АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

З життя Тараса Шевченка

Лютий, 1838

Темно. Темрява проникла крізь незачинене вікно, і раптом заполонила і кімнату, і все моє єство. Я незадоволено заворушився на незручному ліжку: важкі думки обсіли мене, не даючи змоги заснути, а тепер ще й цей морок почав душити, роблячи мрії про здоровий сон нездійсненними. Мій погляд блукає по стелі, натикається на незчисленні тріщини та плями. Цікаво, чи у Ширяєва такі самі тріщини над головою…?
На мене раптово хлинула злість. Мені навіть захотілося вдарити кулаком по ліжку, але я побоявся, що проб’ю в ньому дірку. Чому усі ми маємо спати у вогких, просочених зловонним духом кімнатах, а він (якби лише він!) ніжиться під махровою ковдрою у затишному ліжку? Чому ми їмо черствий хліб і запиваємо його сирою водою, а він ласує духмяними паляницями? І це не моя доля, це доля кожного кріпака, кожного знедоленого, що був проклятий любов’ю до своєї землі. Це доля цілої нації.

Тільки-но я згадав про паляниці, голод дав про себе знати. Живіт наполегливо забурчав, і я з долею іронії згадав сьогоднішню вечерю. Точніше, її цілковиту відсутність. Ось такими ночами, коли шлунок скручують спазми, у роті сухо, як у степу влітку, а у голові паморочиться, я думаю, що можу померти не від своїх аж занадто сміливих поглядів, не від якихось страшних невідомих хвороб, а від голоду. Від недоїденого шматка хліба. Помру під акомпанемент бурчання власного шлунку, такого голосного, що міг би заглушити плач народу у моїх вухах. Звучить як насмішка - не треба про таке. Останнім часом мій цинізм лякає навіть мене.

Тієї ночі я так і не зміг заснути.

Лютий, 1838

Світ – одне велике божевілля. І всі відіграють у ньому певну роль, усіма силами підтримуючи загальне безумство та звинувачуючи у розладах тих, хто суперечить натовпу та намагається розкрити очі іншим. Ті очі, що вже неможливо відкрити, – на них десятилітні нарости брехні та самозапевнень, що жахливо спотворюють обличчя. Брати мої! Співвітчизники! Здеріть, краще з шкурою здеріть їх та побачте, що коїться! Що ви самі коїте… Що стало з нашою країною щастя, нашою сонячною країною працьовитих і талановитих людей? Як назвати те провалля, в яке ми безупинно падаємо?
Усі ці розмови та думки про народ, про царя, про Україну розбурхують мене, нервують і заспокоюють одночасно.

Україно! Що ти? Хто ти?

Ти – то покритка, що дибає попідтинням із своїм байстрям.

Ти – зломлений працею кріпак, що ледь повзе з панщини додому.

Ти – то діти сироти, покинуті долею напризволяще.

Ти – то моя понівечена душа, яка закриває здертими у кров долонями очі, що ще здатні бачити прекрасне.

Без дати, 1838

Як було мені 18, з людської Енгельгардта я був відданий на «учення» до Ширяєва, кріпака у минулому та теперішнього художника. «Із злиднів у злидні» - це було перше, що я подумав, навіть не підозрюючи, наскільки я влучив у ціль. Ширяєв був людиною строгою та надзвичайно жадібною. Здавалося, минуле положення мало якось розніжити його душу, але воно, здається, її лише умертвило.
Він наказував побити мене за те, що я запізнився до обіду, а сам же нишком радів, що зумів на мені зекономити. Він звалював на нас найбруднішу, найнеприємніше роботу та задоволено всміхався, бачачи, як нам складно. Коли я бачив ту посмішку, мені ставало страшно.
Зате нарешті я займався тим, до чого лежала моя душа. І мій потяг до роботи рятував мене – він дуже не любив байдикування. Перша серйозна робота, що я отримав, полягала у розписі будинку Сенату. Часом мені здається, що саме тоді, коли я, працюючи мов віл, залишав свою кімнату в таке рання, що ще навіть сонце не прокинулося, а повертався, коли воно вже спало мертвим сном, - саме тоді в мене з’явилися перші більш менш сформовані думки про волю, про наш народ, про те, як і чому саме так ми живемо. Саме тоді я почав писати.

І через деякий час ЦЕ почалося. Ніби, почавши писати, я підписав якийсь контракт, якусь страшну угоду, причому проти своєї волі. І це продовжується й зараз, та, мабуть вже ніколи не завершиться.

Я чув їх. Чув у своїй голові. Десятки, сотні, тисячі голосів – дитячих, жіночих і чоловічих. Іноді навіть ревіння поярмленої худоби і стогін витоптаної землі. Вони були моїм світлом у темряві, але вони були й моєю темрявою. Вони були моєю розрадою, але й моїм злочином. Моєю любов’ю, але й моєю ненавистю. І лише виливаючи їх страждання на пергамент, я відчував полегкість. Вони ніби сповідувались через мене, рука сама літала над папером, малюючи страшні картини буття. Усі ці вірші я складав у окрему шафку – їх час ще не настав. Я ще не готовий пустити їх у світ. Або світ ще не готовий їх прийняти – все одно.

Іноді я замислююся: чому я? Мені всього 24, я ніхто, ніхто за будь-яким визначенням. Мій голос зливається з мільйонами голосів, і навіть як я буду кричати, мене не почують. Защо мені це прокляття? Чому саме моя голова розривається від їх криків, чому мої очі роз’їдають сльози безсилої злості, чому моє серце відлунює цей помножений у стократ разів біль?

Я ніби хворий. Це схоже на якусь манію, я кидаюсь з одного боку в інший, не до кінця розуміючи, що я шукаю. Та чи шукаю взагалі? Можливо, я просто блукаю лабіринтами свідомості, стіни яких просякнуті важкими думками?

Чи був я хворий? О, так. Я хворий. Смертельно, невиліковно хворий на Україну. Ось від чого слід шукати ліки – від патріотизму єства, щирості серця та нескореності душі. Може, жити стало б легше. Хоча навіщо так жити, я теж відповісти не зможу.

Без дати, 1838

Доторкнувся до старих шрамів. Кожен – маленька історія мого дитинства, кожен я пам’ятаю. Вони - моя відзнака, мій сором і моя гордість. Ось цей – Степан знову нажалівся мачусі, що я його копнув. Цей – дякові знову здалося, що я літаю у хмарах. А цей, найдовший, я отримав за наказом самого пана: він розквітав на блідій шкірі, ніби химерна квітка. Вони були моєю постійною згадкою про неволю, що я завжди можу взяти з собою.

Цікаво, які на дотик шрами душі…?

Березень, 1838

Іноді мені здається, що моя доля накладена на долю Україну. Ніби я – її людське втілення, її бліде відображення. Так Бог міг покепкувати з мене. Посміятися.

«Ти ото так любиш свою Вкраїну, то й страждай як вона.»
І я страждав. Чесно і щиро, адже страждання потребують такої ж віддачі, як і любов.

Ми страждали обоє, ми обоє були заковані в кайдани неволі, які хоча ніхто й не бачив, були важчі за залізні в декілька разів.

Як я взагалі можу спокійно жити, якщо ми не разом? Якщо я тут, на чужині, серед чужих людей, серед начеплених на пусті обличчя масок? Я навіть забуваю радіти моєму не довгостроковому визволенню з-під тиранії Ширяєва. А це – справжнє марнотратство. Іван Максимович ледве не кожен день бере мене з собою на свята, а післязавтра я нарешті відвідаю Ермітаж. Хоч якась розрада, справді.

Дописано олівцем: Просто в захваті.

Березень, 1838

Якось, корпаючись у книжках, я натрапив на трактування імен. Доволі непотрібна, на мій погляд, література, але з цікавості я її продивився.
Григорій… «Бадьорий». Так, батько завжди був на диво бадьорий. Навіть після довгого робочого дня, він посміхався, заходячи до хатини. І ця усмішка не сходила з його обличчя, хоча я бачив нові синці на його тілі та роздерту щоку.
Катерина… «Чиста, непорочна, щира». Так, ці слова – найкоротша характеристика як матері, так і сестри. О сестро, як часто я згадую про тебе! Про твоє волосся кольору сонця та усмішку, з якою не зрівнялись би усі перламутри, що їх я бачив у вітринах петербурзьких крамниць. Ти часто з’являєшся в моїх снах, ще частіше я бачу тебе у жінках, що крокують повз мене.

«Невідома у блакитному».

«Невідома у бузковому».

«Невідома у коричневому».

Невідома…? Кожного разу з полотна на мене дивилися твої зажурені очі, очі моєї Катрі, тихої та смутної. Я одягав тебе у найкращу одежу, давав те, чого ти ніколи б не змогла отримати в реальності, але твій погляд все одно залишався не менш журливим.

Занурившись у спогади, я навіть не помітив, як дійшов до власного імені. Глянув – і ніби ком у горлі.

Тарас (грец. «тарактикос») – здатний на непокору, бунтар.

Доле, чи ти знущаєшся з мене?

Квітень, 1838

Голова важка, як чавун, але, можливо, це через те, що я майже не сплю. І не лише через те, що в мене не вистачає часу, щоб зробити все заплановане (не так мною, як Ширяєвим) вдень. Уві сні мені ввижаються такі химери, що я вже не раз прокидався серед ночі в холодному поту. Ліжко, що білим трупом лежить посеред кімнати, лякає мене, і зазвичай я, декілька разів глянувши на нього, одягаю картуз і йду блукати нічним Петербургом. Не те, щоб мені це дозволяли, але мені легше отримувати стусани, аніж лягати на ті сірі простирадла та віддаватися жорстким обіймам Морфея. Найжахливіше те, що мені іноді сниться моє власне життя – минуле, теперішнє, майбутнє. І ці картини чи не найстрашніші.
Але бувають і хороші дні. Минулої ночі в мене ніби виросли крила, я літав. І хоч світанок знайшов мене в тій же захаращеній кімнаті, де мене залишив минулий вечір, у самому мені щось ледь помітно змінилося. І вперше за багато місяців зранку на моєму обличчі можна було побачити усмішку. Кажуть, коли літаєш уві сні, то це ти ростеш. Маю надію, що духовно, бо я й так не вміщуюся на канапі Івана Максимовича, коли іноді ми розмовляємо, не стежачи за часом, аж до ночі. Мене завжди дивувала його зацікавленість моєю долею. Бо хто я такий? Як так повернулася доля, що йому – Івану Максимовичу Сошенко – заманулося підійти до хлопця у брудному халаті з тику, котрий щось малював у парку. Я навіть погано пам’ятаю, що я змальовував: здається, то була статуя Сатурна. Він одразу побачив мене. Він не звернув уваги ні на мій дірявий халат, ні на помальований з іншої сторони папір – він побачив те, яким я був.

Іноді я ненавиджу себе за вкрай скептичне відношення до всього доброго та приємного, що може або має статися зі мною. Де надія? Чому її паростки не встеляють покривів моєї душі? Чому тоді, коли слід радісно сміятися та дякувати Богу за такий дар, я лише криво посміхаюся та хмикаю? Іван Максимович вчора казав, що Енгельдгардт роздумує над моєю справою і що проблема у тому, що ця «найбільша свиня в торжковських туфлях» (я оцінив ваш гумор, пане Брюллов!) ще не вирішила, вистачить йому 2000 карбованців, чи запросити ще. Думаєте, я радів? Видавивши з себе посміх, я швиденько відвернувся, щоб той не побачив мого лицемірства. Я не можу повірити. А, можливо, це захисний рефлекс: не хочу настільки гірко розчаровуватись. Як нічого не чекаєш, то й відсутність бажаного не така вже й гнітюча.

25 квітня 1938

Квартира Брюллова. Нудячись, я хитаюся вперед-назад. Чомусь не знаходжу собі місця, ніби чекаючи чогось. Карл Павлович разу у раз поглядає на годинник, загадково усміхаючись. Це мене нервує, і я починаю хитатися швидше.

- Ты какой-то нервный, Тарас.

Я дивлюся на нього, і хоч він намагається зберегти серйозний вираз обличчя, його очі сміються до мене. Я знизую плечима.

Чекаємо.

Чого? Кого? Навіщо? Я цього не знав.

Раптом двері рвучко відчинилися, і до кімнати зайшов Жуковський. Навіть не вітаючись, він, усміхаючись так само, як Брюллов (це змова, я впевнений), простягає мені конверт. Я здивовано підіймаю брови, але він хитає головою та сідає на канапу поруч зі мною.

Те, що той лист був особливий, я зрозумів одразу - на якусь мить я був певен, що бачив священний ореол навколо конверта. Неквапно відкриваю його, відчуваючи якесь дивне збентеження.

«1838 року квітня 25 дня я, що нижче підписався…»

Як офіційно, аж хочеться шапку зняти.

«…звільнений зі служби гвардії полковник Павло Васильович Енгельгардт…»

О, ну звичайно, тож він себе представляв.

«…відпустив….»

Що?

«…вічно на волю…»

Мати рідна!

«…кріпака мого Тараса Григоровича сина Шевченка…»

Я майже плакав.

«…до якого мені і спадкоємцям моїм надалі діла нема.»

От і все. Так, здається, і помирають від щастя. Мої сльози капають на відпустку, ніби крізь туман я чую веселий сміх Брюллова та вітання Жуковського. Відчуваю, як мені тиснуть руку та обіймають, та починаю сміятися, сміятися і плакати, плакати і сміятися, в моїй голові все змішалося, я ніби у проваллі безмежної радості, що нахлинула якось раптово та негадано.

І хай я не знаю, що мене чекає далі, скільки всього ще треба зробити, ще навіть не уявляю ціну, котру доведеться сплатити за ці хвилини, - наразі я найщасливіша людина на землі. Згадалася моя дурнувата думка про наші схожі з Україною долі. Колись і ти будеш вільна, я знаю. Я знаю…. Голоси в моїй голові переможно заревли. Вони також знали.

Дата добавления: 2015-12-16 | Просмотры: 296 | Нарушение авторских прав