ІСТОРІЯ ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ

Природні об’єкти особливої охорони на території сучасної України існували ще у слов’ян-язичників. Вони заміняли їм храми і створювались ними з метою поклоніння своїм богам, а одночасно й для охорони та відновлення тваринного і рослинного світу. В уявленні слов’ян все що оточувало їх, було живим, одухотвореним, наділеним магічною силою. Такі дерева, як дуб, бук, липа, тополя і інші, вони вважали священними, бо їх любили боги й жили на них.

Біля поселень наддніпрянських українців оберігались священні заповідні ліси. У священних дубових гаях найстаріші дерева обносились огорожею, за яку могли заходити тільки жерці. В них суворо заборонялося вирубувати дерева чи навіть заламувати гілки.

Слов’яни вважали священними деякі річки, гори, джерела, каміння, озера, колодязі, яким вони вклонялися й приносили жертви. Існували й інші охоронні території, які за ввіруванням слов’ян були населені злою силою, як, наприклад, Лиса Гора в Києві. Ці об’єкти особливо ретельно охоронялись і їх можна, власне, вважати першими природними заповідними об’єктами.

За свідченнями стародавнього історика Геродота, на півдні сучасної України в зоні розселення стародавніх греків за тисячі років до нашої ери деякі острови і коси Чорного і Азовського морів, наприклад, острови Тендра, Джарилгач вважалися священними, заповідними.

Пізніше, в ХI ст., у період створення і розквіту Київської Русі заповідні території створювались в місцях князівських полювань для охорони і відновлення чисельності цінних мисливських видів тварин. При князюванні Володимира Мономаха були створені заповідні території - урочище «Соколиний Ріг», “Звіринець” (тепер один з районів Києва), своєрідний заказник на бобрів і лосів. Під час полювань височайших осіб тут гинуло багато тварин. Та в проміжках між полюваннями, які були досить тривалими, чисельність дичини відновлювалась, для цього вживались відповідні заходи.

В ХII ст. за князя Володимира Волинського було заповідано Біловезьку Пущу. Польський король Сигізмунд I у 1583 році підтвердив охорону території Біловезької Пущі з метою захисту зубрів (Борейко, 1995).

На території Київської Русі, гетьманської України та частини України, яка знаходилася під Річчю Посполитою, а також у Московській державі і молодій Російській імперії існувало немало різновидів “празаповідників”. Так, одним з них були засічні ліси поблизу південних і південно-східних окраїн Московської держави у межиріччі Дніпра і Дону, на території сучасних Харківської і Бєлгородської областей. Ці штучні завали лісу створювались для того, щоб перешкоджати руху кочівників. Такі ліси мали свої межеві знаки, суворо охоронялися, ніхто з місцевих жителів не мав права тут не тільки рубати дерева, але навіть ходити. Система засічних охоронних лісів проіснувала до кінця ХVII ст. Пізніше в деяких місцях колишніх засічних лісів були створені справжні заповідники.

Рішучі природоохоронні заходи вживав цар Петро I. Поняття “заповідні дерева” зустрічаються у багатьох його царських указах. Петро I оголосив заповідними корабельні ліси, а також ліси по берегах річок, навколо великих міст. В Указі 1703 року сказано: “За дуб, буде хоть одно дерево срубит также и за многою заповедних лесов посечку учинена будет смертная казнь”. Проте ці ліси заповідними були лише для місцевих жителів, у той час як державні заготівлі в них для потреб флоту велись дуже інтенсивно.

При цариці Катерині II видано Указ, за яким поміщикам дозволялось використовувати ліси на власний розсуд. У результаті багато корабельних лісів, в тому числі і на території сучасної Україні, були знищені. В іншому Указі Катерини II наказувалось фабрикам і заводам виділити п’яту частину своїх лісів як “заказные рощи” для потреб суднобудування. Деякі власники з метою захисту від вирубування цінних лісових масивів проводили їх “освячення” священниками. І часто такий спосіб охорони був більш ефективним, ніж сторожа та суворі закони.

У 1883 році в Росії прийнятий Лісовий Устав, за якими визнавались захисними ліси вздовж річок, на горах, схилах та ліси, що утримували піски. Ці ліси оберігалися від вирубки, тобто певним чином ставали заповідними.

Особливо ретельно охоронялись ліси монастирів, тому їх також можна вважати “празаповідниками”.

Дата добавления: 2015-09-18 | Просмотры: 667 | Нарушение авторских прав