrae).

ЖІНОЧІ СТАТЕВІ ОРГАНИ (organa genitalia feminina)поділяються на внутрішні жіночі статеві органи (organa genitalia feminina interna), до яких відносяться яєчники, маткові труби, матка та піхва, і зовнішні жіночі статеві органи (organa genitalia feminina externa), до яких відносяться соромітна ділянка з великими і малими статевими губами, присінком піхви, клітором та лобковим підвищенням.

Яєчник ( ovarium ) – парний орган, розміщується в порожнині малого таза. Він має присередню поверхню (facies medialis) і бічну поверхню (facies lateralis), вільний край (margo liber) та брижовий край (margo mesovaricus), матковий кінець (extremitas uterina) і трубний кінець (extremitas tubaria). Яєчник розміщується в порожнині очеревини, але нею не вкритий; він вкритий зародковим епітелієм. До матки яєчник прикріплюється за допомогою власної зв’язки яєчника (lig. ovarii proprii), а до стінок таза – за допомогою підвішувальної зв’язки яєчника (lig. suspernsorium ovarii). До брижового краю яєчника підходить брижа яєчника, через яку судини і нерви заходять у ворота яєчника (hilum ovarii).

Паренхіма яєчника складається з кори яєчника (cortex ovarii) і мозкової речовини яєчника (medulla ovarii). У корі яєчника дозріває яйцеклітина, що розміщується спочатку в первинному фолікулі (folliculus ovaricus primarius), який потім перетворюється в пухирчасті яєчникові фолікули (folliculi ovarici vesiculosi), або Граафів пухирець. Після того як пухирець розривається, яйцеклітина виходить на поверхню яєчника і потрапляє в маткову трубу. Сам пухирець наповнюється кров’ю і перетворюється у жовте тіло (corpus luteum). Якщо немає запліднення, то жовте тіло з часом перетворюється у білясте тіло (corpus albicans). При заплідненні жовте тіло розростається і перетворюється у жовте тіло вагітності (corpus luteum graviditatis), яке функціонує протягом всієї вагітності.

Маткова труба ( tuba uterina, s. salpinx ) –це парний орган, що має циліндричну форму і розміщується в ділянці верхнього краю широкої маткової зв’язки. Довжина кожної труби становить 8-18см. У ній розрізняють 4 частини:

• маткова частина (pars uterina), яка проходить через стінку матки і відкривається в порожнину матки матковим вічком маткової труби (ostium uterinae tubae uterinae);

• перешийок маткової труби (isthmus tubae uterinae), який лежить ближче до матки;

• ампула маткової труби (ampulla tubae uterinae) – більша частина маткової труби;

• лійка маткової труби (infundibulum tubae uterinae) – розширена частина, яка відкривається черевним отвором маткової труби (ostium abdominale tubae uterinae) в черевну порожнину і оточена торочками маткової труби (fimbriae tubae uterinae), одна з яких – яєчникова торочка (fimbria ovarica) довша за інші. Маткова труба вкрита з усіх сторін очеревиною і має свою власну брижу маткової труби (mesosalrinx). Крім зовнішньої серозної оболонки, труба має м’язову оболонку (поздовжній і коловий шари) і слизову оболонку. В матковій трубі відбувається в нормі запліднення яйцеклітини, по ній яйцеклітина проходить у матку.

Матка ( uterus ) – непарний порожнистий орган грушоподібної форми, який розміщується в порожнині малого таза. Вона має дно матки (fundus uteri), тіло матки (corpus uteri) і шийку матки (cervix uteri), яка відкривається в піхву вічком матки (ostium uteri), обмежованим передньою губою (labium anterius) та задньою губою (labium posterius). У шийці матки розрізняють надпіхвову частину шийки (portio supravaginalis cervicis) і піхвову частину шийки (portio vaginalis cervicis). Тіло матки має міхурову поверхню – facies vesicalis (передню поверхню) та кишкову поверхню – facies intestinalis (задню поверхню). Місце переходу тіла матки в шийку називається перешийком матки (isthmus uteri). Передня поверхня матки прилягає до сечового міхура, а задня – до прямої кишки. При порожньому сечовому міхурі тіло матки нахилене наперед. Таке положення називається антеверзіо. При наповненні сечового міхура дно і тіло матки зміщується назад – це ретроверзіо. Крім того, між тілом і шийкою матки утворюється кут, відкритий наперед. Таке положення називається антефлексіо.

Порожнина матки має трикутну форму, вгорі сполучається з матковими трубами, а донизу через канал шийки матки і вічко матки – з піхвою.

Стінка матки складається з трьох шарів:

• слизова оболонка (ендометрій), endometrium – в ній відсутній підслизовий прошарок, тому вона не утворює складок і зрощена із середньою оболонкою матки;

• м’язова оболонка (міометрій), myometrium – утворений непосмугованою м’язовою тканиною і складається із внутрішнього, середнього та зовнішнього шарів;

• серозна оболонка (периметрій), perimetrium – це нутрощева очеревина, яка вкриває матку з усіх сторін, крім передньої і бічної поверхонь надпіхвової частини шийки матки (мезоперитонеально). Серозна оболонка утворює широку маткову зв’язку (ligamentum latum uteri), в якій розрізняють такі частини як брижа матки (mesometrium), брижа яєчника (mesovarium) і брижа маткової труби (mesosalpinx). Між листками широкої зв’язки матки містяться судини, нерви, сечовід, жирова клітковина і кругла маткова зв’язка (lig. teres uteri), яка іде через пахвинний канал до лобка. Крім того, матка фіксована до стінок таза кардинальною зв’язкою (lig. cardinale), абопоперечна зв’язка шийки (lig. transversum cervicis).

Піхва ( vagina ) – це трубка довжиною 7-9см, яка сполучає порожнину матки із зовнішніми статевими органами жінки. Верхня частина піхви охоплює шийку матки, утворюючи склепіння піхви (fornix vaginae), яке має передню частину (pars anterior), задню частину (pars posterior) та бічну частину (pars lateralis). Піхва має передню стінку (paries anterior) та задню стінку(paries posterior) і відкривається отвором (ostium vaginae) в присінок піхви (vestibulum vaginae). У дівчат цей отвір закритий складкою слизової оболонки – дівочою перетинкою (hymen), а після дефлорації від неї залишаються сосочки дівочої перетинки (carunculae hymenales). Внутрішня оболонка – слизова містить поздовжні складки, які називаються піхвовими зморшками (rugae vaginales). Ці зморшки утворюють на передній і задній стінках стовпи зморшок (columnae rugarum). Середня оболонка піхви – м’язова, а зовнішня – сполучнотканинна.

Жіноча соромітна ділянка (pudendum femininum), або вульва (vulva).

Великі соромітні губи ( labium majus pudendi ) обмежовують соромітну щілину (rima pudendi)). Права велика соромітна губа та ліва велика соромітна губа з’єднуються між собою за допомогою передньої спайки губ (commissura labiorum anterior) та задньої спайки губ (commissura labiorum posterior).

Малі соромітні губи ( labium minus pudendi ) – це складки шкіри, в яких немає жирової клітковини, вони лежать присередньо від великих соромітних губ. Передній край малих соромітних губ роздвоюється і утворює передню шкірочку клітора (preputium clitoridis), а нижні краї утворюють вуздечку клітора (frenulum clitoridis) _. В місці з’єднання малих соромітних губ ззаду утворюється вуздечка соромітних губ (frenulum labiorum pudendi).

Клітор ( clitoris ) – довжиною 2-Зсм, є аналогом печеристих тіл чоловічого статевого члена і складається з головки клітора (glans clitoridis), тіла клітора (corpus clitoridis) та ніжок клітора (crus clitoridis). Ніжки клітора прикріплюються до нижніх гілок лобкових кісток.

Дата добавления: 2016-03-26 | Просмотры: 955 | Нарушение авторских прав