АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Елі Візель

Лауреат Нобелівської премії миру, на думку якого кожен жид мусить відчувати "здорову чоловічу ненависть до німців", пережив Освенцім і Бухенвальд.

Можна було б навести ще дуже багато імен відомих жидів, що побували в "таборах знищення", натомість залишилися живими: "полювач за нацистами" Симон Візенталь, колишній президент кнесету Д.Шиланський, християнський демократ Ерік Блюменфельд, рабин Лео Баск, Юзеф Ціранкевич, Гершель Гріншпан, убивство яким німецького дипломата стало поштовхом до "ночі битого скла". Сюди ж відносяться всі, "що пережили голокост" і написали спогади, у яких на всі лади вирікають: "Я уник усього, щоб повідати вам, що відбулося з іншими".

Коли голокостників ставлять перед цими фактами, вони відповідають, що НС проводили комбіновану політику знищення. В "Енциклопедії голокосту" написано: "Після прибуття до Біркенау ув'язнених змушували якомога швидше покинути вагони... Офіцери СС робили "селекцію": більшу частину оправляли до ГК, а меншу - на примусові роботи... Приголомшливе число жертв - чоловіків і жінок - негайно після прибуття в Освенцім 2 відправляли до ГК і не реєстрували". Проводили "селекцію" і в Майданеку. В "чисто винищувальних" таборах геть усіх відправляли до ГК, у тому числі й працездатних, незважаючи на те, що німці відчували крайню потребу в робочій силі.

Не кажучи бодай і про те, що "селекція" суперечить основній версії голокосту, за якою винищували всіх, - вона не збігається і з фактами. Якби справа виглядала так, то в Освенцімі не реєструвати б старих людей, оскільки вони не годні для роботи. Непрацездатними були й діти. Їх повинні були б убивати відразу після народження. Проте, польська акушерка Станіслава Лещинська повідомляє: "У тих жахливих умовах я прийняла близько 3 тис. дітей. Незважаючи на страшенний бруд, комах, інфекційні захворювання та інші жахіття, відбувалося щось надзвичайне, неймовірне, але справдешнє. Одного разу табірний лікар велів мені скласти рапорт про інфекцію в породілей, а також про смертність серед матерів і дітей. Я йому відповіла, що ні серед матерів, ні серед дітей немає жодного смертного випадку. Лікар подивився на мене з недовірою й сказав, що навіть у кращих німецьких клініках не можуть похвастатися такими результатами". Славна акушерка, безсумнівно, сказала б, якби народжених такими самовідданими матерями дітлахів негайно убивали..

За даними С.Спілберга ("Список Шиндлера") ще через 50 років після закінчення війни були живі 300 тис. тих, що пережили голокост, з яких 150 тис. будуть опитані перед кінокамерою до 1997 р. Американо-жидівська газета "Jewish Chronicle" писала 28 липня 1995 р.: "У цей час живі 250-300 тис. що пережили голокост. Арі Цев, що проводить інтерв'ю з 150 тис., уважає, що їх повинно бути 400 тис.".

Отже, через півстоліття після закінчення Другої світової війни поживають 250-400 тис. колись депортованих жидів. А скільки їх повинно було бути в 1945 р.? Як пише Вальтер Заннінг у своєму сенсаційному дослідженні "Ліквідація", у той період, коли нібито відбувалися масові вбивства, у сфері німецького панування жило не більше 4 млн. жидів. З них, як визнано, далеко не всі були депортовані; переважну більшість французьких, бельгійських та італійських жидів взагалі ніколи не зачіпали.

Отже, що в цьому випадку робити з наступними твердженнями:

- німці прагнули викорінити всіх жидів;

- у двох із шести "таборів смерті" убивали не всіх жидів, відбираючи працездатних;

- на інших чотирьох "фабриках смерті" знищували й працездатних, хоча з документів видно, що німці гарячково шукали жидівську робочу силу;

- у багатьох країнах і волосини не впало з голови жидів, хоча в тій же Бельгії не важко було заарештувати всіх жидів;

- з максимум 4 млн. жидів було знищено 5-6 млн., і навіть 11 млн. (Візенталь);

- через півстоліття після унікального геноциду, коли з 4 млн. було знищено 5-11 млн., 250-400 тис. жидів, що були в'язнями таборів, живуть і понині.

Розглянемо кілька прикладів із цих 250-400 тис. чудес. Жидівський гуморист Єфраїм Кітон каже: "Ось дивиться: я був на шляху до табору знищення, але зміг втекти. Це просто диво!"

Елі Візеля і його батька в той же вечір, як вони прибули до табору, відправили в палаючі ями, де, як ми пам'ятаємо, живцем спалювали дорослих і дітей. Обоє уникли смерті у вогні в такий ось спосіб:

"Нашій колоні залишалося 15 кроків (до ями). Я кусав губи, щоб батько не чув, як у мене стукають зуби. Осьдечки залишилося 10 кроків. Вісім. Сім. Ми маршували повільно, немов за катафалком власного похорону. Ось тільки чотири кроки. Три. Вони були зовсім поруч - ями з їхнім полум'ям. Я зібрав всі сили, щоб вискочити з рядів і кинутися на дріт. Глибоко в серці я попрощався з батьком, з усім всесвітом і мимоволі замурмотав:

- ійтгадал вейткадах хме рабах... Його Ім'я піднесеться, так святиться...

Неможливо! Два кроки відокремлювало нас від ями, коли нам наказали повернутись в бараки".

Після такого дарма чекати, коли прийдуть совєтські визволителі, - отже обоє добровільно приєднуються до відступаючих німців, і отут Елі і його батькові треба було пережити ще одне чудо: "Шепіт пройшов через наші ряди: селекція! Її проводили офіцери СС: слабких ліворуч, тих, хто може йти, - праворуч. Мого батька послали ліворуч. Я метнувся за ним. Офіцер СС у мене за спиною: "Назад!" Я загубився серед інших. Кілька есесівців почали мене розшукувати й улаштували таке "тохувабоху" (жид. "хаос"), що багато з людей перейшли праворуч, у тому числі і ми з батьком".

Також і в Бухенвальді Елі не раз вдається зіграти зі смертю злий жарт: "У Бухенвальді щодня посилали на смерть 10 тис. чоловік. Я завжди опинявся в останній сотні перед дверима. Потім вони це припинили. Чому?" Так, чому? Нам також дуже кортить довідатися.

Друга дружина Отто Франка уникла ГК у такий спосіб:

“Кожний ув'язнений повинен був представлятися окремо, і есесівки звіряли витатуювані на ув'язнених номера із внесеними у списки... Переді мною в одному ряду стояла Лоретта. Коли підійшла її черга, вона сказала:

- Пані оберштурмфюрере, ми обидві відносимося не сюди. Нас помилково взяли з іншого барака!

Есесівка заглянула в список.

- Який у вас номер?

- А/6893.

- А мій - А/5271, - сказала я.

- Справді?

Вістря олівця сковзнуло по аркуші, шукаючи наші номери... Двері вантажівки закрилися, і шоферові веліли їхати. А нас відправили в інший барак”.

Юдіт Трудді Біргер уникла смерті у свій спосіб:

"Тим часом я вже настільки близько підійшла до печі, що могла розрізняти обличчя польських ув'язнених, котрі кидали у вогонь живих людей. Вони хапали жінок абияк і запихали їх у піч головою вперед....І коли я побачила, що вже наступна черга моя - я заціпеніла... І тоді я почула голос. Це був сон?...Там стояв комендант табору, низькоросла людина років 45-ти... Він заревів: "Геть цю дівицю звідси!". Замість того, щоб спалити мене, як інших жінок, польські злочинці поклали мене на ноші..."

Біргер уникла не лише вогню, але й води:

"Не знаю чому, німецький кухар дав команду... Раптово він закричав: "Корабель занадто важкий! Жидів у воду!"... Польські й литовські ув'язнені кинулися виконувати його наказ. У драматичному жесті я підняла руки й закричала щосили: "Слухай, Ізраїлю!".

...Раптово кухар велів усім зупинитися... Так жодну з 30 жінок не кинули у воду".

Чимала низка див потрібна була для виживання членів зондеркоманди. Згідно з "Енциклопедією голокосту", назва "зондеркоманда" означає "...групу жидівських ув'язнених, що працювали в ГК і в крематоріях. Через кілька місяців її члени знищувалися й замінялися новими ".

Наш старий знайомий Міклош Ньїзлі був членом такої команди. Він пише: "Члени зондеркоманди не сміли залишати території крематорію, і через 4 міс., якщо вони занадто багато бачили, їх ліквідовували". Прибувши у травні 1944 р. до Освенціму, Ньїзлі, як зрозуміло з його класичного твору, бачив багато, Проте, ліквідований не був. Уже в грудні 1942 р. Шльома Драгон і Мільтон Букі прибули в Освенцім і відразу ж були спрямовані в зондеркоманду, але також і вони дожили до звільнення в 1945 р. Дивним чином, виходить, уникли 6 ліквідацій. Але найдивнішим є порятунок Филипа Мюллера. Відповідно до його класичного твору "Особливе поводження", який має підзаголовок "Три роки в крематоріях і ГК Освенціму", він пережив (36:4) = 9 ліквідацій.

Фортуна не змушувала довго себе чекати й відносно інших членів зондеркоманди: Шмуля Файнцільберга (він же Станіслав Яновський, він же Касковський), Д.Пайсіковича, Хенріка Таубера, Авраама Драгона, Йосипа Закара, Якова Габаї, Шауля Хазана, Елезера Ейзеншмідта, Леона Кохена та ін.

Втім, якщо все-таки траплялося, що якийсь член зондеркоманди помирав, то перед своєю кончиною він завжди знаходив вільний час, щоб написати послання в зовнішній мир, запечатати його у пляшку, а пляшку закопати, щоб роками по тому її випадково знайшли. Так трапилося з невідомим жидівським автором, який приголомшив нас таким повідомленням:

"Якась молода полька ввійшла в ГК і перед голими присутніми вимовила коротку, але полум'яну промову, у якій вона затаврувала нацистських злочинців і закінчила такими словами: "Ми зараз не помремо, історія нашого народу увічнить нас, наша воля й дух будуть жити й розквітати, а німецький народ заплатить за нашу кров стільки, скільки ми тільки зможемо уявити собі..." Після цього поляки опустилися на коліна і урочисто промовили молитву... Із хвилюючою сердечністю вони в такий спосіб висловили свої почуття й надії, а також віру в майбутнє їхнього народу. Затим вони разом проспівали "Інтернаціонал". Під час співу прибув автомобіль Червоного Хреста, був пущений у камеру газ, і всі випустили дух у співі й екстазі, мріючи про братерство і вдосконалювання світу... І там стояла маленька дівчинка п'яти років і тримала за руку однорічного братика. Один з команди підійшов, щоб братика роздягнути. Дівчинка голосно викликнула: "Геть, убивця жидів! Не торкайся обагреними жидівською кров'ю руками до мого прекрасного братика! Я тепер його добра матуся і він помре у мене на руках... Гауптшарфюрер Мюль построїв усіх по чотири, і почав прострілювати зі зброї шеренгу за шеренгою (тобто одним пострілом чотирьох - Ю. Г.)".

Що скажуть майбутні покоління про час, у якому люди поголовно вірили в це? Не тільки члени зондеркоманд, але й члени команд, котрі рили ями смерті, для того щоб вижити в Освенцімі повинні були пройти через серію чудес, як це, наприклад, трапилося з жидом грецького походження Маврикієм Бенрубі: "Десять ям були готові прийняти мучеників. Поруч із цими відкритими ямами було ще декілька, засипаних землею; вони тяглися в зоні метрів на 300. Було видно, що засипали їх нещодавно. Ґрунт навколо був заляпаний світлим застиглим жиром, змішаним із кров'ю. Одержавши наказ, капо розділив нас на 2 групи. Деякі з наших товаришів схопили кирки й лопати і скочили до ям. Я з іншими товаришами пристав до зондеркоманди, щоб транспортувати трупи. Члени зондеркоманди зустріли нас градом каменів і піддали нас усім мислимим приниженням. Вони сміялися й бавилися, як злочинці, бажаючи цим сподобатися своїм спільникам - есесівцям. Стисло кажучи, це була подоба нацистського режиму в мініатюрі. У моїй команді нас лупцювали всі: капо, есесівці, зондеркоманда, а потім нас жбурнули на купу трупів, потішаючись над нашим страхом. Есесівці стріляли нас і щодня нам доводилося тягати наших убитих товаришів у табір, щоб вони були пораховані на вечірній перевірці".

Уявимо собі: із червня 1942 р. по січень 1945 р. есесівці постійно стріляли копальників ям, і ті були змушені щодня тягати трупи вбитих товаришів у табір, проте Бенрубі 2,5 роки залишався в такій команді живий!

Ще більші дива, ніж ті, що відбувалися в Освенцімі, знадобилися Рудольфові Редеру, щоб вижити в Бельжеці, оскільки з 600 тис. ув'язнених там жидів жоден, згідно з Когоном/Лангбайном/Рюкерлем, не залишив цей жахливий табір живим. Ізраїльський дослідник Іцхак Арад на стор. 266 своєї книги про "фабрику смерті" повідомляє нам ще про п’ятьох, що вижили в Бельжеці. Редер, виходить, був один з п'яти. Незважаючи на те, що йому було 60 років, його направили в робочу групу жидів. Кілька місяців він жив серед "безсердечних монстрів, які із садистською насолодою робили нечувані злодіяння", і пережив не менше 80 акцій знищення, що змушує сполотніти від заздрості Филипа Мюллера й Симона Візенталя.

Одного разу "безсердечні монстри" послали Редера з есесівцем за покупками. В дорозі есесівець заснув і Редер утік.

Про квазі-диво повідомила 5 серпня 1993 р. монреальська "The Gazette":

"Одинадцятирічним підлітком Моше Пеєр не менше шести разів побував у ГК КТ Берген-Бельзен. І щоразу залишався живим, спостерігаючи весь жах умирання чоловіків, жінок і дітей, посланих з ним у ГК. До цього дня Пеєр не знає, як це він зміг пережити отруєння газом і не померти".

Ми цього теж не знаємо. Але не тільки маленький Моше виявився стійким проти отруєння синильною кислотою. Газета оповідає далі: "Пеєр і його сестра та брати - усе залишилися живі, і за ними ходили дві табірні жінки. А після війни Пеєр зустрівся зі своїм батьком і з його дружиною".

Закінчимо розгляд цієї дивної серії чудес заявою, зробленою базельським "Жидівським оглядом Макобі" у номері від 11 листопада 1993 р., у якому говориться: "Кожна жидівська людина, що походить від нашої парши (Parscha), може жити, знаючи, що жидівський народ не залежить від законів природи".

Дата добавления: 2015-09-27 | Просмотры: 472 | Нарушение авторских прав