АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Поняття про реактивність і резистентність

Реактивність - це властивість організму і його структур відповідати змінами життєдіяльності на дію факторів зовнішнього середовища.

Реактивність забезпечує взаємодію організму з навколишнім світом. Вона істотно впливає на розвиток і перебіг хвороб.

Приклади проявів реактивності на різних рівнях організації живих об’єктів:

· на молекулярному рівні - зміщення кривої дисоціації оксигемоглобіну вправо в

умовах ацидозу, спричиненого гіпоксією (ефект Бора).

· на клітинному рівні — здійснення фагоцитозу лейкоцитами у відповідь на проникнення в тканини мікроорганізмів.

· на тканинному рівні - розвиток складного комплексу реакцій під назвою “запалення” у відповідь на дію факторів, що ушкоджують тканину.

· на органному рівні — збільшення частоти серцевих скорочень при підвищенні

температури крові.

У практичній медицині термін "реактивність" застосовується з метою загальної оцінки стану організму хворого. Так, стан підвищеної реактивності назвали гіперергією, нормальної - нормоергією, а зниженої - гіпоергією. Гіперергічними є захворювання, які супроводжуються швидким, бурхливим протіканням. До гіпоергічних відносяться хвороби з в'ялим протіканням, незрозумілими, стертими ознаками. Дизергія - спотворена реактивність, прикладом якої може бути нетипове реагування хворого на будь-які ліки (розширення судин). Анергія - стан, коли організм не реагує на присутність у ньому патогенних мікроорганізмів (носійство), чи відсутність реакції у стані глибокого пригнічення чи гальмування центральної нервової системи (кома, шок, наркоз).

Класифікація видів реактивності.

Реактивність буває: а) видовою, груповою та індивідуальною.

Видова реактивність властива всім особинам даного виду, є спадково обумовленою, формується за дуже тривалі проміжки часу і направлена як на збереження виду в цілому, так і окремої особини. Прикладом можуть бути сезонні міграції птахів, пов'язані з сезонними змінами довкілля; зимова сплячка.

Групова – характерна певній групі особин (у людей з різними групами крові, віком і статтю різна реактивність на одні і ті ж подразники).

Індивідуальна реактивність зумовлена спадковими і набутими факторами і залежить від тих умов середовища, в яких організм розвивається, - характеру харчування, кліматичного поясу, вмісту кисню в атмосферному повітрі, тощо. Така реактивність залежить від статі, віку. Так, ранній дитячий вік характеризується низькою реактивністю, що визначається незавершеним розвитком нервової, ендокринної, імунної систем, недосконалістю зовнішніх та внутрішніх бар‘єрів.

Індивідуальна реактивність може бути: а) специфічною і б) неспецифічною.

Специфічна реактивність виражається у здатності утворювати антитіла на антигенні подразнення, забезпечує несприйнятливість до інфекційних хвороб.

Неспецифічна реактивність виявляється під час дії на організм факторів зовнішнього середовища і реалізується за допомогою таких механізмів як стрес, зміна функціонального стану нервової системи, парабіоз, фагоцитоз, біологічні бар‘єри.

Специфічна і неспецифічна реактивність може бути: а) фізіологічною і б) патологічною.

Фізіологічна реактивність охоплює реакції здорового організму у сприятливих умовах існування.

Патологічна реактивність виявляється у разі впливу на організм хвороботворних факторів і виражається в обмеженні пристосувальних можливостей організму. Прикладом такої реактивності є алергія (від грец. allos - інший, ergon - дію).

Резистентність - це стійкість організму до дії патогенних факторів.

Класифікація видів резистентності.

Первинна резистентність є спадковою. В її основі - морфофункціональні особливості організму, завдяки яким він стійкий до дії екстремальних факторів. Наприклад, спадковий імунітет до інфекції може бути зумовленим молекулярними особливостями конституції організму, завдяки яким структури останнього не дозволяють розмножуватись відповідним організмам. Так, малярійний плазмодій не може розмножуватись в еритроцитах, що містять НbS у пацієнтів з серпоподібноклітинну анемію.

Вторинна резистентність є набутою (наприклад, імунітет після перенесених інфекційних захворювань, після введення вакцин і сироваток). Резистентність до неінфекційних впливів набувається шляхом тренувань, наприклад до фізичних навантажень, гіпоксії, високих температур і т. д.

Пасивна резистентність -це нечутливість до дії патогенного фактора, несприйнятливість до нього. Вона виникає в тому випадку, коли взаємодія організму з патогенним фактором неможлива або утруднена і забезпечується біологічними бар’єрами (шкіра, слизові оболонки та ін..).

Активна резистентність (опірність) - це стійкість, що забезпечується комплексом

захисно-компенсаторних реакцій, спрямованих на знищення патогенного фактора і наслідків його дії. Активна резистентність ецергоазлезкна, її основу складають механізми реактивності (наприклад, фагоцитоз, синтез антитіл, реакції клітинного

імунітету).

Біолгічні бар'єри організму поділяють на зовнішні і внутрішні.

Зовнішніми бар’єрами є шкіра і слизові оболонки, вони створюють, по-перше, механічні бар'єри на шляху проникнення мікробів в організм, шкіра здатна здійснювати опір механічним впливам - тисненню, забою, розривам і т. д. Вона захищає організм від радіаційних впливів, від хімічних подразників і т. д.

Здорова непошкоджена шкіра має також виражені бактерицидні властивості, які зумовлені дією нормальної мікрофлори, кислою реакцією шкіри, її температурою та вологістю. Бактерицидні властивості шкіри знижуються внаслідок переохолодження, забруднення, при перевтомі, недостатній активності статевих гормонів і підвищуються від впливу на шкіру тепла, фізіологічних доз УФО, масажу і т. д.

Плоский епітелій слизових оболонок є значним бар'єром проти проникнення мікробів. Цьому сприяють секрети слизових залоз, які механічно виділяють збудника і нейтралізують його. Циліндричний епітелій дихальних шляхів має війки, які здатні затримувати сторонні частинки.

Крім того, до зовнішніх бар'єрів організму відносяться травний канал, який завдяки кислому шлунковому вмісту спричинює бактерицидний вплив, а також позбавляє поживні речовини антигенних властивостей; печінка, що знешкоджує токсичні речовини, які потрапили в організм з продуктами харчування, або утворилися в кишківнику; селезінка та інші лімфоїдні органи, що містять макрофаги, які знешкоджують речовини з чужорідною інформацією.

Внутрішні бар’єри регулюють поступлення з крові в органи і тканини необхідних енергетичних ресурсів і своєчасний відтік продуктів клітинного обміну, що забезпечує постійність складу фізико-хімічних та біологічних властивостей тканинної рідини. Одночасно вони перешкоджають поступленню з крові в органи і тканини чужорідних та отруйних речовин. Ці бар'єри існують між кров'ю та усіма без винятку тканинами і називаються гістогематичними. При порушенні гістогематичних бар'єрів можуть виникати зони найменшого опору, у яких найчастіше розвивається патологічний процес. Наприклад, хворі діабетом нерідко скаржаться на біль, що відомий під назвою діабетичного плевриту. В останні роки було встановлено, що ці болі виникають у результаті порушення гематоневротичного бар'єру (між кров'ю та нервовими стовбурами). Цей бар'єр порушується внаслідок високого вмісту цукру в крові і деякі болеутворюючі сполуки, що є в ній, можуть подразнювати нервові волокна.

Існують спеціалізовані бар'єри, які мають особливе значення для життєдіяльності організму. До них відносяться гематоенцефалічний, гематоофтальмічний, гематолабіринтний, гематотестикулярний та інші. До гістогематичних бар'єрів належать також бар'єри між кров'ю та рідкими середовищами: гематолікворний, гематолімфатичний, гематоплевральний, гематосиновіальний.

Основні функції бар'єрів:

1. Регуляторна - забезпечує живлення відповідних органів і тканин.

2. Захисна проявляється при потраплянні шкідливих чинників і направлена на їх усунення.

3. Очищення (кліренс) - забезпечує виведення продуктів розпаду та метаболізму.

Фактори, які впливають на реактивність організму людини

1. Вік. (вікова реактивність ) - для раннього дитячого віку характерна низька реактивність (зумовлена недорозвинутістю бар'єрних систем і вищої нервової діяльності). Вона поступово зростає, стає максимальною у дорослих, а в літньому віці починає зменшуватися (старші люди є більш сприятливі до вірусних інфекцій (грип, енцефаліт).

2. Роль нервової системи у механізмі реактивності

Реактивність людини залежить від сили, рухомості та урівноваженості основних нервових процесів (збудження та гальмування) в корі головного мозку.

Ослаблення вищої нервової діяльності (ВНД) внаслідок її перенапруження різко знижує реактивність організму до хімічних отрут, бактеріальних токсинів, антигенів і т. д. Усунення кори у тварини сприяє виникненню реакції «несправжнього гніву», немотивованого збудження.

Збудження парасимпатичного відділу вегетативної нервової системи супроводжується збільшенням титру антитіл і посиленням антитоксичної та бар'єрної функції печінки і лімфатичних вузлів.

Збудження симпатичної іннервації супроводжується виділенням у кров норадреналіну та адреналіну, які стимулюють фагоцитоз, прискорюють обмін речовин іпідвищують реактивність організму.

3. Реактивність та функції ендокринних залоз

Особливе значення для реактивності мають гіпофіз, наднирники, щитоподібна та підшлункова залози.

Роль гормонів гіпофізу реалізується через інші залози внутрішньої секреції. Найбільший вплив на стан реактивності організму здійснюють гормони передньої долі гіпофізу (тропні), які стимулюють секрецію гормонів кори наднирників, щитоподібної та статевих залоз і т.д.

Значення наднирників у механізмі формування реактивності визначається в основному речовинами їх кіркового шару (кортикостероїдами). При видаленні наднирників різко знижується опірність організму і він гине в дуже короткий термін (1-2 дні). І навпаки, введення кортикостероїдів хворим підвищує опірність організму. Кортизол у великих дозах викликає перехід білків у вуглеводні та затримує процеси розмноження клітин сполучної тканини при запальних реакціях, здійснюючи протизапальну дію. Він пригнічує імунологічну реактивність, подавляючи вироблення антитіл у зв'язку з тим, що гальмує процеси утворення білків плазми крові (у-глобулінів) і їх перетворення в антитіла.

Інший гормон наднирників - альдостерон (мінералокортикоїд) - сприяє переходу води та іонів калію з тканин у кров, а також посилює запальний процес. Очевидно, він стимулює вироблення антитіл.

Вплив щитоподібної залози на реактивність у значній мірі зумовлений її зв'язком з гіпофізом та наднирниками. Її видалення викликає посилення секреції адренокортикотропного гормону (АКТГ) в гіпофізі, що збільшує опірність організму до інфекцій та отрут.

Зменшення секреції інсуліну підшлунковою залозою при цукровому діабеті знижує резистентність організму до гноєрідних мікробів та туберкульозу.

Дата добавления: 2014-11-24 | Просмотры: 4401 | Нарушение авторских прав