АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Тема : Висипний тиф, хвороба Брилла . Чума. Туляремія.

Лекція № 7

Курс: ІІІ

Спеціальність: “Лікувальна справа”

Кількість годин: 2 години

План:

1. Епідеміологічна характеристика збудників висипного тифу, хвороби Бриля.

2. Джерело збудників інфекції.

3. Методи активного виявлення хворих та носіїв.

4. Механізм, шляхи передавання збудника.

5. Роль та біологічні особливості переносника.

6. Сучасні особливості епідеміології захворювань.

7. Специфічна профілактика висипного тифу.

8. Профілактичні заходи.

9. Організація та проведення протипедикульозних заходів.

10. Етіологія чуми, туляремії. Джерело збудників інфекції, шляхи
розповсюдження.

11. Природна осередковість.

12. Загальна та специфічна профілактика.

13. Тактика фельдшера у разі виявлення хворого на чуму.

14. Захисний робочий одяг. Заходи в осередку інфекції.
Висипний тиф

Синоніми: епідемічний висипний тиф, класичний, або вошивий, висипний тиф; Гостре інфекційне захворювання, що проявляється високою температурною реакцією, ураженням дрібних судин, центральної нервової системи, висипкою на шкірі.

Актуальність. За свідченням літературних джерел, епідемії висипного тифу спостерігалися ще за кілька

століть до нашої ери. Не зупиняючись на високій захворюваності у середньовічний період, треба відзначити високу ураженість населення багатьох країн Європи в роки першої та другої світових воєн. В останні десятиліття в Україні випадки епідемічного висипного тифу виявляють надзвичайно рідко. Усі спорадичні захворювання, які реєструються в Україні,— це не епідемічний висипний тиф, а хвороба Бриля. Підтвердженням цього є той факт, що хворіють, як правило, люди старшого віку, в анамнезі яких відзначається раніше перенесений висипний тиф. Перебіг хвороби легкий, нетривалий. У сім'ях, у яких виникла хвороба Бриля, під час епідеміологічних обстежень педикульоз найчастіше не виявляли. Концентрація збудника в крові хворого незначна. Під час кількаразового кровоссання вошей на такому хворому їх заражується не більш як 2—5 %. Отже, передача збудника від хворого оточуючим може відбутися лише за наявності значного сімейного пе-дикульозу.

Етіологія. Збудник інфекції — рикетсії Провачека (Шскеїізіа ргспуагекі). Це облігатний паразит, що розмножується лише в живій клітині. До збудника сприйнятливі морські свинки у разі зараження внутрішньочеревно, миші, особливо у разі введення в ніс суспензії, що містить рикетсії, мавпи — за різних шляхів зараження. Збудник добре розмножується в курячих зародках, якщо збудник потрапляє в жовтковий мішок або на хоріон-алантоїсну оболонку. Збудник висипного тифу розмножується в епітелії кишкової трубки вошей. Для рикетсій Провачека це природне середовище існування, і навіть за багаторазових пасажів на вошах збудник не змінює своїх біологічних властивостей.

Збудник термолабільний. За температури кипіння води він гине миттєво. У висушених фекаліях вошей за кімнатної температури зберігає вірулентність тижнями. Легко знешкоджується спиртом, ефіром та всіма хлорвмісними розчинами дезінфектантів.

Патогенез. Л. В. Громашевський доводив, що оскільки «...ні шкіра у місці проникнення інфекції.ні реріонарні лімфатичні вузли у процес не втягуються, можна вважати очевидним, що місце первинної локалізації збудника — кров». Подібної думки дотримувалася й М. К. Кротовська. Згодом було встановлено, що введені внутрішньошкірно морській свинці рикетсії уже через 1 год виявляються в найближчих від місця введення лімфатичних вузлах. Пізніше їх можна виділити з інших лімфатичних вузлів, а за 2— 3 доби до початку гарячки рикетсії виділяють із крові та всіх досліджуваних органів зараженої морської свинки. Це дає підстави твердити, що первинним місцем локалізації і розмноження рикетсій є лімфатична система, з якої збудник потрапляє в кров. Результати дослідження з титрації збудника в крові та інших органах протягом періодів інкубації, захворювання та реконвалесценції свідчать про те. що най-активніше він розмножується в інкубаційний період. Уже в перші доби захворювання розмноження пригнічується, хоча в останній день гарячки збудник міститься в крові й усіх досліджуваних органах. Після 4-ї доби апірексії рикетсій у крові не виявляли. Однак зникнення рикетсій з крові не супроводжується зникненням їх з органів. Із селезінки вони переставали виділятися після 10-ї доби реконвалесценції, а з нирок — після 21 -ї.

В окремих випадках рикетсії виділяли з нирок на 60-ту і навіть на 86-ту добу апірексії. Важливо зазначити, що концентрація збудника в нирках у пізній період реконвалесценції незначна.

Сприйнятливість населення до збудника висипного тифу висока. Хоча сприйнятливі всі вікові групи, у разі епідемічного поширення висипного тифу частіше хворіють люди середнього віку (20—40 років), що зумовлено активнішим способом їх життя, частими подорожами, під час яких є більший ризик потрапити в осередок інфекції і заразитися. Однак в останні десятиліття згадана вікова група не уражується, а хворіють переважно особи віком понад 50 років.

Слід зазначити, що навіть під час значних епідемій висипним тифом у середньому уражується не більш як 5—10 % людей. Причиною цього є еволюційно закріплений механізм передачі збудника через вошей, а також те, що зараження відбувається головним чином під час втирання калу уражених вошей у мікротравми.

Імунітет після перенесеної інфекції створюється напружений і довготривалий. Думка про стерильний імунітет переглянута в післявоєнні роки у зв'язку з концепцією рецидивного характеру хвороби Бриля. Вважають, що після перенесеної інфекції рикетсії Провачека в організмі окремих осіб, які перехворіли, зберігаються роками у вигляді лерсистуючої інфекції.

Джерело збудника. Єдиним теплокровним живителем збудника є хвора людина. Л. В. Громашевський переконливо довів, що безсимптомних форм висипного тифу не буває. Епідемічний висипний тиф завжди перебігає з вираженими клінічними ознаками.

Воші під час кровоссання можуть заражатися в останні 2 доби інкубації (період інкубації складає 10—14 діб, а часом може затягуватися до 21 доби) і протягом усього періоду захворювання. Найбільша концентрація збудника в крові буває на 2-гу—4-ту добу захворювання, у наступні доби концентрація його поступово зменшується, і після 7-ї доби апірексії воші не зарахуються.

У деяких видів тварин можна спровокувати експериментальну інфекцію, під час якої збудник міститься в крові. Екологічно закріплений механізм передачі збудника через вошей від хворих тварин до людини не може бути здійснений, оскільки воші людини не паразитують на тваринах.

Отже, стабільна циркуляція збудника відбувається по колу воша — людина — воша. У разі виникнення хвороби Бриля і за наявності в осередку педикульозу може започаткуватися епідемічний процес із зазначеним колом циркуляції збудника.

Механізм передачі. Перенесення збудника від людини до людини відбувається через вошей. Напившись крові хворої людини, воша заражується, і через 5—7 діб інкубації у неї розвивається кишкова інфекція. Рикетсії проникають в епітелій кишкової трубки воші, розмножуються і, накопичуючись, розривають клітини, з яких потрапляють у товщу кишки. Протягом 2—3 діб воша виділяє збудника з калом. Оскільки руйнується багато клітин кишкової трубки і кров через пори її стінки виливається в тіло воші, кишкова трубка перестає виконувати свою функцію, виссана кров не перетравлюється, і на 2-гу—3-тю добу інфекції воша гине.

Збудник не накопичується в слинних залозах вошей, тому під час кровоссання він не передається людині. Рикетсії виділяються з калом вошей. Під час розчухування місця укусу вони втираються у мікротравми. У разі педикульозу та інтенсивного зараження вошей, які виділяють збудника з калом, забруднюються одяг, білизна. Під час витрушування або використання цього одягу збудник може потрапити на мікротравми шкіри або з пилом у дихальні шляхи. У таких випадках (вони бувають дуже рідко) може відбутися зараження людини.

Лабораторна діагностика. Виділяють збудника найчастіше за допомогою внутрішньочеревного введення в кров морської свинки 5 мл крові хворого на висипний тиф. За наявності в крові хворого рикетсій у зараженої морської свинки на 5-ту—7-му добу роз­вивається температурна реакція.

Серологічне дослідження проводять за допомогою реакції аглютинації рикетсій, реакції непрямої гемаглютинації та реакції зв'язування комплементу. Для підтвердження діагнозу досліджують парні сироватки — у разі захворювання титр збільшується в 4 рази і більше.

Специфічну терапію проводять шляхом призначення антибіотиків тетрациклінового ряду та докси-цикліну.

Специфічна профілактика. Використовують убиту та живу вакцини. Убиту вакцину готують із рикетсій, які культивуються в кишковій трубці заражених вошей, у жовтковому мішку курячих зародків або в легенях білих мишей у разі їх зараження шляхом уведення інфекції через ніс. Вакцину вводять підшкірно. Захворюваність серед вакцинованих зменшується кілька разів, а в разі захворювання щеплених осіб інфекція має легкий перебіг без ускладнень.

Живу вакцину готують із штаму Е, який було отримано під час пасажів рикетсій Провачека на курячих зародках. Цей штам втратив свої вірулентні властивості, але зберіг імуногенні. З метою зменшення реактогенності та підвищення імуногенності живої вакцини було запропоновано збагачувати її протек-тивним антигеном рикетсій Провачека. Унаслідок цього було створено нову вакцину ЖКСВ-Е, яка нині проходить ретельну перевірку.

Специфічна профілактика, безумовно, є важливою ланкою в комплексі заходів боротьби з висипним тифом у такі важкі періоди, як війни, стихійні катак-лізми, які у минулому завжди супроводжувалися епідеміями висипного тифу.

Протиепідемічні заходи спрямовані на раннє виявлення хворих і систематичну роботу з ліквідації побутового педикульозу.

З метою своєчасного виявлення хворого на висипний тиф, особливо з легким клінічним перебігом (хвороба Бриля), усі хворі з високою температурою тіла до 5-ї доби недуги мають бути під наглядом дільничного лікаря. Якщо протягом зазначених днів діагноз не встановлено, після консультації інфекціоніста хворого треба госпіталізувати до інфекційного відділення. На кожного госпіталізованого (навіть у разі підозри на висипний тиф) до СЕС надсилають термінове повідо­млення. Хворого виписують із лікарні на 12-ту добу після нормалізації температури тіла. В осередку після госпіталізації хворого проводять заключну дезінфекцію, яка включає санітарне оброблення осіб, котрі спілкувалися з хворим, дезкамерне оброблення або кип'ятіння всіх речей, у яких можуть бути воші, з метою їх повного знищення. В екстремальних ситуаціях можна призначати бутадіон, який для вошей є сильною отрутою. За осередком проводять спостереження протягом 25 діб з моменту проведення заключної дезінфекції. Усім, хто проживає в осередку, щодня проводять термометрію. У виняткових випадках може бути проведена термінова антибіотикопрофілактика.-Е'шдеша/шг/чнш нагляд включає направлення термінового повідомлення про кожен випадок захворювання або підозри на висипний тиф. Осередок об­стежує епідеміолог, він заповнює карту епідеміологічного обстеження. Особливу увагу приділяють виявленню та діагностуванню хвороби Бриля. З цією метою використовують лабораторні серологічні методи дослідження з реакцією аглютинації зі специфічним рикетсіозним діагностикумом, метод непрямої імунофлуоресценції та імуноферментне дослід­ження.

Основним у боротьбі з висипним тифом є виявлення та ліквідація педикульозу. Про кожен випадок завошивленості до СЕС надсилають термінове повідомлення. У сім'ї, колективі, де виявлено педику-льоз, проводять заходи, спрямовані на знищення вошей. Після проведення дезінфекції та дезінсекції за осередком педикульозу встановлюють спостереження.

Хвороба Брилла

Синоніми: повторний висипний тиф, рецидивний висипний тиф; лат. — тогЬш Вгіііі. Гостре інфекційне захворювання, симптоматика якого така сама, як і епідемічного висипного тифу, але зі значно легшим перебігом. Виникає у вигляді спорадичних випадків без зв'язку з джерелом збудника інфекції і за відсутності педикульозу. Хворобу Бриля вважають рецидивом раніше перенесеної інфекції. Рецидив може настати через багато років після перенесеної інфекції, тому на хворобу Бриля хворіють найчастіше люди старшого віку.

Збудник хвороби за своїми біологічними та антигенними характеристиками не відрізняється від рикетсій Провачека — збудника висипного тифу.

Історія питання. При жодній інфекційній хворобі питання епідеміології не викликали таких тривалих і бурхливих дискусій, як при хворобі Бриля.

Л. В. Громашевський і його учні на підставі спостережень у роки першої світової війни, а також під час Великої Вітчизняної війни та в повоєнні роки доводили, що висипний тиф завжди перебігає у маніфестній формі і що єдиним джерелом збудника може бути хвора людина, а заражені воші переносять збудника. Тому рання госпіталізація хворого і дезінфекційні заходи в осередку завжди сприяють ліквідації спалаху, а нові захворювання можливі за умови нового занесення збудника.

Такої самої думки дотримувалися і вчені колишнього СРСР. Було запропоновано провести на всій території країни поквартирні обходи у літні місяці, коли захворюваність на висипний тиф найнижча, з метою виявлення недіагностованих випадків захворювань, госпіталізації підозрілих на висипний тиф хворих та проведення дезінфекційних заходів у осередках. Одначе й ці заходи, проведені в широких масштабах, не дали очікуваних наслідків.

Іншої думки дотримувався Г. С. Мосінг (1954). Працюючи в тридцяті роки у Львівському сипноти-фозному інституті Вейгля, він вивчав захворюваність на висипний тиф у західних областях України, у яких відзначалися спорадичні випадки і спалахи у сільській місцевості, де був незадовільний санітарний стан і значно поширений педикульоз. Висновки були такими: \ воші заражаються збудником лише від хворогов період хвороби. Після 10-ї доби реконвалесценції або віддорових людей в осередку воші ніколи не заражалися;

2) заражені збудником висипного тифу воші гинуть протягом кількох діб, рикетсії не поширюються серед вошей контактним способом і не передаються наступному поколінню вошей;

3) рикетсії Провачека в умовах кімнатної темпера тури виживають кілька діб, тому вони не можуть бути етіологічним агентом захворювань, які виникають у літньо-осінній період, коли епідемія висипного ти фу йшла на спад.

Подальші дослідження у багатьох містах України та Білорусії засвідчили, що збудники, виділені у спорадичних випадках і під час спалахів, ідентичні. Резюмуючи результати багаторічних досліджень, сінг (1954) доводив, що окремі випадки захворювання в містах не є класичним епідемічним висипним тифом, це спонтанний рецидив раніше перенесеної інфекції. Такі спонтанні рецидиви, будучи недіагно-стованими, за наявності педикульозу можуть стати джерелом збудника хвороби для окремих людей і спричинити групові спалахи. Цим Г. С. Мосінг пояснював неможливість ліквідації висипного тифу в повоєнні роки.

Такий самий погляд на епідеміологію висипного тифу висловив К. Н. Токаревич (1952) на підставі проведених ним спостережень у Ленінграді та сусідніх областях. Дещо пізніше його підтримав П. Ф. Здро-довський (1956). Варто зазначити, що подібний погляд був висловлений Цінасером ще в 1934 р. на підставі аналізу статистичних даних.

Гіпотеза Г. С. Мосінга (1954) та К. Н. Токаревича про існування двох форм висипного тифу — епідемічного, збудник якого поширюється вошами, і спорадичного (рецидивного), який за наявності вошей може бути причиною спалахів, викликала спротив у деяких провідних епідеміологів нашої країни. Противники гіпотези вважали її такою, що демобілізує, оскільки вона виправдовувала епідеміологів, які, реєструючи захворювання, не докладали зусиль щодо виявлення джерела інфекції. Насправді «рецидивна» теорія лише з'ясовувала причину безуспішних пошуків збудника, але в той же час вимагала постійної настороженості стосовно виявлення серед хворих з високою температурою тіла недужих з «рецидивними» формами висипного тифу, що характеризувалися легким перебігом. Вона вимагала розширення арсеналу серологічних обстежень таких хворих і наполегливіших зусиль у боротьбі з педикульозом.

Поступово «рецидивна» теорія епідеміології висипного тифу набувала все більшого визнання. У 1970 р. МОЗ СРСР узаконило роздільну реєстрацію висипного тифу та хвороби Бриля.

Оскільки рецидив може настати через 5—30 років і більше після вперше перенесеної інфекції, хворіють переважно люди старшого віку.

За клінічним перебігом хвороба Бриля дуже нагадує епідемічний висипний тиф. Хвороба розпочинається значним підвищенням температури тіла — до 38—40 °С, що тримається на такому рівні 7—12 діб, після чого протягом 1—2 діб знижується до норми. Хворі скаржаться на головний біль, безсоння. За даними Г. С. Мосінга і К. Н. Токаревича, висипка переважно буває, як і при епідемічному висипному тифі, але вона рідка, бліда і нетривала. Виявляють її лише під час ретельного огляду хворого.

Збудник хвороби міститься в крові, але концентрація його незначна. Якщо погодувати 100 вошей на 2-гу—3-тю добу захворювання на епідемічний висипний тиф, то заражується до 70 % вошей. За таких самих умов на хворому на рецидивний висипний тиф заражується лише 2—5 % вошей. Тому передача збудника через вошей можлива лише за наявності значного педикульозу в осередку. Легкий перебіг хвороби Бриля і незначну концентрацію збудника в крові хворого пояснюють тим, що названа інфекція уражує організм з більшим чи меншим імунним захистом.

Джерело збудника інфекції— хвора людина. Профілактичні та протиепідемічні заходи практично ідентичні тим, що описані при висипному тифі.

Хоча епідемічний висипний тиф та хвороба Бриля етіологічно ідентичні, епідеміологічно вони суттєво розрізняються. При класичному висипному тифі зараження відбувається шляхом перенесення збудника інфікованими вошами від хворого до сприйнятливої людини. При хворобі Бриля інфекція є наслідком рецидиву, а не передачі збудника вошами. Враховуючи легкість перебігу хвороби, безумовно, виявляють далеко не всі випадки захворювання або діагностика запізнюється і як наслідок профілактичні та протиепідемічні заходи в осередку запізнюються або ж взагалі не проводяться. У таких осередках за наявності значного педикульозу можуть настати зараження і передача збудника оточуючим. Тому діагностика і реєстрація хвороби Бриля (без виникнення випадків епідемічного висипного тифу серед оточуючих) свідчить про високу настороженість і обізнаність лікарів

щодо діагностики. Це дозволяє своєчасно провести протиепідемічні заходи і є причиною роздільної реєстрації епідемічного висипного тифу та хвороби Бриля.

ЧУМА

Це гострий особливо небезпечний бактерійний зооноз, який характеризується ураженням лімфатичної системи і сепсисом, по супроводжуються тяжкою інтоксикацією то гарячкою.

Актуальність У зв'язку з тяжким перебігом і здатністю к епідемічного і навіть пандемічного поширення чума належить ю особливо небезпечних інфекцій. І хоча в Україні природних зсередків чуми немає, через сучасні темпи міграції не виключена можливість її занесення з-за кордону. За даними ВООЗ, вона «{являється майже у 50 країнах.

Етіологія. Збудник чуми - коротка грамне-Лативна паличка, яка характеризується значною стійкістю у довкіллі, іа харчових продуктах, у воді, на предметах побуту У. резііз збері-ається до З міс, у гної - 40 днів, у крові, харкотинні - біля 1 міс. Іри низькій температурі (нижче 0 °С) збудники зберігаються до Лкількох місяців. Ці бактерії при кип'ятінні гинуть миттєво, чут-нві до прямих сонячних променів, швидко знешкоджуються під Ією дезінфекційних розчинів (3 % фенол, хлорамін).

Джерело збудника. Джерелом при чумі є близько 200 видів підвидів диких гризунів (ховрахи, тарбагани, пісчанки, полівки, ом'яки, бабаки, зайці), домові миші та щури (сірий, чорний та иександрійський). В епізоотичний процес можуть втягуватися езліч інших тварин, з домашніх - частіше верблюди. Хвора на |Г*іу людина також несе потенційну небезпеку зараження інших.У природних умовах серед багатьох видів гризунів збудники чуми можуть зберігатися необмежено довго, переходячи від однієї тварини до іншої. Це так звані основні носії, які формують осередки «дикої» чуми. Гризуни, що живуть поряд з людьми, можуть утворювати міські та портові осередки. Переносниками чуми є блохи (мал. 40а), які паразитують на тваринах. Місцем перебування бліх зазвичай є нори гризунів. Чума перебігає у тварин тяжко, закінчуючись їх загибеллю. Проте у період зимової сплячки гризуни (бабаки, ховрахи) переносять інфекцію в латентній формі. Блоха становить епідемічну небезпеку протягом 3-5 діб після зараження, а далі гине.

І 2 3 Механізм і шляхи передачі. Основний механізм передачі

\ \ _л збудника - трансмісивний, який реалізується при укусах бліх.
і Контаміно-вана бактеріями кров, якою харчуються блохи, потрапляє у
../ їх передшлунок і шлунок,
Мал. 40. Блоха (а) і схематичне зобра- де внаслідок інтенсивного розмноження чумні бактерії утворюють
ження її «чумного блока»: 1 - стравохід;, „ _.

" •,. драглисту грудку («чумний блок»), що перекриває просвіт травного

2 - передшлунок і 3 — шлунок, заповнені г ^ ^^^^ ^ \ ^ />—, г г і- г

бактерійною масою. каналу (мал. 406). Під час наступного кровоссання комаха зригує

і * *Г * частину чумної грудки, заносячи у мікротравму бактерії. Якщо

заражена блоха перейшла на нового хазяїна, то в результаті укусу він інфікується. У випадку такого механізму зараження у людини розвивається бубонна форма чуми.

Крім цього, людина може заразитися при безпосередньому зіткненні з ураженими тваринами. Це буває при знятті шкурок і. розбиранні тушок загиблих гризунів або в разі прямого контакту з хворими верблюдами чи з предметами, забрудненими гноєм чумних бубонів (рановий механізм).

Дуже небезпечні хворі на чумну пневмонію. Від них чумні бактерії поширюються через повітря (крапельний механізм передачі). У такий спосіб розвивається легенева форма чуми.Трапляється зараження людей через забруднені воду і продукти харчування (аліментарний шлях).

Прояви епідемічного процесу. Чума - типова природно-осередкова інфекція. Осередки чуми існують на території Російської Федерації (між Волгою і Уралом, на Кавказі, Забайкаллі тощо), у Південно-Східній Азії, Африці, Америці. Природні осередки активуються звичайно при підвищенні чисельності гризунів. Тому найбільша небезпека зараження людини цією інфекцією є ранньою весною, а також улітку, в період виходу з нір зимово-сплячих тварин, їх гону і спарювання, коли інфіковані блохи часто нападають на людину і кусають її.

Сприйнятливість людей до чуми дуже висока, дорівнює майже 100 %. Найчастіше у природному осередку на небезпеку інфікування наражаються чабани, агрономи, працівники геологі­чних і топографічних партій, мисливці та споживачі верблюжого м'яса. Можливе завезення чуми пасажирами, які прибули з природних осередків у період інкубації.

Вкрай небезпечною є легенева форма чуми, оскільки вона здатна швидко поширюватись із захопленням території, де немає природних осередків чуми.

Зараз чума втратила своє попереднє значення епідемічної хвороби. Потенційну небезпеку для людини мають природні осередки цієї інфекції, оскільки вони розміщені на всіх континентах, крім Австралії, і займають близько 8-9 % земної суші.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. З'ясовують джерело першого випадку хвороби. З цією метою уточнюють перебування захворілого за 1 тиждень до хвороби у природних осередках, контакт з тваринами чи хворою людиною. Цікавляться участю хворого у полюванні, забої тварин й обробці туш, наявністю бліх у природному осередку. Необхідно ознайомитися з даними санепідемелужби про чисельність гризунів, наявністю | на них ектопаразитів, результатами їх обстеження на чуму.

Діагноз чуми обов'язково підтверджується виділенням збудника за повною схемою на штучних живильних середовищах і встановленням його виду. Забір матеріалу для дослідження, його транспортування і мікробіологічне дослідження здійснюються з дотриманням суворого протиепідемічного режиму.

Протиепідемічні заходи. Чума належить до карантинних хвороб, на які поширюються міжнародні санітарні правила. Усією протиепідемічною роботою безпосередньо керує міністр охорони здоров'я або головний державний санітарний лікар держави. Усі рішення та комплексний план щодо ліквідації осередку затверджують на надзвичайній протиепідемічній комісії. Такі заходи спрямовані на: 1) запобігання занесенню інфекції з-за кордону; 2) оздоровлення природних осередків чуми; 3) екстрену профілактику в разі виявлення хворого на чуму.

З метою недопущення завозу чуми з інших країн створено протичумні станції, які підпорядковані безпосередньо міністерству охорони здоров'я. В обласних санепідемстанціях є відділи особливо небезпечних інфекцій. На державному кордоні (морські порти, міжнародні аеропорти, залізничні та шосейні станції) створено санітарно-контрольні пункти (відділи), які зобов'язані виявляти підозрілих на особливо-небезпечну інфекцію і вживати первинних протиепідемічних заходів.

Заходи щодо оздоровлення і ліквідації природного осередку чуми починають з його вивчення і наступного спостереження. Визначають видовий і кількісний склад тварин, які є джерелами збудника, наявність на них бліх і їхню зараженість. Такі дані необхідні для складання плану ліквідації осередку. У цьому плані конкретизують дератизаційні та дезінсекційні заходи, що дозволяють припинити циркуляцію збудників чуми.

У разі виявлення хворого на чуму здійснюють такий комплекс протиепідемічних заходів:

його негайну ізоляцію і лікування;

виписування перехворілого після клінічного видужання і
при негативних результатах трьох бактеріологічних дослі
джень, здійснених після закінчення лікування;

виявлення і госпіталізацію осіб, підозрілих на чуму, у про
візорні шпиталі;

■ ► виявлення і розміщення протягом 6 діб в ізоляторі усіх, хто мав контакт з трупами померлих чи їх речами (за відсутності клінічної симптоматики); > встановлення територіального карантину;подвірні обходи з вимірюванням температури тіла (тричі на добу) усіх мешканців населеного пункту, неблагопо-лучного стосовно чуми; дератизацію в процесі локалізації осередку. Для переривання механізму передачі: дотримуються заходів особистої профілактики медичним персоналом чумного шпиталю (використання протичумного костюму, вимірювання температури тіла та ін.); проводять заключну дезінфекцію в осередку 5 % розчином фенолу чи 2-3 % розчином хлораміну; здійснюють дезінсекцію в осередку.

Несприйнятливість людей в осередку чуми досягають за вакцинації населення визначених територій;

► екстреної 6-денної профілактики стрептоміцином або тет

рацикліном осіб, підозрілих на можливе зараження. Крім цього, проводять широку санітарно-епідеміологічну іропаганду.

Лікар, який виявив хворого з підозрою на чуму, зобов'язаний по телефону повідомити територіальну службу охорони здо-' роп'я і санепідемслужбу, а ті - міністерство охорони здоров'я.

Епідемічний осередок чуми вважається ліквідованим після Виписування із шпиталю останнього хворого й за умови проведення всіх дезінфекційних і дератизаційних заходів.

Специфічна профілактика. Для активної імунізації осіб, які проживають на ензоотичній території, і тих, хто виїздить у країну, несприятливу відносно чуми, застосовують суху живу іакцину. В ензоотичній місцевості вакцинацію проводять усьому населенню в разі виявлення хворого і вибірково контингентам, ідо піддаються високому ризику зараження (мисливці, тваринники, заготівельники тощо).

ТУЛЯРЕМІЯ

Це гострий бактерійний зооноз, який характеризується ураженням лімфатичних вузлів, дихальних шляхів і шкіри та перебігає з явищами інтоксикації й гарячкою.

Актуальність. В Україні є природні осередки туляремії (степові та лісостепові області півдня). Трапляються спорадичні випадки і групові спалахи, які завдають значних збитків. Відсутність ефективних заходів щодо ліквідації природних осередків не дозволяє розраховувати на повне викорінення цієї інфекції в найближчому майбутньому.

Етіологія. Збудник туляремії - Ргапсізеііа іиіагепзіз -дрібні грамнегативні кокобактерії, які досить стійкі у довкіллі, особливо при низьких температурах. У воді, вологому грунті вони зберігаються до 9 міс, у зерні, соломі - до 6 міс, шкурках тварин - до 1 міс. Мікроорганізми добре переносять висушування, однак гинуть під дією прямих сонячних променів (за ЗО хв), підвищеної температури (при 60 °С знешкоджуються протягом 10 хв) і звичайних дезінфектантів (3 % розчин хлораміну, хлорного вапна).

Джерело збудника - більше ніж 80 видів тварин. Основним резервуаром є полівки, водяні щури, зайці, хом'яки, ондатри тощо, у яких туляремія перебігає тяжко з високою летальністю. Натомість у крупних сільськогосподарських тварин (коней, корів, овець) перебіг хвороби легкий, часто абортивний. Передача інфекції між тваринами здійснюється через контаміновану бактеріями воду, їжу і трансмісивно - через кровосисних комах, переважно кліщів. Випадки заражень від людини невідомі.

Механізм і шляхи передачі різноманітні. Найчастіше спрацьовує трансмісивний механізм (при укусі людей кліщами, комарами, ґедзями). Важливе значення має передача інфекції шля-' хом прямого контакту, наприклад при знятті шкурок із загиблих гризунів, забої овець (збудники проникають через мікроподряпи-ни шкіри і слизових). Рідше бувають контактно-побутові зараження. Істотне місце займає інфікування при споживанні забруднених виділеннями гризунів харчових продуктів і води, а також під час купання у водоймі. Пилове зараження відбуваються при вдиханні пилюки, що містить збудників, під час обмолоту зернових, сінокосу, сортування зерна й овочів.

Прояви епідемічного процесу: Туляремія — природно-осередкова хвороба. Осередки формуються там, де є достатня щільність гризунів-носіїв - у заплавах, болотах, степах, гирлах рік. Господарська діяльність людини, особливо меліорація, суттєво зменшує природні осередки туляремії.

Переважають спорадичні випадки захворювань, однак бувають і невеликі спалахи. Захворюваність може мати непрофесійний і професійний характер.

У спалахи, пов'язані з укусами літаючих кровосисних комах, втягуються люди, котрі відвідують заплави водойм для сінокосіння або інших господарських робіт та відпочинку. Се­зонність - літня.

Промислові спалахи спостерігаються серед мисливців за водяними пацюками, ондатрами, зайцями. Люди заражаються звичайно при знятті шкурок, роботі з тушками. Сезонність -зимово-весняна.

«Виробничі» спалахи виникають на елеваторах і цукрових заводах, якщо заражені гризуни або збудник заносяться на підприємства із забрудненими бактеріями зерном і коренеплодами. Сезонність - осіння.

Сприйнятливість людей до туляремії дуже висока. Зростання захворюваності спостерігається в роки підвищення чисельності гризунів і частіше в сільській місцевості. Те ж може трапитись при збиранні зернових, яке затягнулося до глибокої осені, залишанні недоношених полів у зв'язку з війною, повінню, іншими соціальними й стихійними лихами. Основні напрямки епідеміологічного обстеження. Визчачивши клінічну форму хвороби, можна зробити припущення іро механізм і умови зараження. З'ясовують джерело збудника наявність масової загибелі мишоподібних гризунів). Встановлюють професійну участь захворілого у сільськогосподарських работах, полюванні, транспортуванні та обробці зерна, соломи, іна тощо.

Для підтвердження діагнозу використовують серологічні еакції (РА, РПГА. імуноферментний метод), шкірну пробу з тулярином (суспензією вбитих туляремійних мікробів) і біологічну пробу на білих мишах чи гвінейських свинках з наступним посівом матеріалу від загиблих тварин на штучні живильні середовища. Бактеріологічні дослідження здійснюють у спеціальних лабораторіях з дотриманням режиму безпеки.

Протиепідемічні заходи зводяться до впливу на усі три ланки епідемічного процесу. Зокрема:

постійно спостерігають за чисельністю дрібних диких гризунів і переносників інфекції;

здійснюють дератизацію і бактеріологічне дослідження на туляремію в ензоотичних
осередках для раннього вияв лення епізоотій.

Для переривання механізму передачі проводять:

дезінсекційні заходи, використання засобів індивідуального захисту (спецодяг,
респіратори, захисні сітки, репеленти);

захист вододжерел, харчових і сільськогосподарських про дуктів від гризунів;

дезінфекцію води шляхом хлорування або кип'ятіння і тер мічної обробки харчових
продуктів.

Заходи, спрямовані на сприйнятливих осіб, такі:

щеплення;

екстрена антибіотикопрофілактика (рифампіцином, док сицикліном, тетрацикліном та
ін.) осіб, які могли б інфікуватися.

Хворий на туляремію підлягає госпіталізації, але епідеміологічного значення це не має, позаяк для оточуючих він безпечний.

Для профілактики туляремії важливе значення має своєчасне здійснення таких агротехнічних вимог, як збирання врожаю, осіннє переорювання полів, знищення буряну, а також санітарно-освітня робота.

Специфічна профілактика. Головним методом захисту людей є активна імунізація живою туляремійною вакциною. Щеплення проводять населенню, яке мешкає на ензоотичних територіях, у разі виникнення осередків і появи захворювань серед людей, а також декретованим групам (мисливцям, працівникам цукрових заводів, елеваторів, млинів, м'ясокомбінатів, боєнь,

підприємств з переробки сільськогосподарських продуктів і сировини). Ревакцинацію роблять через 5 років. При появі випадків туляремії в людей негайно здійснюють екстрену вакцинацію. Епідеміологічні спостереження показали, що в разі охоплення щепленнями 80-90 % населення вже через 10-14 днів захворювання серед людей припиняються.

Дата добавления: 2015-11-26 | Просмотры: 989 | Нарушение авторских прав