АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

ОСОБЛИВОСТІ ДОГЛЯДУ ЗА ХВОРИМИ ПОХИЛОГО ТА СТАРЕЧОГО ВІКУ

При організації догляду за хворими похилого (від 60 до 74 років) та старечого (понад 75 років) віку основну увагу приділяють деонтологічним аспектам. Щоб надати необхідну допомогу таким хворим, медична сестра повин­на не тільки знати вікові зміни різних органів та систем організму, але й відрізняти їх від зрушень, що виникають внаслідок хвороб; останні потребують профілактики та лі­кування.

Догляд за хворими похилого та старечого віку більш складний, ніж догляд за хворими інших вікових груп, і ви­магає від медичного персоналу більше уваги та часу.

Треба пам'ятати, що головним принципом догляду за такими хворими є повага до нього, терпиме ставлення до його фізичних та психічних вад (дратливість, багатомов­ність, іноді недоумкуватість тощо).

Хворі похилого та старечого віку, як правило, важко переносять зміни звичного життєвого стереотипу і важко пристосовуються до нового для них середовища. Якщо не­має суворих показань до госпіталізації, бажано, щоб людина похилого віку знаходилася дома, в колі сім'ї. У разі необ­хідності госпіталізації треба переконати хворого, що госпі­талізація йому конче необхідна.

У хворих похилого віку можливе порушення пам'яті. Часто-густо вони добре пам'ятають те, що відбувалося ба­гато років тому, але не пам'ятають, що було напередодні. При догляді за цими хворими треба бути тактовними та уважними, терпляче відповідати на запитання, які хворий може повторювати не один раз, постійно нагадувати про час приймання ліків та проведення процедур.

Хворим неприпустимо нагадувати про їхній вік і натяка­ти на природний кінець життя. Свідченням культури медич­ного персоналу є звернення до цих хворих на ім'я та по батькові.

Має значення створення оптимального лікувально-охо­ронного режиму для хворих похилого та старечого віку. Часто в них порушується сон, вони сплять удень і не сплять уночі. У такому разі не слід негайно призначати снотворні препарати, а намагатися спочатку з'ясувати причину без­соння і по можливості усунути її.

Причини, що призводять до порушення сну, бувають різними: дизурйчні порушений, викликані віковим зниженням фільтраційно-концентраційної функції нирок, яке приводить до того, що недостатність нирок протягом дня компенсуєть­ся збільшенням діурезу вночі. У чоловіків похилого віку дизурйчні порушення можуть бути пов'язані з наявністю в них аденоми простати.

Важливими чинниками, що забезпечують нормальний сон, є чисте повітря у палаті з оптимальною температурою 18—22 °С, тепла та легка ковдра, тиша, зручне ліжко.

Внаслідок вікових змін в організмі хворих часто турбує біль у кістках, особливо в нічний час. Для полегшення ста­ну хворого його постіль роблять більш зручною, під матрац підкладають щит, щоб ліжко не прогиналося. При болю в суглобах слідкують за правильним положенням кінцівок у ліжку, у разі необхідності їх кладуть на подушку. Важ­ливе місце в організації догляду за хворими займає запобі­гання травмам і нещасним випадкам, які обумовлені віко­вими змінами: зниження зору й слуху, хиткою ходою з по­ганою координацією рухів і легкою втратою рівноваги, що призводить до падіння хворих. У зв'язку з тим що в них є зміни кісткової тканини (остеопороз), при падінні це викли­кає переломи, нерідко шийки стегна. Падінню і травмам можуть сприяти м'які килими, що легко зміщуються, волога підлога, захаращування меблями палат та коридорів, по­гане освітлення, відсутність спеціальних пристосувань для опори в санвузлі.

Якщо хворим не протипоказана гігієнічна ванна, медич­на сестра повинна завчасно підготувати її і обов'язково бути присутньою при цій процедурі. Температура повітря у ван­ному приміщенні має бути не нижчою 25 °С, не можна ро­бити протяги. На підлозі біля ванни має бути гумовий ки­лимок, щоб хворий не підковзнувся та не впав, що може призвести до перелому кінцівок. Запобіганню нещасних ви­падків сприяє обладнання ванни спеціальними поручнями та лавками. Але найнадійнішим заходом профілактики пе­реломів є присутність медичних працівників при купанні хворих похилого та старечого віку, які надають їм належну допомогу. Медична сестра допомагає хворому ввійти у ван­ну, куди вона завчасно налила води належної температури, бо хворі самі, помилившись, можуть відкрити кран з гаря­чою водою і обпектися. Під час приймання ванни чи душу в таких хворих може виникнути приступ стенокардії або навіть порушення мозкового кровообігу.

В осіб похилого віку спостерігається сухість шкіри, то­му треба застосовувати мило, яке містить значну кількість жирів (дитяче). Необхідно пам'ятати, що шкіра в осіб похилого віку дуже уразлива, її чутливість порушена, на ній легко утворюються виразки, пролежні, запалення. При за­стосуванні грілки можливі опіки. Тому таких хворих треба особливо ретельно доглядати. Необхідно частіше поверта­ти хворого в ліжку, якщо дозволяє його стан, протирати та розтирати шкіру, часто перестеляти постіль, слідкувати, щоб там не було залишків їжі, складок, латок на прости­радлі. Шкіру хворих, прикутих до ліжка, треба щодня ог­лядати, особливо місця найчастішого утворення пролежнів. Після кожного акту дефекації та сечовипускання хворого підмивають, насухо витирають, промежину у разі необхід­ності змащують вазеліном або кремом. Нігті на кінцівках в осіб похилого віку стають ламкими та твердими, тому пе­ред зрізанням їх змащують якимось жиром, краще касторо­вою олією, їм своєчасно видаляють мозолі; треба всіляко заохочувати осіб похилого віку, щоб вони слідкували за сво­єю зовнішністю. Акуратна зачіска, регулярне гоління, охай­на одежа самі по собі сприяють доброму настрою хворого, поліпшують його самопочуття. Ретельного догляду потре­бують хворі з нетриманням сечі, яке викликає в них опрі­лості та пролежні. Для запобігання їм необхідно підкласти під хворого гумове судно, частіше його підмивати, насу­хо витирати промежину.

У похилому та старечому віці часто порушується функ­ція кишок, що проявляється стійким закрепом внаслідок ослаблення перистальтики (вживання безшлакової їжі, ма­ла рухова активність тощо). У таких випадках призначати щодня очисні клізми протипоказано, бо настає звикання до них та подразнення слизової оболонки кишок. Для бороть­би з закрепом у раціон включають продукти, багаті на кліт­ковину (яблука, сливи, буряк, капуста), кефір. Щодня натще рекомендують випивати склянку холодної води. При випи­нанні гемороїдальних вузлів акт дефекації стає болючим, а іноді й неможливим. Тому до початку дефекації у пря­му кишку вставляють свічку з гліцерином або белладонною. Після кожного акту дефекації доцільно обмивати ді­лянку ануса теплою водою, робити ванночки з відвару ро­машки, слабкого розчину калію перманганату, змащувати гемороїдальні вузли жиром і по можливості вправляти їх у пряму кишку.

Іноді у цих хворих утворюються калові камені, які дав­лять на стінку прямої Кишки і можуть бути причиною утво­рення в ній пролежнів. Для їх видалення медична сестра надягає гумову рукавичку, змащує її вазеліновою олією, вводить II палець у пряму кишку і витягує тверді калові маси. Потім ставить очисну клізму.

Важливе місце в догляді за хворими похилого та старе­чого віку займає правильна організація їх харчування. У зв'язку з тим, що в осіб похилого віку інтенсивність об­мінних процесі» в організмі знижена, їм зменшують енерге­тичну цінність харчового раціону за рахунок зменшення вмісту жирів тваринного походження та вуглеводів. Особи похилого віку повинні більше споживати жирів рослинного походження (соняшникову, кукурудзяну, маслинову олію). Внаслідок зниження в них інкреторної функції підшлунко­вої залози зменшують споживання вуглеводів, що легко за­своюються (цукор, цукерки, мед, варення). Навпаки, про­дукти, які містять грубоволокнисту клітковину, обов'язково включають до раціону осіб похилого віку. Потреба організ­му, який старіє, у білках значно не змінюється порівняно з такою осіб похилого віку і залишається у межах 1,2 г на 1 кг маси тіла людини (120 г на добу). Кількість мінераль­них солей та мікроелементів з віком не змінюється; разом з тим споживання кухонної солі слід обмежити до 6—8 г на добу. При наявності набряків рідину також обов'язково обмежують. Особам похилого та старечого віку необхідні вітаміни, особливо аскорбінова кислота.

Необхідно пам'ятати, що в осіб старечого віку часто відсутні зуби. Це обумовлює неповноцінність жувального апарату, знижує засвоювання їжі в кишках, а внаслідок цього порушує травлення. Таким хворим дають напіврід­ку, добре протерту їжу невеликими порціями, 4 рази на день. Якщо у хворих наявні знімні протези, після кожного приймання їжі їх миють, а на ніч поміщають у склянку з водою. Тривале перебування на постільному режимі, від­сутність рухової активності (гіподинамія) негативно позна­чаються на функціональному стані організму. Тому в комп­лекс заходів догляду за хворими включають лікувальну фіз­культуру, але необхідно обережно ставитися до визначення обсягу фізичних вправ. Починають з малих навантажень і поступово збільшують їх інтенсивність під контролем функ­ціональних показників серцево-судинної системи (частота пульсу, артеріальний тиск). При появі перших ознак втоми або неприємних відчуттів фізичні вправи негайно припи­няють.

Треба пам'ятати, що проведення медикаментозної тера­пії в геріатричній практиці вимагає надто великої обереж­ності. В умовах стаціонара медична сестра повинна особисто дати хворому ліки і прослідкувати, щоб він їх прийняв.

Антисептика — одна із складових частин єдиного асептичного методу, який забезпечує сьогодні профілакти­ку ранової інфекції під час проведення хірургічних операцій та досліджень. Антисептика — комплекс засобів та за­ходів, спрямованих на знищення мікробів у рані, тканинах і порожни­нах, що її оточують.

Сучасна антисептика і якісно, і кількісно відрізняється від первинної антисептики Д. Лістера, хоча мета у них одна — знищити патогенних мік­робів, які потрапили в рану і на тка­нини, що оточують її. Антисептика Д. Лістера мала в своєму арсеналі лише один протимікробний засіб — обмежене коло хімічних речовин, се­ред яких найбільш уживаним проти збудників гнильних процесів була кар­болова кислота. Сучасна антисептика, передусім, володіє значно шир­шим колом засобів. Поряд із хімічни­ми антисептиками вона користується механічними, фізичними, біологіч­ними засобами, більше того, вона віддає пріоритет у профілактиці та лікуванні ранової інфекції не хіміч­ним, а механічним засобам або їх поєднанню.

Другою відмінною рисою сьогод­нішньої антисептики є її біологічна прийнятність і спрямування. Засоби повинні мати не тільки протимікроб­ну активність, бактерицидний чи бак­теріостатичний вплив, але бути насам­перед нешкідливими для живих тка­нин, організму. Зараз добре відомо, що головним чинником у протидії збудникам інфекції є живі тканини, їх нормальний фізіологічний стан, тому біологічна нейтральність антисеп­тичних засобів, а в ідеалі — стимулю­вання захисних властивостей живих тканин, є визначальною рисою су­часної антисептики. Як засвідчив істо­ричний досвід, антисептика Д. Лісте­ра тому й проіснувала недовго, що головний її засіб — карболова кисло­та — не стільки згубно діяла на мікро­флору, як на живі тканини, спричи­нюючи їх некроз.

Хімічна антисептика. Під хіміч­ною антисептикою розуміють застосу­вання хімічних речовин для профілак­тики інфекції та боротьби з нею. Але не всі хімічні речовини, які застосо­вуються для боротьби зі збудниками інфекції, можна називати антисепти­ками. Під останніми треба розуміти лише ті речовини та засоби, які ви­користовуються для знезараження поверхні людського тіла та відкритих, що сполучаються із зовнішнім сере­довищем, гнійних порожнин.

Хімічні речовини та сполуки, які використовуються для знезараження, дуже різноманітні за своїм складом та механізмом ДІЇ на мікрофлору. Про­тимікробна дія їх може полягати у де­гідратації, набряку чи лізису мікроб­них клітин; порушенні їх дихання, синтезу ними білків, ДНК, РНК, ліпопротеїдів мембран та в інших ефектах, завдяки яким гинуть мікро­би або пригнічується їх життєді­яльність.

Хімічні засоби використовують у вигляді розчинів, лініментів, мазей та порошків, дуже рідко — паличок чи­стої речовини (регзе), до яких нале­жить паличка нітрату срібла («пекель­ний камінь»). Застосовують хімічні антисептики у вигляді зрошення ран (у тому числі й перманентне проми­вання їх), пов'язок, аплікацій. Зне­заражують також шляхом занурення в їх розчини органів: кисті, стопи, ста­тевого члена, сідниці, що мають рану чи виразку, присипання порошками антисептиків ран та виразок (всі ці форми складають поверхневу антисеп­тику). Уведення розчинів антисеп­тиків через природні чи штучні (фісту­ли) отвори в порожнини органів (се­човий міхур, матка тощо) чи ткани­ни становлять другу форму антисеп­тики — внутрішньопорожнинну.

За призначенням антисептики діляться на засоби для обробки рук хірурга перед операцією і операційного поля та на засоби для безпосередньо­го зрошення, просочування перев'яз­ного матеріалу, промивання, аплі­кацій, ванночок, впливу на рани (контаміновані та інфіковані), вираз­ки, опікові поверхні, порожнини.

З численних груп хімічних сполук найчастіше застосовують як антисеп­тики галоїди та галоідмісткі засоби, окислювачі, органічні кислоти, барв­ники, спирти, деякі солі важких ме­талів, нітрофурани, похідні 8-окси-хіноліну, етоній, сульфаніламіди, фітонциди та антибіотики.

Галоїди та галоїд місткі засоби. Розчин йоду спиртовий З— 5 % володіє широким спектром бактерицидної та спороцидної дії, а та­кож подразною дією (у 10 % концен­трації — дубильною та припікальною). Застосовують для обробки (дезін­фекції) операційного поля та рук, свіжих мікротравм та невеликих ран з метою профілактики інфекції. У дітей та у дорослих у ділянках з ніжною тон­кою шкірою використовують 1—3 % розчин йоду спиртовий. Треба пам'я­тати, що інколи спостерігається висо­ка чутливість (а іноді й алергія) до пре­паратів йоду.

Широкого застосування набули йодофори — сполуки, що містять йод: йодонат — водний комплекс поверхневоактивної речовини з йодом, йо­динол (сполука йоду з полівініловим спиртом), йодопірон, або повідонйод (сполука атомарного йоду з полівінілпиролідоном) та ін. їх використовують у 1 % концентрації для обробки ділянки операційного поля, гнійних ран, опікових поверхонь та виразок. Всі ці препарати володіють високою антимікробною (і спороцидною) активністю і малою (порівняно з йодом) подразною дією.

Інші препарати галоїдів (зокрема розчин хлораміну 2—3—10 %) викори­стовують для дезінфекції інструмен­тів, рукавичок, іноді шкіри. Через ге­молітичний ефект хлорамін для оброб­ки ран та виразок не використовують.

Великою популярністю в останні роки користується хлормісткий анти­септик хлоргексидин. Спиртовий 0,5 % розчин його застосовують для лікування гнійних ран та опікових по­верхонь, виразок, а також для оброб­ки операційного поля та миття рук. Водний розчин хлоргексидину менш ефективний.

Окислювачі. Найпоширеніші з них перекис водню та калію перман­ганат. Перекис водню (1—3 % розчин) застосовують для промивання гнійних ран та порожнин. Хоч він слабкий ан­тисептик, але як донатор, джерело ато­марного кисню знаходить широке зас­тосування при лікуванні хворих з анае­робною інфекцією.

Завдяки ціноутворенню він добре проникає в глибину ран і порожнин і вимиває з них гній, некротичний дет­рит та мікроби.

Калію перманганат дуже сильний окислювач. Його розчинами у кон­центрації від 0,1—0,5 до 1—3 % про­мивають рани, виразки, порожнини, опікові поверхні, гнильні рани та ра­ни, ускладнені анаеробною інфек­цією. У вищих концентраціях забез­печує припікальний, коагуляційний ефекти, тому його 5 % розчином обробляють ділянки опіків, Переваж­но тоді, коли лікують відкритим спо­собом (обличчя тощо). Цінною які­стю розчинів калію перманганату є їх дезодоруюча дія (знищують неприєм­ний запах гнильних ран), тому він не­замінний при лікуванні гнильних ран та виразок. У поєднанні перекис вод­ню та калію перманганат значно ефек­тивніші.

Барвники. Брильянтовий зе­лений (1—2 % спиртовий розчин) використовують при стафілококових інфекціях шкіри (стафілокок дуже чут­ливий до цього антисептика), рід­ше — для лікування гнійних ран та опіків. Входить до складу однієї з ком­позицій, зокрема композиції М.В.Новікова, для обробки мікротравм.

Метиленовий синій — слабкий ан­тисептик. Його 1—3 % розчин засто­совується при гнійних (стафіло-, стрептококових) ураженнях шкіри та слизових оболонок, особливо порож­нини рота. Оскільки має високу окис­но-відновну здатність, застосовують його як антидот при отруєннях ціані­дами, чадним газом та сірководнем.

Спирти. Головним антисепти­ком цієї групи є спирт етиловий, який широко застосовується для дезінфекції операційного поля та рук хірурга, лікування у початковій стадії інфек­цій м'яких тканин (інфільтрат, пана­рицій тощо). Застосовують 70—90— 95 % спирт етиловий. Антисептична бактерицидна дія препарату полягає в дегідратації мікробної клітини та роз­чиненні її ліпідної оболонки.

Терапевтичний ефект спирту ети­лового при запальних інфільтратах тканин проявляється головним чином зменшенням набряку та поліпшенням кровопостачання. При сепсисі іноді 20—30 % спирт уводять парентераль­но, як енергетичний субстрат.

Кислоти та основи мають мале застосування та переважно слабкі антисептичні якості. Застосовуються борна кислота (2—3 % розчин) — у разі ускладнення ран синьогнійною паличкою, надоцтова кислота (дозок-сон-1) — для підготовки операційно­го поля та рук хірургів та метанова (мурашина) кислота в суміші з пере­кисом водню (рецепт С-4) — для мит­тя рук хірургів (1,5 хв). Потім після висушування рук їх оброблюють 95 % спиртом етиловим 3 хв.

З основ раніше широко викорис­товувався 0,5 % розчин аміаку — для обробки рук хірургів за способом Спасокукоцького — Кочергіна. Зараз цей спосіб майже не використовується, бо з'явилися простіші й ефективніші.

У останнє десятиріччя набули ши­рокої популярності в клініці похідні налідиксової кислоти, так звані квінолони, зокрема ципрофлоксацин. Вони мають високу антимік­робну активність, особливо щодо грамнегативної патогенної мікро­флори. Але препарати цієї групи ви­користовують переважно як хіміотера­певтичні засоби (ентерально та парен­терально).

Солі важких металів. За­стосовуються як антисептики солі срібла, міді сульфат, цинку сульфат, вісмуту нітрат та дезінфікуючі засоби (препарати дихлориду ртуті та ін.). Найбільш використовуваними анти­септиками з цієї групи є солі азотно-кислого срібла: 1—5 % водний розчин; "ляпісний олівець"; 1—3 % розчин про­тарголу (містить 7,8—8,3 % срібла); 0,2— 1 % розчин коларголу. Ними промива­ють сечовий міхур, гнійні рани та ви­разки. Для профілактики бленореї по 1 краплі 2 % розчину нітрату срібла за­капують у кон'юнктивальний мішок. У останні роки широко застосовують мазі сульфазину срібла (частіше 1 %) для лікування опіків, ран, виразок. З інших препаратів цієї групи для лікування гнійних ран і виразок, що супроводжу­ються дерматитом, частіше застосовують ксероформ, дерматол (похідні нітрату вісмуту) та пасти й мазі цинку сульфату.

Нітрофурани. Антисептики нітрофуранової групи фурацилін (1:5000-1:2500) та фурагін (1:13 000) застосовують для лікування місцевих інфекційних процесів (гнійних ран, опіків, виразок) шляхом змочування ними перев'язного матеріалу, а також промивання ран та порожнин. Пре­парати малотоксичні і мають широкий спектр антимікробної дії.

Інші препарати нітрофуранового ряду, зокрема фурадонін, фуразолідон тощо, вводять ентерально при інфекціях сечових шляхів та травного каналу.

Похідні 8-оксихіноліну, зокрема хінозол, призначають у формі водних розчинів (1:1000,1:2000) та мазей (5—10 %) для лікування гнійних ран, промивання їх та аплікацій.

Водний розчин (0,5 %) етонію та 1—2 % мазі, до складу яких він вхо­дить, використовують для лікування інфекційних процесів на шкірі і сли­зових оболонках ротової порожнини та кон'юнктиви, а також опікових ран.

Детергенти. Застосовуються різні препарати (дегмін, рокал тощо) для обробки рук хірурга і операційно­го поля, а також дезінфекції інстру­ментів (рокал). В останні роки сфе­ра їх використання різко звузилась.

Сульфаніламіди. Активні щодо збудників гнійної інфекції пре­парати цієї групи, зокрема стрепто­цид, етазол, сульфацил-натрію, сульфапіридазин-натрію, застосовують у формі лініментів, мазей, присипок та розчинів для лікування гнійних ран та запобігання нагноєнню свіжих ран, санації кон'юнктиви.

Найбільш ефективними препарата­ми цієї групи є 5 % сульфамілон (ма-феніду ацетат) та мазі, що містять сульфадіазин срібла, — фламазин (1 %) та дермазин. Сульфаніламідні препарати поділяються залежно від швидкості виведення з організму (пе­ріоду збереження в організмі у макси­мальній концентрації) на короткоживучі, середньої тривалості дії та дов­готривалої і надтривалої. Застосову­ють їх переважно як хіміотерапевтичні засоби. Серед них найбільш відомі: фталазол (короткочасна дія); сульфаметаксазол та триметаприм (середньої тривалості) і особливо комбінація їх — бактрим чи бісептол (вони діють швидко і широко використовуються для лікування інфекції легень, нирок тощо); сульфадиметоксин, сульфапіридазин-натрію, сульфален тощо (тривалої і над тривалої дії, макси­мальна концентрація їх зберігається протягом 2—10 діб), що знайшли широке застосування при інфекціях легень, кишечнику тощо.

Антибіотики. Велика група біо­логічних антимікробних препаратів вико­ристовується переважно для хіміотерапії. Але деякі з них знаходять і топічне засто­сування, переважно в формі лініментів (1—10 %) та мазей (5—10 %); головним чином на водорозчинній основі (левомі­цетин, поліміксин, еритроміцин тощо), рідше — розчинів (мікроцид, граміцидин тощо) для лікування гнійних ран, опіків, виразок.

Поряд із зовнішнім застосуванням антибіотики використовують також для інфільтрації тканин навколо ділянки запалення (антибіотикова блокада), введення у порожнини абсцесів після відсмоктування з них гною та уражені інфекцією плевру, очеревину, сугло­би, спинномозковий канал та ін.

Для лікування ран, опіків, вира­зок застосовують також деякі фермен­ти (лізоцим, протеази тощо), а та­кож фітонциди — продуценти різних рослин (звіробою звичайного, нагідок лікарських, евкаліпту тощо), які ма­ють протимікробну активність. Серед них найвідоміші такі фітонцидні пре­парати: 0,25 % розчин іманіну та но­воіманіну, настоянка календули, роз­чин хлорофіліпту (із евкаліпту та ін.). їх застосовують для лікування гнійних ран, опіків, промивання порожнин, полоскання ротової порожнини тощо.

Асептика — система заходів із запобігання потраплянню патогенної мікрофлори в рани, порожнини, суди­ни і розвитку інфекції в організмі під час операції, досліджень та лікувальних процедур.

Асептика — основа асептичного методу, складовою частиною якого є і антисептика у її вузькому значенні.

Асептика включає в себе комплекс різноманітних за змістом і характером дії на мікрофлору заходів — організа­ційно-технічних, гігієнічних, фізич­них та хімічних. Питома вага їх у ком­плексі асептичних заходів неодна­кова, але значущість кожного дуже велика.

Залежно від джерела проникнення в організм патогенна мікрофлора по­діляється на екзогенну та ендогенну. Перша проникає в рану чи порожни­ну з навколишнього середовища (по­вітря, різних предметів та поверхні тіла хворого, зокрема шкіри та сли­зових оболонок), друга — з осередків, що є в самому організмі (хронічні та гострі запальні процеси, зокрема тон­зиліт, пародонтоз, періодонтит, лім­фаденіт, холангіт, асимптомне баци-лоносійство тощо).

Екзогенна мікрофлора (інфекція) буває повітряною, крапельною чи повітряно-крапельною, контактною. Повітряна та повітряно-крапельна мікрофлора потрапляє в організм чи рану повітряно-крапельним шляхом, контактна — через забруднені інфек­цією предмети та руки, які контакту­ють з раною. Різновидом контактної інфекції є так звана імплантаційна, яка вноситься в тканини з предметами, що забруднені мікро­флорою. Такими предметами можуть бути лігатури, протези судин, кла­панів серця, суглобів, інколи — пла­стичні матеріали, нитки, якими перев'язують судини в тканинах та зашивають рани.

Особливістю імплантаційної пато­генної мікрофлори (інфекції) є її три­вала дія в організмі, що обумовлено замкнутістю простору. В глибині тка­нин разом зі стороннім тілом мікроф­лора рідко інкапсулюється навколиш­ньою сполучною тканиною, частіше вона спричиняє навколо стороннього тіла гнійне запалення. Інфекція ліквідується лише після видалення сто­роннього тіла, яке її підтримує. Інко­ли така місцева імплантаційна інфек­ція може спричинити загальне заражен­ня (сепсис).

Найбільшу питому вагу має екзо­генна мікрофлора, або, як її частіше називають, екзогенна інфекція (хоча ці терміни не є синонімами, але хірурги ототожнюють мікрофлору, що часто зумовлює захворювання, з ін­фекційним процесом).

Тому головні зусилля спрямовують саме на запобігання екзогенній ін­фекції, але не слід недооцінювати ролі ендогенної мікрофлори.

Профілактика екзогенної інфекції розпочинається з раціонального кон­струювання і розташування лікарні або ж хірургічного корпусу та гігієнічно витриманого планування в хірургічно­му відділенні його функціональних підрозділів — операційного та пере­в'язочного блоків, палат, їдальні, ту­алетів тощо.

Найкраще хірургічне відділення обладнувати в окремому корпусі, на деякій відстані від дороги. Якщо ж цього зробити неможливо з якихось причин, то треба заборонити проїзд біля нього транспорту або хоча б об­межити його рух у робочий час. За умови розташування хірургічного відділення в багатоповерхневому бу­динку для нього повинні бути відве­дені верхні поверхи, щоб пил та за­бруднене повітря якомога менше до­сягало його приміщень. Площа відді­лення, його блоків, палат, кори­дорів, освітлення повинні відповіда­ти гігієнічним нормам.

Так зване чисте відділення та сеп­тичне гнійне повинні бути відокрем­лені. Кожне з них має свої операційні та перев'язочні блоки, палати, їдаль­ні, туалети, і хворі цих відділень не повинні контактувати між собою.

У разі відсутності гнійного відділен­ня хворі з інфекційними ускладнення­ми повинні бути ізольовані в окремій палаті. їх перев'язують (за відсутності окремої перев'язувальної) у останню чергу. Відділення повинно мати доб­ру фрамужну систему провітрювання палат. Палати мають бути просторі, на 2—4 ліжка. Площа на 1 хворого (ліжко) становить 7 м2. Стіни палат фарбують у світлий колір, а підлогу покривають лінолеумом, що дозволяє її вологе прибирання. Вікна треба за­вішувати, щоб пряме сонячне про­міння в спеку не падало на хворого. На особливу увагу заслуговує органі­зація операційного блоку. Він скла­дається з власне операційної (опера­ційних кімнат), передопераційної, ма­теріальної кімнати й кімнати для пер­соналу та його перевдягання. В дея­ких відділеннях є також у операцій­ному блоці кімната для введення хво­рого в стан наркозу.

Операційна кімната має бути дуже чистою. Орієнтують її вікнами звичай­но на північний чи південний захід (але не на південь), щоб сонячне про­міння влітку не нагрівало повітря в ній та не заважало освітлювати належним чином операційне поле (сонячного світла не досить для проведення опе­рацій в глибині тіла і хірурги під час операції користуються безтіньовими лампами). На один операційний стіл має бути відведено 15—20 м2 площі. Бажано, аби в операційній кімнаті був один стіл. Якщо в кімнаті два чи три столи, між ними ставлять рухомі пе­регородки.

Стіни, стелю, підлогу операційних треба часто мити, прибирати вологим способом. Тому підлогу покривають ліно­леумом чи кахлями, стіни — кахлями чи олійною фарбою, стелю — олійною фар­бою. Стіни операційної фарбують звичай­но в світлий колір. Інтер'єр операційної кімнати має бути найпростішим, без при­крас, ліплення, з закругленими кутами, бо в кутках кімнати збирається пил, отже й мікроби.

Меблі операційної мають бути що­найпростішої конструкції (окрім операційного стола) і в мінімальній кіль­кості. Звичайно в ній стоять опера­ційний стіл з механічним чи автома­тичним пристроєм для надання хво­рому різного положення — залежно від характеру операції, великий пря­мокутний стіл для перев'язного мате­ріалу, інструментів тощо, пересувний операційний столик для інструмента­рію, підставки для біксів і власне бікси, металеві стільці, що оберта­ються, столи для шовного матеріалу і медикаментів (головним чином анти­септичних розчинів), сухожарова шафа, пересувні лампи бічного освіт­лення, електричні аспіратори рідин з порожнин тіла. Головна освітлюваль­на лампа (безтіньова) прикріплюєть­ся стаціонарно до стелі над операцій­ним столом.

Біля головного кінця операційно­го стола має бути наркозний апарат, який сполучається з настінною сис­темою централізованого подання кис­ню, та наркозний столик — каталка.

Операційний зал забезпечується кондиціонованим повітрям, а за відсутності кондиціонера — провітрю-вальною конструкцією вікон. У су­часних операційних є примусова сис­тема витяжки насиченого мікрофло­рою повітря з-під операційного сто­ла. Крім того, операційні кімнати обладнані бактерицидними (з ультра­фіолетовим опромінюванням) квар­цовими лампами. Операційні, що розміщені серед зелених насаджень далеко від доріг, після операції про­вітрюються, а в операційних, в яких провітрювання вдень неможливе че­рез значне запилення повітря з вулиці, це роблять уночі.

Для забезпечення чистоти в опе­раційних їх ретельно прибирають. Прибирання буває поточним (підбира­ють з підлоги предмети, що впали, і протирають підлогу), після кожної опе­рації, в кінці операційного дня (з мит­тям підлоги) і генеральним — в кінці тижня (миють не лише підлогу, а й стіни та стелю). Застосовують і складні технічні засоби підтримки та забезпе­чення асептичного режиму в операційній. Так, у операційних, де про­водять надчисті операції (втручання на серці, кістках, трансплантація органів тощо), налагоджують систему подання стерильного (профільтрованого) по­вітря в ламінарних потоках з малою швидкістю, а над бригадою хірургів напинають намет.

За потреби в операційній може бути спеціальна апаратура (електрокардіо­граф, дефібрилятор, електроенцефалограф тощо) для визначення функ­цій органів та систем, але це буває спорадично, а не систематично.

Передопераційні, наркозні, мате­ріальні кімнати, хоч і є зонами ниж­чої, порівняно з операційною, сте­рильності, одначе вони теж повинні відповідати умовам асептичного режи­му операційного блоку.

Перев'язочна «асептичного» хірур­гічного відділення принципово є підрозділом операційного блоку: вона організаційно й матеріально підпоряд­кована операційній, і керують її робо­тою завідувач хірургічного відділення чи відповідальний (завідувач) за опе­раційний блок та безпосередньо стар­ша сестра хірургічного блоку. Остан­ня виділяє перев'язний матеріал та інструменти, білизну, ліки тощо і здійснює контроль за станом асепти­ки в перев'язочній. Відповідальна за перев'язочну медична сестра (старша сестра, якщо в штаті перев'язочної є кілька медсестер) працює в тісному контакті зі старшою операційною сес­трою, підзвітна останній і разом з нею планує роботу перев'язочної.

У перев'язочній операційного бло­ку хірургічного відділення роблять як перев'язки (зміна пов'язок) оперова­ним хворим, так і виконують деякі, невеликі за обсягом оперативні втру­чання, переважно під місцевим зне­болюванням чи (рідко) під внут­рішньовенним наркозом. Тому в пе­рев'язочній повинні бути всі потрібні для виконання цих процедур і втручань інструменти, зокрема для знеболюван­ня (шприци, голки тощо), розтину та з'єднання тканин, зупинки кровотечі, а також білизна та перев'язні матеріа ли, різного характеру дренажі, знебо­люючі та антисептичні розчини та інші медикаментозні засоби.

У перев'язочній повинні бути за­соби для проведення реанімаційних заходів (штучної вентиляції легень, серцевої реанімації тощо). Режим асептики в перев'язочній (як у чистій, так і в гнійній) повинен бути таким самим жорстким, як і в операційній. У них мають бути бактерицидні лам­пи — як настінні, неекрановані, що вмикаються за відсутності людей (після роботи), так і пересувні, ба­жано екрановані, якими можна ко­ристуватись упродовж 6 год і в присут­ності людей.

Ліжка в палатах мають бути мета­леві або з металевими сітками, щоб можна було проводити обробку дезінфікаційними засобами. Матраци повинні бути м'якими, змінними і підлягати санітарній фізичній дез­інфекції. У палаті, окрім ліжка, є при-ліжкова дерев'яна тумбочка для речей хворого, переносна вертикальна вішал­ка, нічній світильник, сигналізація для зв'язку з медичним персоналом. Обов'язкові елементи палати — холо­дильник, а також радіоприймач (радіо­точка).

Організаційно-технічні та гігіє­нічні заходи, спрямовані на забезпе­чення асептики в операційній та пе­рев'язочній хірургічного відділення, не обмежуються раціональними архі­тектурно-конструктивними особливо­стями (розташуванням, плануван­ням, обладнанням інтер'єру, венти­ляційними механізмами тощо) цих та інших підрозділів. Вони стосуються діяльності персоналу та відвідувачів хірургічних закладів, насамперед опе­раційної. Перебування в опера­ційному залі повинно бути обмежено лише хірургічною та анестезіологічною бригадами. Студенти ж та спосте­рігачі мають стежити за перебігом операції через скляний «ковпак» над операційною.

Максимальне обмеження відвіду­вання операційної, переміщення людей та розмов у ній повинно бути незаперечним правилом під час роботи в хірур­гічних відділеннях. Кондиціювання по­вітря в операційних, використання пе­ресувних рециркуляційних повпряочищувачів, захист від статичної електрики, яка сприяє перенесенню пилу та мікробів, регулярне провітрювання опе­раційних та опромінювання повітря в них бактерицидними лампами, а також роз­пилення в них аерозолей бактерицидних речовин напередодні чи не пізніше, як за 2 год до операції, — важливі засоби боротьби з повітряною мікрофлорою. Профілактика крапельної інфекції забез­печується обов'язковим носінням маски, що закриває рот і ніс. Важливими захо­дами запобігання екзогенній та кра­пельній інфекції є боротьба з бактерієносійством серед персоналу операційних.

Значну роль у профілактиці повітря­ної інфекції відіграє скорочення кон­такту операційної рани з повітрям опе­раційної, яке забруднюється з мікро­флорою, що її виділяють члени опера­ційної бригади та хворі.

Скорочення до мінімуму часу пе­ребування хворих у відділенні до опе­рації, гігієнічний душ увечері перед операцією складають важливу переду­мову профілактики внутрішньогоспітальної контактної інфекції. Але го­ловним у боротьбі з контактною ін­фекцією є обробка всього того, що контактує з раною (білизни, пере­в'язного матеріалу, інструментів, рук, рукавичок, шовного матеріалу, дренажів тощо), хімічними та особ­ливо фізичними чинниками. Оскіль­ки контактна інфекція небезпечніше за повітряну (у разі дотримання пра­вил профілактики останньої), а основу профілактики її складають фізичні чинники, насамперед висока темпе­ратура, асептику нерідко ще й досі вважають системою чи комплексом знищення патогенної мікрофлори, профілактики інфекції фізичними методами. Це звужує поняття термі­ну "асептика".

У основі хімічної та фізичної асепти­ки лежать дезінфекція та стерилізація всіх, що контактують з операційною ра­ною, речей та інструментів.

Дата добавления: 2015-11-25 | Просмотры: 504 | Нарушение авторских прав