АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Преформізм і епігенез

Проблема індивідуального розвитку живих організмів завжди була центральною для біології. Однак у XVI-XVIII ст. робилися ще тільки боязкі спроби вивчити розвиток зародків людини і тварин (Альдрованді, Фабрицій, Декарт, Гарвей, Спалланцані, Галлер). Першою фундаментальною роботою в області ембріології вважається дисертація Каспара Фрідріха Вольфа (1734-1794) «Теорія зародження» (1759). Вольф, досліджуючи точки зростання каштана і капусти з допомогою мікроскопа, показав, що органи розвиваються в певній послідовності з спочатку однорідного речовини. Потім він цей же прийом застосував при вивченні розвитку курчати. На підставі своїх спостережень Вольф дійшов висновку, що в індивідуальному розвитку відбувається реальне утворення органів. Вольф вважав, що в ембріогенезі діють дві різні сили, одна з яких, «істотна сила», викликає руху матеріалу зародка, тоді як інша, «сила застигання», забезпечує формування органів.

Концепцію Вольфа, визнавала реальність новоутворень в онтогенезі, або епігенез, поділяли великі вчені того часу - Гарвей, Мопертюї і Бюффон. Протилежна точка зору, або преформізм, полягала в припущенні, що мікроскопічного розміру прообраз дорослого організму - гомункулус - укладено в яйці або сперматозоїді, і тому індивідуальне розвиток значною мірою являє собою кількісне зростання. Ідею преформізма підтримувало большінствочених XVII-XVIII ст., В тому числі Сваммердам, Левенгук, Лейбніц, Бонні, Галлер.

Слід зазначити, що концепції преформізма і епігенеза відрізнялися трактуванням природи спадковості і мінливості живих організмів. Преформізм дозволяв пояснити явище спадковості закладеними в гомункулуса структурами, тоді як епігенез допускав індивідуальні відхилення, неминучі при новоутвореннях. Подальший розвиток ембріології в працях Християна Пандера і Карла Бера в XIX ст. пішло по шляху, закладеному в теорії епігенеза Вольфа.

В цілому для розвитку біологічних наук в період XVI-XVIII ст. характерно своєрідне поєднання описового і експериментального підходів до вирішення наукових проблем. Багато вчених XVII-XVIII ст., Намагаючись знайти універсальний підхід до вивчення живих організмів, брали за основу різні варіанти ідеї про зумовленість гармонії і доцільності в живій природі. Зокрема, засновник анатомії рослин Грю випустив книгу «Священ Каспар Фрідріх Вольфная космологія», в якій з позиції встановленої гармонії пояснював будову органів рослини, а зоолог Сваммердам, вивчаючи в мікроскоп безхребетних, у книзі «Біблія природи» стверджував, що організми створила мудрість Бога. Філософське вчення Лейбніца посилило теологічну трактування органічноїдоцільності, і це положення зберігалося в біології аж до XIX ст.

Дата добавления: 2014-09-03 | Просмотры: 1438 | Нарушение авторских прав