АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

V. Характеристика розвитку фізіології як науки, відкриття. Роль окремих вчених у розвитку світової фізіології. Українська фізіологічна школа.

Прочитайте:
  1. I. ОБЩАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА ЭРАКОНДА
  2. ID_2662_Акушерство і гінекологія_Українська_sem_12-rtf.rtf
  3. Анатомічна характеристика будови ліктьового суглобу та рухів у ньому.
  4. Анатомічна характеристика будови плечового суглобу та рухів в ньому.
  5. Анатомо-фізіологічна характеристика нейрона, аксона, дендрита.
  6. Анатомо-фізіологічна характеристика щитовидної та паращиттовидної залоз; наслідки при відхиленнях функцій.
  7. Антибиотики группы тетрациклина. Общая характеристика. Действие и применение. Побочные эффекты.
  8. Антидотная терапия, характеристика современных антидотов. Симптоматическая терапия.
  9. Антимутагены и их характеристика.

Таємниці життя цікавили людство з давніх часів. Про це свідчать писемні пам'ятки Китаю, Індії, Єгипту, Гре­ції, Риму. Справжнє становлення фізіології як науки пов'язане з ім'ям англійського лікаря В. Гарвея (1578—1657), який за допомогою дослідів на тваринах відкрив кровообіг, що було поштовхом для за­стосування експерименту як методу розкриття закономір­ностей діяльності різних органів і систем організму.

У XVII—XVIII ст. на розвиток фізіологічної думки впливали успіхи в галузі анатомії. Так, детальне дослід­ження лімфатичних судин кишок Г. Азелі (1581—1626) започаткувало вивчення лімфообігу і відкриття кровонос­них капілярів М. Мальпігі (1628—1694). Це дозволило створити уявлення про транспортну систему організму.

Протягом цих століть, які можна вважати початком становлення фізіологічної науки, відбулись три події, які спрямували весь її подальший розвиток. Це формування французьким математиком і філософом Р. Декартом (1595—1650) поняття про рефлекс, відкриття видатним російським природознавцем М. В. Ломоносовим (1711— 1765) закону збереження і перетворення енергії та від­криття Л. Гальвані (1737—1798) електричних явищ у жи­вій тканині.

Значних успіхів фізіологія досягла у XIX ст., коли бу­ло закладено основи багатьох наукових напрямків, які розвиваються і в наш час. Відкриття нових закономірнос­тей функцій окремих Органів зумовили створення орган­ної фізіології, яка стала основою уявлень про фізіологіч­ні системи органів та їхній функціональний зв'язок. За словами К. А. Тімірязєва (1843—1920) цей час був «віком природознавства». Еволюційна теорія Ч. Дарвіна (1809— 1882), обгрунтування клітинної теорії Т. Шванном (1810—1882) і праці І. М. Сеченова про рефлекторну ді­яльність головного мозку зумовили перехід фізіології на шлях обгрунтованих наукових матеріалістичних узагаль­нень. Серед наукових положень, сформульованих у мину­лому столітті, особливе значення має вчення К. Бернара (1813—1878) про вирішальну роль внутрішнього середо­вища для існування багатоклітинного організму за різ­них умов навколишнього середовища. На його основі роз­роблено одне з визначальних положень сучасної фізіоло­гії — вчення про гомеостаз.

Особливою заслугою російських вчених було створен­ня своєрідного напрямку розвитку цієї науки — нервіз­му. І. М. Сечено­в (1829—1905) виклав свої погляди на приро­ду, на діяльність нервової системи, у роботі «Рефлекси головного мозку»Ці ідеї були блискуче розвинені. П. Павловим (1849—1936) у вченні про вищу нервову діяльність, рефлекторну природу психічних явищ у людини.

Справу І. П. Павлова продовжили його учні і послідовники Л ^. А. Орбелі (1882—1958), К. М. Биков (1866— 1959), П. К. Анохін (1898—1974) та інші.

У XX ст. спостерігається як подальша диференціація фізіології, так і широкі узагальнення щодо фізіологічних процесів. Розвиваються нові напрямки: фізіологія вищої нервової діяльності, нейрофізіологія, ендокринологія, вікова, порівняльна, а останнім часом — екологічна фізіо­логія. Процес диференціації і спеціалізації фізіології продовжується і тепер. Це пов'язано з появою методів досліджень, що дозволяють одержати точні кількісні ха­рактеристики біологічних процесів на більш глибокому рінні. Вже у першому десятиріччі XX ст. вчені доходять висновку, що головні прояви життєдіяльності — обмін речовин, дихання — відбуваються в організмі на субклі­тинному і молекулярному рівнях.

Досягнення у галузі молекулярної біології, ультра­структурний аналіз клітин, розкриття генетичного коду і доказ його універсальності поставили сучасну фізіологію на цілком новий рівень. Безліч експериментальних даних, одержаних протягом всієї історії фізіологічної науки, дає можливість сформувати уявлення про організм як багаторівневу інтегральну систему, яка постійно взаємодіє з навколишнім середовищем. У наш час склався структурний посистемний підхід щодо визначення фізіологічної функ­ції. Основою його є поло­ження про наявність кількох рівнів організації організму: молекулярно-генетичного, клітинного, органного, функ­ціонально-системного. На молекулярно-генетичному рів­ні відбувається біологічний синтез молекул, які є осно­вою елементарних утворів клітин, а через них всіх струк­тур організму в цілому. На клітинному рівні відбуваєть­ся розподіл специфічних функцій між структурами клі­тин. Діяльність окремих структур клітин тісно пов'язана. Тому клітина — єдина інтегральна система, здатна до са­мостійного існування.

Функціонально-системний підхід до вивчення фізіоло­гічних процесів на всіх рівнях організації організму доз­волив розкрити принцип зворотного зв'язку. Цей принцип став суттєвим доповненням головного фізіологічного по­няття — рефлексу, який здійснюється не по дузі, як уявля­ли раніше, а по кільцю.

Перший етап розвитку фізіологічної науки визнача­ється аналітичним напрямком. Головним методом до­слідження в цей час була вівісекція. Після накопичення остатньої кількості різноманітних даних про діяльність окремих фізіологічних систем і формування уявлення про фізіологічні системи органів першочерговим завдан­ням фізіології стало вивчення функціональної цілісності організму, складних актів поведінки людини і тварин. Цей напрямок називається синтетичним. Велика роль у його формуванні належить І. П. Павлову і його учню П. К. Анохіну. Синтетичний підхід до вивчення життєді­яльності організму поєднується з аналітичним досліджен­ням і потребує їхнього подальшого поглиблення. На цьо­му шляху зроблено багато відкриттів фундаментальних фізіологічних процесів: збудження, гальмування, сприй­мання, передачі і зберігання інформації у центральній нервовій системі та ін.

Остання чверть нашого 20-го сторіччя визначається все більш глибоким проникненням точних кількісних методів досліджень у фізіологію з використанням сучасної обчис­лювальної техніки. Це розширило можливість викорис­тання кібернетики, теорії інформації і теорії автоматич­ного регулювання. Виявилось універсальне значення принципу зворотного зв'язку у регуляції і саморегуляції функцій, який проявляється на кожному рівні організа­ції живого: фізіологічної системи організму, клітинному, субклітинному і навіть молекулярному. Процеси саморе­гуляції в межах кожного рівня організації здійснюються завдяки наявності замкнутих ланцюгів з прямим і зворот­ним зв'язками, які визначають початок, тривалість, інтен­сивність і закінчення різних фізіологічних процесів. Це дало можливість розглянути організм як систему найви­щого ступеня складності, що саморегулюється і самоорганізовується.

Завершенням системного підходу до вивчення функцій організму є уявлення про складну просторово-часову ор­ганізацію фізіологічних процесів.
^ Розвиток фізіології в Україні. Оскіль­ки Україна, починаючи з середини XVII ст., становила спочатку частину Російської, а потім радянської держави, проаналізувати внесок українських учених у розвиток сві­тової фізіології непросто. Треба сказати, що цей внесок пов'язаний передусім з ро­ботою фізіологів чотирьох найстаріших університетів України — Київського, Львівського, Харківського та Одеського (Новоросійського).

У Київському університеті О. Я. Вальтер (1817-1889) вперше в історії фізіо­логії описав судинозвужувальну функцію симпатичних нервів; він вивчав також тер­морегуляторні функції організму. Його наступник

С. /. Чир'єв (1850-1915) пра­цював над вивченням мікроскопічної бу­дови нервової системи, а також досліджу­вав електричні явища в живих тканинах, зокрема у нервовій.

Видатний український фізіолог Я ^ Ю. Чаговець (1873-1939) вперше у світі зробив спробу з'ясувати механізми виникнення електричних потенціалів у живих ткани­нах. Він вважав, що електричні потенціали виникають завдяки різниці концентрацій електролітів у тканині і що в основі по­дразнення нерва — зміна концентрацій йонів у ділянці подразнення. Уявлення В. Ю. Чаговця заклали підґрунтя сучас­них гіпотез щодо природи нервового про­цесу і нервового імпульсу (А. Ходжкі, А. Хакслі).

Вчені України зробили вагомий внесок у розвиток електрофізіології, зокрема в розроблення її ключових положень — походження і природи електричних по­тенціалів живих клітин та зв'язку цих потенціалів з процесами збудження і галь­мування в нервових і м'язових клітинах. Ці дослідження пов'язані з ім'ям відомо­го київського електрофізіолога Д. С. Воронцова (1886-1965). Він та його учні Я. М. Сєрков, Я. Г. Костюк, В. І. Скок, М. Ф. Шуба, В. М. Сторожуй, І. С. Магура, О. О. Кришталь своїми досліджен­нями сприяли тому, що Інститут фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України став провідним нейрофізіологічним центром у Європі.

/. Я. Щелков (1833-1909) був першим видатним фізіологом з тих, які працювали у Харкові. Він відомий своїми дослі­дженнями газообміну в м'язах. Серед його учнів були /; /. Мечников (1845-1916), М. Ф. Білецький (1851-1882), який вивчав механізм дихання у птахів, та В. Я. Данилевський (1852-1939), який виявив у корі півкуль великого мозку центри, що регу­люють функцію внутрішніх органів, а та­кож одним з перших установив наявність електричної активності кори великого мозку.

Київський професор ^ В. В, Правдич-Неминський (1879-1952) вперше (1913) зареєстрував електроенцефалограму в со­баки і запропонував першу класифікацію її частот, яка лягла в основу сучасної кла­сифікації.

^ Б. Ф. Веріго (1860-1925) працював у 1897-1914 рр. у Новоросійському універ­ситеті. Він відкрив і описав явище "катодичпої депресії Веріго", яке виникало під час дії постійного струму на нерв, уперше висловив припущення, що збудження по нерву поширюється стрибкоподібно за допомогою електротоиічних петель струму дії. Б. Ф. Веріго виявив вплив кисню на здатність крові зв'язувати вуглекислий газ (ефект Веріго).

Певний час в Одесі працював і май­бутній лауреат Нобелівської премії (з 1908 р.) в галузі фізіології і медицини Ілля Ілліч Мечніков — автор фагоцитарної теорії імунітету (1883) і теорії порівняль­ної патології запалення (1892).

Велике значення для розвитку фізіо­логії вищої нервової діяльності в Україні мали праці відомого учня І. П. Павло­ва - ^ Г. В. Фольборта (1885-1960), який створив цілу фізіологічну школу, де роз­роблялися різні аспекти цієї науки, а також вивчалися питання природи стомлення і відновлення. Вагомий внесок у розвиток фізіології вищої нервової діяльності зро­бив також учень В. М. Бехтерєва — В. Я. Протопопов (1880-1957), який по­над 25 років працював в Україні, вивчаю­чи рухові умовні рефлекси тварин і лю­дини, а також складні форми поведінки тварин у природних умовах існування. Він застосував основні положення фізіології вищої нервової діяльності у психіатрії і запропонував оригінальні методи лікуван­ня хворих на шизофренію та маніакально-депресивний психоз.

Наступник В. Ю. Чаговця у Київсько­му університеті ^ А. І. Ємченко (1893-1964) досліджував значення чинників простору і часу в умовнорефлекторній діяльності тварин, а також займався методологічними проблемами сенсорної фізіології. Його спів­робітники В. Я. Глаголєв (1912 —1991) та В. О. Цибенко вивчали роль гіпоталамуса в регуляції серцево-судинної та лімфатич­ної систем. Я. Д. Харченко (1910-1973) вивчав запізнювальні умовні рефлекси у тварин. Дуже багато зробив також Я. Г. Бо-гач (1918-1981), який певний час очолю­вав кафедру фізіології людини і тварин та створений у 1945 р. Інститут фізіології Київського університету. Він та його учні досліджували секреторні процеси та мо­торну функцію травного каналу, електрич­ну активність гладких м'язів та секре­торних клітин, роль центральних структур (зокрема, гіпоталамуса та лімбічної сис­теми) у регуляції вегетативних функцій і вищій нервовій діяльності тварин (А. Ф. Ко-сенко, С. Д. Гройсман, Г. М. Чайченко, Я. С. Лященко). У 1993 р. Г. М. Чайченко (1936-1998) замінив В. О. Цибенка на посаді завідувача кафедри фізіології лю­дини і тварин Київського університету. Разом зі своїми учнями (Л. Г. Томіліна, М. Ю. Макарчук, Т. В. Куценко та ін.) розробив методичні прийоми оцінки функ­ціонального стану нервової системи люди­ни і став одним із лідерів вивчення психо­фізіології людини.

Розвиток вікової фізіології в Україні пов'язаний з іменами двох видатних до­слідників — ^ О. О. Богомольця (1881-1946) та О. В. Нагорного (1887-1953), які створили у Києві та Харкові два потужні центри геронтологічиих досліджень. Їхню справу продовжили В. В. Фролькіс (1924— 1999) у Києві та В. М. Нікітін (1907-1993) у Харкові.

У найстарішому в Україні Львівському університеті ще у 1784 р. було відкрито медичний факультет, проте спочатку (до 1805 р.) фізіологію там викладали разом з анатомією (Я. Костржевський, Т. Седей). Першим завідувачем окремої кафедри фізіології став у 1895 р. Альфред Бек (1863-1942). Під його керівництвом роз­вивалися дослідження в галузі нейрофізіо­логії, зокрема вивчалися електричні явища в центральній нервовій системі, на підставі яких було отримано нові дані щодо лока­лізації центрів окремих функцій у корі великого мозку, обгрунтовано деякі питан­ня електроенцефалографії.

Після другої світової війни на кафедрі фізіології людини і тварин Львівського університету працював Я. ^ М. Никифоровський (1879-1952), відомий насамперед своїми працями з фармакології умовних рефлексів, а також фундаментальними до­слідженнями в галузі порівняльної фізіоло­гії вищої нервової діяльності. З 1960 по 1991 р. кафедру очолювала/. В. Шоста-ківська (1924 — 1999), під керівництвом якої розгорнулися дослідження регулятор­них механізмів діяльності травних залоз, а також механізмів електрогенезу секретор­них клітин (М. Ю. Клевець).

Особливістю сучасної фізіології є по­глиблення аналітичного підходу з деталь­ним дослідженням мембранних, клітинних процесів, механізмів збудження і гальму­вання.
Більш детально з історією розвитку фізіології як науки ви можете ознайомитись,користуючись підручником з фізіології та іншими джерелами інформації(в т.ч. Інтернетом). Це і буде вашою першою СПРС, яку ви приготуєте у вигляді реферативної роботи. Її тема «Внесок видатних вчених в розвиток фізіології як науки».


ЗАКЛЮЧЕННЯ.
Підводячи підсумки лекції, можна зробити такі висновки:

1 – для гарного розуміння роботи організму в нормі треба знати закономірності фізіологічних процесів,

2 – робота організму підпорядковується регуляторним системам, які швидко реагують на зміни в зовнішньому середовищі і забезпечують підтримку гомеостазу,

3 – знання особливостей фізіологічних процесів в нормі дозволить більш глибоко зрозуміти ті зміни, які відбуваються в організмі при хворобах, що для медичного працівника має велике значення.


Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 2269 | Нарушение авторских прав







При использовании материала ссылка на сайт medlec.org обязательна! (0.005 сек.)