 |
|
АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология |
МЕТОДИ АНАТОМІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯАнатомія людини – наука, яка вивчає форму і будову людського організму (і органи, з яких він складається та системи) і досліджує закономірності розвитку цієї будови у зв’язку з функцією і оточуючим середовищем. Анатомія вивчає не тільки будову дорослої людини, але і досліджує, як склався людський організм в його історичному розвитку. З цією метою: 1. Вивчається розвиток людського роду в процесі еволюції тварин – філогенез (phylon – рід, genesis – розвиток). Для вивчення філогенезу використовуються дані порівняльної анатомії, яка зіставляє будову різноманітних тварин і людини. Окрім порівняльної анатомії, яка є описовою наукою, враховуються принципи еволюційної морфології, яка досліджує рушійні сили еволюції і структурні зміни в процесі пристосування організму до конкретних умов оточуючого середовища. 2. Досліджується процес становлення і розвитком людини в зв’язку з розвитком суспільства антропогенез (anthropos – людина). Для цього використовуються, окрім порівняльної і еволюційної морфології, переважно дані антропології – науки про людину. Антропологія досліджує природну історію людини і його фізичну природу з врахуванням історичного розвитку суспільної групи, до якої конкретно він належить, і ведучої ролі праці в процесі антропогенезу. 3. Розглядається процес розвитку індивіду – онтогенез (onthos – особина) на протязі всього його життя (від зачаття до смерті): утробному, зародковому (ембріогенез), і поза зародковому або постнатальному (post – після, natus – народжений), від народження до моменту смерті. З цією метою використовуються дані ембріології (embryon – зародок) і так званої вікової анатомії. Останній період онтогенезу – старіння – складає об’єкт геронтології – науки про старість (gerontos – старий). Враховуються також індивідуальні і статеві відмінності форми, будови і положення тіла, а також їх топографічні взаємовідносини. В результаті анатомія вивчає організм людини як цілісне утворення, яке розвивається на основі визначених закономірностей під впливом внутрішніх і зовнішніх умов на протязі всієї еволюції. Таке вивчення будови людського організму складає еволюційну рису анатомії. Описова, еволюційна і функціональна риси є різними сторонами єдиної анатомії. Анатомія як наука накопичує факти і описує їх (описова риса), еволюційна і функціональна риси дають можливість пояснювати ці факти і установлювати закономірності будови, а дійовість анатомії сприяє оволодінню розкритими закономірностями для управління організмом. В підсумку анатомія може вирішувати всі три вказаних завдання і тому є наукою з великими перспективами. У зв’язку з обширністю матеріалу складнощами вивчення цілісного організму останній спочатку розглядається по системам, від чого анатомія отримала назву системної. Розглядаючи організм по системам, ми штучно розділяємо його на частини, користуючись аналітичним методом. Але в живому організмі окремі частини і елементи будови тіла (системи, органи, тканини) існують не ізольовано, а взаємодіють одна з іншою в своєму виникненні, розвитку і життєдіяльності і чинять формоутворюючий вплив одного на інший. Тому для розуміння організму в цілому необхідно користуватись також і метолом синтезу. Синтез анатомічних знань проводиться в процесі всього вивчення анатомії курсу анатомії шляхом розкриття зв’язку будови органу з функцією і вивчення будови в аспекті її розвитку під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів. При цьому звертається увага на взаємовідношення їх між собою і особливо з нервовою системою, яка об’єднує організм в єдине ціле. Крім систематичної анатомії, існує топографічна анатомія, яка розглядає просторове співвідношення органів в різних ділянках тіла. Вона має прикладне значення для медицини, особливо для практичної хірургії, тому її також називають хірургічною анатомією. В інститутах фізичної культури звертається особлива увага на функціональну анатомію опорно – рухового апарату, яка досліджує не тільки будову, але і динаміку рухів, тому позначається як динамічна анатомія. Прикладна анатомія для художників і скульпторів вивчає тільки зовнішні форми і пропорції тіла і називається пластичною анатомією. Названі вище анатомії відрізняються різним підходом до вивчення тіла людини, яке може досліджуватись як на мертвому, так і на живому, - анатомія живої людини. Остання особливо необхідна фахівцям, які мають діло з живою людиною, Її успіхи пов’язані з прогресуючим розвитком рентгенологічних методів дослідження, які дозволяють бачити майже всі органи і системі живої людини, яке складає невід’ємну частину сучасної анатомії, яка називається рентгенанатомією. Всі ці різновиди анатомічної науки являють собою різні аспекти єдиної анатомії людини. Людина є вищим продуктом розвитку живого. Ось чому для розуміння його будови необхідно користуватися даними біології як науки про закони виникнення і розвитку живої природи. Як людина є частиною живої природи, так і наука, яка вивчає його будову – анатомія – є частиною біології. Для розуміння будови організму з точки зору зв’язку форми і функції анатомія користується даними фізіології – науки про життєдіяльність організму. Анатомія і фізіологія розглядають один і той же об’єкт – будову живого, але з різних позицій: анатомія – з точки зору форми, організації живого, а фізіологія – з точки зору функції, процесів у живому. Анатомія вивчає не тільки зовнішню, а і внутрішню форму, будову органів з допомогою мікроскопу – мікроскопічна анатомія. Тут анатомія тісно пов’язана з наукою при тканини – гістологією (hystos – тканина), яка вивчає закономірності будови і розвитку тканин, а також з наукою про клітину – цитологією (cytos – клітина), яка досліджує закономірності будови, розвитку і діяльності різних клітин, які складають тканини і органи. З винаходом електронного мікроскопу виникла можливість досліджувати субмікроскопічні структури і навіть молекули живої матерії, які є одночасно об’єктом вивчення хімії. На стику цитології і хімії розвинулась нова наука – цитохімія. Як наслідок, в теперішній час будова людського організму вивчається на різних рівнях: 1) на рівні систем органів і органів: а) неозброєним оком; б) з допомогою лупи; 2) на рівні тканин: а) з допомогою стереоскопічного мікроскопу (гістотопографія); б) з допомогою мікроскопу (гістологія); 3) на рівні клітин (цитологія): а) з допомогою світлового мікроскопу; б) з допомогою електронного мікроскопу; 4) на рівні молекул живої матерії: а) з допомогою електронного мікроскопу. Анатомія, гістологія, цитологія і ембріологія разом складають спільну науку про форму, будову і розвиток організму, яка називається морфологією (morphe – форма). МЕТОДИ АНАТОМІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ Сучасна анатомія містить великий набір різноманітних методів дослідження будови людського тіла. Вибір методів залежить від задачі дослідження. Старий, але той, що не втратив свого значення метод препарування, розсічення, який дав назву науці (anatemno – розсікаю), використовується при вивченні зовнішньої будови і топографії великих утворень. Об’єкти, які можна бачити при збільшенні до 20 – 30 раз, можуть бути описані після їх макро-мікроскопічного препарування. Цей метод має ряд різновидів: препарування під падаючою краплею, під шаром води. Він може доповнюватись розпушенням сполучної тканини різними кислотами, вибірковим забарвленням структур, які вивчаються (нервів, залоз), наповненням (ін’єкцією) трубчатих структур (судин, протоків) забарвленими масами. Метод ін’єкції часто суміщається з рентгенографією у випадку затримання рентгенівських променів ін’єкційною масою; з просвітленням, коли об’єкт після спеціальної обробки робиться прозорим, а судини або протоки, які підлягали ін’єкції, робляться контрастними, непрозорими. Широко використовується ін’єкція судин, проток і порожнин з послідуючим розчиненням тканин в кислотах. (корозійний метод). В результаті отримують зліпки утворень, які вивчаються. Розміщення будь – якого органу (судина, нерв) по відношенню інших анатомічних утворень досліджують на розпилах замороженого тіла, які отримали назву “пироговські зрізи” по імені М.І. Пирогова, який першим застосував метод розпилу. Отримані на таких зрізах дані можуть бути доповнені відомостями про тканеві співвідношення, якщо виготовити зріз товщиною у кілька мікрометрів і обробити їх гістологічними барвниками. Такий метод носить назву гістотопографії. За серією гістологічних зрізів і гістотопограмам можна відтворити об’єкт, який вивчається, на малюнкові або об’ємно. Такі дії являють собою графічну або пластичну реконструкцію. Для вирішення низки анатомічних задач застосовуються гістологічні і гістохімічні методи, коли об’єкт дослідження може бути виявленим при збільшеннях світлового мікроскопу. Активно впроваджується в анатомію електронна мікроскопія, яка дозволяє бачити структури, не видимі в світловому мікроскопі. Перспективним є метод скануючої електронної мікроскопії, який дає об’ємне зображення об’єкта дослідження як при малих, так і при великих збільшеннях електронного мікроскопу. Всі згадані методи застосовуються при роботі з трупом. Але при вивченні анатомії головним об’єктом завжди має бути живий організм, із спостережень над яким має виходити всяке вивчення, мертвий же препарат повинен слугувати тільки перевіркою і доповненням до живого організму, який вивчається. Ці слова належать видатному російському анатому П.Ф.Лесгафту, іменем якого названий інститут фізичної культури в Москві. Сучасна техніка іще не дозволяє глибоко досліджувати будову живого людського тіла, і вивчення трупів залишається в анатомії ведучим напрямком. В той же час існують методи, які в рівній мірі застосовуються як для дослідження трупів, так і живих людей. Ці методи пов’язані з застосуванням рентгенівських променів (рентгенографія), і ендоскопія (вивчення внутрішніх органів при допомозі спеціальних пристроїв, наприклад, гастроскопу, бронхоскопу). Користуватися цими методами для вивчення живих людей дозволяється лише у випадках, коли вони необхідні для уточнення діагнозу. Новітніми методами рентгенологічного дослідження є: 1. Електрорентгенографія, яка дозволяє отримувати рентгенівське зображення м’яких тканин (шкіра, підшкірна клітковина, зв’язки, хрящі, сполучнотканинний каркас паренхіматозних органів), які на звичайних рентгенограмах не виявляються, так як майже не затримують рентгенівські промені. 2. Томографія, з допомогою якої можна отримати зображення утворень, які затримують рентгенівські промені в заданій площині. 3. Комп’ютерна томографія, яка дає можливість бачити на телевізійному екрані зображення, яке шумується із великої кількості томографічних зображень. 4. Рентгеноденсиметрія, яка дозволяє прижиттєво виявляти кількість мінеральних солей в кістках. Багато питань анатомії вирішується в експериментах на тваринах. Так експерименти зіграли і продовжують відігравати велику роль в пізнанні будови і функції як окремих органів, так і організму в цілому. ВИДАТНІ ВЧЕНІ – АНАТОМИ І БІОЛОГИ Знаменитий лікар Древньої Греції Гіппократ (460 – 377 роки до нашої ери) учив, що основу життя організму складають чотири “соки”: кров (sanguis), слиз (phlegma), жовч (chole) і чорна жовч (melaina chole). Від переважання одного із цих “соків” залежать і види темпераменту людини: сангвінік, флегматик, холерик і меланхолік. Названі типи темпераменту визначали, по Гіппократу, одночасно і різні типи конституції людини, яка різноманітна і може змінюватись відповідно зміні тих же “соків” організму. Платон (427 – 347 роки до нашої ери) вважав, що організм людини керується не матеріальним органом – мозком, а трьома видами “душі” або “пневми”, які поміщуються в трьох головних органах тіла – мозкові, серці і печінці (триніжник Платона). В Древньому Римі Клавдій Гален (130 – 201 рік нашої ери) був видатним філософом, біологом, лікарем і анатомом. Як послідовник Платона, він вважав, що організм керується трьома органами: печінкою, де виробляється фізична пневма, яка розподіляється по венам; серцем, в якому виникає життєва пневма, яка передається по артеріям, і мозком, в якому зосереджена психічна пневма, яка розповсюджується по нервам. Леонардо да Вінчі (1452 – 1519), зацікавившись анатомією як художник, в подальшому захопився нею як наукою. Одним із перших він почав розтинати трупи людей і являвся дійсним новатором в дослідженні будови організму. В своїх малюнках Леонардо першим правильно відтворив різні органи людського тіла; вніс крупний вклад в розвиток анатомії людини і тварин, а також явився основоположником пластичної анатомії. Андрій Везалій (1514 – 1564) широко застосовував розтин трупів. Він першим застосував об’єктивний метод спостереження. Везалій основну увагу приділяв відкриттю і описанню нових анатомічних фактів, які виклав в обширному і добре ілюстрованому керівництві “Про будову тіла людини в семи книжках” (1543). Габріель Фалопій дав перше описання розвитку і будови низки органів. Його відкриття викладені в книзі “Анатомічні спостереження”. Бартоломео Євстахій (1510 – 1574), крім описової анатомії, вивчав також історію розвитку організмів. Його анатомічні пізнання і описи викладені в керівництві по анатомії, яке видане в 1714 році. Везалій, Фалопій і Євстахій (свого роду анатомічний тріумвірат) побудували в шістнадцятому столітті міцний фундамент описової анатомії. Видатний представник епохи Відродження англійський лікар, анатом і фізіолог Вільям Гарвей (1578 –1657) не обмежувався простим описом будови, а підходив з історичної (порівняльна анатомія і ембріологія) і функціональної (фізіологія) точки зору. Він висловив геніальну догадку про те, що тварини в своєму онтогенезі повторюють філогенез, і, таким чином, передбачив біогенетичний закон, вперше сформульований А.О.Ковалевським і пізніше доказаний в ХІХ столітті Геккелем і Мюллером. Результати своїх досліджень Гарвей виклав в знаменитому трактаті “Анатомічне дослідження про рух серця і крові у тварин” (1628) де стверджував, що кров рухається по замкненому колу судин, переходячи із артерій у вени через дрібні трубки Маленька книжка Гарвея створила епоху в медицині. Після відкриття Гарвея лишався неясним перехід крові із артерій у вени, але Гарвей передбачив існування між ними не видимих оком анастомозів, що і було підтверджено пізніше Марчело Мальпігі, коли був винайдений мікроскоп і виникла мікроскопічна анатомія. Мальпігі зробив багато відкриттів в галузі мікроскопічної будови шкіри (мальпігіїв шар), селезінки, нирки (мальпігієві тільця) і низки других органів. Вивчивши анатомію рослин, Мальпігі розширив положення Гарвея “всяка тварина із яйця” в положення “все живе із яйця” (omne vivum ex ovo). Мальпігі явився тим, хто відкрив передбачені Гарвеєм капіляри. Однак він вважав, що кров із артеріальних капілярів попадає спочатку в “проміжний простір” і лише потім в капіляри венозні. Тільки А.М.Шумлянський (1748 –1795), вивчивши будову нирок, доказав відсутність міфічних “проміжних просторів” і наявність прямого зв’язку між артеріальними і венозними капілярами. Таким чином, А.М.Шумлянський вперше показав, що кровоносна система замкнена, і, цим остаточно “замкнув” коло кровообігу. В протилежність метафізичним поглядам в дев’ятнадцятому столітті стала закріплюватись діалектична ідея розвитку, яка зробила переворот в біології і медицині і яка стала цілим вченням (дарвінізм), яке поклало початок еволюційній морфології. Дарвінізм був підготовлений всім ходом попередньої науки, в першу чергу ембріології і порівняльної анатомії. Так, член Російської академії наук К.Ф.Вольф (1733 – 1794) показав, що на протязі ембріогенезу органи виникають і розвиваються заново. Тому в протилежність теорії преформізму, згідно якої всі органи існують в зменшеному вигляді в статевій клітині, він висунув теорію епігенезу і явився піонером ембріології. Геніальний англійський учений Чарльз Дарвін (1809 – 1882) в своєму творі “Походження видів” (1859) доказав єдність тваринного світу і прийшов до висновку, що людина походить разом з сучасними антропоморфними мавпами від вимерлої тепер форми високорозвинених людиноподібних мавп. Сукупність відкритих Дарвіном фактів і його теорія отримали назву дарвінізму. В кінці двадцятого століття завдяки накопиченим фактам дарвінізм був переглянутий провідними західними вченими. Їх перегляд викладений у листі двадцяти нобелевських лауреатів, в якому автори схиляються до теорії позаземного походження людини (в тому числі і божественного). УКРАЇНСЬКА МЕДИЦИНА І АНАТОМІЯ Засновником української медицини вважається київський лікар і монах Агапіт. Його тіло знаходиться в печерах Києво – Печерської лаври. До наших часів не дійшли відомості про те, який вклад вніс Агапіт в розвиток анатомії. Але відомо, що монахи – лікарі були водночас анатомами. До числа найбільш відомих українських анатомів відносяться наступні. В.П.Воробйов (1876 –1937), академік АН УРСР, професор анатомії Харківського медичного інституту (нині – університету) розглядав організм людини в зв’язку з його соціальним середовищем. Використавши бінокулярну лупу, він розробив стереоморфологічну методику дослідження конструкції органів і заклав основи макро-мікроскопічної анатомії, особливо периферичної нервової системи. В.П.Воробйов написав низку підручників по анатомії і видав перший радянський атлас анатомії в 5 – и томах. Він розробив (спільно із Б.І.Збарським) особливий метод консервування, з допомогою якого було забальзамоване тіло В.І.Ульянова. За іронією долі він був репресований і загинув в 1937 році. Де захоронене його тіло, невідомо. На міському кладовищі Харкова захоронений лише його мозок, який зберігався на кафедрі анатомії людини Харківського медичного університету. Він створив школу Харківських анатомів (В.В.Бобін, Ф.А.Волинський, А.А.Отелін, А.А.Шабадаш та інші), із яких Р.Д.Синельникове став його наступником на кафедрі і успішно розвив справу свого учителя в галузі бальзамування і макро – мікроскопічної анатомії, він видав також прекрасний анатомічний атлас в трьох томах. Його справу продовжив син, Яків Рафаїлович Синельников, який видав у співавторстві з Р.Д.Синельниковим атлас анатомії людини в п’яти томах. Атлас Синельникова перекладений багатьма європейськими і світовими мовами. Н.К.Лисенков (1865 – 1941), професор Одеського університету. Займався усіма основними анатомічними дисциплінами, які вивчають нормальну будову людини: нормальною анатомією, топографічною і пластичною, по яким написав керівництва, в тому числі “Нормальна анатомія людини” (спільно з В.І.Бушковичем, 1932). Цей підручник (у співавторстві з М.Г.Привесом і В.І.Бушковичем) десять раз перевидавався. ОРГАНІЗМ І ЙОГО СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ Організм – це цілісна система, яка історично склалася і весь час змінюється; яка має свою особливу будову і розвиток, здатна до обміну речовин з оточуючим середовищем, до росту і розмноження. Організм живе лише в певних умовах оточуючого середовища, до яких він пристосований і без яких він не може існувати. Постійний обмін речовин з оточуючим зовнішнім середовищем є суттєвим моментом життя організму. З закінченням обміну закінчується і життя. Організм побудований із окремих структур – органів, тканин і тканевих елементів, об’єднаних в єдине ціле. В процесі еволюції живих істот виникли спочатку неклітинні форми життя (білкові “монери”, віруси), потім клітинні форми (одноклітинні і прості багатоклітинні організми. При подальшому ускладненні організації окремі частини організму почали спеціалізуватись на виконанні окремих функцій, завдяки яким організм пристосовувався до умов свого існування. В зв’язку з цим із неклітинних і клітинних структур стали виникати спеціалізовані комплекси цих структур – тканини, органи і, нарешті, комплекси органів – системи. Відображаючи цей процес диференціювання, організм людини містить в своєму тілі всі ці структури. Клітини в організмі людини, як і у всіх багатоклітинних тварин, існують тільки в складі тканин. ТКАНИНИ Тканини – це системи організму, які історично склалися; побудовані із клітин і їх похідних і мають специфічні морфофізіологічні і біохімічні властивості. Кожна тканина характеризується розвитком в онтогенезі із певного ембріонального зачатку і типовими для неї взаємовідносинами з другими тканинами і положенням в організмі.. Морфологічно тканини побудовані із клітин і міжклітинної речовини. Все велике різноманіття тканин в організмі людини і тварин може бути умовно зведено до чотирьох тканевих груп: 1) розмежувальні тканини, або епітелії (epi грецька – над, tela латинська - тканина), 2) тканини внутрішнього середовища організму або сполучні; м’язові тканини; нервова тканина. Розмежувальні, або епітеліальні тканини розміщуються на поверхнях, які межують з зовнішнім середовищем (епітелії шкірного типу) і замкнених порожнин тіла. Епітелій, який вистеляє зсередини судини, називається ендотелієм. Комплекси епітеліальних клітин у формі трубок, мішечків і інших структур утворюють залози (залозистий епітелій. Основні функції епітелію – покривна і секреторна. Тканини внутрішнього середовища, або сполучні. Вони не мають прямого зв’язку з зовнішнім середовищем, дуже різноманітні за своїми властивостями і об’єднані в одні групу на основі спільної функції (визначаючої і головні ознаки будови – підтримки постійності внутрішнього середовища організму (гомеостазу) В ході еволюції хребтових тканини внутрішнього середовища розвивались у різних напрямках: одна підгрупа стала виконувати трофічну і захисну функції (рідкі тканини – кров і лімфа і горотворні тканини) інша – опорну функцію (волокниста сполучна, хрящова і кісткова тканини). Деталізацію такої класифікації можна продовжити. Так, хрящова тканина за характером проміжної речовини буває гіалінова, або склоподібна, волокниста або фіброзна, і еластична, яка має сітку еластичних волокон. Кісткова тканина – сама тверда і міцна (після емалі зуба) тканина у всьому організмі, в багато разів переважаюча по міцності залізо і граніт. Цими властивостями вона зобов’язана проміжній речовині, просякнутому солями кальцію. М’язові тканини. Об’єднуються по функціональній ознаці – здатності скорочуватися. Скорочувальні елементи розвиваються із кількох джерел і мають різну будову. Непосмугована м’язова тканина, яка міститься в стінці кишечнику, сечовивідних шляхів – мимовільна, яка повільно скорочується. Складається із веретеноподібних клітин, які всередині мають тонкі нитки – міофіламенти. Скелетна (посмугована) м’язова тканина підкоряється волі людини (довільна), складається із довгих (до 10 –12 см) волокон, які мають на поперечному розрізі всього 10 – 15 мкм. Всередині волокон також є специфічні елементи у вигляді посмугованих міофібрил. Швидкість їх скорочення велика. Серцева посмугована м’язова тканина складається із клітин, які містять посмуговані фібрили, по розміщенню і деталям будови відрізняються від фібрил скелетних м’язових волокон. Різниця заключається також і в тому, що серцевий м’яз не підкоряється нашій волі і працює, не перестаючи, від першого в житті скорочення до останнього. Окремим видом м’язової тканини є клітини м’язу, який звужує і розширює зіницю. До них примикають міоепітеліальні клітини в кінцевих відділах потових, грудних і слинних залоз. Нервова тканина. Вона представлена нервовими клітинами і допоміжними елементами – нейроглією (glia, грецька – клей). Нервові клітини мають два види відростків. Одні відростки несуть імпульси від сприймаючих апаратів до тіла клітини (мають доцентровий напрямок) і деревоподібно галузяться, тому і називаються дендритами (dendron, грецька - дерево). Інші відростки відходять по одному від тіла клітини і проводять нервовий імпульс від неї на дійову клітину, яка проводить будь – яку дію. Цей відросток називається аксоном (нейритом). Він тягнеться на велику відстань, інколи більше одного метру і складає осьовий циліндр нервового волокна (axis, латинська – вісь). Аксон покритий оболонкою, яка складається із особливих клітин нейроглії. В залежності від деталей будови розрізняють білі (мієлінові) волокна і сірі (безмієлінові) волокна. Нервова клітина зі всіма відростками і їх кінцевими розгалуженнями називається нейроном (neuron, грецька – нерв), або нейроцитом. Основні властивості нервової тканини – подразливість і провідність. ОРГАНИ Орган (organon – знаряддя) являє собою систему різних тканин (нерідко усіх чотирьох основних груп), яка історично склалася, із яких одна або кілька переважають і визначають його специфічну будову і функцію. Наприклад, в серці є не тільки посмугована серцева м’язова тканина, але також і різні види сполучної тканини (фіброзна, еластична), елементи нервової (нерви серця) тканини, ендотелій і непосмуговані м’язові волокна (судини). Однак переважаючою є серцева м’язова тканина, властивості якої (скорочення) і визначає будову і функцію серця як органу скорочення. Орган є цілісним утворенням, маючим визначені, притаманні тільки йому форму, будову, функцію, розвиток і розміщення в організмі. Деякі органи побудовані із багатьох, схожих за будовою утворень, які складаються, в свою чергу, із різних тканин. Кожна така частина органу має все необхідне для здійснення функції, характерної для органу. Наприклад, ацинус легенів являє собою малу частину органу, але в ньому представлені епітелій, сполучна тканина, непосмугована м’язова тканина в стінках судин, нервова тканина (нервові волокна). В ацинусах здійснюється основна функція легенів – газообмін. Такі утворення носять назву структурно – функціональної одиниці органу. СИСТЕМИ ОРГАНІВ І АПАРАТИ Для виконання низки функцій одного органу виявляється недостатньо. Тому виникають комплекси органів – системи. Система органів – це сукупність однорідних органів, схожих за своєю загальною будовою, функцією і розвитком. Наприклад, кісткова система є сукупність кісток, які мають однорідну будову, функцію і розвиток. Те ж можна сказати про м’язову, судинну або нервову системи. Органи травлення, на перший погляд відрізняються один від іншого, але вони мають спільне походження (епітелій більшої частини травного тракту, включаючи печінку і підшлункові залозу, є похідним ектодерми), загальний план будови (три оболонки в стінці травної трубки) і спільну функцію; все вони пов’язані між собою анатомічно і близькі за топографією. Тому органи травлення також складають систему. Окремі органи і системи органів, які мають неоднакову будову і розвиток, можуть об’єднуватись для виконання спільної функції. Такі функціональні об’єднання різнорідних органів називають апаратом. Наприклад, апарат руху включає кісткову систему, з’єднання кісток і м’язову систему. Апаратом також називають дрібні структури органів, які мають певне функціональне значення, наприклад, сприймаючий апарат нервової клітини (рецептор). Розрізняють наступні системи органів і апарати. 1. Органи, які здійснюють основний процес, який характеризує життя, - обмін речовин з оточуючим середовищем. Цей процес являє єдність протилежних явищ – засвоєння, асиміляцію, і виділення, дисиміляцію. Засвоєння поживних речовин, кисню забезпечують травна і дихальна системи. Виділення продуктів обміну здійснює сечовивідна система. Продукти обміну також виводяться травною і дихальною системами. 2. Органи, які слугують для підтримки виду, - система органів розмноження, або статеві органи. Сечові і статеві органи тісно пов’язані між собою за розвитком, ось чому їх об’єднують в сечостатеву систему. 3. Органи, через посередництво яких сприйнятий травною і дихальною системами матеріал розподіляється по всьому організму, а продукти обміну, які підлягають виведенню, доставляються до видільної системи – органи кровообігу - серце і судини (кровоносні і лімфатичні). Вони складають серцево – судинну систему. 4. Органи, які здійснюють хімічний зв’язок і регуляцію всіх процесів в організмі – залози внутрішньої секреції, або ендокринні залози. Органи травлення, дихання, сечовиділення, розмноження, судини і ендокринні залози об’єднуються разом під назвою органів вегетативного, рослинного (vegetatio - рослинність) життя, так як аналогічні їм функції спостерігаються і у рослин. 5. Органи, які пристосовують організм до оточуючого середовища при допомозі руху, складають опорно – руховий апарат, який складається із важелів руху – кісток (кісткова система), їх з’єднань (суглоби і зв’язки) і м’язи, які рухають ними (м’язова система). 6. Органи, які сприймають подразнення із зовнішнього світу, складають систему органів чуття. 7. Органи, які здійснюють нервовий зв’язок і об’єднують функцію всіх органів у єдине ціле, складають нервову систему, з якою зв’язана вища нервова діяльність (психіка). Опорно – руховий апарат, органи чуттів і нервова система об’єднуються під назвою органі анімального, тваринного (animal – тварина) життя, так як функція руху і нервової діяльності характерні тільки для тварин і майже відсутні у рослин. Опорно – руховий апарат, покритий шкірою, утворює власне тіло – “сому”, всередині якого знаходяться порожнини – грудна і черевна. Отже, “сома” утворює стінки порожнин. Вміст цих порожнин називають нутрощами. До них відносять органи травлення, дихання, сечовиділення, розмноження і зв’язані з ними залози внутрішньої секреції (органи рослинного життя). До нутрощів і “соми” підходять шляхи, які проводять рідини (судини, які несуть кров і лімфу і складають судинну систему), і шляхи, які проводять подразнення (нерви, які складають з головним та спинним мозком нервову систему. Шляхи, які проводять рідини і подразнення, утворюють анатомічну основу об’єднання організму при допомозі нейрогуморальної регуляції. Ось чому нутрощі і “сома” є частинами єдиного цілого організму і виділяються умовно. В підсумку можна намітити наступну схемі будови організму: організм – система органів – орган – структурно - функціональна одиниця – тканина – клітина – клітинні елементи – молекули. Наводячи такий поділ, слід підкреслити, що зв’язок між окремими органами і системами настільки тісний, що ізолювати в організмі одну систему від іншої як в анатомічному, так і в функціональному сенсі неможливо. Але для зручності обширного фактичного матеріалу і із – за неможливості зразу усвоїти будову цілісного організму прийнято вивчати анатомію по системах, кожній із яких відповідає розділ анатомії: вчення про кісткову систему (остеологія), про з’єднання кісток (артрологія), про м’язову систему (міологія), про нутрощі (спланхнологія), про серцево – судинну систему (ангіологія), про нервову систему (неврологія), про органи чуття (естезіологія) і про залози внутрішньої секреції (ендокринологія). ОСНОВНІ ЕТАПИ ІНДИВІДУАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ – ОНТОГЕНЕЗУ В залежності від середовища, в якому здійснюється розвиток індивідууму, весь онтогенез поділяється на два великих періоди. Відокремлених один від іншого моментом народження: 1. Внутрішньоутробний, пренатальний період, коли організм розвивається в утробі матері; продовжується він від зачаття до народження. 2. Позаутробний або постнатальний, коли нова особина продовжує свій розвиток поза тілом матері, продовжується від моменту народження до смерті. Внутрішньоутробний період в свою чергу поділяється на 2 фази: 1) зародкову (перші 2 місяці), коли проходить початковий розвиток зародка і здійснюється основна закладка органів; 2) плідну (3 – 9 місяців), коли іде подальший розвиток плода. Зародковий розвиток людини вивчається в курсі загальної ембріології. Розвиток зародка людини в яйцеводі і в матці умовно поділяється на п’ять періодів (Кнорре А.Г., 1959). 1. Запліднення, утворення зиготи. Чоловіча статева клітина спермій (spermium, латинська) проникає в жіночу – яйцеклітину (ovum, латинська) і вони зливаються, утворюючи новий організм – зиготу. 2. Дроблення. Зигота ділиться на клітини – бластоміри (blastos, грецька – зародок, meros, грецька – частина) із яких одні групуються у вузолок – ембріобласт, а інші обростають його на поверхні, утворюючи трофобласт. Ворсинки трофобласту вростають у слизову оболонку матки і створюють разом з нею дитяче місце, або плаценту (plax, грецька – плоске тіло, пиріг). Цей орган називається також послідом, так як він слідує після народження дитини. Гаструляція заключається в перетворенні одношарового зародка в тришаровий – гаструлу (gaster, грецька – шлунок). Зовнішній шар називається ектодермою, внутрішній – ентодермою і середній між ними – мезодермою. Другим важливим результатом гаструляції є утворення осьового комплексу зачатків, який складається із наступних закладок: 1) Нервова пластинка, яка виділилась із ектодерми і лежить по середній лінії дорсальної сторони (нейроектодерма), або жолобок, який пізніше перетворюється в нервову трубку – зачаток нервової системи. 2) Хорда, яка лежить під нею (chorde – струна). 3) Мезодерма, яка розміщується по боках хорди. Розміщення осьового комплексу зачатків на дорзальній стороні і їх взаємоположення дуже характерні для усіх хордових і людини і є самою давньою і спільною для них ознакою. Поява цієї ознаки у будові зародка завершується період гаструляції. На протязі гаструляції проходить диференціювання і других зачатків майбутніх тканин. 4. Відокремлення тіла зародка. Зародок відокремлюється від поза зародкових частин, росте у довжину і перетворюється в циліндричний утвір із головним (краніальним) і хвостовим (каудальним) кінцями. Одночасно проходить перетворення зародкових листків. Зовнішній зародковий листок, або ектодерма дає початок шкірній ектодермі, із якої розвивається епітелій (покривна тканина) шкіри, або епідерміс і його похідні – волоси, нігті, сальні, потові і молочні залози; частина покривного епітелію слизової оболонки і залози ротової порожнини; емаль зубів; багатошаровий епітелій заднього проходу; епітелій сечовивідних і сім’явиносних проток. Із нейроектодерми розвиваються всі частини центральної і периферичної нервової системи і різноманітні допоміжні епендимогліальні елементи, які входять у дорослого до складу нервової системи і органів чуттів (наприклад, скорочувальні елементи райдужної оболонки ока, пігментний епітелій та інші). Внутрішній зародковий листок, або ентодерма, неоднорідний? Передня його частина представлена матеріалом ектодерми і утворюючим прехордальну платівку, а вся решта – кишковою ентодермою. Із прехордальної платівки розвиваються: епітелій повітряносних шляхів і легенею, значна частина слизової оболонки ротової порожнини і глотки, залозисті тканини гіпофізу, щитоподібної і білящитоподібних залоз, вилочкової залози, а також покривний епітелій і залози стравоходу. Із кишкової ентодерми утворюються покривний епітелій і залози шлунку, кишечнику і жовчовідвідних шляхів, а також печінка і залозисті тканини підшлункової залози. Середній зародковий листок, або мезодерма, спочатку представлений метамірно розміщеними справа і зліва від хорди спинними сегментами, або сомітами (soma, грецька – тіло), які посередництвом сегментарних ніжок (нефротомів) пов’язані з вентральними несегментованими відділами мезодерми, які отримали назву спланхнотомів (splanchna, грецька – нутрощі), або бокових платівок. Максимальне число сомітів – 44 – 34 пари на кінець п’ятого тижня розвитку, коли довжина зародка дорівнює 11 мм. Кожен соміт, за виключенням перших двох, диференціюється на три ділянки: 1) дорсолатеральна ділянка, яка представляє мезенхімний зачаток сполучної тканини шкіри, – дерматом; 2) медіовентральна ділянка, яка дає початок хрящовій та кістковій тканинам скелету, – склеротом (scleros, грецька – твердий) та 3) ділянка, розміщена між склеротомом і дерматомом і являюча собою зачаток скелетних м’язів, – міотом (mio, грецька – м’язовий). В подальшому із міотомів розвиваються м’язи тіла. Шкірна платівка підстилає шкірну ектодерму і розвивається в сполучнотканинний шар шкіри, Із склеротомів виникають мезенхімні скелетогенні клітини, які накопичуються навкруги нервової трубки і хорди і дають початок хребцям, ребрам і міжхребцевим дискам. Останні включають в себе залишки хорди у вигляді студенистих ядер. Склеротоми ідуть і на утворення інших відділів скелету. В ембріональному розвитку сегментарних ніжок, або нефротомів (nephros, грецька – нирка), знаходить яскраве відображення історичний розвиток видільних органів у хребтових тварин і у людини. Нефротоми розміщуються від головного до хвостового кінця тіла зародка в головній, тулубній і тазовій ділянках, дають початок різним утворенням. Спланхнотоми, або бічні платівки (несегментована частина мезодерми), утворюють вторинні порожнину тіла – целом (coeloma, грецька – порожнина), внаслідок чого кожний спланхнотом (правий і лівий) поділяється на два листки: пристінний, або паріетальний, листок (paries, латинська – стінка), який вистилає стінку тіла і прилягає до ектодерми (з боку черевної порожнини), і нутрощевий, або вісцеральний, листок (viscera, латинська – нутрощі), який приймає участь у формуванні серозної оболонки нутрощів. Целом дає початок перикардіальній, плевральним і черевній порожнинам. Із усіх зародкових листків виселяються відростчаті клітини, які заповнюють проміжки між зародковими листками і ембріональними зачатками в тілі зародка і в позазародкових його частинах. В сукупності вони складають особливий, розміщений по всьому тілу зародка і поза ним ембріональний зачаток. Який отримав назву мезенхіми. Генетично цей зачаток неоднорідний, і із нього розвивається багато тканин, які входять до складу всіх органів. Так як спочатку мезенхіма проводить поживні речовини до різних частин зародка, виконуючи трофічну функцію, то напослідок із неї розвивається кров і кровотворні тканини, лімфа, кровоносні судини, лімфатичні вузли, селезінка. Окрім раніше відзначених похідних склеротомів і шкірних платівок, із мезенхіми також походять: а) волокнисті сполучні тканини, які відрізняються характером і кількістю міжклітинної речовини і клітин (зв’язки, суглобові сумки, сухожилки, фасції та інші); б) хрящі, кістки і непосмуговані м’язи. 5. Розвиток органів (органогенез) і тканин (гістогенез). Органогенез – це анатомічне формування органів. Набуття клітинами, які розвиваються і тканинами морфологічних, біохімічних і фізіологічних специфічних властивостей називається гістологічним диференціюванням, а процес розвитку властивостей, характерних для тканин дорослого організму, прийнято позначати терміном “гістогенез”. Паралельно з диференціюванням зародка – виникненням із порівняно однорідного клітинного матеріалу зародкових листків все більш різнорідних зачатків органів і тканин, розвивається і посилюється інтеграція – об’єднання частин в одне гармонійно розвинене ціле. Спочатку це об’єднання здійснюється шляхом біохімічного впливу клітин, а пізніше інтегруючу функцію бере на себе нервова система і підлеглі їй ендокринні залози. Чим далі іде розвиток, тим все більше, але в цілому досить повільно зміни, які проходять у зародку, наближають співвідношення його частин до дефінітивного стану. Зародок у кінці другого місяця внутрішньоутробного розвитку має непропорційно велику голову (в зв’язку з потужним розвитком головного мозку); незрівняно малий таз і короткі нижні кінцівки. На п’ятому місяці голова складає одну третю, а на десятому місяці – одну четверту загальної довжини тіла плода. Темпи росту у внутрішньоутробному періоді незрівняно більші, чім після народження. Якщо співставляти маси зиготи, тіла новонародженого і дорослого, то виявляється, що новонароджена дитина в 32000000 раз більше зиготи, а маса дорослого всього тільки в 20 – 25 раз переважає масу тіла новонародженого. При цьому слідує іще врахувати, що від зачаття до народження проходить дев’ять місяців, а від народження до зрілості приблизно 20 років, якщо не більше Виникаючі із ембріональних зачатків тканини і органи зародка починають специфічно функціонувати з настанням в них гістологічного диференціювання. Це проходе в неоднакові терміни для різних органів: в загальному випереджують ті органи, функціонування яких необхідне в даний момент для подальшого розвитку зародка (серцево – судинна система, кровотворні тканини, деякі ендокринні залози і інші). Поряд з органами, які формуються в самому зародку, для його розвитку велику роль відіграють допоміжні позазародкові органи: 1) хоріон, 2) амніон, 3) алантоіс, і 4) жовтковий мішок. Хоріон утворює зовнішню оболонку плода і оточує його разом з амітотичним і жовтковим мішками. В плаценті людини ворсинки хоріону вростають в широкі кровоносні судини – лакуни, які знаходяться в слизовій оболонці матки. Така плацента називається гемохоріальною (haema, грецька – кров), чим підкреслюється гемотрофний характер плаценти людини. Плацента зв’язана з плодом пупочним канатиком, який містить пупочні (плацентарні) судини, по яким кров тече від плаценти до плоду і в зворотному напрямку. Людина і ссавці, у яких є плацента, об’єднуються за цією ознакою в підклас placentalia на відміну від нижчих живородящих (сумчасті, однопрохідні), які не мають плаценти і складають групу aplacentalia. Амніон (amnion, грецька – чаша) – внутрішня оболонка плоду, являє собою міхур, наповнений рідиною (амітотичною), в які розвивається зародок, від чого цю оболонку називають водною; плід знаходиться в ній до самого народження. Амніон є у рептилій, птахів, ссавців. За цією ознакою вони об’єднуються в групу amniota; риби і земноводні складають групу anamnia (тварин, які не утворюють амніон). Амітотична рідина приймає участь в обміні речовин, захищає плід від механічних ушкоджень і сприяє правильному перебігу пологового акту. Алантоіс, або сечовий мішок, нагадує за формою ковбасу, звідки і назва (allas, родовий відмінок – allantos, грецька мова – ковбаса), у вищих хребетних і у людини відіграє важливу роль. Він зв’язаний з функцією виділення, у ньому накопичуються продукти обміну – сечокислі солі (звідки він і отримав назву сечового мішка). У людини ентодермальна закладка цього позаембріонального органу редукована, але у позаембріональній мезенхімі, яка оточує редуковану закладку, потужно розвиваються кровоносні судини, які потім перетворюються в судини пупкового канатику. Більш пізнє за філогенетичним походженням алантоідне коло кровообігу забезпечує зародку можливість обміну речовин, і в цьому заключається нове значення, яке набуває алантоіс. Жовтковий мішок у всіх тварин, яйцеклітини яких не мають запасу поживних речовин у вигляді жовтка, втрачає своє значення джерела поживних речовин зародку. В мезенхімі стінки жовткового мішка виникають перші кровоносні судини, одна жовткове коло кровообігу у плацентарних тварин і у людини виявляється значно редукованим. Поява жовткового мішка у людини має філогенетичне значення. Характерною ознакою для людини і людиноподібних мавп є дуже ранній і потужний розвиток позазародкових частин: амніону, жовткового мішку, а також трофобласту. У людини на відміну від всіх тварин найбільш інтенсивно розвивається позазародкова мезодерма. Завдяки цьому іще до початку формування самого зародку виникають позазародкові пристосування, які створюють умови для розвитку зародка як такого.
ПОЗАУТРОБНИЙ ПЕРІОД РОЗВИТКУ ОРГАНІЗМУ Акт народження можна розглядати як діалектичний скачок в розвитку даної особини, яка із одного середовища з їх постійними умовами, характерними утробі матері, попадає в інше середовище, з факторами зовнішнього світу, які постійно змінюються. Змінюється і якість обміну речовин, і органи, які його здійснюють. В утробному періоді живлення і дихання проходить через кров матері і плаценти (плацентарний кровообіг). В поза утробному періоді ці процеси здійснюються з допомогою органів травлення і дихання новонародженого. Завдяки включенню легенею плацентарний кровообіг замінюється легеневим. Повний цикл індивідуального розвитку (онтогенез) поділяють на два періоди: 1. Пренатальний (внутрішньоутробний). 2. Постнатальний (поза утробний). Пренатальний період поділяється на два: 1. Зародковий (перші 8 неділь), коли проходить формування органів і частин тіла, які відповідають дорослій людині. 2. Фетальний – плідний, коли збільшуються розміри і завершується органоутворення. У постнатальному періоді (після народження) життя людини поділяється наступним чином за віковими періодами (за матеріалами АПН СРСР): 1. Новонароджені 1 – 10 днів. 2. Грудний вік 10 днів – 1 рік. 3. Раннє дитинство 1 – 3 роки. 4. Перше дитинство 4 – 7 років. 5. Друге дитинство 8 – 12 років (хлопчики) 8 – 11 років (дівчатка). 6. Підлітковий вік 13 – 16 років (хлопчики) 12 – 15 років (дівчатка). 7. Юнацький вік 17 –21 рік (юнаки) 16 – 20 років (дівчата). 8. Зрілий вік: І період 22 – 35 років (чоловіки) 21 – 35 років (жінки). ІІ період 36 – 60 років (чоловіки) 38 – 55 років (жінки). 9. Похилий вік 61 – 74 (чоловіки) 56 – 74 (жінки) 10. Старечий вік 75 – 90 років (чоловіки і жінки) 11. Довгожителі 90 років і старше. За класифікацією Всесвітньої організації охорони здоров’я (1964) розрізняють 3 стадії старіння: 1) люди середнього віку (від 45 до 59 років); 2) люди похилого віку (від 60 до 74 років); 3) старики (75 років і старше). Дата добавления: 2015-11-26 | Просмотры: 710 | Нарушение авторских прав |