АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Основні поняття загальної нозології

1.1.1. Предмет і завдання патологічної фізіології

Патологічна фізіологія – це наука, що вивчає і описує загальні закономірності виникнення, розвитку і завершення хвороб і патологічних процесів, формує принципи і методи їх діагностики, лікування і профілактики. Термін „патологічна фізіологія” походить від слів „патологія” (з грец. pathos – страждання + logos – вчення), і „фізіологія” (з грец. physis – природа + logos – вчення).

Перші відомості про застосування термінів „патологічна фізіологія” і „загальна патологія” припадають на 1542 рік, коли Ж. Фернель у роботі „De naturale parte medicinae” для характеристики тієї галузі медицини, яка вивчає особливості життєдіяльності хворого, використав ці терміни. В подальшому вони зустрічаються у підручнику професора Ерфуртського університету А.Ф. Геккера „Основи патологічної фізіології” (1791 р.). Л. Галліот застосував термін „патологічна фізіологія” у підручнику під назвою „Загальна патологія і патологічна фізіологія”, який видав у 1819 році. У 1852 році, А.І. Полунін опублікував „Введение в патологию”, де він застосував термін „патологічна фізіологія”, а у 1878 р. цей термін утвердив В.В. Пашутін, який видав „Лекції загальної патології (патологічної фізіології)”. На підставі узагальнення даних цих та інших робіт вченими зроблений висновок про те, що патофізіологія – це наука, яка вивчає найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку і завершення хвороби.

Крім терміну „патологічна фізіологія” використовують також термін „експериментальна патологія”, який був введений у свій час Франсуа Мажанді (1783–1855 рр.), Клодом Бернаром (1813–1873 рр.) і В.В. Пашутіним (1845–1901 рр.) – всесвітньо відомими вченими, які є засновниками експериментального методу в медицині.

Патофізіологія виявляє причини і умови захворювання, механізм його розвитку та закінчення, лікування і профілактику. Дійсно, наукове і практичне визначення будь-якого реального явища чи процесу зводиться, врешті-решт, до розв’язання чотирьох взаємопов’язаних питань. У лікаря при зустрічі з хворим виникає перше запитання: чому розвинулася та чи інша хвороба чи патологічний процес, тобто яка причина і які умови, що спричинили це захворювання? Знайти причину необхідно для правильного підходу до профілактики й лікування хвороби. Питання дуже складне і складає суть загальної етіології – вчення про причини й умови виникнення хвороб. Постає друге запитання: як діє ця причина, який механізм виникнення, розвитку і закінчення даної хвороби, патологічного процесу? Якщо етіологія відповідає на запитання, чому виникла хвороба, то розділ патофізіології, що відповідає на запитання, як розвивається хвороба, називається «Загальний патогенез». Такі питання патогенезу, як співвідношення функцій регулюючих та виконуючих систем, зміна провідних ланок хвороби, причинно-наслідкові зв’язки патології і виникнення спорзних кіл, та деякі інші займають центральне місце в патофізіології як науці та навчальній дисципліні. Третє запитання, яке постає перед лікарем: який результат дії причини, тобто в чому полягає конкретне вираження хвороби (процесу): видужання чи загибель організму, тобто, який можливий кінець хвороби? Четверте запитання, як раціонально розробити етіотропну і патогенетичну терапію і профілактику на основі знань про причину і патогенез розвитку хвороби?

Таким чином в цілому у завдання патологічної фізіології входить:

1. Встановлення суті хвороби (що таке хвороба?).

2. Вивчення причин і умов виникнення хвороби.

3. Вивчення основних закономірностей порушення життєдіяльності організму в умовах патології.

4. Опрацювання ефективних методів профілактики, діагностики і лікування хвороб.

Історія розвитку патофізіології. Виникнення патофізіології було зумовлене всім ходом розвитку медичної науки. Умовно можна виділити 3 періоди в розвитку медичної науки: перший період – нерозчленованої науки; другий – диференціація наук; третій – інтеграція наук. Відомо, що біля витоків наукової медицини стоїть Гіппократ (приблизно 460-370 рр. до н. е.), який дав визначення єдиної медицини. В епоху Відродження почалася диференціація медичних наук, яка продовжувалася до ХІХ ст., коли процес диференціації наукового знання особливо поглибився. Наука зазнала детального поділу на різноманітні галузі. Можна виділити два основні принципи, що покладені в основу диференціації медичних наук: функціональний і проблемний. У свою чергу, медичні науки, що були виділені на основі функціонального принципу, формувалися згідно з:

- ієрархією рівнів організації життя: субклітинного, клітинного, тканинного, органного, організменного, популяційного;

- методами діагностики, лікування й профілактики захворювання (терапія, хірургія і гігієна);

- особливостями причинного фактора (медична мікробіологія, інфекційні хвороби).

Проблемний принцип, на основі якого йшла диференціація медичних наук, визначає головну тенденцію розвитку медицини в теперішній час. Виділені за цим принципом медичні науки вивчають, як правило, різноманітні за причинами розвитку (етіологія) та механізмом розвитку (патогенезу) хвороби (кардіологія, травматологія), об’єднані на основі врахування конкретних і зручних на даному етапі розвитку медицини груп патологій. Однак процес диференціації медичних наук не міг бути нескінченним. Уже наприкінці XIX ст. стало зрозумілим, що будь-який процес і будь-яке явище повинні вивчатися не однією певною наукою (якими б досконалими даними вона не була озброєна), а комплексом наук одночасно. Так, із середини минулого століття диференціація медичних наук стала поєднуватись із протилежним процесом – їхньою інтеграцією. Більш того, почали з’являтись медичні науки, які стоять на стику різних дисциплін, наприклад, біохімія, біоорганічна хімія, медична фізика та ін. Процес інтеграції чи комплексний підхід до явища, яке вивчається, продовжується і зараз. Особливе місце у взаємодії цих наук займає патофізіологія (патологія), яка може бути застосована практично для всіх рівнів організації (інтеграції) організму. Це досягається взаємопроникненням різноманітних напрямків, що складають сутність сучасної патофізіології: фізіологічного (патофізіологічного), біохімічного (патохімічного), клінічного (клінічна фізіологія, клінічна патофізіологія).

В патофізіології встановився систематичний підхід до оцінки рівнів інтеграції цілісного організму людини. Патофізіологія вивчає основні, найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку та кінця хвороби.

Кінцевою метою патофізіології є розкриття законів, за якими розвивається хвороба.

Відповідно до завдань, які повинна розглядати патофізіологія як фундаментальна наука, вона як найважливіший розділ біології та медицини має три складові частини:

- нозологія (вчення про хворобу);

- типові патофізіологічні процеси;

- патофізіологія органів і систем.

Патофізіологічний підхід до розв’язання різноманітних завдань клінічної медицини все більше і більше застосовується в різних галузях.

Отже, патологічна фізіологія – це наука, що вивчає життєдіяльність хворого організму й основні закономірності виникнення, розвитку та завершення хвороби.

1.1.2. Патофізіологічний експеримент

Основним методом вивчення патофізіологічного процесу є експеримент.

Експеримент дозволяє чинити такі впливи на організм тварини (травма, трансплантація пухлини, опромінення), які не припустимі в клініці. Тільки в експерименті на тварині з відтвореним захворюванням можливе випробування нових лікарських засобів.

Експериментальна модель хвороби завжди простіша за хворобу у людини. Свідоме спрощення в експерименті дає можливість експериментатору розділити хворобу на основні елементи. При цьому слід мати на увазі, що результати експерименту не можна в повному обсязі екстраполювати на людину.

За К. Бернаром експеримент – це спровоковане спостереження на піддослідних тваринах за бажанням експериментатора.

Для проведення експерименту використовують різні види тварин. Експерименти проводять також на окремих органах, тканинах, клітинах і субклітинних структурах. З допомогою експерименту можна відтворювати на тваринах типові патологічні процеси (запалення, гіпоксію, голодування та ін.), окремі симптоми і синдроми захворювань (артеріальну гіпер-, гіпотензію; гіпер-, гіпоглікемію та ін.), а також адекватні моделі окремих захворювань людини (атеросклерозу, інфаркту міокарду, цукрового діабету та ін.). І власне це відтворення у лабораторних тварин штучного захворювання, яке має ті чи інші риси відповідної хвороби людини, називають експериментальним моделюванням.

Основні вимоги, що ставляться до моделей хвороб:

1. ідентичність хвороботворних факторів, умов виникнення і періодів розвитку хвороби;

2. подібність функціональних і морфологічних змін на різних рівнях організації організму (системному, органному, клітинному, субклітинному і молекулярному);

3. ефективність дії одних і тих же препаратів для лікування в клініці і експерименті.

Допустимими відмінностями експериментальної моделі від оригіналу, тобто нозологічної форми хвороби людини, є різна тривалість періодів хвороби, інтенсивність і розповсюдженість патологічних процесів у піддослідних тварин.

Необхідно відмітити, що експериментальне моделювання складається з декількох етапів:

1. Планування експерименту.

2. Моделювання хвороби (патологічного процесу).

3. Вивчення хвороби (патологічного процесу) в динаміці, отримання інформації про зміни в організмі експериментальних тварин.

4. Аналіз і синтез результатів експерименту з наступним переносом отриманих даних в клініку.

1. Планування експерименту в свою чергу передбачає:

а) постановку мети і завдань дослідження;

б) створення робочої гіпотези;

в) визначення об’єкту експерименту (правильний підбір тварин);

г) вибір спеціальної методики, яка найкраще відповідає поставленому завданню;

д) визначення об’єму досліджень (види дослідів, їх кількість).

Робоча гіпотеза є відправною точкою будь-якого експерименту. Гіпотеза – це спроба пояснити будь-який процес на основі фактичних даних, результатів, які є на даний час. Не можна проводити дослід в надії, що раптом несподівано отримаємо цікавий результат – необхідно мати чітку уяву про мету запланованого дослідження. Якщо дослідник не знає, що він шукає, тоді він і не зрозуміє того, що він знайде. Академік І.П. Павлов казав: “Якщо немає в голові ідеї, тоді не побачиш і фактів”.

У разі проведення експерименту важливе значення мають такі фактори: правильний підбір тварин, вид експерименту (гострий чи хронічний), технічне забезпечення (мікроскопи, фотоелектрокалориметри, спектрофотометри, газоаналізатори, центрифуги і т.д.) і обов’язкове проведення контрольних дослідів.

Для успішного вивчення закономірностей розвитку патологічних процесів в експерименті важливе значення має підбір тварин. Вид тварин, їх вік, індивідуальна реакція, умови утримання (харчування, температура та ін.) – все це має значення, і необхідно враховувати, щоб попередити можливість невірних висновків, які базуються на результатах неправильно проведеного експерименту. Наприклад, експериментальні виразки шлунку не можна моделювати у кроликів, оскільки у них часто спостерігаються спонтанні виразки шлунку. Інфекційні процеси не вивчаються на щурах – вони стійкі до інфекцій. Алергію найкраще моделювати на морських свинках, неврози – на собаках, пухлинний процес – на мишах.

Форми проведення експерименту можуть бути різними в залежності від мети дослідження і здійснювати в умовах гострого або хронічного досліду.

Гострий експеримент – обмежений в часі і супроводжується значними порушеннями структури і функцій організму. В цих умовах досліднику важко виявити складні механізми розвитку патологічних процесів, а також механізми пристосувальних реакцій. Тому гострі експерименти найчастіше застосовують для вивчення патологічних процесів, що швидко розвиваються, наприклад, шок, асфіксія, крововтрата та ін.

Хронічний експеримент. Відтворення патологічних процесів у хронічному експерименті є найбільш наближене до реальних умов, завдяки чому створюється можливість здійснювати тривалі спостереження за життєдіяльністю організму та розкривати глибокі взаємозв’язки між органами і системами на всіх етапах хвороби (наприклад: цукровий діабет).

У разі планування експерименту обов’язково передбачається проведення основного і контрольного експериментів.

Основний експеримент – це експеримент, в якому реалізується ідея експериментатора. Мета основного експерименту – отримання нових даних про патологічні процеси, синдроми, хвороби; причини, умови та механізми їх виникнення, розвитку і завершення.

Контрольний експеримент – дає факти, які виключають можливість помилкового висновку, що базується на результатах основного експерименту. Контрольний експеримент використовують для підтвердження правильності висновків, зроблених в основному експерименті.

Кожне експериментальне дослідження має супроводжуватися вірно поставленими основним і контрольним дослідами, які мають різнитися між собою лише однією умовою. Якщо умов буде більше, то експеримент проведений невірно.

2. Моделювання хвороби. Особливим моментом в експерименті є застосування правильних, адекватних, інформативних методів і методик, оскільки вони повинні найбільш точно, об’ємно і глибоко забезпечити можливість перевірки гіпотези.

Для вивчення патологічних процесів використовують наступні методи моделювання хвороб:

а) метод вилучення – видалення або пошкодження якогось органу (хірургічне, хімічне, механічне) і порівняння симптомів, які з’явились з клінічною картиною захворювання при порушенні функції цього ж органу в людини;

б) метод ушкодження (руйнування) – використання хірургічних (пошкодження тканин, перерізка нерва), фізичних (температурні фактори, іонізуюче випромінювання), хімічних (інгібітори, отрути), імунологічних (протитканинні антитіла, сироватки) впливів;

в) метод створення дефіциту – моделюють авітамінози, гіпоксію;

г) метод перенавантаження – моделюють неврози, серцеву недостатність, атеросклероз, артеріальну гіпертензію із використанням, наприклад, холестерину і хлористого натрію;

д) метод екзогенної індукції – введення в організм тварин різних речовин, екстрактів з тканин, гормонів і порівняння цих результатів з результатами аналогічних впливів при тих чи інших захворюваннях людини (введення тиреоїдних гормонів – симптоми тиреотоксикозу);

е) метод подразнення – шляхом різних впливів змінюють функції того чи іншого органу (наприклад, при подразненні блукаючого нерву виникає брадикардія);

ж) метод ізольованих або “переживаючих” органів (ізольоване серце, печінка, легені та ін.) дозволяє оцінити дійсний характер, глибину пошкодження цього органу і його роль в розвитку недостатності кровообігу, травлення, дихання і т.д.

з) метод тканинних культур (трансплантації і експлантації) дає можливість вивчати процеси малігнізації і оцінювати ефективність протипухлинних препаратів;

и) метод порівняльної патології – вивчення в порівняльному (еволюційному) аспекті гарячки, запалення, гіпоксії і т.д.

3. Вивчення хвороби (патологічного процесу) в динаміці. Для отримання інформації про зміни в організмі експериментальних тварин на різних рівнях організації організму використовують наступні методики:

- функціональні (ЕКГ, енцефалографія, спірографія тощо);

- морфологічні (світлова і електронна мікроскопія);

- біохімічні (визначення концентрації електролітів, гормонів, активність ферментів тощо);

- імунологічні (визначення титру антитіл, бласттрансформації лімфоцитів, імунних комплексів, тощо);

- генетичні (підрахунок хромосом, визначення статевого хроматину, генеалогічні, тощо);

4. Аналіз і синтез отриманих результатів. Для аналізу отриманих результатів користуються математичними, порівняльними, коригуючими і кореляційними методами.

За останні десятиліття експерименти на тваринах суттєво доповнені безпосередніми спостереженнями за хворою людиною з використанням сучасних високоінформативних біофізичних, біохімічних, електрофізіологічних та інших методів досліджень безпосередньо в клініці, що дозволяє проводити нешкідливі цілеспрямовані функціонально-діагностичні обстеження хворих і одержувати з перших рук цінні дані для поглибленого розуміння типових форм патології і окремих захворювань. У зв’язку з цим сучасна патофізіологія здебільшого набуває рис клінічної патофізіології.

Клінічна патофізіологія є ніби вершиною порівняльної патології, оскільки це патологія людини. Клінічна патофізіологія стає найактуальнішим на сьогодні розділом патофізіології, оскільки її основними завданнями є:

1. Дослідження загальних та конкретних закономірностей розвитку хвороби у пацієнта, встановлення їх зв’язку з реактивністю організму, а також вплив на їх реалізацію особистості лікаря та змісту терапії;

2. Вивчення патогенезу конкретного захворювання у конкретного пацієнта з метою підвищення ефективності лікування (прикладне завдання).

1.2. Вчення про хворобу

1.2.1. Основні категорії патологічної фізіології

Медицина має справу з двома узагальненими категоріями: хворобою та здоров’ям. Обидві ці категорії є особливими формами життя.

«Здоров’я» – досить складне поняття, настільки складне, що стало предметом обговорення у Всесвітній організації охорони здоров’я (ВООЗ), де було прийняте таке визначення: «Під здоров’ям слід розуміти повне фізичне, психічне і соціальне благополуччя людини, а не лише відсутність хвороби чи каліцтва».

Отже, говорячи про здоров’я людини, слід мати на увазі не лише біологічну (фізіологічну) сторону здоров’я, але й соціальну.

На перший погляд, поняття «здоров’я» і «норма» можна ототожнити. Але вони не співпадають. Під «нормою» розуміють середні показники, що найчастіше зустрічаються в певній популяції у визначений час. Наприклад, може мати місце порушення (чи патологічний розлад) на молекулярному, клітинному та навіть на організмовому рівні, а людина буде практично здоровою.

Перехід від здоров’я до хвороби характеризується, по-перше, включенням нових механізмів життєдіяльності, що характерно для патологічного стану, по-друге, новим якісним рівнем життя організму, коли все більше поширюються відновлювальні процеси. Іншими словами, механізми захворювання формують процеси видужання. В цьому і проявляється діалектична суть хвороби: пошкодження та відновлення.

Враховуючи, що людина – соціальна істота, при визначенні хвороби слід додати: хвороба знижує працездатність людини.

Крім того, істотну роль у формуванні захворювання людини відіграють такі його біологічні якості, як фактори антропогенезу, популяційний генотип (імбридінг) – ступінь спорідненості шлюбних партнерів; зміщення дрейф генів – випадкові коливання концентрації окремих алелей; неоднорідність генетичних груп, особливості конституції, реактивності, в тому числі й імунологічної і т. д. Однак ці особливості, в свою чергу, визначаються соціальними умовами життя (голодування, недоїдання, авітамінози), також вони мають велике значення у виникненні та розповсюдженні епідемій. Соціальні фактори зумовлюють виникнення у людей особливих, властивих лише їм хвороб, які майже не зустрічаються у тварин (інфаркт міокарда, гіпертонічна, виразкова хвороби, бронхіальна астма, психічні хвороби та ін.). Ось чому моделювання хвороби людини у повному її обсязі на тваринах неможливе.

Науково-технічний розвиток супроводжується появою мало вивчених раніше хвороботворних факторів, таких, як іонізуюча радіація, токсичні, канцерогенні, алергенні продукти промислового виробництва і т.д.

Внаслідок впливу на суспільство соціальних патогенних чинників виділяють „хвороби цивілізації”. Вони пов’язані з високим рівнем розвитку промисловості, з досягненням суспільством певного рівня цивілізації. До „хвороб цивілізації” відносять атеросклероз, інфаркт міокарду, гіпертонічну хворобу, алергію, неврози. В їх розвитку має значення урбанізація – переміщення великих груп населення з сільської місцевості в міста (неможливість швидкої адаптації викликає стреси і розвиток хвороб); гіподинамія, зміна характеру харчування – споживання високоенергетичних рафінованих продуктів.

Соціально опосередкованими у людей є процеси попередження, лікування хвороб і догляду за хворими (деонтологія).

Визначення терміну хвороби пропонувалося філософами, природознавцями, медиками, письменниками і взагалі людьми найрізноманітніших професій впродовж всієї історії розвитку людської культури. Проте ці визначення ніколи не були всеосяжними і виражали тільки одну зі сторін проблеми, не охоплюючи її в цілому.

Суперечки стосовно визначення поняття “хвороба” не припиняються і до сьогоднішнього дня. Існують навіть такі точки зору, згідно з якими нема хвороби, а є гранична ступінь норми. Проте більшість вчених (і не тільки медиків, але й філософів) прийшли до думки, що хвороба – це відмінний від здоров’я стан організму, який характеризується новими якісними особливостями. У зв’язку з цим дане поняття формулюється наступним чином:

Хвороба – це якісно новий стан організму, який виникає при дії на нього патогенного подразника і проявляється порушенням рівноваги, в якій організм знаходиться, з навколишнім середовищем (для людини – і з середовищем соціальним) та призводить до зниження його працездатності.

У цьому визначенні слід звернути увагу на такі моменти.

Хвороба – якісно новий стан організму. Це означає, що в динаміці хвороби формуються реакції, котрі в нормальному здоровому організмі відсутні, або ж реакції, що властиві здоровому організму, набувають якісно нового характеру. Наприклад, для здорового організму не характерна така реакція, як запалення. Вона з’являється тільки в тому випадку, коли на організм подіяв патогенний агент, що ушкодив організм і викликав у відповідь захисну запальну реакцію. З іншого боку, в здоровому організмі проходить розвиток імунних процесів, котрі є захисним бар’єром проти мікробних факторів. Проте, якщо патогенний агент (мікроорганізм) подолав цей бар’єр і проник у внутрішнє середовище організму, виникають суттєві зміни в характері імунних реакцій (наприклад, виробляються специфічні антитіла до збудника, яких в здоровому організмі нема). Таким чином, хвороба – це не послаблення або посилення існуючих в нормі механізмів, а якісно новий стан організму.

Хвороба виникає при дії на організм патогенного подразника. Для того, щоб викликати хворобу, подразник повинен бути патогенним, неадекватним для організму. Фізіологічний подразник викликає у відповідь розвиток фізіологічних реакцій, що не виходять за межі нормальної регуляції функцій, і тільки патологічний, неадекватний подразник може викликати хворобу.

Хвороба проявляється порушенням рівноваги, в якій організм знаходиться, з навколишнім середовищем. У цій частині визначення хвороби співзвучне з визначенням здоров’я. Як уже згадувалося, здоров’я – це стан оптимальної адаптації організму до навколишнього середовища, а хвороба – порушення цієї оптимальної адаптації.

Хвороба призводить до зниження працездатності організму. Ця частина визначення поняття “хвороба” вважається найбільш точною, оскільки відсутні чіткі критерії поняття “працездатність”. Але в цілому тут правильно відтворюється суть явища: в стані хвороби, при порушенні адаптації до навколишнього середовища організм знижує рівень функціонування, оберігаючи себе від перевантажень, які можуть поглибити стан хвороби. Проте, стосовно людини, ця частина визначення не завжди відповідає істині. Відомо, наприклад, що Луї Пастер свої основні роботи (розробка вакцини проти сибірської виразки, антирабічної вакцини і т.д.) виконав після перенесеного крововиливу в мозок.

Згідно з визначенням ВООЗ хвороба – це особливий вид страждання, викликаний ушкодженням цілого організму або окремих його систем різними пошкоджуючими факторами, який характеризується порушенням регуляції, адаптації та зниженням працездатності.

Дата добавления: 2015-09-27 | Просмотры: 1739 | Нарушение авторских прав