АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Етіологія пухлин

Пухлини можуть виникати в будь-якій тканині як людини, так і багатьох тварин та рослин. Для пояснення походження пухлин запропоновано багато теорій, однак, більшість із них стосується не причин розвитку пухлини (каузальний генез), а умов, що спричи­няють появу клітин з бластоматозними властивостями.

Найбільшої популярності набули такі теорії:

- вірусо-генетична;

— фізико-хімічна;

— дизонтогенетична;

- поліетіологічна.

Вірусо-генетична теорія — основну роль у розвитку пухлин відводить вірусам. Суть її зводиться до інтеграції нуклеїнової кислоти вірусу з генетичним апаратом клітини, яка набуває пухлинних влас­тивостей. Онкогенні віруси мають у своєму складі ДНК та РНК, бувають екзогенними та ендогенними. До екзогенних вірусів належать: герпесоподібний вірус Епстайна-Бара (дає розвиток саркоми Беркіта), вірус герпесу (рак шийки матки), вірус гепатиту В (рак печінки) та ін. Ендогенні віруси входять до складу генома клітин і проявляють свою діяльність тільки за певних умов. Процес канцеро­генезу, згідно з вірусо-генентичною теорією, має дві фази, в яких роль вірусу різна.

На першій стадії — вірус проникає в геном клітини з подаль­шою її трансформацією в пухлинну клітину. Віруси включають свій геном у ту частину генома клітини, де міститься онкоген (протоонко-ген). Останній являє собою нормальну послідовність нуклеотидів клітинної ДНК: протоонкоген входить до складу генома кожної нормальної клітини, бере участь у регуляції її поділу та диференці­ювання. На другій стадії онкоген, що є в складі вірусного генома, активується та здійснює пухлинну трансформацію клітини, при цьому вірус уже не відіграє суттєвої ролі.

Зазначені стадії лише узагальнюють окремі етапи багато-ступінчатого розвитку процесу пухлинної трансформації, який включає в себе:

1. Трансформацію протоонкогенів у активні клітинні онкогени. В основі цієї фази лежить певна послідовність розвитку окремих механізмів: мутації протоонкогенів, їх ампліфікація (збільшення кількості), активація промотора, транслокація протоонкогена в окре­мі ділянки ДНК, де вже "працює" промотор та ін.

2. Синтез активними клітинними онкогенами якісно нових (із зміненою структурою) та кількісно змінених (нагромадження в клітині) особливих білків — так званих онкобілків.

3. Забезпечення онкобілками двоступеневої трансформації нор­мальної клітини в пухлинну:

а) стадія тимчасової іморталізації клітини;

б) стадія появи ознак пухлинної трансформації.

Зазначені стадії пов'язують з наявністю характерних особли­востей онкобілків: участь у формуванні комплексів, що можуть стимулювати процеси росту клітини; підвищення чутливості клітин­них рецепторів до факторів росту; можливість самостійно впливати на фактори росту.

4. Розмноження пухлинної клітини з утворенням пухлинного зародку.

Фізико-хімічна теорія пояснює розвиток пухлин дією на клітини різноманітних фізичних та хімічних речовин. Ще багато років тому було помічено, що пухлини можуть виникати в результаті дії різноманітних подразників, що дало підставу Р.Вірхову створити навіть "теорію подразнення".

Сьогодні не викликає сумніву, що фактор тривалого подразнення тканини має важливе значення у виникненні ряду пухлин. Мова йде про дію так званих канцерогенних речовин на генетичний апарат клітини. Це викликає ряд якісних змін генома клітини-мішені, що супроводжується перетворенням клітинних протоонкогенів у активні онкогени. Останні шляхом дії своїх продуктів (онкобілків) трасформують нормальну клітину в пухлинну.

Як приклад, у літературі описано випадки раку сечового міхура у працівників анілінової промисловості, рак шкіри на парафінових виробництвах, рак легень у робітників кобальтових рудників, рак шкіри рук у рентгенологів та ін.

Канцерогенні властивості мають ультрафіолетові промені, іонізуюче випромінювання (рентгенівські і гамма-промені, нейтрони, протони, альфа- і бетта-частинки) як при дії ззовні так і при введенні в організм радіонуклідів. При радіаційному канцерогенезі має місце, зворотня залежність між величиною дози і тривалістю латентного періоду, необхідного для появи пухлини. У механізмі радіаційного канцерогенезу велике значення надають соматичним мутаціям, активації латентного вірусата різним проявам порушень гомеостазу.

Розрізняють три основні групи канцерогенів:

— хімічні (головним чином, поліциклічні вуглеводи);

- фізичні (сонячна радіація, іонізуюче опромінення, дія високих та низьких температур та ін.);

- біологічні (онкогенні віруси).

Їх дія на клітину має непрямий характер - це означає, що, проникаючи в клітину, вони спочатку змінюють свою структуру в результаті внутрішньоклітинних метабіологічних процесів, утворю­ючи проміжні продукти — активовані метаболіти. Останні не нейтралізуються та не елімінуються за межі клітини, а вступають у безпосе­редню взаємодію з ДНК та білками ядра. Так, іонізуюче опромінення реалізує свій канцерогенний ефект опосередкованим шляхом через активацію ферментів з утворенням різноманітних речовин, що мають негативний вплив на стан ядерної ДНК. Стає очевидним, що подібні процеси в клітині можуть виникати протягом тривалого періоду, тобто дестабілізація генома набуває хронічного перебігу.

Дизонтогенетична теорія - запропонована Конгеймом у 1882 р. Згідно з цією теорією, пухлини розвиваються з ембріонально-тканинних зміщень: так званих хористій та гамартій.

Суть її зводиться до дисембріогенезу, тобто природженого змі­щення ембріональних зародків тих або інших тканин. Ці зародки у вигляді групи клітин, не будучи використаними в період ембріо­генезу, залишаються в організмі тривалий час без особливих змін у вигляді вище зазначених хористій (зміщення тканини в межах одного зародкового листка) або гамартій (зміщення тканин в межах кількох зародкових листків) з порушенням співвідношень між ними. Більша частина їх (наприклад, невуси) тривалий час, інколи впродовж всього життя, нічим себе не проявляє. Разом з тим, в окремих випадках ембріональні зародки можуть змінювати свої властивості і ставати на шлях пухлинної трансформації. З яких причин зародкові елементи набувають цих властивостей, теорія Конгейма відповіді не дає, тобто вона пояснює тільки формальний, а не каузальний генез пухлин.

Так, дізонтогенетичне походження мають цілий ряд пухлин: тератоми, що виникають в результаті різних переміщень бластомерів та окремих клітин ембріональних зародків; хордоми, бронхіоми, що виникають із залишків хорди та зябрових щілин. На основі різних вад розвитку (внутрішньоутробного або постнатального) виникають також більшість доброякісних пухлин (ангіоми, ліпоми, фіброми, аденоми).

Природжений (спадковий) поліпоз товстого кишечника є класич­ним прикладом того, як дізонтогенез органа в подальшому стає облігатним передраковим станом. Показано, що набутий поліпоз кишечника — дизентерія — не є, на відміну від спадкового, передра­ковим станом. Це свідчить про те, що в дорослому організмі, коли формоутворюючі процеси вже закінчились, ріст ембріональних зародків може мати тільки бластоматозний характер.

Поліетіологічна теорія свідчить про те, що злоякісна трансфор­мація нормальних клітин може відбуватися під впливом різних зовнішніх та внутрішніх факторів.

Пухлина має різноманітну будову, яка залежить від виду ткани­ни, з якої виникла пухлина та характеру росту (схема XXXI). Загалом будова пухлини тією або іншою мірою подібна на тканину, з якої вона виникла, відрізняючись від неї атипічністю клітин, їх взаємним розташуванням, або неправильністю загальної будови.

Кожна пухлина складається з паренхіми та строми, до складу якої входить сполучна тканина та кровоносні судини. Тому розріз­няють дві форми будови: органоїдну та гістіоїдну.

Зовні пухлина найчастіше має вигляд вузла; інколи нагадує шапку гриба — це грибовидна або фунгозна форма. Новоутворення, що росте на поверхні органа, може мати вигляд поліпа. У тих випад­ках, коли в пухлині є порожнини, кісти, її визначають як кістоподібну пухлину, або кістому.

Розміри пухлини залежать від швидкості росту та його трива­лості, походження, локалізації. Консистенція визначається співвідно­шеннями строми та паренхіми. Якщо пухлина за своїм характером не впливає негативно на організм, то вона може досягати великих розмірів. При мікроскопічному дослідженні слід звернути увагу на таку важливу властивість пухлини як атипізм клітини, що стосується структури, обміну речовин, функції, антигенного складу, розмножен­ня та диференціювання. Морфологічно атипізм може бути тканинним та клітинним.

Тканинний атипізм характеризується порушенням тканинних співвідношень, притаманних даному органу. Мова йде про співвід ношення паренхіми та строми, особливості їх розташування в пухлині та ін.

Дата добавления: 2015-09-27 | Просмотры: 1656 | Нарушение авторских прав