АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Мерітократія чи партійний патронаж

— Вадиме, а як ви охарактеризуєте принцип формування головної гілки виконавчої влади? Чому, скажімо, в європейських країнах, якщо в таборі партії-переможця виборів немає професійної кандидатури, наприклад, на посаду міністра з надзвичайних ситуацій, вважається нормою залучення такої людини зі сторони, а наша ж логіка така: хай непрофесіонал, головне — свій.

— Те, що ви описали стосовно Європи, називається поєднанням принципів демократії й меритократії. Знов-таки, ми стоїмо перед дилемою: демократична влада — це влада, що обирається чи обрана, влада відібрана чи просто вибрана, це якісний критерій чи кількісний? У Західних демократіях це питання вирішене. Еліта — обирається. Для того й існують дострокові вибори, коли ця еліта, що обирається, не справляється з поставленими завданнями, щоб мали шанс бути обраними інші. У цьому й зміст демократії. Але це не означає, що у владі немає обраних. Є, це ті, кого ми називаємо адміністративною елітою або муніципальними службовцями. Це рівень заступників міністра, держсекретарів тощо. Так от, ця адміністративна еліта — це меритократія, що відбирається за заслугами. Для цього й існують державні ранги, конкурси. Просто так потрапити до якогось держкомітету — неможливо, для цього необхідно скласти певний іспит. Розумієте, парадокс політики в тому, що можна стати політиком, не маючи політичної освіти, натомість будь-яка санітарка в медичній установі повинна мати відповідний документ. Але цей парадокс там нейтралізується тим, що політична система рухається, змінюється, політики приходять і йдуть, та держава не міняється. В Україні ж працює не принцип меритократії, а принцип патронажу. А що таке принцип політичного патронажу? Це коли партія розставляє буквально всіх своїх партійців на хлібні й нехлібні місця. Й ці партійці служать не державі, а партійному лідеру, який, як ракета, вивів їх на політичну й навколополітичну орбіту. Це ж цілковите перекручення партійного принципу, коли немає держави, є тільки партія! У тому-то й річ, що ми сьогодні держави як такої не маємо...

У нас немає держави як інституту, як апарату, як якоїсь універсальної реальності. Є територія, є кордони, є установи. Так, ми називаємося державою, але у нас це все колонізовано партіями й партійним патронатом. Більше того, сьогодні окремі партії набагато централізованіші й сильніші, ніж держава загалом. Наприклад, БЮТ. Блок Юлії Тимошенко — це приклад надцентралізації. У них більше порядку, більше керованості, ніж у державі загалом. І держава не витримує цієї конкуренції, й у результаті партії її можуть повністю поглинути. Або, зрештою, це може призвести до того, що на базі тієї чи іншої партії буде вибудована держава. Хіба нам Партія регіонів не показала приклад, як можна на базі ПР вибудувати державу? Пам'ятаєте, як 2006 року вони призначали на всі адміністративні посади в державі виключно донецькі кадри? Вони людей у Донецьку з пенсії витягували, щоб поставити на посади в Києві! Тепер може статися так, що аналогічну позицію в підбиранні кадрів вибере вже інша партія. А де, питається, наші школи чиновників!? Щоби ти був чиновником або політиком, ти маєш обов'язково пройти цю школу, вивчитися, знати, що таке держава, носити це в голові! У нас же держава будується або на базі великих корпорацій, або на базі політичних партій. Але немає нейтральних, політично не ангажованих інститутів, які могли б провести відбір людей на державну службу незалежно від партійних розкладів, а виходячи з національних інтересів. Ми прийшли до того, що в нас сьогодні повністю відсутня меритократична еліта, яка взята в полон, колонізована елітою партійною, що формується на базі особистої відданості, особистої лояльності до партійних лідерів. Раніше це була лояльність до Президента, але Президент був позапартійним, й це давало можливість, постійно ремонтуючи цей державний апарат, все ж таки підтримувати його в робочому стані. Ця державна машина була, звісно, не «Мерседесом», це були «Жигулі» «копійка», але вони їздили. А зараз ми маємо, умовно кажучи, партійні «Майбахи», й маємо державу «Таврію», яка от-от зупиниться. І сьогодні завдання полягає в тому, щоб визволяти державу з партійного полону. Ось чому стояло питання про так званий технократичний (мерітократичний) уряд, про уряд професіоналів, а не партійний уряд. Річ у тім, що партії не здатні закрити всі, з професійного погляду, кадрові клітинки в нашій державі. До того ж, існують ще такі рудименти радянської системи, які при переході до партійно-парламентського принципу формують опуклу систему партійної здобичі. У нас дуже часто інститути влади є не інструментами реалізації партійних програм, а стають трофеєм у партійній війні.

Вадим Карасьов, політолог, директор Інституту глобальних стратегій

Джерело: http://www.day.kiev.ua/192642

Дата добавления: 2015-11-26 | Просмотры: 297 | Нарушение авторских прав