АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

СЕМІОТИКА УРАЖЕНЬ СИСТЕМИ ОРГАНІВ ДИХАННЯ У ДІТЕЙ

Захворювання органів дихання у дітей відносяться до найпоширеніших видів патології. Семіотика їх дуже різноманітна і має важливе значення для своєчасної діагностики і лікування.

Більш широку інформацію дають такі методи дослідження, як опитування, огляд, пальпація, перкусія та аускультація. Тільки після проведення детального обстеження можна вирішити питання про доцільність того чи іншого важкого і психотравматичного методу дослідження.

Розберемо найбільш типові симптоми ураження органів дихання.

КАШЕЛЬ – складний рефлекторний процес, який починається з фази відносно короткого вдиху, вслід за яким йде форсований видих. При цьому повітря виходить з дихальних шляхів під тиском, що супроводжується кашльовим поштовхом певної звучності.

Кашель є фізіологічно захисним механізмом (забезпечує виведення з органів дихання слизу, ексудати, сторонніх тіл і т.п.), хоча, без сумніву, патологічним симптомом.

Симптом кашлю вимагає постійного контролю лікаря, так як не може виникати у абсолютно здорової дитини. Характер кашлю залежить від особливостей патоморфологічних змін в бронхах, визначається функціональним станом рецепторного апарату, дихальних м’язів, кількістю та якістю слизу.

Відносно вузький просвіт дихальних шляхів, слабкість м’язів у дітей раннього віку зумовлює недосконалість кашльового поштовху, закупорювання бронхів і бронхіол у дітей. Важливо також взяти до уваги меншу активність миготливого епітелію дихальних шляхів та більш в’язкий мукоциліарний секрет.

Потрібно зауважити, що у новонароджених, особливо недоношених, виснажених, морфо-функціонально незрілих кашльовий рефлекс може бути не виражений. Відсутній кашльовий рефлекс у дітей з вродженою аміотопією, поліомієлітом та іншими захворюваннями, що супроводжуються паралічем дихальної мускулатури.

Частота та інтенсивність кашлю залежать від характеру та сили подразника, його локалізації в дихальних шляхах та збудливості дихальних рецепторів. Кашльовий поріг має вікові та індивідуальні відмінності, і коливається в одного й того ж самого хворого в різні фази перебігу захворювання.

Кашель являється постійною ознакою ГРВІ (грип, пара грип, аденовірусна інфекція, RS-V-інфекція та ін). Вірусні інфекції знижують поріг подразнення кашльових рецепторів (характер та інтенсивність залежать від виду збудника). Кашель може виникати при сину ситах, аденоїдних вегетаціях, виникає частіше рано вранці чи ввечері, коли дитина лягає спати, так як в лежачому положенні (на спині) виділення придаткових пазух стікають по задній стінці носоглотки у гортань. Більш глибокий кашель – у дітей з трахеобронхітом та бронхітом. При фарингіті і трахеїті кашель є постійним, виснажливим; при ларингіті – грубий, інколи «лаючий». Характерний кашель при респіраторних алергозах, бронхіальній астмі. Кашлем супроводжується і механічна обструкція повітроносних шляхів сторонніми тілами.

Прийнято розрізняти кашель:

- бітональний – тобто «двійного» тону, з основним низьким і додатковим високим тоном – при здавлюванні трахеї і великих бронхів (бронхоаденіт);

- вологий: супроводжується виділенням мокроти (продуктивний);

- беззвучний - при паралічах чи пошкодженні голосових зв’язок, ушкодженні поворотнього гортанного нерву, трахеостомі.

- глухий – при вираженій емфіземі легень

- застійний – при серцевій декомпенсації, що супроводжується застійними проявами в легенях.

У дітей потрібно звернути особливу увагу на кашель, що залежить від зміни положення тіла та прийому їжі.

Конвульсивний кашель (судорожний ) – має приступоподібний характер, з швидко наступаючими один за одним кашльовими поштовхами, що перериваються сильним вдихом, інколи супроводжується блюванням (при коклюші).

Лаючий кашель – голосний, сухий, переривчастий, виникає при патології в ділянці гортані і трахеї, часто супроводжується охриплістю голосу і афонією.

Нічний – при бронхіальній астмі, бронхо-пульсональних патологічних процесах.

Неефективний – не виконуючий дренажну функцію, тобто коли в результаті кашлю не відходить достатньої кількості мокроти.

Надсадний – нав’язливий, часто в поєднанні з болями в горлі.

Обструктивний – при обструктивних процесах в бронхах.

Плевральний – сухий з болями в грудній клітці.

Рефлекторний – при подразненні рефлексогенних зон поза дихальними шляхами (у дітей навіть при масивних пробках у вухах, сторонніх тілах в зовнішньому слуховому проході, зовнішньому отиті. Інколи при захворюваннях стравоходу). Також рідко можливий кашель при надавлюванні на вушний отвір, на задньонижню стінку зовнішнього слухового проходу при огляді ЛОР-лікарем, при необережному туалеті зовнішнього слухового отвору.

Резонуючий – над порожнинами (туберкульоз, бронхоектази, були).

Вже при огляді потрібно деталізувати характер: кашлю, тривалість, частоту, час виникнення, звучність, продуктивність і кількість видаленої мокроти.

Суб’єктивне сприйняття кашлю у дітей старшого віку може бути різним, від покашлювання, що не турбує дитину, але яке звертає увагу у дорослих, до настирливого, виснажливого, болючого, нав’язливого кашлю.

Вологий кашель завжди переноситься легше. Виділення харкотиння полегшує кашель, зменшує задишку.

Варто відзначити, що діти до 5-ти років ковтають харкотиння, інколи це має місце і у хворих старшого віку. Утруднене відходження харкотиння відмічається при підвищеній його в’язкості, або бронхоспазмі.

Зменшення відходження харкотиння може бути пов’язано з обтурацією бронхів.

Посилювати чи зменшувати кашель може зміна положення тіла хворого (тому хворі з ушкодженням бронхолегеневої системи часто інтуїтивно приймають «дренажне» положення), що полегшує відходження харкотиння, або таке вимушене положення при якому зменшується подразнення кашльових рецепторів. Деякі важкі захворювання легень протікають без кашлю. Потрібно звернути увагу на залежність кашлю від періоду доби та погодних умов.

Харкотиння – патологічний секрет дихальних шляхів, що виділяється при кашлі чи відхаркуванні. Крім патологічних виділень в харкотинні міститься невелика кількість слизових компонентів з оболонок роту, глотки, оболонок щік і т.д. Кількість харкотиння є досить варіабельним показником і визначається патологічним процесом в бронхолегеневий системі. Його дуже мало при гострому бронхіті, інтерстиціальній пневмонії, початковому періоді бронхопневмонії, велика кількість – при хронічній пневмонії і т.д. Збільшення кількості харкотиння є одним з діагностичних критеріїв загострення хронічного бронхолегеневого процесу. При постійному сильному (інколи до 2-3 літрів на добу) виділенні харкотиння, іноді пінистої мокроти, говорять про бронхорею (у дітей рідко). Велика кількість пінистого рожевого харкотиння виділяється при розвитку набряків легень (свідчить про лівошлуночкову недостатність).

В залежності від характеру патологічного процесу харкотиння може бути: слизове, прозоре, в’язке, з малою кількістю клітинних елементів (при приступах бронхіальної астми, коклюші, гострому бронхіті.

Слизисто-гнійне – однорідне, мутне, в’язке, в ньому рівномірно перемішані слиз і гній, частіше при захворюваннях бронхів та легень (інколи виділяють поняття «гнійно-слизове» – з явним переважанням гною, неоднорідне (гній у вигляді колючок) – при пневмоніях, гнійних ендобронхітах.

Гнійне – при важких деструктивних хронічних процесах в легенях.

Гнилисне – при дренованому через бронх обширному бронхоектазі, емпіємі, абсцесі легень.

Кров’янисте «іржаве» – з включеннями іржавого кольору в результаті розкладання гемоглобіну в дихальних шляхах (крупозна пневмонія, туберкульоз, гемосидероз).

Слизово-кров'янисте – з домішками прошарків свіжої крові (частіше при ураженні носоглотки).

Наявність кров’яних прошарків в слизистій чи слизово-гнійній мокроті діагностичного значення не має. Колір харкотиння може бути зумовлений вдиханням пилу.

Кровохаркання – виділення з дихальних шляхів кров’янистого харкотиння. Виділення його ще називається гемопное, а забарвлене чи з прошарками крові – гемофтізом.

Про гемопное говорять тоді, коли харкотиння містить багато крові, або відхаркується чиста кров, частіше світло-червона.

Гемофтіз – коли харкотиння забарвлене кров’ю чи прошарками або грудочками крові.

Кров’янисте харкотиння може спостерігатися при потраплянні крові в дихальні шляхи, при носових кровотечах, езофагальних, рідше кровотечах з виразок ШКТ, при патології СС системи, системи згортання крові і т.д.

Легенева кровотеча – виділення з дихальних шляхів великої кількості крові в період кашлю. Клінічно – кашель з виділенням пінистої, малинового кольору крові.

Потрібно звернути увагу на так званий гематемезис – кашлеподібне кроваве блювання, яке може бути прийнято за легеневу кровотечу. Кров частіше нагадує кавову гущу, зберігає пінисту реакцію, містить частинки їжі, можлива мелена (виділення кров’янистого калу).

Крім макроскопічного дослідження велике значення має мікроскопічне дослідження харкотиння. При мікроскопії в харкотинні виявляють лейкоцити, епітеліальні та альвеолярні клітини, альвеолярні макрофаги, жирові включення, спіралі Куршмана, еластичні волокна, кристали Шарко-Лайдена і т.д.

ЗАДИШКА – важке порушення дихання, зумовлене комплексом взаємопов’язаних факторів, головними серед яких є гіпоксія, гіперкапнія, ацидоз і рефлекторні порушення. Тобто задишка може бути спричинена як ушкодженням органів дихання так і пошкодженням чи захворюванням інших органів та систем (в першу чергу ЦНС та СС системи).

Виділяють три типи задишки:

- інспіраторну

- експіраторну

- змішану

Інспіраторна задишка - характеризується утрудненим вдихом. Основним патологічним фактором, який зумовлює цей тип задишки є порушення прохідності дихальних шляхів (обструкція чи звуження). До порушення прохідності дихальних шляхів призводять: гострий набряк гортані, особливо в ділянці голосових зв’язок, дифтеритичний (справжній круп), заглотковий абсцес, стороннє тіло в дихальних шляхах, вроджене звуження гортані, трахеї чи великих бронхів, кісти чи пухлини.

У новонароджених інспіраторна задишка з’являється при емфіземі, дистрес-синдромі, аспірації навколоплідними водами.

Інспіраторна задишка супроводжується участю в акті дихання допоміжної дихальної мускулатури, що проявляється:

- втягненням надключичних ямок

- втягненням надчеревної ділянки (в ділянці грудини)

- втягненням міжреберних проміжків

- напруженням грудинно-ключично-соскоподібного м’язу

- у дітей перших 6-ти місяців – втягнення в місці прикріплення діафрагми. Нерідко з’являється шумне дихання, що нагадує стридор.

Експіраторна задишка – характеризується утрудненим видихом. Повітря виходить з легень сповільнено, інколи зі свистом. Грудна клітина знаходиться немов в стані постійного вдиху і майже не приймає участь в акті дихання. Вона виникає при стенозі дрібних бронхів та бронхіол, при закритті їх просвіту слизовими пробками, при бронхоспазмі.

Основним захворюванням, що характеризується задишкою цього типу, є бронхіальна астма, гострий бронхіт та бронхіолі, туберкульоз, бронхоаденіт, полікістоз легень.

Змішаний тип задишки зустрічається частіше. При огляді виявляється деяке здуття грудної клітини та втягнення «піддатливих» її ділянок, відзначається утруднене дихання як на вдихові, так і на і на видихові. Змішаний тип задишки зустрічається при бронхітах, пневмонії, плевритах, емфіземі легень, захворюваннях серця, застої крові в малому крузі кровообігу, вираженому метеоризмі і накопичення великої кількості рідини в черевній порожнині (асцит).

Стридор – грубе, вібруюче, інколи хропуче, що посилюється при вдихові, шумне дихання. Таке дихання є ознакою звуження дихальних шляхів. Найбільш часто стридор виникає при бактеріально-вірусному ураженні гортані, чи в поєднанні ушкодження гортані та нижче розташованих відділів дихальних шляхів. Особливе значення ці захворювання мають у дітей першого року життя, в зв’язку з наявністю в них таких анатомо-фізіологічних особливостей гортані і трахеї:

- малі розміри гортані

- наявність рихлої сполучної тканини в підслизовій оболонці

- піддатлива хрящова структура трахеї.

У дітей цього віку розвивається небезпека розвитку гострого стенозу гортані з можливою асфіксією.

Стридор часто буває у хворих з заглотковим абсцесом, а також з запальними захворюваннями м’яких тканин шиї (флегмона). Стридором може супроводжуватися набряк гортані. Ларингоспазм при сторонніх тілах в гортані і нижче розташованих відділах також викликає розвиток стридору.

Крім сторонніх тіл стридор може бути зумовлений здавлюванням дихальних шляхів чи обструкцією глотки органами ротової порожнини (кіста під’язикової протоки, макроглосія). Можливе здавлювання трахеї судинними аномаліями (подвоєна дуга аорти, аномалії розміщення сонної або підключичної артерії), новоутворенннями, лімфовузлами, збільшеними органами середостіння. Характерний розвиток стридору при деяких вроджених аномаліях органів дихання: вроджений гортанний стридор, ще інспіраторний гортанний колапс.

Виникає як наслідок значного ущільнення надгортанника, зустрічається дуже рідко. Інколи може зникати при вертикальному положенні дитини. До кінця першого року такий стридор поступово зникає. Дуже рідко причиною стиролу може бути вроджена додаткова складка гортані, при цьому є симптоми обструкції, афонії та стридору. Стридор супроводжує такі форми вродженої патології гортані і трахеї як аномалії відсутності або дефект розвитку хрящових кілець трахеї та хрящових утворень гортані; а також параліч нервів, деякі види новоутворень гортані (папіломатоз, гемангіоми). У дітей після 3-х років може розвиватися так званий неврогенний стридор – при неврозах.

Дата добавления: 2015-11-25 | Просмотры: 717 | Нарушение авторских прав