АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Всмоктування

Швидкість дії лікарських речовин залежить від інтенсивності їх всмоктування. Інтенсивність всмоктування визначається чотирма основними факторами: розчинність, концентрація в лікарській формі, інтенсивність циркуляції крові в зоні введення та площа всмоктувальної поверхні.

Добре розчинні сполуки всмоктуються і діють значно швидше, ніж малорозчинні, а нерозчинні не всмоктуються взагалі, як наприклад, барію сульфат. Це ж саме стосується і концентрації в лікарській формі - чим більше є молекул діючої речовини, чим більше їх проникає за одиницю часу через мембрани, тим швидше виявляється дія.

Оскільки основним транспортним середовищем є кров, то інтенсивність всмоктування і швидкість дії буде прямо залежати від інтенсивності циркуляції крові в ділянці введення. Нерідко вибір шляху введення ліків визначається саме цим фактором. Крім того, можна навіть регулювати цей процес за допомогою досить простих прийомів -прискорювати всмоктування масажуванням місця введення або його зігріванням; сповільнювати охолодженням або застосуванням судиннозвужуючих засобів. Велика площа всмоктувальної поверхні забезпечує швидку дію ліків, наприклад, при внутрішньочеревному введенні, або інгаляцією через легені, або ентеральними шляхами.

Шляхи введення ліків в організм

З метою місцевої, рефлекторної та резорбтивної дії застосовують ентеральні і парентеральні шляхи введення лікарських препаратів.

Ентеральні - це такі, що передбачають введення ліків через травний канал.

Оральне введення ліків (per os) - природний, найбільш давній, простий, доступний і економічний шлях. Його дуже широко використовують особливо в тих випадках, коли ліки задаються груповим способом у вигляді преміксів або з питною водою. Нерідко вводять ліки через рот за допомогою гумових пляшок, рото- та носостравохідних зондів, гумових трубок із лійками, шпателів, ложок, пілюле-, болюсо- і таблеткодавачів, а інколи тверді та м'які лікарські форми кладуть рукою на корінь язика.

Оральний шлях введення ліків використовується для місцевої дії лікарських речовин на слизову оболонку ротової порожнини, стравоходу, шлунка, кишок, а також для антимікробної, антигельмінтної та резорбтивної дії. Цей шлях має свої переваги і недоліки.

Переваги - це його природність, доступність та простота завдяки тому, що він не потребує особливих приладів та кваліфікації обслуговуючого персоналу.

Недоліки: під час індивідуального введення ліків тварин потрібно фіксувати; можна вводити ліки з подразнювальною дією, тому що вони можуть викликати блювоту (щоб послабити місцеву дію, їх рекомендується вводити після годівлі або разом із слизами); під час введення рідин за допомогою пляшок та зондів ліки можуть потрапити до трахеї та легень і викликати ускладнення; деякі ліки зазнають небажаного впливу від дії корму, шлункового соку, травних ферментів або мікроорганізмів у рубці жуйних тварин; лікарські речовини всмоктуються слизовою оболонкою шлунка та тонкого кишечника і через ворітну вену потрапляють спочатку до печінки, де піддаються частковій інактивації.

Жуйним тваринам інколи вводять ліки в рубець через черевну стінку 1.1 допомогою троакара або довгої голки й шприца, наприклад, розчин формальдсі іду як антидот при отруєнні сечовиною.

Ректальний (per rectum - через пряму кишку) шлях введення ліків застосовується для місцевої і резорбтивноїдії і має такі позитиві сторони: простий, доступний; лікарські речовини не зазнають інактивації, що зумовлюється відсутністю в прямій кишці травних соків і ферментів; речовини швидко (через 10...40 хв) всмоктуються в кров; після всмоктування ліки не потрапляють спочатку до печінки і не піддаються інактивації.

Недоліки: неможливість введення великих об'ємів і подразнюючих речовин, оскільки рефлекторно може настати акт дефекації, а також нездатність слизової оболонки прямої кишки всмоктувати живильні препарати - вуглеводи, амінокислоти, білки та ін.

Парентеральні (минаючи травний канал) шляхи введення ліків забезпечують точність дозування і швидку дію лікарських речовин. Сюди підносять ін'єкції, введення ліків через дихальні шляхи, у піхву, матку та на шкіру.

Шляхом ін'єкцій вводять рідкі лікарські форми, які не мають сильної подразнювальної дії, за допомогою шприців, ін'єкційних голок та гумових трубок при суворому дотриманні правил асептики.

Підшкірне введення найбільш поширене в практиці ветеринарної медицини. При підшкірному введенні твердих субстанцій фермент гіалуронідаза поступово деполяризує гіалуронову кислоту, яка потім перетворює їх у більш розчинні. Підшкірне введення суспензій значно сповільнює всмоктування діючої речовини, тим самим створюючи її депо на тривалий період, як наприклад, протамін-цинк-інсулін або гідрокортизон. Підшкірна інокуляція твердих препаратів дає можливість подовжити їх дію на тижні і навіть місяці.

При введенні розчинів лікарські речовини всмоктуються в кров через 5... 15 хв, а подразнювальні - рефлекторно збуджують центральну нервову систему відразу ж після введення.

Великим тваринам (великій рогатій худобі, коням, верблюдам) підшкірно вводять ліки найчастіше в ділянці середньої третини шиї; німцям - на внутрішній поверхні стегна; свиням - за вухом або на внутрішній поверхні стегна; собакам, кролям і котам - у ділянці лопатки або на внутрішній поверхні стегна.

Внутрішньом'язове введення забезпечує дуже швидке всмоктування ліків з розчинів. Так можна вводити погано розчинні речовини і суспензії в оліях, що забезпечує дуже повільне й рівномірне всмоктування, як наприклад, антибіотики пролонгованої дії (новоцилін, біцилін тощо).

Крім того, внутрішньом'язово можна вводити речовини з подразнювальною дією.

Внутрішньовенне введення забезпечує відповідну концентрацію ліків безпосередньо в крові за дуже короткий час. Цим шляхом вводять тільки водні та водно-спиртові розчини речовин, що діють на серце та судини, центральну нервову систему, замінники крові, хіміотерапевтичні засоби, а також речовини з місцевою подразнювальною, некротичною дією (кальцію хлорид, хлоралгідрат) та гіпертонічні розчини. Забороняється вводити олійні розчини, суспензії, речовини, що викликають коагуляціяю білків крові та гемоліз еритроцитів. Як правило, внутрішньовенне введення здійснюють повільно, а повторне - залежно від стану судинної стінки.

Коням, великій рогатій худобі, верблюдам, вівцям і козам розчини вводять в яремну вену; свиням - у вену вуха; собакам і котам - у вену стегна або гомілки.

Внутрішньоартеріальне введення застосовують рідко, оскільки артерії, розміщені в товщі тканини, мають пружні стінки, що утруднює введення в них голки. Крім того, після ін'єкції не виключена тривала кровотеча. Перевагою цього способу є те, що лікарські речовини потрапляють спочатку не в серце, а у відповідний орган. Заслуговує на увагу введення розчинів у черевну аорту, яке широко застосовується для введення телятам замінників крові та ізотонічних розчинів при зневодненні у випадках захворювання та розладу функції шлунково-кишкового тракту.

Внутрішньочеревне введення відрізняється від інших шляхів тим, що очеревина мас дуже велику поверхню, а це забезпечує швидке всмоктування лікарських речовин та рідини. Але очеревина дуже чутлива до подразнення та занесення інфекції.

Внутрішньокісткове введення передбачає дуже швидке всмоктування у кров. Воно застосовується у випадках, коли немає можливості ввести у вену або коли тварина знаходиться в стані колапсу.

При деяких захворюваннях центральної нервової системи з метою послаблення гематоенцефалічного бар'єра ліки вводять у спинномозковий субарахноїдальний простір. У ветеринарній практиці нерідко застосовують спинномозкову анестезію.

Інгаляційним (через дихальні шляхи) способом можна вводити в організм лікарські речовини газо-, пароподібного та аерозольного стану для місцевої (протимікробні, противірусні, антигельмінтні), рефлектор­ної (збуджувальні дихання, відхаркувальні) та резорбтивної (наркотики, сироватки, вакцини) дії. Цей спосіб дає змогу одночасно обробляти велику кількість тварин, захищає від стресових факторів і травм, а також забезпечує дуже швидке всмоктування діючих речовин у кров.

Для індивідуального введення використовують маски з паперу, пристосування у вигляді рукавів, торбин та спеціальних інгаляційних апаратів. Груповим способом обробляють тварин за допомогою аерозольних установок різної конструкції в спеціальних камерах, наметах, щільно закритих стаціонарних тваринницьких приміщеннях. Недоліки інгаляційного способу - значні перевитрати лікувальних засобів (до 50%) та труднощі у визначенні оптимальної дози.

У деяких випадках застосовують інтратрахеальне введення лікарських речовин (наприклад, розчин йоду при диктіокаульозі великої рогатої худоби) і дуже рідко - в легені.

Застосування лікарських засобів на шкіру, слизові оболонки та рани. На шкіру, слизові оболонки та поверхню ран застосовують ліки місцевої (в'яжучі, обволікаючі, пом'якшувальні, протимікробні, протизапальні, протипаразитарні, місцевоанестезуючі, кровоспинні), рефлекторної (подразнювальні) та резорбтивної дії.

Інтенсивність всмоктування прямо пропорційна розчинності в ліпідах, оскільки епітелій виконує роль жирового бар'єра. Всмоктування через волосяні луковиці не має особливого значення. Жиророзчинні речовини всмоктуються шкірою дуже повільно.

Прискорити всмоктування лікарських речовин можна втиранням олійних розчинів чи суспензій або за допомогою йонофорезу. На слизові оболонки ротової і носової порожнин, очей, сечовивідних шляхів, піхви та матки, на поверхню ран застосовують розчини і порошки місцевої і протимікробної ДІЇ. При цьому слід враховувати не кількість лікарської форми, а концентрацію діючої речовини, яка визначає характер дії.

Розподіл лікарських речовин

Після всмоктування або введення в кров'яне русло лікарські речовини розподіляються між рідкими компонентами тіла - плазмою, інтерстиціальною й міжклітинною рідинами та цитоплазмою.

У крові деякі речовини відповідний час перебувають у вільному стані, інші утворюють тимчасові комплексні сполуки, найчастіше з білками, які самі по собі не активні, але поступово руйнуються з вивільненням діючої речовини. Від стійкості зазначених комплексів залежить тривалість дії.

Деякі речовини не проникають через клітинні мембрани, що обмежує їх розподіл; інші - проникають через мембрани клітин і розподіляються у всіх рідких компонентах. Досить часто вони тимчасово зв'язуються з білками, фосфоліпідами або нуклеопротеїдами. При тривалому застосуванні деяких засобів концентрація їх у гепатоцитах може перевершувати рівень у плазмі в десятки тисяч разів. Ліпідорозчинні речовини можуть накопичуватись у депо нейтрального жиру. Наприклад, 70% введеного в організм тіопенталу-натрію через три години концентрується в жирових депо.

Проте існують специфічні бар'єри (плацентарний, гематоенцефалічний, гістогематичний), які пропускають ксенобіотики (неприродні речовини) досить вибірково, охороняючи плід чи життєво важливі органи від негативного впливу.

Через відповідний термін дія ліків припинається, що пов'язано з їх біотрансформацією і виведенням з організму.

Біотрансформація

Лікарські речовини як хімічно активні сполуки з перших хвилин вступають у контакт з живими структурами і піддаються різнобічному впливу ферментативних систем, спрямованому на перетворення їх у більш полярні компоненти, більш іонізовані, менше жиророзчинні, більш водорозчинні. Ці процеси відбуваються переважно в печінці.

Виділяють дві групи реакцій біотрансформації - несинтетичні та синтетичні.

Несинтетичні реакції такі як окислення, відновлення, гідроліз забезпечують поетапне руйнування складних сполук до більш простих, які можуть стати неактивними або менш активними, а інколи і більш активними.

Окислення забезпечується переважно окислювальними ферментами, що локалізуються в мікросомах гепатоцитів. Реакції, що каталізуються цими ферментами, включають N1- і О- деалкілування, гідроксилювання циклічних і ланцюгових сполук, утворення сульфоксидів й дезамінування первинних та вторинних амінів.

Відновлення здійснюється мікросомальними ферментами печінки, які каталізують відновлення нітрогруп та розщеплення і відновлення азосполук. Реакції каталізуються флавопротеїдами з використанням НАДФН як донаторів водню.

Реакції гідролізу включають руйнування ефірних зв'язків за допомогою естераз, що локалізуються з плазмі крові, мікросомах печінки та інших тканин, а також дезамінування за допомогою ферментів печінки.

Синтетичні реакції (кон'югація) забезпечують утворення комплексних, як правило, добре розчинних сполук. Вони спрямовані на інактивацію лікарських речовин сполученням з глюкуроновою, меркаптуровою, сірчаною, оцтовою кислотами, амінокислотами тощо.

Виділяють кілька основних реакцій кон'югації:

утворення глюкуронідів - переважний шлях метаболізму фенолів, спиртів, карбонових кислот;

утворення сульфатів - характерне для фенолів;

ацетилювання - характерне для сульфаніламідів;

метилювання - характерне для деяких фенольних сполук, нікотинової кислоти, адреналіну і норадреналіну;

гліцинові кон'югати - утворюються з ароматичними кислотами (бензойною та саліциловою);

змішані реакції- забезпечують інактивацію складних органічних сполук.

Несинтетичні і синтетичні реакції біотрансформації відбуваються більшістю ферментативним шляхом в основному в мікросомах печінки, їх активність залежить від багатьох факторів, у тому числі від виду, породи, статі, віку, загального стану, температури тіла і характеру патологічного стану тварин.

Виведення лікарських речовин з організму

Лікарські речовини та продукти їх біохімічних перетворень виводяться з організму різними шляхами: нирками з сечею, печінкою із жовчю, слизовою оболонкою кишок із фекаліями, молочними, сльозовими, слинними, потовими та бронхіальними залозами, легенями, шкірою тощо.

Як правило, більш полярні речовини виводяться незміненими; менш полярні, жиророзчинні ліки погано виділяються. Вони спочатку піддаються метаболізму до більш полярних, більш водорозчинних, а потім виводяться.

Ниркова екскреція ліків з сечею включає такі три процеси: пасивну клубочкову фільтрацію, активну трубочкову секрецію та пасивну трубочкову дифузію. Кількість речовини, яка виділяється у фільтрат, залежить від рівня фільтрації та ступеня зв'язку з білками плазми крові.

У проксимальних ниркових трубочках виділяються сильні кислоти і луги, які надходять до гломерулярного фільтрату і утворюють трубочковий секрет.

У проксимальних і дистальних ниркових трубочках неіонізовані форми слабких кислот і основ піддаються реабсорбції або пасивній дифузії. Цей процес залежить від концентрації лікарської речовини та величини рН з обох сторін клітинних мембран.

Багато метаболітів утворюється в печінці і виділяються в кишковий канал з жовчю. Вони потім можуть виділятися з фекаліями, але більша частина знову всмоктується в кров, потім виводиться із сечею. Сильні органічні кислоти і основи досить активно транспортуються до клітин печінки, беруть участь у процесах жовчоутворення, а потім виводяться через ниркові трубочки. З травного каналу виділяються сполуки важких металів, миш'яку, кальцію, магнію, алкалоїди, деякі глікозиди.

Екскреція лікарських речовин із потом та слиною відбувається за допомогою подібних механізмів, але можливості їх обмежені. Це залежить від дифузії неіонізованих жиророзчинних форм через епітелій відповідних залоз, у той час як іонізовані форми виділяються дуже повільно. Такий же принцип виділення лікарських речовин з молоком, оскільки воно кисліше плазми крові і лужні компоненти можуть концентруватися в ньому. І навпаки, концентрація кислих компонентів у молоці дещо менша, ніж у плазмі, тому неелектроліти (алкоголь, сечовина, антипірин) швидше надходять у молоко, а концентрація залежить від величини рН молока.

Слід враховувати, що здатність деяких залоз (слинні, бронхіальні), а також печінки виділяти лікарські речовини в кінцевому результаті не сприяє виведенню їх з організму, а зумовлює більш тривалу циркуляцію, оскільки значна частина цих речовин знову всмоктується в кров.

Дихальними шляхами виділяються переважно леткі речовини - етиловий ефір, хлороформ, етиловий спирт, ефірні олії та деякі ін.

Фармакотерапія

Розрізняють декілька видів фармакотерапії: етіотропну, патогенетичну, симптоматичну, стимулюючу, комплексну.

Етіотропна (гр. attia - причина, tropo - спрямовую) фармакотерапія спрямована на усунення причини захворювання або послаблення її дії на організм. Вона є найбільш раціональною та ефективною, але потребує точного знання етіології захворювання і фармакодинаміки ліків. З цією метою застосовують протимікробні та протипаразитарні препарати, хімічні, фізичні та функціональні антидоти.

Але будь-яка фармакотерапія - це вимушений захід, який не завжди дає очікувані результати і вимагає додаткових витрат. Тому найбільш дешевим і раціональним є своєчасна профілактика захворювань, у тому числі за допомогою фармакологічних засобів. Як профілактичні використовують у формі преміксів протипаразитарні, антигельмінтні, кокцидіостатичні, вітамінні препарати, амінокислоти, макро- та мікроелементи, пробіотики тощо.

Патогенетична (rp.pathos - хвороба, genesis - походження) терапія спрямована на відновлення функції уражених життєво важливих органів шляхом нормалізації обмінних процесів, дихання та кровообігу, прискорення виведення з організму токсичних продуктів обміну, підняття тонусу центральної нервової системи, урівноваження функції вегетативної нервової системи тощо. З цією метою широко застосовують засоби, що впливають на обмін речовин, діють на центральну та вегетативну нервову системи, прискорюють діурез, діють на аферентні нерви тощо.

Симптоматична фармакотерапія спрямована на усунення або послаблення небезпечних для життя симптомів захворювання та створення більш комфортного самопочуття хворого, що має виключно важливе значення для видужування.

Ефективність симптоматичної фармакотерапії не можна порівняти з етіотропною, але своєчасне застосування наркотиків при значних травмах або жарознижувальних при критичній гіпертермії запобігає розвитку необоротних змін у життєво важливих органах, а значить попереджує загибель. Але виходячи з теорії нервизму, в основі якої домінуюче положення займають цілісність організму, єдність його з навколишнім середовищем та провідна роль центральної нервової системи, будь-яка дія фармакологічних засобів повинна мати і патогенетичний характер. Тому поділ ліків на симптоматичні носить дещо умовний характер. Для симптоматичної фармакотерапії найчастіше застосовують болезаспокійливі, жарознижувальні, спазмолітичні, гіпотензивні та деякі інші засоби.

У практиці ветеринарної медицини нерідко вдаються до стимулюючої терапії - застосування специфічних біологічних препаратів (вакцини, сироватки, анатоксини) та неспецифічних стимуляторів гемо- та лейкопоезу, імунітету, сперматогенезу, плодючості самок, росту та розвитку молодняку (природні та синтетичні імуномодулятори, тканинні препарати, пробіотики, препарати елеутерококу, женьшеню, родіоли рожевої, лимоннику китайського, пантокрину, деякі антибіотики, препарати макро- та мікроелементів, гормональні препарати). В останні роки підвищуються вимоги до застосування їх продуктивним тваринам у зв'язку з можливим негативним впливом на якість продуктів харчування.

Практика засвідчує, що найбільш ефективною та раціональною є комплексна терапія, оскільки найбільш поширені масові захворювання тварин носять поліетіологічний характер.

Отруєння тварин лікарськими засобами

Широке використання ліків тваринам, особливо груповим методом, збільшує вірогідність їх отруєння або прояву небажаної побічної дії.

Найбільш поширена причина отруєнь - неправильне дозування, особливо ліків, що відносяться до отруйних (Список А) та сильнодіючих (Список Б). Тому необхідно суворо дотримуватися правил їх зберігання та використання.

Нерідко відсутність чітких надписів на етикетках призводить до помилкового застосування одного засобу замість іншого, що є причиною трагічних наслідків.

Неправильне довготривале зберігання ліків інколи призводить до їх поступового розкладу з утворенням більш токсичних компонентів.

У практиці зустрічаються випадки масового отруєння тварин антигельмінтними та протипаразитарними засобами з простроченим терміном зберігання, якщо вони застосовувались без попередньої перевірки на кількох малоцінних та найбільш уражених тваринах.

Особливо обережно слід застосовувати засоби, здатні до кумулювання (препарати миш'яку, важких металів, серцевих глікозидів), до алергогенної дії при повторному введенні (антибіотики, сульфаніламіди, новокаїн та його похідні), при комбінованому застосуванні одночасно кількох препаратів для внутрішньовенного введення наркотиків, аналептиків, кальцію хлориду, проти гемоспоридіозних препаратів тощо.

У будь-якому випадку поодинокі, особливо масові захворювання тварин вимагають від фахівця ветеринарної медицини рішучих і конкретних дій.

Перш за все необхідно поставити діагноз. При цьому слід зазначити, що підозру на отруєння тварин викликають обставини: раптовість та масовість захворювання, зв'язок захворювання з прийманням корму та води або із застосуванням ліків, характерний симптомокомплекс (раптова відмова від корму; збудження або пригнічення центральної нервової системи; відсутність гіпертермії, за винятком отруєння фенолом та його похідними і отруєння великої рогатої худоби деякими хлорорганічними сполуками; блювота, пронос, збільшення діурезу, нерідко кольки, пітливість, порушення функції дихання та серцевої діяльності).

Отруєння тварин лікарськими засобами дуже важко відрізнити від отруєння пестицидами, кормовими добавками, лікарськими та отруйними рослинами, мікотоксинами тощо. Тому вирішальне значення для постановки діагнозу має аналіз анамнестичних даних. Величезне значення мають також клінічні ознаки та результати патолого-анатомічного розтину трупів або вимушено забитих тварин.

Із характерних змін при отруєннях можна виділити: ураження слизової оболонки стравоходу, шлунка та тонких кишок, наповнення судин черевної порожнини кров'ю, чисельні крововиливи, дистрофічні зміни внутрішніх органів, особливо печінки та нирок, скупчення рідини в грудній і черевній порожнинах, інколи у вмістимому шлунка запах аміаку, фенолу, часнику (при отруєнні фосфідом цинку), мигдалю (при отруєнні ціанглікозидами), темно-вишневий колір артеріальної і венозної крові (при отруєнні нітритами, деякими сульфаніламідами, нітрофуранами), яскраво-рожевий колір крові (при отруєнні ціанідами), сірувато-чорний колір вмістимого кишок (при отруєннях сполуками свинцю), синьо-зелений колір (при отруєнні міддю), жовтий колір (при отруєнні сполуками хлору), великі крововиливи у порожнинах, під шкірою та у м'язах (при отруєнні антикоагулянтами).

Для підтвердження діагнозу необхідно обов'язково направити у лабораторію ветеринарної медицини зразки кормів, що тварини їли перед захворюванням, питної води, вмістимого шлунка та кишок, внутрішніх органів, які відбираються в суворій відповідності з вимогами ветеринарного законодавства.

Відібрані зразки направляють одночасно для бактеріологічних, вірусологічних та хіміко-токсикологічних досліджень. В окремих випадках направляють також зразки лікарських препаратів, що застосовувались перед захворюванням.

Але при підозрі на отруєння, не чекаючи результатів досліджень, негайно приступають до лікування хворих і профілактики захворювань ще здорових тварин. При цьому необхідно керуватись такими принципами лікування: попередити подальше надходження підозрюваної отрути в організм; попередити або затримати всмоктування в кров отрути, що потрапила в організм; нейтралізувати або ослабити дію отрути, що всмоктувалась у кров; прискорити виведення отрути з організму; відновити функції життєво важливих органів та систем.

Всі ці заходи спрямовані на те, щоб ослабити загальну негативну дію токсичної речовини на організм тварини, знизити сумарну її дозу від смертельної до токсичної або субтоксичної і, в кінці кінців, попередити загибель. Щоб виконання цього завдання було реальним, необхідно:

попередити подальше надходження підозрюваної отрути в організм - вилучення підозрюваного засобу із схеми лікування та підозрюваного корму і води із раціону, забезпечення тварин доброякісними кормами та водою;

затримати всмоктування підозрюваної отрути в кров:

із шлунково-кишкового тракту - призначення блювотних засобів (настойки чемериці, апоморфіну); промивання шлунка великою кількістю води; призначення сольових проносних та глибокої клізми; призначення всередину адсорбентів; хімічна нейтралізація лугів розчинами слабких кислот (оцтової, молочної), нейтралізація кислот розчинами слабких лугів (гідрокарбонату натрію, оксиду магнію), солей важких металів та миш'яку - сполуками сірки (тіосульфат натрію та магнію сульфат), органічних сполук - розчином таніну та калію перманганату, сполук барію - розчином натрію сульфату; сполук фтору -розчином кальцію хлориду; формальдегіду - розчином амонію ацетату; аміаку та сечовини - розчином формальдегіду; сполук міді - розчином жовтої кров'яної солі;

із дихальних шляхів - припинення інгаляції, провітрювання приміщення, виведення тварин з підозрюваного приміщення;

із шкіри та слизових оболонок - змивання теплою водою або однопроцентним розчином натрію гідрокарбонату; збирання з шкіри дуетів та порошків за допомогою пилососа;

нейтралізувати отрути у тканинах організму та послабити їх дію: парентеральним (підшкірно, внутрішньом'язово або внутрішньовенно) введенням аскорбінової кислоти (вітаміну С) - при отруєнні нітратами, нітрофуранами, сполуками важких металів, барбітуратами, деякими пестицидами; атропіну сульфату - при отруєнні холіноміметиками, антихолінестеразними засобами та фосфорорганічними і карбаматними пестицидами; бензогексонію - при отруєнні адреноміметиками; диетиксиму або дипіроксиму - при отруєнні антихолінестеразними засобами; димедролу - при лікарській алергії;

диплацину або дитиліну - при м'язових судомах; інсуліну - при отруєнні жуйних цукровими буряками і патокою; калію хлориду - при отруєнні серцевими глікозидами; кальцію хлориду - при отруєнні кухонною сіллю та сполуками фтору; кислоти фолієвої (вітаміну В_с) - при отруєнні пестицидами з групи триазину, коразолу, кордіаміну, кофеїн-бензоату натрію - при отруєнні наркотиками; метиленової синьки - при отруєнні нітратами, нітрофуранами, деякими сульфаніламідами; наркотиків (хлоралгідрат, спирт етиловий, тіопентал-натрію, гексенал, медінал) -при сильних збудженнях; натрію нітриту або метиленової синьки, потім гіпосульфіту натрію - при отруєнні ціанідами та ціанглікозидами; пахікарпіну гідройодиду, сферофізину бензоату - при отруєнні адреноміметиками; стрихніну нітрату - при отруєнні наркотиками; тетацин кальцію та унітіолу - при отруєнні сполуками важких металів та миш'яку;

прискорити виведення отрут з організму: кровопускання, введення ізотонічних розчинів, сольових проносних, уротропіну, лазиксу (фуросеміду), діуретину, гемодезу, а також за допомогою гемосорбції та перитоніального діалізу;

відновити функції дихання та серцевої діяльності: введення коразолу, кордіаміну, лобеліну гідрохлориду, цититону, кофеїн- бензоату натрію, стрихніну нітрату, адреналіну гідрохлориду, ефедрину гідрохлориду, мезатону, штучним диханням або застосуванням кисню.

СПЕЦІАЛЬНА ФАРМАКОЛОГІЯ

Нейротропні засоби

Виходячи з принципів нервизму, які обґрунтовують єдність живого організму і тісний взаємозв'язок його з навколишнім середовищем, можна з впевненістю стверджувати, що провідна роль у цьому належить нервовій системі. Тому значення засобів, які регулюють функцію різних її відділів (нейротропних), трудно переоцінити.

Нейротропні засоби поділяють на дві групи: ті, що діють на центральну, і ті, що діють на периферійну нервову систему. Вони в свою чергу поділяються на ті, що пригнічують, та ті, що збуджують (див. схему, с.46).

Засоби, що діють на центральну нервову систему

Центральна нервова система складається з головного та спинного мозку. їй властиві функції мислення, координації та регуляції функції інших органів і систем, регуляції гомеостазу внутрішнього середовища в умовах постійного впливу різних факторів зовнішнього середовища, у т.ч. дії будь-яких лікарських засобів.

Але є значна кількість препаратів, які проникають через гемато-енцефалічний бар'єр і вибірково діють на різні структури головного та спинного мозку. Тому їх можна віднести до центральних нейротропних засобів.

Величезна різноманітність прояву дії цих засобів у межах різних видів тварин і навіть в межах одного виду пояснюється не однаковою чутливістю різних відділів мозку до того чи іншого засобу. Це, напевне, пов'язано перш за все з еволюційним розвитком цих структур, з деякими відмінностями їх фізико-хімічних, гісто-гематичних та ферментативних характеристик. Так, наприклад, з'ясовано, що більш пізні у філогенетичному відношенні структури мозку (довгастий мозок) є менш чутливими до наркотиків, ніж молодші (кора головного мозку).

Засоби, що пригнічують центральну нервову систему

У цьому розділі розглядаються засоби, які пригнічують функцію центральної нервової системи в цілому (наркотичні та снотворні) і вибірково (нейролептики, транквілізатори, аналгетики, жарознижувальні, седативні, протисудомні) - Горшков Г. І., 1997.

Кожна група перелічених препаратів має свої специфічні проти дії, але залежно від виду тварин, вихідного стану їх організму, дози та інших факторів можна виділити загальні закономірності - це заспокоєння (седативний ефект), розслаблення скелетних м'язів (міорелаксація), пригнічення харчової поведінки, гіпотермія тощо.

Препарати цієї групи в організмі піддаються біотрансформації за допомогою мікросомальних ферментів гепатоцитів шляхом гідроксилювання (фенобарбітал, оцетанілід, фенацетин, саліцилати, аміназин), ациклічного гідроксилюванняч (барбітурати, хлоралгідрат), дезамінування (кодеїн, фенацетин, морфін, амідопірин, аміназин, барбітурати), сульфоокислення (похідні фенотіазину), відновленого дегалогенування (хлороформ, фторотан) тощо. Утворені метаболіти виводяться з організму переважно з сечею, повітрям, що видихається, з молоком, але мають здатність накопичуватись у м 'ясі та жирах.

Наркотичні засоби

Наркоз (гр. narke - заціпеніння) - тимчасова втрата деяких функцій організму, що супроводжується загальною анестезією (відсутність будь-якої чутливості), відсутністю свідомості і довільних рухів у результаті повного розслаблення скелетних м'язів. Це особливий стан організму, який дозволяє безболісно проводити найскладніші хірургічні втручання протягом тривалого часу без особливої негативної післядії.

Відкриття наркозу та створення цілого ряду високоефективних наркотичних засобів розцінюється як величезне досягнення людства. Йому передувала дуже тривала і нерідко трагічна історія.

Перші повідомлення про застосування препаратів з метою анестезії зареєстровано на вавілонських глиняних плитках близько 2250 років до нашої ери. З цією метою використовували вина, різні напої з насіння блекоти, опій, гашиш, мандрагору (суміш алкалоїдів беладонни) тощо.

Перші спроби застосування хімічних сполук для загальної анестезії (наркозу) пов'язані з ім'ям Хемфрі Деві, який у 1795 р. використав в експериментах на тваринах для інгаляції відомий на той час закис азоту (N₂0). Тільки в 1844 р. його вперше було застосовано для наркозу при видаленні зуба в людини.

Видатний фізик Майкл Фарадей, учень Хемфрі Деві, відкрив у 1818 р. наркотичну дію етилового ефіру. Вперше застосував його Мортон лише в 1846 р. під час операції на горлі у хворого. З того часу закис азоту та ефір набули поширення в Америці і Європі. Але невдовзі в них з'явився конкурент-хлороформ, який був одержаний Юстусом Лібіхому 1831 р., а вперше застосований як наркотик у гінекологічній практиці шотландцем Джеймсом Юнгам Сімпсоном у 1847 р.

У Росії широкому використанню інгаляційних наркотиків сприяли роботи відомого хірурга М.І.Пирогова, який значно вдосконалив методи наркозу. Інгаляційні наркотики дещо не задовольняли хірургів, тому постійно вівся пошук нових засобів. Оре в 1847 р. вперше успішно застосував внутрішньовенно хлоралгідрат, у 1902р. М.П.Кравков - гедонал. Лише з 1930 р. почали широко застосовувати барбітурати.

Теорія і стадії наркозу

Спочатку вчені припускали, що наркотики порушують кровообіг у мозку, значно зменшуючи надходження до нього кисню, викликаючи зворотне порушення функції. Пізніше з'явилась теорія, в основу якої було покладено деякі факти зміни проникності клітинних мембран під дією наркотичних речовин, що легко розчиняються в ліпідах. Детальніша перевірка не підтвердила провідної ролі порушення проникності клітинних мембран.

У 1900 році Мейер і Овертон незалежно один від одного в дослідах на тваринах перевірили майже всі відомі на той час наркотичні засоби і довели, що сила наркотичної дії різних речовин залежить від їх розчинності у ліпідах-чим більш розчинний засіб, тим сильніша дія. Але як виявилось, теорія Мейєра-Овертона не може бути розповсюджена на нові наркотики, які сильно діють, але не досить добре розчиняються в ліпідах.

В останні роки з'явились роботи, які свідчать про гальмівну дію наркотиків на активність ключових ферментів трикарбонового циклу Кребса у нервових клітинах, що призводить до гальмування енергетичного обміну та функцій мозку. Можливо з цим пов'язано послаблення синтезу ацетилхоліну, який є основним медіатором центральних міжнейронних синапсів, що призводить до гальмування передачі нервових імпульсів і пригнічення функції центральної нервової системи.

При повному наркозі настає тимчасовий параліч усіх відділів центральної нервової системи, за виключенням довгастого мозку, життєво важливі центри якого (дихання, судинно-рухомий) хоч і пригнічені, але продовжують функціонувати. При подальшому підвищенні концентрації наркотика в крові настає параліч центрів довгастого мозку, що призводить до смерті через зупинку дихання.

Різні відділи центральної нервової системи мають неоднакову чутливість до наркотиків, тому в процесі наркозу, особливо при введенні інгаляційних наркотиків, можна чітко спостерігати стадії. Найбільш чутливі до наркотиків наймолодші в філогенетичному відношенні структури мозку, до яких відносяться перш за все кора, а найбільш стійкі - найдревніші, що забезпечують життєдіяльність організму навіть у критичних ситуаціях - це довгастий мозок.

Загальну анестезію можна підтримувати необхідний проміжок часу, але для цього потрібно створювати у крові стабільну концентрацію наркотику. У процесі наркотизування тварин, особливо за допомогою інгаляційних наркотиків, чітко спостерігаються чотири стадії: заціпеніння або оглушення, уявне збудження, наркоз і пробудження. У випадку передозування замість пробудження може наступити смерть у результаті зупинки дихання.

Стадія заціпеніння проявляється короткочасним заспокоєнням без ознак порушення чутливості, функцій серцево-судинної системи і дихання. Але в перший момент вдихання газових сумішей ефіру чи хлороформу, що мають виражену подразнюючу дію, можливе рефлекторне пригнічення дихання, навіть до повної його зупинки.

Короткочасна стадія оглушення змінюється загальним збудженням, яке проявляється сильним занепокоєнням, страхом, підвищеною рухливістю, опором при фіксації, навіть агресивністю. Дихання та пульс нерівномірні, тиск крові підвищений, зіниця ока розширена, підвищена секреція залоз, часте ковтання, можливі блювота, сечовиділення. І.П.Павлов назвав цю стадію "несправжнім збудженням", тому що в його основі лежать процеси пригнічення (паралічу) кори головного мозку. При цьому підкоркові центри звільняються від гальмівного впливу кори і настає "бунт підкірки", тобто незлагодженість дії підкіркових центрів У цей час втрачається свідомість. Сучасні електрофізіологічні дослідження показали, що в основі цих явищ лежить подразнююча дія наркотиків на дихальні шляхи, через які рефлекторно збуджуються центри середнього мозку.

Стадія загального збудження добре виражена у коней, собак, котів. Вона поступово, а у деяких тварин раптово переходить у третю стадію - наркозу.

Залежно від глибини розрізняють чотири рівні хірургічного наркозу.

Перший рівень називають поверхневим, або базисним, наркозом. Він характеризується розслабленням скелетних м'язів, значним послабленням, але не відсутністю больової і тактильної чутливості, відсутністю шкірного, ковтального, рогівкового рефлексів та акомодації ока при повільному й рівномірному диханні та нормальному пульсі і тиску крові. Цей рівень наркозу інколи застосовують для виконання простих короткочасних операцій.

Другий рівень - легкий наркоз - характеризується відсутністю будь-якої чутливості та рефлексів, повним розслабленням скелетних м'язів, відсутністю довільних рухів при рівномірному діафрагмальному і послабленому грудному диханні та нормальному пульсі і тиску крові. Зіниця ока помірно звужена. Під час наркозу знижується функціональна активність усіх органів та обмін речовин, зменшується теплопродукція та підсилюється тепловіддача, у результаті чого значно знижується температура тіла, інколи на декілька градусів. У практиці ветеринарної медицини, як правило, застосовують базисний та виражений хірургічний наркоз.

Третій рівень - глибокий наркоз - відрізняється від вираженого слабшим діафрагмальним диханням з поступовим відставанням грудного, прискореним і слабшим пульсом, низьким тиском крові, розширенням зіниці ока, можливе западання язика. Припинення грудного дихання свідчить про кінець стадії хірургічного наркозу. Як правило, при операціях на тваринах, особливо великих, намагаються не допускати глибокого наркозу, оскільки він межує з паралічем довгастого мозку, при якому відновити дихання можна лише за допомогою апаратів штучного дихання тааналептиків.

Четверта стадія - пробудження - характеризується поступовим виходом тварини з наркозу: нормалізація дихання та роботи серця, відновлення чутливості, рефлексів та свідомості, поява акомодації ока та звуження зіниці. При цьому черговість відновлення функції відбувається у зворотному порядку, як це було в процесі розвитку наркотичного стану. У жуйних, наприклад, чітко виявляється стадія збудження, що необхідно завжди враховувати.

При подальшому підвищенні концентрації наркотику в крові замість пробудження настає передозування, яке супроводжується значним послабленням виключно діафрагмального дихання, різким зниженням тиску крові і прискоренням пульсу, розширенням зіниці ока. Такі явища катастрофічно наростають і можуть закінчитися зупинкою спочатку дихання, а потім, через декілька хвилин, роботи серця. У цьому випадку необхідно припинити введення наркотику, застосувати аналептики, серцеві засоби та штучне дихання.

Після пробудження в тварин настає тривалий сон, який має виключ­но важливе значення для повного відновлення функцій організму.

Таким чином, наркоз дає змогу безболісно виконувати найскладніші операції, попереджувати травматичний шок, охороняти персонал і тварин від травматичних пошкоджень, сприяти більш швидкому одужанню та загоюванню ран.

Однак наркотики викликають ряд негативних змін в організмі: пригнічення дихання та роботи серцево-судинної системи, порушення обмінних процесів, гіпоксія плодів при вагітності тощо. Тому наркоз не рекомендується застосовувати вагітним тваринам, а також при хронічних та гострих захворюваннях органів дихання, печінки, серцево-судинної системи. Вибір наркотику і способи анестезії в кожному окремому випадку повинні бути сугубо індивідуальними із врахуванням виду тварини, фізіологічного та вікового стану, складності оперативного втручання, а також економічної ефективності.

З метою зменшення негативного впливу того чи іншого наркотику та подовження його дії часто застосовують не простий наркоз (за допомогою одного засобу), а змішаний (одночасне введення кількох препаратів), комбінований (послідовне введення кількох препаратів одним шляхом), поєднаний (послідовне введення кількох препаратів різними шляхами).

Залежно від шляхів введення наркотичні засоби поділяють на дві великі групи: інгаляційні та неінгаляційні.

Інгаляційні наркотичні засоби - це газоподібні (закис азоту) та леткі речовини (хлороформ, ефір етиловий, хлоретил), пари яких інгаляцією або інсуфляцією вводять у дихальні шляхи.

Неінгаляційні наркотичні засоби - це рідини (спирт етиловий) та порошкоподібні речовини (хлоралгідрат, барбітурати), які застосовуються через рот, у пряму кишку та парентерально (внутрішньовенно, підшкірно, внутрішньоочеревинно тощо).

Дата добавления: 2015-10-20 | Просмотры: 1134 | Нарушение авторских прав