Форми пошкодження головного мозку при черепно-мозковій травмі
При черепно-мозковій травмі виділяють три основні форми пошкодження головного мозку:
· струс;
· забиття;
· здавлення.
Струс мозку характеризується функціональними розладами його, без морфологічних змін в головному мозку. Ці розлади мають тимчасовий зворотний характер. Це пояснюється відсутністю грубих ушкоджень речовини мозку. Лише іноді у цих хворих знаходять точкові крововиливи при мікроскопічному дослідженні мозку. Струс мозку розвивається під час падінь, які супроводжуються ударом головою, при різних транспортних катастрофах, ударах по голові та інших травмах.
Клінічна картина. Симптоми струсу пов’язані з гострим порушенням функції головного мозку. Клінічно він проявляється втратою свідомості від оглушення. Другим важливим симптомом є ретроградна амнезія (втрата пам’яті самого моменту травми і короткого періоду перед нею). Після повернення свідомості хворі скаржаться на головний біль, слабкість, запаморочення, нудоту, дзвін та шум у вухах, приливи крові до обличчя, порушення сну.
За тяжкістю клінічних проявів розрізняють струсу мозку:
· легкий,
· середній,
· тяжкий.
Легкий ступінь характеризується короткочасною непритомністю (на декілька секунд), нудотою, блюванням, головним болем, запамороченням із наступним задовільним станом та відсутністю остаточних явищ.
Середній ступінь проявляється непритомністю на багато годин, а до вищеперерахованих симптомів додаються адинамія, блювання, ністагм (некоординовані рухи очних яблук), звуження зіниць, слабкий уповільнений пульс, прискорене дихання.
Тяжкий ступінь характеризується непритомністю на більш тривалий час (іноді на декілька днів). Спостерігається поверхневе дихання, уповільнений пульс, виражена блідість шкірних покривів; артеріальний тиск без суттєвих змін. Можливі нечітка анізокорія (асиметричне розширення зіниць) при збереженій реакції зіниць на світло. Рефлекси відсутні, спостерігаються мимовільні сечовипускання та дефекація.
Перша долікарська медична допомога полягає у створенні спокою та негайній госпіталізації до нейрохірургічного відділення. Якщо є порушення свідомості, потерпілого обережно вкладають на бік у фіксовано-стабілізоване положення, щоб не сталося западання язика або аспірації слини чи блювотних мас. До голови прикладають міхур з льодом або тканину, змочену холодною водою.
Забиття мозку характеризується вогнищевими розладами, пов’язаними з ушкодженням мозкової речовини.
Ушкодження мозку може бути не тільки в ділянці забиття, а й на протилежному боці внаслідок протиудару, а також і в інших відділах головного мозку. У зв’язку з цим розвиваються тяжкі циркуляторні розлади, що супроводжуються набряком, набубнявінням мозку і підвищенням спинномозкового тиску.
Клінічна картина забиття мозку включає осередкові і функціональні загальні мозкові симптоми. Осередкові симптоми проявляються у вигляді порушень функції різних відділів мозку залежно від локалізації забиття. При неврологічному обстеженні спостерігаються порушення рухів, чутливості, патологічні рефлекси та ін.
При ураженні “німих” зон мозку (лобових ділянок) осередкові симптоми маловиражені.
Непритомність при забитті мозку триваліша, ніж при струсі; в тяжких випадках вона зберігається протягом кількох діб. Спостерігаються також блювання, нудота, головний біль і ретроградна амнезія.
Транспортування потерпілих з забиттям головного мозку тяжкого ступеня виконується у положенні лежачи, з дещо припіднятою головою, повернутою у бік. Для транспортування тяжкохворих використовують щит, ноші або ноші-візок. Ноші несуть 2 або 4 особи, вони повинні йти в ногу, щоб не трусити хворого. При підйомі на верхні поверхи потерпілого несуть головою вперед, припіднімаючи ножний кінець до горизонтального положення. Щоб перекласти пацієнта з нош на ліжко, ноші слід поставити паралельно до ліжка так, щоб ножний кінець нош був звернений до головного кінця ліжка, а 2-3 особи, які перекладають пацієнта, стають між ношами та ліжком обличчям до хворого, причому один підтримує голову та груди, другий ‒ поперек та стегна, третій ‒ гомілки хворого.
Здавлення головного мозку (компресія головного мозку) є тяжким ускладненням ушкоджень черепа. Виникає при кровотечі з внутрішньочерепних судин або внаслідок здавлень відламками кісток черепа при переломі.
Гематома (накопичення крові) може локалізуватись над твердою оболонкою мозку (епідуральна гематома), під твердою оболонок мозку (субдуральна гематома), а також у середині мозку (внутрішньомозкова гематома).
Ранніми симптомами здавлення мозку є наростаюча загальмованість при збережених свідомості та орієнтуванні, локалізований головний біль. Спостерігається розширення зіниці з боку крововиливу. При наростанні компресії хворий перестає реагувати на оточуючих і непритомніє, пульс уповільнюється до 40-50 за хвилину, дихання стає шумним, нерівним, переривчастим (Чейна‒Стокса).
Симптоми здавлення внаслідок черепно-мозкової кровотечі, як правило, виникають не відразу після травми, а через деякий час. Тривалість цього “світлого проміжку часу” різна ‒ від кількох годин до кількох днів, тому хворі з травмою черепа повинні перебувати під пильним лікарським наглядом. Відмова від госпіталізації може призвести до смерті хворого в дорозі, вдома від повторної кровотечі, поширення набряку головного мозку.
Надання першої долікарської медичної допомоги проводиться так само, як і при струсі та забитті мозку. Особливу увагу слід звернути на створення спокою під час транспортування хворого. У зв’язку з цим необхідно організувати достатню транспортну іммобілізацію голові за допомогою драбинчастих шин або підручних засобів: автомобільної камери, слабко накачаного підкладного кола, згорнутою ковдрою або одягом у вигляді кола (бублика).
3. Ушкодження кісток черепа.
Переломи кісток черепа становлять від 1,5 до 10% загального числа переломів. Виникають такі переломи внаслідок транспортної або промислової травми, обвалів, падінь, ударів по голові.
Переломи можуть бути:
· закритими та відкритими,
· з порушенням цілісності м’яких покривів черепа,
· повними і неповними.
При повних переломах ушкоджується вся кістка, при неповних ‒ зовнішня або, що особливо небезпечно, внутрішня склоподібна пластинка кістки, осколки якої можуть пошкодити оболонки і речовину мозку.
Клінічно виділяють переломи:
· склепіння,
· основи черепа.
Переломи склепіння черепа виникають внаслідок важких ударів, які супроводжуються здавленням, прогинанням, а потім розривом кісток черепа.
Відкриті переломи діагностуються під час огляду рани.
При закритих переломах діагноз ставлять на підставі локальної болісності, деформації черепа, втиснення, виступів. Іноді визначається рухомість і крепітація кісткових відламків. Діагностика нерідко дуже ускладнюється внаслідок крововиливу.
Для запобігання додаткових пошкоджень і струсів голови проводять іммобілізацію її за допомогою ватно-марлевого круга (бублик), надувного підкладного круга або підручних засобів (одяг, ковдра, мішечки з піском та ін.) шляхом створення валика навколо голови. Іммобілізацію голови можна здійснити за допомогою пращоподібної пов’язки, проведеної під підборіддям і фіксованої до нош. Якщо рана голови розміщена у потиличній ділянці або є перелом кісток в цій ділянці, перевозити потерпілого слід на боці. У потерпілих з подібними травмами дуже часто спостерігається блювання, тому за ними необхідний постійний нагляд, щоб не допустити асфіксії блювотними масами.
Тому при всіх ушкодженнях черепа обов’язково роблять рентгенографію. Переломи черепа супроводжуються симптомами струсу, забиття, іноді здавлення мозку.
Переломи основи черепа. Ці переломи здебільшого відзначаються тяжким перебігом і нерідко закінчуються летально у зв’язку зі значними ушкодженнями головного мозку і вторинними ускладненнями (менінгіт, енцефаліт та ін.).
Симптоми переломів основи черепа такі:
· витікання спинномозкової рідини і крові з носа, носоглотки й вух;
· синці в ділянці очних ямок, соскоподібного відростка та в інших місцях залежно від локалізації перелому; вони утворюються через 1-2 доби після травми;
· порушення функції черепних нервів (лицьового, слухового та ін.).
При переломах основи черепа можуть спостерігатися симптоми струсу і забиття мозку, оболонні симптоми. Загальний стан хворих здебільшого буває тяжким, однак трапляються випадки з легким перебігом, коли хворі звертаються самі в амбулаторію чи поліклініку.
Остаточний діагноз підтверджується при рентгенографії.
Перша допомога. При переломах треба створити абсолютний спокій потерпілому, поклавши його горизонтально. При відкритих переломах склепіння черепа особливу увагу слід приділити захисту рани від подальшого інфікування – на рану накладають асептичну пов’язку.
Під час транспортування необхідно постійно спостерігати за пацієнтом у зв’язку з можливим повторним блюванням і аспірацією блювотних мас та асфіксією.
Для запобігання додаткових пошкоджень і струсів голови проводять іммобілізацію її за допомогою ватно-марлевого круга (бублик), надувного підкладного круга або підручних засобів (одяг, ковдра, мішечки з піском та ін.) шляхом створення валика навколо голови. Іммобілізацію голови можна здійснити за допомогою пращоподібної пов’язки, проведеної під підборіддям і фіксованої до нош. Якщо рана голови розміщена у потиличній ділянці або є перелом кісток в цій ділянці, перевозити потерпілого слід на боці. У потерпілих з подібними травмами дуже часто спостерігається блювання, тому за ними необхідний постійний нагляд, щоб не допустити асфіксії блювотними масами.
При травмі голови потерпілі часто непритомні. Транспортування таких пацієнтів повинне здійснюватись на боці у фіксовано-стабілізованому положенні. Це забезпечує добру іммобілізацію голови та запобігає розвитку асфіксії від западання язика і аспірації блювотними масами.
4. Пошкодження щелеп.
Переломи щелеп звичайно спостерігаються у чоловіків. Переломи нижньої щелепи трапляються частіше ‒ в 70‒80%, переломи верхньої щелепи ‒ в 15‒20%, одночасні переломи обох щелеп ‒ в 5‒10% випадків. В умовах мирного часу переломи щелеп виникають унаслідок сильного удару в обличчя.
Вид і характер перелому нижньої щелепи залежать від механізму травми (падіння, удар, здавлення, місце прикладання, направлення та міцність травмівної сили). Основні симптоми: біль у ділянці перелому при пальпації і під час відкривання і закривання рота, відсутність рівного і повного стиснення зубів верхньої та нижньої щелеп, порушення контуру нижньої щелепи і рухомість уламків.
Переломи нижньої щелепи у межах зубного ряду частіше бувають відкритими через розрив слизової оболонки порожнини рота. В цих випадках рекомендується полоскати рот слабким розчином перманганату калію. Бажано, щоб потерпілий до прибуття в лікарню не вживав їжі.
Переломи верхньої щелепи супроводжуються кровотечею з носа і рота, крововиливом в очну ямку, рухомістю відламків кісток, вираженим больовим синдромом; часто поєднуються зі струсом і забиттям головного мозку, переломом кісток черепа. Тому, якщо стан потерпілого з переломом верхньої щелепи середньої тяжкості або тяжкий, слід надавати йому таку саму допомогу, як і при черепно-мозковій травмі.
Вивихи нижньої щелепи частіше спостерігаються у жінок. Найбільш типовим є двобічний вивих, при якому суглобова голівка нижньої щелепи зміщується вперед. Однобічні вивихи трапляються рідко. Вивихи нижньої щелепи виникають під час позіхання, блювання, крику, епілептичних нападів. Вони не супроводжуються розривом капсули суглоба і легко вправляються.
При двобічному вивиху рот широко відкритий, пацієнт не може зблизити щелепи, нижня щелепа висунута вперед, ковтання й мова ускладнені, жування неможливе. Спостерігається слинотеча.
При однобічному вивиху нижня щелепа зміщена вперед і в бік, протилежний вивихові, змикання зубів неможливе. При пальпації вдається визначити в ділянці суглоба замість суглобової голівки нижньої щелепи наперед від козелка вуха глибоку ямку; жувальні м’язи напружені.
Перша допомога. Для того, щоб запобігти зміщенню кісток, проводять іммобілізацію. При відсутності стандартної шини, іммобілізацію перелому або вивиху щелепи досягають за допомогою пращоподібної пов’язки на підборіддя або пов’язки “вуздечка”. При переломах верхньої щелепи іммобілізацію здійснюють уведенням між щелепами смужки фанери або лінійки та фіксацією її кінців до голови.
Транспортування потерпілих здійснюють у положенні сидячи, з деяким нахилом голови вперед. Потерпілого у непритомному стані слід перевозити, поклавши на живіт із підкладеними під лоб та груди валиками з одягу, ковдри та інших речей. Це необхідно для запобігання западанню язика, асфіксії кров’ю, слиною.
5. Поранення грудної клітки.
Проникні поранення грудної клітки надзвичайно небезпечні тим, що при них можуть бути пошкоджені серце, аорта, легені та інші життєво важливі органи, поранення яких ведуть до тяжкої внутрішньої кровотечі та миттєвої смерті. Проникні поранення грудної клітки і без пошкодження життєво важливих органів є дуже небезпечні для життя. Це зумовлено тим, що при пораненні в плевральну порожнину потрапляє повітря і розвивається відкритий пневмоторакс.
При розривах плеври повітря під час дихання нерідко потрапляє під шкіру і в жирову клітковину. Накопичення повітря у підшкірно-жировому шарі називається підшкірною емфіземою. У такому випадку при пальпації грудної клітки визначається похрустування, що нагадує хрусткіт снігу.
При невеликих і поверхневих розривах легені краї її рани самостійно склеюються, кровотеча і вихід повітря у плевральну порожнину припиняється, а повітря і кров, що накопичились в цій порожнині, розсмоктуються. Якщо розрив легені відбувається на значному відрізку і поширюється в глибину її, то пошкоджуються більш значні судини і бронхи. Така рана самостійно закритись не може, і через неї під час кожного вдиху в плевральну порожнину потрапляє повітря. Це збільшує тиск у плевральній порожнині, зміщує серце у непошкоджений бік, сприяє розвитку підшкірної емфіземи, її поширенню на шию, голову, тулуб, кінцівки. В таких випадках швидко розвивається легенево - серцева недостатність. У потерпілого грудна клітка з боку ушкодження малорухлива, міжреберні проміжки згладжені, дихання поверхневе (20-30за хвилину), пульс прискорений до 110 за хвилину, слабкого наповнення; шкірні покриви бліді, вологі, прохолодні. Основна ознака пошкодження легень – кровохаркання.
Травматичний пневмоторакс – одне з найчастіших ускладнень серед травм грудної клітки. Розрізняють пневмоторакс закритий і відкритий. Варіантом відкритого може бути клапанний пневмоторакс. Причиною пневмотораксу є проникне поранення грудної клітки, коли повітря потрапляє із зовні у плевральну порожнину.
Важкий стан потерпілих зумовлений не тільки значною площиною пошкодження тканин, в першу чергу плеври і легень, але і тим, що в момент вдиху ці ділянки ребер зміщуються всередину, посилюючи травматизацію життєво важливих органів, плеври і перешкоджають розправленню легень. При видиху грудна клітка зменшується за обсягом, а відламки ребер, що вільно рухаються (“ реберний клапан ”), рухаються назовні. При кожному вдиху “реберний клапан” зумовлює додаткову травму паренхіми легень, сприяючи розвитку плевропульмонального шоку.
Зовнішній вигляд такого потерпілого змінюється з часом: у перші хвилини він збуджений, його турбує різкий біль при спробі вдиху. Потім на перший план виступають ядуха і страх наступного вдиху. Потерпілий дуже блідий, поступово наростає синюшність слизових оболонок. Число дихань перевищує 24–26 за хвилину, спостерігається інспіраторна задишка (ускладнений вдих) – вдих довший за видих. Помітне набрякання шийних вен, розвивається синюшність шкіри обличчя. Кровохаркання стає інтенсивнішим – згусток мокротиння все більше наповнюється кров’ю. Швидко збільшується підшкірна емфізема. Якщо в перші хвилини вона локалізується у зоні пошкодження, то через 30–40 хв поширюється на шию, обличчя, потім на ділянку живота, калитку (мошонку) і стегно. Найнебезпечніше поширення емфіземи у середостіння, внаслідок чого може виникнути зупинка серця.
При значному проникному пораненні грудної клітки, коли плевральна порожнина постійно контактує з атмосферою (від критому пневмотораксі) у потерпілого чутно свистіння і при вдиху, і при видиху, разом з повітрям з рани вилітає кров’яниста рідина і згустки крові. На видиху з рани посилюється кровотеча, кров піниста.
Клінічна картина. Стан потерпілого тяжкий, він переляканий, його шкірні покриви бліді, вкриті холодним потом, губи синюшні; дихання поверхневе, прискорене (до 24–30 за хвилину), з переривчастим і різко болючим вдихом. Дихальні рухи пошкодженої половини грудної клітки дуже обмежені. Під час видиху частина повітря із здорової легені потрапляє до пошкодженої, при цьому розвиваються коливальні рухи середостіння, що призводить до виникнення кардіопульмонального шоку і погіршує стан потерпілого. Стиснена повітрям легеня спадається (колапс легені), не функціонує. У зв’язку з колапсом легені настає парадоксальне дихання. Під час вдиху в здорову легеню надходить повітря через трахею, а також із спалої легені; при видиху частина повітря потрапляє із здорової легені в спалу. Парадоксальне дихання значно порушує легеневу вентиляцію і посилює гіпоксемію. Зміщення серця у непошкоджений бік спричинює значне порушення серцево-судинної діяльності (пульс прискорюється до 110–120 на хвилину, слабкого наповнення).
Перша долікарська медична допомога враховує герметизацію плевральної порожнини, знеболювання, боротьбу з гіпоксією. Потерпілому надають положення напівсидячи. Шкіру навколо рани обробляють 1% розчином йодонату та накладають герметичну пов’язку з метою переведення відкритого пневмотораксу в закритий. Рану грудної клітки можна заклеїти липким пластирем у вигляді черепиці, закрити внутрішнім (стерильним) боком прогумованого пакета першої допомоги (ІПП) з подальшим накладанням стерильної ватно-марлевої пов’язки. Можна використати марлю або тканину, що густо просякнута вазеліном, клейонку, поліетиленову плівку та інший матеріал, який не пропускає повітря, накладених за принципом стисної пов’язки. На ділянку ушкодження кладуть міхур з льодом. Забезпечують негайне транспортування до хірургічного або торакального відділення у положенні напівсидячи.
Дата добавления: 2015-05-19 | Просмотры: 1178 | Нарушение авторских прав
|