 |
|
АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология |
Кількість годин – 2 год.Актуальність теми: Регуляція вісцеральних функцій організму здійснюється за рахунок діяльності не тільки автономної нервової системи, але й за участю гуморальних механізмів. Гуморальна регуляція є більш давньою, ніж нервова. Проте у процесі еволюції вона не тільки не втратила свого значення, але й розвивалась і вдосконалювалась. Більшість вісцеральних функцій організму людини запускається й коригується переважно гуморальними, а не нервовими механізмами регуляції. Лише знаючи основні закономірності гуморальної регуляції, можна зрозуміти механізми розвитку більшості патологічних станів організму, запобігти їх виникненню, досягти успіхів при лікуванні вісцеральних систем організму.
План лекції:
Історія питання: Витоки ендокринології знаходяться в працях античних медиків. Зокрема Гіппократ вважав інтеграцію організма результатом змішування різнорідних гуморальних факторів (крові, жовчі, слизу), а індивідуальність – наслідком унікальної комбінації цих “життєвих соків”. Цей погляд був розвинутий Парацельсом, який також вважав, що інтеграція функцій здійснюється алхімічними субстанціями. Цікавим фактом є те, що навіть засновник рефлекторного принципу, Декарт, належне значення віддавав гуморальній регуляції. Він вважав шишкоподібну залозу містилищем душі, яка керує тілом. Але попри всі ці факти в науці 18-19 століть панував погляд про провідне значення нервової системи в організмі. Тому на тлі такого погляду революційною стала робота Теофіле Бордю (фр. лікар) “Медичний аналіз крові: дослідження про хронічні захворювання” опублікована у 1775 році. У роботі автор вперше висловлює наукове формулювання принципа гуморальної регуляції: “Кожний орган є фабрикою і лабораторією специфічного гуморального агента, який після приготування і набуття індивідуальних властивостей надходить у кров. Кров несе в своєму потоці екстракти всіх органів, необхідні для життя цілого організма”. Дуже важливим і актуальним сьогодні (саме до цього прийшли і сучасні вчені) є те, що Бордю відводив кожному органу, а не окремим залозам, певну внутріньосекреторну регуляторну функцію. Подальший період розвитку ендокринології характеризується накопиченням клінічних і патологоанатомічних спостережень. Т. Аддісон у 1849 році описав бронзову хворобу, К. А. Фон Базедов - гіперфункцію щитовидної залози, Ш.Броун-Секар відтворив смертельний колапс у собак при білатеральній адреналектомії (1857). Й. Фон Мерінг і О. Мінковський - цукровий діабет шляхом повної панкреатектомії (1889), Ф. Хофмайстер виявив мікседему при тиреїдектомії та ін. Але ми сьогодні згадаємо 1904 рік і звернемося до постаті і досліджень іншого вченого. Ми згадаємо Ернеста Генрі Старлінга (1866-1927). Старлінг був відомим вченим, професором, очолював кафедру фізіології Лондонського університету, був членом Королівського наукового товариства. Знаним в науці - Старлінг став завдяки роботам по вивченню механізмів фільтрації у капілярах тканин (колоїдно-осмотична теорія Старлінга) і дослідженню міогенної регуляції роботи серця (закон Старлінга). У кінці 19 - на початку 20 ст. Старлінг разом зі своїм братом Уїльямом Бейлісом активно вивчав інервацію органів травлення. У своїх дослідах вони досліджували панкреатичну секрецію за умов повної ретельної денервації панкреас і дуоденум і після внутрішньовенного введення екстракту слизової 12-палої кишки. У результаті цих досліджень вчені відкрили гуморальний чинник регуляції – секретин, який стимулює панкреатичну секрецію і опублікували у 1902 про це статтю у журналі «Фізіологія» (J.Physiol.). У цей час в Росії Іван Петрович Павлов також займався фізіологією травлення. Ознайомившись з результатами Старлінга і Бейліса, він доручив своїм співробітникам перевірити отримані ними дані. Дані були підтверджені в лабораторії Павлова. Але слід зазначити, що не дивлячись на це, Павлов не змінив своїх поглядів про те, що панкреатична секреція регулюється виключно вагусом. Сьогодні ми знаємо, що Павлов помилявся, і не тільки секретин, відкритий Старлінгом, а ще близько 10 інших гормонів впливають на утворення і виділеня панкреатичного соку. Але Павлов був неприклонний і, навіть у своїй Нобелевській лекції у 1904 році, він навіть не згадував про роботи Старлінга і Бейліса. Павлову було байдуже до Старлінга, а Старлінгу було байдуже до Павлова. Старлінг продовжував працювати далі у галузі гуморальної регуляції. І 20 червня 1905 року під час лекції «Хімічна регуляція функцій організму» у Лондонському королівському лікувальному коледжі Ернест Старлінг вперше використав термін «гормон». Слово «гормон» походить від грецької (ормао), що означає рухаю, збуджую. Треба справедливо зазначити, що термін гормон є плодом розумових зусиль самого Старлінга, а також біолога У.Харді і знавця грецької поезії У.Весея. Згідно дефініції Старлінга «гормони – це хімічні посередники, які переносяться током крові від одного органу, в якому вони утворюються, до іншого органу, на який вони впливають, а їх продукція і циркуляція визначається фізіологічними потребами організму». Пізніше, у 1909 році Микола Пенде ввів у наукове користування терміни “ендокринологія” і “ендокринна система”. І саме з цього часу гуморальна регуляція добилася свого повноправного місця в експериментальній і клінічній медицині. Наступники Старлінга намагалися вдосконалити дефініцію гормона. До обов’язкових критеріїв вони поступово додали специфічність місця утворення, дистантність дії та ін. І вже у 1926 році, виступаючи на засіданні Московського товариства патологів наш видатний співвідчизник О.О.Богомолець заявив: “Сьогодні можна сказати, що поняття гормону втратило свою визначенність. Уявлення про внутрішню секрецію дуже розширилось. Залозами внутрішньої секреції є не тільки залози без виводних протоків, які вивільнюють у кров свої інкрети, а й інші органи, що мають внутрішньосекреторну активність (легені, кишковий епітелій, печінка)“. А у 1937 році О.О.Богомолець сформулював свій остаточний висновок: «Всім органам і клітинам організму притамана ендокринна функція». Через 30 років Дж.Пірс підтрердив це у своїй концепції про АРUD-систему (a mine p recursor u ptake and d ecarboxylation – захоплення і декарбоксилювання амінних попередників), яка складається з диспергованих в організмі клітин, що здатні синтезувати гормони. З цього часу загальнопринятою стала точка зору про те, що гормони синтезуються не лише у класичних ендокринних залозах, а й в інших тканинах, для яких ендокринна функція не є приоритетною. Не дивлячись на молодий вік (аступного року будемо відзначати 100 років зоснування ендокринології), ця галузь фізіології і медицини є такою, що активно розвивається. Сьогодні велика кількість гормонів синтезована або виділена у чистому вигляді. Ретельно вивчені процеси синтезу, секреції, транспорту і рецепції гормонів. На основі цих глибоких досліджень досягнуті успіхи у розумінні етіології і патогенезу ендокринних порушень, їх діагностики і лікування, плануванні сім’ї, лікуванні злоякісних пухлин, алергічних захворювань. Але велика низка питань залишається нерозв’язаною. І тут для Вас, як для майбутніх лікарів, велике і неосяжне поле діяльності.
1. Особливості гуморальної регуляції.
2. Фактори гуморальної регуляції: Фактори місцевої регуляції. 1. Метаболічні фактори: Метаболіти – глюкоза. амінокислоти, жирні кислоти. АМФ, аденозин. молочна кислота, СО2. Іони – К+, Na+, Са2+, Н+.
2. Тканинні гормони: Тканино неспецифічні гормони (БАР) – утворюються в тканинах: - біогенні аміни (гістамін, серотонін); - кініни (брадикінін. калідин); - простагландин, лейкотриєін; - продукти активного комплементу. Тканино неспецифічні гормони (БАР) – утворюються в певних тканинах певним типом клітин: - фактори росту; - цитокіни (лімфокіни. монокіни)
Фактори центральної регуляції. Справжні гормони.
Властивості місцевих гормонів: 1. Мають короткий час життя. 2. Діють на ті тканини, де утворюються (або мають паракринний ефект – діють на сусідні тканини). 3. Основний механізм транспорту – дифузія в тканину (в кров не надходять). Ефекти місцевих гормонів - забезпечують швидку саморегуляцію тканинних процесів: - місцевий кровообіг; - проникність судин; - міграційну активність клітин; - активність проліферації; - диференціювання клітин.
Дата добавления: 2015-09-27 | Просмотры: 440 | Нарушение авторских прав |