АкушерствоАнатомияАнестезиологияВакцинопрофилактикаВалеологияВетеринарияГигиенаЗаболеванияИммунологияКардиологияНеврологияНефрологияОнкологияОториноларингологияОфтальмологияПаразитологияПедиатрияПервая помощьПсихиатрияПульмонологияРеанимацияРевматологияСтоматологияТерапияТоксикологияТравматологияУрологияФармакологияФармацевтикаФизиотерапияФтизиатрияХирургияЭндокринологияЭпидемиология

Загальна характеристика механізмів розвитку основних захворювань нирок

Захворювання нирок, зумовлені патологічними змінами в нефроні, поділяють на дві групи:

1) з переважним ураженням клубочків

2) з переважним ураженням канальців

Захворювання першої групи називаються гломерулопатіями, захворювання другої групи – тубулопатіями.

Гломерулонефрит – захворювання з групи гломерулопатій, яке характеризується двостороннім деструктивним запаленням клубочків нирок. У патологічному процесі задіяна вся маса клубочків обох нирок. Глумерулонефрит перебігає гостро, підгостро, а також хронічно.

Гострий (дифузний) гломерулонефрит – захворювання інфекційно-алергічного ґенезу з ушкодженням клубочків, канальців, інтерстицільної тканини та судин нирок.

Причини:

- β-гемолітичний стрептокок групи А

- вірусні та паразитарні інфекції

Патогенез:

1) вплив стрептококових токсинів на базальну мембрану → утворення зміненого білка (антигену) → вироблення протиниркових автоантитіл

2) посилення продуктами стрептококового походження антигенних властивостей ендобілків → вироблення автоантитіл

3) при наявності в організмі стрептококів, у крові з антигенами стрептококів утворюється комплекс антиген+антитіло, який осідає на базальній мембрані і пошкоджує її. На змінені білки виробляються автоантитіла

4) стрептококовий антиген фіксується на базальній мембрані, реакція антиген+антитіло пошкоджує мембрану → автоагресія

Клінічні прояви:

Клінічнічний перебіг захворювання характеризуються основними двома синдромами:

а) сечовим (олігурія, протеїнурія, гематурія, циліндрурія, азотемія, ацидоз)

б) гіпертензивним (підвищення АТ, набряки, брадикардія, судоми (еклампсія).

Гострий гломерулонефрит в більшості випадків триває від 2-4 тижнів до декількох місяців, і носить характер інтракапілярного.

Найчастіше хворі скаржаться на набряки (рис. XXIV), які локалізуються спочатку на лиці, під очима, а потім переходять на весь тулуб і кінцівки, як наслідок порушення проникності капілярів, підвищення продукції альдостерону корою наднирників, а також розвитку гіперволемії гіперпротеїнемії, затримання натрію. Характерними є скарги на появу тупих болей у попереку. Частим симптомом є головні болі, які зумовлені підвищенням артеріального, а в ряді випадків і внутрішньочерепного тиску. Внаслідок спазму сітківки ока і крововиливів в неї погіршується зір. Присутні скарги на загальну слабість – наслідок нагромадження в крові та тканинах токсинів. Проте найхарактернішою ознакою є сечовий синдром, який проявляється олігурією, а також протеїнурією, гематурією – внаслідок підвищеної проникності ниркових капілярів.

Першою ознакою одужання є сходження набряків і пониження АТ. У частини хворих видужання не спостерігається і захворювання переходить у хронічну форму.

Хронічний (дифузний) гломерулонефрит – запальне захворювання нирок імунопатологічного ґенезу з первинним ушкодженням ниркових клубочків та інших структурних елементів ниркової тканини.

Причини:

1) інфекційні агенти – стрептококи, паразити (ехінококи), віруси гепатиту, кору, краснухи

2) неінфекційні агенти:

– ЦІК

– антигени пухлин

– антигени, що утворилися внаслідок масивного пошкодження тканин

(опіки)

–медикаментозні препарати (з літієм, антибіотики, ненаркотичні анальгетики, вакцини), алкоголь, органічні розчинники.

Патогенез:

1) утворення антитіл до причинних факторів або до антигенів, що формуються внаслідок ушкодження тканини нирок

2) пошкодження імунними комплексами антиген+антитіло+комплемент базальної мембрани і судин мікроциркуляторного русла

3) розвиток запальної реакції з розвитком імуно-алергічних реакцій

4) ушкодження тканини нирки.

Клінічні прояви:

Хронічний гломерулонефрит має характерні клінічні прояви у вигляді олігурії, гематурії, протеїнурії та циліндрурії. Клінічно в функціонально-компенсованій фазі захворювання виділяють:

а) латентну форму, яка виявляється ізольованим синдромом – помірною протеїнурією, гематурією

б) гіпертонічну форму, яка характеризується стійким підвищенням AT, набряками, гематурією, протеїнурією, циліндрурією та лейкоцитурією

в) нефротичну форму, яка відрізняється набряковим синдромом, вираженою протеїнурією, циліндрурією, характерними змінами в крові (гіпопротеїнемія, гіперліпідемія)

г) змішану або нефротично-гіпертонічну форму

При хронічному гломерулонефриті зменшується утворення еритропоетину. Спостерігається також посилений гемоліз еритроцитів при уремічній інтоксикації.

Пієлонефрит – це неспецифічне запалення ниркової миски, її чашечки, а також інтерстиціальної тканини паренхіми нирок. За характером запалення – це гнійний нефрит, який може мати гострий або хронічний перебіг.

Причини:

1. інфекційні агенти – мікроби (найчастіше – кишкова паличка)

Патогенез:

Обов’язковими умовами розвитку пієлонефриту є зміни реактивності організму та порушення відтоку сечі, яке виникає при каменях сечоводів і сечового міхура, здавлюванні сечоводів вагітною маткою, пухлиною та ін.

Збудники інфекції потрапляють у нирку або із током крові – гематогенний пієлонефрит, або піднімаються з сечовивідного каналу, сечового міхура, сечоводів – урогенний висхідний пієлонефрит.

Клінічні прояви:

Гострий пієлонефрит характеризується фіброзним запаленням миски та чашечок із некрозом слизової оболонки. Перебіг захворювання характеризується важким загальним станом пацієнта, високою температурою, болями в попереку, при сечовипусканні. В сечі – піурія і бактеріурія. Зазвичай гострий пієлонефрит закінчується одужанням, переходом в хронічну форму, але захворювання може призвести і до смерті.

Хронічний пієлонефрит характеризується осередковим ураженням ниркової тканини. Ця форма пієлонефриту нерідко виникає як наслідок пієліту. В сечі таких пацієнтів постійно присутній білок в невеликих кількостях (в межах – 1‰), лейкоцитурія, як правило – піурія. Аналіз крові показує – прискорення ШОЕ, лейкоцитоз, особливо в період загострення. Захворювання прогресує. В перебігу хвороби виділяють як латентну форму, що довгий період може протікати приховано, так і рецедивуючу, що характеризується періодичними загостреннями, де клінічна картина подібна на гострий пієлонефрит.

Наслідком хронічного пієлонефриту є пієлонефротично зморщена нирка.

Сечокам’яна хвороба – хронічне захворювання, при якому в ниркових чашечках, мисках і сечоводах утворюються камінці, різні за структурою і хімічним складом.

Причини:

1. Екзогенні – склад питної води (“тверда” вода), характер харчування

2. Ендогенні – інфекційні, неінфекційні (порушення обміну речовин, ендокринопатії)

Патогенез:

1) кристалізаційна теорія – кристалізація солей і включення в них органічних компонентів (фібрин, колаген)

2) колоїдна теорія – спочатку утворюється органічна матриця, на якій кристалізуються солі

Клінічні прояви:

Сечокам’яна хвороба може перебігати без симптомів протягом довгого часу, але в більшості випадків ця хвороба дає про себе знати і проявляється больовим симптомом у попереку з одного боку та типовою іррадіацією по передній стінці живота, вниз по ходу сечоводу до сечового міхура і статевих органів. Хворі знаходяться в руховому збудженні, постійно змінюють положення. Разом з тим з’являються дизуричні порушення, якісні зміни в сечі (гематурія, лейкоцитурія), нудота, блювота, метеоризм, напруження черевної стінки, які симулюють картину гострого живота.

Місцеві симптоми, як правило, супроводжуються загальними проявами (озноб, підвищення температури, брадикардія, швидке дихання, сухість у роті). Приступ триває від години до доби і закінчується так само раптово, як і починається. Причиною виникнення приступу є гостра затримка сечі, яка розвивається внаслідок механічної закупорки устя миски чи сечоводу. Наслідком сечокам’яної хвороби є пієліт, пієлонефрит, гідронефроз із атрофією нирки, хронічна ниркова недостатність.

Принципи фармакотерапії захворювань нирок (за П.Ф. Литвицький 1995 р.). Лікування порушень функції нирок базується на принципах, основними з яких є наступні:

1. Етіотропний – направлений на усунення (пониження ступеня патогенної дії) причинного фактора. З цією метою використовують, в загальному, антибіотики, сульфаніламіди; проводиться лікування інших захворювань, які спричиняють ниркові порушення.

2. Патогенетичний – ставить перед собою мету розірвати ланцюг в патогенезі ниркових захворювань. З цією метою використовують, наприклад, імунодепресанти, імуномодулятори, антиалергічні препарати, проводяться заходи з “розвантаження” нирок (гемодіаліз).

3. Симптоматичний – направлений на усунення (або полегшення) ”вторинних” страждань і наслідків, що викликані нирковою патологією, а саме — анемій, набряків, гастритів, ентероколітів, тромбогеморагічних порушень, артеріальної гіпертензії та ін.

Контрольні питання

1. Причини та механізми порушення в нирках фільтрації, канальцевої реабсорбції та секреції.

2. Кількісні та якісні зміни складу сечі, механізм їх розвитку.

3. Недостатність нирок: визначення, причини, механізм розвитку та клінічні прояви.

4. Загальна характеристика механізмів розвитку основних синдромів і захворювань нирок

5. Уремія, урeмічна кома, причини та механізм розвитку.

Глава 23. ПАТОЛОГІЧНА ФІЗІОЛОГІЯ ЕНДОКРИННОЇ СИСТЕМИ

Ендокринні розлади посідають третє місце в структурі захворювань, поступаючись серцево-судинній патології та пухлинам. Згідно даних ВООЗ на ендокринну патологію в Україні страждає 20% дітей, 52% дорослого населення та близько 80% людей похилого віку. Протягом останніх років спостерігається тенденція щодо зростання частки патології щитоподібної залози та цукрового діабету, переважно в осіб молодого працездатного віку.

Сучасні методи дослідження дозволяють встановити причини багатьох ендокринних розладів, серед яких виділяють психогенні, бактеріальні, вірусні, травматичні та спадкові чинники.

Ведучу роль у патогенезі більшості ендокринних порушень відводять підвищеній (гіперфункція) або зниженій (гіпофункція) активності ендокринних залоз. Розрізняють декілька видів змін (гіпер- і гіпофункцій) ендокринної залози:

- абсолютну та відносну;

- первинну та вторинну;

- гостру та хронічну;

- тотальну та часткову.

Різні гормональні порушення, в тому числі й ендокринні захворювання, далеко не завжди обумовлені первинними розладами діяльності однієї з ендокринних залоз, що є лише елементом (хоч і дуже важливим) багатоланкового, багаторівневого, ієрархічно організованого нейроендокринного апарату.

Дата добавления: 2015-09-27 | Просмотры: 699 | Нарушение авторских прав