АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

ПСИХОДИНАМІЧНА ТЕОРІЯ: МЕТОДОЛОГІЯ ТА НАУКОВО-ПРАКТИЧНІ РЕЗУЛЬТАТИ

Укладачі тексту: О. М. Поляничко,Л. Я. Галушко, Н. В. Дметерко, І. В. Євтушенко, О. Г. Максименко, О. В. Педченко, Л. Г. Туз, О. М. Усатенко

Наукова редакція: Т. С. Яценко

Основи психодинамічної теорії в Україні сформовані академіком Національної академії педагогічних наук України Яценко Тамарою Семенівною. Зародження даного підходу можна віднести до 1978-1979 рр., що знайшло втілення в розробці методу активного соціально-психологічного навчання (АСПН), який спочатку був зорієнтований на оптимізацію спілкування вчителя з учнями (докторська дисертація (1989 р.) [1]. Поштовхом до науково-практичних пошуків послугувала практика соціально-психологічного тренінгу (СПТ) в Москві і Новосибірську, стажування з групової психотерапії в Ленінграді (Санкт-Петербург), Польщі (Варшава, Гданськ).

Авторський метод активного соціально-психологічного навчання з часом набув інструментальні можливості проникнення в глибини психіки з метою їх індивідуалізованого пізнання та надання практичної допомоги суб'єкту.

Т. С. Яценко піднесла в ранг необхідної передумови розкриття сутності феномену психічного – спонтанність і невимушеність поведінки дорослої соціально-орієнтованої людини, що спирається на фактори її внутрішньої детермінації. Інакше кажучи, в психодинамічній парадигмі спонтанність і невимушеність поведінки суб'єкта є засадничим принципом організації глибинного пізнання, яка відкриває перспективи вивчення внутрішніх детермінант невимушеної активності психіки.

У завдання досліджень Т. С. Яценко та її послідовників входило вдосконалення інструментально-методичного аспекту розкриття змісту психіки в її цілісності (свідоме і несвідоме), а також розвиток психодинамічної теорії при спіралевидному взаємозв'язку з практикою.

Наприкінці 80-х років Т. С. Яценко були сформовані засади психодинамічної теорії, що базується на припущенні про наявність внутрішньої активності психічного; поставлені і вирішені проблеми управління динамікою групового та індивідуально-особистісного розвитку при забезпеченні умов здійснення позитивної дезінтеграції та вторинної інтеграції психіки на більш високому рівні її розвитку. Як виявилося, такого роду управління має бути, з одного боку, чітким і прогностичним, а з іншого – неявним, невидимим, контекстним. Останнє потребує розуміння процесів когнітивного синтезу притаманного функційним особливостям несвідомого (в єдності зі свідомим), на трьох рівнях: структурному, функціональному та енергетичному.

Сказане вище знайшло відображення в чітко сформульованих особливостях законів позитивної дезінтеграції психіки та вторинної її інтеграції на більш високому рівні психічного розвитку суб'єкта, що реалізується в процесі незмінних часткових дезінтеграцій і часткових вторинних інтеграцій, каталізованих діалогічною взаємодією з респондентом [2]. Ефективність такого діалогу передбачає: єдність теорії і практики; відсутність в діагностико-корекційному процесі пріоритету наукового інтересу над практичним, тобто орієнтація на результативність проходження суб'єктом групи АСПН. Останнє є важливим у створенні емпіричного базису для наступних наукових узагальнень.

Вирішення проблеми результативності АСПН загострило питання узгодженості групової та особистісної динаміки інтеграційно-дезінтеграційних процесів, а також діагностико-корекційних змін учасників АСПН. Взаємозалежність процесів дезінтеграції та інтеграції відображає графік, представлений на рис. 1, який акцентує увагу на взаємозв'язки групових та індивідуально-особистісних змін. Графік вказує на наявність «переломних» моментів у груповій динаміці, які умовно відображають її «етапи розвитку». Умовність «етапів» пояснюється іманентністю взаємопереходів емоційних і когнітивних параметрів [2].

Рис. 1. Графік взаємозалежностей між процесами дезінтеграції та інтеграції в динаміці груп АСПН

0 - 2 початковий період; 2 - 4 робочий період; 4 - 5 постгруповий період;

___ індивідуально-особистісний аспект; ---- груповий аспект

Індивідуально-особистісні зміни пов'язані з питаннями управління груповою динамікою як одним із чинників результативності проходження АСПН. З часом стало очевидно, що проблема особистісних змін суб'єкта такого навчання пов'язана з детермінантами психологічного захисту. Саме вивчення захисту в системно-структурній її організації відкрило перспективи пізнання індивідуалізованої неповторності психіки кожного респондента. Групові та індивідуально-особистісні параметри як функційно є як взаємопов'язаними, так і автономними.

До середини 90-х років Т. С. Яценко доповнила фрейдівську структуру (Супер-Его, Его, Ід) психічного горизонтальними взаємозалежностями, яким притаманна синергія і антиномія, що є сутнісним як для адекватного розуміння функціональних параметрів цілісності психіки, так і для уточнення методології її пізнання (див. «Модель внутрішньої динаміки психіки», рис. 2) [4].

Рис. 2. Модель внутрішньої динаміки психіки

Модель (скорочена назва рис. 2) ілюструє цілісний погляд на внутрішню динаміку психічного, в його суперечливій сутності та єдності свідомого та несвідомого. Модель переконує, що підструктури, відкриті З. Фрейдом (Супер-Его, Его, Ід) знаходяться у антагоністичному протистоянні, що презентує лише один з ракурсів суперечливої сутності психічного, а саме – «по вертикалі». «Горизонталь» же характеризується співіснуванням суперечностей відповідно до законів антиномії, що передбачає взаємоподовження і взаємопідміну однієї суперечливої тенденції іншою.

Таким чином, на тлі фрейдівської «вертикалі» Т. С. Яценко вводить «горизонталь» структурних взаємозалежностей з властивою їм різноспрямованістю суперечливих тенденцій, що створюють одночасно як «взаємоперетікання», так і «противагу» один одному. В цілому, антиномія підкреслює здатність протиріч до співіснування. Останнє ілюструє і сама природа Ід з її здатністю до рядопокладеного співіснування різноманітних імпульсів (потягів). Модель (див. рис. 2) ілюструє взаємозалежність сфер свідомого і несвідомого по законах ізоморфізму і гомоморфізму; симетрії та асиметрії (стрілка 2 і стрілка 5), що пов'язано з енергетичною різноспрямованістю сфер свідомого і несвідомого. Інтегративну функцію психологічних захистів на Моделі виражає еліпс, що вказує на їх всеосяжність через причетність до свідомого і несвідомого.

Важливо відзначити, що захист не має одноразовий, локальний характер, а є інтегративним, диспозиційним утворенням, яке має різнорівневу структуру, що включає когнітивний, емотивний і поведінковий аспекти; захисна система підпорядкована єдиному генеральному механізму – «від слабкості до сили».

Наступним важливим висновком, який узагальнює багаторічні дослідження Т. С. Яценко, є виокремлення двох різновидів захистів, що узагальнюють механізми, відкриті в ортодоксальному психоаналізі (базальні («горизонталь») і ситуативні, периферійні захисти («вертикаль»). Зазначені дві форми захистів є вкрай важливими, вони не лише інтегрують механізми, відкриті З. Фрейдом (заміщення, раціоналізація, проекція, перенесення, ідентифікація, компенсація тощо), але й обумовлюють їх специфічне функціональне навантаження автономне для кожного з них. Враховуючи, що психічне, в його одноактному вияві, знаходиться на перетині «горизонталі» і «вертикалі», можна вважати, що кожному захисному акту властива синергія інтересів (цінностей) як глибинного, так і просоціального порядку. Говорячи інакше, в одноактній поведінці присутнє як свідоме, так і несвідоме. При цьому захисна «вертикаль» має пріоритет адаптаційних інтересів Я (просоціальних цілей), а «горизонталь» зберігає спрямованість на реалізацію глибинно-детермінованого захисного мотиву (глибинних цілей).

Якщо генеральний механізм усієї захисної системи («від слабкості до сили») забезпечує інтегративний ракурс її функціонування, хоча й ілюзорними засобами, які створюють ефект «психологічної сили». З огляду на сказане, зазначені вище два різновиди захистів переслідують двояку мету, відповідно: реалізацію глибинних (інфантильних) цінностей (базальна форма захисту) і, одночасно, вирішення адаптаційних проблем індивіда в соціумі (периферійний, ситуативний захист). Пізнання базального захисту відкриває перспективи упередження та нівелювання дезадаптації суб’єкта. Процес глибинної корекції передбачає нейтралізацію активності ситуативного захисту, що відкриває перспективи вивчення базальних, глибинно детермінованих її форм. Атмосфера ситуативної захищеності для учасників навчання задається принципами функціонування групи (прийняття, відсутність оцiнних суджень та ін.), а також законами позитивної дезінтеграції і вторинної інтеграції психіки суб’єкта на більш високому рівні психічного розвитку.

Т. С. Яценко встановлено, що когнітивною платформою базальних захистів є категорія позадосвідного, яка асимілює інтереси глибинних цінностей й узагальнює сліди витіснень, при абстрагуванні від ситуативної конкретики. Позадосвідне, інтегруючись з архетипом, набуває трансцендентного характеру. Все це дозволяє уточнити категорію передсвідомості (різновид несвідомого), що має відтінок «мета...», «транс...», що несе відповідне смислове навантаження, що і дозволило Т. С. Яценко ввести назву «онтологічне передсвідоме» [26, 27].

Розробляючи психодинамічну теорію у її авангардній позиції, зокрема у погляді на феномен психічного як системно впорядковану цілісність, Т. С. Яценко стверджує, що дискретність породжується порушеннями інформаційного обміну між підсистемами (свідоме - несвідоме). Важливо враховувати і те, що упорядкованість психічного в його системності властива як рівню свідомого, так і несвідомого, що презентовано в «логіці свідомого» і «логіці несвідомого» («іншій логіці»), при наявності їх різноспрямованості.

Згідно психодинамічного підходу, психічне в його цілісності функціонує за законами холістичності, тобто в єдності матеріальної і духовної реальності. Підсумовуючи сказане вище, зазначимо, що діагностико-корекційний процес глибинного пізнання передбачає:

1) забезпечення умов спонтанності поведінки респондента, при актуалізації його спонтанної ініціативи в діалозі, що сприяє виявленню особистісної проблеми (внутрішнього протиріччя);

2) пізнання глибинних (неусвідомлюваних) параметрів психіки шляхом діалогічної взаємодії з аналізандом, обумовлене нероздільністю процесів діагностики та корекції;

3) врахування того, що в одноактній поведінці симультанно виражені взаємозв'язки свідомого і несвідомого, як і те, що окремий фрагмент матеріалізації психічного втілює діагностичний потенціал, що дозволяє будувати діалогічну взаємодію з респондентом. Мета – емотивне «оживлення» опредмеченного презентанта, в співвіднесенності з внутрішнім порядком феномену психічного, тобто континуумом його мимовільної активності;

4) зв'язок інтерпретації емпіричного матеріалу у діалогічній взаємодії психолога і респондента, розгорнутій у часі з виявленням логічної впорядкованості енергетично-емоційних детермінант поведінки;

5) непряме, контекстне, «хвилеподібне» визначення тенденцій психіки, на підставі встановлення асоціативно-смислових взаємозв'язків між опредметненими презентантами, що візуалізовані завдяки спонтанній активності респондента (психологічне моделювання з використанням каменів, ліпки з тіста, малюнків та ін.);

6) розуміння суперечливих тенденцій психіки (свідоме – несвідоме) як різних сторін однієї і тієї ж реальності психічного в їх автономії та нероздільній єдності;

7) пізнання тенденцій психіки у процесуальній діагностиці, яка передбачає діалогічну взаємодію з респондентом, що визначається внутрішнім порядком структури психіки, що має відмінності на рівні свідомого і несвідомого;

8) слідування психолога в діалозі з респондентом за континуумом внутрішніх смислів останнього, що є передумовою адекватності пізнання несвідомого в його логічній упорядкованості, як і можливості встановлення взаємозв'язків з свідомим;

9) відповідність розуміння сутності внутрішніх смислів (що підлягають перекодуванню в матеріалізовані форми), що презентуються в інформаційних еквівалентах, які не залежать від способів візуалізації.

Сказане вище пояснює характер і специфіку інструментарію глибинного пізнання, спрямованого на каталізацію спонтанної активності поведінки його учасників відповідно до енергетичної спрямованості, яка обумовлюється несвідомим. Спрямованість несвідомого до прояву на зовні, каталізується архетипно-метафоричною презентацією, що відкриває горизонти вивчення феномену психічного в площині споглядання. Отриманий Т. С. Яценко емпіричний матеріал доводить необмежені перспективи вивчення візуалізованої проекції психічного в опредметнених засобах самопрезентації, що втілюють згорнутий зміст у метафорично-символічних формах, які узагальнено представляють щось інше ніж те, що доступне спостереженню. В цьому процесі актуалізуються захисні механізми перенесення, заміщення, компенсації, проективної ідентифікації та ін., які підкоряються законам збереження інформаційних еквівалентів (тобто неусвідомлюваних смислів) психіки в її індивідуалізованому вираженні.

Таким чином, Т. С. Яценко довела, що глибинне пізнання передбачає не лише спонтанність поведінки респондента, а й використання в цьому процесі опредметнених, архетипно-символічних засобів, які можуть бути як невербальними, так і вербальними. Зробимо уточнення: самопрезентація учасників глибинного пізнання невербально: ліплення з тіста в поєднанні з використанням мушлі і міні-фігурок,іграшок, просторове моделювання з каменів та ін; вербально-метафоричні засоби: спонтанна розповідь; презентація «казки про своє життя»; звернення з питанням до Бога, до долі і до самого себе; вербалізація подорожі в «чарівний магазин» та ін. Матеріалізована символізація психіки, як стверджує Т. С. Яценко, має перевагу в здатності конденсації смислових параметрів несвідомого, з семантичною їх пріоритетністю, в опредметнених формах. Тим самим відкриваються перспективи визначення асоціативної логіки поведінкового матеріалу (яка є очевидною в її спостережуваності), за якою стоїть логіка свідомого і логіка несвідомого. Синтезована (згорнута) форма матеріалізованої презентації дозволяє в діалогічній взаємодії розкривати логічну впорядкованість психіки в її суперечливій сутності. Полізначність символу в образі-презентанті представлена в логічно впорядкованій єдності (цільності) свідомого та несвідомого.

Багаторічні дослідження Т. С. Яценко обумовили висновок, що глибинне пізнання психічного повинно спиратися на знання функціональних особливостей несвідомої сфери, яка має відмінності від свідомого по важливих параметрах, відповідно: симультанність – дискретність; ірраціональність – раціональність; поза часом і простором – темпоральність і топіка, тобто існування в часі і локалізація в просторі.

Психокорекційна практика переконує, що використання опредметнених засобів (включаючи неавторські малюнки) в процесі глибинного пізнання сприяє символізації, тобто перекодуванню латентних смислів в матеріалізовані форми, доступні «дослідженню в евклідовому просторі». В процесі матеріалізації задіяні механізми уяви, що сприяють інтеграції чуттєвої реальності і уявної в інтегративно-опредметнену цілісність. Психодинамічна теорія стверджує, що латентне кодування глибинного смислу психіки в процесі його візуалізації може бути різним, залежно від форми опредметнення (матеріалізації), але єдиним (інваріантним) в частині інформаційних еквівалентів. Інтерпретація поведінкового матеріалу орієнтована на тривалий, асоціативно-смисловий аналіз напрацьованних в діалогічній взаємодії численних точок перетину «вертикалі» і «горизонталі». Інтерпретаційне узагальнення розгорнутого поведінкового матеріалу відкриває перспективи виявлення спрямованості енергії психічного через взаємозв'язки між об'єктами, що знаходяться в полі срийняття. Це створює ефект очевидності в пізнанні динамічних параметрів психіки, що виявляються в логіці свідомого і логіці несвідомого («іншій логіці»). Процес усвідомлення суб'єктом суті зазначеної суперечливості, тобто «динаміки двох порядків», пов'язаний з розширенням самоусвідомлення перспектив розв’язання особистісної проблеми. Стабілізованість внутрішнього протиріччя (особистісної проблеми) співвідноситься зі ступенем розвиненості усталених тенденцій захисної системи, на що вказує імператив викривлень соціально-перцептивної реальності. Наукові праці Т. С. Яценко переконують, що глибинний сенс (смисл) захисної активності суб'єкта взаємопов’язаний з едіпальним періодом його розвитку і виявляється в дисфункціях психіки, які пов’язані з латентною дезінтегрованістю.

Психодинамічна теорія внесла істотні уточнення в розуміння едіпальної залежності суб'єкта. Це стосується психологічних втрат для суб’єкта в едіпальний період: амбівалентність почуттів, ригідність поведінки, формування об'єктних відносин, законів вимушеного повторення та ін. Дослідження Т. С. Яценко поставили акцент на тому, що провідним чинником в едипальному програмуванні психіки є механізм, якому підпорядкована вся захисна система – «від слабкості до сили». Цей механізм зумовлює процес ідентифікації, в частині інтроєктування окремих рис лібідних об'єктів. Наслідування окремих характеристик батька чи матері латентно обумовлено селекціонуванням рис, що співвідноситься з чинником психологічної сили, через почуттєву сферу респондента. Тенденція «до сили», якій підкорена захисна система ставить акцент на платонічно-соціальному факторі, що детермінує едипальні залежності та відсуває на периферію чуттєво-сексуальний аспект, який латентно володіє енергетичними пріоритетами. Асимілювання якостей батьків не позбавлене впливу соціальних нормативів, що знаходить «притулок» в умовних цінностях (див. Модель, рис. 2), які асимілюють і глибинні (інфантильні) цінності (див. стрілка 5, рис. 2).

Сам процес латентного інтроєктування психічних паттернів поведінки первинних лібідних об'єктів (батьків, родичів, вихователів) не є простим. Т. С. Яценко вказує, що на цьому рівні тенденція «до сили» зливається з прагненням до задоволення едипально-лібідних бажань (згідно принципу задоволення), це знижує напругу, породжену «принципом реальності». Табу залишає простір для реалізації лібідної активності суб'єкта в платонічному ключі. Т. С. Яценко вдалося розкрити зазначену проблему, яка розв’язується психікою парадоксально, через латентне інтроєктування – заміщення табуйованого, але «бажаного» єднання з первинним лібідним об'єктом. Парадоксальність полягає в тому, що для несвідомого «немає невирішених проблем» і, одночасно, засоби їх вирішення такі, що лише відновлюють та посилюють гостроту особистісної проблеми в сфері свідомого в так званих «незавершених справах дитинства», що мають емотивно-повторюваний (ітеративний) почерк в поведінці. Результати дослідження переконують, що парадоксальність інтроєктування стосується тих якостей первинного лібідного об'єкта (батька), які емоційно роз'єднували, дистанціювали, породжували відчуття знедоленості дитини, що, безсумнівно, створювало бар'єри, ускладнювало лібідне зближення. Наприклад: авторитаризм, маніпулювання, придушення (крик, агресія), експлуатування, приглушення чеснот Я, знецінення, приниження тощо – все це загострювало відчуття слабкості. Латентне інтроектування сприяє зниженню напруги і відкриває перспективи протистояння і відповідного бажання «воздати належне кривднику» («ось коли я виросту...»), що в унісон з тенденцією «до сили». Цим процесам притаманне змикання енергії лібідного порядку з енергією мортідо (енергетичне перетікання «світлого» в «темне»). Зазначені енергії, лібідо і мортідо, не тільки взаємопов'язані, а й нагадують сполучні судини (спадання енергії лібідо актуалізує приплив мортідо і навпаки). Це пояснює особливості імпотування психіки (в едіпальний період) в напрямку до «психологічної смерті» [9].

Таїнство такого едіпального інтроектування якостей «кривдника» відмежовується від свідомого захистом, зокрема відчуженням (неприйняттям) подібних якостей у себе особисто (і в інших людей (батьків)). За таких обставин реалії психічного в його цілісності зазнають дезінтегрованності, розщепленності, що зумовлено пріоритетом просоціальних постулатів поведінки і витісненням не заохочуваних соціумом рис характеру. Останнє призводить до порушення інформаційного обміну між підсистемами психіки «свідоме – несвідоме», що породжує дисфункції.

Фігурально можна ствердити, що людина (в просоціальному форматі) приречена на «психологічну плату» за витрати едіпального періоду, сутність і витоки яких йому невідомі, хоча емотивно вони представлені реальністю переживань. Звідси висновок, едіпальний період розвитку психіки загрожує формуванням дисфункціональних програм, ослаблення яких входить в задачі психокорекції, що несе суб'єкту перспективи гармонізації психіки і гомеостазис. Матеріалізоване об’єктивування психічного у формі предметної самопрезентації відкриває перспективи перекодування змісту психічного (включаючи структурні дискретності) та можливості дослідження за законами функціонування свідомого в параметрах чуттєвості, темпоральності і просторової локалізації. Сказане вище створює необхідні передумови для розвитку соціально-перцептивного інтелекту респондента в процесі проникнення свідомого в системну сутність захистів, з їх здатністю не лише породжувати, а і маскувати, приховувати дисфункції психіки, оберігаючи їх каузальну латентність. Психокорекція суб'єкта в такому випадку співзвучна інстинкту самозбереження в контексті просоціально-адаптаційних потреб, що пов'язано з розкриттям сутності механізму раціоналізації, що маскує глибинні мотиви поведінки. Психологічний захист як «великий інтегратор» володіє віртуозністю перетворення бажаного в «реальне», шляхом забезпечення емоційного відчуття «сили Я» (у відповідності з потребами «ідеалізованого Я»). Все це не тільки маскує інфантильний інтерес (що приховують витіснення), але і забезпечує транзитність смислу, що визначає потенційну активність, що реалізується через заміщення, проекції, перенесення, інтроекції та ін. Наявність ілюзорних підстав для відчуття «справжності» бажаного набуває прозорості внаслідок пізнання глибинних їх витоків. Тому виправданим є вираз: «Ніхто не може заподіяти людині більше шкоди, ніж вона собі сама». Витрати захисної системи представляються «розплатою» психіки за прийняття бажаною ілюзії за чисту монету.

Т. С. Яценко у своїх дослідженнях розкрила не тільки структурність і системність психологічного захисту, але і його багатофункціональність, що посилює його інтеграцію з архетипом, який причетний до перекодування індивідуалізованих змістів психічного в матеріалізовані, метафорично-символічні форми, презентовані у об’єктивній реальності, в площині відчутності на дотик (форми «твердого» світу).

Практика доводить, що візуалізація змісту психіки створює передумови доступності її пізнання у «площині, що сприймається на дотик» завдяки архетипній символічності презентантів Я. За своєю суттю презентанти «мертві» (самі по собі «не розповідають» про таємниці психіки), вони потребують вербалізованого «оживлення» в діалогічній взаємодії з респондентом, що відкриває перспективи адекватного і об'єктивного пізнання психічного в глибинному його змісті. Метафоричність різних форм матеріалізації в полізначності символічної їх сутності передбачає наявність інструментарію, що сприяє наближенню глибинного процесу до відкриття першопричин особистісних проблем суб'єкта, а це й задає напрям «до однозначності». В процесі психоаналізу поведінкового матеріалу відбувається поступове звуження палітри полізначності, в поступі розкриття індивідуальної неповторності і логічної впорядкованості психічного. Тому сам по собі матеріалізований презентант, в його експлікативних можливостях, об'єктивує, і виносить «на поверхню» лише імпліцитно задану індивідуалізовану сутність психічного в згорнутому стані, розкриття якої в кінцевому підсумку залежить від професіоналізму вбудови психолога у внутрішній порядок (континуальність) мимовільної активності психічного шляхом діалогічної взаємодії з респондентом. Візуалізація психічного вказує на універсальність і спільність законів ідеальних і матеріальних реалій дійсності, що поглиблює розуміння архетипної символіки в її вербально-невербальній сутності. Останнє стає особливо зрозумілим через відкриття (в психодинамічній парадигмі) інтеграції архетипу із захисною системою, яка охоплює як свідому (вербальну), так і несвідому (символічну) сфери психіки (див. рис. 2, еліпс).

Таким чином, є підстави стверджувати, що матеріалізація психічного є лише проміжною ланкою в його цілісному пізнанні і робити ставку на її «оздоровчу» функцію саму по собі – це ілюзорно-полегшений шлях в психокорекції. Т. С. Яценко стверджує, що арт-терапевтична активність суб'єкта як така «не достатньо лікує» сама по собі, для цього необхідно розкрити імпліцитний смисл мимовільної матеріальної активності. Лише завдяки виявленню логічної впорядкованості психіки (що має відмінності на рівні свідомого і несвідомого) стають зрозумілими як різноспрямованість енергетичних потоків (свідоме – несвідоме), так і перспективи звуження полізначності метафорично-символічного матеріалу через визначення його однозначності, що наближає до пізнання індивідуалізованості поведінки суб’єкта. Т. С. Яценко переконана, що сама по собі арт-терапевтична активність суб'єкта не може звільнити його від «викривлень розуму», породжуваних захисними відступами від реальності, які відрізняються ригідністю, і логічною впорядкованістю і потребують когнітивного реконструювання як передумови інтеграції психіки на більш високому рівні розвитку через розширення самоусвідомлення. Реінтеграція психіки суб'єкта та вторинна її інтеграція на більш високому рівні усвідомлення когнітивних засад – сприяє розвитку соціально-перцептивного (рефлексивного) інтелекту та відкритості для нового досвіду.

Представлений вище матеріал дає підставу Т. С. Яценко внести уточнення в назву методу «активне соціально-психологічне навчання», через заміну терміну «навчання» на – «пізнання» (абревіатура – АСПН замінюється на АСПП). Останнє синонімічно вислову «глибинне пізнання», яким переважно і користуємося у викладі статті.

Повертаючись до візуалізації, відзначимо, що перекодування ідеальної, симультанно функціонуючої (неусвідомлюваної) реальності, недоступної прямому спостереженню, відкриває нові горизонти її дослідження за законами свідомого, тобто в «евклідовому просторі», чому сприяє «єдність свідомого і несвідомого»! Маючи в своєму розпорядженні спонтанно візуалізований поведінковий матеріал, перед психологом постає завдання діагностико-корекційної доцільності діалогічної взаємодії з респондентом. Як уже вказувалось, діалог в АСПП передбачає вбудовування активності ведучого в природно існуючий порядок мимовільної активності респондента. Пізнавальна цінність матеріалізації психічного полягає в тому, що вона сприяє внутрішньому селекціонуванню та конденсату домінантних сутностей в їх семантиці і протистоянні, що обумовлює характер структурування діалогу. Енергетичне емотивне оживлення спонтанно візуалізованих реалій психіки зобов'язує психолога до узагальнення, яке враховує рівнозначнісь візуального та вербального матеріалу (знаходяться в одному ряду).

Діалогічна взаємодія не має на меті встановлення стосунків з респондентом, вона орієнтована на інформаційний обмін. Кожен «крок» (висловлювання) психолога пробуджує у респондента приплив енергії, що мотивує його активність. Такого роду «притоки» мають відмінності у психолога і респондента. Висловлювання психолога ґрунтуються на когнітивних (а не емотивних) чинниках, що передбачає узагальнення і систематизацію поведінкового матеріалу (від початку роботи і до актуального моменту), у респондента ж – це емотивно-мимовільні актуалізації висловлювань «тут і тепер», сила яких визначається слідами минулих емотивно значущих подій, хворобливістю внутрішніх залишкових осередків. Уточнюючи характер кодування ідеальної (психічної) реальності в матеріалізовані форми, Т. С. Яценко вказує на нелінійність цього процесу, що виключає можливість прямого зчитування смислів (інформаційних еквівалентів), що стосуються семантики несвідомого. Тому глибинне пізнання незмінно підпорядковується «принципу додатковості», що знаходить вираження в динаміці взаємодії психолога з респондентом при синтезуванні різних методичних прийомів відповідно системній впорядкованості феномену психічного. На мові функціональних систем це означає розкриття інформаційних еквівалентів, що створюють ефект зворотності шляхом відновлення «першопричин». Т. С. Яценко стверджує, що матеріалізація психічних реалій пов'язана з внутрішніми очікуваннями суб'єкта, його потребами, що впливають на процес перекодування, відповідно до принципу доцільності активності (її сенсу), як і потреби несвідомого «бути реалізованим у поведінці». Узагальнення сказаного: матеріалізація Я не може вважатися самодостатньою для психокорекційного ефекту, вона вимагає «емоційного пожвавлення» шляхом діалогічної взаємодії психолога з респондентом, із залученням інших методичних прийомів, відповідних ситуативній (діагностико-корекційній) потребі учасника плинного аналізу. Приміром, якщо це процес ліплення, то бажано додатково використовувати малюнки, каміння, іграшки, психодраму, відповідно до професійної виправданості.

Доведено, що захист підтримує ілюзію цілісності психічного, маскуючи наявність внутрішніх дискретностей. Проте інтеграція захисту з архетипом знімає бар’єри для їх виявлення в цілісному презентанті, якому можуть бути властиві «пустоти». Процесуальна діагностика, що будується на взаємодії з респондентом, відкриває перспективи виявлення індивідуалізованості захисних ілюзій. Т. С. Яценко стверджує, що відображення в системі «людина – людина» незмінно підлягає викривленням з характерною для кожного індивіда неповторністю. Усвідомлення ілюзорних аспектів функціонування психіки сприяє розширенню самосвідомості і стимулює реінтегрування з метою вторинної інтеграції на більш високому рівні психічного розвитку, з наближенням його до внутрішньої гармонії і стану гомеостазу.

Безсумнівно, що дослідження Т. С. Яценко в області глибинної психології сприяють подоланню спрощеного, механістичного погляду на розуміння предмета психології, що ігнорує протистояння (антагонізм) в системі «свідоме – несвідоме», як і наявність синергії їх взаємин. Дослідниця довела, що психіка єдина, незалежно від автономії сфер свідомого та несвідомого в їх функціональних відмінностях. Цілісність психічного пов'язана з голографічним його устроєм, завдяки чому «психіка знає все», а окремі елементи мимовільної активності втілюють сутність усієї цілісності, на що й спирається процесуальна діагностика в її діалогічності. Сказане в меншій мірі несе навантаження метафори, ніж робочої гіпотези, на яку орієнтовані дослідження Т. С. Яценко та її послідовників. Неусвідомлена «обізнаність» респондента в смисловій (інформаційно-еквівалентній) активності психіки розкривається в діалогічній взаємодії, як і в інтерпретаційних узагальненнях психологом поведінкового матеріалу. Холістичність візуалізованих презентантів та їх смислового навантаження стає доступною усвідомленню шляхом повздовжнього аналізу поведінкового матеріалу, який об'єктивує в сферу споглядання недосяжний, латентний зміст несвідомого. Дослідниця стверджує: функція не упорядкування психічного передбачає численність підсистем, взаємодія яких забезпечується процесом перекодування інформаційних еквівалентів, тобто безперервністю інформаційного обміну між підсистемами, що включає переведення ідеальної (духовної) реальності в матеріальну, і не лише в фізіологічну («мозкову»), але в зовнішньо – предметну.