АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Кашлюк і паракашлюк

Кашлюк – гострий бактерійний антропоноз, що характеризується приступами спазматичного кашлю, ураженням дихальної та нервової систем переважно у дітей раннього віку. Паракашлюк – також бактерійний антропоноз, за клінічним перебігом нагадує легку форму кашлюку.

Етіологія. Збудник кашлюку – Bordetella pertussis, паракашлюку– Bordetella parapertussis. Це грамнегативні палички, які мають капсулу і ростуть лише при наявності кисню (аероби). Збудники обох хвороб дуже близькі між собою, однак належать до різних видів.

Бактерії не стійкі до фізичних і хімічних чинників: швидко гинуть при висиханні, дії світла, високої температури, дезінфектантів. У сухому харкотинні зберігаються декілька годин, в крапельному аерозолі – 20-23 год. Дуже вибагливі до умов лабораторного вирощування: потребують складних живильних середовищ.

Джерело збудника – хвора людина і здоровий носій. Легко й нетипово інфекція перебігає у щеплених осіб (до 75 % від усіх хворих), а також у дорослих. Тому саме вони становлять особливу епідеміологічну небезпеку. Найбільша заразність хворого припадає на перші 2 тижні захворювання. Заразний період триває до 4-5 тижнів. При легкій формі кашлюка і в разі паракашлюка тривалість виділення збудників менша, ніж при тяжкому перебігу хвороби. Носійство короткочасне і тому має другорядне епідеміологічне значення.

Механізм і шляхи передачі. Кашлюк і паракашлюк поширюються лише краплинним шляхом. Через особливості клінічної картини (продукування в’язкого бронхіального секрету, а також надсадний спазматичний кашель) хворий виділяє переважно великі крапельки слизу, що робить ці інфекції менш «летучими», ніж кір. Відтак збудники поширюються в межах до 2 м довкола джерела. Реалізація пилового і контактно-побутового шляхів передачі збудників неможлива у зв’язку з низькою стійкістю бактерій у довкіллі.

Прояви епідемічного процесу. Кашлюк виявляється в усіх країнах, але завдяки обов’язковій вакцинації рівень захворюваності низький. Зараз епідемічні спалахи бувають дуже рідко, переважно в дитячих колективах серед невакцинованих. Поряд зі зниженням захворюваності на кашлюк зменшується й число хворих на паракашлюк.

Підйоми захворюваності на паракашлюк, як і при більшості інфекцій дихальних шляхів, спостерігаються в осінньо-зимові місяці. Для кашлюка сезонність не характерна. Випадки цієї інфекції спостерігаються протягом усього року і досить часто  влітку. Можливо, це пов’язано з тим, що передача збудника у теплу пору року може реалізуватись не лише у приміщенні, але й на відкритому повітрі. Крім того, посилюється спілкування маленьких дітей на вулицях і в подвір’ях.

Спостерігають періодичні (з інтервалом 2-3 роки) підйоми захворюваності.

Новонароджені мають материнський імунітет, але він короткочасний (1-1,5 міс.) і замінюється високою сприйнятливістю. Найчастіше хворіють діти віком до 6 років і переважно ті, які відвідують дитячі дошкільні заклади. Дорослі хворіють дуже рідко.

Кашлюк і паракашлюк не дають перехресного імунітету. Тому діти, котрі перенесли кашлюк, можуть захворіти на паракашлюк, і навпаки.

Інтенсивність епідемічного процесу вища серед міського населення порівняно з мешканцями сіл. Очевидно, це пов’язано з більшою кількістю людей і їх скупченістю у містах.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. При обстеженні осередку кашлюку і паракашлюку слід виявити джерело збудника (особливо хворих із стертими формами), з’ясувати контакт у сім’ї, дитячому закладі, школі. З цією метою використовують бактеріологічні дослідження (метод «кашлевих пластинок» і мазок із задньої стінки глотки – на 1-2-му тижні захворювання) та серологічні реакції (РЗК, РА, РНГА – на 2-3-му тижні і пізніше).

Епідеміологічний нагляд передбачає ретроспективний аналіз захворюваності на кашлюк (враховують багаторічну динаміку захворюваності, зокрема серед організованих і неорганізованих дітей, захворюваність за віковими групами, щеплених дітей), оцінку щеплень дітей АКДП-вакциною, вибіркове обстеження вакцинованих дітей на наявність протикашлюкових антитіл.

Протиепідемічні заходи спрямовані головно на першу ланку епідемічного процесу. Вони такі:

· виявлення (дітей з кашлем активно виявляють під час щоденного прийому в дитячі дошкільні заклади) й ізоляція хворих (вдома або, при відповідних клінічних чи епідеміологічних показаннях, у стаціонарі;

· ізоляція припиняється при відсутності клінічних явищ на 31-й день хвороби без даних бактеріологічного дослідження або на 25-й день при двох негативних результатах досліджень мазків із задньої стінки ротоглотки, зроблених через 1-2 доби;

· контактні з хворим діти до 7 років при відсутності клінічних ознак хвороби роз’єднуються на 14 діб від моменту останнього спілкування;

· встановлення медичного спостереження протягом 14 днів за дітьми віком понад 7 років, а також працівниками дитячих закладів;

· діти до 7 років, котрі спілкувались з хворим весь період хвороби (при лікуванні вдома) роз’єднуються на 14-25 діб від початку хвороби, а за старшими дітьми і працівниками дитячих закладів спостерігають стільки ж часу.

· на дитячі садки накладають карантин тривалістю 14 діб. При цьому організують 3 ізольовані одна від іншої групи дітей: хворі, контактні й усі решта.

Специфічна профілактика. Головним заходом щодо кашлюку є активна імунізація вакциною АКДП, до складу якої входить кашлючна вакцина. Створення достатнього імунного прошарку серед дітей приводить до зниження захворюваності.

АКДП-вакциною щеплять дітей віком з 3 міс., які не мають протипоказань для її введення. Курс щеплення складається з 3 внутрішньом’язових ін’єкцій препарату (по 0,5 мл) з інтервалом 30 діб. Через 1,5-2 роки здійснюють ревакцинацію – одноразово вводять АКДП-вакцину (0,5 мл). Вакцинації проти паракашлюку не роблять.

Важливо запобігати спілкуванню дітей до одного року з хворим на кашлюк чи паракашлюк. Якщо ж такий контакт відбувся, то усім дітям першого року життя (нещепленим чи щепленим неповно) або нещепленим віком до 2 років, а також ослабленим рекомендується вводити донорський імуноглобулін.

Туберкульоз

Це хронічний бактерійний антропоноз з хвилеподібним перебігом, що характеризується переважним ураженням легень, інтоксикацією й алергізацією організму.

Етіологія. Найчастіше (до 95 % випадків) патогенними для людини є Мycobacterium tuberculosis (людський тип) і M. bovis (бичачий тип). Це тонкі дещо вигнуті палички, що погано піддаються фарбуванню основними барвниками. На живильних середовищах мікобактерії ростуть повільно (від 3 тижнів до 3 міс.). В організмі хворого вони можуть трансформуватися в L-форми і наддрібні варіанти, які зберігають вірулентність і здатність переходити у типові бактерійні форми.

Для збудників туберкульозу характерна висока стійкість у довкіллі. Наприклад, у харкотинні хворого вони зберігають життєздатність від 2 до 10 міс., у жирних харчових продуктах (олія, масло, сир) – 8-10 міс., у ґрунті – протягом 1-2 років, у гної – ще довше. Добре переносять висушування. При температурі 70 С зберігаються 30 хв при 100 С – 5 хв. Стійкі до низьких температур: при -20 °С зберігають життєздатність протягом 7 років. Швидко (через 3-5 хв) гинуть під дією сонячних і ультрафіолетових променів. З дезінфекційних засобів найефективніші хлорвмісні препарати. Значну епідеміологічну роль має властивість мікобактерій туберкульозу виробляти стійкість до протитуберкульозних препаратів.

Джерело збудника. Основним джерелом є хворі на легеневі форми туберкульозу, які виділяють мікобактерії під час кашлю з харкотинням. Період заразності хворого на відкриту форму туберкульозу може тривати роками. Встановлено, що протягом року один невиявлений хворий, що виділяє бактерії, може заразити у середньому 10-12 людей і навіть спричинити мікроепідемію.

Масивність виділення збудників залежить від активності туберкульозного процесу. Під час захворювання інтенсивність виділення може змінюватися: при сприятливому перебігу (в результаті лікування) зменшується аж до припинення, і навпаки. Хворі на туберкульоз кишок і сечостатевих органів менш небезпечні.

Крім людини, джерелами мікобактерій можуть бути велика рогата худоба, кози, свині, що виділяють збудників із сечею і калом. І хоча їхня епідеміологічна роль другорядна, корови при туберкульозі вимені створюють серйозну небезпеку, позаяк виділяють мікобактерії разом з молоком. В рідкісних випадках джерелом можуть бути домашні птахи, у яких мікобактерії виявляються у м’ясі та яйцях.

Механізм і шляхи передачі. Збудник туберкульозу найчастіше передається за допомогою краплинного механізму. Мікобактерії потрапляють у довкілля з крапельками слизу і харкотиння хворого, що викидаються під час кашлю, харкання, голосної розмови тощо. Дрібні крапельки можуть утримуватись у повітрі до 1 год, більші – швидко осідають на різних поверхнях, висихають і далі з пилом знову потрапляють у повітря й дихальні шляхи інших людей. Зараження найчастіше відбувається у помешканні хворого.

Можлива аліментарна передача інфекції через молоко і молочні продукти від хворих на туберкульоз корів. Молоко забруднюється мікобактеріями не лише від тварин, але й іноді хворою людиною.

Крім цього, збудники часто виявляються на посуді, білизні, книгах. Це створює передумови для побутової передачі інфекції, хоча такий шлях рідкісний. Трапляється внутрішньоутробне зараження плоду.

Прояви епідемічного процесу. У світі нараховується понад 2 млрд. осіб, інфікованих мікобактеріями туберкульозу, але лише 5-10 % з них захворює на туберкульоз. Характерна риса туберкульозу – залежність захворюваності від соціальних й економічних умов життя населення. Під час соціальних лих (війни, голод, економічний занепад) спостерігається ріст захворюваності на туберкульоз і смертності від нього. Частіше хворіють бідняки, бездомні, мігранти, ув’язнені, наркомани, курці тощо.

Сприйнятливість людей до цієї недуги всезагальна, однак суттєво залежить від віку та індивідуальних особливостей організму. Особливо сприйнятливими є діти віком до 3 років, а також люди похилого і старечого віку. Чоловіки хворіють частіше, ніж жінки. Дуже сприйнятливі до туберкульозу хворі на алкоголізм, діабет, СНІД, хронічні неспецифічні захворювання дихальної системи.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. При обстеженні осередку туберкульозу слід виявити інфікованих осіб у сімейному чи іншому оточенні шляхом постановки туберкулінових проб. Позитивно реагуючих необхідно обстежити рентгенологічно і бактеріологічно.

Лабораторна діагностика туберкульозу як хвороби ґрунтується на бактеріоскопічному, бактеріологічному і біологічному дослідженні харкотиння, гнійних виділень та іншого матеріалу від хворого. Посіви роблять на спеціальних живильних середовищах, вирощування триває до 3 міс. Ставлять біологічну пробу на гвінейських свинках. Туберкулінова внутрішньошкірна проба Манту має допоміжне значення.

Санітарно-епідеміологічна характеристика осередку туберкульозної інфекції визначається за масивністю бактеріовиділення від хворого, скупченістю людей та іншими побутовими умовами, наявністю вагітних і дітей, рівнем санітарної освіченості хворого та його оточення. План заходів, спрямованих на оздоровлення осередку і його ліквідацію, складають спільно фтизіатр і епідеміолог.

Протиепідемічні заходи, спрямовані на нейтралізацію джерела збудника, такі:

· виявлення, госпіталізація і лікування хворих на активні форми туберкульозу;

· недопущення хворих на активні форми туберкульозу до роботи у дитячих закладах, на підприємствах харчової промисловості, громадського харчування, у тваринницьких комплексах;

· проведення амбулаторним хворим контрольованої хіміотерапії.

План оздоровлення осередку включає:

· проведення поточної та заключної дезінфекції: знезараження виділень хворого, посуду, залишків їжі, вологе прибирання, ультрафіолетове опромінення кімнати, обробка 0,5 % активованим розчином хлораміну;

· санітарно-гігієнічне виховання хворого і членів його сім’ї, поліпшення житлових умов тощо.

Важливе значення належить заходам впливу на третю ланку епідемічного процесу. Це:

· обстеження контактних осіб і організація їх хіміопрофілактики;

· тимчасова ізоляція дітей, які перебувають в осередку;

· вакцинація і ревакцинація неінфікованих контактних осіб віком до 30 років.

Роботу медичної мережі очолює протитуберкульозний диспансер, пов’язаний у своїй діяльності з територіальною санітарно-епідеміологічною станцією, на яку покладається функція контролю. Основні завдання протитуберкульозного диспансеру такі: раннє виявлення хворих людей, їх облік і лікування; встановлення осіб з підвищеним ризиком інфікування та спостереження за ними; методичне керування щепленням; санітарно-освітня робота. Боротьба із зоонозним туберкульозом ведеться спільно медичною і ветеринарною службами, які зобов’язані інформувати одна одну про динаміку захворюваності та узгоджувати протиепідемічні й протиепізоотичні заходи.

Аби запобігти цій хворобі, необхідно здійснювати комплекс соціальних, санітарно-гігієнічних і медичних заходів, спрямованих на виявлення і нейтралізацію джерела мікобактерій, усунення факторів, що сприяють розповсюдженню інфекції та формуванню сприйнятливих до неї осіб, створення імунного прошарку населення.

Виявляють хворих на туберкульоз медичні працівники дільниць і дитячих закладів за клінічними даними. Особливу увагу звертають на осіб, котрі часто й тривало хворіють.

Важлива роль у виявленні хворих на туберкульоз належить масовій флюорографії, яка вперше проводиться 15-річним дітям. Обов’язковому обстеженню підлягають школярі перед закінченням середньої школи при оформленні медичної довідки для вступу до вищого чи середнього спеціального навчального закладу, призовники, а також породіллі до виписування їх з пологового будинку. В Україні суцільне обстеження на туберкульоз проводиться людям, починаючи з 15-річного віку, один раз у 3 роки.

Один раз у рік профілактичну флюорографію здійснюють: 1) особам з підвищеним ризиком захворювання на туберкульоз (ті, що перенесли його раніше, хворі на цукровий діабет, виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки, з психічними захворюваннями, алкоголізмом і наркоманією, після променевої терапії чи тривалого лікування кортикостероїдами); 2) декретованим контингентам (працівники харчової промисловості, водопровідної мережі, молочних кухонь, молочно-тваринницьких ферм, птахофабрик, зайняті виготовленням продуктів харчування, їх зберіганням, транспортуванням і продажем; працівники дошкільних закладів, а також дитячих відділень лікарень і пологових будинків, котрі безпосередньо пов’язані з обслуговуванням і харчуванням малюків; вихователі чи технічний персонал лікувальних, виховних закладів для дітей і підлітків; педагоги; працівники лікувально-профілактичних і санітарно-гігієнічних установ, аптек, фармацевтичних фабрик, гуртожитків, готелів, спортивних споруд, бібліотек); 3) підліткам в період навчання у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах за професіями, що належать до декретованих, а також мешканцям гуртожитків.

Для виявлення туберкульозу в дітей віком до 14 років проводять пробу Манту. Вона ставиться за допомогою розчину туберкуліну (фільтрат знешкодженої культури мікобактерій туберкульозу), що містить 2 міжнародні туберкулінові одиниці (ТО). 0,1 мл препарату вводять внутрішньошкірно у внутрішню поверхню передпліччя (у парні роки – правого, у непарні – лівого). Результат проби оцінюють через 72 год. Вона вважається позитивною, якщо діаметр папули 5 мм і більше, сумнівною – при меншому діаметрі. Зона гіперемії не враховується. Цю пробу ставлять усім щепленим проти туберкульозу дітям з 12-місячного віку систематично 1 раз на рік незалежно від попереднього результату. Дітям, нещепленим у період новонародження за медичними протипоказаннями, проба Манту проводиться двічі на рік, починаючи з 6-місячного віку аж до вакцинації проти туберкульозу. Дітей з «віражем» (поява вперше в житті позитивних проб або збільшення діаметра папули при повторному дослідженні більше ніж на 6 мм) ретельно обстежують клінічно і рентгенологічно.

Результати проби Манту у дітей та підлітків, які відвідують дитячі заклади, фіксуються в карті профілактичних щеплень (форма № 063/о) та в медичній карті дитини (форма № 026/о), а неорганізованих дітей – в обліковій формі № 063/о та в історії розвитку дитини (форма № 112/о). При цьому зазначають: а) установу, яка випустила стандартний туберкулін, його серію, контрольний номер і термін його придатності; б) дату здійснення проби; в) на правій чи лівій руці вона проводилася; г) результат у мм.

У профілактиці туберкульозу істотне місце належить також санітарно-гігієнічним заходам. До них належить забезпечення населення упорядженим житлом, усунення негативних факторів на промислових підприємствах, професійних шкідливостей, озеленення населених пунктів, утримання у належному санітарному стані дитячих закладів, харчоблоків, громадських об’єктів, вироблення у населення навичок особистої гігієни в побуті, на виробництві, боротьба зі шкідливими звичками, фізична культура, спорт. Важливе значення має масова санітарно-роз’яснювальна робота серед населення.

Специфічна профілактика. Провідна роль у профілактиці належить активній імунізації проти туберкульозу. Для цього застосовують суху вакцину БЦЖ (БЦЖ – українська транскрипція перших букв французьких слів Bacilla Calmette-Guerin – прізвища вчених, які вперше одержали вакцинний штам мікобактерій туберкульозу бичачого типу).

Безпосередньо перед використанням вакцину розводять стерильним ізотонічним розчином хлориду натрію, який додаються до вакцини БЦЖ в ампулах. Одна щепна доза (0,05 мг) міститься в 0,1 мл розведеної вакцини.

Первинна вакцинація здійснюється внутрішньошкірно у пологовому будинку на 3-5-й день життя дитини. У разі правильного виконання вакцинації на шкірі утворюється папула білого кольору, що зникає через 15-20 хв, а через 3-4 тижні на місці введення вакцини розвивається інфільтрат діаметром 5-10 мм або пустула з невеликим вузликом у центрі, а далі – кірочка. Через декілька місяців утворюється поверхневий шкірний рубець діаметром 2-10 мм. Якщо вакцинацію виконано неправильно, виникають лімфаденіт, підшкірні холодні абсцеси чи виразки, келоїдні рубці. Спостереження за вакцинованими і ревакцинованими дітьми проводять лікарі та медичні сестри загальної лікувальної мережі, які через 1, 3 і 12 міс. після процедури повинні перевірити вакцинальну реакцію з реєстрацією розміру і характеру місцевої реакції (папула, пустула з утворенням кірочки, рубчик, пігментація та ін.). Ці відомості повинні реєструватися у дітей та підлітків, які відвідують дитячі заклади, в карті профілактичних щеплень (форма № 063/о) і медичній карті дитини (форма № 026/о); у неорганізованих дітей – в карті профілактичних щеплень і в історії розвитку дитини (форма № 112/о); у дорослих – в індивідуальній картці амбулаторного хворого та в журналі обліку профілактичних щеплень (форма № 064/о).

Для щеплення недоношених дітей або тих, що мають медичні протипоказання, застосовують вакцину БЦЖ-М, що містить вдвічі менше мікробних клітин.

Імунітет виникає на 6-8-му тижні після вакцинації і залишається максимальним протягом 1-2 років, після чого слабшає, але зберігає достатню напруженість до 5-7 років.

Ревакцинацію БЦЖ здійснюють у віці 7 і 14 років тим дітям і підліткам, які не інфіковані туберкульозом. Відбір на ревакцинацію здійснюють після масової туберкулінодіагностики. Ревакцинують усіх клінічно здорових дітей і підлітків, котрі реагують негативно на пробу Манту.

Контактним з бактеріовиділювачами, дітям і підліткам з віражем туберкулінових проб, особам із залишковими специфічними змінами чи гіперергічними реакціями на туберкулін потрібно проводити специфічну хіміопрофілактику. З цією метою використовують ізоніазид у добовій дозі 8-10 мг/кг на добу протягом 2-3 міс. (2 курси на рік). Тривалість хіміопрофілактики для контактуючих встановлюють індивідуально.

Бережіть себе і своїх дітей

Дата добавления: 2015-12-15 | Просмотры: 1491 | Нарушение авторских прав