АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Класифікація хірургічної інфекції. 1. За походженням: нозокомінальна (внутрішньолікарняна), позалікарняна.

1. За походженням: нозокомінальна (внутрішньолікарняна), позалікарняна.

2. За характером збудника: неспецифічна – аеробна (стафілококова, стрептококова, колібацилярна, синьогнійна), анаеробна (клостридіальна, неклостридіальна), грибкова; специфічна (туберкульоз, сифіліс, актиномікоз та ін.) неспецифічна інфекція.

3. За джерелом інфікування: екзогенна; ендогенна.

4. За клінічним перебігом: гостра, хронічна, латентна, атипова.

5. За клінічними проявами: гнійна, гнильна, анаеробна, специфічна

(правець,актиномікоз, сибірська виразка та ін.).

6. За поширенням: місцева, прогресуюча (інвазивна), генералізована (сепсис).

7. За локалізацією: ушкодження шкіри, підшкірної клітковини; ушкодження кісток і суглобів; ушкодження органів грудної клітки, черевної порожнини та ін.

Хірургічна інфекція в організмі може викликати запальний процес, який проявляється місцевими або загальними ознаками.

Місцеві ознаки хірургічних інфекційних захворювань. Це класичні прояви запалення, а саме: почервоніння шкіри (гіперемія - rubor), набряк чи припухлість тканин (tumor), місцеве підвищення температури (cаlor), біль (dolor) та порушення функції (functio laesa) ураженої ділянки або органа. У клінічному перебігу запально-гнійного процесу розрізняють три фази: а) інфільтрації; б) абсцедування; в) розрішення гнійника.

Інфікування тканин та фаза інфільтрації супроводжується гіперемією, скупченням серозного ексудату, некрозом та розплавленням клітин і утворенням гнійного осередку. Навколо такого осередку утворюється лейкоцитарний бар’єр, грануляційний вал та піогена оболонка які обмежують гнійний процес. Проте у багатьох випадках, особливо при зниженні імунітету, мікро­би можуть поширюватися по лімфатичних, кровоносних судинах, а також контактним шляхом на навколишні тканини, органи та порожнини (черевну, плев­ральну, суглоби тощо) й спричиняти флегмону, перитоніт, емпієму плеври, гнійний артрит. У разі розвитку інфекції на шкірі та в підшкірній клітковині міс­цеві ознаки запалення є досить вираженими. Крім них, дуже часто спостерігають рожеві смуги на шкірі, що відходять від гнояка по ходу лімфатичних судин – лімфангіїт. При пальпації гнійника, внаслідок некрозу й утворення гною, в центрі запального процесу відмічається розм’якшення (флуктуація) (рис. …).

При наявності гнійної та анаеробної (клостридіальної та неклостридіальної) інфекцій, поряд із місцевими ознаками запалення, нерідко виникає некротичне ураження шкіри, підшкірної клітковини, фасцій, м’язів; запалення лімфатичних судин (лімфангоїт), вузлів (лімфаденіт); вен (тромбофлебіт).

Загальні ознаки хірургічних інфекційних захворювань. У розвитку хірургічного інфекційного процесу розрізняють періоди інкубації, розпалу та реконвалесценції (одужання). Тривалість інкубаційного періоду визначається особливостями макро- і мікроорганізмів, процес їх взаємодії може тривати від декількох годин до декількох діб.

У період розпалу захворювання, внаслідок швидкого розмноження мікробів та виділення ними токсинів, ферментів, виникають загальні ознаки хірургічної інфекції: підвищення температури тіла від незначних, субфебрильних, до високих показників – вище 38⁰ С (фебрильна температу­ра), лихоманка. Остання зумовлена токсичним впливом на центральну нервову систему, зокрема на терморегуляторні центри головного мозку. Проявами гнійної токсемії є головний біль, загальна слабість, пітливість, втрата апетиту. Розвивається жовтушність склер, збільшується печінка, селезінка, виникає “токсична нирка”. Разом із цим, у хворих виникає тахікардія, гіпервентиляція; підвищується артеріальний тиск і формується так званий синдром ендогенної інтоксикації. Загальна інтоксикація зумовлює і зміни у складі крові: збільшується кількість лейкоцитів у крові (від 8000 до 15000 в 1 мм³ і навіть більше), паличкоядерних лейкоцитів, з’являються їх юні форми (виникає зсув лейкоцитарної формули вліво – збільшення кількості незрілих форм лейкоцитів нейтрофільного ряду) та зменшується кількість лімфоцитів, моноцитів. Абсолютне зменшення лімфоцитів та моноцитів є несприятливою ознакою і свідчить про виснаження захисних сил організму. У тяжких випадках знижується кількість еритроцитів, розвивається анемія. У сечі може з’явитись білок. При дослідженні функції нирок, печінки у всіх випадках гнійних захворювань виявляють їх порушення. Збільшення швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ), як правило, зберігається тривалий час, навіть після ліквідації гнійної інфекції.

Загальні зміни в організмі, що виникають внаслідок гнійної хірургічної інфекції, зазвичай, зумовлені гнійно-резорбтивною гарячкою (рис. …).

Вона виникає внаслідок всмоктування в організм продуктів розпаду гній­ни­ків та мікробних токсинів, але швидко регресує після радикального хірургічного втручання та видалення гнійного осередку. Залежно від реак­тивності організму загальна реакція його на гнійний процес може бути адекватною (нормергічною), зниженою (гіпоергічною) або анергічною. У хворих із підвищеною реактивністю організму вона буває надмірною (гіперергічною) і вважається ознакою високого рівня імунітету. Проте часто може виникає внаслідок алергії до токсичних продуктів гнійної мікрофлори і призводити до тяжких ускладнень (анафілактичного шоку, набряку легень, бронхоспазму та ін.) й супроводжуватись порушенням функцій різних органів та систем. При сприятливому перебігу запального процесу та ліквідації мікробів в організмі настає одужання. При несприятливому розвитку захворювання гнійно-деструктивний процес може поширюватися на сусідні тканини, органи, викликати генералізацію інфекції (сепсис) та смерть хворого.

Принципи лікування хворих із хірургічною інфекцією. Лікування хворих із хірургічною інфекцією повинно бути своєчасним, цілеспрямованим і складатись з місцевих і загальних заходів у кожного конкретного хворого.

Основними елементами місцевого лікування є:

1. Зупинка запального процесу. У фазі інфільтрації призначають антибіотики широкого спектра дії (цефалоспорини, фторхінолони, макроліди тощо). При невеликих розмірах запального вогнища можлива його новокаїнова блокада 0,25-0,5 % р-ном новокаїну з антибіотиком однієї з вищевказаних груп. Добрий ефект дає застосування пов’язок з 20-30 % р-ном димексиду та 1,0-2,0 г антибіотика цефалоспоринового ряду (на 150,0-200,0 мл 20-30 % розчину димексиду 1-2 г антибіотика). Окрім цього, можна застосовувати фізіотерапевтичні процедури: УВЧ, кварцове опромінення.

2. Своєчасне розкриття гнійника. Ця операція повинна виконуватися в ургентному порядку, оскільки гнійник може стати причиною загальної інфекції – сепсису, лікування якого може бути надзвичайно важким. Розкриття гнійника здійснюється під загальною анестезією на всю його глибину та ширину в умовах хірургічного стаціонару або при невеликих гнійниках (фурункулі, абсцесі) – в умовах поліклініки. При невеликих гнійниках підшкірно жирової клітковини, молочної залози здійснюють їх висікання у межах здорових тканин

3. Адекватне дренування гнійника. Найпоширенішими дренажами є хлорвінілові трубки діаметром від 0,5 до 1,0 см з 3-4 бічними отворами на кінці трубки. Через ці дренажі здійснюється пасивний відтік гною та видалення змертвілих некротичних тканин. Через них можна промивати порожнини гнійника, вводити антисептики, антибіотики, протеолітичні ферменти. На сьогодні медична промисловість випускає силіконові та хлорвінілові трубки-дренажі, як одно-, так і двопросвітні, які є термолабільними, не спадаються і не закупорюються гноєм. При необхідності використовують активне (проточно-промивне або аспіраційне) дренування (рис....).

4. Надання функціонально вигідного положення ураженій кінцівці чи ділянці організму та її іммобілізація. Невиконання цього правила може бути причиною поширення процесу і розвитку тяжкого ускладнення. Для іммобілізації частіше використовують гіпсові лонгети.

5. Лікування гнійної рани. Воно здійснюється залежно від фази ранового процесу. У перші дні (фаза запалення) при кожній перев’язці рану промивають антисептичним розчином (0,5 % розчином хлоргексидину або 3 % розчином пероксиду водню, 20 % розчином димексиду і т. ін.). Для очищення рани застосовують протеолітичні ферменти (трипсин, хемотрипсин, ронідазу і т. ін.). Після очищення рани та появи грануляцій їх необхідно оберігати від пошкодження і використовувати мазеві пов’язки (левомеколь, нітацид, йодопіронова мазь, коланхое, солкосерил, вульносан і т. ін.).

Загальне лікування. Його проводять усім хворим незалежно від виду хірургічної інфекції. Основними елементами загального лікування є: 1) зупинка розвитку, поширення інфекції та її ліквідація; 2) зниження й ліквідація інтоксикації організму; 3) активація захисних та імунних сил організму; 4) корекція порушень функцій органів і систем; 5) пришвидшення процесу загоєння гнійної рани.

Таким хворим повинен бути забезпечений фізичний та психічний спокій. Необхідно призначити болезаспокійливі та снодійні препарати, збалансоване в якісному та кількісному відношенні харчування, виконання всіх медичних призначень.

Важливе значення в лікуванні гнійно-запальних захворювань має профілактика сепсису. Тому при інфекціях, що спричиняються стафілококами, кишковою, синьогнійною паличкою, бактероїдами, лікування необхідно розпочинати з антибіотиків. Обов’язковою умовою їх призначення є визначення антибіотикограми. Лікування розпочинають, як правило, з антибіотиків широкого спектра дії в поєднанні з метронідазолом (при бактероїдозі). Серед антибіотиків найуживанішими є напівсинтетичні пеніциліни (ампіцилін), цефамізин, гентаміцин, канаміцин, мефоксин. При тяжких станах призначають іміпінем, тіенам, абактал. Для лікування гнійних процесів у більшості випадків антибіотики вводять внутрішньом’язово або внутрішньовенно, внутрішньоартеріально. Для створення високої концентрації антибіотика в організмі його вводять ендолімфатично (в судини або вузли). Для регіонарного створення високої концентрації антибіотика (гнійники пальців і кисті) його водять внутрішньовенно під джгутом. Потрібно зазначити, що багато видів патогенних мікробів на сьогодні є стійкими до сучасних антибіотиків.

Досить часто при гнійно-септичних захворюваннях необхідно проводити інфузійну терапію, яка в першу чергу повинна включати в себе препарати дезінтоксикаційної дії: полівінілпіролідон, неогемодез, сорбілак, лактасіль і т. ін. У тяжких випадках у хворих із гнійно-септичними станами застосовують штучний гемодіаліз, лімфосорбцію, ультрафіолетове та лазерне опромінення крові. В окремих лікувальних закладах для проведення детоксикації використовують свинячу селезінку, печінку, електрохімічне окислення крові за допомогою апаратів (ЕДО – 1, ЕДО – 3), які відтворюють гіпохлорит натрію, який при внутрішньовенному введені виділяє активний кисень, що з’єднується з токсинами, і в розчинному виді виводиться нирками.

Важливе значення у лікуванні хворих із хірургічною інфекцією мають заходи, спрямовані на підвищення реактивності організму, підвищення імунітету. З цією метою призначають імуностимуля­тори та імунокоректори (Т-активин, тималин, тимоген, левамізол і т. ін.). Загальностимулювальну дію мають склоподібне тіло, препарати алое, нерабол, ретаболіл, антистафілококовий гаммаглобулін, лейкоцитарна маса і т. ін. Слід зазначити, що з часом будуть з’являтись нові препарати і методики лікування, але принципи місцевого та загального лікування хірургічної інфекції залишаться незмінними.

Дата добавления: 2015-11-25 | Просмотры: 411 | Нарушение авторских прав