АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Допустимі дози досліджуваного матеріалу, що вводиться лабораторним тваринам, мл

Шматочки органів попередньо подрібнюють в гомогенізаторах, в банках зі скляними бусами, в фарфорових чи скляних ступках, потім емульгують, а в ряді випадків і екстрагують. Із розтертих органів готують 10%-ну (чи іншої концентрації) суспензію на фізіологічному розчині з додаванням 10%-ї нормальної сироватки (або без неї), бульйону чи буферного розчину. Приготовану суспензію тканин центрифугують протягом 10-15 хв при 3000-4000 об/хв, і надосадову рідину використовують для зараження лабораторних тварин. При забрудненні досліджуваного матеріалу бактеріальною мікрофлорою його фільтрують через бактеріальні фільтри, що затримують бактерії, чи додають антибіотики: пеніцилін та стрептоміцин у співвідношенні 1000 ОД на 1 мл інфекційної рідини. Можна додавати і антисептичні речовини (0,25-0,3%-й розчин фенолу, мертиолят натрію 1:10 000, тощо). Слід мати на увазі, що фільтрація матеріалу через бактеріальні фільтри знижує кількість вірусів внаслідок сорбційних властивостей фільтрів, фільтрацію здійснюють тільки за достатньої кількості вірусовмісного матеріалу.

Потрібно зауважити, що ураження тварин може здійснюватися з різними цілями (накопичення вірусів, пасування, титрування, одержання вакцин, тощо). У всіх вищевказаних випадках введення вірусовмісного матеріалу називається ураженням лабораторних тварин, при цьому найчастіше вірусний матеріал вводиться тварині одноразово.

Якщо ж метою експерименту є отримання специфічної антисироватки до відповідного вірусу, то в цьому випадку введення вірусовмісного матеріалу називають імунізацією лабораторних тварин, при цьому вірус вводиться багаторазово (для отримання кращої імунної відповіді тварини) і обов’язково за певною схемою. Найчастіше, незалежно від тропізму вірусу, перше введення вірусного матеріалу проводиться внутрішньом’язево або ж підшкірно у декілька ділянок (наприклад, з внутрішнього боку всіх кінцівок тварини), а надалі – внутрішньовенно. Перше введення матеріалу робиться внутрішньом’язево та багатоточково з тієї причини, що це призводить до тривалішого депонування вірусу у місці введення, яке активно стимулює периферичні лімфатичні вузли для вироблення первинної імунної відповіді.

Крім цього, імунізація тварин вірусовмісним матеріалом часто здійснюється з додаванням до суспензії вірусу так званих ад’ювантів – речовин (або їх сумішей), які додатково стимулюють імунну відповідь тварини. У вірусологічній практиці найбільш широко використовуються ад’юванти Фрейнда – повний і неповний. Повний ад’ювант Фрейнда містить різні мінеральні олії та завис інактивованих клітин бактерій Mycobacterium bovis. Його можна вводити лише один раз при першому введенні вірусовмісного матеріалу (так званій першій імунізації). Повний ад’ювант Фрейнда ні в якому разі не можна вводити тварині внутрішньовенно, оскільки це призведе до ураження крові (сепсису) та загибелі тварини. При наступних імунізаціях використовують неповний ад’ювант Фрейнда, який не містить бактеріальних клітин, а тому може вводитися внутрішньовенно.

Головною вимогою при експериментальному зараженні (імунізації) є виконання його в умовах повної асептики. Для цього використовують стерильний інструментарій, а місце введення інфекційного матеріалу звільняють від волосяного покриву (піддають депіляції) і знезаражують 3%-м розчином йоду. Винятком є два природних методи зараження, а саме інтраназальне та оральне. При кожному методі інфікування з порушенням цілісності шкіри рекомендується після зараження повторно дезінфікувати місце ін’єкції.

Дата добавления: 2015-09-27 | Просмотры: 481 | Нарушение авторских прав