АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

ДОГЛЯД ЗА ТЯЖКОХВОРИМИ І ХВОРИМИ, ЯКІ ВМИРАЮТЬ. РЕАНІМАЦІЙНІ ЗАХОДИ

МОЗ УКРАЇНИ

КОВЕЛЬСЬКИЙ МЕДИЧНИЙ КОЛЕДЖ

ІІ СЕМЕСТР

ПО ТЕМІ:

Підготувала викладач

Совтус І.М.

ДОГЛЯД ЗА ТЯЖКОХВОРИМИ І ХВОРИМИ, ЯКІ ВМИРАЮТЬ. РЕАНІМАЦІЙНІ ЗАХОДИ

Догляд за тяжкохворими

До тяжкохворих належать пацієнти, які хворіють на недуги з ускладненим перебігом, що не піддаються ефек­тивному лікуванню, або мають несприятливий прогноз. Стан таких пацієнтів часто проявляється глибокими по­рушеннями найважливіших функцій організму — діяль­ності нервової системи, дихання, кровообігу, травлення, виділення.

Найчастіше тяжкохворі перебувають на ліжковому режимі. Однак, у деяких випадках, всупереч тяжкому ха­рактеру захворювань (злоякісні новоутворення, хвороби крові, СНІД), на початкових стадіях їх розвитку пацієнти спроможні перебувати у звичайному режимі.

Тяжкий стан хворого можуть викликати різні захво­рювання, що навіть не належать до тяжких, але коли їх перебіг характеризується стійкістю до лікувальних за­ходів, або розвитком різноманітних ускладнень.

У тяжкохворих поступово виснажуються захисні сили організму в боротьбі з хворобою, пригнічується функціо­нальна активність органів і систем, що часто призводить до численних загострень недуги і навіть до смерті.

Значною мірою перебіг і наслідки навіть досить склад­ного захворювання визначаються якістю догляду за хвори­ми, своєчасним і добросовісним виконанням призначень лікаря. Стан тяжкохворих може змінюватися у будь-який момент, тому їм потрібна постійна увага і систематичний медичний нагляд протягом усього періоду тяжкого стану.

З метою забезпечення якісного догляду за тяжкохво­рими доцільніше організувати індивідуальний пост.

Медичний персонал повинен регулярно стежити за зовнішнім ви­глядом пацієнта; станом ЦНС (притомність, адекватна поведінка); станом дихальної системи (частота, глибина, ритм дихання, патоло­гічні типи ядухи); станом серцево-судинної системи (частота, ритм, наповнення і напруження пульсу; артеріальний тиск; центральний венозний тиск; добовий, денний, нічний діурез; водний баланс); ста­ном органів травлення (випорожнення, відходження газів); станом сечової системи (діурез); температурою тіла; кольором шкірних пок­ривів і видимих слизових оболонок. Про всі виявлені порушення ме­дична сестра повинна терміново повідомляти лікареві.

Особливо ретельного догляду потребують тяжкохворі, які тривалий час перебувають на постільному режимі. У таких хворих довгочасне перебування у ліжку може призвести до порушень серцево-судинної системи, органів дихання і травлення, викликати зміни психіки, виникнення пролежнів. Для попередження цих хворобливих станів потрібно ретельно дотримуватися заходів загального догляду; особис­та гігієна, комплекс заходів з профілактики пролежнів, дотримання санітарно-гігієнічного і лікувально-охоронного режиму.

Для забезпечення тяжкохворим спокою і щоб не турбувати інших хворих, їх розміщують у палати на 1-2 місця з сигналізацією. Для хворого використовують функціональне ліжко, в якому йому нада­ють зручного положення.

У разі порушення фізіологічних відправлень (випорожнень, сечовиділень) тяжкохворі потребують відповідної допомоги. При виникненні мимовільного виділення калу через накладений протиприродній прохід слід використовувати калоприймач. При нетриманні сечі, калу матрац на 2/3 довжини обшивають клейонкою, зверху стелять простирадло і підкладають під сідниці пелюшку та двошаровий бавовняний круг, наповнений просом, а всередину круга підставляють плоску посудину для збирання екскрементів. Круг повинен у разі потреби спереду за допомогою тасьми розв’язуватися і краї круга розводитись з тим, щоб зручно можна було вийняти заповнену і поставити чисту посудину.

Доцільно для таких тяжкохворих зверху на відстані 30-40 см від поверхні ліжка покласти щит із дощок із круглим вирізом навпроти сідниць. Такий самий виріз треба зробити у матраці і об­шити цей виріз з обох сторін клейонкою. Під хворого підстеляють під верхню частину тулуба складене вдвоє простирадло, а знизу і з боків – пелюшки. Під виріз підставляють посудину з водою для збирання екскрементів (миску чи відро). При забрудненні пелюшки без особливих зусиль можна вийняти і замінити на чисті.

Підмивати пацієнтів в умовах такого пристосування також на­багато зручніше. Крім того, до сідниць вільно надходить повітря, Що також сприяє профілактиці розвитку пролежнів.

При нетриманні сечі у тяжкохворих чоловіків використовують сечоприймачі заводського виготовлення. У разі їх відсутності можна використати гумову рукавичку, яку надівають на попередньо обгор­нутий чистою марлевою серветкою статевий член. Рукавичку фік­сують помірно навколо статевого члена марлевою смужкою, а кінці напальників обрізають і опускають їх у сечоприймач, який розміщу­ють між ногами пацієнта, поклавши між сечоприймачем і стегнами пацієнта бавовняну серветку.

Двічі на день здійснюють часткову обробку шкіри і весь комплекс заходів з метою профілактики пролежнів. Після акту сечовипускан­ня та дефекації у жінок обмивають і просушують статеві губи, пахові складки, промежину, відхідник, у чоловіків – промежину і відхід­ник. Потрібно завжди пам’ятати, що процес забезпечення усіх еле­ментів особистої гігієни у тяжкохворих є дуже важливим.

Систематичного догляду потребують тяжкохворі, які знаходять­ся у збудженому стані. Вони нерідко проявляють надмірну фізичну і психічну активність, збудження, намагаються втекти, часто створю­ють конфліктні ситуації і навіть демонструють наміри до суїцидальних дій.

У таких ситуаціях медичний персонал повинен заспокоїти хворо­го, переконати його у необхідності залишатись у постелі. У разі непо­кори, неслухняності пацієнта слід зафіксувати до ліжка спеціальни­ми поясами, або такими, що виготовлені із складеної в 10-12 шарів і прошитої марлі.

Про стан збудження пацієнта обов’язково повідомляють лікареві, у разі потреби викликають на консультацію психіатра або психіат­ричну бригаду станції «Швидкої допомоги».

Хворих у стані фізичного і психічного збудження потрібно ізолю­вати від інших пацієнтів в окрему палату.

Складним питанням є харчування тяжкохворих. Якщо хворий у змозі їсти самостійно, медична сестра допомагає йому в цьому. Якщо такої можливості немає, застосовують штучне годування за призна­ченням лікаря. Для боротьби з закрепом призначають свіжий кефір, фруктові соки, овочеві і фруктові пюре, салати. Їжа має бути легко­засвоюваною, напіврідкою, багатою на вітаміни.

У блоках інтенсивної терапії і реанімаційних відділеннях пост медичної сестри розміщують безпосередньо в палаті. Медична сестра весь час перебуває поряд з тяжкохворими. Вона постійно стежить за загальним станом тяжкохворих, кольором шкірних покривів, тем­пературою тіла, поведінкою пацієнта, частотою та властивостями пульсу, диханням, величиною артеріального, центрального веноз­ного тиску (у разі потреби), за характером випорожнень, діурезом. Цілодобово поряд з такими тяжкохворими перебуває лікар. У разі потреби тяжкохворим надають невідкладну медичну допомогу. На кожного хворого реанімаційних відділень і блоків інтенсивної тера­пії щоденно заводять листок інтенсивного спостереження і терапії, де всі призначення розписані лікарем і виконуються медичною сес­трою погодинно. У разі потреби у таких хворих цілодобово здійсню­ють потрібні лабораторні дослідження.

Такі палати забезпечуються моніторною апаратурою для постійно­го спостереження за діяльністю серцево-судинної і дихальної систем тяжкохворих. У палатах повинен бути наркозний апарат, апарат для штучного дихання, дефібрилятор, електрокардіограф, ларингоскоп; набір масок та інтубаційних трубок, повітроводів; електровідсмоктувач, інгалятор, забезпечена централізована подача кисню. Також під­готовлені набори медикаментів для надання екстреної допомоги при всіх невідкладних станах, стерильні набори для катетеризації магіст­ральних вен, все необхідне для виконання маніпуляцій та процедур.

Вологе прибирання в таких палатах здійснюється двічі на день, а у разі потреби – частіше, проводиться кварцування палат і провітрю­вання. Генеральне прибирання здійснюють не рідше ніж 1 раз у тиж­день, а у разі потреби – частіше. Пацієнти повинні бути забезпечені чистою постільною і натільною білизною, пелюшками. Доцільніше в таких палатах використовувати білизну одноразового використання. Для медичного персоналу у таких відділеннях повинні бути душові, роздягальні, кімнати для психологічного розвантаження.

Догляд за тяжкохворими, які перебувають у стані коми

Особливої уваги вимагає догляд за хворими в передкоматозному і коматозному станах. Кома – особливий патологічний стан організму, який супроводжується пригніченістю або непритомніс­тю. У хворих з коматозним станом настає сповільнення активності різних фізіологічних функцій – серцевої діяльності, сечовиділення, дефекації, секреції травних соків. У таких хворих порушується ди­хання (стає глибоким і шумним), можуть з’явитися судоми, фізичне і психічне збудження. Коматозний стан організму може бути спри­чинений різноманітними патологічними чинниками – травми, за­пальні процеси і пухлини головного мозку, психічні захворювання, ниркова недостатність, цукровий діабет, отруєння наркотичними за­собами, алкоголем, барбітуратами, транквілізаторами.

Несвоєчасне надання хворому в коматозному стані необхідної медичної допомоги може призвести до тяжких ускладнень недуги і навіть до смерті. Виняткове значення має також систематичний медичний догляд, здійснення якого в повному обсязі спроможне забезпечити загальний успіх лікування.

Найчастіші ускладнення коми – набряк мозку, порушення терморегуляції, розлади дихання, кровообігу, водно-сольового обміну. Тривале перебування хворих у малорухливому стані може спричи­нити появу пролежнів у ділянці попереку, сідниць, лопаток, п’ят, литок. Часто у них не стулюються повіки, внаслідок чого висихає оболонка очей. При судомах можуть виникнути травматичні ушко­дження язика, м’яких тканин і навіть переломи кісток.

Потрібно враховувати, що кома найчастіше з’являється у тяж­кохворих, які тривалий час перебувають на ліжковому режимі, внас­лідок ускладнень їх основного захворювання. Варто пам’ятати, що поява у них найменших ознак порушення, насамперед, свідомості – грізний симптом, який може свідчити про розвиток коматозного ста­ну. Тому про кожний факт таких порушень медичний персонал, який виконує функції догляду, повинен повідомляти лікареві.

Хворих у коматозному стані доцільно розміщувати на функціо­нальних ліжках у відділеннях реанімації або інтенсивної терапії. З метою запобігання нудоті і блюванню їх транспортують, не підніма­ючи головний кінець ліжка.

Хворі у коматозному стані потребують постійного нагляду і до­гляду. Слід регулярно стежити за шириною зіниць і їх реакцією на світло, систематично перевіряти наявність рогівкового рефлексу, про який свідчитиме захисна реакція ока у відповідь на легке приторкування ватної пушинки до склери.

Потрібно постійно стежити за частотою і глибиною дихання, час­тотою, наповненням і ритмом пульсу, рівнем артеріального тиску. Поява глибокого шумного дихання (дихання Куссмауля), різке зни­ження артеріального тиску, поява неритмічного пульсу і зменшення його наповнення можуть свідчити про розвиток коматозного стану, особливо коли такі ускладнення супроводжуються знепритомненням. Важливе значення має облік діурезу, а також реалізація тяж­кохворому визначеного лікарем водного режиму. Слід враховувати, що і перенавантаження хворого рідиною, і недостатнє її введення в організм однаково небезпечні, насамперед, для функціонального ста­ну серцево-судинної і сечовидільної систем.

Особливої складності набуває організація у коматозних хворих харчування. За непритомності хворого годують через зонд, який уводять у шлунок через носовий хід. Зондове харчування має на меті забезпечити введення в організм продуктів із загальною енергетич­ною ємкістю 2000-2500 ккал і рідини в кількості 1-1,5 л. Через зонд можуть бути введені 5 % розчин глюкози, препарат емульго­ваного жиру інтраліпід, амінозол, гідролізат казеїну, розчини вітамінів, насамперед, групи В і С, електроліти – калію, натрію, каль­цію, магнію.

Загальний медичний догляд за коматозними хворими повинен бути тісно поєднаний із спеціальним, який вимагає чіткого і своєчас­ного виконання медичним персоналом маніпуляцій і процедур, виз­начених лікарем. Медична сестра допомагає лікареві в проведенні лікувальних заходів, налагоджує інгаляцію кисню, проводить внут­рішньовенну інфузію, допомагає лікареві проводити катетеризацію магістральних вен, інтубацію трахеї, вимірює AT, ЧСС, ЦВТ, час­тоту дихання, обсяг внутрішньовенних інфузій, діурез, температуру тіла та інші показники. Всі результати спостереження, виконувані маніпуляції медична сестра відзначає в листку інтенсивного спосте­реження і терапії.

Медична сестра постійно здійснює нагляд за голкою або катете­ром, введеним внутрішньовенно. Для профілактики закупорки ка­тетера в інтервалах між інфузіями його заповнюють розчином ге­парину (100-200 ОД гепарину в 5 мл ізотонічного розчину натрію хлориду).

Під час догляду за тяжкохворими всі зусилля треба спрямувати на профілактику і лікування інфекційних ускладнень: септицемії, пневмонії, інфікування сечових шляхів. Септицемія розвивається внаслідок інфікування місця катетеризації судин, септичного тром­бофлебіту, потрапляння інфекції в розчин або інфузійну систему. Її основними збудниками є мікроорганізми, що є на шкірі, тому при ви­конанні усіх маніпуляцій потрібно дотримуватись правил асептики та антисептики.

Інфікування сечових шляхів нерідко виникає внаслідок їх ка­тетеризації. Профілактика полягає в дотриманні правил асептики і обережному введенні катетера, а також у правильному догляді за ним, надійному його закріпленні, запобіганню виникнення зворот­нього току сечі.

У тяжкохворих, особливо у непритомних, спостерігається збіль­шення кількості бактерій порожнини рота, що створює небезпеку розвитку паротиту, тому гігієні порожнини рота надають надзви­чайно великої уваги. Корисна також додаткова стимуляція саліва­ції шляхом уведення в порожнину рота через кожні 2 год кількох крапель лимонного соку або розчину лимонної кислоти.

Особливої уваги вимагають заходи з профілактики пролежнів. Для покращення венозного кровообігу доцільно систематично прово­дити масаж шкіри ділянок можливого виникнення пролежнів і оп­ромінювати їх суберитемними дозами кварцу. Зміна положення тіла тяжкохворого не тільки запобігає виникненню пролежнів, а й поліп­шує вентиляцію легенів та покращує відтік виділень із легенів.

Непритомного тяжкохворого можна покласти на бік, обличчям донизу. Таке положення запобігає западанню язика, затіканню вміс­ту шлунка в дихальні шляхи (аспірації).

На коматозного хворого не слід надівати натільну білизну, яка може здавлювати шкіру в окремих ділянках, а також ускладнювати здійс­нення заходів загального і спеціального догляду, зокрема, проведен­ня ін’єкційних маніпуляцій і процедур. Натомість, постільну білизну слід змінювати своєчасно при появі перших ознак її забруднення.

У коматозних хворих часто охолоджується тіло, тому у них вини­кає потреба у застосуванні грілок. Слід зауважити, що при їх вико­ристанні внаслідок трофічних порушень шкіри її опік може статися навіть при температурі 40-45 °С, тому застосування грілок вимагає постійного контролю за станом шкіри.

Часте зволоження слизових оболонок очей у хворих із незімкнутими повіками, промивання очей стерильним ватним тампоном, змо­ченим ізотонічним розчином натрію хлориду або перевареною водою, є важливими профілактичними заходами, спрямованими на запобі­гання розвитку кон’юнктивіту, кератиту та інших ускладнень. З ме­тою запобігання висихання слизової оболонки доцільно закрапувати в очі 1-2 краплі риб’ячого жиру.

У стані фізичного збудження хворого фіксують до ліжка за допомогою спеціальних поясів, або таких, які виготовлені із складеної в 10-12 шарів марлевої прошитої смужки, в ділянці променево-зап’ясткових і надп’ятково-гомілкових суглобів, стегон. Під руки підстеляють ковдру з підковдрою з метою профілактики за­палення серединного нерва. У разі потреби грудну клітку фіксують за допомогою простирадла, складеного в декілька разів по діагоналі.

У спокійному стані кінцівки коматозного хворого слід розміщу­вати у фізіологічному положенні: трохи зігнутими у колінних і лік­тьових суглобах.

Зниження рухової активності тяжкохворих може призвести до м’язової гіпотрофії. Для запобігання розвитку цього ускладнення хво­рому призначають масаж і лікувальну фізкультуру. Це має особли­во важливе значення в профілактиці і лікуванні тромбоемболічних ускладнень, дихальної недостатності.

Стосунки медичного персоналу з тяжкохворими і їх родичами

Виняткове значення у лікуванні тяжкохворих і в медич­ному догляді за ними має створення духовної атмосфери оздоровчого процесу, спрямованої на активізацію захисних сил організму у бо­ротьбі з недугою. З-поміж численних аспектів цієї проблеми найваж­ливішу роль відіграють стосунки медичного персоналу з тяжкохво­рими і їх родичами.

У спілкуванні з хворим дуже важливим є його усвідомлення, що загальний успіх лікування залежить не лише від лікарських засобів, але й значною мірою від морально-психічного відношення пацієнта до лікувального процесу. Він повинен знати, що надія, віра в одужан­ня є могутнім лікувальним чинником, який здатний посилювати, по­тенціювати вплив на організм інших лікарських засобів. Натомість, зневіра, песимізм не лише пригнічуватимуть його настрій, але й не­гативно впливатимуть на перебіг недуги.

Ні за яких обставин хворий не повинен помітити в очах і вчин­ках медичного персоналу щонайменших ознак тривоги чи розпачу. Екстремальні ситуації або прояви хвороби — кровотеча, блювання, судоми, ядуха, навіть зупинка серця не повинні викликати у медич­них працівників розгубленості і переляку. Вираз обличчя лікаря або медичної сестри у кожній, навіть у досить критичній ситуації, пови­нен залишатися спокійним, а їх професійні дії швидкими, чіткими і впевненими.

Не слід навіювати хворому думок про несприятливу динаміку його захворювання. Навіть у випадках тяжкої недуги про її прогноз потріб­но говорити з ним в благонадійному, оптимістичному тоні. Важливо враховувати, що деякі пацієнти, хворі на тяжкі недуги здогадуються або повністю усвідомлюють істинну суть свого захворювання. У та­ких пацієнтів надмірний оптимізм медперсоналу здатний викликати лише недовіру і роздратування. Тому в цих випадках слід об’єктивно роз’яснити хворому складність його недуги, сказати про можливі ус­кладнення, але щоразу закінчити бесіду в обережно оптимістичному тоні: «Ваша хвороба тяжка, тому потрібно набиратися сил і терпіння, аби витримати пік її перебігу; далі ваші справи підуть на краще».

За умови, коли хворий не знає свого діагнозу, така інформація не повинна надходити до нього від медичного персоналу, який здійснює заходи догляду. Все, про що може сказати хворому медична сестра або молодший медичний персонал, потрібно заздалегідь погоджува­ти з лікарем. Відомі випадки, коли хворі дізнавались від медичної сестри про дійсну тяжкість свого захворювання і в пориві відчаю за­кінчували своє життя самогубством. У процесі обстеження хворого, особливо з чутливим, емоційним складом характеру, не варто в його присутності використовувати незрозумілі або напівзрозумілі для ньо­го терміни (трансторакальний, лапароцентез, метастаз, некроз), або деякі пригнічуючі психіку пацієнта епітети (розповсюджений, дифузний, кров’янистий, прогресивний, незагоювальний тощо).

Здебільшого хворі на тяжкі недуги намагаються «упіймати» кожне слово, сказане медичним персоналом, і розтлумачити його по-своєму. З винятковою увагою прислухаються хворі до інформації чергової медичної сестри, яка доповідає про їх стан палатному лі­кареві.

Все, про що говориться медичним персоналом у присутності хворого, повинно бути витримане в оптимістичному тоні. Інформа­ція, яка може зашкодити хворому, повинна бути передана лікареві за відсутності пацієнта.

У деяких випадках хворий може проявити надмірну роздрато­ваність і невдоволення результатами лікування і догляду. В цій ситу­ації медичний персонал повинен виявити максимум поблажливості і поступливості, зважаючи на те, що така реакція хворого здебільшого зумовлена не рисами його характеру, а психічним станом внаслідок тяжкого захворювання.

Слід проявити максимум такту і уваги до хворого, щоб дати йому можливість відчути, що все робиться і буде зроблено в повному об’ємі для його видужання. Важливу роль у психічному стані хворого і пе­ребігу його захворювання відіграє загальна атмосфера, яка панує у відділенні. Коли пацієнт спостерігає спокійну, впевнену роботу ме­дичних працівників, він з довірою ставитиметься до фахівців. За цих умов у хворого формується сприятливий психологічний контакт з персоналом відділення, що істотно сприяє підвищенню ефективності лікувального процесу.

Натомість, при виконанні лікарських призначень середній ме­дичний персонал повинен проявити наполегливість і принциповість, знайти відповідні слова і психологічні прийоми, аби переконати хво­рого в необхідності проведення певної маніпуляції чи процедури. В цих випадках недоречні ані фамільярність чи кокетство, ані наро­читі зверхність чи офіційність.

Неабияку роль у загальному догляді за хворими, які перебува­ють у тяжкому стані, зокрема, у комі, відіграє суворе дотримання лікувально-охоронного режиму. Неприпустимі голосні викрики або команди в коридорі (навіть, коли ситуація вимагає термінових дій), суперечки між персоналом, метушня при виконанні процедур. Кожні негаразди в обслуговуванні хворого і виконанні інших професійних завдань повинні вирішуватись у тиші і злагоді. Слід завжди виходи­ти з того, що підвищення голосу не сприяє прискоренню професійних дій, а лише негативно впливає на виробничий процес і ефективність лікування хворих.

Нерідко тяжкохворі неохайні, у них часто забруднюється постіль­на і натільна білизна. Медичний персонал не повинен висловлювати хворому свого невдоволення, тим паче в брутальній формі, а навпаки, слід заспокоїти хворого, дати йому зрозуміти, що все це, неприємна, але звичайна річ за умови тяжкого стану.

Стаціонарні хворі, особливо із складним і тривалим перебігом захворювання, гостро відчувають відірваність від сім’ї, товаришів і друзів, переживають відлучення від домашньої атмо­сфери і виробничого оточення. Від медичного персоналу вимагають­ся виключний такт і розуміння хворого, аби зменшити негативні психологічні наслідки відчуття ним своєї самотності. З цією метою важливо створити доброзичливу, спокійну атмосферу спілкування пацієнта з родичами і друзями, оберігати його від зайвих відвідувань, дотримуватись їх тривалості, визначеної лікарем. Відвідувачі мають бути попереджені щодо інформації, яка не повинна передаватись хворому. Наприклад, не слід повідомляти тяжкохворих про раптову хворобу або смерть їх родичів чи близьких знайомих.

У стосунках із родичами медичний персонал може їм дати більше інформації про стан хворого, аніж йому самому. Зокрема, у випадках тяжкого перебігу або прогресування недуги необхідно повідомити про реальний прогноз хвороби, однак він має бути повідомлений не в категорично безнадійній формі, а в обережно песимістичному тоні. Не варто пропонувати родичам пошук якогось, насамперед, дефіцит­ного препарату для хворого. У випадках, коли ліки не будуть засто­совані, а хворий помре, у близьких може спрацювати побутовий сте­реотип: відсутність ліків спричинила смерть хворого.

Необхідно пам’ятати, що медичний догляд за хворими з тяжким станом, як і вся професійна діяльність медичного персоналу у відді­леннях реанімацій та інтенсивної терапії, вимагає виняткової пси­хологічної стійкості, фізичної витривалості і високого душевного благородства.

Процес умирання і його періоди

Стан, що межує між життям і смертю, називають термі­нальним. Клінічна динаміка вмирання включає цілу низку патоло­гічних процесів: зупинка серця, кровообігу, порушення функції моз­ку, непритомність, розширення зіниць, зупинка дихання, передагональний стан, термінальна пауза, агонія, клінічна смерть.

У передагональному стані свідомість сплутана, шкіра бліда з ціанотичним відтінком, ниткоподібний пульс визначається тіль­ки на сонних, стегнових артеріях; спостерігається тахікардія. Сис­толічний тиск менше 70 мм рт. ст. Дихання часте, неглибоке.

Термінальна пауза характеризується тимчасовим згасанням функції кори мозку, дихального центру, серця; артеріальний тиск па­дає до 0; дихання припиняється. Триває цей період від 10 с до 4 хв.

Агонія – це термінальний стан життєдіяльності організму, між життям і смертю. Він супроводжується різким зниженням актив­ності основних його функцій (кровообігу, дихання, нервової діяль­ності). При агонії ці зміни можуть мати зворотній характер, або, по­силюючись, призвести до смерті.

Атональний стан може тривати від 1-2 хвилин до кількох годин. Він характеризується непритомністю, зміною вигляду обличчя. У таких помираючих відвисає нижня щелепа, мутніє рогова оболон­ка очей, шкіра обличчя набуває землисто-сірого кольору, спостері­гається мимовільне відходження сечі і калу. Знижується температу­ра тіла, артеріальний тиск, зменшується наповнення і напруження пульсу, дихання стає рідким і поверхневим. Зіниці розширюються і не реагують на світло. Стан умираючого погіршується і настає клініч­на смерть.

Клінічна смерть – це стан, в якому перебуває організм протя­гом декількох хвилин після припинення кровообігу і дихання, коли повністю зникають усі зовнішні прояви життєдіяльності, але в тка­нинах ще не настали незворотні зміни.

Основними ознаками клінічної смерті є: відсутність дихання, пульсу і серцебиття, розширені зіниці, відсутність їхньої реакції на світло. Допоміжними ознаками клінічної смерті є: зміна забарвлен­ня шкіри (мертвенно-сіра чи синюшна); непритомність, відсутність рефлексів та втрата м’язового тонусу.

Важливим чинником, що впливає на ефективність реанімації при клінічній смерті є температура навколишнього середовища і тривалість вмирання. При раптовій зупинці серця клінічна смерть в умовах нормотермії триває до 5 хв, при мінусових температурах – до 10 і більше хвилин. Тривалий період вмирання значно погіршує ефективність реанімації, скорочуючи період клінічної смерті.

Повернути померлого до повноцінного життя зі стану клінічної смерті можливо лише при кваліфікованому і послідовному проведен­ні комплексу реанімаційних заходів.

Після констатації клінічної смерті (на що слід витрачати не біль­ше 7-8 с) негайно проводять підготовчі заходи: потерпілого вкла­дають на спину, бажано з опущеною верхньою частиною тулуба, на тверду основу, розстібають його пояс і оголюють ділянку в області серця. Не задіяний у реанімації рятівник підіймає ноги потерпілого на 50-60 см доверху для відтоку від них крові та збільшення кровонаповнення порожнин серця.

І етап реанімації – забезпечення прохідності дихальних шляхів. Реаніматор здійснює «потрійний прийом» (за П. Сафаром):

а) відкриває рот потерпілому і марлевою серветкою на затискачі (пальцем, огорнутим хустинкою) звільняє його від наявних сторон­ніх тіл і рідин (блювотних мас, мокротиння, водоростей, знімних зубних протезів, згустків крові тощо);

б) відхиляє голову потерпілого максимально назад, підклавши під шию імпровізований валик з одягу або власну руку. При цьому в більшості потерпілих верхні дихальні шляхи вивільняються від язи­ка та його кореня, стаючи прохідними;

в) виводить нижню щелепу вперед, в результаті чого прохідність верхніх дихальних шляхів відновлюється.

ІІ етап реанімації – проведення штучної вентиляції легень. Штучну вентиляцію легень здійснюють способом вдування повітря з рота в рот або з рота в ніс, а також за допомогою ручних і автоматич­них дихальних апаратів через лицьову маску або інтубаційну трубку.

Накривши потерпілому рот марлевою серветкою (носовою хус­тинкою), реаніматор щільно охоплює губами його рот і здійснює ви­дих. При вдуванні повітря в рот рекомендується одну руку покласти під шию, а другу на чоло потерпілого. Вдуваючи повітря, одночасно вільними пальцями затискують ніздрі, щоб запобігти виходу повітря через ніс.

Якщо рот потерпілого судомно стискується, вдування проводять через ніс. При вдуванні повітря через ніс руку з потилиці переміщу­ють на нижню щелепу, яку притискують до верхньої, щоб забезпечи­ти герметизацію дихальних шляхів під час вдування. Об’єм видиху для дорослих повинен становити 800—1000 см³. Треба звернути ува­гу на ритм дихання: видих повинен бути вдвічі тривалішим вдиху. Під час вдування повітря реаніматор краєм ока стежить за рухами грудної клітки потерпілого, яка повинна підніматися і опускатися. Здійснивши 2-3 видихи, рятівник починає проводити наступний етап реанімації. Надалі частота вдувань повинна становити 12—16 за 1 хв.

Дітям залежно від віку вдування повітря здійснюють в меншому об’ємі. Під час вдування повітря стежать за епігастральною ділян­кою, піднімання якої свідчить про введення надлишку повітря, що може призвести до регургітації (самовільного виділення вмісту із шлунка) і ускладнити проведення реанімаційних заходів аж до аспі­рації.

ІІІ етап реанімації – закритий масаж серця. У ділянці ниж­ньої третини груднини серце ближче прилягає до передньої повер­хні грудної клітки. Оскільки в основі масажу лежить видалення крові з порожнини серця, стискання проводять у цій ділянці, а не лівіше, не нижче і не вище.

Знаходячись збоку від потерпілого, реаніматор кладе кисть однієї руки на нижню третину груднини, строго посередині так, щоб пальці були підняті вверх та розміщувались паралельно до ребер. Нижню третину груднини легко знайти за такими орієнтирами. У верхній частині живота легко пальпується мечовидний відросток груднини.

На 1,5—2 см вверх від цього місця і є ділянка нижньої третини груднини. Зверху він кладе кисть другої руки і, ритмічно натискуючи, зміщує груднину в сагітальному напрямку на глибину 3-5 см. При натискуванні на груднину пальці кистей слід підняти вверх для по­передження перелому ребер, руки випрямити в ліктьових суглобах. У перерві між натискуваннями руку не віднімають від нижньої тре­тини груднини з тим, щоб не втратити орієнтир. Масаж серця, таким чином, здійснюється масою тулуба реаніматора. Натискання дорос­лому при масажі треба проводити ривком від 0,5 до 0,75 с, 1 раз за 1 с, тобто 60 разів за 1 хв. На 4—5 натискувань на груднину прово­дять одне енергійне вдування повітря. На момент вдування повітря масаж серця припиняється, але не більше, ніж на 3 с.

Дітям залежно від віку масаж проводять однією рукою, або двома чи одним пальцем руки і частіше, ніж дорослим.

Ознаками результативних реанімаційних заходів є звуження зіниць, порожевіння шкіри, відновлення пульсу, поява коротких дихальних рухів. Потерпілого в разі ефективності реанімаційних заходів обов’язково госпіталізують в реанімаційне відділення для стабільного відновлення функцій усіх систем організму.

У разі відсутності ознак ефективності реанімаційних заходів че­рез 30 хв від початку їх застосування можна запідозрити наявність тяжких змін головного мозку. Подальше оживлення потерпілого не­доцільне.

Біологічна смерть людини

Біологічна смерть – це незворотне припинення жит­тєдіяльності організму, яке настає після клінічної смерті. Факт смер­ті констатує лікар.

Ознаками біологічної смерті є відсутність дихання, відсутність пульсу і серцебиття, мертвотна блідість шкірних покривів і видимих слизових оболонок, розслаблення м’язів, помутніння зіниць і відсут­ність їхньої реакції на світло, поступове охолодження температури тіла.

Вірогідними ознаками біологічної смерті людини є зниження температури тіла нижче 20 °С, наявність трупних плям, поява труп­ної закляклості, ознака котячого ока: при боковому здавлюванні очного яблука зіниця набуває овальної форми, що нагадує звужену зіницю ока кішки.

Правила поводження з покійником. Померлого роздягають і кладуть на спину. Опускають верхні повіки, підв’язують нижню щелепу, зв’язують ноги разом, руки кладуть на груди (зверху праву руку) і фіксують у такому положенні, закривають тіло простирадлом і витримують померлого 2 год для з’яви вірогідних ознак біологічної смерті.

Лікар констатує смерть і реєструє у відповідному медичному до­кументі (медична картка стаціонарного хворого) точний час, коли настала смерть.

Після утворення трупних плям на стегні померлого пастою запи­сують прізвище, ім’я, по-батькові і номер медичної картки стаціонар­ного хворого. Коштовності, гроші, документи померлого вилучають у відділенні в присутності лікаря і передають на збереження старшій медичній сестрі для подальшої передачі їх рідним. Якщо не вдається зняти обручки, персні тощо, про це роблять відповідний запис у ме­дичній картці стаціонарного хворого і труп відправляють в морг ра­зом із коштовностями. Оформляють супровідну записку, де вказують паспортні дані померлого, номер медичної картки стаціонарного хво­рого, діагноз, дату і час смерті. Таке саме повідомлення відправляють у приймальне відділення лікарні для заповнення даних про випадок смерті у «Журналі сигнальних донесень». У повідомленні про помер­лого роблять позначку, чи знають рідні про те, що трапилось.

Померлого на ношах-каталці відправляють у патолого-анатомічне відділення, де його перекладають на секційний стіл.

Слід завжди пам’ятати, що смерть у відділенні є великою пси­хологічною травмою перш за все для пацієнтів, тому по можливості треба приховати такий випадок. З цією метою безнадійного тяж­кохворого переводять в окрему палату, попереджують рідних, щоб поводили себе тихо в разі смерті тяжкохворого. Вивезення померлого із відділення вдень треба організувати так, щоб пацієнти в цей мо­мент перебували у палатах із зачиненими дверима. Для цього іноді треба придумати якийсь привід.

У палаті після вивезення померлого здійснюють генеральне при­бирання. Подушки, матрац, ковдру здають для знезараження у де­зінфекційну камеру. Палату провітрюють протягом доби.

Контрольні запитання

1. Як належить упорядкувати ліжко тяжкохворому?

2. Яке пристосування в ліжку можна використати для зручнішого об­слуговування тяжкохворого?

3. Яке шкіряне ускладнення може виникнути у тяжкохворого і як його можна попередити?

4. Як організовано обслуговування пацієнтів у палатах блоків інтен­сивної терапії і реанімаційних відділень?

5. У яку медичну документацію записують дані про виконання лікар­ських призначень і дані про спостереження?

Дата добавления: 2015-11-25 | Просмотры: 559 | Нарушение авторских прав