АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

D. Процедурні гарантії осіб, до яких застоссовуються люстраційні процедури

76. Застосування статті 6 до люстраційної процедури в кримінальному судочинстві є усталеною практикою.[26] Резолюція 1096 (1996) вимагає дотримання права на захист, презумпцію невинуватості, поки її вина не буде доведена і право на оскарження в суді.[27]

77. Відповідно до пункту m) Керівних принципів, " У жодному разі не має підлягати люстрації особа без надання їй усіх належних засобів процесуального захисту, в тому числі, але не виключно - права на адвоката (призначеного у разі, якщо суб’єкт не має необхідних коштів), права оспорювати та оскаржувати докази, наведені проти неї, права на доступ до всіх наявних обвинувальних та виправдувальних доказів, права представити власні докази, права на відкритий розгляд справи у суді, якщо вона звернеться з такою вимогою, та права на оскарження до незалежної судової установи ".

78. Венеціанська комісія також вимагає, що заборону обіймати посаду має бути призупинено під час оскарження до суду і що суд повинен бути уповноважений скасувати рішення люстраційної комісії у зв'язку з обставинами у кожному окремому випадку.[28]

79. Стаття 1.1 Закону про люстрацію встановлює, що люстрація має грунтуватися, зокрема, на презумпції невинуватості і на гарантії права на захист. Тим не менш, закон не забезпечує повноцінних процесуальних гарантій особам, які підпадають під люстрацію.

80. Відповідно до Керівних принципів (а), «Люстрація має проваджуватися спеціально створеною незалежною комісією, що складається з видатних громадян, кандидатури яких висуває глава держави та затверджує парламент». Мета цієї вимоги полягає в забезпеченні об'єктивності та незалежності органу, уповноваженого здійснювати люстраційні процедури.

81. Стаття 5 Закону про люстрацію визначає Міністерство юстиції «органом, уповноваженим забезпечити проведення перевірки, передбаченої цим Законом». Немає незалежного органу, який би здійснював контроль над цим процесом. Натомість, рішення приймаються Міністерством юстиції на підставі перевірок, що проводяться державним органом, в якому працюють ці особи.

82. Відповідно до статті 5.2 Закону, Міністерство юстиції, утворює «дорадчий громадський орган з питань люстрації для забезпечення здійснення громадського контролю за процесом очищення влади (люстрації), до складу якого повинні входити представники засобів масової інформації та представники громадськості.". У той час, як мета цього положення, безумовно, є позитивною, але як гарантії демократичного контролю над процесом недостатньо. Закон не вказує, як цей орган має працювати і що що входить до його компетенції. Крім того, видається, що призначення членів громадського органу знаходиться в руках Міністерства юстиції, замість парламенту. Це підриває незалежність цього органу. Нарешті, рекомендаційний характер громадського органу робить його досить слабкою інституцією. Ці положення повинні бути ретельно переглянуті.

83. Відповідно до статті 4, для осіб, які перебувають на посадах, процес перевірки починається з дати, зазначеної у плані проведення перевірок, затвердженого Кабінетом Міністрів України. Особа, яка перебуває на посаді, яка підпадає під люстрацію, протягом десяти днів з дня початку проведення перевірки подає заяву, у якій повідомляє про те, чи застосовується до неї заборона, передбачена статтями 1.3 та 1.4 цього Закону. Неподання заяви у строк, а також подання заяви, у якій повідомляється про те, що до неї застосовується заборона, відповідно до статей 1.3 та 1.4, є підставою для автоматичного звільнення особи із займаної посади протягом трьох днів після спливу строку на подання заяви

84. Заява про незастосування відповідної заборони підлягає перевірці органом, в якому працюють ці особи. Це створює проблеми передбачуваності та підзвітності. Оскільки Україна не має досвід в проведенні люстрації, є ризик того, що на практиці Закон про люстрацію, який буде застосовуватися багатьма органами, буде позбавлений однокового застосування і, можливо, навіть викличе особистісні чи політичні суперечки.

85. Стаття 8 Закону встановлює «парламентський контроль» за виконанням Закону, проте не вказує, як цей контроль повинен здійснюватися. Тому неясно, і навіть сумнівно, чи зможе Верховна Рада відвернути всі потенційні ризики, пов'язані з децентралізованим проведенням перевірки.

86. Відповідно до статті 5.3 Закону, фізичні та юридичні особи протягом одного місяця з дня початку проходження перевірки можуть подати інформацію про особу, стосовно якої проводиться перевірка. З англійського перекладу Закону незрозуміло, чи така інформація стосується тільки заборони, яка вже застосувалася до неї, чи вона може містити щось інше, що є важливим для процедури перевірки. В останньому випадку, українська влада повинна приймати належні заходи з метою гарантування того, що процедура перевірки не стане платформою зведення особистих рахунків між окремими людьми.

87. У разі встановлення недостовірності відомостей за результатами перевірки, про це повідомляється особа, яка має право надати письмові пояснення та підтверджуючі документи. Закон не вказує, що ця особа повинна мати повний доступ до його люстраційної справи і до всіх матеріалів, пов'язаних з його справою.

88. Особи, які відповідають критеріям, або якщо буде встановлено, що вони обіймають посади, зазначені статтею 2, підлягають негайному звільненню з посади, яку вони наразі обіймають. Вони не можуть бути призначені на інші посади, які підлягають «захисту». Строки звільнення – протягом трьох днів після подання заяви, у якій особа повідомляє про те, що до неї застосовується заборона (стаття 4.3) або після отримання висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей (стаття 5.14) - є занадто коротким. Також протягом трьох днів особа звільняється із займаної посади, якщо вона не подала заяву у десятиденний строк. Це положення є занадто жорстким, оскілики не передбачає винятків при особливих випадках (за станом здоров'я і т.д.). Нарешті, законом не передбачені такі альтернативні варіанти, як добровільне звільнення з посади, тому не ясно, чи можуть вони мати місце.

89. Звільнення суддів відповідно до Закону про люстрацію є особливо проблемним з оглядом на те, що перебування на посаді судді захищене Конституцією в цілях забезпечення незалежності. Відповідно до Конституції України, звільнення суддів покладається на Президента чи Верховну Раду, залежно від посади судді (статті 126 і 127 Конституції). Пропозиції щодо звільнення є виключною компетенцією Вищої ради юстиції. Законом організація проведення перевірки професійних суддів покладається на голову суду, в якому працює суддя. Однак, у випадку встановлення під час перевірки судді недостовірності відомостей, відповідно до статті 5.13 орган, який проводив перевірку, надсилає висновок про результати перевірки до Міністерства юстиції України, яке надсилає його до Вищої ради юстиції та до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та звертається з пропозицією про прийняття подання про звільнення судді з посади. Однак, відповідно до Конституції, Вища рада юстиції не зобов’язана враховувати цю пропозицію, і сама проводить перевірку в кожному окремому випадку. Закон про люстрацію більш чітко врегулювати ці питання з дотриманням конституційних норм щодо захисту незалежності суддів.

90. Статті 5.11 і 1.8 чітко встановлюють, що висновок органу про результати перевірки, а також рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень при виконанні цього Закону «може бути оскаржений особою в судовому порядку» (імовірно, у суді загальної юрисдикції, але це слід уточнити). Тим не менш, Закон не передбачає конкретної процедури і гарантії люстрованих осіб; зокрема, має бути чітко закріплене право люстрованих осіб бути присутніми та право брати участь в цій процедурі.

Закон про люстрацію не встановлює, що дія висновку про результати перевірки повинна бути призупинена на час оскарження в суді і до остаточного рішення, винесеного компетентним судом.

91. І нарешті, незрозумілим є співвідношення між люстрацією та кримінальним переслідуванням, а також, як наслідок, між санкціями. Відповідно до статті 1.5 Закону, заборона "може застосовуватися до особи лише один раз". Однак, стаття 3.10 Закону встановлює, що при постановленні вироків у справах щодо осіб суди призначають заборону, як основне або додаткове покарання. У разі призначення заборони, як додаткового покарання, строк такої заборони становить п’ять років. Відповідно до статті 55 Кримінального кодексу України 29, заборона займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання (2-5 років) або як додаткове покарання (1-3 роки); відповідно до Закону про люстрацію - як додаткове покарання (5 років, див. статтю 3.10). Співвідношення між цими різними концепціями є незрозумілим. Закон також нічого не говорить про те, що заборона як кримінальне покарання і заборона як додаткове люстраційне покарання не можуть призначатися кумулятивним способом, таким чином, занепокоєння викликає дотримання принципу ne bis in idem. До цих положень Закону про люстрацію потрібно внести зміни.

Дата добавления: 2015-09-03 | Просмотры: 603 | Нарушение авторских прав