АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Завершення хвороби

Спостерігається таке завершення хвороби: одужання (повне і неповне), рецидив, перехід у хронічну форму, смерть.

Одужання – процес, який веде до ліквідації порушень, що викликані хворобою, і відновлення нормальних відносин організму з середовищем, і перш за все відновлення працездатності.

Одужання буває повним і неповним. Повне видужання – це стан, при якому зникають усі сліди хвороби та організм повністю відновлює всі пристосувальні можливості. Однак це не означає значить повернення до початкового стану. В результаті хвороби можуть і в подальшому зберігатися зміни в різних системах, утому числі і в імунній.

При неповному одужанні виражені наслідки хвороби. Вони залишаються надовго чи навіть назавжди (зростання листків плеври, звуження мітрального отвору). Різниця між повним і неповним одужанням відносна. Одужання може бути практично повним, не зважаючи на стійкий анатомічний дефект, наприклад, відсутність однієї нирки, якщо друга повністю компенсує її функцію. Процеси одужання починаються з моменту виникнення хвороби, а не після того, як минули стадії хвороби.

Серед механізмів одужання розрізняють термінові (аварійні) та довготривалі. До термінових належать такі рефлекторні захисні реакції, як зміна дихання й кровообігу, виділення адреналіну і глюкокортикоїдів при стресових реакціях, а також усі ті механізми, які направлені на збереження сталості внутрішнього середовища (рН, рівень глюкози в крові, тиск крові і т. д.). Довготривалі реакції проявляються пізніше і діють протягом усього захворювання. Перш за все, це включення резервних можливостей функціональних систем.

Рецидив – новий прояв хвороби після, здавалось би, одужання чи неповного її припинення, наприклад: відновлення нападів малярії після більш-менш тривалого інтервалу. Говорять про рецидив запалення легень, коліту і т. д.

Варіантами неповного видужання є перехід у хронічну форму та патологічний стан.

Перехід у хронічну форму означає, що хвороба протікає повільно, з тривалими періодами ремісії (місяці і навіть роки). Такий перебіг хвороби визначається вірулентністю збудника і, головним чином, реактивністю організму. Так, при недотриманні курсу лікування в похилому віці багато хвороб набувають хронічного характеру (хронічний гастрит, ентероколіт).

Смерть – це процес поступового припинення життя, в якому можна виділити декілька стадій (термінальних станів): преагонію, агонію, клінічну і біологічну смерть.

Преагонія характеризується різною тривалістю (найчастіше – доба). В цей період спостерігається задишка, зниження артеріального тиску, тахікардія. У людини відзначається затьмарення свідомості. Поступово преагонія переходить в агонію.

Агонія (від грец. agon – боротьба) характеризується поступовим виключенням усіх функцій організму й у той же час крайнім напруженням захисних пристосувань (судороги, термінальне дихання). Тривалість агонії – 2-4 хв, інколи довше.

Клінічна смерть – такий стан, коли всі видимі ознаки життя вже зникли (припинилися дихання і робота серця, однак обмін речовин, хоч і на мінімальному рівні, все ще продовжується). На цьому етапі життя може бути відновлене. Саме тому стадія клінічної смерті привертає увагу клініцистів і експериментаторів.

Біологічна смерть характеризується незворотними змінами в організмі.

Досліди на тваринах, перш за все на собаках та приматах, дозволили детально вивчити функціональні, біохімічні, морфологічні зміни на всіх етапах умирання.

Вмирання являє собою розпад цілісності організму. Він перестає бути самокеруючою системою. При цьому спочатку руйнуються ті системи, які об’єднують організм в єдине ціле. Це, перш за все, нервова система. В той же час нижчі рівні регуляції в якійсь мірі зберігаються. У нервовій системі є певна черговість умирання різних її відділів. Найбільш чутлива до гіпоксії кора головного мозку. При асфіксії чи крововтраті спочатку спостерігається активізація нейронів. У зв’язку з цим виникає рухове збудження, прискорення дихання й пульсу, підвищення артеріального тиску. Потім настає гальмування в корі, що має захисне значення, тому що на деякий час може врятувати клітини від загибелі. При подальшому вмиранні процес збудження, а потім і гальмування та виснаження опускається нижче: на стовбурову частину головного мозку і ретикулярну формацію. Ці філогенетично старі відділи мозку більш стійкі до кисневого голодування (центри довгастого мозку можуть перенести анемізацію протягом 40 хв).

В тій же послідовності відбуваються зміни в інших органах і системах. При смертельній крововтраті в першу хвилину дихання різко поглиблюється і прискорюється. Потім порушується його ритм, вдихи стають то дуже глибокими, то поверхневими. Нарешті збудження дихального центру досягає максимуму, що проявляється особливо глибоким диханням, яке має виражений інспіративний характер. Після цього дихання послаблюється чи навіть припиняється. Це термінальна пауза, яка триває 30-60 с. Потім дихання тимчасово відновлюється, набуваючи характеру рідких, спочатку глибоких, а потім все більш поверхневих віддихів. Разом з дихальним центром активується судиноруховий. Тонус судин підвищується, швидкість скорочень серця прискорюється, але незабаром уповільнюється і тонус судин знижується.

Важливо зазначити, що після припинення роботи серця система, що генерує збудження, продовжує функціонувати ще досить довго. За показниками ЕКГ біотоки зберігаються протягом 30-60 хв після зникнення пульсу.

У процесі вмирання відбуваються характерні зміни обміну речовин, що зумовлено головним чином кисневим голодуванням, що поглиблюється. Окиснювальні шляхи метаболізму блокуються, й організм отримує енергію завдяки гліколізу. Вмикання цього давнього типу обміну речовин має компенсаторне значення, але його низька ефективність неминуче призводить до декомпенсації, що ускладнюється ацидозом. Настає клінічна смерть. Припиняється дихання, кровообіг, зникають рефлекси, але обмін речовин, хоча і на дуже низькому рівні, все ж продовжується. Цього достатньо для підтримки «мінімального життя» нервових клітин. Саме цим пояснюється оборотність процесу клінічної смерті, тобто в цей період можливе оживлення. Дуже важливим є питання про строки, протягом яких можлива і доцільна реанімація. Адже оживлення виправдане лише у випадку відновлення психічної діяльності. В.А. Неговський та інші дослідники стверджують, що це можливо не пізніше ніж через 5-6 хв після початку клінічної смерті. Якщо процес умирання триває довго, призводячи до виснаження резервів креатин фосфату й АТФ, то період клінічної смерті коротший. Навпаки, при гіпотермії оживлення можливе навіть через годину після настання клінічної смерті. В лабораторії Н.Н. Сиротиніна було показано, що оживити собаку можна через 20 хв після смерті від кровотечі з подальшим повним відновленням психічної діяльності. Слід, проте, мати на увазі, що гіпоксія мозку в людини викликає більші зміни, ніж у тварин. На сьогоднішній день є багато наукових публікацій, що свідчать про те, що реанімація без шкоди для психічної діяльності можлива навіть через 2 год, якщо «працюючий» мозок зненацька потрапляє в умови різкої гіпотермії, наприклад, дитина іде на санчатах і раптом зникає в непоміченій раніше льодовій ополонці.

Дата добавления: 2015-09-27 | Просмотры: 628 | Нарушение авторских прав