АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Форми пошкодження головного мозку при черепно-мозковій травмі

При черепно-мозковій травмі виділяють три основні форми пошкодження головного мозку:

· струс;

· забиття;

· здавлення.

Струс мозку характеризується функціональними розладами його, без морфологічних змін в головному мозку. Ці розлади ма­ють тимчасовий зворотний характер. Це пояснюється відсутні­стю грубих ушкоджень речовини мозку. Лише іноді у цих хво­рих знаходять точкові крововиливи при мікроскопічному дослі­дженні мозку. Струс мозку розвивається під час падінь, які супроводжуються ударом головою, при різних транспортних ка­тастрофах, ударах по голові та інших травмах.

Клінічна картина. Симптоми струсу пов’язані з гострим по­рушенням функції головного мозку. Клінічно він проявляється втратою свідомості від оглушення. Другим важливим симптомом є ретроградна амнезія (втрата пам’яті самого момен­ту травми і короткого періоду перед нею). Після повернення свідомості хворі скаржаться на головний біль, слабкість, запаморочення, нудоту, дзвін та шум у вухах, приливи крові до об­личчя, порушення сну.

За тяжкістю клінічних проявів розріз­няють струсу мозку:

· легкий,

· середній,

· тяжкий.

Легкий ступінь характеризується короткочасною непритом­ністю (на декілька секунд), нудотою, блюванням, головним бо­лем, запамороченням із наступним задовільним станом та відсут­ністю остаточних явищ.

Середній ступінь проявляється непритомністю на багато го­дин, а до вищеперерахованих симптомів додаються адинамія, блювання, ністагм (некоординовані рухи очних яблук), звужен­ня зіниць, слабкий уповільнений пульс, прискорене дихання.

Тяжкий ступінь характеризується непритомністю на більш тривалий час (іноді на декілька днів). Спостерігається поверх­неве дихання, уповільнений пульс, виражена блідість шкірних покривів; артеріальний тиск без суттєвих змін. Можливі нечітка анізокорія (асиметричне розширення зіниць) при збереженій реакції зіниць на світло. Рефлек­си відсутні, спостерігаються мимовільні сечовипускання та дефекація.

Перша долікарська медична допомога полягає у створенні спокою та негайній госпіталізації до нейрохірургічного відділен­ня. Якщо є порушення свідомості, потерпілого обережно вкла­дають на бік у фіксовано-стабілізоване положення, щоб не ста­лося западання язика або аспірації слини чи блювотних мас. До голови прикладають міхур з льодом або тканину, змочену хо­лодною водою.

Забиття мозку характеризується вогнищевими розладами, пов’язаними з ушкодженням мозкової речовини.

Ушкодження мозку може бути не тільки в ділянці забиття, а й на протилежному боці внаслідок протиудару, а також і в інших відділах головного мозку. У зв’язку з цим розвиваються тяжкі циркуляторні розлади, що супроводжуються набряком, набубнявінням мозку і підвищенням спинномозкового тиску.

Клінічна картина забиття мозку включає осередкові і функці­ональні загальні мозкові симптоми. Осередкові симптоми проявля­ються у вигляді порушень функції різних відділів мозку залежно від локалізації забиття. При неврологічному обстеженні спостері­гаються порушення рухів, чутливості, патологічні рефлекси та ін.

При ураженні “німих” зон мозку (лобових ділянок) осеред­кові симптоми маловиражені.

Непритомність при забитті мозку триваліша, ніж при струсі; в тяжких випадках вона зберігається протягом кількох діб. Спо­стерігаються також блювання, нудота, головний біль і ретро­градна амнезія.

Транспортування потерпілих з забиттям головного мозку тяжкого ступеня виконується у положенні лежачи, з дещо припіднятою головою, повернутою у бік. Для транспортування тяж­кохворих використовують щит, ноші або ноші-візок. Ноші не­суть 2 або 4 особи, вони повинні йти в ногу, щоб не трусити хво­рого. При підйомі на верхні поверхи потерпілого несуть головою вперед, припіднімаючи ножний кінець до горизонтального по­ложення. Щоб перекласти пацієнта з нош на ліжко, ноші слід поставити паралельно до ліжка так, щоб ножний кінець нош був звернений до головного кінця ліжка, а 2-3 особи, які перекла­дають пацієнта, стають між ношами та ліжком обличчям до хво­рого, причому один підтримує голову та груди, другий ‒ попе­рек та стегна, третій ‒ гомілки хворого.

Здавлення головного мозку (компресія головного мозку) є тяжким ускладненням ушкоджень черепа. Виникає при крово­течі з внутрішньочерепних судин або внаслідок здавлень відлам­ками кісток черепа при переломі.

Гематома (накопичення крові) може локалізуватись над твер­дою оболонкою мозку (епідуральна гематома), під твердою обо­лонок мозку (субдуральна гематома), а також у середині мозку (внутрішньомозкова гематома).

Ранніми симптомами здавлення мозку є наростаюча загальмованість при збережених свідомості та орієнтуванні, локалізо­ваний головний біль. Спостерігається розширення зіниці з боку крововиливу. При наростанні компресії хворий перестає реагу­вати на оточуючих і непритомніє, пульс уповільнюється до 40-50 за хвилину, дихання стає шумним, нерівним, переривчастим (Чейна‒Стокса).

Симптоми здавлення внаслідок черепно-мозкової кровотечі, як правило, виникають не відразу після травми, а через деякий час. Тривалість цього “світлого проміжку часу” різна ‒ від кількох годин до кількох днів, тому хворі з травмою черепа повинні пере­бувати під пильним лікарським наглядом. Відмова від госпіталі­зації може призвести до смерті хворого в дорозі, вдома від повтор­ної кровотечі, поширення набряку головного мозку.

Надання першої долікарської медичної допомоги проводить­ся так само, як і при струсі та забитті мозку. Особливу увагу слід звернути на створення спокою під час транспортування хворо­го. У зв’язку з цим необхідно організувати достатню транспорт­ну іммобілізацію голові за допомогою драбинчастих шин або підручних засобів: автомобільної камери, слабко накачаного підкладного кола, згорнутою ковдрою або одягом у вигляді кола (бублика).

3. Ушкодження кісток черепа.

Переломи кісток черепа станов­лять від 1,5 до 10% загального числа переломів. Виникають такі переломи внаслідок транспортної або промислової травми, об­валів, падінь, ударів по голові.

Переломи можуть бути:

· закритими та відкритими,

· з порушен­ням цілісності м’яких покривів черепа,

· повними і неповними.

При повних переломах ушкоджується вся кістка, при неповних ‒ зовнішня або, що особливо небезпечно, внутрішня склоподібна пластинка кістки, осколки якої можуть пошкодити оболонки і речовину мозку.

Клінічно виділяють переломи:

· склепіння,

· основи черепа.

Переломи склепіння черепа виникають вна­слідок важких ударів, які супроводжуються здавленням, про­гинанням, а потім розривом кісток черепа.

Відкриті переломи діагностуються під час огляду рани.

При закритих переломах діагноз ставлять на підставі локаль­ної болісності, деформації черепа, втиснення, виступів. Іноді визначається рухомість і крепітація кісткових відламків. Діа­гностика нерідко дуже ускладнюється внаслідок крововиливу.

Для запобігання додаткових пошкоджень і струсів голови проводять іммобілізацію її за допомогою ватно-марлевого кру­га (бублик), надувного підкладного круга або підручних засобів (одяг, ковдра, мішечки з піском та ін.) шляхом створення ва­лика навколо голови. Іммобілізацію голови можна здійснити за допомогою пращоподібної пов’язки, проведеної під підборід­дям і фіксованої до нош. Якщо рана голови розміщена у поти­личній ділянці або є перелом кісток в цій ділянці, перевозити потерпілого слід на боці. У потерпілих з подібними травмами дуже часто спостерігається блювання, тому за ними необхід­ний постійний нагляд, щоб не допустити асфіксії блювотними масами.

Тому при всіх ушкодженнях черепа обов’язково роблять рент­генографію. Переломи черепа супроводжуються симптомами струсу, забиття, іноді здавлення мозку.

Переломи основи черепа. Ці переломи здебільшого відзна­чаються тяжким перебігом і нерідко закінчуються летально у зв’язку зі значними ушкодженнями головного мозку і вторин­ними ускладненнями (менінгіт, енцефаліт та ін.).

Симптоми переломів основи черепа такі:

· витікання спинномозкової рідини і крові з носа, носоглот­ки й вух;

· синці в ділянці очних ямок, соскоподібного відростка та в інших місцях залежно від локалізації перелому; вони утворю­ються через 1-2 доби після травми;

· порушення функції черепних нервів (лицьового, слухово­го та ін.).

При переломах основи черепа можуть спостерігатися симп­томи струсу і забиття мозку, оболонні симптоми. Загальний стан хворих здебільшого буває тяжким, однак трапляються випад­ки з легким перебігом, коли хворі звертаються самі в амбулато­рію чи поліклініку.

Остаточний діагноз підтверджується при рентгенографії.

Перша допомога. При переломах треба створити абсолютний спокій потерпілому, поклавши його горизонтально. При відкри­тих переломах склепіння черепа особливу увагу слід приділити захисту рани від подальшого інфікування – на рану наклада­ють асептичну пов’язку.

Під час транспортування необхідно постійно спостерігати за пацієнтом у зв’язку з можливим повторним блюванням і аспі­рацією блювотних мас та асфіксією.

Для запобігання додаткових пошкоджень і струсів голови проводять іммобілізацію її за допомогою ватно-марлевого кру­га (бублик), надувного підкладного круга або підручних засобів (одяг, ковдра, мішечки з піском та ін.) шляхом створення ва­лика навколо голови. Іммобілізацію голови можна здійснити за допомогою пращоподібної пов’язки, проведеної під підборід­дям і фіксованої до нош. Якщо рана голови розміщена у поти­личній ділянці або є перелом кісток в цій ділянці, перевозити потерпілого слід на боці. У потерпілих з подібними травмами дуже часто спостерігається блювання, тому за ними необхід­ний постійний нагляд, щоб не допустити асфіксії блювотними масами.

При травмі голови потерпілі часто непритомні. Транспорту­вання таких пацієнтів повинне здійснюватись на боці у фіксовано-стабілізованому положенні. Це забезпечує добру іммобілі­зацію голови та запобігає розвитку асфіксії від западання язика і аспірації блювотними масами.

4. Пошкодження щелеп.

Переломи щелеп звичайно спостері­гаються у чоловіків. Переломи нижньої щелепи трапляються частіше ‒ в 70‒80%, переломи верхньої щелепи ‒ в 15‒20%, одночасні переломи обох щелеп ‒ в 5‒10% випадків. В умо­вах мирного часу переломи щелеп виникають унаслідок силь­ного удару в обличчя.

Вид і характер перелому нижньої щелепи залежать від ме­ханізму травми (падіння, удар, здавлення, місце прикладання, направлення та міцність травмівної сили). Основні симптоми: біль у ділянці перелому при пальпації і під час відкривання і закривання рота, відсутність рівного і повного стиснення зубів верхньої та нижньої щелеп, порушення контуру нижньої щеле­пи і рухомість уламків.

Переломи нижньої щелепи у межах зубного ряду частіше бувають відкритими через розрив слизової оболонки порожни­ни рота. В цих випадках рекомендується полоскати рот слабким розчином перманганату калію. Бажано, щоб потерпілий до при­буття в лікарню не вживав їжі.

Переломи верхньої щелепи супроводжуються кровотечею з носа і рота, крововиливом в очну ямку, рухомістю відламків кісток, вираженим больовим синдромом; часто поєднуються зі струсом і забиттям головного мозку, переломом кісток черепа. Тому, якщо стан потерпілого з переломом верхньої щелепи се­редньої тяжкості або тяжкий, слід надавати йому таку саму до­помогу, як і при черепно-мозковій травмі.

Вивихи нижньої щелепи частіше спостерігаються у жінок. Найбільш типовим є двобічний вивих, при якому суглобова голів­ка нижньої щелепи зміщується вперед. Однобічні вивихи трап­ляються рідко. Вивихи нижньої щелепи виникають під час по­зіхання, блювання, крику, епілептичних нападів. Вони не су­проводжуються розривом капсули суглоба і легко вправляються.

При двобічному вивиху рот широко відкритий, пацієнт не може зблизити щелепи, нижня щелепа висунута вперед, ковтання й мова ускладнені, жування неможливе. Спостерігається слинотеча.

При однобічному вивиху нижня щелепа зміщена вперед і в бік, протилежний вивихові, змикання зубів неможливе. При пальпації вдається визначити в ділянці суглоба замість сугло­бової голівки нижньої щелепи наперед від козелка вуха глибо­ку ямку; жувальні м’язи напружені.

Перша допомога. Для того, щоб запобігти зміщенню кісток, проводять іммобілізацію. При відсутності стандартної шини, іммобілізацію перелому або вивиху щелепи досягають за допо­могою пращоподібної пов’язки на підборіддя або пов’язки “вуз­дечка”. При переломах верхньої щелепи іммобілізацію здійсню­ють уведенням між щелепами смужки фанери або лінійки та фіксацією її кінців до голови.

Транспортування потерпілих здійснюють у положенні сидя­чи, з деяким нахилом голови вперед. Потерпілого у непритомно­му стані слід перевозити, поклавши на живіт із підкладеними під лоб та груди валиками з одягу, ковдри та інших речей. Це необ­хідно для запобігання западанню язика, асфіксії кров’ю, слиною.

5. Поранення грудної клітки.

Проникні поранення грудної клітки надзвичайно небезпечні тим, що при них можуть бути пошкоджені серце, аорта, легені та інші життєво важливі органи, поранення яких ведуть до тяж­кої внутрішньої кровотечі та миттєвої смерті. Проникні пора­нення грудної клітки і без пошкодження життєво важливих органів є дуже небезпечні для життя. Це зумовлено тим, що при пораненні в плевральну порожнину потрапляє повітря і розви­вається відкритий пневмоторакс.

При розривах плеври повітря під час дихання нерідко по­трапляє під шкіру і в жирову клітковину. Накопичення повітря у підшкірно-жировому шарі називається підшкірною емфізе­мою. У такому випадку при пальпації грудної клітки визна­чається похрустування, що нагадує хрусткіт снігу.

При невеликих і поверхневих розривах легені краї її рани са­мостійно склеюються, кровотеча і вихід повітря у плевральну по­рожнину припиняється, а повітря і кров, що накопичились в цій порожнині, розсмоктуються. Якщо розрив легені відбувається на значному відрізку і поширюється в глибину її, то пошкоджуються більш значні судини і бронхи. Така рана самостійно закритись не може, і через неї під час кожного вдиху в плевральну порожнину потрапляє повітря. Це збільшує тиск у плевральній порожнині, зміщує серце у непошкоджений бік, сприяє розвитку підшкірної емфіземи, її поширенню на шию, голову, тулуб, кінцівки. В таких випадках швидко розвивається легенево - серцева недостатність. У потерпілого грудна клітка з боку ушкодження малорухлива, міжреберні проміжки згладжені, дихання поверхневе (20-30за хвилину), пульс прискорений до 110 за хвилину, слабкого напов­нення; шкірні покриви бліді, вологі, прохолодні. Основна ознака пошкодження легень – кровохаркання.

Травматичний пневмоторакс – одне з найчастіших усклад­нень серед травм грудної клітки. Розрізняють пневмоторакс за­критий і відкритий. Варіантом відкритого може бути клапан­ний пневмоторакс. Причиною пневмотораксу є проникне пора­нення грудної клітки, коли повітря потрапляє із зовні у плевральну порожнину.

Важкий стан потерпілих зумовлений не тільки значною пло­щиною пошкодження тканин, в першу чергу плеври і легень, але і тим, що в момент вдиху ці ділянки ребер зміщуються все­редину, посилюючи травматизацію життєво важливих органів, плеври і перешкоджають розправленню легень. При видиху грудна клітка зменшується за обсягом, а відламки ребер, що вільно рухаються (“ реберний клапан ”), рухаються назовні. При кожному вдиху “реберний клапан” зумовлює додаткову травму паренхіми легень, сприяючи розвитку плевропульмонального шоку.

Зовнішній вигляд такого потерпілого змінюється з часом: у перші хвилини він збуджений, його турбує різкий біль при спробі вдиху. Потім на перший план виступають ядуха і страх наступного вдиху. Потерпілий дуже блідий, поступово наростає синюшність слизових оболонок. Число дихань перевищує 24–26 за хвилину, спостерігається інспіраторна задишка (усклад­нений вдих) – вдих довший за видих. Помітне набрякання ший­них вен, розвивається синюшність шкіри обличчя. Кровохар­кання стає інтенсивнішим – згусток мокротиння все більше наповнюється кров’ю. Швидко збільшується підшкірна емфізе­ма. Якщо в перші хвилини вона локалізується у зоні пошкод­ження, то через 30–40 хв поширюється на шию, обличчя, потім на ділянку живота, калитку (мошонку) і стегно. Найнебезпечніше поширення емфіземи у середостіння, внаслідок чого може виникнути зупинка серця.

При значному проникному пораненні грудної клітки, коли плевральна порожнина постійно контактує з атмосферою (від критому пневмотораксі) у потерпілого чутно свистіння і при вдиху, і при видиху, разом з повітрям з рани вилітає кров’яниста рідина і згустки крові. На видиху з рани посилюється кровоте­ча, кров піниста.

Клінічна картина. Стан потерпілого тяжкий, він переляка­ний, його шкірні покриви бліді, вкриті холодним потом, губи синюшні; дихання поверхневе, прискорене (до 24–30 за хвили­ну), з переривчастим і різко болючим вдихом. Дихальні рухи по­шкодженої половини грудної клітки дуже обмежені. Під час ви­диху частина повітря із здорової легені потрапляє до пошкодже­ної, при цьому розвиваються коливальні рухи середостіння, що призводить до виникнення кардіопульмонального шоку і по­гіршує стан потерпілого. Стиснена повітрям легеня спадається (колапс легені), не функціонує. У зв’язку з колапсом легені на­стає парадоксальне дихання. Під час вдиху в здорову легеню над­ходить повітря через трахею, а також із спалої легені; при види­ху частина повітря потрапляє із здорової легені в спалу. Пара­доксальне дихання значно порушує легеневу вентиляцію і посилює гіпоксемію. Зміщення серця у непошкоджений бік спри­чинює значне порушення серцево-судинної діяльності (пульс при­скорюється до 110–120 на хвилину, слабкого наповнення).

Перша долікарська медична допомога враховує герметизацію плевральної порожнини, знеболювання, боротьбу з гіпоксією. Потерпілому надають положення напівсидячи. Шкіру навколо рани обробляють 1% розчином йодонату та накладають герметичну пов’язку з метою переведення відкритого пнев­мотораксу в закритий. Рану грудної клітки можна заклеїти липким пластирем у вигляді черепиці, закрити внутрішнім (стериль­ним) боком прогумованого пакета першої допомоги (ІПП) з подальшим накладанням стерильної ватно-марлевої пов’язки. Можна використати марлю або тканину, що густо просякнута вазеліном, клейонку, поліетиленову плівку та інший матеріал, який не пропускає повітря, накладених за принципом стисної по­в’язки. На ділянку ушкодження кладуть міхур з льодом. Забез­печують негайне транспортування до хірургічного або торакального відділення у положенні напівсидячи.

Дата добавления: 2015-05-19 | Просмотры: 1178 | Нарушение авторских прав