АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

ПСИХІЧНІ ХВОРОБИ

ВСТУП

Психіатрія — це медична наука, яка вивчає психічні хвороби. Як самостійна галузь медицини вона розробляє власні методи клі­нічного дослідження і все ширше використовує для розв'язання своїх завдань методи лабораторного дослідження. Об'єктом вив­чення психіатрії є людина, яка страждає психічним захворюван­ням.

Психічне захворювання — це зміна діяльності головного мозку, для якої характерна невідповідність психічних реакцій навко­лишній дійсності, викривлене відображення її, про що й свідчить порушення психіки і поведінки людини.

При вивченні психічних хвороб особливу увагу приділяють при­чинам виникнення їх, закономірностям перебігу, клінічним озна­кам (симптомам і синдромам), які мають діагностичне значення, розробці заходів лікування, реабілітації і профілактики. У зв'язку з цим стає зрозумілим, що Для успішного розв'язання завдань, які стоять перед нею, психіатрія має вивчати не лише психічно хворо­го, але й середовище, в якому він живе.

У своєму розвитку психіатрія використовує досягнення біоло­гічних і соціальних, а також деяких точних наук, що допомагають розробляти нові методи дослідження і лікування.

Метод психіатричного дослідження включає в себе збирання анамнезу і клінічне спостереження. Відомості про хворого і хворо­бу лікар одержує під час розпитування самого хворого (суб'єктив­ний анамнез) і його близьких, родичів, товаришів по службі (об'єктивний анамнез). Порівнюючи ці дані, дістають досить пов­ну картину того, як ріс і розвивався хворий, що передувало по­чаткові хвороби, як перебігало психічне захворювання від перших проявів його до звернення хворого до лікаря.

Клінічне спостереження у психіатрії включає в себе передусім бесіду з хворим. Уміння правильно вести бесіду вимагає від медич­ного працівника знань у галузі психіатрії і великого такту. Треба знати, про що розпитувати хворого і $ якій формі ставити запи­тання.

Нині для діагностики психічних захворювань усе ширше вико­ристовують лабораторні дослідження. Важливе значення мають дані, одержувані в результаті біохімічного і серологічного до­сліджень. Результати лабораторних досліджень доповнюють ре­зультати клініко-психопатологічного дослідження.

За допомогою електроенцефалографії можна виявити ха- характерні для деяких захворювань зміни біострумів головного мозку і навіть визначити чітку локалізацію органічного ура­ження.

Локалізацію органічного ураження в корі головного мозку встановлюють також за допомогою методів нейропсихологічного дослідження.

При патопсихологічному дослідженні одержують дані, що ха­рактеризують особливості пам'яті, мислення, тип зміни особистіс- них властивостей хворого. Ці дані допомагають визначити діагноз і спостерігати за лікуванням. Окуліст вивчає зір хворого, стан очного дна.

Основну роль у клінічному дослідженні психічно хворих вико­нує психопатологічний метод, який полягає у одержанні даних при спостереженні за хворим і під час бесіди з ним.

Знання психопатології потрібне не лише лікарям, а й медичним сестрам. Щоб з успіхом лікувати хворого, треба правильно діагно­стувати захворювання і стежити за зміною стану хворого у процесі лікування і проведення соціально-реабілітаційних заходів. А це можливо лише за умови знання основних ознак психічних захво­рювань і особливостей перебігу їх. У першу чергу такі знання не­обхідні персоналу, який працює у психіатричних лікувальних за­кладах.

Медичні сестри психіатричних лікарень, диспансерів та інших лікувальних закладів цього профілю повинні вміти правильно, пси­хіатрично грамотно оцінити стан хворого, помітити зміни, що ста­лися в ньому, знати можливі особливості поведінки того чи іншого хворого, щоб не залишити його у потрібний момент без нагляду. Середній медичний працівник має розуміти характер і мету при­значень лікаря, бути його помічником.

Не меншою мірою знання психіатрії потрібне медичним сест­рам, які працюють у соматичних лікарнях, бо деякі соматичні за­хворювання можуть супроводжуватися порушенням психічної діяльності хворого. Як правило, будь-яка соматична хвороба від­бивається на психіці хворого. Отже, середні медичні працівники, які не працюють безпосередньо у психіатричних закладах, повинні знати особливості психозів, неврозів і неврозоподібних станів, що виникають у соматично' хворих.

Розвиток вітчизняної психіатрії пов'язаний з іменами ряду ви­датних учених, які визначили основні напрями цієї науки.

І. М. Балинський (1827—1902) уперше в Росії у 1857 р. почав читати самостійний курс психіатрії у Медико-хірургічній академії в Петербурзі. У 1858 р. він відкрив при академії психіатричну клініку й амбулаторію. Його клінічні лекції з психіатрії, видані у 1859 р., і нині вражають читача глибиною наукового змісту. І. М. Балинському належить пріоритет у розробці вчення про пси­хопатії, він запропонував термін «нав'язливі ідеї», описав зіничні симптоми прогресивного паралічу і стадії розвитку маячення. І. М. Балинський був ініціатором створення першого в Росії науко­вого товариства психіатрії» Він відзначався винятково гуманним і чуйним ставленням до психічно хворих.

І. П. Мержеєвський (1838—1908) —учень І. М. Балинсько- го — розробив спеціальну програму для викладання психіатрії майбутнім лікарям. Він вивчав патологічну анатомію і гістологію психічних захворювань.

Судовий психіатр В. X. Кандинський (1849—1889) вивчав клініку психічних захворювань. Йому належить вичерпний опис псевдогалюцинацій. Іменем Кандинського і французького психіат­ра Клерамбо названо синдром психічного автоматизму.

В. М. Бехтерєв (1857—1927) був видатним психіатром, невро­патологом, анатомом нервової системи. Він додав багато нового до опису провідних шляхів головного і спинного мозку, описав ряд дуже важливих у діагностичному відношенні ознак окремих нерво­вих і психічних захворювань, виділив деякі невідомі до нього за­хворювання. В. М. Бехтерєв вважав, що велике значення для пси­хіатрії має розвиток клінічної психології. Він організував у Казані першу в Росії психологічну лабораторію у психіатричній клініці. В. М. Бехтерєв та його учні розробляли і застосовували для ліку­вання психічних захворювань методи психотерапії. У 1908 р.

B. М. Бехтерєв створив у Петербурзі перший в Росії Психоневроло­гічний інститут, названий нині його ім'ям.

Особливо велика роль у розвитку російської психіатрії нале­жить С. С. Корсакову (1854—1900). Він створив московську шко­лу психіатрів, серед його учнів були В. П. Сербський, П. Б. Ган- нушкін, А. Н. Бернштейн, А. А. Токарський та ін. С. С. Корсаков запровадив у психіатричних лікарнях Росії систему неутиснення, яка передбачає гуманне ставлення до психічно хворих. Ім'ям

C. С. Корсакова названо особливий психоз, що спостерігається у хворих на алкоголізм, і синдром розладу пам'яті. С. С. Корса­кову належить докладний опис особливого психозу — дизнойї, що є характеристикою клініки гострої шизофренії. Передові погляди С. С. Корсакова знайшли відображення в його працях з організації психіатричної допомоги, пройнятих піклуванням про хворих.

Учень С. С. Корсакова П. Б. Ганнушкін (1875—1933) розробив оригінальну концепцію,динаміки психопатій. Учні П. Б. Ганнушкі- на О. В. Кербиков, Я. П. Фрумкін, А. Н. Молохов, Ф. Ф. Детенгоф, Б. Д. Фрідман та інші очолили вузівські кафедри психіатрії. Ці вчені успадкували від провідних психіатрів минулого матеріалі­стичну спрямованість досліджень. Успіхи нашої сучасної пси­хіатрії пов'язані з іменами В. О. Гіляровського, Т. І. Юдіна, О. В. Кербикова та інших учених.

У наш час у центрі уваги провідних психіатрів країн СНД сто­ять проблеми нозології у психіатрії, розробка важливих для роз­витку науки філософських питань, пошуки нових методів лікуван­ня психічних хвороб.

У розвитку психіатрії України велике значення мають постійні зв'язки з наукою Росії.

В. М. Гаккебуш (1881 —1931) відомий як організатор психіат­ричної допомоги. Багато уваги він приділяв питанням патронажу психічно хворих, трудовій терапії, психотерапії, особливо гіпноте­рапії. Разом з Т. О. Гейєром і О. Й. Геймановичем він описав особ­ливу форму психічної патології пізнього віку, названу хворобою Гаккебуша — Гейєра — Геймановича. В. М. Гаккебуш активно розробляв питання судової психіатрії.

В. П. Протопопов (1880—1957) —учень і співпрацівник В. М. Бехтерєва— започаткував патофізіологічний напрям в українській психіатрії. Йому належать важливі дослідження ви­щої нервової діяльності при психічних захворюваннях; він вивчав особливості патогенезу шизофренії і маніакально-депресивного психозу. Психіатрам усього світу відома виділена В. П. Протопо- повим тріада симпатико-тонічних симптомів, що спостерігаються при маніакально-депресивному психозі.

Є. О. Попов (1899—1961) до 1951 р. працював у Харкові. Він також розробляв патофізіологічний напрям у психіатрії. Широко відомі його праці з клініки і патогенезу галюцинацій, розладів свідомості, він запропонував спосіб купіруючої терапії алкоголь­ного делірію.

Т. І. Юдін (1879—1949) — учень В. П. Сербського, співпраців­ник П. Б. Ганнушкіна. Протягом багатьох років працював в Україні, був одним з фундаторів Всеукраїнського психоневро­логічного інституту. Т. І. Юдін написав книгу нарисів з історії вітчизняної психіатрії.

А. Л. Абашев-Константинівський (1902—1977)—автор до­сліджень з клініки шизофренії, старечих психозів, пухлин головно­го мозку, розладів свідомості при органічних ураженнях головного мозку.

В українській психіатрії з успіхом працювали такі відомі клініцисти, як Я. П. Фрумкін (1902—1978), І. Я. Завілянський (1901 — 1979), І. А. Поліщук (1907—1978), П. В. Бірюкович, К. І. Платонов (1878—1969) був фундатором харківської школи психотерапевтів.

Характерною рисою нашої наукової психіатрії є нерозривний зв'язок її з практикою охорони здоров'я. Саме практичними потре­бами пояснюється вибір напрямків наукових досліджень.

Загальна частина

ВІДОМОСТІ ПРО ЕТІОЛОГІЮ, ПАТОГЕНЕЗ,

КЛАСИФІКАЦІЮ І ПЕРЕБІГ ПСИХІЧНИХ

ЗАХВОРЮВАНЬ

Для того щоб правильно лікувати хворого, який страждає пси­хічними розладами, треба визначити характер його захворювання. Діагностика психічних захворювань грунтується на вивченні при­чин виникнення їх (етіології), механізму розвитку (патогенезу), а також на класифікації цих хвороб.

Виникнення психічних захворювань зумовлене дією зовнішніх (екзогенних) і внутрішніх (ендогенних) факторів. Роль їх при кожному конкретному психічному захворюванні може бути різною. Різноманітні ці фактори і за своєю природою.

Серед зовнішніх етіологічних факторів розрізняють соматогенні і психогенні. Соматогенні фактори більш розмаїті: до них нале­жать всілякі захворювання внутрішніх органів, інфекції, інтокси­кації, пухлини, черепно-мозкові травми. Психогенними факторами є тяжкі психічні переживання (конфлікти в сім'ї, з друзями, на ро­боті, стихійні лиха).

До внутрішніх (ендогенних) факторів у першу чергу належать спадково-конституціональні особливості. Відомо, що в роду у осіб, які страждають психічними захворюваннями, патологічна спадко­вість спостерігається набагато частіше, ніж у психічно здорових. Це насамперед стосується таких захворювань, як шизофренія, ма- ніакально-депресивний психоз, епілепсія. Іноді під час розпитуван­ня з'ясовується, що батьки хворого чи представники попередніх поколінь у цій сім'ї не страждали вираженим психічним захворю­ванням, але в них помічалися деякі особливості психічної діяльно­сті, які оточуючі розцінювали як дивацтва і які були у не повністю розгорнутому (рудиментарному) вигляді проявами деяких ознак захворювання, що притаманні хворому. З цього аж ніяк не випли­ває, що спадкова схильність є чимось фатальним і нащадки у ро­динах, де були психічно хворі чи особи з видхиленням у психічній сфері, які не досягали вираженості справжнього захворювання, також приречені на хворобу. Спадкові взаємовідношення дуже складні, велика роль у розвитку психічного захворювання нале­жить збігові патологічної спадковості по лінії обох батьків, а та­кож впливові факторів навколишнього середовища, які можуть сприяти прояву генетично зумовлених ознак. Тому, збираючи анамнез у хворого, лікар-психіатр обов'язково розпитує його про випадки психічних захворювань у роду.

За останні роки в країні розширилася мережа медико-генетич­них консультацій, у яких вивчають спадковість подружжя і дають рекомендації про бажаність чи небажаність народження дітей з урахуванням ризику спадкових захворювань, у тому числі й пси­хічних.

Із спадковістю тісно пов'язані конституціональні особливості людини. Конституцію людини визначає сукупність природжених біологічних особливостей її, до яких належать будова тіла і внут­рішніх органів, розміри їх, ряд функціональних особливостей ор­ганізму, темперамент, тип вищої нервової діяльності за І. П. Пав- ловим. Одні конституціональні особливості (будова тіла) відносно більш стабільні, мало змінюються протягом життя, інші (темпера­мент) більш піддаються впливові зовнішнього середовища. Між типом соматичної конституції і деякими особливостями психіки у більшості випадків виявлено певну відповідність.

Темперамент — одна з найважливіших складових особистості, динамічна характеристика її, грунтується на типі реагування інди­відуума на навколишнє і на деяких особливостях його емоційної сфери. З часів Гіппократа розрізняють чотири види темпераменту.

Для сангвініків характерними рисами є жвавість, рухливість, емоційність, чуйність, вразливість. їхні реакції на навколишнє від­різняються швидкістю, вони досить виражені. Сангвініки рішучі, життєрадісні.

Флегматики спокійні, з дещо млявими психічними реакціями, незворушні. Реакції їх більш стійкі, ніж у сангвініків, хоч і дещо уповільнені.

Холерики — неврівноважені, схильні до бурхливих реакцій, для них характерні велика активність, нестримні, імпульсивні реакції, нетерпеливість.

Меланхоліки звичайно сумні, у них переважає пригнічений, пе­симістичний настрій. Меланхолікам властива підвищена стомлю­ваність, вони не досить наполегливі у досягненні своїх цілей, не обстоюють своїх поглядів і намірів.

Основні типи темпераменту людини дістали своє пояснення у зв'язку з дослідженнями вищої нервової діяльності, проведени­ми І. П. Павловим і його учнями. Так, сангвініка характеризує сильний, урівноважений, рухливий тип вищої нервової діяльності, флегматика — сильний, урівноважений, але інертний, холерика — сильний, але неврівноважений, меланхоліка — слабкий тип.

До внутрішніх факторів, що мають значення для розвитку пси­хічних хвороб, належать стать і вік. Існує ряд психічних захворю­вань, які розвиваються переважно в осіб однієї статі, наприклад, хвороба Альцгеймера і старече слабоумство спостерігаються пере­важно в жінок. Деякі психічні захворювання, наприклад алкого­лізм, у чоловіків і жінок перебігають неоднаково. Специфіка жіно­чого алкоголізму зумовлена як зовнішніми факторами, так і біоло­гічними особливостями організму жінки. Ряд психічних захворю­вань спостерігається тільки в дитячому чи, навпаки, у похилому і старечому віці.

Клінічну картину психічного захворювання визначають симп­томи його, що групуються у синдроми. Синдром — це не просто поєднання симптомів, що спостерігаються у хворого. Синдром складають симптоми, тісно взаємозв'язані і взаємозумовлені меха­нізмом розвитку захворювання (патогенезом). Окремі симптоми мають значно менше діагностичне значення, ніж синдроми, які у своєму перебігові відбивають особливості хвороботворних факто­рів і патогенезу, що зумовили їх.

Сучасна класифікація психічних захворювань грунтується на нозологічному принципі. Нозологія — вчення про окремі захворю­вання, систематику їх. Раніше (до кінця XIX ст.) класифікації психічних захворювань грунтувалися на симптоматичному прин­ципі, але з розвитком загальної психопатології, яка вивчає особ­ливості перебігу синдромів і хвороб у динаміці, його було замінено на нозологічний принцип.

Розрізняють три основні групи психічних захворювань. Екзоген­ні психози зумовлює вплив несприятливих зовнішніх факторів. У тих випадках, коли причиною захворювання є фізичний і біоло­гічний вплив на організм, його внутрішні органи, говорять про со­матогенні психози. Психози, спричинені психічною травмою, нази­ваються психогенними, реактивними. До другої групи належать ендогенні психози, пов'язані із внутрішніми патологічними факто­рами (спадковими, конституціональними тощо). Олігофренії і пси­хопатії — захворювання, зумовлені порушенням психічного розви­тку. При олігофреніях спостерігається відставання в інтелектуаль­ному розвитку, а психопатії пов'язані з дисгармонійним розвитком особистості.

На сьогодні немає єдиної, прийнятої у всіх країнах світу класи­фікації психічних хвороб. Розроблену всесвітньою організацією охорони здоров'я (ВООЗ) Міжнародну класифікацію хвороб (МКХ) створено головним чином для уніфікації статистики пси­хічних захворювань і в основу її покладено симптоматичний прин­цип. У нашій країні розроблено і прийнято таку класифікацію пси­хічних захворювань: І. Ендогенні: шизофренія;

маніакально-депресивний психоз; функціональні (інволюційні) психози пізнього віку. II. Ендогенно-органічні: епілепсія;

психічні розлади при атрофічних процесах головного мозку (сенильна деменція, хвороба Альцгеймера, хвороба Піка, хорея Гентінгтона, хвороба Паркінсона); спадкові органічні захворювання (міоклонус-епілепсія, гепатолентикулярна де­генерація, амавротична ідіотія та ін.). III. Екзогенно-органічні:

судинні захворювання головного мозку;

психічні розлади при травмах головного мозку;

психічні розлади при пухлинах головного мозку;

психічні розлади при інфекційно-органічних захворюваннях

головного мозку (енцефаліти, сифіліс мозку, прогресивний

параліч, абсцеси мозку); психічні розлади при ендокринних

захворюваннях;

періодичні органічні психози;

особливі форми психозів пізнього віку (гострі психози, галю- цинози). IV. Екзогенні:

симптоматичні психози (при соматичних та інфекційних захво­рюваннях, при інтоксикаціях лікарськими, побутовими і про­мисловими хімічними речовинами); токсикоманії (алкогольні, неалкогольні).

V. Психогенні: неврози;

реактивні психози. VI. Патологія психічного розвитку, психопатії; олігофренії.

Наведена вище класифікація психічних хвороб е клінічною. Од­нак питання психіатрії розробляються і в клініко-статистичному плані. Зокрема, так вивчаються питання психіатричної епідеміоло­гії, в основі яких лежить порівняльний аналіз захворюваності з проявом психічних розладів при зіставленні різних регіонів земної кулі, хронологічних періодів. Для такого вивчення слід користува­тися уніфікованою Міжнародною класифікацією хвороб. Нині діє така класифікація дев'ятого перегляду (МКХ-9), незабаром буде завершено підготовку МКХ-10.

Визначення особливостей перебігу психічних захворювань до­помагає не лише правильно поставити діагноз, але й оцінити про­гноз хвороби.

Розрізняють такі типи перебігу психічних захворювань. Процесуальний тип перебігу характеризується поступовим роз­витком, прогредіентним (прогресуючим) перебігом і утворенням психічного дефекту, під яким розуміють стійке зниження інтелекту, збіднення емоцій, що значно ускладнює пристосування хворого до життя в суспільстві. Типовим прикладом процесуального перебігу захворювання є шизофренія. Спостерігаються різні варіанти про­цесуального типу перебігу, наприклад неперервно-прогредієнтний або ремітуючий, тобто з ремісіями.

Для циркулярного типу перебігу психозу характерною є наяв­ність психотичних фаз, відокремлених одна від одної періодами практичного здоров'я (світлими проміжками). Він спостерігаєть­ся при маніакально-депресивному психоз^ який називають також циркулярним. При цьому психотичні фази мають характер маніа­кальних і "депресивних і відокремлені різної тривалості світлими проміжками.

Перебіг психічного захворювання за типом реакції відрізняєть­ся прямою залежністю гострого виникнення психотичної симпто­матики від наявності зовнішньої причини, що зумовила її. При цьому на формування психотичної реакції впливають такі факто­ри, як стан організму хворого, його бсобистісні особливості, вік.

У випадку перебігу захворювання за типом розвитку психопа­тологічна симптоматика наростає повільно у зв'язку з тривалою дією на хворого нерізко виявлених психотравмуючих факторів і певною особистісною уразливістю. За цих обставин захворювання, що спочатку проходило за типом реакції, набуває характеру стій­кого розвитку (іпохондричного, астенічного, паранойяльного). Значною мірою цьому сприяє наявність органічних захворювань головного мозку. Так, паранойяльний розвиток з маячними ідеями ревнощів особливо часто виникає і має дуже стійкий характер в осіб підозріливих, недовірливих, зловживаючих алкоголем, а та­кож у таких, що зазнали в минулому черепно-мозкові травми.

Психічне захворювання, що. перебігає за типом епізоду,— це здебільшого гострий психотичний стан (розлад свідомості, судо­рожний припадок), який виникає при наявності інтенсивних екзо­генних впливів, наприклад при високій температурі тіла чи при алкогольному сп'янінні на фоні астенізації організму.

Певним нозологічним формам відповідають ті чи інші типи пе­ребігу захворювання і різні варіанти виходу з психотичного стану, які залежать також від методів лікування.

Вихід з психічного захворювання можна оцінювати як одужан­ня у разі повного відновлення психічних властивостей і можливо­стей хворого, що передували хворобі.

У тих випадках, коли відбувається зворотний розвиток лише частини психопатологічної симптоматики, звичайно — продуктив­ної (маячення, галюцинацій), але залишаються негативні симпто­ми інтелектуально-мнестичної і особистісної втрати (наприклад, збіднення емоцій у хворих на шизофренію), говорять про ремісію. Ремісії оцінюють за ступенем їх виявлення і тривалістю (залежно від строків настання рецидиву), строками появи і за глибиною психічного дефекту. Розрізняють ремісії спонтанні, тобто такі, що настають без лікування, і терапевтичні. Після кожного наступного рецидиву процесуального психічного захворювання ступінь виявлення психічного дефекту в періодах ремісії підси­люється.

Таким чином, завершення захворювання залежить від його но­зологічної належності, типу перебігу і характеру проведеного ліку­вання. За клінічними особливостями можна назвати такі варіанти: видужання, видужання з дефектом і формування кінцевого (вихід­ного) стану. Якщо при дефектному стані, характерному для шизо­френії, можливі нові загострення і ремісії з усе більше виявленим дефектом, то кінцеві стани мають стабільний, непроцесуальний ха­рактер і свідчать про глибоке руйнування особистості хворого. Прикладом такого, особливо несприятливого, перебігу психічного захворювання є синдром руйнування у кінцевій стадії шизофренії і стан психічного маразму при деяких неухильно прогресуючих ор­ганічних психозах (старече слабоумство, прогресивний параліч). Знання особливостей перебігу психічних захворювань особливо важливе при проведенні трудової експертизи і організації соціаль­ного забезпечення та обслуговування психічно хворих.

ОРГАНІЗАЦІЯ ПСИХІАТРИЧНОЇ ДОПОМОГИ

Організація психіатричної допомоги у нашій країні грунтуєть­ся на таких принципах, як загальнодоступність, наближеність до населення, безплатність, профілактична спрямованість. Питання організації психіатричної допомоги в Україні належить до компе­тенції спеціалізованого відділу Міністерства охорони здоров'я. В обласних, міських і районних відділах охорони здоров'я пра­цюють висококваліфіковані спеціалісти, які виконують функцію го­ловного психіатра і головного нарколога.

У системі охорони здоров'я функціонують три взаємодіючі служби — психіатрична допомога для дорослого населення, пси­хіатрична допомога для дітей і підлітків, наркологічна служба.

Психіатрична допомога складається з лікарняної (стаціонар­ної) і позалікарняної.

Основною ланкою стаціонарної психіатричної допомоги є пси­хоневрологічна лікарня. За даними ВООЗ, достатнім показником забезпеченості населення стаціонарною психіатричною допомогою вважають наявність 1 —1,5 ліжка на 1000 населення.

Психоневрологічні лікарні містять відділення, профілізація яких здійснюється відповідно до характеру психічних захворювань і віку хворих (для дітей, підлітків і осіб літнього віку). Останнім часом у ряді лікарень профілізацію відділень здійснюють за прин­ципом районування з метою зміцнення послідовного зв'язку між стаціонаром і лікувальним закладом, що подає позалікарняну до­помогу.

У багатьох психоневрологічних лікарнях існують такі спеціалі­зовані відділення: соматичне, дитяче, геронтологічне, інфекційне, туберкульозне, для інвалідів Великої Вітчизняної війни. У найбіль­ших, добре оснащених і з відповідними кадрами лікарнях ство­рюють відділення для лікування хворих на епілепсію та судово- психіатричні.

За відсутності у місті спеціального стаціонару для лікування хворих, які страждають пограничними нервово-психічними розла­дами, їм подають допомогу в одному з відповідно профільованих відділень лікарні.

Очолює лікарню головний лікар. До керівного складу входять також заступники головного лікаря з медичної частини, експерт­ної роботи і, в деяких лікарнях, з позалікарняної допомоги.

Роботою відділення керує завідуючий. До штату відділення входять лікарі-ординатори, старша медична сестра, медичні сестри (чергові і маніпуляційні), санітарки.

Хворі приходять на стаціонарне лікування головним чином за направленням дільничного психіатра, проте за його відсутності і при наявності екстрених показань (небезпечність хворого для себе чи оточуючих, можливість суїцидальних дій, психомоторне збуд­ження) направлення може виписати будь-який лікар чи медична сестра. У направленні мотивують причини госпіталізації; діагноз вказують відповідно до кодування психічних захворювань за спе­ціальною номенклатурою. Обов'язково слід вказати особливості нагляду за хворим, що випливають з причин госпіталізації.

У приймальному відділенні заповнюють медичну карту стаціо­нарного хворого (історію хвороби). У карту заносять короткі дані анамнезу, особливо ті, що повідомляють родичі, відомості про час появи психотичної симптоматики і можливий зв'язок її із зовніш­німи факторами. Далі описують психічний стан хворого, детально характеризують виявлені черговим лікарем порушення функції не­рвової системи і соматичного стану хворого. Зазначають темпера­туру і масу тіла, зріст, артеріальний тиск. Якщо хворий приходить у нічний час, виконують екстрені медикаментозні призначення чер­гового лікаря.

В історії хвороби зазначають також дані епідеміологічного анамнезу (можливість контакту з інфекційними хворими, наяв­ність чи відсутність диспепсичних явищ, перенесений інфекційний гепатит). Після санітарної обробки хворий надходить у відділення.

У відділенні середній медичний персонал фіксує його надход­ження у спеціальному журналі, в якому щодня складають список хворих у палатах, зазначають хворих, які потребують особливого нагляду і догляду (ослаблених, тих, що відмовляються від їжі, з суїцидальними намірами, схильний до агресивно-руйнівних вчин­ків, до втечі).

Крім відділень у лікарні є кабінети і лабораторії для досліджен­ня хворих (рентгенологічний, гінекологічний, фізіотерапевтичний кабінети; клінічна, біохімічна, електроенцефалографічна, патопси­хологічна лабораторії). Для залучення хворих до трудових проце­сів з метою реабілітації їх у лікарні є спеціальні лікувально-трудо­ві майстерні.

На території лікарні створюють зони відпочинку, де для хворих організовують прогулянки, звичайно у супроводі медичних пра­цівників.

Крім психоневрологічних лікарень стаціонарну допомогу пси­хічно хворим подають у стаціонарних відділеннях міських і облас­них психоневрологічних диспансерів і в спеціалізованих психосо­матичних відділеннях лікарень широкого профілю.

Стаціонарні відділення диспансерів призначені головним чином для лікування хворих з так званими пограничними нервово-психіч- ними захворюваннями (неврози, неврозоподібні стани, легкі фор­ми психічних захворювань, наприклад циклотимія). До психосома­тичних відділень кладуть хворих з психічними розладами, зумо­вленими соматичним захворюванням. Переводити таких хворих до психоневрологічної лікарні небажано через короткочасність пси­хічних порушень (наприклад, у випадках виникнення делірію при пневмонії) або тому, що ці хворі потребують продовження вже розпочатого лікування з приводу соматичного захворювання, а пе­реведення їх у психосоматичне відділення тієї ж лікарні не пору­шує наступності терапії.

Нині значну увагу приділяють розширенню мережі позалікар- няних психіатричних закладів. Це дає змогу скоротити строки пе­ребування хворих у стаціонарі і сприяє проведенню з ними реабі­літаційних заходів, введенню їх в умови, близькі до звичайних життєвих. Центральні диспансери (міські, обласні) мають стаціо­нарне і поліклінічне відділення. Останнє здійснює консультативно- діагностичну і організаційно-методичну діяльність. Основна ланка позалікарняної психоневрологічної допомоги — районний диспан­сер. Він подає хворим лікувально-профілактичну допомогу, вико­нує функцію соціально-правової консультації, проводить серед на­селення велику психопрофілактичну і санітарно-освітню роботу.

Районні психоневрологічні диспансери підтримують тісний зв'язок з психоневрологічною лікарнею. На стаціонарне лікування хворих направляють, як правило, дільничні психіатри районних диспансерів. Після виписки хворого із стаціонару в диспансер на­правляють повідомлення-епікриз, що містить основні відомості про перебіг захворювання, проведене лікування, характер ремісії, а також рекомендації щодо подальшого лікування його і дані со- ціально-правового порядку: чи встановлено у Хворого групу інва­лідності чи його треба направити на ЛТЕК амбулаторно.

Амбулаторна психіатрична допомога, в тому числі динамічне спостереження, здійснюється за проханням або за згодою хворого. Якщо хворому ще не виповнилося 16 років або якщо психічний стан хворого не дозволяє йому вільно висловлювати свою волю, диспансерне спостереження призначається за згоди його родичів або законних представників. Особам, у яких перебіг хронічного психічного захворювання несприятливий, амбулаторна психіат­рична допомога надається без їхньої згоди, а також без згоди їх родичів. Рішення про необхідність обов'язкового динамічного диспансерного спостереження за хворим та припинення такого спостереження приймається комісією лікарів-психіатрів, а у складних та спірних випадках — комісією на чолі з головним психіатром.

Хворих, які стоять на обліку в диспансері, розподіляють на гру­пи відповідно до ступеня потреби для них лікувально-профілактич- ної і соціально-правової допомоги.

У штаті районного диспансеру є лікарі-психіатри і психотера­певти, юристи, трудотерапевти і трудінструктори. Значну допомогу дільничним психіатрам подають медсестри-обслідувачки, які мають пильно стежити за психічним станом хворого і вчасно помі­тити його погіршення.

При диспансерах є спеціальні лікувально-трудові майстерні для хворих, яких не можна повернути до попередньої праці, тобто головним чином для тих з них, кому встановлено ЛТЕК групу інва­лідності.

У лікувально-трудових майстернях хворі працюють під медич­ним контролем, що дає змогу дозувати працю і, обираючи спеціальність, по можливості враховувати особливості перебігу захворювання. При цьому має значення також специфіка даної місцевості у виробничому відношенні, можливість встановлювати зв'язки між лікувально-трудовими майстернями і розміщеними поблизу підприємствами, яким потрібна робоча сила. Хворі, які працюють у майстернях, одержують медикаментозну допомогу і харчування.

Більшість диспансерів мають спеціальні денні і нічні стаціона­ри. Це напівстаціонарні лікувальні заклади. У денних стаціонарах хворі одержують кваліфіковану медичну допомогу і харчування. На час лікування в денному стаціонарі видають листок непрацез­датності. У денний стаціонар направляють головним чином пацієн­тів, виписаних з лікарні. Нічні стаціонари організовують для по­дання переважно профілактичної допомоги (підтримуючого ліку­вання) працюючим хворим. Удень ці хворі працюють на вироб­ництві.

У містах, де є психіатричні стаціонари (обласні, деякі районні центри), у структурі станцій швидкої і невідкладної допомоги створено спеціалізовані психіатричні бригади. До складу кожної з таких бригад входять лікар-психіатр, медична сестра і санітари, їх забезпечено наборами потрібних медикаментів, що передбача­ють купірування збудження, а також звичайними засобами для по­дання швидкої допомоги. Психіатрична бригада оглядає хворого вдома. Якщо є медичні показання, хворого непланово госпіталізу­ють у психіатричну лікарню, навіть за відсутності направлення діль­ничного психіатра. Госпіталізація психічно хворого без його згоди і згоди його родичів неправомірна, за винятком випадків невідклад­ної госпіталізації, коли хворий є небезпечним для себе чи оточую­чих. На протязі 24 годин після надходження у психіатричний ста­ціонар хворого, який не давав згоди на госпіталізацію, спеціальна комісія повинна перевірити обгрунтованість рішення лікаря прий­мального відділення.

У разі відмови в госпіталізації хворого лікар-психіатр повинен мотивувати своє рішення і пам'ятати, що він нестиме відповідаль­ність, якщо хворий ближчим часом вчинить соціально небезпечні чи небезпечні для себе дії.

Для стаціонарного лікування хворих на алкоголізм органі­зують наркологічні лікарні, а в психоневрологічних лікарнях — спеціальні наркологічні відділення. Крім того, в містах і районних центрах для амбулаторного лікування хворих на алкоголізм і тих, хто страждає наркоманією, є наркологічні диспансери.

Для максимального наближення наркологічної допомоги до обслуговуваних контингентів хворих при медсанчастинах промис­лових підприємств організовано лікарські і фельдшерські нарколо­гічні пункти. Функції фельдшера-нарколога полягають у виявленні (за допомогою адміністрації, громадськості, медичних працівників здоровпункту, на підставі відомостей, що надходять з витверезни­ка, тощо) осіб, схильних до зловживання алкогольними напоями і наркотиками, в інформуванні про них дільничного психіатра або нарколога, а також в організації і проведенні під керівництвом лі­каря активного підтримуючого лікування цих хворих у наркологіч­ному кабінеті. Фельдшер-нарколог залучає до лікування виявле­них хворих громадськість, бере участь у роботі комісії по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом, веде планову профілактичну і санітар- но-освітню роботу. Примусове лікування хворих на алкоголізм здійснюється у спеціальних лікувально-трудових профілакторіях.

СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИЙ СТАН ПСИХІЧНО ХВОРИХ

Дотримання прав психічно хворих здійснюється відповідно до норм діючого законодавства і ряду спеціально розроблених з цією метою положень.

Госпіталізацію психічно хворого у психоневрологічний стаціо­нар здійснюють при наявності ознак порушень психіки і за направ­ленням лікаря. Якщо черговий лікар у приймальному відділенні вважає направлення хворого до стаціонару необгрунтованим, то він може відмовити у госпіталізації, але повинен мотивувати при­чини свого рішення і занести ці відомості до спеціального журна­лу. Іноді у випадку явного психотичного стану через відсутність психіатра направлення, до лікарні виписують інші медичні праців­ники — лікарі будь-якої спеціальності, фельдшер чи медична се­стра. Ця обставина не дає підстав лікареві приймального відділен­ня лікарні поставитися до направлення хворого на стаціонарне лі­кування менш серйозно. У ряді випадків хворих приймають до лікарні без направлення у зв'язку з неправильною поведінкою.

У тих випадках, коли поведінка психічно хворого небезпечна як для нього самого, так і для оточуючих, його кладуть до психонев­рологічної лікарні за невідкладними показаннями. Про це роблять відповідний запис у направленні, в якому також конкретно вка­зують причини суспільної небезпечності хворого. У цих випадках, якщо хворий чинить опір, лікар має право просити про допомогу органи міліції. Якщо хворий потрапив до лікарні за невідкладними показаннями, його обов'язково протягом першої доби повинна оглянути лікарсько-консультаційна комісія (ЛКК), а потім по­вторно оглядати щомісяця. Питання про його виписування з лікар­ні вирішує кваліфікований консиліум лікарів.

В особливих випадках психічно хворого уміщують до психонев­рологічної лікарні на примусове лікування. Рішення про це прий­має суд, який розглядає скоєний хворим злочин і має акт судово- психіатричної експертизи, у якому психічно хворий визнаний нео­судним (див. «Психіатрична експертизам с. 249).

Медичний персонал психіатричних лікувальних закладів зо­бов'язаний суворо зберігати таємницю про хворих, що перебу­вають на лікуванні. Розголошення відомостей про хворого особи­стого і медичного характеру карається як адміністративно, так і в судовому порядку (у тих випадках, коли це завдає істотної шкоди хворому). До медичної документації про хворого допускаються особи, які мають до неї пряме відношення. На медичні документи психічно хворих ставлять спеціальний штамп, що попереджає про заборону знімати з цих документів копії, пересилати їх до інших закладів, видавати на руки.

Одним із складних питань правового характеру е питання пра­цездатності психічно хворих. Тим, хто знаходиться на стаціонарно­му лікуванні, ічамбулаторним хворим у разі тимчасової втрати ними працездатності видають лікарняний листок. Видачу його кон­тролює і санкціонує ЛКК. Якщо період непрацездатності триває понад чотири місяці, хворого направляють на лікарсько-трудову експертну комісію (ЛТЕК). У разі стійкого зниження чи втрати працездатності комісія визнає хворого інвалідом й встановлює йо­му групу інвалідності відповідно до ступеня вираженості психічних порушень. Такому хворому призначають пенсію. У тих випадках, коли ЛТЕК вважає, що переведення хворого на інвалідність після чотирьох місяців лікування є передчасним, вона дозволяє продов­жити листок непрацездатності на строк до восьми місяців.

У ряді випадків психічно хворі подають заяви про звільнення з роботи через хворобу, у зв'язку з маячними переживаннями, що значно утруднює направлення їх на ЛТЕК. У таких випадках пси­хіатричний лікувальний заклад звертається до адміністрації під­приємства, на якому працював хворий, з проханням про поновлен­ня його на роботі і оплату листка непрацездатності на час лікуван­ня до проходження хворим ЛТЕК. У деяких випадках психічно хво­рих звільняють з роботи як таких, що довго хворіють. За подібних обставин лікарня також порушує клопотання перед адміністрацією підприємства про скасування наказу про звільнення і збереження за хворим його робочого місця.

Пенсія за непрацездатністю залежить не лише від групи інва­лідності у хворого, а й від стажу роботи його.

Інвалідам І і II групи з дитинства до 16-річного віку пенсію призначають навіть у разі відсутності трудового стажу. Якщо встановлюють групу інвалідності^у віці до 20 років, то для одер­жання пенсії досить наявності одного лише факту роботи, неза­лежно від трудового стажу.

Інвалідам І і II групи, які не мають необхідного їм за віком ста­жу роботи, пенсію встановлюють відповідно до стажу, але не мен­ше 25 % від заробітної плати.

Дуже важливим у правовому відношенні є питання про дієздат­ність хворих, тобто про те, чи можуть вони в результаті душевної хвороби чи слабоумства розуміти зміст і значення своїх дій і керу­вати ними. Не завжди сам факт ндявності психічного захворюван­ня свідчить про недієздатність хворого. При розв'язанні цього пи­тання враховують характер захворювання, стан хворого у момент обстеження, ступінь вираженості психічних порушень. Рішення про необхідність визначення дієздатності хворого приймає суд, який направляє його на судово-психіатричну експертизу.

У тих випадках, коли хворого визнають недієздатним, рішення суду про це передають до опікунської ради міського (районного) виконкому, який призначає йому опікуна. Опіка забезпечує захист державою інтересів недієздатних громадян, охорону їхнього майна і додержання їхніх законних прав. Опікун є юридичним представ­ником хворого,.він повинен піклуватися про нього, стежити за його станом, за виконанням підопічним лікувальних призначень. У разі погіршання стану хворого опікун уміщує його до лікарні.

Обмежено дієздатними вважають і осіб, які зловживають алко­гольними напоями чи приймають наркотики. У цих випадках при­значають піклувальника, без згоди якого підопічний не може роз­поряджатися своїм майном — продавати його, дарувати і т. ін. За­вдяки таким заходам відвертають можливість нанесення особами, які страждають алкоголізмом і наркомайією, матеріальних збитків своїй сім'ї.

У ряді випадків причиною для розв'язання питання про діє­здатність хворого є вже здійснена ним необдумана угода (купівля, продаж, подарування). Якщо хворого визнано на цей період не­дієздатним, така угода втрачає свою законну силу. Недієздатність є також підставою для визнання недійсним шлюбу, який було взя­то хворим чи хворою, або для визнання незаконним укладеного хворим заповіту. Визначення дієздатності є дуже важливим для рішення суду про передавання дитини на виховання одному з батьків, які розривають шлюб. Тут враховують не лише стан хво­рого на сьогодні, але й прогноз перебігу його захворювання.

Опікуном призначають людину, яка має позитивні особисті яко­сті,,іей5ре зарекомендувала себе у побуті і на роботі, психологічно сумісна з хворим. Найчастіше його обирають з родичів або близь­ких знайомих хворого. Опікуна призначають строком на один рік. У разі необхідності продовжити опіку через рік питання перегля­дають. При недобросовісності опікуна його позбавляють права, а в разі нанесення ним збитку інтересам хворого він відповідає перед законом.

При одужанні чи значному покращанні стану хворого питання про його дієздатність повторно розглядають на судово-психіатрич­ній експертній комісії. У разі зміни нею попереднього рішення суд визнає хворого дієздатним і скасовує своє попереднє рішення про необхідність призначення над ним опіки.

Деякі категорії психічно хворих (відповідно до спеціального переліку захворювань) мають право на пільги для одержання житлової площі. Висновок про невідкладне поліпшення житлових умов приймає ЛКК на підставі запитів квартирних відділів викон­комів чи адміністрації підприємства, на якому працює хворий або члени його сім'ї.

СИМПТОМИ І СИНДРОМИ ПСИХІЧНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

РОЗЛАДИ СПРИЙМАННЯ

Процес сприймання — один з найважливіших етапів пізна­вальної діяльності людини. Йому передують відчуття — людина сприймає навколишнє, бо чує звуки, розрізняє запахи, кольори предметів, бачить ці предмети. В основі відчуттів лежить діяль­ність органів чуття, а сигнали, що йдуть від периферичних відділів різних аналізаторів, зумовлюють відображення у головному мозку окремих властивостей предметів і явищ. За допомогою сприймання у ньому відображуються не лише окремі властивості предметів і явищ, але й увесь предмет в цілому. Таким чином, на етапі сприй­мання образ предмета чи явища містить різні відчуття, що харак­теризують його з різних боків.

Для психіатрів дуже важливі патологічні зміни сприймання, що спричинюються до зіпсуття чуттєвого досвіду і виявляються у вигляді обманів чуттів. Вони можуть спостерігатися при психіч­них захворюваннях в ізольованому вигляді або у поєднанні з інши­ми психопатологічними проявами.

Основними видами розладів сприймання є ілюзії, галюцинації і псевдогалюцинації.

Ілюзіями називають хибне сприймання реальних предметів. Відповідно до різних аналізаторів ілюзії поділяють на слухові, зо­рові, нюхові, тактильні і смакові. Так, пальто, що висить на вішал­ці, може сприйматися як фігура готової до стрибка людини, у шумі коліс поїзда можуть вчуватися погрози, докори.

Ілюзії спостерігаються не лише у психічно хворих, а й у здоро­вих людей. Це фізичні ілюзії, що виникають у зв'язку з певними законами фізики (наприклад, ложка, частково занурена у склянку з водою, сприймається як надламана), фізіологічні, поява яких зумовлена фізіологією органів чуття, і психічні (у зв'язку з почут­тям страху у відповідній цьому ситуації).

Ілюзії нерідко спостерігаються при психічних захворюваннях, зумовлених інфекційними і токсичними впливами (інфекційні пси­хози, біла гарячка, виражена астенія).

Галюцинації — це сприйняття, що виникають без відповідного реального подразника, без об'єкта. їх, як і ілюзії, поділяють на слухові, зорові, нюхові, тактильні і смакові. Розрізняють галюцина­ції і за іншими ознаками, наприклад галюцинації наказового ха­рактеру, які називають імперативними. Хворі, в яких вони спосте­рігаються, потребують спеціального нагляду, бо під впливом галю- цинаторних переживань вони можуть робити вчинки, небезпечні для них самих і для оточуючих. Галюцинації, що виникають при засинанні, у стані між неспанням і сном, називають гіпнагогічними (вони характерні для початкових стадій інфекційних та інтоксика­ційних психозів). Іноді слухові галюцинації набувають характеру монологу або діалогу, в якому хворий розрізняє голоси, що схва­люють чи гудять його. При цьому голоси ніби розділяються у про­сторі: одні вчуваються праворуч, а інші — лише ліворуч. Такі галю­цинації називають антагоністичними. Іноді слухові гм.іюцинації мають коментуючий характер, вони супроводять кожний вчинок хворого.

Нерідко певному психічному захворюванню притаманний спе­цифічний вид галюцинацій. Під час інтоксикаційних та інфекцій­них психозів з гострим початком звичайно спостерігаються зорові галюцинації, при шизофренії, як правило,— слухові (рис. 22), рід­ше — нюхові, які поєднуються з маячними ідеями отруєння.

При всій відмінності і різнома­нітності галюцинацій можна ви­значити деякі загальні, властиві їм ознаки. Хворі сприймають га- люцинаторні образи як реально існуючі; вони не мають сумніву в тому, що дійсно чують голоси якихось невидимих людей, бачать звірів, іноді незвичайних. Ці га- люцинаторні образи проектуються назовні, чуттєво забарвлені. Так, хворий може дати чітку характе­ристику голосів, які він чує, він виразно їх розрізняє. Галюцинації виникають мимовільно, незалежно від волі хворого. Іноді (досить рідко) хворий може ставитися до галюцинацій критично (у цих випадках він звичайно приховує свої хворобливі переживання), але найчастіше галюцинуючого хворого неможливо переконати в тому, що це обман чуттів. Зви­чайно поява критичного ставлення до галюцинаторних пережи­вань, які спостерігалися раніше, є ознакою видужання, але слід пам'ятати, що в деяких випадках воно може бути симптомом дис- симуляції: для того, щоб виписатися, хворий починає заперечува­ти наявність у нього галюцинацій і повторює почуте ним від ото­чуючих, що раніше він був хворий і галюцинував.

Іноді галюцинації неначе переважають у клінічній картині за­хворювання, а решти психопатологічних симптомів або немає, або вони нерізко виражені, рудиментарні. У цих випадках говорять про синдром галюцинозу — вербального (слухового), зорового (хворі бачать сцени, які розігруються перед їхніми очима і в яких беруть участь дивні звірі, ніколи не бачені істоти, люди), тактильного (під шкірою повзуть маленькі жучки).

Рис. 22. Галюцинуючий хворий на шизофренію.

На відміну від істинних галюцинацій псевдогалюцинації ніби позбавлені об'єктивної реальності, проте досить виразно чут­тєво сприймаються. Псевдогалюцинації не мають просторової проекції — хворі чують голос у собі. Цей голос нібито виходить з голови, з грудної клітки, серця, черевної порожнини. Нерід­ко хворі говорять, що вони «бачать внутрішнім оком», «чу­ють внутрішнім вухом». Псевдогалюцинації не сприймаються хворим все ж так реально, як істинні галюцинації, вони мало впливають на його вчинки. Найчастіше псевдогалюцинації спо­стерігаються при шизофренії. Так, хворий на шизофренію, якого ми спостерігали, характеризував свої псевдогалюцина- торні переживання як «яснослабкочутні голоси усередині го­лови».

ПсевдогалюцинаціТ входять до складу синдрому психічного ав­томатизму Кандінського — Клерамбо, до якого належать також переживання хворим відчуження власних думок і дій нібито під впливом зовнішніх факторів. За словами таких хворих, у них виникають «чужі», «зроблені» думки, їм здається, що оточую­чі знають і повторюють їхні думки, що в голові «звучать власні думки», відбувається «мимовільне переривання» думок. Найпо- таємніші, найінтимніші думки хворого стають, на його думку, відомими оточуючим. Як наслідок зовнішніх впливів хворі сприймають і почуття, які вони переживають,— радість, печаль, гнів, страх, хвилювання, тривогу. Звичайно явища психічного автоматизму супроводяться маячними ідеями переслідування і впливу.

Відомий ряд теорій і гіпотез про виникнення галюцинацій. Згід­но з однією з теорій вони зумовлені формуванням патологічного вогнища інертного (застійного) збудження у корі головного мозку. Якщо це вогнище міститься у кірковому відділі зорового аналіза­тора, виникають зорові галюцинації, у корі слухового аналізато­ра — слухові галюцинації. На думку інших дослідників, ідеться про вогнище, часткового, неповного гальмування, що утворюється при перехідних (гіпноїдних) фазах у клітинах кори головного мозку.

До розладів сприймання належить також агнозія — порушен­ня процесів упізнавання предметів при збереженні функції перифе­ричних відділів органів чуття. Так, хворий бачить предмет, але на­звати його не може. Наприклад, подивившись на рисунок, на яко­му зображені окуляри, він говорить, що це велосипед (оптична агнозія, або психічна сліпота). Почувши дзвінок, хворий не може визначити, що це таке (слухова агнозія, або психічна глухота). Спостерігаються явища соматоагнозії, при якій порушено впізна­вання свого.тіла. Деякі органи чи ділянки тіла хворим не усвідом­люються, в інших випадках хворий вважає, що в нього три чи чо­тири руки і т. ін.

Сенестопаті! — нечіткі, неприємні і дуже тяжкі відчуття. Хворі скаржаться, наприклад, на «відчуття переливання у мозку», на «появу бульбашок в очних яблуках», на відчуття стискання, розпи­рання у голові чи хребті тощо.

При деяких захворюваннях, головним чином при органічних ураженнях головного мозку, коли страждає функція тім'яних часток (наприклад, при пухлинах головного мозку), спостері­гаються симптоми порушення схеми тіла. При цьому змінюються уявлення про форму чи величину тіла або відділів. Так, хворий вважає, що його кулаки то непомірно збільшуються, то зменшу­ються до розмірів макового зернятка. Порушення схеми тіла спостерігаються також у разі інфекційних захворювань та інто- ксикацій, але у цих випадках вони мають скороминущий характер, оборотні.

РОЗЛАДИ ПАМ'ЯТІ

Розлади пам'яті при психічних захворюваннях виявляються у порушенні здатності запам'ятовувати, утримувати і відтворюва­ти засвоєний матеріал. Найчастіше спостерігаються і максимально виражені вони при гострих екзогенних психозах (наприклад, ін­фекційної і травматичної природи) і при ендогенно-органічних за­хворюваннях головного мозку (епілепсія, старече слабоумство, хвороба Альцгеймера).

Гіпермнезія — різке загострення пам'яті, спостерігається най­частіше при маніакальних станах, іноді — при синдромах поруше­ної свідомості. Гіпермнезія виникає у випадках полегшеного, іноді безладного перебігу асоціацій. В основі загострення пам'яті, що спостерігається за цих станів, лежать примітивні асоціації за по­дібністю, що зумовлює посилення механічної, а не логіко-смисло- вої пам'яті.

Гіпомнезія — поступове ослаблення пам'яті, спостерігається у разі безінсультного перебігу церебрального атеросклерозу й при епілепсії. Спочатку такі хворі зазнають труднощів при необхідно­сті згадати потрібне слово чи ім'я, причому зосереджування уваги лише погіршує результати пошуків забутого слова. Через деякий час, коли це слово чи ім'я вже втратило для хворого своє значення, воно ніби саме по собі спливає у пам'яті. Таке явище має назву ослаблення мимовільної репродукції. Наступний етап гіпомнезії — ослаблення утримання в пам'яті. Потім виявляється наростання недостатності запам'ятовування. Крім того, для гіпомнезії харак­терне зниження спочатку механічної пам'яті і більш тривале збе­реження смислової, асоціативної пам'яті.

Амнезія — випадіння з пам'яті певного відрізка часу. Спостері­гається головним чином після порушення свідомості або в резуль­таті грубих органічних уражень головного мозку.

Розрізняють кілька видів амнезії. При ретроградній амнезії хворий забуває період, що безпосередньо передував захворюван­ню. Такий вид амнезії спостерігається, наприклад, після реаніма­ції у зв'язку з самоповішенням.

Антероградна амнезія характеризується втратою пам'яті на по­дії, що відбулися, і відбуваються вже після початку захворювання.

У ряді випадків, звичайно при інтенсивності зовнішнього по­дразника, у хворого одночасно спостерігаються антеро- і ретро­градна, тобто антероретроградна амнезія.

У випадку втрати здатності запам'ятовування, що характери­зується відсутністю пам'яті на поточні події, говорять про фікса­ційну амнезію. Вона спостерігається при старечому слабоумстві, хворобі Альцгеймера, а також при корсаковському синдромі ін­фекційного, інтоксикаційного чи травматичного походження. Хво­рому називають ім'я та по батькові співбесідника, ставлять якесь стороннє питання, а потім просять повторити ці ім'я та по батькові. Якщо хворий не може повторити, то це свідчить про наявність фік­саційної амнезії. Нерідко у таких хворих спостерігається й амне-

6 2-344

стичне дезорієнтування — вони не можуть назвати число, місяць; рік, місто, в якому вони живуть, не можуть знайти свою палату, ліжко.

При старечому слабоумстві спостерігається загальна прогре­суюча амнезія, яка виявляється у втраті здатності запам'ятову­вання і поступовому збіднінні запасів пам'яті. Спочатку з пам'яті зникають нещодавно набуті відомості, забуваються події поточні або недавнього минулого, а спогади про події далекого минулого зберігаються порівняно довше. Амнезія (відповідно до закону Рі- бо) поширюється від нового до старого, від недавно набутого до давно набутого.

Іноді амнезія виникає в результаті психічної травми. При цьо­му звичайно хворий забуває тяжкі для нього події, неприємні пере­живання. Така амнезія називається афектогенною (афект V ко­роткочасна, різко виражена емоційна реакція). Спостерігається ніби активне небажання людини пам'ятати про події, що спричи­нилися до захворювання, вони витискаються з її свідомості.

До розладів пам'яті належать і парамнезії, обмани пам'яті. Розрізняють два види парамнезій — псевдоремінісценції і конфа- буляції.

Псевдоремінісценції — спогади про те, чого насправді не було, які заповнюють прогалини пам'яті. Вони відносно стабільні, по­вторно переказуються хворими. Здебільшого ці переживання на­справді мали місце в минулому.

Конфабуляції — вигадані події, які, на думку хворого, він дій­сно пережив. Конфабуляції, порівняно з псевдоремінісценціями, більш яскраві, аморфні, мінливі. У деяких випадках конфабуляції досягають великого ступеня вираженості і ніби визначають клініч­ну картину захворювання. Це явище називається конфабульозом і спостерігається при гострих екзогенних (симптоматичних) психо­зах, у періоді зворотного розвитку їх.

До розладів пам'яті належить корсаковський амнестнчний синдром. Він характеризується порушенням пам'яті на поточні по­дії і парамнезіями — псевдоремінісценціями і конфабуляціями. Го­ловним його симптомом є фіксаційна амнезія, яка свідчить про по­рушення короткочасної пам'яті (здатність до запам'ятовування, зберігання і відтворювання інформації через небагато часу після її надходження). її супроводжує антероградна амнезія. Вира­жене порушення пам'яті позначається на стані орієнтування у часі і просторі. С. С. Корсаков, який уперше описав цей синдром, за­значав, що у хворих з проявами фіксаційної і антероградної амне­зії давні враження згадуються досить добре, при цьому значною мірою зберігаються кмітливість, дотепність, винахідливість хворо­го. Так, хворий не може згадати, чи обідав він сьогодні, чи ні, хоча щойно прибрали зі столу, проте добре грає у преферанс, у шахи.

Здебільшого корсаковський синдром спостерігається при ін­фекційних, інтоксикаційних і травматичних захворюваннях цент­ральної нервової системи. Спочатку його описали у хворих на ал­коголізм, у яких він виявляється у поєднанні з поліневритами
(хвороба Корсакова). Подальші дослідження показали, що він спостерігається майже при всіх формах органічних захворювань головного мозку, у тому числі при церебральному атеросклерозі і старечому слабоумстві.

Дата добавления: 2015-09-03 | Просмотры: 2705 | Нарушение авторских прав