АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

ХВОРОБА

“ З’явився нестерпний фізичний біль у сонячному сплетінні. Цей біль концентрується у грудях, а потім електричним струменем розповзається всім тілом. Скажено печуть нерви. Інколи такий біль, що насилу витримую. Коли приходжу з роботи додому і нема в квартирі Богдана, то кричу криком: за весь день терпіння викрикую страшний біль. Сусіди, мабуть, думають, що мене б’є чоловік. Бачили б вони, що це я кричу — сама з собою. Серед ночі прокинулася від відчуття, що хтось помирає, а я не знаю хто. Може, це незнання болить у моїх грудях нестерпним болем? Написала про свій біль бабусі, а вона відповіла у своєму безжурному тоні: не бійся хвороби, бо хто по-справжньому не хворів, той по-справжньому не зможе знахарювати. А ще вона написала детально про символіку мого дня народження. Виявляється, я народилася в день осіннього засинання землі, коли земля зачиняється і святкує свій день смерті. Це також день строгого посту. Бабуся завжди мені казала, що строгий піст — на воді або навіть без води — порятує мене від небезпечних хвороб. Постуючи, вважає бабуся, викликаєш смертельний процес, щоб обумовити — зворотний, постишся, поки не з’явиться неймовірна спрага до життя. “

...У редакцію журналу, де працювала Дзвінка, прийшла нова колега — Валя. Вона була талановитою журналісткою, але на роботу її взяв шеф не за це: він пожалів її, було очевидно. Валя прийшла до редактора і сказала все, як є: „Мені п’ятдесят п’ять років. У мене — рак крові. Дуже тоскно сидіти з цим раком вдома...“ — Ніхто із співробітників не вірив, що у Валі — рак крові. Це була струнка, завжди гарно одягнена жінка, з коротко стриженим білявим волоссям, невеликими сірими очима і ледь помітною нездоровою шкірою на обличчі. Вона любила випити, усмак накуритися, поговорити про актуальні політичні новини.[1]

З першого дня знайомства Валя подружилася з Богданом. Він з нею міг напитися в смерть і запросто поговорити про різні способи самогубства, послухати улюблену музику і покурити мовчки, дотепно поговорити про сучасне мистецтво і політику. Він уважав її людиною честі: безстрашною перед наближенням смерті, не здатною до зради в дружбі... — „Мені здається, — говорила Валя Богдану і Дзвінці, — я — між вами як останній смертельний міст для примирення“.

“У мене розтроєння душі, — довірливо знайомила Валю Дзвінка зі своєю особою. — У більшості людей — роздвоєння, а у мене розтроєння. Це виявляється по-різному... Я люблю Богдана, але у мене з’явився друг, він дав мені відчуття якоїсь нової неповноти. Львівський художник нагадав мені про потребу ще чогось третього...“ — „Я тобі з першого погляду сказала, що ти така ж курва, як і я“, — відповіла на це Валя і переповіла Дзвінці свою сімейну історію...

“... Все почалося зі смерті коханки її чоловіка. Відколи він з Валею одружився, жив подвійним життям. Валя ніколи не звертала увагу на ці походеньки, бо та жінка була каліка на ноги. Хоча й дуже гарна на вроду. Однак Валя не могла уявити собі, як здоровий чоловік може любити жінку-каліку. Мабуть, через доньку він не зміг піти від неї. Якось навіть признався вдома, що любить ту жінку. А вона з нього — посміялася. — „Бачиш, — казала Валя, — я все життя по-злому насміхалася з його неповноцінної любові... Це тепер з цим раком крові, коли постійно думаю про своє життя, то розумію, що в любові — щось дуже важливе робиться з душею... І на це нема ради... Навіть тіло тут не таке важливе... Тому й не страшно, якщо воно скалічене... Льоня доглядав за цією жінкою, як за нашою донькою, носив їй продукти, допомагав у всьому, навіть одного разу я побачила, як він віз її в колясці... Вона була, мабуть, розумна жінка. Працювала в інституті філософії. Коли я допитувалася Льоню, що він з нею робить цілими днями, він завжди казав: „Я з нею просто розмовляю... Я просто люблю з нею розмовляти. Вона — мій єдиний друг...“ — Я навіть не знаю, чи був між ними секс. Бо він так оберігав свої стосунки, що ніколи не хотів на цю тему говорити зі мною. А коли вона померла, я побачила щось неймовірне... Льоня так тужив, як хвора собака. Йому стало немиле життя. Наша донька завжди його розуміла. А для мене він став якимось придурком. За рік здичавів. А в ту останню ніч йому стало погано, я пішла з ним на кухню. Ми ще разом випили чаю, перекурили, а потім він попросив мене, щоб я йшла спати, бо хоче посидіти сам. Я спокійно проспала, коли він помирав на кухні. Я тоді й збагнула, що його ніколи не любила...“[2]

Валя запалила цигарку. Випила вина. Дзвінка вдихнула приємний запах цигарок з ментолом. Валя почала знову розповідати: „Ніколи не забуду ту ніч, коли помирала його жінка-каліка. Він раптом прокинувся, був як не в собі, кричав на всю хату: „Мені приснилося, що вона помирає!“ — Я страшно розсердилася і сказала зі злом: „Хай уже здохне нарешті! Бо скільки можна нам таке терпіти вдома?“ — Тоді він так божевільне подивився на мене і сказав: „Ти прожила даремно і не знаєш, що таке любов...“ — Донька втішала його, а я напилася

снотворного і заснула...“

Валя знову закурила. І почала нарешті розповідати свою таємницю: „А недавно, Дзвінко, відчула... Знаю, що лише ти в таке можеш повірити, тому тобі й кажу... Я відчула, що ця сука тягне і мене в могилу. Що мій рак — не просто так... Поки вона не перетягне мене на той світ, вона не заспокоїться... Вона спочатку його потягнула за собою. Але чому вона хоче потягнути й мене? Мені повторюється один і той самий сон. На тому світі — нескінченна дорога. Льоня зі своєю жінкою-калікою так легко ідуть по ній, взявшись за руки. І я чую голос з неба: „А тобі услід ходити за ними вічно!“ — І бачу себе — з перекошеним від ревнощів обличчям: така страшна і зла, я йду за ними...“ — „Тлумачити чужі сновидіння — це моє улюблене заняття — промовила Дзвінка. — Але що тут тлумачити!“ — „Та не треба нічого тлумачити, просто послухай — і все, щоб не прожити таке життя, як я. Бо я трахалася з чоловіками, без міри і без душі... Тому мені нічого й не жаль, якби тільки цей рак так і продовжувався — без фізичного болю...“ — „Та він так і продовжуватиметься, не переживай... Але, якщо захочеш, то можна його не продовжувати, можна його вимовити з тебе...“ — „Я у такі чудеса не вірю. Якщо прийшов у гості рак, то він не піде, поки не забере тебе до себе в гості...“ — „Якщо ти така гостинна, і не хочеш ображати рака, то я також нічим не можу допомогти: сходи до нього в гості...“

“ Я помітила за собою одну річ: коли залишаюся з Валею вдома, то чую, як від її тіла іде смертельний холод. Він іде з грудей. Коли з нею побуду вечір, мені здається, що у мене — також рак крові... Приходжу від Валі додому, і мене нестерпно болять груди. Я ніколи й не думала, що груди можуть боліти, як зуби...“

“Дзвінко, — починав звичайну п’яну розмову Богдан, — ти, часом, не хочеш задуматися над нашим сімейним життям? Подивися, як ми живемо? Ти, мабуть, забулася, що у тебе є чоловік. Ти навіть не[3] догадуєшся, що інколи треба готувати їжу... У тебе — сама робота: вона замінює тобі секс, їжу, ну і все таке інше... Дивно, що ти ще приходиш додому переночувати. Тобі не страшно залишитися самій, з роботою?“ — „А хіба я не сама? — відповідає байдуже Дзвінка. — Ти щодня п’яний. У тебе щодня одна і та сама п’яна думка: якби це його пошвидше померти. Вже не цікаво слухати ці нескінченні розмови про смерть. Ти ж знаєш, я ненавиджу, коли переводять життя! Я в такому житті жити не можу!“ — Богдан бере у руки ножа, спокійно гладить лезо і каже: „То, може, мені заколоти себе цим ножем, щоб тебе не мучити?“ — Дзвінка бере також у руки ножа і дивиться йому очі в очі: „Ти хочеш сказати мені, що я перевела життя даремно? Ти помиляєшся! Я це зроблю разом з тобою! Але ти почнеш перший! Я буду робити за тобою: рух в рух, жест в жест! Я не боюся самогубства! Це — моя улюблена мрія! Давай почнемо втілювати нашу спільну сімейну мрію!“ — У якийсь момент Дзвінка відчуває, що може не витримати. Але Богдан, почувши Дзвінчине напруження, спокійно кладе ніж у шухляду і наказує:

“Вистава закінчена! Ти чудова акторка! Тобі треба було б дійсно грати в театрі на смерть!“ — „Чого це треба було б? Я бачу, що моя дитяча мрія успішно здійснюється!“ — розігрує так само спокійно Дзвінка, кладучи свій ніж у шухляду. І декламує з іронічним пафосом: „Я була малою горда, щоб не плакать — танцювала...“ — Вони дружньо сідають пити каву...

“Дзвінко, ти ж розумієш, що я п’ю — не з тих причин, з яких п’є слюсар Вася чи сторож Ваня. Я п’ю зовсім з інших причин...“ — „Але коли ти з таких інтелігентних причин напиваєшся, то нічим не кращий від слюсаря Васі, або від сторожа Вані! А я не можу і не хочу народжувати дітей від кого попало!“ — „Та ти, я вже бачу, взагалі нічого не хочеш! Ти мене не любиш... Але чогось вчепилася за мене і ніяк не покинеш... Що, не можеш пожертвувати одним самогубцем — заради, всієї України!“ — „Заради України можу — лише собою!“ — „Як звучить грандіозно! Шкода, що нас Україна не чує!“ — Богдан запалює цигарку, іронізує: „Скажу тобі одну річ, бо ти всіх бачиш, крім себе. Тобі хочеться замінити мою маму. Але у тебе нічого не вийде, бо моя мама — це єдина жінка, після смерті якої ти мене не зупиниш. І я помру, як захочу...“

“ Вчора була неділя. Богдан, слава Богу, поїхав до брата. Я весь день викрикувала біль. Хотілося крику, як порятунку, і я кричала, як могла. Тепер зможу жити цілий тиждень. Це просто розкіш — мати вільний день для крику... Ввечері прийшов Богдан, [4] і ми поїхали до Валі. Вони говорили на свою улюблену тему: яка хренова нація українці і що треба тікати на Захід. — „Це пропаща земля, — повторював Богдан. — У нас — не нація і навіть не циганський табір, Дзвінко. Я хочу звідси поїхати назавжди!“ — П’яний, він постійно чіплявся до мене, хотів, щоб я також щось сказала з цього приводу. Я не хотіла говорити, бо знала, що мої слова лише його дратуватимуть. Але він не переставав мене допитувати. Врешті сказала, що я, на відміну від нього, можу кочувати лише Україною. Богдан іронічно прокоментував Валі: „Від Дзвінки нічого й сподіватися! Їй би лише сказати мені проти. Ми з нею — як дві паралельні прямі, ніколи не перепихаємося, пардон, не перетинаємося...“ — І всю дорогу додому докоряв мені, що я з ним не хочу кохатися...“

“ Послухалася бабусю й розпочала свій перший піст. Почула, як біль виходить з тіла. Тепер звикаю працювати без їжі. Сьогодні — двадцятий день. Мені здається, що я могла б так жити і працювати, без проблем. Недавно прочитала про одну жінку, яка харчувалася лише сонячною енергією. Дуже вдячна бабусі за корисні рекомендації. Єдине, що у мене після роботи, ввечері, уже немає сил. Я засинаю ще по дорозі додому, коли їду в автобусі. Мене часто будять люди, щоб я виходила...“

“ Сьогодні Богдан знову напився і влаштував супер-виставу: вийшов на балкон і кричав, що я його не люблю, не варю йому їсти і з ним не сплю, бо у мене почався річний строгий піст. Під балконом зібралося повно сусідів. Вони втішали його. Я не витримала і врешті-решт також вийшла на балкон, попросила людей розійтися. Вони, слава Богу, послухалися і розійшлися...

Я ніколи би не хотіла жити на високому поверсі, але останнім часом дуже шкодую, що ми живемо низько. Наш балкон перетворюється на сцену для сусідів, закоханих у наш сімейний театр. “

...“Дзвінко, може, ми розлучимося? — починав Богдан звичайну вечірню розмову. — Для чого тобі я такий треба? Ти зробила актуальну рубрику в журналі. Зробиш успішну кар’єру... А я хто? Вічно п’яний ведучий нікому не потрібної політичної радіопередачі?“ — „Кар’єра для мене нічого не значить, ти ж знаєш. Але у мене — така природа: мені треба щось робити, щоб не думати про відсутність смислу.“ — „А чому[5] ти не хочеш сходити до лікаря?“ — „Ти ж знаєш, чому.“ — „Отже, принизити себе до традиційної медицини ти не можеш. Тоді, будь ласка, не мучся. Мені вже це набридло. Сусідка наша постійно питає, чому це моя дружина так тяжко мучиться?“ — „Скажи їй, що я — ненормальна. Що то у мене вправи такі. Я в муках себе лікую!“ — „Мені здається, що коли ми виходимо з дому, всі наші сусіди вивалюються з вікон і хитають головами: така гарна пара, прямо тобі Мастєр і Маргарита...“

“ Шеф відіслав мене на цілий тиждень до Відня! Мені здається, що вночі тут чути мого улюбленого Моцарта... Закриваю очі й чую... Це місто — як свято після довгої смерті... Мій новий друг-журналіст Марк запросив додому на вечерю. Я познайомилася з його батьками і бабусею. У них — затишний дім у старому районі Відня, багато картин, скульптур, на подвір’ї під вечір пахне стиглими фруктами.... Тут живе вся його дружня сім’я. Усією родиною ми обідали прямо надворі. Я відчула в цьому естетичному будинку, у цьому чарівному місті, на цій спокійній землі довгу-предовгу тугу за родинним щастям. Ніби в мені ту жив весь мій рід...

З Марком після вечері поїхали на Kahlenberg. Там розкинулася, ніби на відпочинку, божественна зелена земля. Ми пили каву, а я роздивлялася землю. Кельнер вслуховувався, як я говорю: йому явно сподобалася моя німецька мова. Я піднімала німецькі слова, як важкенні брили. За цілий день дуже стомилася говорити чужою мовою... Коли ми проїжджали повз чарівний палац, а Марк казав мені, щоб запам’ятала, бо це — Schönbrunn, я сказала йому, що стомилася і говоритиму — українською. Марк спочатку дивувався, а потім ми так і говорили: він — німецькою, я — українською. Мене це неймовірно розважало, бо я розуміла, а Марк — тільки розводив руками... Він не витримав і попросився додому...“

“ Марк вирішив мене розважити жахливим концертом. Ми їздили за двісті кілометрів від Відня. Марк схвильовано говорив мені: „Зверни увагу: це історичний момент! Rolling Stones дає, можливо, свій останній концерт!“ — На стадіоні було 85 тисяч. Я такого фанатичного збіговиська ще не бачила. І такого дурного концерту ще не чула... Марк був розчарований моєю старомодністю. Після всього тяжко пережитого галасу попросила більше не експериментувати з моїм слухом, тому що найкраще [6] для мене — щовечора ходити до ратуші: пити червоне вино і слухати Моцарта...“

“... Ми бродили старим районом Відня. Я бачила: розумне місто, саму розумну природу... Ми заходили в ресторани-городи. Виходили на город і роздивлялися все, що вирощується і подається до столу. В одному „античному“ ресторані-городі у центрі двору стояла статуя Венери. З її пальців скапувала вода... Від фонтану ніби народжувалася і щедро роздаровувалася естетична прохолода. Поки нам готували замовлення, ми знову піднялися на город. Там червонів виноград, п’яно пахло вином. Ми пили вино на цьому городі, їли ще зелений виноград...

Увечері пішли у кав’ярню бітломанів. Там впилися під музику, і Марк запросив мене у свою квартиру. Я йому сказала, що в Україні не прийнято займатися сексом, коли ще не дозріла любов, бо не можна ж робити вино з недозрілого винограду. Мені здається, Марк подумав, що у мене — просто „вихідні“ дні, бо ми тепло розпрощалися...

Вночі я прокинулася від музики Моцарта. Потім зрозуміла, що це був музичний сон. Раптом уявила, як Богдан, повернувшись додому, дзвонить у двері. Я біжу до дверей йому відкривати: скільки щастя раптом, що він повернувся! Мені навіть здалося, що не зможу його розлюбити! Бо відчула себе дуже самотньою — на всю Європу: мені захотілося в Україну...“

...Дзвінка сидить із Валею і дивиться у вікно. — „Валю, повір мені, твою хворобу можна вилікувати. Хвороба народжується у нашій душі, важливо збагнути, чому вона там народилася...“ — „Давай про це ніколи не говорити, — кривиться Валя. — Я реаліст і знаю, чим воно все закінчиться. А ти — романтик. І хочеш, щоб я також повірила в чудеса.“ — „Послухай мене, — наполягає Дзвінка, — ми є те, що ми знаємо. Моя бабуся каже, що стомлена душа породжує невиліковну ситуацію...“ — „А чому ти не можеш почати з себе і вилікуватися спочатку сама, Дзвінко?“ — „Ти що, не бачиш, що я тільки те й роблю, що починаю з себе, але мені цього мало. У мене така природа, що не можу одужати сама, мені треба, щоб хтось видужав — за компанію, тоді й сама видужаю...“ — „Ти хочеш сказати, що воно за інтерес: ходити здоровій серед хворих людей?“ — „Просто у мене надзвичайно розвинуте почуття національної солідарності“, — відповідає Дзвінка у тон подрузі. — „Найкраще було б, якби ти зі своїм почуттям національної солідарності[7] залишилася у Відні. Я б приїхала до тебе помирати. — „Найкраще помирати вдома.“ — „Мабуть, лише тому, що в цій недоношеній країні смерть — особливо спокуслива штука...“ — „Я тебе останній раз прошу поїхати до моєї бабусі, вона останній день у мене в гостях. Що тобі так важко проїхатися зі мною? Навіть заради цікавості!“ — „Ти мене дістала своїм бажанням мене вилікувати. Поїдемо!“

...Бабуся вимовила Валю і пильно роздивляється знаки у банці з водою та трьома розбитими яйцями. — „Що ти сама бачиш?“ — запитує у Валі. Валя неохоче відмовляється бачити там щось. — „А ти що бачиш?“ — бабуся звертається до Дзвінки, що сидить поруч, за столом. Дзвінка підводиться до бабусі й пильно дивиться у знак на воді. Вона бачить виразну фіґуру гроба. — „Я нічого не бачу“, — бреше в очі бабусі. — „Ну тоді я також нічого не бачу,“ — бабуся ставить банку на стіл і запитує Дзвінку про її життя з Богданом. Дзвінка здивовано мовчить, але бабуся чекає на її відповідь. — „З ним все нормально — до п’янки. Але коли він випиває, у нього з’являється єдине бажання — покінчити з собою...“ — „Рак, — нарешті бабуся повертається до Валі, — це один із способів самознищення. Знахарка нічого не може зробити, поки присутнє самогубне бажання. От Богдан не прагне звільнитися від нього, тому не має майбутнього.“ — „Може, ви цього просто не розумієте,“ — не погоджується Валя. — „Я пережила війну, розстріл чоловіка, декілька голодовок. Валю, я щось пережила. І знаю, що таке справжній біль, але я ніколи не ставила його у центр свого життя і не жила ним... Я також розумію, що у Богдана — справжній біль. Але коли він думає лише про війну, то це нічого іншого не означає, як те, що вона у його житті займає найважливіше місце і займатиме до тих пір, поки він не позбавиться її.“ — „Він не позбавиться,“ — проказала Дзвінка. — „Ну тоді він постійно жалітиме себе, а ти — його і себе, і ви обоє станете смішними й нецікавими. Ти, мабуть, Дзвінко, вважаєш, що твоє призначення — рятувати від самогубства? Валя з Богданом,

мабуть, найкращі друзі?“ — „Бабусю, таке враження, що у тебе немає серця!“ — не витримала Дзвінка. — „А якби я жаліла вас, то це б означало, що у мене є серце? — здивувалася насмішкувато бабуся і більше не хотіла говорити. Валя зрозуміла і зібралася йти. Проводжаючи її, Дзвінка просила вибачення, що примусила її приїхати до бабусі, яка їй не сподобалася...

“ Привозила Валю до бабусі. Бабуся була незадоволена мною. Вона вважає, що я зараз особливо вразлива через власну ситуацію [8] і не повинна так тісно спілкуватися з людьми, які помирають. Я була вражена її присудом щодо Валі: не можна порятувати того, хто не прагне зцілення. Мені хотілося полаятися з бабусею, бо я останнім часом не розумію її знахарської жорсткої моралі. Але вона переакцентувала мою увагу на Славку. Сказала, що вона її вимовляла і побачила небезпечну ситуацію. Очевидно. Славка має робити аборт, але це буде дівчинка, дуже важлива для нашої родини. Я пообіцяла їй переконати Славку народжувати напророковану бабусею дівчинку. Була дуже здивована, коли виявилося, що Славка дійсно вагітна і збирається на аборт. Хоча Славку було непросто вмовити, але я була так вражена бабусиним гаданням, що вмовляла всякими способами. Славка боялася народжувати — після родового психозу. Але я їй обіцяли магічну бабусину підтримку. Також налякала своєю хворобою, повторивши те, що сказала бабуся: ця дівчинка принесе додаткову силу в родину і тоді наша знахарська компанія буде у повному складі, в іншому разі для мене — це також смертельна ситуація...“ [9]

[1] с. 86

[2] с. 87

[3] с. 88

[4] с. 89

[5] с. 90

[6] с. 91

[7] с. 92

[8] с. 93

[9] с. 94

Дата добавления: 2015-09-03 | Просмотры: 460 | Нарушение авторских прав