АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

РОЗЛАДИ МИСЛЕННЯ

Мислення — притаманна людині властивість відображення об'єктивної реальності у поняттях і судженнях. Мислення є вищою фазою пізнавальної діяльності і розвивається на основі її чуттєвих форм. У процесі мислення людина узагальнює, порівнює, зістав­ляє, аналізує те, що знайшло своє відбиття у сприйманнях і уявлен­нях. Якщо відчуття і сприймання мають явно чуттєвий характер, то уявлення — це мисленний образ предмета чи явища. У процесі мислення людина абстрагується від конкретних ознак об'єкта ви­вчення і пізнає зовнішні і внутрішні закономірності явищ навко­лишнього світу.

Знання клінічних проявів розладів мислення має велике зна­чення для діагностики психічних хвороб.

Розлади мислення відзначаються великим розмаїттям.

Прискорене мислення характеризується швидким, полегшеним виникненням асоціацій. Судження хворих при цьому поспішні, не­обдумані, здебільшого поверхові. Прискорене мислення спостері­гається на фоні піднесеного настрою і недостатньої уваги. Цим по­яснюється те, що, незважаючи на прискорення темпу мислительної діяльності, результативність її невисока. У разі значного приско­рення мислення говорять про «скакання ідей» — думки так швид­ко змінюють одна одну, що збоку це сприймається як словесний потік. Прискорене мислення спостерігається головним чином при маніакальних станах.

Уповільнене мислення характерне для депресивних станів і виявляється в утрудненні, загальмованості перебігу мислитель­ної діяльності, зменшенні кількості думок (ідей). Хворі при цьому скаржаться, що в них мало думок, що їм важко думати і доводити свої міркування до кінця.

В'язке мислення спостерігається при епілепсії. Для нього характерні докладність, невміння відокремити основне від друго­рядного, тупцювання на місці, неможливість вийти з кола пев­них уявлень і переключитися на щось інше. При цьому часто спостерігається збідніння словникового запасу мови (оліго- фазія).

Незв'язне мислення характеризується відсутністю логічного зв'язку між окремими уявленнями: окремі сприйняття, образи, по­няття не пов'язані між собою. У цих випадках мислення втрачає своє основне завдання і не є формою відображення навколишньо­го. Хворий абсолютно не усвідомлює того, що відбувається навко­ло нього, дезорієнтований у часі і місці. Мова хворого складається з окремих уривків спогадів минулого, між якими неможливо встановити зв'язок. Характерний випадковий, хаотичний набір

слів, не пов'язаних ні граматично, ні за змістом. Незв'язне мислен­ня спостерігається при гострих екзогенних психозах.

Резонерське мислення відрізняється схильністю до безплідного мудрування. Часто хворий, ведучи розмову з будь-якого незнач­ного приводу, користується складними філософськими чи матема­тичними поняттями, доказами. Спостерігається такий вид мислен­ня головним чином при шизофренії.

Паралогічне мислення характеризується наявністю неправиль­них, хибних висновків, логічними помилками, що є наслідком по­рушення законів і правил логіки. При цьому хворі ототожнюють поняття, які збігаються лише частково. Наприклад, хворий на запитання про яку-небудь подію відповідає так: «Не пам'ятаю, от якби мені дали окуляри, я б згадав, бо зорова пам'ять у мене добра».

Аутистичне мислення характеризується відривом від реально­сті. Воно грунтується не на реальній дійсності, а на особистісних настановах і прагненнях, які нерідко суперечать дійсності. У пси­хіатричній практиці таке мислення найчастіше спостерігається при шизофренії, однак може виникати і при деяких формах психопатій і навіть у певні періоди життя у психічно здорових людей, напри­клад у дітей, які фантазують.

Розірване мислення є типовим для шизофренії і виявляється в неправильному, незвично парадоксальному поєднанні уявлень. Окремі поняття без будь-якого логічного зв'язку нанизуються одне на одне. Розірвана мова позбавлена змісту, хоч зовні може здава­тися впорядкованою, оскільки граматичні зв'язки зберігаються. Лише у разі дуже вираженої розірваності порушуються і граматич­ні зв'язки між словами, і тоді мова хворого являє собою безладний набір слів, словесну мішанину. Мова хворих з розірваним мислен­ням незрозуміла для оточуючих. Приклад розірваної мови: «Опти- мум.-песимум навантаження і настрою переконливо малюється харчовим отруєнням і способом існування у космосі і на землі, а також військово-трудовими вправами».

Надцінні ідеї як досить емоційно насичені посідають централь­не місце у психіці людини і заважають їй бути об'єктивною у своїх судженнях. Мислення стає однобічним, усе, що не має відношення до надцінної настанови або суперечить їй, ігнорується. Надцінні ідеї, наприклад ревнощів, можуть штовхати людину на надзвичай­ні дії. З'являються ці ідеї звичайно на основі реальної ситуації, але набувають значення, яке не відповідає справжній значущості їх. На відміну від маячення, надцінні ідеї хоч і важко, але можна коригувати за допомогою вагомих логічних доказів; у разі зміни життєвих обставин вони також можуть втрачати ефективну наси­ченість і актуальну значущість. За несприятливого перебігу захво­рювання вони можуть переходити в маячення, а за сприятливо­го — з часом відбувається зворотний розвиток. Спостерігаються надцінні ідеї здебільшого у психопатичних індивідів, але у ряді випадків виявляються при шизофренії та інволюційних психозах на початковому етапі формування маячення.

Нав'язливі ідеї — це уявлення і думки, які виникають мимо­вільно і які хворий дуже тяжко переживає. Хворий розуміє без­глуздість нав'язливих ідей, але боротися з ними, протидіяти Тм у більшості випадків не може, хоч і намагається від них звільнитися. Нав'язливі ідеї спостерігаються здебільшого при неврозах (невроз нав'язливих станів), психопатії (психастенія), іноді у хворих на шизофренію. Розрізняють такі види нав'язливих станів.

Нав'яаливі страхи (фобії) надзвичайно різноманітні: страх пе­рейти площу чи широку вулицю — агорафобія; страх перед закри­тими тісними приміщеннями — клаустрофобія; боязнь забруднити­ся — мізофобія\ страх смерті — танатофобія; боязнь почервоні­ти — еритрофобія тощо. Дуже тяжко хворі переживають нав'язли­вий страх, боязнь захворіти на якусь тяжку і невиліковну хворо­бу — нозофобія. Розрізняють також канцерофобію (боязнь захво­ріти на рак), кардіофобію (страх перед тяжкою хворобою серця), сифілофобію (боязнь захворіти на сифіліс).

Нав'язливі сумніви виявляються у тому, що хворого постійно мучать сумніви в своїх діях, наприклад, чи замкнув він двері, вихо­дячи з дому, чи вимкнув світло, чи перекрив воду і газ. Незважаю­чи на те, що хворий розуміє необґрунтованість своїх сумнівів і їх хворобливий характер, він неодноразово перевіряє свої дії.

Нав'язливе мудрування характеризується безглуздими, не­розв'язними питаннями, що постійно виникають у свідомості хво­рого, наприклад, кого сьогодні буде більше на вулиці — чоловіків чи жінок, що відбувалося б у світі, якби хворого не існувало.

Нав'язлива лічба полягає у нав'язливому перелічуванні пред­метів, що потрапляють у поле зору, у виконуванні арифметичних дій з цифрами, які хворий випадково побачив.

Контрастні нав'язливі думки не відповідають ситуації, обста­новці. Хворий, культурна і вихована людина, відчуває обтяжливе для нього бажання вилаятися уголос в театрі, розсміятися під час урочистої промови на ювілеї. Подібні нав'язливі бажання, як пра­вило, ніколи не реалізуються.

З нав'язливими ідеями часто поєднуються нав'язливі дії, на­приклад, нав'язливе миття рук при мізофобії. Іноді нав'язливі дії мають характер захисного ритуалу, наприклад, хворий певним чи­ном і певне число разів доторкається до дверей для того, щоб не сталося нещастя з кимось із його близьких.

Маячні ідеї — це хворобливі, неправильні міркування і виснов­ки, що викривлено відображують дійсність і оволодівають свідо­містю хворого. Вони відрізняються сталістю і зовсім не піддаються корекції. Спроби переконати хворого, довести йому неправильність його маячних побудов, умовиводів призводять, як правило, лише до посилення маячення. Характерна суб'єктивна переконаність, упевненість хворого у* повній реальності, достовірності хворобли­вих переживань.

Маячні ідеї бувають різні. Маячення величності виявляється у тому, що хворий твердить, ніби він володіє незвичайним розумом, силою (рис. 23). При маяченні високого походження хворий на­
зиває себе позашлюбним сином ві­домого політичного діяча, вважає себе нащадком імператорської ди­настії. При маяченні багатства хворий запевняє, що він володіє незчисленними скарбами. Хворі з маяченням винахідництва розпові­дають про свій винахід різних апа­ратів, приладів, які мають зроби­ти кращим життя людства, озна­чають новий напрям у науці (особливо часто хворі запевняють, що вони винайшли нарешті вічний двигун). Хворий з еротичним мая­ченням убачає зацікавленість у ньому окремих осіб протилежної статі.

У ряді випадків для маячних пе­реживань характерні почуття стра­ху, побоювання за своє життя, не­довіра до оточуючих, думки про сторонній вплив. Так, маячні ідеї відношення виявляються в тому,

що будь-які події або вчинку оточуючих набувають в очах хворого особливого значення. Варто хворому зайти у трамвай, як він помічає, що всі починають на ньо­го оглядатися, перешіптуватися. Хворий з маячними ідеями пере­слідування запевняє, що він став об'єктом переслідування окреми­ми особами чи групою осіб, що об'єдналися з метою вбити його. Слід пам'ятати, що такі хворі соціально небезпечні, бо нерідко во­ни з «переслідуваних» стають переслідувачами і завдають тяжких ушкоджень €воїм вигаданим кривдникам. При маяченні впливу хворі впевнені у тому, що зазнають впливу за допомогою різних апаратів, променів (маячення фізичного впливу), гіпнозу, телепа­тичної дії на відстані (маячення психічного впливу). Хворі з ідея­ми отруєння запевняють, що в їжу їм підсипають отруту, в квар­тиру впускають смертоносний газ тощо.

Маячення ревнощів характеризується твердженнями про подружню зраду партнера. Постійно вишукуються докази зради, хворий стежить за своєю дружиною (чи хвора за своїм чолові­ком). Хворі з маяченням ревнощів теж соціально небезпечні, оскільки на висоті афекту вони роблять спроби вбивства невірного чоловіка або дружини і вигаданих коханців.

Рис. 23. Гордовита поза хворого на шизофренію з маячними ідея­ми величності.

У тих випадках, коли маячення виникає в результаті сприйнят­тя переробки маячних ідей іншого психічного хворого (наприклад, сусіда по палаті), говорять про індуковане маячення. У таких ви­падках відбувається ніби «зараження» маяченням — індукований починає висловлювати ті ж самі маячні ідеї і в тій самій формі, що й психічно хворий-індуктор. Звичайно індукуються маяченням ті
індивідууми з оточення хворого, які особливо близько з ним спіл­куються, пов'язані сімейно-родинними відношеннями.

Маячення, що розвивається на основі епізодичних галюцина- торно-маячних переживань, які виникають, наприклад, під час присмеркових розладів свідомості, називають резидуальним (за­лишковим).

При іпохондричному маяченні хворі вважають, що в них тяжка недуга. Вони часто скаржаться на різні болісні відчуття у різних ділянках тіла і внутрішніх органах (сенестопатії). Нерідко хворі вважають, що їхній організм зовсім зруйнований, не діють серце, легені, органи травлення. Характерна перебільшена увага хворих до свого здоров'я, найчастіше — соматичного (тілесного). У де­яких випадках хворі з іпохондричними переживаннями становлять небезпеку для себе і для оточуючих. При вираженій депресії і афективній насиченості маячення такі хворі здатні на суїцидальні спроби, можуть завдати собі тяжких ушкоджень. Так, хворий на шизофренію, що перебігала з вираженим іпохондричним маячен­ням, багато разів звертався до хірургів з проханням про операцію на шлунку, але йому відмовляли. Оскільки його вчасно не госпіта­лізували до психіатричної лікарні, цей хворий прийшов у прий­мальне відділення хірургічної клініки і складаним ножем розітнув собі черевну порожнину, щоб у такій спосіб змусити хірургів зро­бити йому операцію. Відомі випадки агресивних дій хворих з іпо­хондричним маяченням, спрямованих проти медичних працівників, які, на думку таких хворих, не досить старанні.

Маячні синдроми дуже розмаїті за змістом, тематикою хвороб­ливих переживань. Всі вони поділяються на дві основні групи — маячення уривчасте і систематизоване. Про систематизоване мая­чення говорять у тих випадках, коли маячні переживання система­тизовані, взаємозв'язані, тобто коли існує певна система маячних побудов. Уривчасте маячення більш безглузде, менш афективно на­сичене, маячні переживання при ньому не мають єдиного стрижня.

Маячні ідеї спостерігаються при різних психічних захворюван­нях, однак при кожному з них вони мають специфічний характер. Так, маячні ідеї відношення, впливу, переслідування, отруєння здебільшого спостерігаються при шизофренії; резидуальне мая­чення -г- при епілепсії; ідеї самозвинувачення, самоприниження, гріховності — при циркулярній депресії, ідеї самозвинувачення, зубожіння на фоні тривожно-тужливого афекту — при інволюцій­ній меланхолії.

Часто в клінічній картині захворювання маячні ідеї супровод­жуються галюцінаціями, у цих випадках говорять про галюцина- торно-параноїдний синдром.

До розладів мислення належить також слабоумство, під яким розуміють стійке, необоротне зниження рівня психічної діяльності, у першу чергу — інтелектуальної. Хворий, який страждає слабо­умством, не здатний вловити зв'язок між явищами, некритичний до своїх висловлювань і вчинків, не може відрізнити основне від другорядного. Характерним є зменшення запасу знань, труднощі

у набутті нового життєвого досвіду і засвоєнні нових знань. При цьому часто виявляється недостатність пам'яті й уваги.

Розрізняють два основних види слабоумства — природжене, або олігофренію, і набуте, або деменцію.

Деменція виникає в результаті психічного захворювання. За­лежно від ступеня вираженості та характеру психічних змін роз­різняють лакунарну і глобарну деменцію.

Лакунарна деменція характеризується зниженням розумової працездатності, прогресуючою втратою знань, ослабленням пам'яті, афективною неврівноваженістю (дратівливість, гнівли­вість, слабодухість). Однак ставлення хворого до навколишнього, до близьких йому людей майже не змінюється, коло інтересів від­носно зберігається, залишаються усталені переконання. Особи­стість зберігає основні, притаманні їй до хвороби морально-етичні властивості. Лакунарна деменція спостерігається при церебраль­ному атеросклерозі та.інших органічних захворюваннях головного мозку, що перебігають з вогнищевою симптоматикою.

При психічних захворюваннях, що розвинулися на фоні дифуз­ного ураження кори головного мозку (старече слабоумство, про­гресивний параліч), деменція має характер глобарної (тотальної, дифузної, паралітичної). У цих випадках на перший план виступає груба деградація особистості хворого, він не усвідомлює, що хво­рий, не здатний критично і розсудливо ставитися до свого стану і своїх вчинків. Відбувається загальний, глобарний розпад осо­бистості. Різко виражене звуження кола інтересів спричинюється до того, що хворий прагне головним чином задовольняти свої еле­ментарні біологічні потреби. Помічаються порушення самосвідо­мості. Характерне грубе ураження інтелекту, у першу чергу його найбільш складних і диференційованих функцій.

Олігофренія (с. 210)

РОЗЛАДИ ЕМОЦІЙ

Емоції — це почуття людини, переживання нею свого ставлен­ня до об'єктивної дійсності і до самої себе. Радість і печаль, любов і ненависть, страх і гнів, задоволення і смуток — усе це приклади різних емоцій. Сукупність емоцій утворює загальний почуттєвий фон, відносно стабільний емоційний стан, який називається на­строєм. Настрій залежить від багатьох причин — самопочуття, успіхів чи невдач тощо. В одних людей стійкий настрій, в інших — мінливий; особливо виражена лабільність настрою при деяких формах психічних захворювань.

Під афектом розуміють короткочасну емоційну реакцію, яка пе­ребігає швидко і бурхливо. Приклади афекту — гнів, жах, лють, страх. Афекти спостерігаються і в здорових людей під впливом пси- хотравмуючих, стресових факторів. Під патологічним афектом розуміють такий вибух почуттів, який відбувається при порушеній свідомості і часто спричинюється до агресивно-руйнівних дій.

У цих випадках розрядка в ди не підвладна свідомому контролю. Звичайно зроблене у стані патологічного афекту забувається.

Емоції невіддільні від усієї психічної діяльності людини — її мислення, свідомості, переконань, світогляду. Формування емоцій різного рівня і складності відбувається внаслідок розвитку певних форм зв'язку з навколишнім середовищем. І. П. Павлов розрізняв два види емоцій: найпростіші, пов'язані з безумовними рефлекса­ми, і власне почуття, спричинені тимчасовими зв'язками (умовни­ми рефлексами). При цьому мова йде про емоції найпростіші, пов'язані з біологічними потребами організму, і соціальні, зумо­влені життєдіяльністю людини в суспільстві.

Для всіх психічних захворювань характерна невідповідність емоційної реакції хворого тим зовнішнім причинам, що зумовили її, а також невмотивованість або недостатня умотивованість цієї реакції.

Ейфорія (гіпертимія) — це хворобливо піднесений настрій, що виникає без будь-якої причини і характеризується станом блажен­ства, вдоволення. Усе навколо сприймається хворим як прекрасне, чудове, чарівне. Як правило, ейфоричні хворі схильні до переоцін­ки свого фізичного здоров'я і сил, своїх можливостей.

Д^діммія (гіпоти^м|Чв), навпаки, характеризується пригніченим настроєм. Вона часто супроводжується почуттям туги, тривогою, страхом. Усе навколишнє хворому бачиться похмурим. Виражена депресія зумовлює появу глибокого пригнічення і думок про само­губство.

Ці два контрастно-протилежних симптоми (ейфорія і депресія) визначають клінічну картину синдромів порушення емоцій, що трапляються найчастіше,— маніакального і депресивного.

Маніакальний синдром (рис. 24) містить три основних симпто­ми (маніакальна тріада) V-7гідвищений настрій, прискорення мис­лення, рухову розгальмованість. Маніакальні хворі відрізняються переоцінкою своїх можливостей і здібностей, підвищеними потяга­ми. Нерідко вони ставлять до оточуючих непомірні вимоги, що спричинюється до конфліктів. Прагнення до діяльності у таких хворих непомірне, а сама діяльність часто надто метушлива. Ма­ніакальні хворі сплять мало, але не відчувають дефіциту сну. Якщо ці симптоми виявляються у більш легкому ступені, говорять про гіпоманіакальний синдром.

Депресивний синдром (рис. 25) характеризується депресивною тріадою симптомів — пригніченим настроєм, сповільненим мислен­ням, руховою загальмованістю. Хворі пригнічені, відчувають тугу. Спостерігається збідніння думок, неможливість довести міркуван­ня до кінця. Нерідко хворі висловлюють маячні ідеї самозвину­вачення, гріховності, самоприниження. Такі хворі у думці знову переживають усе своє життя і «знаходять» у ньому різні негарні, аморальні вчинки. В усіх бідах і нещастях, що трапляються з ото­чуючими, вони звинувачують себе, підкреслюють свою нікчемність. Обличчя депресивного хворого скорботне, сумне, голос тихий, рухи сповільнені. При глибоких депресіях може спостерігатися рухове

заціпеніння (ступор). Проте іноді депресія перебігає з руховим збудженням. Такі хворі надзвичайно небезпечні, бо вони здатні до суїцидальних вчинків. Легкий ступінь депресивних виявів нази­вають субдепресивним синдромом.

Маніакальний і депресивний синдроми насамперед характерні для маніакально-депресивного психозу, однак вони можуть спосте­рігатися і при шизофренії, екзогенно-органічних захворюваннях головного мозку. Субдепресії бувають при невротичних станах; де­пресивний синдром визначає клінічну картину інволюційної мелан­холії. У цих випадках вони набувають особливостей, зумовлених основними симптомами захворювання.

Дисфорія — це тужливо-злобний настрій, що виникає, як пра­вило, без зовнішньої причини. Характерні почуття незадоволення собою й оточуючими, дратівливість, похмурість. У стані дисфорії хворі здатні на агресивні вчинки, нерідко мстять за дуже давні, всіма забуті і явно перебільшені образи. Дисфорія найчастіше спо­стерігається при епілепсії, а також при деяких формах психопатії.

Апатія — одна з основних ознак шизофренії. Нерідко ступінь вираженості апатії дає змогу визначити давність шизофренічного процесу. Наростання емоційного отупіння, апатії при шизофренії відбувається поступово. Втрачаються емоційні зв'язки з сім'єю, то­варишами, роботою, суспільством. Росте хвороблива байдужість до навколишнього і до власної долі. З'являється типова емоційна нерухомість. Про що б не йшлося — настрій хворого на шизофре­нію при цьому не змінюється. У випадку значної вираженості апа­тії говорять про емоційну тупість. Однак іноді у хворих на шизо-

френію на фоні емоційного отупіння спостерігаються вияви пара­доксальної емоційності: з приводу важливих подій афективна реакція у хворого відсутня, а на незначну подію він реагує силь­ним афектом.

Слабодухість — симптом вираженої емоційної лабільності, нетримання емоцій. На запитання про дім хворий починає не­стримно ридати. Слабодухість спостерігається при судинних ура­женнях головного мозку і станах сильного нервового виснаження (астенії).

Страх — симптом, що дуже часто спостерігається при психіч­них захворюваннях. Він звичайно супроводжується блідістю, трем­тінням тіла, холодним липким потом, швидким диханням, позива­ми до сечовипускання і дефекації. Іноді у стані страху хворий втрачає рухливість, впадає у ступор, в інших випадках страх су­проводжується метушливо-руховим збудженням. При цьому на обличчі хворого з'являється вираз жаху. У такому стані хворі не­рідко бувають небезпечні для себе і для оточуючих, їхні вчинки не завжди можна передбачити. Будь-які навіть незначні подразники ззовні, наприклад тихий шерех, значно підсилюють почуття страху. Страх спостерігається при гострих психозах, зумовлених гострими інфекційними та інтоксикаційними ураженнями головного мозку, на початку шизофренії або у разі різкого загострення перебігу її, у гострій стадії інволюційних психозів.

РОЗЛАДИ РУХОВО-ВОЛЬОВОЇ СФЕРИ

Розлади рухово-вольової сфери мають важливе діагностичне значення, бо виявляються вже у початкових стадіях психічних за­хворювань. Вони відрізняються надзвичайною розмаїтістю, вияв­лення їх вимагає великої спостережливості. Нерідко зовнішній вигляд хворого, характер його міміки, особливості рухів допома­гають правильно встановити діагноз.

Для кататонічних розладів, найбільш виражених при шизофре­нії, характерне порушення рухово-вольових функцій. До них нале­жать стереотипні рухи (наприклад, постійне потирання рук, похи­тування головою чи постукування ребром долоні по столу), нега­тивізм (патологічна впертість, опір у відповідь на будь-яке прохан­ня), симптом повітряної подушки (рис. 26) (наявність порожнього простору між подушкою і головою хворого, який лежить у ліжку), застигання у химерних позах. Характерні гримасування, незвичне напруження лобних м'язів -7 симптом брів (безвідносно до змісту бесіди брови хворого ніби у-подиві піднімаються вгору); симптом хоботка (рис. 27) (губи трубочкою, «хоботком» витягнуті вперед), наслідувальні дії — ехолалія (повторювання чужої мови), ехомі- мія (повторювання чужої міміки), ехопраксїя (повторювання по­бачених дій); парамімічщ реакції (весела витівка з думним облич­чям); симптом автоматичного підкорення, який полягає у тому, що, виконуючи прохання зробити якийсь рух, хворий повторює його багато разів протягом тривалого часу.

Рис. 26. Симптом повітряної подушки при кататонічній формі шизофренії.

Рис. 27. Симптом хоботка при катато­нічній формі шизофренії.

До кататонічних розладів належать також синдроми катато- нічного ступору і збудження.

Кататонічний ступор характеризується загальною загальмова- ністю, відсутністю рухів. Хворий застигає у якійсь позі, часто не­зручній, відмовляється від їжі. Спостерігається симптом воскової гнучкості, який полягає в тому, що хворий довго перебуває в поло­женні, якого йому надає лікар. Наприклад, якщо хворому підняти руку, він залишатиметься певний час у цій позі, хоч йому вона ду­же незручна. При цьому м'язовий тонус або знижений (в'ялий сту­пор), або підвищений. Обличчя амімічне, через відмову від їжі хворого доводиться годувати з рук або через зонд. Хворі негати- вістичні. Розрізняють активний і пасивний негативізм. При актив­ному негативізмі дії хворого протилежні тим, які йому пропонують, а при пасивному він просто не виконує те, що від нього вимагають. Нерідко у стані кататонічного ступору хворі здатні на імпульсивні вчинки, що відзначаються невмотивованістю, короткочасністю, не­сподіваністю виникнення і закінчення, після чого хворий знову упа­дає в ступорозний стан.

Кататонічне збудження характеризується невмотивованістю, неадекватністю ситуації, безцільністю. Хворі роблять стереотипні рухи, гримасують, ехолалічно повторюють почуті слова чи ехоп- раксично, зовсім безглуздо копіюють рухи присутніх у приміщенні. Мова їх беззмістовна, розірвана.

Синдроми ступору спостерігаються і при інших захворюваннях. Так, депресивний ступор нерідко трапляється при циркулярній та інволюційній депресії. Хворі загальмовані, байдужі до того, що відбувається навколо, мислення в них різко загальмоване. Облич­чя скорботне. Іноді на фоні депресивного ступору виникає стан го­строго рухового збудження, що супроводжується вибухом туги (меланхолічний раптус). У цьому стані хворі завдають собі тяж­ких тілесних ушкоджень, здійснюють суїцидальні вчинки.

Психогенний ступор зовні схожий на депресивний і завжди пов'язаний з глибокою психогенною депресією. Однак при психо­генному ступорі хворі не такі байдужі до навколишнього, як при
депресивному. У їх міміці, вегета­тивних реакціях знаходить відо­браження психогенно травмуюча ситуація. Так, почувши розмову про обставини, які спричинилися до його захворювання, хворий у стані психогенного ступору реагуе на це емоційно яскраво: червоніє, блідне, плаче.

Маніакальне збудження зде­більшого спостерігається при ма­ніакальній фазі циркулярного психозу. Хворі збуджені, багато­слівні, мало сплять. Через підви­щену мовну активність у них за­хрипає голос. Маніакальні хворі легко включаються у будь-яку діяльність, планують безліч справ, але нічого не доводять до кінця, бо постійно відвертають свою ува­гу на щось інше.

Гебефренне збудження (рис. 28) спостерігається при шизофре­нії. Хворі пустотливі, гримасують, їхні рухи вигадливі, манірні, поза неприродна. Характерна емоційна неадекватність, парадок­сальність — вони безпричинно сміються або плачуть. їхня мова беззмістовна, слова часто вживаються недоречно, переінакшу­ються.

До рухових розладів належать також судорожні припадки.

Типовий епілептичний судорожний припадок починається з аури. Виявлення аури дуже різноманітні: мерехтіння в очах, поява у полі зору якихось іскор, цяток, спіралей, що світяться (зорова аура); неприємні відчуття у шлунку, серці (вісцеральна аура) то­що. Потім настає тонічна фаза припадку (рис. 29), яка характери­зується напруженням усіх м'язів тіла, високим тонусом їх. Вона триває близько 0,5—0,45 хв, її змінює клонічна фаза, для якої ха­рактерні клонічні судороги — періодичні скорочення і розслаблен­ня м'язів. Тривалість клонічної фази— 1—2 хв. Незважаючи на ауру, у більшості випадків хворі не встигають ужити якихось захо­дів, щоб запобігти припадкові або таким його наслідкам, як удари при падінні тіла, прикушування язика. Нерідко під час падіння від­буваються мимовільне сечовипускання і дефекація. Після припад­ку настає сон, іноді після нього спостерігається стан порушеної свідомості й амнезія (хворі не пам'ятають про те, що в них бур припадок).

Рис/ 28. Гримасування хворого на гебефренічну форму шизофренії.

При епілепсії можуть спостерігатися також негенералізовані припадки, які обмежуються однією лише тонічною судорогою або клопічними судорогами у певній групі м'язів. Іноді припадок пере­бігає у вигляді короткочасної втрати свідомості, після якої хворий,

Рис. 29. Великий епілептичний припадок, тонічна фаза.

навіть не помітивши цього, продовжує ту саму діяльність (аб- санс). Судорожні припадки спостерігаються не тільки при епілеп­сії, але й при різних органічних ураженнях головного мозку з лока­лізацією вогнища у рухових зонах кори. У цих випадках говорять про епілептиформні припадки.

На відміну від епілептичного, істеричний припадок завжди вини­кає психогенно, тобто зумовлений психотравмуючими факторами. Аури при цьому немає.. Хворий встигає впасти так, щоб не розби­тися. Міміка хворого відбиває страждання, біль, страх, іноді — захоплення. Зіниці, як правило, реагують на світло, тоді як для епілептичного припадку характерна відсутність реакції зіниць на світло. При істеричному припадку не буває прикушування язика, мимовільних сечовипускання і дефекації. Істеричний припадок триває звичайно кілька годин, у ньому не можна, як в епілептично­му, виділити фази, що послідовно змінюють одна одну. Після нього не буває присмеркових розладів свідомості (вона лише частково звужена), а також повної амнезії припадку.

До розладів вольової сфери належать порушення потягів.

При деяких психічних захворюваннях спостерігається пору­шення харчового інстинкту, потягу до їжі. Він може бути ослабле­ний, що проявляється у зниженні апетиту і відмові від їжі (анорек- сія), або, навпаки, виявляється надто підсиленим, про що свідчить надмірний апетит (булімія). Трапляється іноді викривлення харчо­вого інстинкту, коли хворі поїдають різні неїстивні речовини, аж до власних екскрементів.

Порушення інстинкту самозбереження виявляються у різних самоушкодженнях (хворі завдають собі опіків, ковтають скло, ле­за тощо) і спробах самогубства (суїцид).

До різних порушень статевого інстинкту належать: садизм (статеве збочення, при якому задоволення досягається у процесі завдавання партнерові фізичного болю; іноді статевий акт здій-

снюється після вбивства партнера), мазохізм (збочення, при якому для досягнення статевого задоволення необхідно відчувати фізичний біль або моральне приниження від партнера), скотолоз­тво, содомія (збочення, при якому об'єктом статевого потягу є тварина).

Дромоманія — іноді епізодичний, а зрідка постійний потяг до бродяжництва.

Клептоманія — потяг до крадіжок без корисливих цілей.

Піроманія — патологічний потяг до підпалювання.

Порушення вольової активності можуть виявлятися в ослаб­ленні її (гіпобулія) або у повному згасанні (абулія). Абулія нерід­ко поєднується з апатією_у у цих випадках стан хворого визначають як апатико-абулічний синдром.

Порушення больової діяльності є відображенням хворобливих змін особистості, вони характерні для шизофренії, органічних за­хворювань головного мозку, психопатії. Суґцидальні дії нерідко зумовлені наявністю депресії.

РОЗЛАДИ СВІДОМОСТІ

Свідомість — це вища форма відображення об'єктивної дійсно­сті, яка забезпечує зв'язок знань для планомірної природно спря­мованої психічної діяльності. Вона невіддільна від психіки люди­ни. Нормальна пізнавальна діяльність, функціонування афективно- вольової сфери, адекватне емоційне реагування можливі лише за умови непорушеної свідомості. Водночас поняття «свідомість» і «психіка» не тотожні. Психіка ширша за свідомість, вона містить і неусвідомлювані форми психічної діяльності.

Свідомість забезпечує зв'язок минулого з теперішнім, наступ­ність, неперервність психічної діяльності й адекватне відображен­ня мозком реальної дійсності.

У психіатричній практиці виділяють синдроми порушеної свідо­мості, кожний з яких має свою типову клінічну картину. Водночас існують ознаки, загальні для більшості форм порушеної свідомо­сті. До них належать: 1) нечітке сприймання навколишнього світу, утруднення фіксації вражень; 2) порушення орієнтування у часі, навколишній обстановці, а часто і у собі; 3)відсутність, незв'язність або ослаблення мислення; 4) гострота виникнення і відносна короткочасність цих станів.

Наводимо опис основних синдромів порушеної свідомості.

Оглушення характеризується сповільненням і бідністю психіч­них реакцій — зовнішні подразники ледве доходять до свідомості хворого, тому мовний контакт з ним значно утруднений. Типові оз­наки — в'ялість, загальмованість, сонливість, недостатнє орієнту­вання, виражене зниженням психічної активності. Хворі погано ро­зуміють звернену до них мову, на запитання, які доводиться стави­ти голосно, відповідають не завжди і не відразу, а після багаторазо­вого повторення їх. Відповіді хворих короткі, промовляються дуже тихо, після тривалої паузи. Оглушення спостерігається при інток-
сикаціях, пухлинах головного мозку, черепномозкових травмах, іноді — після епілептичного припадку.

В міру посилення оглушення може настати сопор, при якому загальмованість іще більше виражена. З усіх зовнішніх подразни­ків сприймається тільки біль — на укол шпилькою хворі реагують здриганням. У мовний контакт хворі не вступають.

При коматозному стані — комі — свідомість повністю втра­чається. Активні рухи відсутні, рефлекси і всі види чутливості при­гнічені. Немає реакції на больові, світлові і звукові подразники. Зіниці широкі. Нерідко виявляються патологічні рефлекси.

Оглушення, сопор і кома належать до синдромів виключення свідомості, при яких відсутня патологічна продукція (маячення, галюцінації) і афективні розлади (тривога, страх). Ці синдроми також називають непродуктивними розладами свідомості.

До другої групи синдромів порушеної свідомості належать про­дуктивні розлади свідомості.

Онейроїдний стан (онейроїд, сновидний стан) нагадує сон ная­ву (рис. ЗО). Його характеризує поєднання фантастичних галю- цинаторних переживань з викривленим сприйманням дійсності. Хворі байдуже ставляться до навколишнього або (рідше)збудже­ні. По закінченні онейроїдного стану амнезії може не бути.

Іноді при онейроїдному стані спостерігаються явища подвійно­го орієнтування, що виникають періодично. Навколишня обстанов­ка оцінюється двояко — хворий то говорить, що він у лікарні, то твердить, що навколо — підвали інквізиції або космічний простір (тобто він періодично перебуває то в одному, то в іншому місці). Іноді хворий вважає, що одночасно перебуває у різних місцях, не вбачаючи у цьому протиріччя. Подвійним може бути й орієнту­вання у часі.

На відміну від деліріозного, для онейроїдного стану характерна невідповідність між яскравими, образно-фантастичними і емоційно насиченими переживаннями і зовнішнім виглядом хворого, який здебільшого з байдужим поглядом лежить у ліжку, іноді впадаючи у стан заціпеніння, субступору.

Онейроїдний стан спостерігається при деяких формах шизо­френії і при гострому перебігові екзогенно-органічних психозів.

Для деліріозного стану характерне порушення орієнтування в навколишній обстановці і календарному часі при збереженні пра­вильного орієнтування у власній особистості. Хворі відчувають на­плив галюцинаторних переживань, переважно здорових (рис. 31), та ілюзій. Вони сповнені страху, тривоги, рухового неспокою, зви­чайно при цьому стані спостерігається безсоння. Після виходу з делірію амнезія, як правило, відсутня, іноді можлива часткова ам­незія. Зорові галюцинації при деліріозному стані вирізняються строкатістю, множинністю. Вони рухливі, спрямовані на хворого. У випадках алкогольних психозів вони мають зоологічний, стра­хітливий, дратівливий чи гумористичний характер, дуже яскраві, сценічні. Хворі беруть активну участь у цих сценах, їхня поведінка відображує хворобливі переживання. Нерідко; особливо коли га- люцінації мають страхітливий характер, хворі шукають порятунку, допомоги в оточуючих.

Тривалість делірію — від кількох годин до кількох днів. Інтен­сивність психопатологічної симптоматики посилюється уночі і слабшає вранці. Уривчасті маячні ідеї, які з'являються у хворого у деліріозному стані, в ряді випадків спричинюють розвиток досить стійкого резидуального маячення.

Рис. 31. Фрагменти переживань хворого в деліріозному стані в зображенні хворого. Галюцинації мають яскравий образний характер, хворий е учасником подій, які розігруються перед ним.

Делірій спостерігається при інфекційних та інтоксикаційних психозах, черепномозкових травмах. Деліріозний стан при різних захворюваннях має свої особливості, наприклад, алкогольний де­лірій відрізняється від атропінового тощо.

При аментивному стані спостерігається порушення всіх видів орієнтування. Основним симптомом аментивного стану є сплута­ність; мислення і мова незв'язні. Хворі не знають, де вони знахо­дяться, нездатні зв'язувати свої сприймання в одне ціле, рухи їх безладні. Хворі поводяться неспокійно у ліжку або підводяться і йдуть кудись. Оскільки хворі самостійно не їдять, їх доводиться годувати з рук. При цьому вони нерідко випльовують їжу, неохай­ні в ліжку.

Хворі в аментивному стані створюють враження таких, що від­чувають страх. У них різко порушена активна увага, мовний кон­такт з хворими неможливий. Галюцинаторні переживання нечис­ленні, переважно це обмани слуху. Характерний зовнішній вигляд хворих в аментивному стані — блищать очі, пропасний рум'янець на запалих щоках, запечені і потріскані губи, сухий язик. Пульс прискорений, дихання стає частішим, температура тіла нерідко підвищена. Після виходу з аментивного стану спостерігається пов­на амнезія.

Аментивний стан триває від кількох діб до кількох тижнів. При інфекціях та інтоксикаціях нервової системи, що перебігають з різко вираженим її виснаженням, можливі переходи з аменції в дерілій і навпаки. Після виходу з аментивного стану у хворих іще протягом тривалого часу спостерігається підвищена виснажу- ваність психічних процесів, вони надзвичайно чутливі до різ­ного роду несприятливих зовнішніх факторів, астенізовані, осла­блені.

Присмерковий стан здебільшого спостерігається при епілепсії, однак можливе його істеричне або травматичне походження.

Присмерковий стан виникає гостро і характеризується вираже­ним більшим чи меншим ступенем звуження свідомості, внаслідок чого мислення і дії хворих обмежені. У вузькому колі уявлень збе­рігаються властиві йому зв'язки, можливі елементарні дії, але весь світ ніби блокується, особистість хворого втрачає з ним зв'язок, тому порушуються орієнтування, страждає цілісність сприймань, стають неможливими цілеспрямована діяльність і адекватне мис­лення. Навколишня обстановка сприймається неясно, фрагмента­ми, вчинки хворого відбивають галюцинаторні і маячні переживан­ня. Для поведінки хворого характерні численні автоматизми. Реак­ції у відповідь викривлені.

У тих випадках, коли присмерковий розлад свідомості перебі­гає із злобно-тужливим афектом, як це буває при епілепсії, часто спостерігаються агресивні і руйнівні дії. Цьому сприяє наявність страхітливих галюцинацій і маячних ідей переслідування.

Присмерковий стан може тривати від кількох хвилин до кіль­кох днів і навіть тижнів. Після виходу з нього спостерігається пов­на амнезія. Винятком є істеричні присмеркові стани, при яких зви-

чайно звуження свідомості не досягає значного ступеня вираже_: ності, а після виходу з них повної амнезії не спостерігається. Істеричний присмерковий стан, як правило, виникає в результаті психогенно травмуючої ситуації.

Різновидом присмеркового стану є амбулаторний авто­матизм, при якому хворі безцільно блукають. У зв'язку із збере­женням автоматизованих навичок і дій вони можуть виконувати складні, зовні ніби цілеспрямовані й упорядковані дії і, після вихо­ду з цього стану, не можуть зрозуміти, що з ними було, як вони опинилися далеко від дому, від свого повсякденного маршруту. До присмеркових розладів свідомості належать фуги — короткочас­ні стани амбулаторного автоматизму, які характеризуються різким руховим збудженням, часто хаотичним і безглуздим. Хворий не­сподівано кидається кудись бігти чи робить стереотипні рухи, на­приклад кружляє на одному місці.

Сомнамбулізм також є різновидом присмеркового розла­ду свідомості, коли хворі ніби у сонному стані роблять безцільні дії автоматичного характеру, концентруючи свою увагу на обмежено­му колі предметів, цілком перебуваючи під впливом уявлення, що виникло.

Вихід із присмеркового стану відбувається здебільшого гостро, критично. У тих випадках, коли вихід із стану порушеної свідо­мості відбувається поступово, можливе збереження часткових спо­гадів про пережите у період присмеркового стану, що має велике значення у розвиткові залишкового, резидуального, маячення, яке часто спостерігається у хворих на епілепсію.

СПЕЦІАЛЬНА ПСИХІАТРІЯ

ПСИХІЧНІ РОЗЛАДИ ПРИ СОМАТИЧНИХ НЕІНФЕКЦІЙНИХ І ІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАННЯХ, ІНТОКСИКАЦІЯХ

Психічні розлади при соматичних неінфекційних та інфекцій­них захворюваннях, інтоксикаціях являють собою психози, у ви­никненні яких основна роль належить екзогенним факторам. Серед екзогенних психозів можна виділити симптоматичні, що являють собою нервово-психічні порушення, зумовлені наявністю захворю­вання інфекційної або неінфекційної природи, або інтоксикації, та екзогенно-органічні психози, при яких екзогенний фактор спричи­нюється до виникнення органічного ураження головного мозку. Такий поділ певною мірою умовний, бо екзогенно-органічний пси­хоз у своєму розвитку завжди проходить стадію симптоматичного психозу. Головний мозок завжди відповідає на різні екзогенні шкідливості певним набором синдромів — станами порушеної сві­домості й епілептиформними припадками. Такі гострі екзогенного типу реакції виникають незалежно від характеру екзогенної шкід­ливості. В одних випадках вони проходять безслідно, а в інших пе­реростають у хронічне органічне ураження головного мозку (орга­нічний психосиндром).

Таким чином, екзогенний симптоматичний психоз може скінчи­тися одужанням або перейти в хронічний екзогенно-органічний психоз.

До симптоматичних психозів належать соматогенні, зумовле­ні соматичними захворюваннями неінфекційної природи, інфекцій­ні та інтоксикаційні.

Соматогенні психічні розлади вирізняються різноманітністю проявів. Здебільшого це неврозоподібні стани, що перебігають з астенічною симптоматикою, зниженням настрою, почуттям триво­ги, побоюваннями за своє здоров'я, дратівливістю. У виникненні їх відіграють роль як соматичне неблагополуччя, так і реакція осо­бистості на хворобу, зміна становища людини у сім'ї і в трудовому колективі, побоювання за своє майбутнє. Такі неврозоподібні ста­ни особливо часто спостерігаються і найбільше виражені при пси­хосоматичних захворюваннях*— ішемічній хворобі серця, гіперто­нічній хворобі, бронхіальній астмі, виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки. У розвитку цих захворювань внутрішніх органів важливу роль відіграє психічний фактор. Це положення, висунуте В. П. Боткіним та І. П. Павловим, було покладено в осно­ву створеної ними та їхніми учнями теорії нервізму, яку з успіхом розвиває сучасна медицина. Але і соматичне неблагополуччя за­вжди позначається на особистості хворого і проявах її, здебільшо­го неврозоподібною симптоматикою.

При загостренні соматичних захворювань у деяких хворих ви­никають гострі психотичні стани, перебіг яких супроводжують роз­лади свідомості. Наприклад, гострий психоз нерідко супроводжує інфаркт міокарда. Для цих випадків характерні почуття страху, тривоги, психомоторне збудження. Іноді спостерігаються оглушен­ня, порушення орієнтування у місці і часі, явища подвійного орієн­тування (хворий запевняє, що він одночасно перебуває і в лікарні, і вдома). У деяких випадках хворі при інфаркті міокарда перебу­вають у стані ейфорії, вони не усвідомлюють, що хворі відмов­ляються дотримуватися призначеного їм строгого постільного режиму, намагаються зняти поставлену їм крапельницю. Такий стан має насторожувати, бо він може бути наслідком одночасного ураження судин серця і головного мозку; для такого психозу ха­рактерне нерозуміння хворими свого хворобливого стану (анозо- гнозія).

Нерідко за характером розладів свідомості можна визначити тяжкість соматичного захворювання. Так, якщо деліріозний стан змінюється на аментивний, це свідчить про погіршання соматично­го стану хворого, і, навпаки, при переході аментивного стану в де­ліріозний можна чекати початку видужання.

Для злоякісних пухлин характерна астенічна симптоматика, яка зумовлена самоотруєнням (аутоінтоксикацією) організму і пе­ребігає з вираженою емоційною нестійкістю. У тих випадках, коли хворому необережно повідомляють діагноз, розвиваються вира­жені депресивні стани. Такі ятрогенні (зумовлені неправильною, необережною поведінкою медичного персоналу) депресії вима­гають серйозного лікування, а також організації належного на­гляду за хворими через небезпеку суїцидальних спроб. При більш виявленій інтоксикації розвивається делірій із зоровими галюци­націями, а в заключній стадії хвороби — аменція. У зв'язку з інтоксикацією в онкологічних хворих іноді спостерігаються функ­ціональні, оборотні порушення пам'яті за типом корсаковського синдрому.

Симптоми порушення психіки дуже часто входять до клінічної картини захворювань ендокринних залоз. Це пояснюється тим, що психіка і функція ендокринних залоз взаємозв'язані.

При посиленій функції щитовидної залози (гіпертиреоз, базе- дова хвороба) спостерігаються підвищена виснажуваність, над­мірна збудливість, дратівливість, гнівливість, багатослівність. При більш виявлених порушеннях можливі маячні переживання, зорові галюцинації. Найбільш виявленими порушеннями психіки при гі­пертиреозі можуть бути стани порушеної свідомості за деліріоз- ним або аментивним типом.

Для гіпотиреозу (мікседеми), навпаки, характерні торпідність психіки, загальна загальмованість, мала ініціативність. Іноді вини­кають депресивні стани, спостерігаються галюцинації.

При цукровому діабеті першою ознакою гіпоглікемії, яка на­стає у зв'язку з прийманням препаратів, що зменшують рівень цукру, є підвищена дратівливість, гнівливість. Це повинні знати персонал і хворі, щоб вчасно вжити заходів (хворий повинен по­їсти, а якщо гіпоглікемія розвивається швидко — з'їсти один-два шматочки цукру).

Психози нерідко спостерігаються у післяпологовому періоді. В одних випадках це спровоковані вагітністю і пологами перші прояви ендогенних психозів (шизофренії, маніакально-депресив­ного психозу, епілепсії), в інших — психогенно-реактивні психози, які розвиваються особливо часто тоді, коли роділля має тривожно- помисливий характер і боїться пологів. Можуть також розвива­тися соматогенні психози, зумовлені складною перебудовою фізіологічних процесів, тривалим больовим синдромом, змінами в ендокринній системі.

Лікування при соматогенних психічних порушеннях, неврозо- подібних і психотичних станах насамперед полягає у лікуванні основного захворювання. Однак ці хворі потребують і догляду пси­хіатра, і, в разі необхідності, нагляду. Звичайно лікують їх у сома^ точному стаціонарі. Поява психічних порушень є підставою для тимчасового переведення хворого до психіатричної лікарні тільки при вираженому збудженні, яке не вдається купірувати на місці, або коли неможливо забезпечити нагляд за хворим. У цьому відно­шенні ідеальним є створення у соматичних лікарнях психосоматич­них відділень, в яких хворий, одержуючи спеціалізовану допомогу з приводу основного захворювання, одночасно потрапляє під по­стійний нагляд психіатра.

Психіатричне лікування складається з психотерапії і симпто­матичного призначення невеликих доз психотропних засобів (ан­тидепресантів, транквілізаторів, нейролептиків).

Інтоксикаційні психози можуть бути зумовлені отруєнням хар­човими продуктами, медикаментозними засобами, промисловими речовинами. Розрізняють гострі інтоксикації, спричинені однора­зовим прийняттям токсичної дози отруйної речовини або передозу­ванням її (перевищенням того порога, нижче якого ця речовина знешкоджується і виводиться з організму), і хронічні, зумовлені тривалою дією невеликих доз токсичних речовин.

До гострих інтоксикацій можуть спричинюватись миш'як, сви­нець, ртуть, оксид вуглецю (чадний газ), деякі медикаментозні препарати — барбітурати, нейролептики, великі дози транквіліза­торів, акрихін, атропін тощо.

Гострі інтоксикаційні психози перебігають за типом екзогенних реакцій, для яких характерні астенічні стани з емоційною лабільні­стю і розладами свідомості різної глибини. Деякі з них вирізняють­ся своєрідними симптомами, знання яких допомагає уточнити ха­рактер інтоксикації. Наприклад, при гострій інтоксикації акрихі­ном спостерігається симптом повторюваності сприймань — хво­рому здається, що все, що відбувається навколо, повторюється. При отруєнні тетраетилсвинцем, який додають до бензину на транспорті і в промисловості, хворі скаржаться на відчуття сто­роннього предмета в роті — волосини, ганчірки тощо. До гострих інтоксикаційних психозів належать також антабусні психози, що іноді виникають при лікуванні алкоголізму і перебігають з амен- тивним станом.

У разі передозування антипаркінсонічних препаратів, які за­стосовують для корекції при лікуванні нейролептиками (цикло- дол), виникають деліріозні стани, що характеризуються напливом зорових галюцинацій і ейфорією.

При хронічному отруєнні токсичними речовинами екзогенного походження спостерігається картина органічного психосиндрому, розвивається слабоумство.

Лікування при інтоксикаційних психозах у першу чергу має бути спрямоване на дезинтоксикацію. З цією метою у разі необхід­ності промивають шлунок. Внутрішньовенно вводять 40 % розчин глюкози з аскорбіновою кислотою й ізотонічний розчин натрію хло­риду; внутрішньовенно краплинно — плазмозамінні рідини. Пока­зано пити багато рідини. Залежно від характеру речовини, що спричинила отруєння, призначають протиотруту. При психотичних станах уводять транквілізатори (2—-3 мл 0,5 % розчину седуксену внутрішньом'язово), нейролептики (аміназин, тизерцин).

Інфекційні психози. Психічні порушення при гострих інфекціях зумовлені інтоксикацією головного мозку, викликаною мікроорга­нізмами і токсинами, які вони виділяють. Вони також мають ха­рактер гострих екзогенних реакцій. Найбільш типові у цих випад­ках деліріозні стани (інфекційний делірій). Характерні явища де­зорієнтування у часі і місці при збереженні орієнтування у власній особистості, наплив зорових та ілюзорних переживань. Часто вони мають застрашливий для хворого характер, супроводжуються афектом тривоги, страху, психомоторним збудженням. Особливо часто інфекційні психози виникають в осіб, які перенесли будь-ко­ли захворювання нервової системи (наприклад, черепно-мозкову травму) і які вживають алкогольні напої (навіть якщо протягом останніх років хворий їх не вживав). Особливості інфекційного делірію у ряді випадків дозволяють визначити характер екзогенії. Наприклад, для делірію, зумовленого крупозною пневмоніею, ха­рактерне різке збудження. При висипному тифові делірій передуе підвищенню температури тіла (початковий, або ініціальний, делірій).

У разі затяжного, несприятливого перебігу інфекційних захво­рювань можливий розвиток тривалих психічних порушень, що су­проводжуються вираженою астенією, емоційною лабільністю, іноді галюцинаціями і маячними ідеями. У процесі перебігу їх можуть спостерігатися загострення психопатологічної симптоматики у ви­гляді мінливих за глибиною порушень свідомості, здебільшого у вечірні години.

Характерною ознакою інфекційного делірію є астенічний стан, що виникає після того, як зникає виражена психопатологічна симптоматика, так званий вихід в астенію.

Лікування при інфекційних психозах передбачає терапію основ­ного захворювання і симптоматичне лікування психотропними за­собами.

Особливу групу захворювань становлять інфекційні екзогенно- органічні психози. Це психічні порушення, зумовлені органічними змінами мозку структурно-морфологічного характеру внаслідок його інфекційного ураження. Типовим прикладом таких нейроін- фекційних захворювань є енцефаліти.

Епідемічний енцефаліт — захворювання вірусної етіології. Ві­рус поширюється повітряно-крапельним шляхом. У початковій стадії захворювання спостерігається підвищена сонливість, через що епідемічний енцефаліт називають також летаргічним. У гостро­му періоді хвороби спостерігається деліріозний стан, що передує виникненню неврологічних симптомів. Делірій супроводжується страхом, тривогою, порушеннями впізнавання, елементарними слуховими галюцинаціями (музика, звуки пострілів тощо). Мож­ливі маячні ідеї переслідування. Частою ознакою гострої стадії захворювання є психомоторне збудження. Якщо повне видужання не настало, то чер^з деякий час (кілька місяців, іноді років) вияв­ляються ознаки хронічної стадії захворювання. При цьому спосте­рігаються симптоми паркінсонізму (див. с. 38). Для таких хворих характерні сповільнення перебігу психічних процесів, слабкість спонук, зниження ініціативи. Вони надокучливі, схильні до циніч­них жартів, гіперсексуальні. Ці зміни особистості спостерігаються частіше, ніж виражене зниження пам'яті і деменція. Після перене­сеного епідемічного енцефаліту відзначаються також різні невро- здподібні стани (астенічні, з нав'язливостями та істероподібною симптоматикою).

При кліщовому енцефаліті (резервуаром і переносником вірусу е деякі види кліщів) у гострій стадії захворювання також спостері­гаються психотичні стани, що перебігають з порушенням свідомо­сті (оглушення, делірій, аменція, сопор, кома), а у хронічній стадії відзначаються явища вогнищевої епілепсії. У хронічній стадії за­хворювання можуть з'являтися або такі самі психічні зміни, як при епідемічному енцефаліті, або наростаючі зміни характеру і слабо­умство за епілептичним типом.

Лікування спрямоване на усунення основного захворювання, психотропні засоби призначають симптоматично, дуже обережно, у малих дозах. До засобів лікування вогнищевої епілепсії, що роз­вивається внаслідок кліщового енцефаліту, включають протисудо­рожні препарати.

До інфекційних екзогенно-органічних психозів належать і сифі­літичні психози — сифіліс мозку і прогресивний параліч. Вони ви­никають через кілька років після перенесеного сифілісу приблиз­но у 10—12 % хворих. Ризик виникнення сифілітичних психозів зростає при зловживанні алкогольними напоями, при недостатньо і несвоєчасно проведеному лікуванні з приводу сифілісу, наявності додаткових факторів (черепно-мозкові травми, астенізуючі сома­тичні захворювання тощо).

Прогресивний параліч виникає через 10—15 років після перене­сеного сифілісу (у разі відсутності лікування чи неправильного лі­кування), здебільшого у віці 40—50 років. Нині він зустрічається дуже рідко — хворі на прогресивний параліч становлять 0,3— 0,5 % від загальної кількості осіб, що перебувають на лікуванні у психіатричних лікарнях.

Розрізняють три стадії у перебігу хвороби.

Перша стадія (псевдоневрастенічна) характеризується вира­женою астенічною симптоматикою. Хворі скаржаться на загальну слабість, головний біль, стають дуже дратівливими, емоційно не­стримними, нерідко плаксивими. Вони неуважні, швидко втом­люються. Уже в цій стадії помічаються зниження пам'яті, забутли­вість. Іноді хворі здійснюють безглузді, безтактні вчинки, бруталь­но жартують. Ця стадія хвороби триває 2—3 місяці, для неї характерні неврологічні симптоми прогресивного паралічу і пози­тивні серологічні реакції на сифіліс при вивченні крові і спинно­мозкової рідини.

При несвоєчасному лікуванні захворювання прогресує, і вже у його початковій стадії з'являються ознаки поглиблення інтелек- туально-мнестичної недостатності, емоційне збіднення особистості, втрата її основних морально-етичних властивостей, схильність до цинічних вчинків. Хворі легковажні, бездумні, часом погано орієн­туються в навколишньому.

Друга стадія (розгорнутого захворювання) характеризується значно вираженою психопатологічною симптоматикою. Розріз­няють кілька форм прогресивного паралічу.

Проста (дементна) форма характеризується наростаючим сла­боумством, благодушно-ейфорійним типом афекту, особистісною

деградацією. Неухильно знижується пам'ять, виявляються грубі розлади лічби. Рано втрачається критичне ставлення до свого ста­ну. Слабоумство має характер глобарного, відбувається _% розпад особистості.

Для експансивної форми прогресивного паралічу типовим є піднесений, що нагадує маніакальний настрій, переоцінка хворим своїх можливостей, нісенітні маячні ідеї величності, багатства, в яких нерідко поєднуються велике і мізерне. Наприклад, хворий за­певняє, що йому належать усі банки світу і маленька перукарня на цій самій вулиці за рогом. Значно виражене слабоумство і ціл­ковита відсутність критичного ставлення до свого стану спричи­нюють безглузді вчинки, наприклад хворі купують безліч непотріб­них їм речей. Свій одяг вони прикрашають орденами, екстрава­гантними бантиками, стрічками, зробленими з картону, паперу, вовни. Хворі називають себе іменами великих полководців, імпера­торів, геніальних винахідників. Вони тримаються величаво, гордо­вито, ейфорійно.

Поступово відбувається спад настрою, і на перший план висту­пають явища слабоумства, такого ж, як і при простій (дементній) формі.

Депресивна форма прогресивного паралічу характеризується пригніченим настроєм, тужливістю, тривогою. Маячні висловлю­вання також мають депресивне забарвлення — це здебільшого іпохондричні і нігілістичні переживання («внутрішні органи не працюють, вони зсохлись, атрофувались»). Нерідко спостерігають­ся ідеї самозвинувачення. Хворий вважає себе винним у всіляких гріхах, кари за які не уникне ні він, ні його рідні. При цій формі прогресивного паралічу також поступово наростають слабоумство і зниження пам'яті.

Ажитована форма прогресивного паралічу відрізняється різ­ким збудженням, що настає раптово. Іноді воно змінюється ступо­ром з негативізмом і відмовою від їжі. У прогностичному відно­шенні ажитована форма є найнесприятливішою, хворі гинуть у стані кахексії.

Третя стадія (маразм) характеризується повним психічним і фізичним розпадом. Хворі втрачають навіть елементарні рефлек­торні навички, неохайні. У зв'язку з трофічними порушеннями у них часто виникають контрактури, пролежні, що не піддаються лікуванню, легко відбуваються переломи кісток (патологічні переломи). У стадії маразму у хворих спостерігається нетри­мання сечі і калу або, навпаки,' затримка їх. Усе це пояснює труднощі догляду за хворими у заключній стадії прогресивного паралічу.

Для діагностики прогресивного паралічу дуже важливі його неврологічні симптоми. Типовими для цього захворювання є роз­лади мови у вигляді порушення вимовляння складів і слів, артику­ляції. Цей симптом (дизартрія) виявляється у довільній мові хво­рих, яким не вдається відтворити слова, що важко вимовляються. Для виявлення дизартрії хворого при обстеженні просять повтори-

ти яку-иебудь скоромовку. При цьому спостерігається характерне «спотикання» на складах.

Для прогресивного паралічу характерний також симптом Ар- гайла Робертсона — реакція зіниць на світло відсутня або ослаб­лена, а на акомодацію і конвергенцію зберігається; зіниці звужені, нерівномірної величини (анізокорія), часто деформовані.

Крім того, до неврологічних симптомів прогресивного па­ралічу належать порушення чутливості шкіри, груба деформація почерку.

Діагностичне значення мають серологічні реакції. З них основ­на роль належить позитивній реакції Вассермана при дослідженні крові і спинномозкової рідини хворих на прогресивний параліч.

Патологоморфологічно виявляють атрофічні зміни нервової тканини, запальні зміни в оболонках і судинах головного мозку, розростання нейроглії. Рельєф кори великого мозку згладжений, звивини сплощені, шлуночки мозку розширені (внутрішня водян­ка). Особливо виражені атрофічні зміни у лобових частках голов­ного мозку.

Лікування при прогресивному паралічі полягає у прищеплю­ваннях малярії. Метод інфекційної терапії запропонував наприкін­ці XIX ст. одеський лікар А. С. Розенблюм, який помітив, що хворі на прогресивний параліч, захворівши на поворотний тиф, психічно одужують. Це повідомлення залишилось непоміченим. На початку XX ст. австрійський психіатр Ю. Вагнер-Яурег запропонував ме­тод маляріотерапії прогресивного паралічу і досяг за його допомо­гою значних результатів (його дослідження були відзначені Нобе­лівською премією). Лікування проводять таким чинрм. Хворому вводять підшкірно 5 мл крові, взятої у хворого на малярію на ви­соті пропасного приступу (тобто коли малярійний плазмодій мак­симально потрапляє у кров'яне русло). Через 8—10 днів почи­наються приступи прищепленої малярії. Після 10—12 приступів починають лікування малярії акрихіном, потім проводять протиси- філітичне лікування. У разі відсутності донорів, що страждають малярією, хворих лікують сульфозином.

Сульфозин (1—2% стерильний розчин сірки у персиковому маслі) вводять внутрішньом'язово. При зберіганні препарату сірка випадає у вигляді кристалів, тому перед застосуванням флакон із сульфозином нагрівають у гарячій воді до розчинення кристалів, і лише після цього розчин набирають у шприц. Починають ліку­вання з уведення 1—2 мл препарату, потім дозу поступово збіль­шують до 5—8 мл. Зупиняються на дозі препарату, введення якої зумовлює підвищення температури тіла до 39—40 °С. Курс ліку­вання складається з 8—10 ін'єкцій.

Хворі на прогресивний параліч потребують особливо дбайливо­го догляду. Дуже важливі гігієнічні заходи, профілактика пролеж­нів. Небезпека патологічних переломів вимагає бути дуже обереж­ними в поводженні з хворими, бо навіть різке повертання хворого в ліжку під час обмивання його тіла чи зміни білизни може спричинитися до переломів кінцівок.

Постіль має бути чистою, треба стежити, щоб простирадло бу­ло рівно застелене, щоб після їжі у ліжку не залишалися крихти, бо все це сприяє появі пролежнів. Шкіру, особливо на ділянках, що виступають, обробляють камфорним спиртом. У разі затримки сечі катетеризацію слід проводити дуже обережно, пам'ятаючи про лег­кість травматизації слизової оболонки сечових шляхів. Годуючи хворих, також слід виявляти велику обережність, бо у зв'язку з по­рушенням ковтання їжа може потрапити у дихальні шляхи.

При проведенні маляріотерапії чи сульфозинотерапії треба сте­жити за діяльністю серця, не допускати станів колапсу при значно­му підвищенні або різкому зниженні температури тіла.

Сифіліс мозку розвивається через 3—5 років після зараження. Здебільшого він спостерігається у віці 25—40 років. Захворювання розглядають як прояв III стадії сифілісу.

Порушенням психіки передує стадія псевдоневрастенії, для якої характерні явища підвищеної стомлюваності, дратівливості, загальної слабості, зниження працездатності, головний біль, емо­ційна нестійкість, біль у різних ділянках тіла. Сифілітична астенія зумовлена загальним інфекційно-токсичним ураженням нервової системи, але вже на цьому етапі хвороби виявляються неврологічні симптоми, які свідчать про вогнищеве ураження головного мозку (нерівномірність зіниць, слабка реакція їх на світло, асиметрія рефлексів; намічаються менінгеальні симптоми). У деяких випад­ках виявляється позитивною реакція Вассермана при дослідженні спинномозкової рідини.

Дата добавления: 2015-09-03 | Просмотры: 2004 | Нарушение авторских прав