АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Вітряна віспа

Це гострий вірусний антропоноз, що характеризується явищами помірної інтоксикації та везикульозним висипом на шкірі і слизових оболонках.

Етіологія. Збудник вітряної віспи та оперізувальногогерпесу – ДНК-вірус  нестійкий поза організмом людини, швидко інактивується дезінфекційними засобами, при висиханні та температурі понад 60 °С, але добре зберігається при низькій температурі.

Джерело збудника. Основним джерелом є хворий на вітряну віспу. Хворий стає небезпечним для оточуючих з кінця інкубаційного періоду (за 6-7 год до появи висипки) і не довше 5-ї доби з моменту появи останніх елементів висипань. Додатковим джерелом може бути хворий на оперізувальнийгерпес, але він виділяє значно менше вірусів.

Механізм і шляхи передачі. Механізм передачі збудника – краплинний. Незважаючи на слабку стійкість вірусів у довкіллі, доведено (як і при кору) можливість їх поширення з повітрям за межі кімнати, де перебуває хворий (через відчинені двері, систему вентиляції тощо). Таким чином, ймовірність зараження може поширюватися на весь будинок (лікарні, дитячого закладу).

Не виключена можливість вертикальної передачі збудників вітряної віспи від матері до плоду, що може спричинити вади розвитку, але це трапляється дуже рідко.

Прояви епідемічного процесу. Вітряна віспа – типова дитяча інфекція. Новонароджені перших 2 міс. життя мають пасивний материнський імунітет, після чого вони стають сприйнятливими. Тому максимальне число захворілих припадає на вікову групу 2-4 років. Дошкільнята становлять біля 80 % захворілих. У старших вікових групах через формування імунного прошарку захворюваність значно зменшується. Рівень захворюваності дітей в містах у 3-4 рази вищий порівняно з селом. Дорослі частіше хворіють на оперізувальнийгерпес.

Для вітрянки характерна осінньо-зимова сезонність, що пояснюється тіснішим контактуванням дітей під час відвідування дитячих садків і школи.

Захворюваність найчастіше спорадична. Трапляться спалахи вітряної віспи, зокрема у дитячих дошкільних закладах і лікарнях. Після перенесеної інфекції залишається тривалий імунітет. Повторні захворювання трапляються рідко.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. При обстеженні епідемічного осередку важливо виявити хворого та ізолювати його. З цією метою з’ясовують наявність і час виникнення попередніх захворювань на вітрянку у сім’ї чи колективі, опитують батьків, вихователів, вчителів про здоров’я дітей, вимірюють температуру тіла, оглядають шкіру і слизові оболонки.

Вітряну віспу та оперізувальнийгерпес розпізнають переважно на підставі клінічних і епідеміологічних даних. При потребі діагноз можна підтвердити за допомогою вірусологічних методів (виділення вірусу з везикул) і серологічних реакцій (РЗК, РПГА).

Проводять ретроспективний епідеміологічний аналіз захворюваності, спрямований на виявлення вікових груп і колективів ризику, встановлення причин спалахів у дитячих колективах.

Протиепідемічні заходи,спрямовані на нейтралізацію джерела збудника в осередку вітряної віспи, такі:

· виявлення й ізоляція хворих (вдома або, за показаннями, у стаціонарі);

· ізоляція припиняється лише через 9 днів з дня захворювання (після відпадання кірок, або через 5 діб з моменту появи останнього елементу висипки);

· контактних дітей до 7 років, які не хворіли на вітряну віспу, роз’єднують на 21 день з моменту спілкування (вони можуть відвідувати дитячі заклади лише у перші 10 діб інкубаційного періоду).

З метою розриву механізму передачі здійснюють часте провітрювання і вологе прибирання приміщення, де перебувають хворі.

Найважливішим профілактичним заходом є недопущення контакту з хворими на вітряну віспу або оперізувальнийгерпес. З цією метою у дитячих дошкільних закладах щоденно оглядають дітей і опитують їх батьків. У разі підозри на захворювання дитину відправляють додому або залишають в ізоляторі. Потрібно дотримувати режим міжгрупової ізоляції.

Важливе значення має запобігання занесенню інфекції в лікувальні установи. Спрямовуючи хвору дитину у будь-який стаціонар, лікар повинен зазначити наявність контактів її з інфекційними хворими у сім’ї чи дитячому закладі.

Специфічна профілактика. За кордоном отримана жива вакцина з ослабленого вірусу вітряної віспи, рекомендована для імунізації дітей раннього віку. При загрозі захворювання дитини з обтяженим анамнезом можна провести пасивну імунізацію гамаглобуліном.

Дифтерія

Це гострий бактерійний антропоноз, для якого характерні інтоксикація, фібринозне запалення мигдаликів, гортані, носа, а також схильність до ураження міокарда, нирок, нервової системи.

Етіологія. Збудник дифтерії – Corynebacterium diphtheriae – грампозитивна, нерухома паличка з булавоподібними стовщеннями на кінцях. За рядом ознак розрізняють три варіанти бактерій: gravis, mitis, intermedius. Вони утворюють екзотоксин, який спричиняє місцеве запалення і загальну інтоксикацію організму.

Коринебактерії дифтерії досить стійкі у довкіллі: у дифтерійній плівці, в крапельках слини та на різних предметах довкілля вони зберігають життєздатність до 15 діб, у молоці й воді – до 1 міс., на дитячих іграшках, білизні – 1-2 тижнів. Мікроби добре переносять висушування, у вигляді бактерійного аерозолю зберігаються до 6 міс. Однак висока температура і звичайні дезінфекційні засоби швидко їх знищують.

Джерело збудника. Джерелом збудників дифтерії є людина – хвора, реконвалесцент-носій і здоровий носій токсигенних штамів С. diphtheriae. Заразний період у хворих на дифтерію розпочинається з кінця періоду інкубації і триває протягом усього перебігу хвороби. У разі реконвалесцентногоносійства організм звільняється від збудників протягом 3-4 тижнів після хвороби. Тривалість здорового носійства – від кількох діб до 1 міс. і більше. Залежно від тривалості виділення коринебактерій розрізняють транзиторне (однократне виявлення збудників), короткочасне (до 2 тижнів), середньої тривалості (від 2 тижнів до 1 міс.), затяжне (понад 1 міс.) і також хронічне (більше 6 міс.) бактеріоносійство.

Вагомість джерела збудника визначається локалізацією процесу: хворі на дифтерію рото- й носоглотки небезпечніші, ніж хворі на дифтерією ока, оскільки лише в першому випадку збудники активно виводяться в повітря. Особи з легкими формами дифтерії у зв’язку з рухливістю й трудністю діагностики більш небезпечні, ніж ті, у кого захворювання перебігає тяжче. В умовах спорадичної захворюваності найвагоміше епідеміологічне значення мають здорові (безсимптомні) носії.

Механізм і шляхи передачі. Головний механізм передачі при дифтерії – краплинний. Локалізація збудників у рото- і носоглотці супроводжується тим, що під час розмови, кашлю, чхання вони разом з аерозолем і крупними крапельками слизу та слини виділяються у довкілля й інфікують інших людей. Завдяки стійкості коринебактерій у зовнішньому середовищі можливі й інші шляхи передачі інфекції: пиловий, контактно-побутовий (рушники, подушки, іграшки, шкільно-письмові приладдя), аліментарний (молокопродукти). Однак ці шляхи реалізуються вкрай рідко, а тому суттєвого епідеміологічного значення не мають. Лише у разі нетипової локалізації процесу (дифтерія ока, шкіри, зовнішніх статевих органів) передача збудника відбувається через предмети побуту, перев’язний матеріал, руки та ін.

Прояви епідемічного процесу. Дифтерія – повсюдно поширена інфекція. Однак завдяки проведенню систематичної імунізації населення у багатьох країнах рівень захворюваності зведено до поодиноких випадків.

Сприйнятливість до дифтерії загальна, але не всі зараження призводять до явної клінічної форми хвороби. Останнім часом в Україні поряд із спорадичними випадками виникають локальні епідемічні спалахи цієї хвороби, що пов’язано із зростанням кількості людей, які не були імунізовані проти дифтерії. Спорадична захворюваність дещо збільшується в холодну пору року.

У нещеплених колективах частіше хворіють діти віком до 6 років. Під впливом активної імунізації відбувся зсув максимальної захворюваності на старші вікові групи. В Україні показник захворюваності на дифтерію в останні роки серед дітей і дорослих був майже однаковий.

Після перенесеної хвороби формується антитоксичний та антимікробний імунітет. Вакцинація ж дифтерійним анатоксином забезпечує формування лише антитоксичного імунітету, що у більшості запобігає розвитку хвороби, однак не виключає можливості бактеріоносійства С. diphtheriae.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. При обстеженні осередку дифтерії виявляють хворих і носіїв в оточенні хворого, серед працівників дитячих і медичних закладів. З метою виділення збудника роблять змиви і мазки з носа й ротоглотки, висівають на штучне живильне середовище, досліджують токсигенність виділених коринебактерій.

З’ясовують документально (аналіз стану щеплення дитячого населення та дорослих) і за допомогою серологічних проб (РПГА з еритроцитним діагностикумом, сенсибілізованим дифтерійним анатоксином) стан післявакцинального імунітету. Виявлених неімунних осіб при відсутності протипоказань слід вакцинувати.

Неспецифічними засобами профілактики є зменшення скупченості людей, забезпечення достатньої вентиляції, захист харчових продуктів від бактерійного забруднення.

Специфічна профілактика. Для специфічної профілактики дифтерії використовують такі препарати: адсорбовану кашлючно-дифтерійно-правцеву вакцину (АКДП), адсорбований дифтерійно-правцевий анатоксин (АДП), адсорбовані дифтерійно-правцевий та дифтерійний анатоксин зі зменшеним вмістом антигенів (АДП-М та АД-М).

Щеплення вакциною АКДП проводять, починаючи з 3-місячного віку, одночасно з вакцинацією проти поліомієліту. Щеплення складається з 3 внутрішньом’язових введень 0,5 мл препарату з 30-денними інтервалами. Через l,5 року після закінченої вакцинації проводять першу ревакцинацію. Для цього одноразово вводять 0,5 мл вакцини АКДП. Для другої ревакцинації (у 6 років) використовують АДП-анатоксин. Наступні ревакцинації у віці 11, 14, 18 років і кожні наступні 10 років проводять АД-М чи АДП-М (доза 0,5 мл).

Діти, котрі мають протипоказання до введення АКДП-вакцини або перехворіли на кашлюк, вакцинуються та отримують першу ревакцинацію АДП-анатоксином. Вакцинацію здійснюють дворазово з інтервалом 30 днів.

У зв’язку зі зростанням захворюваності на дифтерію проводиться вакцинація за епідемічними показаннями підлітків і дорослих, які не мають документальних даних про імунізацію. Щеплення особам віком понад 50 років проводиться лише за епідемічними показаннями.

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 1243 | Нарушение авторских прав