АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Перелік питань з курсу «Судова медицина та судова психіатрія»

1. Що є предметом науки судової психіатрії

Загальна психіатрія досліджує закономірності виникнення, роз­витку та можливі наслідки захворювань, що супроводжуються по­рушеннями психіки, і вивчає психічні розлади з метою надання пси­хічно хворим психіатричної допомоги, яка полягає в обстеженні, діагностиці, лікуванні, догляді та медико-соціальній реабілітації цих осіб.

Судова психіатрія як галузь загальної психіатрії вивчає психічні розлади відповідно до завдань, які вирішуються в кримінальному та цивільному процесі. На основі висновків судових психіатрів, що під­лягають оцінці разом з іншими доказами, суд в межах кримінально­го чи цивільного судочинства приймає процесуальне рішення (ухва­лу, постанову, вирок).

Як зазначалося, загальна психіатрія та її галузь судова психіатрія мають схожі та відмінні риси. Так, зокрема, обидві ці медичні дис­ципліни вивчають психічні розлади одними методами дослідження, діагностики, мають єдину класифікацію психічних захворювань, єди­ні терміни та поняття, одну систему наукових поглядів на етіологію та патогенез психічних розладів і систему практичних дій, що поля­гають у їх виявленні, профілактиці та лікуванні.

Проте на відміну від загальної психіатрії судова, крім зазначено­го, виконує судово-психіатричну оцінку психічної патології за допо­могою специфічних критеріїв, що зумовлює виокремлення психічної патології, яка має певне юридичне значення і спричинює відповідні правові наслідки. Отже, предмет судової психіатрії становлять психічні розлади, які мають правове значення у кримінальному та цивільному процесах.

У вужчому розумінні предметом судової психіатрії є визначення психічного стану підекспертних у певні відрізки часу і стосовно пев­них обставин, що становлять інтерес для слідства і суду.

До об'єктів судово-психіатричної експертизи належать: підексперт-ний, медична документація, матеріали кримінальної та цивільної справи.

1. Основні завдання судової психіатрії

Основними завданнями судово-психіатричної експертизи є такі:

· визначення психічного стану обвинуваченого, підозрюваного чи підсудного в разі виникнення сумнівів щодо їх осудності або можливості на момент провадження у справі усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними;

· надання висновку про необхідність застосування примусових за­ходів медичного характеру до осіб, які скоїли суспільно небез­печні дії у стані неосудності чи осудності, але до винесення вироку захворіли на психічну хворобу, яка позбавляє їх можли­вості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, за умови, що такі особи за характером скоєного ними суспіль­но небезпечного діяння та хворобливого стану становлять сус­пільну небезпеку;

· визначення психічного стану свідків чи потерпілих у разі виник­нення сумнівів у їх здатності правильно оцінювати обставини, що мають значення у справі, і давати правдиві свідчення;

· визначення психічного стану позивачів і відповідачів, питання про дієздатність яких вирішується судом, а також громадян з метою встановлення їх можливості розуміти значення своїх дій та керувати ними при укладенні цивільно-правових угод.

1. Підстави призначення судово-психіатричної експертизи

Судово-психіатричні експертизи проводять державні та недержав­ні судово-психіатричні експертні комісії (СПЕК), що підпорядкують -ся Міністерству охорони здоров'я (МОЗ) України чи отримали на це відповідний дозвіл (ліцензію). Порядок організації СПЕК визнача­ється відомчими нормативними актами МОЗ України, узгодженими з Верховним Судом, Генеральною прокуратурою, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством юстиції України. Згідно з цими нор­мативними документами СПЕК поділяються на стаціонарні, амбула­торні та стаціонарно-амбулаторні.

Персональний склад СПЕК щорічно затверджується місцевими ор­ганами охорони здоров'я, при яких створені ці комісії.

Для проведення стаціонарних експертиз при психіатричних уста­новах створюються спеціалізовані судово-психіатричні стаціонарні відділення для осіб, які утримуються під вартою. В цих відділеннях передбачена зовнішня охорона, яку здійснюють співробітники внут­рішніх справ.

Потерпілі й свідки у кримінальних справах, а також підекспертні у цивільних справах, яким призначена стаціонарна судово-психіа­трична експертиза, можуть перебувати в загальнопсихіатричних відділеннях та палатах психіатричної установи, де діє стаціонарна

СПЕК.

Робота СПЕК організується за зонально-територіальним принци­пом, і ці комісії обслуговують судово-слідчі органи відповідних об­ластей. Якщо експертна комісія обслуговує дві області, вона нази­вається міжобласною. Перелік територій, які обслуговує міжобласна експертна комісія, затверджується МОЗ України.

Амбулаторні СПЕК організовуються при одній із психіатричних чи психоневрологічних установ міста, області, Автономної Республіки Крим головними управліннями охорони здоров'я цих регіонів. Пси­хіатричні та психоневрологічні установи, при яких створено амбула­торні СПЕК, надають останнім приміщення для проведення експер­тизи та утримання осіб, які очікують на експертизу, і забезпечують необхідним обладнанням. Витрати на утримання амбулаторних СПЕК включаються в загальний кошторис установ, при яких вони організо­вані. Якщо амбулаторні СПЕК створюються безпосередньо у слідчих ізоляторах, необхідні приміщення та обладнання надаються адмініст­рацією цих ізоляторів.

Якщо в результаті амбулаторної експертизи неможливо відповіс­ти на питання судово-слідчих органів, експерти повинні скласти мо­тивований висновок про необхідність проведення стаціонарної судо­во-психіатричної експертизи.

Результати експертних досліджень оформлюються у вигляді акта СПЕК, який підписують усі члени комісії. У разі виникнення розбіж­ностей у поглядах кожний з них дає окремий висновок і несе особисту відповідальність за проведену ним експертизу і даний висновок.

Судово-психіатрична експертна діяльність здійснюється на принци­пах законності, незалежності, об'єктивності та повноти дослідження.

Незалежність судового експерта забезпечується процесуальним по­рядком його призначення, забороною будь-якого втручання у процес експертизи, кримінальною відповідальністю за те, що він може дати свідомо неправдивий висновок, можливістю призначення повторної експертизи, присутністю учасників процесу при проведенні експертизи у випадках, передбачених законом.

Судово-психіатрична експертиза — це дослідження експерта на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, де міститься інформація про обставини справи, якою займаються орга­ни дізнання, попереднього слідства або суду, а також це форма засто­сування спеціальних знань для вирішення питань, що стоять перед слідством або судом.

Персональний склад експертів для судово-психіатричної експерти­зи визначає судово-слідчий орган, що призначив експертизу, або ке­рівник медичного закладу, спеціалістам якого доручено проводити експертизу. При цьому кількісний склад експертів не обмежується.

Судово-психіатричний експерт при проведенні експертизи і фор­мулюванні відповідей на запитання судово-слідчих органів керується законодавством України, даними, які містять об'єкти дослідження, і власними спеціальними знаннями.

Підставою для призначення обвинувачуваному судово-психіат­ричної експертизи можуть бути окремі матеріали справи, що викли­кають сумнів в осудності та психічній повноцінності обвинувачува­ного, і відповідні статті Кримінально-процесуального кодексу України, що передбачають призначення цього виду експертизи. При цьому орган, який призначив експертизу, обов'язково надає експер­ту матеріали, що спонукають до сумнівів щодо осудності обвинува­чуваного.

Початок виконання експертизи відлічується з моменту, коли екс­перт отримав усі необхідні об'єкти експертизи для того, щоб дати відповіді на поставлені запитання. Завершенням судово-психіатрич­ного дослідження вважається день огляду підекспертного експертною комісією і прийняття нею остаточного рішення.

Експерт не має права розголошувати дані попереднього слідства чи дізнання, які стали відомі йому у зв'язку з проведенням експертизи. За розголошення цих даних, ухиляння чи відмову надати висновки, а також за надання неправдивого висновку експерт несе відповідаль­ність згідно з чинним законодавством.

1. Порядок призначення судово-психіатричної експертизи

Розрізняють такі види судово-психіатричної експертизи: первинна, повторна, додаткова, одноосібна, комісійна, комплексна.

За формою проведення судово-психіатричні експертизи поділяють­ся на такі: амбулаторна, стаціонарна, заочна (посмертна), у кабінеті слідчого, під час судового засідання.

Відповідно до процесуального законодавства експертиза призна­чається тоді, коли у процесі досудового чи судового слідства постає потреба у спеціальних знаннях. Потреба у психіатричних знаннях, що з' являється у процесі судочинства, є фактичною підставою для призначення судово-психіатричної експертизи. Необхідність викори­стання поряд із психіатричними знаннями суміжних з ними наукових знань є підставою для призначення комплексної експертизи (психо-лого-психіатричної, нарколого-психіатричної, сексолого-психіатрич-ної та ін.).

Найчастіше судово-психіатрична експертиза призначається у зв'яз­ку із сумнівами щодо психічної повноцінності обвинувачуваного, підоз­рюваного, потерпілого, свідка, цивільного позивача і відповідача, а також особи, щодо якої вирішується питання про цивільну недіє­здатність. Сумнів у психічній повноцінності означає обґрунтоване припущення про наявність у особи психічного розладу, що може впли­нути на юридично значущу поведінку.

Судово-психіатрична експертиза обов'язково проводиться в усіх справах про визнання особи недієздатною внаслідок психічного роз­ладу.

У розглянутих випадках судово-психіатрична експертиза призна­чається обов'язково згідно з прямою вказівкою закону. Водночас така експертиза може стати потрібною для встановлення безпорадного стану потерпілої особи (наприклад, у справах про зґвалтування), у справах про визнання недійсною угоди, укладеної особою в той момент, коли вона не могла усвідомлювати свої дії та (або) керу­вати ними, а також в інших випадках, коли виникає обґрунтоване припущення про наявність у суб'єкта юридично значущого психіч­ного розладу.

Умовно підстави для призначення судово-психіатричної експерти­зи поділяються на три групи. До першої групи належать дані, згідно з якими учасник процесу в минулому вже обстежувався психіатром, який діагностував у цієї особи психічний розлад. Це можуть бути також відомості про те, що особа раніше відмовлялася від спостере­ження у лікаря-психіатра, була госпіталізована і лікувалась у пси­хіатричній лікарні, була визнана у зв'язку з психічним захворюван­ням непридатною до військової служби, визнана в іншій справі неосудною або перебувала на примусовому психіатричному ліку­ванні та ін.

До другої групи обставин, які є підставою для сумніву у психічній повноцінності учасника процесу, належать дані про його неадекват­ну поведінку (безглузді висловлювання і вчинки, невмотивовані на­пади агресії тощо) або про прояви психічного розладу, для усвідом­лення хворобливого характеру якого навіть не потрібні відповідні медичні знання (наприклад, судомний напад), що є вірогідним свід­ченням наявності в особи психічного захворювання. Такі відомості можна отримати від осіб, які добре знали підекспертного чи були оче­видцями окремих епізодів його неадекватної поведінки.

Відомості про дивну поведінку особи можуть міститись у свідчен­нях осіб, які беруть участь у справі чи у клопотаннях про призначення судово-психіатричної експертизи. Клопотання може заявити особа, яка має самостійний процесуальний статус (обвинувачуваний, потер­пілий, позивач, відповідач та їхні представники). Не має такого пра­ва свідок, оскільки його діяльність у процесі обмежується тільки даванням показань. Кожне заявлене клопотання підлягає розгляду суб'єктом, який здійснює провадження у справі. Відмовлення в задо­воленні клопотання повинно бути мотивованим. Крім того, згадану неадекватну поведінку суб'єкта може безпосередньо спостерігати слід­чий або суддя у процесі слідчих (судових) дій.

Третю групу розглядуваних обставин становлять заяви і повідомлен­ня власне громадянина про свої хворобливі переживання й суб'єктивні відчуття зорових, слухових галюцинацій чи інші скарги на наявність у нього розладів психічної діяльності.

Водночас правило про обов'язкове призначення судово-психіат­ричної експертизи з мотиву тяжкості інкримінованого діяння поши­рюється тільки на справи про вбивство.

Отже, такими є фактичні підстави для призначення судово-психі­атричної експертизи. За результатами зібраних доказів слідчий (суд) повинен самостійно переконатися в необхідності проведення судово-психіатричної експертизи. Юридичною підставою для проведення цієї експертизи є постанова (ухвала) про її призначення, винесена особою, яка здійснює дізнання, слідчим, прокурором або суддею.

1. Види судово-психіатричної експертизи

а) Експертизи основна й додаткова.

Основний є експертиза, призначена для рішення поставлених перед експертами питань. Додаткової стосовно неї з'явиться нова експертиза, призначена у зв'язку з неповнотою або недостатньою ясністю колишнього (основного) експертного висновку, але при відсутності сумнівів у вірогідності його висновків. Додаткова експертиза проводиться лише тоді, коли неповноту або недостатню ясність основного експертного висновку не можна усунути за допомогою допиту експерта й останньому потрібні додаткові дослідження.

Додаткову експертизу можна доручити як експертам, що проводили попередню (основну) експертизу, так і іншим експертам (ч. 1 ст. 81 УПК; ч. 1 ст. 181 ЦПК).

б) Експертизи первинна й повторна.

Первинна експертиза проводиться вперше в справі відносно даної особи. Повторна експертиза проводиться вдруге відносно даної особи при наявності сумнівів в обґрунтованості або правильності висновків первинної експертизи (ч. 2 ст. 81 УПК). Цивільний процесуальний кодекс формулює підстави повторної експертизи як «незгода з висновком експерта по мотиві необґрунтованості, а також у випадку протиріч між висновками декількох експертів» (ч. 2 ст. 181 ЦПК). Однак в останньому випадку підставою для повторної експертизи виступає не сам по собі факт наявності протиріч, а те, що ці протиріччя породили в суду сумніву в правильності експертних висновків. Оцінюючи суперечливі експертні висновки, суд вправі визнати достовірними одні з них і відкинути інші й без призначення повторної експертизи. Отже, повторна експертиза призначається лише за умови, що без нової експертизи протиріччя усунути неможливо, і це породжує сумніву в правильності всіх експертних висновків. Тому підстави для повторної експертизи в карному й цивільному судочинстві можна вважати по суті однаковими.

в) Одноособова й комісійна експертизи.

Дана класифікація будується залежно від числа провідне експертне дослідження експертів. Одноособова експертиза проводиться одним експертом, а комісійна - декількома (двома й більше) експертами (комісією експертів).

г) Експертизи однорідні й комплексні.

Однорідні експертизи проводяться представниками однієї галузі науки, а комплексні - експертами, які є фахівцями різних галузей наукового знання. Судові психіатри звичайно проводять комплексні експертизи разом із судовими психологами, судовими медиками, судовими сексологами.

Судово-психіатричні експертизи підрозділяються на види також у відповідності зі своєю специфічною класифікацією, закріпленої у відомчих нормативних актах по організації й виробництву названих експертиз: амбулаторна, стаціонарна, у кабінеті слідчого, у суді, заочна, посмертна. Поглиблений аналіз класифікації показує, що вона являє собою синтез декількох самостійних класифікацій.

1. Місця проведення судово-психіатричної експертизи.

Проведення судово-медичної експертизи здійснюється фахівцями державних установ судово-медичних експертиз МОЗ України.

Проведення судово-медичних експертиз може здійснюватись на підприємницьких засадах на підставі ліцензії, що видається МОЗ України.

Фахівці державних установ судово-медичної експертизи повинні мати вищу медичну (фармацевтичну) освіту, пройти спеціальну підготовку з проведення судово-медичних експертиз та отримати сертифікат на звання судово-медичного експерта.

Проведення цих експертиз здійснюється у відділах комісійних експертиз бюро судово-медичних експертиз управлінь охорони здоров'я обласних виконавчих комітетів, у відділі комісійних експертиз республіканського бюро (Автономної Республіки Крим), а також у судово-медичному відділі Головного бюро судово-медичної експертизи МОЗ України.

1. Вимоги до акту експертизи та оцінка його слідчим і судом.

У судовій психіатрії документ, що становиться психіатрами-експертами, іменують звичайно «актом судово-психіатричної експертизи». Оскільки судово-психіатрична експертиза має чималу специфіку, відомчі методичні вказівки по складанню акту (висновку) судово-психіатричної експертизи передбачають не три, а п'ять його частин: введення; відомості про минуле життя випробуваного (анамнез) опис фізичного, неврологічного й психічного стану випробуваного; мотивувальна частина; заключна частина. У вступній частині необхідно вказати: найменування документа, його номер і дату складання; форму (спосіб проведення) експертизи - амбулаторна, стаціонарна, заочна й т.д.; прізвище, ім'я, по батькові випробуваного й рік його народження; статтю (статті) Кримінального кодексу, по яких обвинувачується випробуваний з короткою характеристикою інкримінованого йому діяння або діянь (для підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного) або коротку характеристику справи, у рамках якого призначена експертиза, відомості про експерта (експертах); питання, поставлені перед експертами. В анамнезі відображаються істотні з погляду психіатра-експерта дані про минуле життя випробуваного - його патологічної спадковості (психічних захворюваннях батьків і інших близьких родичів), особливостях формування його особистості, перенесених захворюваннях. У третьому розділі (опис фізичного, неврологічного й психічного стану), часто іменованому для стислості «статусом», описуються дані зовнішнього огляду, стан внутрішніх органів, ознаки поразки центральної нервової системи. Мотивувальна й заключна частини акту* складаються з висновків, що містять відповіді на поставлені експертам питання, і обґрунтування цих висновків. Акт (висновок) підписується всіма експертами, що проводили експертизу, і засвідчує печаткою медичної установи, у якому вона проводилася. Висновок, що становиться в кабінеті слідчого, підписується експертом (експертами) і прилучається до справи слідчим. При експертизі в судовому засіданні експерт оголошує підписане їм письмовий висновок, що прилучається до справи судом. Висновок експертів-психіатрів, як і всякий доказ, підлягає оцінці дознавателем, слідчим, прокурором, судом (ст. 71 УПК; ст. 56 ЦПК). При оцінці експертного висновку аналізується його внутрішня структура, а також відповідність його висновків іншим доказам, зібраним по даній справі. Оцінюючи експертний висновок, слідчий (суд) зобов'язаний: 1) перевірити дотримання процесуально-правового порядку підготовки, призначення й проведення експертизи; 2) перевірити, чи достатня наукова кваліфікація експертів для відповіді на поставлені питання, і чи не вийшли експерти за межі своїх спеціальних пізнань; 3) переконатися в повноті експертних досліджень і експертного висновку; 4) оцінити наукову обґрунтованість методів експертного дослідження й експертних висновків; 5) оцінити докази, що втримуються у висновку.

1. Медичний критерій осудності психічних розладів особи підчас вчинення правопорушення.

Основною передумовою провини правопорушника є осудність, тобто здатність особи вірно розуміти сутність скоєної дії, усвідомлювати її наслідки для себе, оточуючих, суспільства загалом, а також можливість контролювати свої дії, керувати ними.Якщо особою вчинено злочин в стані неосудності, то вона не є суб'єктом злочину, а її дії потрібно кваліфікувати як небезпечні дії психічно хворої. У ст. 19 ККУ зазначено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння була в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати своїх дій або бездіяльності, керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, недоумства чи іншого хворобливого стану психіки.

Із цього видно, що у формулі неосудності присутні два критерії: медичний (біологічний) і юридичний (психологічний), які виступають у поєднанні та визначають стан неосудності особи, котра скоїла суспільно небезпечні дії.

Формула неосудності

Медичний (біологічний) критерій становить узагальнюючий перелік хвороб і складається з чотирьох ознак (груп психічних розладів):

хронічна душевна хвороба; тимчасовий розлад душевної діяльності;

недоумство, слабоумство; інший хворобливий стан психіки.

У першій групі об'єднані психічні захворювання, що протікають довготривало, безперервним чи нападоподібним перебігом, мають тенденцію до прогресування, тобто до поступового наростання та ускладнення психічних розладів і їх наслідків. До захворювань, об'єднаних цими ознаками медичного критерію, відносяться: шизофренія, шизофреноподібні та маячні (маревні) розлади, епілепсія, сифіліс мозку, старечі психози й ін.

У другу групу входять тимчасові розлади психічної діяльності, які мають різну тривалість, але закінчуються видужанням. Це поняття медичного критерію поєднує різні групи психічних розладів: розлади поведінки і психіки внаслідок вживання психоактивних речовин (патологічне сп'яніння, алкогольні психози - параноїд, делірій, галюціноз); невротичні, поєднані зі стресовим впливом, патологічний афект та інші виключні стани; синдроми розладів поведінки, пов'язані з ендокринними, фізіологічними й іншими причинами.

До третьої групи психічних захворювань, зазначених у законі медичного критерію, входять стійкі розлади пізнавальної діяльності з порушенням інтелекту як вродженого (олігофренія), так і набутого (стареча деменція) характеру.

Четверта група об'єднує стани психіки та її аномалії - розлади особистості, порушення психічного розвитку, психопатії, легкі форми розумової відсталості, психічний інфантилізм, інші хворобливі стани.Практично дуже складно віднести психічний стан особи, яка вчинила правопорушення, до тієї чи іншої групи медичного критерію. Це стосується передовсім незвичних форм поведінки в екстремальних ситуаціях. Ті обставини, що медичний критерій неосудності має бути обумовлений виключно психічним розладом, означають: 1) психічний розлад зумовлюється причинами, що не залежать від волі та бажання хворого; 2) нехворобливі порушення психіки, які можуть вплинути на здатність усвідомлення своїх дій і керування ними (сильне емоційне потрясіння, афект, сп'яніння та ін.), не відносяться до обставин, що обумовлюють неосудність; 3) для встановлення осудності необхідна судово-психіатрична експертиза. Медичний критерій вказує лише на необхідність визначення і кваліфікації захворювання, що є недостатнім для вирішення питання про неосудність. Психічний розлад обумовлює неосудність лише з досягненням певної глибини (ступеня тяжкості, як наприклад, при олігофреніях), а це визначається юридичним (психологічним) критерієм, і тому повинен зіставлятися з ним.

1. Юридичний критерій осудності психічних розладів особи підчас вчинення правопорушення.

Юридичний (психологічний) критерій. Згідно з формулюванням у законі - це "неможливість усвідомлювати свої дії або керувати ними", тобто узагальнена характеристика клінічних даних про розлади психіки з точки зору їх тяжкості. Таким чином, цей критерій складається з двох ознак: інтелектуальної (неможливість усвідомлювати) та вольової (неможливість керувати своїми діями). Наявність двох ознак юридичного критерію дозволяє аналізувати різні сторони психічної діяльності досліджуваних - мислення, емоційно-вольову та інтелектуальну функції.

Інтелектуальна складова потребує аналізу критичних здібностей підекспертного, можливості адекватно сприймати дійсність, осмислювати і розуміти її, вміння передбачати можливі наслідки своїх вчинків. Наявність інтелектуальної ознаки свідчить про нездатність особи діяти на підставі вірного світосприйняття і розуміння ("здорового глузду").

Вольова ознака акцентує увагу на нездатність особи бути владною над собою, тобто адекватно, відповідно до правильного розуміння, організувати і регулювати свою поведінку при здійсненні конкретних вчинків або при відмові від їх здійснення.

Слово "або", яким розділено інтелектуальну та вольову ознаки формули, означає, що особа може бути визнана неосудною при наявності деяких психічних розладів, які залишають інтелектуальні функції відносно збереженими, але вражають вольову сферу. В практиці таке зустрічається, наприклад, у випадках деяких психопатичних розладів, при "непоборності" потягів при окремих статевих збоченнях, при інфантилізмі, неглибоких формах олігофренії.

В цих випадках вольова ознака стає визначальною, а інтелектуальна -підпорядкованою складовою.

1. Юридичний і медичний критерії психічних розладів, що настали після вчинення злочину.

Вирішення питання судово-психіатричної оцінки психічних розладів, які виникли в особи після вчинення нею правопорушення, але до винесення судом вироку, передбачається п. 3 ст. 19 ККУ, де вказується, що не підлягає покаранню особа, котра вчинила злочин у стані осудності, але до винесення судом вироку захворіла на душевну хворобу, що позбавило її можливості усвідомлювати свої дії, бездіяльність або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання вона може підлягати покаранню. Через психічну хворобу, яка виникла, обвинувачений не в змозі правильно оцінювати обставини, що мають значення для справи, і не може використовувати передбачені законам процесуальні права. Він не здатний правильно сприймати сутність пред'явленого обвинувачення, значення доказів, не може захищати свої права, подати скаргу, апелювати до суду, тобто психічний розлад своєю наявністю робить його процесуально недієздатним. Медичний критерій єдиний - душевна хвороба, але характер цієї хвороби, з точки зору тривалості і можливості одужання, має принципово важливе значення для остаточного вирішення питання. Отже, коли судово-психіатричний експерт повинен оцінювати психічне захворювання, яке було констатоване як таке, що виникло після скоєння злочину, він має його правильно кваліфікувати, визначити його клінічну виразність і глибину ураження, а також вірогідні тривалість і фінал (можливість видужання). Важливість клінічного аналізу і точність діагнозу визначаються необхідністю конкретних рекомендацій стосовно заходів медичного характеру та подальшої професійної діяльності хворого. При тимчасових розладах психічної діяльності хворі після одужання повертаються на слідство і суд. При хронічних психічних захворюваннях, після лікування, хворий втрачає можливість приймати участь судово-слідчому процесі і лишається у віданні органів охорони здоров'я. Відповідно до п. 2 ст. 206 КПКУ, якщо особа після вчинення злочину захворіла на тимчасову душевну хворобу і це перешкоджає закінченню провадження у справі, то провадження у справі лише зупиняється до покращання психічного стану суб'єкта, доки він знову зможе брати участь у проведенні процесуальних дій. Таким чином, при направленні на судово-психіатричну експертизу осіб із психічними розладами вищезазначеної категорії необхідно з'ясувати такі питання: 1) чи наявна в особи душевна хвороба, яка виникла після вчинення нею злочину і яка саме; 2) визначити глибину психічного розладу (юридичний критерій); 3) визначити характер перебігу хвороби (хронічна чи тимчасова); 4) уточнити час виникнення психічного розладу. Зміст останнього пункту має особливе процесуальне значення, тому що з'ясування, в яких саме процесуальних діях обвинувачений брав участь, перебуваючи у хворобливому стані, допомагає визначити, які саме дії не мають кримінально-процесуального значення.

1. Судово-психіатрична оцінка свідків і потерпілих.

Показання свідків і потерпілих на досудовому та судовому слід­стві є одним з важливих доказів у кримінальному процесі. Згідно з чинним кримінальним законодавством — свідок зобов'язаний з'яви­тися за викликом особи, яка здійснювала дізнання, слідчого, проку­рора, судді й дати правдиві показання; повідомити все, що йому відомо у справі, і відповісти на поставлені запитання.

Для того щоб бути повноцінним свідком, особа не повинна мати психічної патології, вона має розуміти юридичне значення вчинюва­них нею дій і наслідки для обвинуваченого даних нею показань.

Потерпілі за законом мають право відстоювати свої інтереси, заявляти відводи і клопотання, брати участь у дослідженні доказів, ставити запитання, виявляти своє ставлення до слідства, що прово­диться, ознайомлюватися з його результатами. Разом з правами по­терпілий має й обов'язки: він повинен давати правдиві показання, брати участь в очних ставках, у впізнанні, слідчому експерименті тощо.

Надаючи потерпілому процесуальні права й обов'язки, законода­вець виходить із презумпції здатності потерпілого реалізовувати свої права в судово-слідчому процесі. Однак з різних причин ця здатність може бути порушеною.

У процесі судово-психіатричної експертизи свідків і потерпілих не оцінюється вірогідність і зміст показань, бо це належить до компе­тенції суду, а тільки констатується психічний стан свідка чи потерпі­лого щодо його здатності правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, і давати щодо них правдиві показання. Власне кажучи, йдеться про процесуальну дієздатність цих учасників кримі­нального процесу.

До умов процесуальної дієздатності належать вік потерпілого, його психічне здоров'я, фізичний стан. Залежно від наявності цих умов по­терпілий може бути визнаний процесуально дієздатним, обмежено дієздатним або цілком недієздатним. Цілком недієздатними є мало­літні (віком до 14 років), обмежено дієздатними — неповнолітні (віком 14-18 років), цілком дієздатними особи стають з 18 років.

Найчастіше судово-психіатрична експертиза призначається щодо осіб, які страждають на розумову відсталість (олігофренію), органіч­не ураження головного мозку або перенесли черепно-мозкову травму та психічну травму у кримінальній ситуації і значно рідше щодо хво­рих на шизофренію. Експертний висновок набирає особливої акту­альності, коли йдеться про потерпілих із психічною патологією, які іноді бувають єдиними свідками вчиненої кримінальної дії. Експертний висновок щодо осіб із психічною патологією повинен відбивати їхню здатність здійснювати процесуальні функції на різних етапах юридичної ситуації з урахуванням характеру та динаміки психічних розладів. Ви­значення кримінально-процесуальної дієздатності будується за анало­гією з формулою осудність-неосудність і дієздатність-недієздатність, що складається з медичного та юридичного критеріїв. Медичний кри­терій визначається поняттям "психічний розлад", що охоплює всі фор­ми психічної патології, які входять у класифікацію МКХ-10. Юридич­ний критерій визначає можливість чи неможливість потерпілої особи правильно сприймати обставини справи і давати про них правдиві по­казання, розуміти характер і значення вчинених діянь, чинити опір (без­порадний стан). Висновок про безпорадний стан виноситься виходячи з особливостей психічних порушень, властивих потерпілій особі, її здат­ності прогнозувати й оцінювати небезпечну ситуацію, схильності до ре­акцій розгубленості та гальмування в екстремальних умовах, швидкості прийняття рішень, поінформованості у статевих взаєминах (при стате­вих деліктах), а також виходячи з оцінки особливостей емоційно-вольо­вих та інтелектуальних розладів.

Стосовно свідків вирішується лише одне питання: чи можуть вони правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, іда-вати стосовно них правдиві показання.

Якщо всі розглянуті питання вирішуються при експертизі психіч­но здорових потерпілих, то при огляді осіб з ознаками психічної па­тології вони набирають специфічних особливостей. Свідком і потер­пілим може виявитись особа з будь-якою психічною патологією.

Отже, з огляду на викладене випливає, що потрібно проводити комплексні судові психолого-психіатричні експертизи, при яких кон­статується не тільки психічне здоров'я потерпілої особи, а й вплив не хворобливих рис характеру на її поведінку у кримінальній і судово-слідчій ситуації.

У кримінальному процесі предметом комплексної психолого-психі-атричної експертизи можуть бути свідки і потерпілі. Цей вид експер­тизи може призначатися на підставі даних про перенесені потерпілим і свідком травми головного мозку, відставання у психічному розвит­ку, низький інтелектуальний розвиток, недостатність мовних функцій, розлади особистості зі схильністю до фантазування і навіювання, що викликає у слідства і суду сумніви щодо їх можливості правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, і давати щодо цих обставин правильні показання. Під час проведення комплексної експертизи експерт-психіатр встановлює наявність чи відсутність у об­стежуваної особи нервово-психічних розладів, а експерт-психолог — здатність особи із зазначеними видами патології правильно сприйма­ти обставини, що мають значення для справи, і давати щодо них пра­вильні показання, а також правильно розуміти характер і значення здійснених відносно неї кримінальних дій. У межах комплексної екс­пертизи можуть бути вирішені питання про здатність потерпілої осо­би (особливо щодо статевих злочинів) чинити опір. Такі особистіші особливості, як млявість, знижена активність, сором'язливість, замк­нутість, схильність до реакцій гальмування і розгубленості у нових, складних і екстремальних ситуаціям, можуть виявлятись у поведінці по­терпілої особи під час вчинення щодо неї кримінальних дій. Обмежена здатність потерпілої особи чинити опір може залежати і від її вікових оз­нак, поінформованості щодо статевих взаємин, повноти і глибини розу­міння ситуації, емоційного стану (страх, розгубленість, пригніченість). Констатація зазначених особливостей психічної діяльності може бути розцінена слідством і судом як безпорадний стан потерпілої особи. При цьому слід зазначити, що констатація безпорадного стану і вірогідність показань свідків належать до компетенції суду.

Отже, при направленні свідків і потерпілих на комплексну психолого-психіатричну експертизу судово-слідчі органи можуть сформу­лювати такі запитання.

Чи страждає підекспертний (свідок чи потерпілий) на психічне захворювання?

Чи може підекспертний відповідно до свого психічного стану сприймати обставини і давати про них правдиві показання?

Чи не виявляє підекспертний патологічної схильності до фанта­зування та псевдології?

Чи могла потерпіла особа розуміти характер і значення вчине­них щодо неї протиправних дій?

Чи має потерпіла особа будь-які особистіші особливості, які мог­ли вплинути на її поведінку у кримінальній ситуації?

Чи могла потерпіла особа з огляду на її психічний стан чинити опір у кримінальній ситуації?

З огляду на теперішній психічний стан підекспертного чи може він брати участь у судово-слідчих діях?

1. Поняття правоздатність, дієздатність.

Цивільна процесуальна правоздатність — це встановлена законом здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, зацікавленої особи (ст. 28 ЦПК). Цивільну процесуальну правоздатність мають усі фізичниі і юридичні особи.

Цивільна процесуальна правоздатність пов'язана із правоздатністю в матеріальному праві (цивільному, трудовому, сімейному), коли визначається можливість бути стороною або третьою особою. Судовий захист припускає, що особа, яка звертається за ним, здатна мати оспорюване право. Тому цивільна процесуальна правоздатність виникає одночасно із правоздатністю в матеріальному праві. Процесуальна правоздатність фізичних осіб виникає з моменту народження й припиняється зі смертю. Але якщо правоздатність у матеріальному праві виникає з певного віку (наприклад, трудова, шлюбна), то відповідно і процесуальна правоздатність наступає із цього моменту.

Юридичні особи мають процесуальну правоздатність із моменту виникнення. Припинення юридичної особи веде до припинення її процесуальної правоздатності.

Всі фізичні і юридичні особи наділяються законом однаковою процесуальною правоздатністю на відміну від цивільного права, що встановлює, як правило, спеціальну правоздатність юридичних осіб.

Цивільна процесуальна дієздатність — здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (ст. 29 ЦПК).

На наш погляд, дане поняття складається із двох самостійних елементів: зі здатності своїми діями здійснювати процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки і здатності доручати ведення справи представникові (особисто укладати договір доручення, видавати доручення). Оскільки цивільну процесуальна дієздатність являє собою здатність громадянина — суб'єкта судового процесу — самостійно вчиняти юридично значущі дії, то основним питанням при аналізі даної категорії є питання про момент виникнення цивільної процесуальної дієздатності і правових наслідків її відсутності в суб'єкта цивільного процесуального відношення.

1. Поняття недієздатність (медичний та юридичний критерії)

Громадянин, що внаслідок психічного розладу не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним у порядку, установленому законом. Над ним установлюється опіка. Від імені громадянина, визнаного недієздатним, угоди робить його опікун. Якщо підстави, у чинність яких громадянин був визнаний недієздатним, відпали, суд визнає його дієздатним. На підставі рішення суду відміняється встановлена над ним опіка (ст. 29 ГК РФ). Таким чином, у законі сформульовані критерії недієздатності: медичний - психічний розлад і юридичний - нездатність розуміти значення своїх дій або керувати ними. Поняття «психічний розлад» узагальнено, сумарно поєднує різноманітні по своїй клінічній картині форми психічних захворювань. Симптоматика хворобливих психічних розладів може бути різної по своїй виразності, глибині й вазі. Також різноманітні варіанти плину психічних захворювань. У ряді випадків відзначається вповільнений темп його розвитку, при якому психічні зміни наростають поступово, тривалий час не впливаючи на здатність самостійно здійснювати свої цивільні обов'язки. В інші - має місце несприятлива динаміка зі швидким формуванням глибоких і стійких особистісних розладів, які визначають порушення соціальної адаптації й неможливість таких хворих самостійно здійснювати свої цивільні права.

1. Судово-психіатричні експертизи в цивільному процесі.

Судово-психіатрична експертиза в цивільному процесі набуває останніми роками дедалі більшого значення у зв'язку з постійним збільшенням кількості справ у цивільному судочинстві. Основна мета судово-психіатричної експертизи — захищати цивільні права та інте­реси психічно хворих осіб, які є учасниками цивільного процесу.

Правовий стан громадянина — учасника цивільних відносин виз­начається такими його ознаками, як правоздатність та дієздатність. Згідно зі ст. 9 Цивільного кодексу (ЦК) України цивільна право­здатність — це "здатність мати цивільні права і обов'язки. Право­здатність громадянина виникає з моменту його народження і припи­няється смертю". Володіти правоздатністю означає, що громадянин може мати в особистій власності майно, користуватися житлом та іншим майном, успадковувати і заповідати майно, вибирати профе­сію і місце проживання, мати права автора витворів науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, а також інші майнові та особистіші немайнові права (ст. 10 ЦК Ук­раїни).

Поняття правоздатності нерозривно пов'язано з поняттям дієздат­ності. У ст. 30 ЦК України наводиться визначення поняття цивільної дієздатності як здатності громадянина набувати своїми діями цивіль­них прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Згідно із законо­давством України дієздатність людини в повному обсязі настає з по­вноліттям (18 років), коли вона досягає психічної зрілості й набуває достатнього життєвого досвіду, що й визначає її здатність правильно усвідомлювати та регулювати свої вчинки. Таким чином, дієздатність порівняно з правоздатністю обмежена фактором віку.

На відміну від правоздатності дієздатність пов'язана з окремими якостями громадянина, у тому числі усвідомлювати значення своїх дій, керувати ними та передбачати їх наслідки. Ці якості залежать не тільки від віку, а й від стану психіки особи. Так, при різних психічних захворюваннях у людини, яка досягла повноліття, може зникнути здат­ність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. У цьому разі постає питання про можливість цієї людини здійснювати свої ци­вільні права і виконувати цивільні обов'язки, тобто про її дієздатність чи недієздатність.

Згідно зі ст. 39 ЦК України "фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого пси­хічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, може бути визнана судом недієздатною у порядку, встановленому ЦПК України. Над нею встановлюється опіка". Та­ким чином, у цій статті визначено два критерії недієздатності люди­ни: медичний (психічне захворювання) та юридичний (не може усві­домлювати свої дії та (або) керувати ними).

Психічні захворювання істотно різняться за клінічною картиною, виразністю, глибиною, тяжкістю та формами перебігу. Серед них є такі, що можуть не впливати на можливість людини самостійно здійснювати свої цивільні права. З огляду на це встановлення психі­атричного діагнозу ще не означає, що людина недієздатна, вирішаль­ним же є встановлення стійкості, виразності, глибини психічних роз­ладів, що й створюють медичний критерій.

Юридичний критерій особи (не може усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними) складається з двох частин: інтелектуальної (не може усвідомлювати значення своїх дій) та вольової (не може керувати своїми діями). Таким чином, для визнання особи недієздатною необ­хідно, щоб медичний та юридичний критерії збігалися.

У цьому разі виникає аналогія з неосудністю, але треба пам'ятати, що неосудність завжди належить до конкретної дії в минулому, а не­дієздатність охоплює всі права людини як у минулому, якщо йдеться про укладення угоди, складання заповіту чи трудові суперечки, так і в майбутньому, якщо вирішується питання про можливість підтриму­вати шлюбні відносини чи брати участь у вихованні дітей. Тому по­няття недієздатності за значенням ширше від неосудності. Різняться вони й тим, що до осіб, визнаних неосудними судом, застосовуються примусові заходи медичного характеру, а над недієздатними особами встановлюється опіка.

Згідно з чинним законодавством України, органами опіки та пік­лування є виконавчі комітети районних і міських рад народних депутатів, які й призначають опікунів. Особи, які судом визнані недіє­здатними, не втрачають своїх прав на володіння майном, на його одер­жання у спадщину за заповітом, але одержати майно у спадщину чи продати його вони можуть лише через свого опікуна. Будь-яка угода, що укладається недієздатною особою без опікуна, є недійсною.

Заяву про визнання хворої особи недієздатною можуть направити до суду державні чи громадські організації, родичі, органи опіки та піклування, психіатричні заклади, прокурор (ст. 256 ЦПК України).

У справах про визнання осіб недієздатними обов'язково призна­чається судово-психіатрична експертиза, яка за видом може бути стаціонарною, амбулаторною, заочною чи посмертною. Під час проведення такого експертного дослідження експерти-психіатри ви­рішують питання про характер психічного захворювання особи та її можливість чи неможливість усвідомлювати свої дії та (або) керу­вати ними.

У разі одужання чи значного поліпшення психічного стану хворої особи, яку визнано недієздатною, суд на підставі відповідних виснов­ків судово-психіатричної експертизи може визнати її дієздатною (ст. 260 ЦПК України). Після такого рішення суд анулює також вста­новлену над нею опіку.

Комплексні експертизи в цивільному процесі. Предметом такої комплексної експертизи можуть бути позивачі й відповідачі при оч­ному огляді. Експертиза в таких випадках проводиться за загальними правилами з участю, в основному, експертів-психіатрів і експертів-психологів.

Зважаючи на складність діагностики при посмертних судово-пси­хіатричних експертизах, останніми роками до участі в них залучають­ся фахівці різних суміжних галузей знань. Найчастіше в судово-пси­хіатричній практиці постає потреба комплексного аналізу матеріалів цивільної справи та медичної документації за участю психологів і нев­ропатологів.

Мозкова органічна патологія, що з'являється при багатьох за­хворюваннях головного мозку й інфекціях, її виразність і динаміка багато в чому визначаються локалізацією органічного процесу в го­ловному мозку і його поширеністю. Крім того, внаслідок мозкової органічної патології можуть виникати різні хворобливі стани і спос­терігатись атипові перебіги соматичних захворювань. При посмерт­них експертизах часто необхідно також оцінити психічний стан особи, яка при житті мала пухлину мозку як первинну, так і з метастазами в мозок при інших локалізаціях пухлин. Участь невропатолога, до ком­петенції якого входить діагностика таких порушень, іноді необхідна для того, щоб якнайточніше діагностувати локалізацію процесу і, отже, характер психічних розладів. Невропатологи залучаються до таких експертиз і тоді, коли оцінюються гострий післяінсультний стан, гострий період після черепно-мозкової травми та в деяких інших ви­падках.

Невіддільною складовою злоякісних пухлинних захворювань як головного мозку, так і інших органів є інтоксикація, пов'язана із впли­вом продуктів розпаду пухлини на організм. Інтоксикація впливає на загальний стан і психічні функції хворих (усвідомлення ситуації, оцінка прогнозу свого стану, інтелектуальні та мнестичні функції). На ха­рактер психічних порушень впливає також вид проведеного лікування, зокрема й застосування наркотичних препаратів. Тому у проведенні посмертних експертиз особам, які при житті були онкологічно хвори­ми, можуть брати участь онколог і нарколог.

Останніми роками у проведенні посмертних експертиз особам, які хворіли за життя на цукровий діабет та інші ендокринні захворю­вання часто бере участь ендокринолог. Діапазон психічних розладів при таких захворюваннях доволі широкий — від незначних неврозо-подібних порушень до потьмарення свідомості (коматозні стани, по­в'язані з підвищеним чи зниженим вмістом цукру в крові, та ін.).

Комплексні судово-психіатричні експертизи за участю терапевта можуть проводитися тоді, коли в особи, яка страждає на різні со­матичні захворювання, з'являються психічні порушення у формі або симптоматичних психозів, або депресивних реакцій. Діагностика пси­хозів при соматичних захворюваннях є компетенцією експертів-пси-хіатрів. Оцінка глибини і виразності депресивних проявів потребує їх співвіднесення з тяжкістю і типом перебігу соматичного захворювання (туберкульоз, захворювання нирок, оперативні втручання тощо), що входить до компетенції терапевта.

1. Примусові заходи медичного характеру.

До примусових заходів медичного характеру належить подання амбулаторної психіатричної допомоги, а також поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, у спеціальний лікувальний зак­лад з метою обов'язкового її лікування та запобігання вчиненню нею інших суспільно небезпечних діянь.

Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб: які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосуд­ності чи обмеженої осудності, або вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до винесення вироку або під час відбування покарання.

Залежно від характеру і тяжкості захворювання, тяжкості вчине­ного діяння з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для самого себе або для інших осіб суд може застосовувати такі при­мусові заходи медичного характеру:

· амбулаторну психіатричну допомогу в примусовому порядку;

· госпіталізацію до психіатричного закладу зі звичайним нагля­дом;

· госпіталізацію до психіатричного закладу з посиленим нагля­дом;

· госпіталізацію до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Визначаючи вид примусового заходу медичного характеру, який

необхідно застосувати до хворого, суд повинен враховувати висновок судово-психіатричної експертизи про характер психічного захворю­вання і заходи, що слід застосувати до хворої особи. Однак реко­мендації експертів для суду не є обов'язковими, оскільки вони вста­новлюють тип психіатричної лікарні з огляду лише на психічний стан хворого без урахування характеру вчиненого ним діяння, що не нале­жить до компетенції експертів-психіатрів.

Відмінність лікувальних установ, де застосовуються різні види на­гляду, полягає в умовах утримання хворих осіб. У психіатричних лі­карнях, де встановлено посилений і суворий нагляд, виключається можливість вчинення психічно хворою особою нових суспільно не­безпечних дій.

Амбулаторна психіатрична допомога у примусовому порядку може бути застосована судом до особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила незначне суспільно небезпечне діяння, якщо за станом пси­хічного здоров'я ця особа не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

Госпіталізація до психіатричного закладу зі звичайним наглядом може бути застосована судом до психічно хворої особи, яка за пси­хічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує утримання у психіатричному закладі й лікування у приму­совому порядку.

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом до психічно хворої особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує утримання у психіатричному закладі та лікування в умо­вах посиленого нагляду.

Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом до психічно хворої особи, яка вчинила сус­пільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також до психічно хворої особи, яка за психічним станом і характе­ром вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує утримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хво­рої особи примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати хвору осо­бу на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

Застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, допускається тільки на під­ставі та в порядку, передбачених кримінальним законодавством Укра­їни, і можливо лише в разі доведення вчинення психічно хворою осо­бою суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки конкретного злочину.

Згідно зі ст. 92-94 КК України примусовими заходами медичного характеру вважаються заходи державного примусу, застосовані судом до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосуд­ності або осудності, але захворіли до винесення вироку чи під час відбування покарання на душевну хворобу, що позбавляє їх можли­вості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Ці за­ходи не є покаранням, не передбачають судимості й не мають на меті виправлення. Вони застосовуються для лікування і соціальної реабі­літації психічно хворих, запобігання вчиненню ними нових суспільно небезпечних діянь, а також для їх власної охорони у передбачених за­коном випадках незалежно від бажання хворої особи, її законних пред­ставників, і змінюються та припиняються лише судом.

Застосування примусових заходів медичного характеру є правом, а не обов'язком суду. Ці заходи можуть застосовуватись лише до осіб, які вчинили передбачені кримінальним законодавством діяння, що становлять значну суспільну небезпеку. Самі ж психічно хворі з урахуванням вчинених ними діянь та їх хворобливого стану є суспіль­но небезпечними.

Застосовуючи до неосудного примусові заходи медичного харак­теру, суд не має права зазначати в ухвалі назву конкретної психіат­ричної лікарні, де здійснюватиметься лікування, а також його строк.

Згідно із Законом України "Про психіатричну допомогу" продов­ження, зміна або припинення застосування примусових заходів ме­дичного характеру здійснюються судом за заявою представника пси­хіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі відповідну психіатричну допомогу, на підставі висновку комісії лікарів-психіат­рів. Особи, до яких застосовані судом примусові заходи медичного характеру, підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на шість місяців для вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинення або зміну за­стосування такого заходу. Якщо немає підстав для припинення або зміни застосування примусового заходу медичного характеру пред­ставник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі відповідну психіатричну допомогу, направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунту­вання про необхідність продовження застосування примусового захо­ду медичного характеру. У подальшому продовження застосування примусового заходу медичного характеру здійснюється кожного разу на строк щонайдовше шість місяців.

Примусові заходи медичного характеру підлягають припиненню у зв'язку з видужанням особи чи такою зміною її психічного стану, що виключається можливість її суспільної небезпечності. Питання про припинення примусових заходів медичного характеру суд розглядає за поданням представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), де утримується особа. До подання додається висновок комісії лікарів-психіатрів, яка кожні шість місяців оглядала хвору особу.

У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через зміну психічного стану особи на краще, коли трима­ти цю особу в психіатричному закладі не є необхідним, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лі­карським наглядом.

У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через видужання особи, яка вчинила злочин у стані осуд­ності, але захворіла на психічну хворобу до винесення вироку, вона підлягає покаранню на загальних засадах, а особа, яка захворіла на психічну хворобу під час відбування покарання, може підлягати по­дальшому відбуванню покарання.

Примусові заходи медичного характеру не можуть застосовувати­ся, якщо особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у стані нео­судності або захворіла на душевну хворобу після вчинення злочину, до винесення ухвали видужала чи її стан змінився так істотно, що вона перестала бути суспільно небезпечною.

У разі звільнення від подальшого відбування покарання засудже­ного, який захворів на хронічне психічне захворювання, суддя має право застосувати до нього примусові заходи медичного характеру або передати його на піклування органів охорони здоров'я. Якщо за­суджений потребує застосування до нього примусових заходів медич­ного характеру, у постанові (ухвалі) суду має бути вказано, до якого типу лікувальної установи його слід направити.

Примусовий захід медичного характеру слід відрізняти від приму­сового лікування. Різниця полягає в тому, що примусовий захід ме­дичного характеру застосовується до психічно хворих, які вчинили суспільно небезпечне діяння, а примусове лікування застосовується до психічно хворих, які виявляють імовірність вчинення цих діянь.

Під суспільно небезпечним діянням слід розуміти дії або бездіяль­ність, передбачені однією зі статей Кримінального кодексу України. Якщо вчинене особою суспільно небезпечне діяння не буде доведено, у цьому разі примусові заходи медичного характеру до неї не можуть бути застосовані. Питання про лікування та госпіталізацію такої пси­хічно хворої особи вирішується згідно із Законом України "Про пси­хіатричну допомогу".

Суспільна небезпека психічно хворої особи визначається як ризик вчинення нею повторного суспільно небезпечного діяння. Небезпеч­ність психічно хворої особи може зумовлюватись наявністю у неї ма­ячних ідей, галюцинаторних розладів сприймання, тяжких афектив­них станів та інших хворобливих розладів психіки.

Попередження повторних суспільно небезпечних дій психічно хво­рих є одним з основних завдань примусового лікування.

Особа щодо якої вирішується питання про застосування примусо­вих заходів медичного характеру може бути викликана до суду, якщо цьому не заважає характер її психічного захворювання.

Усі психіатричні лікарні, де здійснюються примусові заходи ме­дичного характеру, підпорядковуються місцевим органам охорони здоров'я, а останні, у свою чергу, МОЗ України. Умови утримання, лікування і соціальна реабілітація психічно хворих визначаються тіль­ки їх психічним станом і не залежать від типу психіатричної лікарні. Різняться ці лікарні (відділення) тільки режимом утримання.

Особи, до яких за рішенням суду застосовуються примусові захо­ди медичного характеру, мають усі права пацієнтів психіатричних стаціонарів, передбачені Законом України "Про психіатричну допо­могу". Вони також визнаються непрацездатними на весь час пере­бування у психіатричному стаціонарі й мають право на соціальне страхування, отримання лікарняного листка та пенсію на загальних підставах.

Непримусові заходи медичного характеру передбачають лікування психічно хворих у психіатричних стаціонарах на загальних підста­вах, передання їх на піклування родичам або опікунам з обов'язко­вим лікарським наглядом за місцем проживання. На відміну від при­мусових заходів медичного характеру непримусові здійснюються та контролюються місцевими органами охорони здоров'я.

1. Види і критерії вибору заходів медичного характеру.

Згідно зі ст. 92 КК примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, в спеціальний лікувальний заклад.
У ст. 93 КК міститься перелік осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру.
По-перше, це особи, які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечне діяння.
Особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, перебувала в стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру (ч. 2 ст. 19 КК).
По-друге, це особи, які вчинили у стані обмеженої осудності злочин.

Визнання особи такою, що під час вчинення злочину була обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру (ст. 20 КК).
По-третє, це особи, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку. Якщо хвороба позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, до неї за рішенням суду можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру. Після одужання така особа може підлягати покаранню (ч. 3 ст. 19 КК, ч. 4 ст. 95 КК).
По-четверте, це особи, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання. Якщо хвороба позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, вона звільняється від покарання. До такої особи можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру. У разі одужання особи, при відсутності підстави для звільнення від покарання, вона повинна бути направлена для його відбування (ч. 4 ст. 84 КК, ч. 4 ст. 95 КК).

Ст. 94 КК передбачає чотири види примусових заходів медичного характеру:
надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;
госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;
госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;
госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.
Вибір конкретного заходу залежить від: а) характеру та тяжкості захворювання (медичний критерій); б) тяжкості вчиненого злочину (юридичний критерій); в) ступеня небезпечності психічно хворого для себе або для інших осіб (кримінологічний критерій).

1. Будова нервової системи людини.

Нервова система людини являє собою складне утворення і виконує різноманітні функції. Вона складається з двох великих відділів:

• центральної нервової системи (ЦНС), яка включає головний і спинний мозок;
• периферійної нервової системи, яка складається з нервових волокон, що відходять від головного і спинного мозку. Збираючись у пучки різної товщини, нервові волокна утворюють нерви, які зв’язують головний і спинний мозок зі всіма органами та системами організму.

Центральна нервова система регулює всі процеси, що відбуваються в організмі, забезпечуючи індивідуальне пристосування його до мінливих умов існування; сприймає вплив на організм різних подразників, здійснює їх аналіз і синтез та формує потік нервових імпульсів до робочих органів; визначає поведінку людини, її взаємодію з постійно змінюваним зовнішнім сере-довищем.

За функціями нервову систему поділяють на соматичну і вегетативну. Соматична нервова система іннервує опорно-руховий апарат і всі органи чуттів, а вегетативна нервова система регулює процеси обміну речовин та роботу всіх внутрішніх органів (серця, нирок, легень та ін.).

Спинний мозок розміщений у хребтовому каналі. У ньому розрізняють сіру речовину, в якій переважають нервові клітини різного розміру та форми, і білу речовину, утворену відгалуженнями нейронів довжиною 1 м і більше. Зі спинного мозку виходить 31 пара змішаних нервів, які своїми тонкими гілочками обплітають всі частини тіла.

Головний мозок заповнює порожнину черепа і містить мозковий стовбур у складі продовгуватого, середнього, проміжного мозку й мозочка та передній, або великий, мозок, поділений на дві півкулі.

Стовбур мозку зверху покритий білою речовиною, а сіра речовина всередині утворює ядра, від яких відходять 12 пар черепно-мозкових нервів. У сірій речовині мозкового стовбура містяться дихальний, серцевий, судинно-руховий центри, а також центри, які регулюють скорочення м’язів, обмін речовин, потовиділення. Мозочок виконує функції координації рухів, регулює м’язові скорочення та діяльність внутрішніх органів. У центральній частині стовбура мозку міститься ретикулярна формація у вигляді сітчастого утворення, так звана неспецифічна. Призначення її — за допомогою імпульсів регулювати збудливість центральної нервової системи (підвищувати або пригнічувати).

Дата добавления: 2015-11-02 | Просмотры: 807 | Нарушение авторских прав